6.3 Рельєф місцевості та його зображення на картах і планах

Земна поверхня не є площиною. Ділянки рівної місцевості навіть не-

великих розмірів неможливо вважати плоскими, оскільки на них зустріча-

ються підвищення та поглиблення різної величини. Ці нерівності необхід-

но враховувати при проектуванні й будівництві споруд, доріг, інженерних

мереж та інше.

Рельєф – сукупність різноманітних за формою й розмірами нерівно-

стей земної поверхні. Рельєф місцевості не є постійним. Під впливом сил,

що діють всередині Землі, коливань температури, дії води, вітру й рослин

та антропогенної діяльності з часом рельєф міняється. Тому заходи, що на-

правлені на раціональне використання земної території, пов’язані з необ-

хідністю періодичного вивчення рельєфу й відображенню його на картах,

планах й профілях, на яких вони й проектуються.

57

Форми рельєфу класифікують на угнуті або вгнуті й опуклі. До опу-

клих форм відносяться курган, пагорб, горб, гора, сідловина, хребет, плато;

а до вгнутих – яр, балка, лощина, долина, ущелина, улоговина тощо.

Курган – це ізольоване, розміщене на рівнині підвищення висотою

до 50 м з різко вираженою підошвою.

Горб – це окреме куполоподібне або конічне підвищення висотою до

100 м з різко вираженою підошвою.

Пагорб – окреме невелике конічне або куполоподібне підвищення

висотою, що перевищує 200 м, з пологими схилами й нерізко вираженою

підошвою.

Гора – ізольоване підвищення з висотою більше 200 м з явно вира-

женими й порівняно крутими схилами. Елементами гори є вершина, схили

й підошва.

Сідловина – пониження між двома сусідніми гірськими вершинами

або підвищеннями, що нагадує за своєю формою сідло.

Хребет – гірське підвищення, що має порівняно значну довжину, з

крутими схилами по обидва боки. Елементами хребта є водорозділ, що

проходить по найбільш високих точках хребта; перевал – пониження на

профілі водорозділу; два схили хребта.

Плато – плоске широке підвищення, що обмежене крутими схилами.

Яр – різко виражене поглиблення на рівнині, що витягнуте в одному

напрямку, з крутими схилами й тимчасово діючими водостоками.

Балка – поглиблення, яке більше ніж яр, з пологими схилами, як

правило, вкрите рослинністю.

Лощина – невелике поглиблення з дуже пологими схилами, що по-

ступово переходить в рівнину. Тальвег – лінія, що з’єднує найнижчі точки

лощини й має схил в одному напрямку.

Долина – вироблене річкою пониження, що витягнуте в одному на-

прямку, з явно вираженими схилами.

Ущелина – вузька горбиста долина зі схилами, що сходяться донизу.

Улоговина – витягнуте пониження на земній поверхні, що обмежене

з усіх боків або розміщене між гірськими ланцюгами.

В залежності від абсолютного значення висот та їх взаємного розмі-

щення місцевість буває рівнинною, горбистою та гірською. На рівнинній

місцевості крутизна схилів мало помітна, відсутні різко виражені нерівнос-

ті, а її окремі точки мають незначні відносні висоти. Гірська місцевість ха-

рактеризується сукупністю понижень та підвищень висотою більше 200 м

та різко вираженими крутими схилами.

Рельєф місцевості на планово-картографічних матеріалах зображають

за допомогою відповідних умовних знаків, що повинні відповідати таким

умовам: детально й точно показувати розміщення всіх форм його нерівнос-

тей, що характеризують розчленованість та уступоподібність місцевості; за-

безпечувати визначення висот окремих точок місцевості й перевищення да-

58

них точок над іншими; напрямок схилів та їх крутизну; наочно зображувати

рельєф, щоб найкраще уявляти дійсний ландшафт місцевості.

На сучасних топографічних картах і планах рельєф зображують гори-

зонталями, що доповнюються абсолютними позначками та бергштрихами.

Спосіб горизонталей для зображення рельєфу земної поверхні запропонував

в 1791 році Жан Дюпен-Тріель для побудови карти Франції. Цей спосіб

найбільш об’єктивний, простий для використання, дозволяє геометрично

найбільш точно передати форму рельєфу та відобразити його особливості.

Горизонталь – це слід від перетину фізичної поверхні Землі рівне-

вою поверхнею, тобто це замкнута крива лінія, що зображує геометричне

місце точок земної поверхні з однаковими висотами.

На рис. 6.4 показано побудову горизонталей на невеликій ділянці,

для якої рівневу поверхню можна прийняти за площину. Січні площини

RS, KL, MN, EF та CD паралельні до початкової площини АВ, а відстань

між ними однакова. Криві лінії rs, mn, kl, cd, ef, ab є слід від перетину січ-

ними площинами земної поверхні, тобто горизонталі.

R

S

h

K

L

M

N

h

E

F

h

C

D

A

B h

P

а c e k r

s l

m

n f d b

Рисунок 6.4 - Суть зображення рельєфу горизонталями

Висота перерізу рельєфу – це відстань між сусідніми горизонталями

по прямовисній лінії (h)

Закладання - це відстань між сусідніми горизонталями в плані (d′).

59

Властивості горизонталей: горизонталі замкнуті криві лінії; горизон-

талі не можуть перетинатися; чим менше відстань між горизонталями на

карті даного масштабу, тим крутіше схил на місцевості та навпаки.

В залежності від масштабу карти й характеру рельєфу висоти перері-

зу бувають 0,25; 0,5; 1,0; 2,0; 5,0 та 10 м.

Положення горизонталей на топографічному плані або карті визна-

чають графічним чи аналітичним інтерполюванням.

Інтерполювання - це визначення горизонталей в інтервалі між точ-

ками з відповідними позначками. На плані виконують інтерполювання між

відомими парами точок з відомими позначками, а потім з’єднують плав-

ними кривими лініями точки, що мають однакові висоти.

Мірою крутизни схилів є ухил лінії, який виражається через тангенс

кута нахилу:

/

i = tgϑ = h / d , (6.2)

де ϑ - кут нахилу; h - висота перерізу; d′ - закладання.

Крутизну схилу визначають за допомогою спеціального графіка, що

називається масштабом закладання.