1.6. Особистість і спілкування в контексті перспектив розвитку соціальної психології.

Діалектика соціальних перетворень у нашій країні передбачає зростання ролі людини в суспільстві, її ділової, комунікативної, підприємницької, організаторської активності, її професійних якостей і психологічних властивостей, уміння взаємодіяти з різними людьми та в різних соціальних спільнотах. Ідеться про переорієнтацію мислення особистості, формування за нових умов навичок взаємодії індивіда із соціумом, що постійно змінюється, про особливості регуляції поведінки людей у соціальних групах, механізмів взаємовпливу, взаємостосунків, самовдосконалення та самоактуалізацію особистості, запобігання невдачам, стресам, хвилюванню за екстремальних умов, розв'язання конфліктів тощо. Сучасна епоха визначає також перехід на всіх рівнях взаємодії (міжнаціональних, міждержавних, міжособистісних) від домінанти конфронтації до домінанти діалогу, від пріоритету сили до пріоритету переконання. Отже, актуальність соціально-психологічних досліджень як теоретичного, так і прикладного характеру очевидна, адже вищеназвані проблеми сьогодення за своєю суттю саме соціально-психологічні.

Однак процес подальшого вдосконалення соціальної психології не може бути безпосереднім і прямим продовженням минулого, дещо скоректованого під впливом організаційно-економічних і соціально-політичних змін. Необхідні докорінні перетворення в підходах до окремих фундаментальних її аспектів. У зв'язку з цим у розгляді перспектив соціальної психології виникає низка запитань. Передусім: що, з погляду соціальної психології, являє собою реальність, яка пов'язана з поняттями «моральний», «духовний» і заявляє про себе в суспільстві й науці? Чи є такі соціально-психологічні феномени, як совість, довіра, заздрість та інші, якісно новими порівняно, приміром, з когнітивним дисонансом? Ідеться про посилення уваги не просто до морального досвіду, моральних почуттів і уявлень, а про якісно новий поворот у розумінні сутності людини як істоти духовної. Отже, передбачається ґрунтовний аналіз таких проблем соціальної психології, як актуалізація комунікативного потенціалу індивіда, вивчення соціально-психологічних проявів особистості за умов зміни системи цінностей і форм господарювання, дослідження феноменів віри, моральних переживань. Результатом цього може стати нова теорія соціальної психології, яка передбачить і власні методи дослідження: перехід від кількісних методів до якісних, аналіз даних психолінгвістики тощо. П. Шихірев стверджує, що визнання за духовністю системоутворювальної якості соціальної взаємодії спричинить формування якісно нових моделей людини, суспільства та їх взаємодії. У зв'язку з цим актуалізується значення таких понять соціальної психології, як «ціннісне ставлення» (оцінка), «образ» (форма вияву ціннісного відношення), «соціальний обмін», «соціальне».

Нова парадигма скоріше за все охоплюватиме не щось одне з відносин системи «індивід — група — суспільство», а всю систему. Отож, окрім продовження розвитку соціально-психологічних досліджень, спрямованих на вивчення процесів групової взаємодії (співвідношення «індивідуального» і «групового», рівень ефективності лідерства, більшість-меншість, прогресивний і регресивний, кризовий і стабільний розвиток особистості і групи, особливості взаємовпливу, сприйняття людьми один одного, прогнозування та коректування різних рівнів конфліктів, адаптація — дезадаптація, альтруїзм і апатія, аномальна поведінка, соціально-психологічні чинники суїциду тощо), значно ширше вивчатимуться відносини «суспільство — індивід», «група — суспільство», про що свідчить зростання кількості досліджень у галузі прав людини й різного роду меншин, етики управління й бізнесу (відносини «підприємці — суспільство», «керівник — організація»), взаємної відповідальності суспільства й особистості, суспільства та різних соціальних груп і спільнот, соціальної психології релігії. Можна з істотною часткою впевненості говорити про те, що предметом вивчення соціальної психології стануть великі соціальні групи (етнічні, релігійні та ін.), крос культури і, порівняльні дослідження. Підтвердженням цього є зростання зацікавленості соціально-психологічних дослідників названою проблематикою. Вітчизняна соціальна психологія має збагнути ті надбання, які вже виявлені європейськими соціальними психологами. Йдеться передусім про дослідження таких соціально-психологічних феноменів, як соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедливість, соціальний ритуал.

Неабияке значення має подальше вивчення резервних можливостей міждисциплінарних зв'язків соціальної психології (перш за все з акмеологією, етнопсихологією, психологією управління, віковою і педагогічною психологією). В розрізі основних тенденцій, які мають місце в соціально-психологічній теорії і практиці, виокремлені нами напрями можна вважати актуальними й перспективними. Детально проаналізувати кожний, з них у цьому разі не маємо змоги, отож назвемо лише окремі шляхи оптимізації пріоритетних досліджень.

Актуалізація духовного, комунікативного потенціалу індивіда, вивчення соціально-психологічних проявів особистості за умов утвердження нової системи цінностей і форм власності.

Теоретична передумова виокремлення даного напряму як перспективного грунтується на твердженні про те, що формування в учасників взаємодії широкого діапазону духовних потреб, оцінки об'єкта відношення, комунікативних вмінь і навичок, здатності до спілкування, озброєння їх певними комунікативними знаннями є необхідною складовою частиною розвитку особистості; суб'єктивного відображення нею об'єктивного світу й водночас ціннісного ставлення людини до реалій сьогодення; становлення її як спеціаліста і професіонала, підготовленого до життя й функціонування в сучасних мікро- і макросистемах. Ціннісне відношення, думки й образи про смисл буття, цілі діяльності, комунікабельність є інтегральними характеристиками особистості в її взаємодії із соціальним оточенням, у взаємовпливі один на одного. При цьому такі феномени, як соціальна установка, оцінка реальності, регуляція стосунків засобами комунікації розглядаються тут як смислотвірні процеси життя. Отже, здатність до регулятивно-оціночної діяльності і спілкування — це така властивість особистості, яка необхідна за будь-якої суспільної формації, але за сучасних умов оновлення суспільства і свідомості людини, коли індивід залежить від складного переплетіння стосунків, вона набуває особливого значення — вносить етико-гуманний компонент у відносини; сприяє встановленню ділових контактів; стає засобом, котрий забезпечує успіх сукупної людської діяльності; має значно більшу глибину й радіус дії, аніж прийнято вважати: до неї може долучатися генетичний, культурний досвід минулих поколінь. Вищеназвані феномени (соціальна установка, спілкування, регуляторна функція відношення та ін.) є тими константами, які покладено в основу соціально-психологічного відображення. Вони забезпечують взаємний «обмін реакціями», підкріплюючи або змінюючи поведінку партнерів зі взаємодії, викликаючи двосторонню активізацію їхніх зусиль для досягнення успіху в розв'язанні спільної проблеми.

Як бачимо, регулятивно-оцінювальний і комунікативний підходи переступають межі «діяльного підходу», де всі форми людської активності розглядаються крізь призму категорії діяльності, яка грунтується переважно на «суб'єкт-об'єктній парадигмі». Саме тому є достатньо психолого-педагогічних і соціально-психологічних досліджень, в яких ці феномени осмислюються як компоненти, види або рівні організації діяльності. Названі підходи спрямовують нас до проблематики всебічного розуміння смислу людського існування в соціумі, детального аналізу ціннісного ставлення до дійсності, поглибленого вивчення спілкування, яке, на відміну від зовнішніх комунікативних контактів, взаємодій та обмінів, є складним онтологічним процесом. У ньому актуалізується сутність спільності між суб'єктами, що зустрічаються, водночас спілкування — це внутрішня характеристика психічної активності особистості: кожен із учасників взаємодії самовизначається через утвердження іншого.

Запропонована логіка аналізу передусім спілкування змушує суттєво переосмислити роль цього феномену в життєдіяльності особистості, у відображенні нею соціальних явищ. Спілкування — це сутнісна характеристика людського життя, без нього не може бути людської цілісності. Комунікативний підхід не спрощує, не принижує й не абсолютизує суб'єктів спілкування, він враховує всю складність процесу взаємодії, індивідуальних особливостей учасників спілкування, сутність того загального, що є наслідком спілкування. Особистість у цьому контексті трактується як ієрархія різних зовнішніх і внутрішніх комунікацій, динамічно утворюючи нову якість — комунікативне ядро, комунікативний світ людини. Повноцінне спілкування передбачає одночасно багатовекторний розвиток психіки

індивіда. Комунікативний світ індивіда (гуманістичний і моральний за своїм характером) досягає такого рівня відображення в ньому іншої людини, коли вона сприймається в ході взаємодії як найбільша цінність, як носій національного світогляду. Саме з цих позицій розглядаємо сутність комунікативного потенціалу особистості.

Узагальнення теоретичного аналізу комунікативного потенціалу особистості дає підставу стверджувати, що спілкування є інтегрувальною компонентою в життєдіяльності людини та її взаємодії із соціумом. Успішність людської взаємодії визначається усвідомленням учасниками спілкування значення комунікативної діяльності, комунікативних знань і вмінь, комунікабельності, тобто всього того, що охоплює поняття «комунікативна компетентність учасників взаємодії»; знанням власних комунікативних можливостей і комунікативних особливостей партнерів зі спілкування; урахуванням соціокультурного контексту спілкування; систематичним навчанням учасників взаємодії (ідеться про комунікативну підготовку); розробкою технологічного і методичного інструментарію спілкування.

Розвиток соціально-психологічних досліджень, спрямованих Щ на вивчення всієї системи відносин «індивід — група — суспільство».

Традиційне вивчення взаємозв'язку особистості й групи в наш час набуває особливої ваги, адже зростає кількість конфліктів (від міжособистісних до міжрегіональних), актуальною стає суїцидальна поведінка людини, активізувалися такі процеси, як групова поляризація та групова ізоляція тощо. У зв'язку з цим соціально-психологічного переосмислення потребує проблема співвідношення «індивідуального» і «соціального» («групового») як на теоретичному рівні, так і на прикладному. Для її розв'язання актуальною є постановка питання про роль власної активності людини в її взаємодії з групою, яка може бути як розумною, доцільною, так і немотивованою, «надситуативною». Таке розуміння активності людини у взаємодії з соціумом (мотивована і немотивована активність може мати як позитивні так і негативні наслідки) дає змогу з нових позицій підійти не лише до проблеми пізнання психічного як регулятора соціального процесу, інтуїції, творчої діяльності особистості, а й констатувати факт існування поруч із людиною статечною, розважливою людини ризикової, тієї, яка випробовує свою долю. Ризикова активність у цьому разі розглядається як перемога над собою, над складною ситуацією, як самозагартування за складних умов взаємодії з іншими людьми, як подолання страху в налагодженні контактів, набуття вмінь вирішувати нестандартні завдання, як ситуація вибору між двома можливими варіантами: менш привабливим, але більш надійним, і привабливішим, але менш надійним у досягненні мети. У зв'язку з неоднозначністю, динамічністю і складністю соціальної ситуації та соціальних відносин ризикова активність особистості у взаємодії з іншими є неминучим фактом.

Вищесказане дає змогу розглядати людину як самодостатню, вільну особистість із власним джерелом активності й розвою, само-актуалізація якої полягає в подоланні негативних зовнішніх і внутрішніх чинників та в урахуванні позитивних умов у своєму прогресивному розвиткові. Як бачимо, підпорядкування «груповому», «зовнішньому», «суспільному» здійснюється не безпосередньо, а опосередковується власною активністю індивіда та можливостями суб'єктивного відображення соціуму. Отже, жодні зовнішні впливи самі по собі не можуть спричинити активність людини, якщо вони не стануть мотивами, не набудуть суб'єктності в особистості. Таким чином, розвиток особистості у взаємодії із соціумом є процесом, коли при відображенні, ціннісному відношенні та засвоєнні соціального досвіду здійснюється перехід від абстрактної можливості володіти соціальним статусом до реальної можливості й перетворення останньої в регулятор соціального процесу, в дійсність як результат, як сукупність усіх реалізованих можливостей, наданих людині.

Проаналізувати ті процеси, які відбуваються на рівні «індивід — група», «індивід — суспільство», «група — суспільство», ті основи, на яких грунтуються знання Про співвідношення «індивідуального» і «групового» в соціальній психології неможливо без урахування соціокультурних, етнопсихологічних особливостей життєдіяльності особистості. Йдеться про розвиток і становлення не абстрактного індивіда, який перебуває поза простором і часом, а людини, що діє в певному соціально-психологічному, сопіокультурному середовищі й на конкретному етапі розвитку суспільства. При цьому особистість розглядається як така, що розвивається в суспільстві, в якому також відбуваються зміни. Отже, адекватні уявлення про співвідношення «індивідуального» і «групового» можна отримати тільки тоді, коли аналізувати їх в єдності та без фетишизму чи применшення одних або інших.

Розгляд цієї проблеми в практичній площині актуалізує й інші її аспекти: індивідуальний і груповий принцип ухвалення рішень, індивідуальна і групова відповідальність, вплив більшості й меншості на результати взаємодії. За умов демократичного суспільства потребують детального вивчення проблеми нормативного впливу групової меншості. Жорстокість, грубість членів групи стосовно індивіда породжують його аномальну поведінку (конфлікт, суїнид, агресію, грубість до членів групи тощо). Дослідження, які ведуться в цьому напрямі, фрагментарні, вони більше відтворюють політичні й соціальні моменти, ніж закономірності становлення й розвитку соціально-психологічної реальності. Отже, ця група досліджень також потребує не лише теоретичного, а й практичного осмислення.

Особистість і спілкування в контексті вивчення резервних Щ можливостей міждисциплінарних зв'язків соціальної психології.

Перспективність розвитку соціальної психології зумовлена також її зв'язками з іншими галузями психологічної науки. Передусім з тими, які донедавна тільки частково розроблялися в нашій вітчизняній науці (зокрема з акмеологією, етнопсихологією), а також з тими, які в наш час погребують теоретичного переосмислення й удосконалення (психологія управління, вікова й педагогічна психологія та ін.).

Що стосується зв'язку соціальної психології з акмеологією, то очевидним для названих галузей знань є той факт, що опанування секретами майстерності, формування психологічної готовності здійснювати ту чи іншу діяльність ефективно й результативно, бачення й розуміння шляхів, що ведуть до професіоналізму, має нині як теоретичне, так і практичне значення, адже непрофесіоналізм у різних галузях діяльності не лише перешкоджає процесові державотворення, а й спричинює психологічний дискомфорт, невизначеність, розгубленість, апатію, стан фрустрації тощо.

Однією з актуальних проблем акмеології є формування загальних принципів удосконалення професійної діяльності і спілкування спеціалістів, що працюють у сфері політики, економіки, управління, освіти й у багатьох інших галузях життя. Коли йдеться про високий професіоналізм людини, то з ним пов'язують не лише яскравий розвиток здібностей, але й ґрунтовні знання в тій галузі діяльності, в якій цей професіоналізм проявляється. Отож є зрозумілою надзвичайна потреба в розробленні акмеологією такого кола проблем, як «фаховість особистості», «професіоналізм взаємодії», «майстерність спілкування», «способи попередження професійної деформації», «шляхи досягнення вершин досконалості» тощо. Саме в частині «професіоналізм спілкування та взаємодії» вбачається безпосередній вихід соціальної психології на акмеологію, адже проблема соціально-психологічного відображення безпосередньо пов'язана з проблемою психології спілкування, а професійна взаємодія часто-густо невід'ємна від спілкування.

Залежно від виду міжособистісного ділового спілкування, воно більшою або меншою мірою мас відношення до питання про продуктивність чи непродуктивність професійної діяльності. Таким чином, безпосередній або опосередкований вплив того чи іншого виду спілкування (мовне — немовне, ділове — неформальне, необхідне — бажане — нейтральне — небажане тощо) може відобразитися в досягненні певного результату діяльності (низького чи високого), позитивних чи негативних соціально-психологічних зрушень та ін. Важливим у зв'язку з цим є з'ясування того, якою мірою комунікативна активність і спільна діяльність членів групи, колективу пов'язана з їхньою індивідуально-психологічною та особистісною своєрідністю. Ці знання дадуть змогу суб'єктам діяльності певною мірою прогнозувати характер міжособистісних контактів, впливів учасників взаємодії один на одного, а отже, й успішно розподіляти доручення, враховувати індивідуально-психологічні властивості і особливості в організації групової діяльності.

Традиційно акмеологія розглядає феноменологію, закономірності й механізми розвитку людини на стадії її зрілості. Водночас розвиток умінь і навичок соціально-психологічного відображення, в тому числі й комунікативних, набуття соціального й морального досвіду, що є невід'ємними показниками майстерності й професіоналізму, закладаються ще в дитинстві. Звісно, зрілою людина не народжується, на стан зрілості «працюють» усі попередні етапи розвитку особистості. Таким чином, ідеться про корекцію деяких вихідних наукових даних, зокрема про розширення загальноприйнятих вікових рамок (про введення дошкільного і шкільного віку в галузь акмеології). В цій частині вбачається не лише зв'язок соціальної психології з акмеологією, але й зв'язок названих галузей знання з віковою й педагогічною психологією, що відкриває для них нові перспективи наукових досліджень. Актуальність порушеного питання очевидна, адже соціально-економічні процеси, які відбуваються в Україні, загострили проблему раннього формування в особистості професійних основ її життя, котрі допоможуть забезпечити стійкість особистості за екстремальних умов.

Інтенсифікація міжнародних зв'язків, зростання кількості економічних, культурних та інших відносин між державами актуалізують значення в рамках соціальної психології та етнопсихології теоретичних і практичних крос культури их досліджень, розробок проблем міжнаціонального спілкування: професіоналізм сучасної комунікативної діяльності передбачає наявність у спеціалістів знань і вмінь з питань національно-психологічної детермінації ділових міжнародних переговорів, неформального спілкування з представниками різних національностей, шо зумовлює вивчення соціокультурних та етнопсихологічних особливостей сприймання учасниками комунікативного процесу специфіки міжнаціональних стосунків та спілкування. Перспективною у зв'язку з цим є постановка питання про пошук шляхів регуляції ділового спілкування як усередині однієї етнічної групи, так і на міжнаціональному рівні. Усе це сприятиме процесові адаптації особистості в іноетнічному середовищі, у взаємодії з іно-етнічним співрозмовником, ефективному розв'язанню етнічних конфліктів, виявленню, джерел підвищення результативності професійної діяльності, адекватному відображенню етнопсихологічних і соціокультурних явищ.

Означені проблеми донедавна недостатньо розв'язувались як у межах соціальної психології, так і етнопсихології, хоча знання національно-психологічних особливостей індивіда та спілкування є вкрай необхідними для спеціалістів багатьох галузей діяльності, адже представники різних етносів мають свої усталені норми взаємовідносин і обміну необхідною інформацією, особливості поведінки, організації діяльності, ціннісне ставлення до соціальної системи тощо. Теоретичним обгрунтуванням сутності проблеми є твердження про те, що цілісна система спілкування являє собою логічний взаємозв'язок національно-психологічних особливостей взаємодії і загальнолюдських цінностей комунікації. Йдеться про:

• допустимість етнопсихологічного релятивізму в діяльності людини (у неї мають формуватися такі якості, які б, з одного боку, давали їй змогу ефективно пристосовуватися до традицій, звичок, стереотипів поведінки, особливостей спілкування іноетнічних представників, а з іншого — не вступали б у суперечність з їхньою національною психікою та загальнолюдськими цінностями);

• урахування специфіки прояву етнічної самосвідомості індивіда під час спілкування;

• розвиток можливостей адаптації і персоніфікації за умов національно неоднорідних взаємовідносин;

• формування навичок і вмінь взаємодії з представниками різних національностей і народів.

За нових умов господарювання, підприємництва та управління виокремилися перспективні й недостатньо вивчені спільні проблеми соціальної психології та психології управління. Зокрема, йдеться про виявлення й розробку соціально-психологічних чинників управлінської кар'єри, соціально-психологічних детермінант управлінського розвитку, соціально-психологічного консультування з проблем управлінського розвитку, соціально-психологічних механізмів управлінської адаптації, соціально-психологічних механізмів професійної управлінської деформації та регресивного особистісного розвитку. Очевидним стає також той факт, що методи підготовки керівників, які використовувалися й продовжують використовуватися в нашій системі освіти, мають суттєвий недолік: вони зорієнтовані на передавання знань і формування часткових умінь (у тому числі й комунікативних), не спираються на рефлексію як внутрішній механізм розвитку професійного мислення, професійної діяльності і спілкування, на мотивацію як рушійну силу розвитку особистості керівника. Актуальною є також проблема комунікативної підготовки керівника, адже за умов ринкових відносин комунікабельність, уміння встановлювати ділові контакти багато в чому визначає успішність у збуті продукції, отриманні нових замовлень. Хоча сьогодні в практичній психології немає браку в конкретних методиках та методичних прийомах для розвитку у спеціалістів, які працюють з людьми, в тому числі й у керівників, конкретних умінь і навичок спілкування, взаємодії. Звісно, комунікативна підготовка керівників за сучасних умов вимагає не простого збільшення психологічних знань або накопичення «ефективних» комунікативних умінь, а серйозної переорієнтації особистості керівника, що не має авторитету в роботі з людьми. Саме тому сучасний етап становлення й розвитку керівника як першочергове висуває завдання створення соціально-психологічної теорії управлінського спілкування й на цій основі — оптимізацію технологій і методик комунікативної підготовки менеджера.

Розв'язання вищеназваних проблем можливе шляхом актуалізації оцінювально-регулятивних процесів, духовного, комунікативного потенціалу учасників ділової взаємодії. Це забезпечується:

• розумінням управлінського спілкування як принципово соціального й діалогічного процесу, як взаємодії, що викликає двосторонню реакцію й активізацію зусиль партнерів, тобто такої, яка здійснюється всіма учасниками управлінського процесу;

• розумінням особистості керівника як партнера, учасника спільної діяльності і спілкування, актуалізацією його соціально-психологічної компетентності;

• формуванням індивідуального і групового стилю взаємодії;

• урахуванням етнопсихологічних особливостей спілкування (в разі необхідності).

Загалом слід зазначити, що сучасна наукова думка в галузі соціальної психології має характеризуватися посиленням уваги до учасників управлінського процесу, їхньої особистісної ідентифікації, вивченням рушійних сил розвитку, урахуванням соціально-психологічних умов життєдіяльності в особистісному становленні суб'єктів ділового спілкування.

Окреслені перспективні напрями соціальної психології особистості і спілкування хоча й не є остаточними (їхня корекція здійснюється постійно й визначається нагальними потребами, зумовленими змінами в особливостях регуляції поведінки людей у переломні етапи розвитку суспільства), водночас вважаємо, що їх розвиток стане пріоритетним для соціально-психологічних досліджень нового століття.

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ. РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ. 2.1. Соціально-психологічний підхід до розуміння особистості.

Здавна люди помічали залежність своєї поведінки від соціального оточення та від власної психіки, що спонукувало їх пристосовуватися до умов життя й водночас проявляти здатність до вільного вибору. В історії психології таке поєднання психіки та зовнішніх впливів і спонук зафіксоване в численних теоретичних концепціях щодо вивчення проблеми співвідношення «індивідуального» і «соціального» в особистості, яке грунтується на філософських засадах, психологічних дослідженнях — від антропологічних, за якими людина насамперед біологічна істота, що й визначає її роль і місце в соціумі, до таких, які за основу беруть пріоритет соціального середовища в становленні ji розвитку особистості. Соціально-психологічні теорії особистості, розглядаючи її в різних аспектах, виходять як з інтересів індивіда, пріоритетності його комунікативного, морального потенціалу в професійному зростанні, його знань, стилю й культури спілкування, так і з важливості соціуму, соціальних відносин у становленні особистості. І від того, що над чим превалює, залежить теоретичне обґрунтування певного типу та соціальної програми поведінки індивіда, певної стратегії дії, інших соціально-психологічних характеристик людини.

Сучасні вчення про людину теоретично і експериментально доводять, що людська психіка не є результатом або прямим продовженням природного розвитку елементарних форм поведінки, психічного життя тварин; психічні функції людини формуються в процесі її розвитку і становлення в суспільстві, шляхом засвоєння нею соціального досвіду. При цьому сам процес засвоєння — це специфічна форма психічного розвитку, властива тільки людині. Тут ідеться не лише про вищі психічні функції (мимовільна увага, логічна пам'ять, абстрактне мислення), а й про такі прості і, здавалося б, уроджені функції (яким є, зокрема, тональний слух), які мають соціальну природу і формуються протягом життя. Самі функціональні системи мозку, будучи матеріальною субстанцією психічних функцій, не з'являються в готовому вигляді до народження дитини й не визрівають самостійно, але формуються в процесі спілкування і предметної діяльності дитини (за А. Луріа). Немає природних програм соціальної поведінки людини, бо саме соціальне життя не є постійною системою чинників: воно змінюється інколи значно швидше, ніж одне покоління зміниться наступним.

Окремі психологи, вивчаючи особистість, намагаються ідеалістично представити її «вростання» в культуру суспільства, як суто «духовний процес». Представник:! символічного інтеракціонізму розглядають соціалізацію як процес засвоєння індивідом системи соціальних ролей, що відбувається в первинній групі шляхом «прийняття ролі іншого». Інші теоретики трактують соціалізацію індивіда як перехід від суто біологічного до соціальних етапів розвитку, розуміючи під соціалізацією процес навчання, адаптації. Насправді суспільні відносини своєю дією перетворюють природні функції в соціальні, ставлячи їх на службу суспільному розвиткові. Таким чином, соціальне не знищує біологічного, воно знімає біологічне в людині, вводить його в нові системи зв'язків і відносин, підпорядковуючи якісно новим законам соціальної форми руху. Отже, сформульовані психологією в процесі свого розвитку два висновки, які взаємно заперечують один одного (перший — психічні процеси та стани зумовлюються впливом зовнішнього середовища; другий — психічні явища є результатом самоде-термінації), є структурними компонентами єдиної антиномії: кожне з цих тверджень однаковою мірою логічно довідне в системі, яка є водночас самодетермінантною й такою, що виникає внаслідок впливу соціального оточення.

Щодо соціального руху, який виступає як особлива, вища форма саморозвитку матерії, то він має різні рівні, неоднаковий характер прояву: по-перше, він охоплює історичний рух суспільств, класів, національних груп; по-друге, в ньому втілюється розвиток людини як основного моменту всього історичного процесу, розвій суспільного індивіда. Психологія в аналізі проблем, пов'язаних з ученням про соціальний рух, виокремлює свої особливі аспекти: виявлення його закономірностей, таких, наприклад, як оперування ідеальними об'єктами, формування внутрішньої позиції суб'єкта, його розвиток у процесі власної діяльності та інші, більшість з яких ще потребують свого дослідження. Водночас варто підкреслити головне: з тих часів, як людина зуміла створити новий предметний світ, цивілізацію, яка нею керується і з якою пов'язані сфера символів і розвиток відносин, вона відокремилася від тваринного світу й розвивається за принципово новими законами соціального руху, що й робить її людиною, розвиває як особистість.

Науковий підхід до характеристики взаємозв'язку «соціального» та «індивідуального» в розвитку людини передбачає розуміння особистості як цілісної системи з її професійними, національними, сімейно-побутовими, психологічними та іншими ознаками, які формуються в процесі взаємин людини з іншими людьми, соціальними групами. При цьому поняття «соціальне» охоплює умови життєдіяльності людини в суспільстві, особливості суспільних відносин, характер виробництва й соціальних інституцій, специфіку системи виховання, поширення інформації, які визначають і у свою чергу визначаються соціальною активністю індивіда, його творчою самодіяльністю. Отже, людський індивід у своєму життєвому розвиткові відтворює досягнення історії людської культури та цивілізації. 1 процес цей є якісно своєрідним і суттєво різниться від онтогенезу тварин: властивості, що склалися в результаті еволюції тварин, визначаються морфологічними особливостями організму, які в змінах спадково фіксуються; досягнення ж у розвитку людини фіксуються в результатах її діяльності, у створених нею знаряддях виробництва, в мові, у творах науки, літератури, мистецтва тощо.

З моменту народження людина перебуває у світі собі подібних, у соціально-економічних, політичних, соціально-психологічних умовах; серед предметів, наповнених людським змістом, що мають соціальні функції. Нею використовуються предмети й засоби, створені в історії людства, вона володіє мовою як соціально сформованим інструментом мислення, з допомогою якого засвоює загальнолюдський досвід і спілкується з іншими людьми. В цих процесах засвоєння людиною соціального досвіду й культури беруть участь зір, слух, нюх, смак, мислення, відчуття, бажання тощо. При цьому самі ці органи, самі можливості сприймання світу — в кольорах, музиці, слові — усе це завойовано людиною й засвоюється нею в постійній взаємодії з іншими людьми, в результаті вивчення явищ, предметів, у процесі перетворюючої діяльності. Отже, при генетичній запрограмованості всіх притаманних людині біологічних особливостей, психіка людини не закладена в генах, риси людської психіки формуються з допомогою суспільно-практичної діяльності інших людей. Звичайно, кожна людина має своєрідні індивідуальні особливості організму, в тому числі й нервову систему. Але пі особливості, властивості організму, спадково, генетично детерміновані, становлять не чинник, а лише (за П. Гальперіним) необхідну фізіологічну основу, умову, але не причину розвитку людини як члена суспільства. Дані сучасної психології переконують у тому, що необхідні якості особистості можуть бути сформовані в кожної здорової людини в процесі організації її життєдіяльності за будь-яких природних особливостей нервової системи. Тобто всі нормальні люди здатні практично до необмеженого духовного розвитку.

Становлення особистості — це культурно-історичне відтворення індивіда як людини, що є носієм родової сутності людства, це присвоєння ним суспільно вироблених здібностей через оволодіння способами діяльності. Щоб скористатися багатствами, які накопичені людством, його досягненнями, кожне нове покоління має оволодіти ними, а для цього воно саме повинне здійснювати таку діяльність, яка була б адекватна втіленій у ній діяльності попередніх поколінь. Така діяльність в готовому вигляді індивідові не дана і в його тілесній природі не закладена, а представлена в результатах і досвіді діяльності людей, присвоєння яких, оволодіння досвідом є тією формою, всередині якої здійснюється розвиток психіки, свідомості людини, її особистості. При цьому важливою в розв'язанні проблеми співвідношення «індивідуального» і «соціального» в становленні й розвиткові соціально-психологічних можливостей особистості є роль власної активності індивіда в його взаємодії із соціальним середовищем. С. Рубінштейн стверджував, що розвиток «індивідуального» — це здатність особистості ставати суб'єктом, досягаючи в цьому становленні найвищого рівня суб'єктивності. Таким чином, внутрішня природа особистості виявляється тільки через відображення зовнішнього. Отже, психічне водночас є і реальністю, і відображенням реальності. Основою щодо цих міркувань ученого є теза про те, що «соціальне» (зовнішнє) співвідноситься з «індивідуальним» (внутрішнім), діє через нього й у такому розумінні від нього залежить. Разом з тим внутрішнє має і своє, безпосереднє джерело активності й розвитку, результатом чого є не лише перетворення зовнішнього соціального середовища, а й формування специфічно цілісного, відносно самостійного внутрішнього світу індивіда. При цьому суперечність між зовнішнім і внутрішнім стає джерелом розвитку особистості в суспільстві.

Така постановка питання робить водночас людину і залежною від соціуму, і самодостатньою, вільною особистістю. У психології натрапляємо на такі ознаки свободи психологічних феноменів: здатність людини визначатись у своїй діяльності незалежно від зовнішніх чинників (завдяки тому, що вона може довільно віддавати перевагу окремим із потреб, які породжуються цими чинниками); можливість людини створювати принципово новий продукт, якого не було в її досвіді; побудова програми поведінки й діяльності на основі накопиченого досвіду. За таких умов людська психіка здатна не лише підкорятися зовнішнім чинникам, але й діяти самостійно. Однак жодні зовнішні впливи самі по собі не можуть спричинити активність людини, якщо вони не стануть мотивами, не дістануть суб'єктного осмислення в особистості. Таким чином, аналіз співвідношення «індивідуального» і «соціального» дає змогу розкрити в особистості суттєве, типове, що закономірно формується в конкретно-історичній системі соціальних відношень, у рамках певного класу або соціальної групи, соціальної інституції і соціальної організації, до яких належить особистість. Водночас, коли йдеться про особистості як членів соціальних груп і класів, соціальних інституцій і соціальних організацій, то маються на увазі не властивості окремих осіб, а соціальні типи особистостей.

Основним елементом будь-яких соціальних систем є люди. їхній розвиток, становлення й формування в суспільстві здійснюється через різноманітні соціальні спільноти: соціальні групи, соціальні інституції, соціальні організації, а також через прийняті в суспільстві соціальні відносини, норми, цінності, традиції, тобто через культуру. Таким чином, індивід, ввійшовши до безлічі соціальних систем, кожна з яких здійснює на нього систематичний вплив, стає не лише елементом соціальної системи, але й сам представляє систему, що має складну структуру. Прилучившись до суспільних відносин, особистість водночас є їхнім суб'єктом і об'єктом. Отже, правильно говорять: які люди — таке й суспільство. Але не менш вірним є й інше висловлювання: «Яке суспільство — такі й члени цього суспільства», з якого випливає, що не лише життєдіяльність людини характеризує якісну своєрідність суспільства, але й суспільство формує індивіда як особистість, здатну до спілкування, взаємодії, творчої діяльності, прояву професіоналізму та власного «Я».

Оскільки суттєвою ознакою сьогодення є актуалізація системного підходу до аналізу особливостей прояву соціально-психологічних властивостей особистості, то її розвиток і становлення розглядається в єдності внутрішньої психічної й зовнішньої практичної діяльності: з одного боку, соціально-психологічні властивості особистості проявляються, формуються й розвиваються в соціумі, з другого — соціальне середовище, володіючи великою кількістю ступенів свободи, значною мірою визначається особистими комунікативними якостями й можливостями індивіда. Це сприяє посиленню вимог до комунікативної поведінки особистості, підвищує її комунікативну компетентність, робить залежним успіх її діяльності від власних комунікативних знань, умінь і навичок. Комунікативна компетентність у цьому контексті трактується як інтегральна якість особистості, що пронизує всі її професійно-особистісні утворення, як оформленість індивідуальної програми поведінки в системі соціальних відносин, мотиваційна приналежність до певного соціального середовища, спрямованість на розвиток комунікативних здібностей, прагнення до збереження й розвитку соціально-психологічних традицій конкретної соціальної інституції й тієї групи, в якій відбувається її соціалізація, загалом, як сформованість комунікативного стилю життя індивіда.

Розвиток і становлення особистості в соціумі є процесом, коли при засвоєнні досвіду, у тому числі й соціально-психологічного, та умов життя здійснюється перехід від абстрактної можливості володіти соціальним статусом у реальну можливість і перетворення останньої в дійсність як результат, сукупність усіх реалізованих можливостей, наданих індивідові. Отже, розвиткові і становленню індивіда в соціумі завжди властива діалектика можливого й дійсного, необхідного й достатнього. Цей процес також може поєднувати в собі ствердження і заперечення; соціалізацію, десоціалізацію й ре-соціалізацію; рівень елементарного самовизначення, орієнтації в основному на зовнішні регулятори і рівень саморегуляції, самоактуалізації, саморозвитку, незалежності від зовнішньої детермінації; свободу і необхідність; творення і репродукування; індивідуалізацію і деперсоналізацію; поступально-прогресивне і регресивне в конкретних проявах; кризові і стабільні періоди життя індивіда як узгодження «індивідуального» і «соціального» у процесі соціалізації; почуття гідності як основи благополуччя соціального життя особистості в соціальній групі і втрату відчуття індивідом соціальної реальності тощо.

Коли йдеться про розвиток індивіда, то мається на увазі становлення не абстрактної особистості, яка перебуває поза простором і часом, а людини, що діє і розвивається в певному соціокультурному середовищі й на конкретному етапі розвитку суспільства. Таким чином, виявити, проаналізувати і зрозуміти ті основи, на яких грунтується знання про засвоєння людиною норм і цінностей суспільства, про її формування й розвиток, неможливо без вивчення соціокультурних, етнопсихологічних впливів на індивіда. При цьому важливо підкреслити, що зміни відбуваються не лише в особистості, не лише особистість проявляє активність як стосовно себе, так і стосовно групи, соціального оточення, а й змінюється саме суспільство, в якому ця особистість розвивається, сам соціум активно впливає на неї. Соціально-психологічний, політичний, економічний процес може як сприяти прогресивному розвиткові людини, так і гальмувати його. Отже, адекватні уявлення про розвиток особистості в соціумі можуть бути отримані тільки в процесі розгляду названих складових в єдності й за відсутності прибільшення чи применшення одних або інших (особи чи суспільства).

Особистість у міжнаціональних відносинах є носієм системної якості, якою наділена група, виразником національно своєрідного, типового для тієї чи іншої етнічної спільноти, людиною, яка виражає широкий спектр системних підходів його нації до навколишньої дійсності та інших етносів. Тут також ідеться про вплив культури окремої соціальної спільноти на становлення особистості, який виражається в засвоєнні нею цінностей, норм, цілей соціальної групи.

Отже, можна вести мову про нове бачення проблеми планування особистісного розвитку, системи становлення й формування індивіда в соціальному середовищі, урахування в цьому процесі індивідуальної своєрідності людини, можливості виконання нею однієї і тієї ж діяльності психологічно різними шляхами, рефлексії та внутрішнього механізму розвитку особистості, ставлення до індивіда як до найвищої цінності, як до носія національного світогляду, суспільних інтересів і настроїв. За такого підходу можна встановити низку чинників між поняттями «особистість» і «соціум», конкретизувати об'єктивні і суб'єктивні умови ефективності розвитку індивіда в суспільстві.

Створено чимало соціально-психологічних теорій особистості, які дають змогу говорити про неї як про індивідуальне й водночас соціально-психологічне явище. До найвідоміших можна віднести психоаналіз (3. Фройд, К. Юнг, А. Адлер та ін.), поведінкову школу (біхевіоризм), розуміння особистості з позицій гуманістичної психології (А. Маслоу, К. Роджерс), вивчення особистості в контексті екзистенціальної психології, трансакційний аналіз особистості (Е. Берн), акмеологічний підхід до розуміння особистості (О. Бодальов, А. Деркач, Л. Орбан-Лембрик та ін.), стратегію життя особистості К. Абульханової-Славської, соціально-психологічні концепції особистості.

Психоаналіз, як відомо, започаткував австрійський психіатр 3. Фройд (1856—1939 pp.). Ця теорія є одним з найглибших учень про людську індивідуальність. Вона заснована на двох доктринах: по-перше, на доктрині психічного детермінізму (будь-яке психічне явище має під собою визначену причину); по-друге, на твердженні 3. Фройда про те, що несвідомі процеси відіграють значнішу роль у формуванні мислення й поведінки, ніж свідомі. За 3. Фройдом, саме тут приховані основні детермінанти особистості, тут джерело психічної енергії, спонукання та інстинкти.

Швейцарський вчений К. Юнг (1875—1961 pp.) передбачав вивчення особистості як складного структурного явища, яке грунтується на ідеї про наявність поряд з індивідуальним несвідомим колективного несвідомого. Змістом цього колективного несвідомого є архетипи, тобто певні загальні форми уявлень, що в ході індивідуального життя наповнюються особистим емоційним та образним змістом. Інша відома ідея К. Юнга — учення про інтроверсію та екстраверсію. Він запропонував типологію характерів відповідно до переваги функцій (мислення, почуття, інтуїція) і спрямованості особистості на зовнішній або внутрішній світ, а також ввів поняття екстраверсія — інтроверсія (від лат. extra — поза, intro — усередину, versio — обертати) для визначення двох протилежних типів особистості. При цьому екстравертивний тип характеризується зверненістю особистості на все, що оточує, а для інтровертивного типу властива фіксація інтересів особистості на явищах власного внутрішнього світу.

Виокремлення інтроверсії та екстраверсії дало змогу розрізнити дві великі групи психологічних індивідуумів. Водночас у подальшому дослідженні було виявлено, шо наявні значні відмінності між індивідуумами, які входили до однієї і тієї самої групи. Власний досвід підказав Юнгові, що індивідуумів можна також розрізняти не лише за універсальною ознакою екстра версії-інтроверсії, а й за основними психічними функціями: мислення, емоції, відчуття та інтуїція. Якщо зазвичай переважає одна з цих функцій, то, відповідно, з'являється розумовий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний типи. При цьому кожен з них може бути інтровертивним чи екстравертивним залежно від поведінки типу стосовно об'єкта. Отже, виходячи з цього, К. Юнг вирізняв вісім типологічних груп: дві особистісні установки — інтроверсію та екстраверсію — й чотири функції або типи орієнтації — мислення, емоції, відчуття та інтуїцію, кожна з яких може діяти інтровертивним чи екстравертивним чином.

Завдяки подальшим дослідженням К. Юнг дійшов висновку, що поряд з найбільш диференційованою функцією у свідомості індивіда завжди є й менш диференційована, другорядна функція, значення якої полягає в тому, що вона в кожному конкретному випадку не є єдиною й абсолютно вирішальною як основна психічна функція, а береться до уваги як допоміжна й додаткова. Наприклад, мислення як головна функція легко може поєднуватися з інтуїцією як другорядною функцією або так само добре з відчуттям, але ніколи — з відчуванням, оскільки його сутність перебуває в занадто сильній протилежності до мислення. За таких обставин постають добре відомі картини: приміром, практичний інтелект, з'єднаний з відчуттям; художня інтуїція, пов'язана з емоційністю; філософська інтуїція, яка базується на інтелекті тощо. Відповідно до свідомого змісту психічних функцій утворюється також несвідоме групування функцій: свідомому практичному інтелектові (сенсорно-розумова установка) відповідає несвідома інтуїтивно-емоційна установка, при цьому функція відчуття підлягає сильнішому гальмуванню, ніж інтуїція. Окрім того, виокремлені психологічні функції чи форми психічної діяльності К. Юнг поділив на дві групи: раціональні (мислення й емоції) та ірраціональні (відчуття та інтуїцію). Отже, у психологічній типології Юнга використовуються три основні складові чи перемінні: екстраверсія — інтроверсія, свідоме — несвідоме, раціоналізм — ірраціоналізм.

В цілому модель психологічних типів К. Юнга має всі переваги і недоліки будь-якої наукової концепції. її важко спростувати ще й тому, що вона узгоджується з експериментальною дійсністю. Як свого часу зауважував сам К. Юнґ, класифікація не пояснює індивідуальної психіки, однак уявлення про психологічні типи відкриває шлях до кращого розуміння людської психології загалом. Отже, важливим для соціальної психології питанням у моделі вченого є скоріше не те, хто — інтроверт, а хто — екстраверт, або яка функція є провідною, а яка другорядною. Аналіз його концепції дає змогу поставити більш прагматичні запитання: Як діяти в певній ситуації або з цією людиною? З яким наслідком для себе та загальної справи? Чи дійсно мої дії і той спосіб, яким я виразив себе, відобразили мої судження (мислення та емоції), сприйняття (відчуття та інтуїція) і відтворили реальність? А якщо ні, то чому? Які комплекси є в мене? Як і чому я зіпсував справу? Як це свідчить про мою психологію? Які висновки я можу зробити з цього приводу? Що я хочу й можу зробити, щоб виправити ситуацію?

Біхевіоризм представлений передусім теоретичними поглядами американських психологів Д. Б. Вотсона і Б. Ф. Скіннера. Д. Б. Вотсон (1878—1958 pp.) вважається засновником біхевіоризму. Вченим була запропонована програма побудови нової психології, предметом якої автор вважав не свідомість, а поведінку. У своїх поглядах він стверджував, що всю поведінку людини можна описати двома термінами — стимул і реакція, де стимул — це зміна зовнішнього середовища, а реакція — відповідь організму на стимул. Б. Ф. Скін-нер значно розширив класичну теорію умовних рефлексів, виокремивши з їхнього розмаїття «оперантні» (від «операція») реакції, що виробляються організмом мимовільно. Ці реакції можна підсилити чи послабити за допомогою покарання чи заохочення. Б. Скіннер звертає також увагу на асиметрію між позитивним і негативним «підкріпленням» стимулів, вважаючи, що негативне посилення впливу викликає часто непередбачені, дивні, небажані наслідки; позитивне ж підкріплення стимулу теж викликає зміни в поведінці, але звичайно в бажаному напрямі: воно формує поведінку індивіда, підвищує самооцінку людини.

Гуманістична психологія розглядає особистість як унікальну цілісну систему, відкриту до самоактуалізації, притаманної тільки людині. Засновник гуманістичної психології К. Роджерс (1902—1987 pp.) у створенні своєї теорії особистості виходив з того, що кожна людина наділена здатністю до особистісного самовдосконалення. При цьому важливим компонентом структури особистості, за К. Роджерсом, є «Я-концепція». Вона формується у процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім середовищем, є інтегральним механізмом саморегуляції поведінки людини й може бути позитивною, негативною та амбівалентною (суперечливою). Наскільки людина задоволена життям, наскільки вона відчуває щастя від життя залежить від того, якою мірою її досвід, її «реальне Я» та «ідеальне Я» співвідносяться між собою. Якщо реальний життєвий досвід суперечить «Я-кон-цепції», що склалася, то виникає неконгруентність (невідповідність) між уявленням про себе та актуальним досвідом. Водночас найважливіша характеристика психологічно зрілої особистості — її відкритість для досвіду, гнучкість, удосконалення людського Я.

Інший яскравий представник гуманістичної психології А. Маслоу (1908—1970 pp.) висунув концепцію цілісного підходу до людини. Згідно з його вченням, основна потреба людини — це потреба в самоактуалізації, реалізації потенційних можливостей людини, її здібностей і талантів. У зв'язку з цим учений запропонував класифікацію потреб і взаємозв'язків між ними, побудувавши своєрідну ієрархію, у якій вищі запити не виступають на перший план, поки не задоволені нижчі потреби. Отже, за А. Маслоу, усі потреби утворюють ієрархічну структуру, що, як домінанта, визначає поведінку людини.

Основні положення гуманістичної психології стосовно особистості можна сформулювати таким чином: людину слід вивчати тільки в її цілісності; кожен індивід є унікальним, саме тому аналіз окремих випадків не менш виправданий, ніж статистичні узагальнення; головною психологічною реальністю є переживання людиною світу й себе в ньому; життя особистості має розглядатися як єдиний процес становлення й буття людини; індивід є активною, творчою особою; людина володіє потенціями до безперервного розвитку й самореалізації; особистість наділена певним ступенем свободи від зовнішньої детермінації завдяки смислам і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.

Акмеологічішй підхід до вивчення особистості представляють Б. Ананьев, Н. Кузьміна, О. Бодальов, А. Деркач, О. Кокорев, Л. Орбан-Лембрик, Ю. Панасюк та ін. Зокрема, відомий російський психолог Б. Ананьев (1907—1972 pp.) обґрунтував необхідність створення нової науки — акмеології (акме — вершина, найвища точка, найкраща пора в розвитку людини), яка об'єднала зусилля вчених різних галузей знання, що досліджують людину, її розвиток і становлення, й зосередила свою увагу на вивченні особистісних, психофізіологічних характеристиках фізично і психічно зрілої дорослої людини, на з'ясуванні об'єктивних і суб'єктивних чинників, що дають змогу індивідові якомога плідніше проявити себе в житті. На початку свого становлення акмеологія розглядала закономірності, чинники, що забезпечують найвищий рівень досягнень у будь-якій галузі діяльності (педагогічній, медичній, юридичній, управлінській та ін.) зрілих, дорослих людей. Однак подальші розвідки в цій галузі показали, що розвиток умінь і навичок, набуття соціально-морального досвіду, ціннісного ставлення до діяльності, мотиваційної готовності, що є невід'ємними показниками майстерності й професіоналізму, закладаються ще в дитинстві. Наші дослідження підтверджують, що зрілою людина не народжується, стан зрілості не з'являється в неї несподівано й відразу, на те, яким вона є й буде, «працюють» усі попередні етапи її розвитку. Отже, не сформована на початку життєвого шляху професійна культура важко компенсується в наступних етапах, що негативно впливає на особистісний і професійний розвиток індивіда.

Важливою для усвідомлення сутності професіоналізму особистості є група завдань акмеології, пов'язаних з науковим обгрунтуванням та висвітлюванням феноменології акме, найвищої точки, зрілості особистості; вивченням об'єктивних і суб'єктивних чинників, що визначають якісно-кількісні характеристики акме; розкриттям закономірностей і механізмів, наявність яких необхідна для того, аби людина досягла справжнього акме. Йдеться про ступінь зрілості особистості й вершину цієї зрілості, яка показує, наскільки людина відбулася як громадянин, як спеціаліст, професіонал у певній галузі діяльності, про умови й чинники, які цьому сприяли або ж не сприяли. Можна виокремити такі характеристики зрілої особистості: розвинуте почуття відповідальності, потреба в турботі про інших людей, здатність до активної участі в житті суспільства й до ефективного використання своїх знань і здібностей, до психологічної близькості з іншою людиною, до конструктивного розв'язання різноманітних життєвих проблем на шляху до найбільшої самореалізації. З погляду акмеології показовою характеристикою зрілості є визнання у групі соціально-психологічних властивостей і якостей індивіда. І якщо ця оцінка достатньо висока, то соціально-групове визнання не тільки компенсує, але й виправдовує в очах особистості навіть невдачі у сфері міжособистісних стосунків. Відсутність такого визнання — одна з причин психологічного дискомфорту людини, її незадоволеності своєю діяльністю тощо. Якщо ж обставини складаються так, що в індивіда немає визнання ні на груповому, ні на особистісному рівні, то ця ситуація породжує психологічну кризу особистості. За таких обставин можна говорити про те, що індивід як професіонал не відбувся. Незаперечним є той факт, то для суспільства та для самої особистості надзвичайно важливо продовжити акме — найактивніший творчий період життя людини. Це нагальна потреба й актуальна проблема сучасних теоретико-прикладних досліджень, яка може розв'язуватися шляхом: правильної організації часу життя особи (його темп, ритм); формування в людини етичної й професійної культури, активності у виборі певного життєвого шляху; виховання культури спілкування; розвитку вміння привести у відповідність свої здібності й типологічні особистісні властивості з умовами життя, його можливостями та обмеженнями; вивчення впливу етнопсихологічного середовища на розвиток і становлення особистості; створення умов для подолання суперечностей мікросередовища та особистості, що детермінують поведінку індивіда; розробки науково обгрунтованого алгоритму продуктивного вирішення завдань розвитку зрілої людини; створення методико-технологічного інструментарію, шо дасть змогу виявити досягнутий рівень професіоналізму як окремої людини, так і групи людей; самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальних можливостей, ставлення до себе як до суб'єкта, творця свого життя.

Трансакційний аікиіз особистості, засновником якого став американський психолог Е. Берн, є методом групової психотерапії, котрий базується на своєрідному уявленні про структуру людської психіки. Вчений дійшов висновку, що в кожній людині можна знайти три типи станів власного «Я»: Батько, Дорослий, Дитина. При цьому трансакцією називається одиниця спілкування, яка може бути трансакційним стимулом (звернення до іншої людини) або трансакційною реакцією (відповіддю на це звернення). Е. Берн вважає, що «незрілих особистостей» немає, а є люди, в яких Дитина зовсім не до речі та невміло бере на себе функцію управління всією особистістю, в той час як у них є й добре структурований Дорослий, якого слід тільки виявити і привести в дію. На думку психолога, у так званих «зрілих людей», навпаки, контроль за поведінкою завжди здійснює Дорослий, але й у них Дитина може прорватися до влади. За Е. Берном, стан «Дорослий» необхідний для життя: людина переробляє інформацію, шукає шляхи виходу зі складних ситуацій тощо; Дорослий контролює дії Батька й Дитини, він є посередником між ними. Вчений зазначає, що всі три аспекти особистості дуже важливі для функціювання й виживання, кожний з них заслуговує

однакової поваги, адже кожний стан по-своєму робить життя людини повноцінним і плідним. Автор трансакційного аналізу стверджує, що більшість людей упродовж свого життя в основному лише грається й занадто мало часу відводить справжньому життю, ширшим людським стосункам, які й приносять надзвичайне задоволення.

Стратегія життя особистості К. Абульханової-Славської має три основні ознаки: перша пов'язана з вибором основного для людини способу життя, визначенням його головних цілей, етапів; друга передбачає вирішення суперечностей життя, досягнення своїх життєвих планів, перспектив; третя ознака полягає у творчості, професіоналізмі, поєднанні власних потреб із своїм життям у вигляді його особливих цінностей. На думку вченого, здатність особистості регулювати, організовувати свій життєвий шлях як ціле, що підпорядковане цілям, цінностям, є найвищим рівнем і справжньою оптимальною якістю зрілої людини. Дослідниця підкреслює, що життєвий шлях підлягає періодизації не лише віковій, але й особистісній, яка, починаючи з юності, вже перестає збігатися з віковою: одна людина проходить певний соціальний етап в більш ранньому, інша — пізнішому віці; часто в старості людина ще активно працює, а молодий виглядає старим, тому що нездатний (або не бажає) знайти свого місця в житті. К. Абульханова-Славська запропонувала типологічний підхід як метод вивчення особистості. Він дає змогу проаналізувати всі реальні рівні активності особистості, починаючи від вищих форм ініціативності, відповідальності й закінчуючи повною пасивністю, браком активності. Залучення вченим до структури особистісної активності особистості такої важливої складової, якою вважається задоволеність, є суттєвим з погляду вивчення причин зростання чи падіння активності.

Екзистенціальна психологія (Е. Фромм, В. Франкл та ін.) підкреслює унікальність особистого досвіду конкретної людини. У зв'язку з цим одним із завдань екзистенціальної психології є розв'язання проблеми поновлення особистісної аутентичності — відповідність її буття у світі внутрішній природі індивіда. Важливим людським прагненням є потяг віднайти смисл свого існування. Якщо ж це прагнення залишається нереалізованим, людина починає відчувати фрустрацію або екзистенціальний вакуум. Смисл життя може бути доступний кожному: хоча йому не можна навчити, людина може його створити й нести відповідальність за здійснення свого унікального смислу життя. Шукаючи смисл життя, людина спрямовує свою совість — орган смислу. Ця здатність, за В. Франклом, називається самотрансценденцією особистості. Почуття віднайденого смислу життя дає індивідові величезні душевні сили для подолання життєвих негараздів.

Соціально-психологічні концепції особистості розробляють Б. Ананьев, Б. Паригін, Л. Сохань, Г. Андреева, Є. Руденський та ін. Б. Ананьев структуру особистості будував за двома принципами: субординаційним (згідно з ним складніші та загальніші соціальні властивості особистості вбирають у себе елементарніші) та координаційним (взаємодія здійснюється на паритетних засадах). Сказане означає, шо особистість постає не тільки як індивідуальність, а й як певний соціально-психологічний тип, який характеризують ментальність, соціальна активність, ціннісні орієнтації, позиції, мотиваційна сфера, когнітивні характеристики, соціально-психологічна компетентність, статусно-рольові показники, відповідна програма та лінія поведінки за умов конкретного соціально-психологічного середовища. За Б. Паригіним, соціально-психологічний підхід до особистості характеризується накладанням один на одного біосоматичної і соціальної програми й передбачає розгляд її структури як цілісної біопсихосоціальної системи, в якій зовнішні соціальні впливи та зв'язки трансформуються у внутрішні спонуки й відносини самої особистості. Г. Андреева стверджує, що соціальна психологія, використовуючи визначення особистості, яке дає загальна психологія, вивчає конкретні групи, де особистість засвоює соціальні впливи й реалізує свою соціальну сутність. Названий підхід, на думку вченого, є відмінним від попереднього тим, що соціальна психологія з'ясовує, яким чином сформувалися соціально-типові риси особистості й чому вони за одних умов формування особистості проявляються повною мірою, а за інших обставин виникають інші соціально-типові риси. Таким чином, соціальна психологія розглядає поведінку й діяльність соціально детермінованої особистості в конкретних реальних соціальних групах, індивідуальний внесок кожної особистості в діяльність групи, причини, від яких залежить величина цього внеску в загальну діяльність. Отже, основним орієнтиром у дослідженні особистості, на погляд Г. Андреєвої, є взаємовідносини особистості з групою (не