5.Індуктивні умовиводи

Індуктивними називаються такі умовиводи, в яких знання рухаються від одиночного до загального, від часткового до цілого, від фактів до узагальнень. Індуктивні умовиводи посідають важливе місце у розкритті причин тих чи ін­ших явищ, світу, у зясуванні явищ і груп фактів, які характеризують навколиш­ню дійсність. Зокрема, індуктивна форма мислення широко використовується у судовій практиці для виведення з окремих фактів нових узагальнюючих даних, що більш повно характеризують ланцюг доказів кримінальної справи.

Індуктивні умовиводи є двох видів: повна індукція і неповна індукція.

Повна індукція – це логічний висновок про клас, групу предметів чи явищ на підставі знань про спільну ознаку (ознаки), властиву кожному з цих предметів чи явищ. Наприклад:

Запізнення на заняття (S) негативно впливають на якість навчання (Р).

Пропуски занять (S) негативно впливають на якість навчання (Р).

Халатне ставлення до виконання домашніх завдань (S) негативно впливає на якість навчання. (Р).

Отже. Будь-яка недисциплінованість (S) негативно впливає на якість навчання (Р).

Умовивід повної індукції виражається за такою формулою:

S1 — Р В Австралії є українці

S2 — Р В Азії є українці

S3 — Р В Європі є українці

Sn — Р В Америці є українці

S1, S2, S3, … — Р В Африці є українці

Отже, всі — Р В Антарктиді є українці­­____________

Отже, у всіх частинах світу є українці

Оскільки повна індукція передбачає вивчення певної ознаки в кожному предметові відповідної множини, тому висновок її має достовірний характер. Іноді, маючи це на увазі, стверджують, що дедуктивний умовивід і повна індукція схожі.

Але повна індукція відрізняться від дедукції уже тим, що вона не дає знань про інші предмети, крім тих, які мисляться в одиничних судженнях-заставках (посилках).

Висновки повної індукції не можна поширювати за межі визначених у посилках предметів чи явищ, оскільки це може призвести до логічної помилки. У випадку повної індукції мова повинна йти лише про те, про що йдеться у посилках.

Належно оцінюючи роль повної індукції, слід підкреслити, що до неї вдаються тільки при пізнанні скінчених і осяжних класів предметів (йдеться насамперед про ті класи предметів, які відображаються в реєструючи поняттях).

У тих випадках, коли ми маємо справу з неосяжними множинами предметів (дуже великого чи безконечного класу) нам доводиться використовувати неповну індукцію.

Неповна індукція – це така індукція, при якій робиться висновок про те, що всім предметам досліджуваної множини належить властивість Р на тій підставі, що деяким елементам цієї множини властиве це Р. В деяких підручниках наводиться і така дефініція: неповною індукцією називається умовивід, в якому висновок про весь клас предметів базується на вивченні тільки деяких предметів, що належать до даного класу. Наприклад:

Гривня є засіб платежу

Рубль є засіб платежу

Долар США є засіб платежу

Гривня, рубль, долар — гроші

Отже, можливо, всі гроші є засіб платежу.

Висновки неповної індукції завжди мають більшу або меншу долю ймовірності. В залежності від рівня ймовірності висновків неповну індукцію поділяють на популярну і наукову.

Популярна індукція вважається найпростішою формою індукції. Вона лежить в основі народних прикмет і має не високий ступінь ймовірності. Популярною індукцією називається такий вид неповної індукції, в якому відсутній конкретний метод відбору засновків, її ще називають „індукція через простий перелік при відсутності суперечностей”.

Прикладом популярної індукції є метод вибраковування товарів. З усієї партії товарів беруть довільно кілька зразків, перевіряють їх якість і на цій підставі роблять висновок про якість товару усієї партії. Неважко зробити висновок, що ступінь ймовірності висновків популярної індукції зале­жить від числа спостережених випадків (перевірених банок консервів, пачок сигарет, пар взуття). Однак, завжди, у популярній індукції є небезпека запере­чи­ти її висновок, для цього досить одного суперечливого факту. Тому головний недолік популярної індукції полягає у невисокому ступені ймовірності її висновків. Разом з тим популярна індукція відіграє важливу роль у науці, особливо на початкових етапах нових досліджень та у практичному житті.

Для того, щоб підвищити надійність висновків в популярній індукції необхідно дотримуватися таких вимог:

а) збільшувати число досліджуваних випадків;

б) збільшувати різноманітність досліджуваних випадків;

в) враховувати характер зв’язку між досліджуваними предметами та їх ознаками.

На відміну від популярної індукції наукова індукція передбачає аналіз та відбір фактів, які виключають випадковості узагальнень. Наукова індукція використовується у звязку з дедукцією. В залежності від того, яку роль відіграє дедукція в індуктивному дослідженні, розрізняють такі види наукової індукції:

1. Індукція через вибір випадків, які виключають випадкові узагальнення.

2. Індукція, у якій висновок одержаний за допомогою популярної індук­ції, доповнюється дедукцією.

3. Індукція, у якій висновок одержаний через аналогію і обгрунтований дедукцією.

4. Індукція, яка визначає причинний звязок між речами і явищами світу.

Пізнання причинного зв'язку — це не якийсь одно­актний момент, а складний багатогранний процес. Ви­значаючи причини явища, застосовують усі логічні засо­би і способи пізнання. Але в окремих найпростіших випадках причинний зв'язок може бути установлений за допомогою певних логічних засобів, діставших назву методів установлення причинного зв'язку або методів наукової індукції. Таких методів п’ять:

1) метод єдиної подібності;

2) метод єдиної відмінності;

3) з'єднаний метод подібності і відмінності;

4) метод супутних змін;

5) метод залишків.

Метод єдиної подібності базується на таких властиво­стях причинного зв'язку, як передування, необхідність і всезагальність. Суть цього методу полягає у виявленні серед умов досліджуваного явища такої умови, яка по­стійно передує даному явищу.

Схемою цього методу є таблиця:

Випадки Обставини, що Явище, причину якого

спостерігаються ми шукаємо

1 АВС а

2 АDЕ а

3 АFG а

Отже, обставина А е причина явища а.

Застосування методу єдиної подібності складається з трьох послідовних етапів.

1. Перш за все встановлюються всі ті випадки, де наявне явище а, причину котрого ми з'ясовуємо.

2. Потім аналізується кожен випадок і виділяються обставини, за яких виникав явище а.

3. Після цього відшукуються спільні для всіх цих випадків обставини, котрі і є причиною явища а, котре нас цікавить.

Висновок за методом єдиної подібності грунтується на такому правилі: якщо два чи більше випадків досліджуваного явища має спільну лише одну обставину, а всі останні обставини різні, то ця єдина схожа обставина і є причиною цього явища.

Метод єдиної подібності нерідко використовується у слідчій практиці для висування версій у справі.

Наступним методом є метод єдиної відмінності, який визначається так: якщо випадок, у котрому досліджуване явище настає і випадок, у якому воно не настає, в усьому схожі й різні тільки в одній обставині, то ця обставина, наяв­на в першому випадку і відсутня у другому, і є причиною явища, що вивчається. У вигляді схеми цей метод записується так:

Випадки Обставини Явище, яке спостерігається

1 АВС а

2 ВС —

Отже, обставина А є причиною явища а.

Метод відмінності порівняно до методу подібності має ряд переваг, завдяки яким він є ціннішим; ніж метод схожості, і частіше застосовується у науковій і практич­ній діяльності людини. Переваги ці такі:

1. Якщо метод подібності пов язаний, як правило, із спостереженням, то метод відмінності пов'язаний головним чином із експериментом. Тому висновки за методом відмінності мають більший ступінь імовірності, ніж висновки, здобуті за методом подібності.

2. Використовуючи метод схожості, слід брати яко­мога менше, випадків, коли явище настає. Застосовую­чи ж метод відмінності, досить знати два випадки, і збіль­шення кількості випадків не збільшує ступеня імовір­ності висновку.

Метод відмінності судовій практиці застосовується до­сить широко. Особливо часто ним користуються в судо­вій експертизі, під час проведення слідчих експеримен­тів, а також висування версій з кримінальних справ.

Існує об'єднаний метод подібності і відмінності для знаходження причинних зв'язків. Його визначають та­ким чином: якщо два або більше випадків, коли настає явище х, подібні тільки за однієї умови К, у той час як два або більше випадків, коли дане явище х відсутнє, відрізняються від перших випадків тільки тим, що відсут­ня умова К, то К є причиною х.

Схема цього методу зображується так:

Випадки Обставини, що Явище, котре спостерігаються досліджується

I ряд випадків 1 АВС а

2 АDЕ а

II ряд випадків 1 ВС —

2 DЕ —

Отже, обставина А є причина явища а.

Загальне правило сполученого методу формується так: якщо два чи більше випадків ви­никнення досліджуваного явища мають загальним лише одну обставину, а два чи більше випадків не виникнен­ня цього явища мають загальним тільки відсутність тієї ж обставини, то ця обставина і є причиною явища, що вивчається.

Сполучений метод подібності дає висновок імовірніший, ніж висновок за кожним із цих методів окремо, тому в судовій експертизі для встановлення при­чинного зв'язку між явищами до цього методу вдаються досить часто.

Виявляти причину якогось явища можна не тільки по тому чи присутня вона, чи відсутня, а й по тому, як зале­жить інтенсивність наслідку від інтенсивності причини. У цьому випадку застосовують «метод супутних змін»: Якщо із зміною умови К у тій же мірі змінюється деяке явище х, а решта явищ залишаються незмінними, то ймо­вірно, що К є причиною х. Наприклад, «За всіх однако­вих умов збільшення сили струму в колі супроводжується збільшенням нагрівання провідника».

Цей метод має схе­му:

А₁ВС — а₁

А₂ВС — а₂

А₃ВС — а₃

Отже, обставина А є причиною явища а.

Загальне правило методу супутніх змін формулює­ться так: якщо виникнення чи зміна одного явища що­разу неодмінно викликає певні зміни іншого явища, то обидва ці явища знаходяться у причинному зв'язку один з одним.

Поряд з названими методами застосовується ще один метод, а саме метод залишків: якщо складні умови по­роджують складну дію і відомо, що частина умов викли­кає частину цієї дії, то залишкова частина умов викликає залишкову частину дії. Прикладом, який ілюструє цей метод, є факт відкриття планети Нептун. Спостерігаючи за величинами відхилення планети Уран від власної орбі­ти, вчені врахували відхилення величини а, b, с, які були викликані впливом планет А, В, С. Але Уран відхилявся ще на величину А. Тоді був зроблений висновок, що існує невідома планета D, яка викликає це відхилення. Цьому методові відповідає схема:

АВ є причиною складного явища аb.

В є причиною b. _

Отже, А є причиною а.

Загальне правило методу залишків таке: якщо складне досліджуване явище (аbс) викликається складною причиною (АВС), котра складається із сукупності однорідних передуючих обставин і ми знаємо, що деякі з цих обставин є причинами частини явища, то залишок явища викликається останніми обставинами.

Метод залишків широко застосовується в судовій практиці. Ним нерідко користуються, зокрема, для визначен­ня кількості співучасників злочину.

Не зважаючи на відому обмеженість індуктивних ме­тодів знаходження причинних зв'язків, як і індукції в ціло­му, зони мають вагоме значення. При вивченні простіших предметів та явищ індуктивні висновки, як правило, більш достовірні і шляхи їх перевірки більш прості, при дос­лідженні складніших предметів і явищ ці висновки менш достовірні, а шляхи їх перевірки більш складні. (Конверський А.Є. Логіка. С. 250).

Індукція і дедукція — це дві нерозривні сторони єдиного процесу пізнання, обидві вони важливі і необхідні одна без другої втрачає своє значення і не може служити дієвим знаряддям пізнання.