78. Визначіть основні джерела правового регулювання міжнародної купівлі-продажу

В практиці міжнародної торгівлі використовуються такі джерела правового регулювання міжнародної купівлі-продажу: Конвенція 00Н про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.); Конвенція 00Н про давність позову в міжнародній купівлі-продажу товарів (1974 р.); Конвенція про право, що використовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів (1985 р.), та ін. Найбільш широко в практиці міжнародної торгівлі використовується Віденська конвенція 00Н про договори міжнародної купівлі-продажу, прийнята у Відні в 1980 р.

Вона являє собою міжнародний документ, що має практичне значення при підписанні і виконанні зовнішньоторгових контрактів. Віденська конвенція була розроблена комісією 00Н про право міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) з метою визначення єдиних норм, що регулювали б міжнародні торгові договори. Значення даної Конвенції полягає в усуненні значних розбіжностей в національних законодавствах, що регулюють міжнародну купівлю-продаж товарів; визначенні рис міжнародного характеру договору; встановленні переліку видів договорів і послуг, на які не розповсюджується її дія; визначенні головних прав і обов'язків сторін за договором; встановленні форми контракту купівлі-продажу; визначенні засобів правового захисту у випадку порушення договору продавцем чи покупцем та ін. Що стосується національного законодавства, треба сказати, що практично в усіх країнах прийняті законодавчі акти, що містять норми, які регулюють відносини міжнародної купівлі-продажу. В одних країнах - це торгові кодекси, в інших - спеціальні законодавчі акти про міжнародну купівлю-продаж. В Україні відносини міжнародної купівлі-продажу регулюються Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", тощо.

79. Визначіть суб’єктів – учасників правовідносин за договором міжнародного франчайзингу (як вони називаються, їх основні права і обов’язки)

За договором франчайзингу одна сторона (франчайзер), передає іншій стороні (франчайзі), право практикувати певний бізнес згідно формату франчайзера і за встановлену плату. Франчайзинг надає всю концепцію бізнесу у формі "Навчального посібника", приписи якого повинні бути строгим чином дотримані. Франчайзі одержує навчальний посібник тільки після закінчення переговорів і підписання договору франчайзингу. Франчайзер передає франчайзі свій досвід ведення бізнесу відповідно до принципів і процедур, описаних в навчальному посібнику. Первинно це здійснюється на курсах навчання, організованих після підписання договору франчайзингу. Франчайзер забезпечує надання різного роду послуг і підтримку з метою сприяння успіху франчайзі, зокрема: допомога в організації бізнесу, зокрема в отриманні необхідного фінансування; реклама і просування торгової марки і назви фірми на ринку; маркетингові дослідження (оцінка потенціалу ринку і споживчих переваг, а також вибір місця для розміщення торгових приміщень); отримання дозволів і ліцензій, необхідних для своєї діяльності; допомога в отриманні (оренді) земельної ділянки, проектуванні, будівництві і дизайні приміщень; участь у переговорах з постачальниками устаткування, матеріалів, товарів і т.д.; допомога в організації ефективної системи бухобліку. Замість одержаної допомоги і послуг, франчайзі зобов'язується виконати наступні види платежів: початковий франчайзинговий внесок за вступ до економічної групи і отримання права діяльності на відповідній території; роялті (періодична плата за використання об'єктів інтелектуальної власності, встановлена у відсотках від об'єму продажів); плата за рекламу (за рекламу, заходи щодо просування торгової марки і франшизи на території франчайзі). Іноді франчайзі зобов'язується купувати товари, матеріали і устаткування від постачальників рекомендованих франчайзером. У таких випадках франчайзер, як правило, отримує фінансову вигоду з таких операцій і натомість йде на зниження роялті. Співпраця з франчайзером не повинна обмежувати самостійність франчайзі, оскільки бізнес належить саме останньому. Франчайзі може розпорядитися ним як вважає правильним. Проте у разі продажу діючої франшизи переважне право ухвалювати рішення часто належить франчайзеру.