3. Особисті немайнові та майнові права фізичної особи

Для задоволення своїх потреб та інтересів фізичні особи мають низку цивільних прав. Ці права надзвичайно різноманітні і можуть бути спрямовані на задоволення як інтересів, що пов’язані із особистими майновими і немайновими благами. В Конституції України особистим правам людини присвя­чене одне з центральних місць – розділ II «Права, свобо­ди та обов'язки людини і громадянина». Перелік прав і свобод досить великий, але не вичерпний (ст. 22), а самі вони не є відчужуваними (ст. 21). Держава гарантує рівність прав і свобод людини незалежно від раси, кольору шкіри, полі­тичних, релігійних та інших переконань, інше (ст. 24).

Особисті немайнові права людини забезпечують її природне існування і соціальне буття, а відносини, які виникають у сфері їх реалізації, є предметом цивільно-правового регулю­вання.

Характерні ознаки особистих немайнових прав людини: належать кожній фізичній особі від народження або за законом; не мають економічного змісту; тісно пов'язані з фізичною особою, котра не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав; особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.

Особисті немайнові права поділяються на два види: особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізич­ної особи, а також такі, що забезпечують її соціальне буття.

Природне існування людини забезпечують наступні особисті немайнові права на: життя; усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю; охорону здоров'я; медичну допомогу; інформацію про стан свого здоров'я; таємницю про стан здоров'я; свободу; особисту недоторканість; донорство; сім'ю; опіку або піклування; безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Соціальне буття людини забезпечують наступні особисті немайнові права на: ім'я та його зміну і використання; повагу до гідності та честі; недоторканність ділової репутації; індивідуальність; особисте життя та його таємницю; інформацію; особисті папери та розпоряджання ними; таємницю кореспонденції; охорону інтересів фізичної особи, яка зображена на фо­тографіях та в інших художніх творах; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; свободу пересування, об’єднання, місце проживання та недоторканність житла; вибір виду занять; мирні збори.

Майнові права фізичних осіб спрямовані на задоволення майнових потреб та інтересів і опосередковують процес належності або переходу майнових благ. Перелік таких прав надзвичайно широкий та охоплює такі різновиди: речові права; зобов’язальні права (перехід майнових благ внаслідок договору); виключні права (авторські права); корпоративні права (майно підприємств, установ та організацій).

4. Право власності

Цивільно-правова доктрина і досі не виробила універсаль­ного визначення поняття права власності, яке б повною мірою відображало його сутність. Відповідно до ст. 4 Закону «Про власність» (1991 р., втратив чинність, його положення увійшли у 2003 р. до ЦК України) власник на свій розсуд володіє, користується і розпо­ряджається належним йому майном, але у межах, встановле­них законом.

Досить часто право власності визначають як без­сумнівне, необмежене, повне панування особи над річчю. Ко­жен із таких критеріїв являє собою необхідний еле­мент права власності та наділений певною специфікою і самостійністю, має своє призначення.

Право володіння означає юридично забезпечену можливість мати май­но у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу. Однак це право може належати і невласнику, зокрема, на основі договору. Іноді утримання речі у володінні може відбуватись і поза волею власника (наприклад, у результаті викрадення речі, втрати її власником). Виходячи із цього, володіння поділяється на законне і незаконне. У свою чергу незаконне володіння може бути добросовісним і недобро­совісним.

Законне володіння – охороняється законом (ще називається титульним) і виникає внаслідок правових підстав. Наприклад, на основі договору із власником або на основі адміністративно-правового акта (наприклад, за розпорядженням органів опіки).

Незаконним володінням – є володіння невласника, що не засно­ване на законі, договорі з власником чи адміністративному акті. Воно є безтитульним. Незаконні володільці, у свою чергу, поділяються на до­бросовісних і недобросовісних. Володілець є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність сво­го володіння. Недобросовісним є володілець, якщо він про це знав чи повинен був знати. Наприклад, продаж-купівля краденої речі.

Право користування – право на вилучення з речі корисних властивостей, привласнення плодів і доходів, які можна отримати від речі. Ко­ристування майном тісно пов'язане із володінням, яке є пер­винним для користування, хоча і здійснюються вони одночас­но. Однак право користування може здійснюватись і без права володіння (наприклад, користування літературою безпосеред­ньо в бібліотеці, таксі, мисливство, рибальство, збирання грибів та ягід, проїзд автошляхами, мостами).

Право розпорядження – право власника самостійно ви­рішувати долю майна шляхом його відчуження та іншими способами (можли­вість зміни стану майна та його призначення).

Цивілістична наука розглядає право власності в об'єктивно­му і суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єк­тивному розумінні – це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ кон­кретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умо­ви виникнення і припинення у них такого права. У своїй сукупності такі правові норми утворюють відпо­відний інститут права власності.

Право власності в суб'єктив­ному значенні – це передбачене і гарантоване законом право конкретного власника (громадянина, колективного утворення, держави тощо) здійснювати володіння, користування, розпоря­дження належним йому майном на свій розсуд і будь-яким чином, якщо інше не передбачене законом.

Форми права власності. «Форма» – це тип, будова, спосіб організації чо­го-небудь; зовнішній вияв якого-небудь явища, пов’язаний з його сутністю, змістом. Право власності в Україні має кілька форм. Закон «Про власність» передбачав три форми – приватну, колективну і державну (загальнодержавна і кому­нальна) форми власності. Конституція України (1996 р.) визначила приватну (ч. 2 ст. 41), державну та комунальну (ч. 3 ст. 41) форми права власності. Проте, не передбачила – колективну. Розробники нового ЦК України також відмовились від поняття «право колективної власності», вважаючи, що колектив — це сукупність осіб, між якими мо­жуть виникнути тільки відносини спільної часткової або спільної су­місної власності. Колектив безпосередньо бере участь в управлінні підприємством, гос­подарським товариством тощо, але це управління є лише ви­конанням управлінсько-організаційних функцій, а не пануван­ням над річчю, привласненням її, з яким пов'язане право влас­ності.

У ЦК України зазначено лише, що в нашій державі є:

1. право власності Українського народу, від імені якого право власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Консти­туцією України (ст. 324 ЦКУ);

2. право приватної власності, суб'єктами якої є фізичні та юридичні особи (ст. 235 ЦКУ);

3. право державної власності – від імені та в інтересах дер­жави Україна це право власності здійснюють відповідні органи державної влади (ст. 236 ЦКУ);

4. право комунальної власності, управління майном якої здій­снюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (ст. 327 ЦКУ).

Натомість у Господарському кодексі України передбачено існування в нашій державі таких форм права власності: при­ватна, колективна, комунальна, державна та змішана форма права власності, що заснована на базі об'єднання майна різних форм власності (ст. 63 ГКУ). Цей перелік форм права власності, відповідно до ГК України, не є вичерпним. Такі принципові розбіжності між двома кодексами щодо врегулювання одних і тих самих відносин з правової точки зору є неприпустимими.

Підстави набуття права власності – іменуються титулами власності, і являють собою юридичні факти, на підставі яких виникає право власності у конкретних осіб. Наприклад, підставами виникнення права власності можуть бути договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, запо­віти, рішення суду.

Універсальною первісною підставою набуття права влас­ності можна назвати заволодіння, оскільки право власності на річ набувається у будь-якому разі, якщо володіння особи не оспорюється іншою особою, яка доводить своє право на річ.

Право власності може набуватись шляхом привласнення за­гальнодоступних дарів природи, на привласнення яких мають право, за загальним правилом, всі (або тільки певні) суб'єкти. Наприклад, ловля риби або збирання рослин може відбуватися відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозво­лу власника земельної ділянки. Зазначене випливає з права громадян для задоволення своїх потреб користуватися об'єк­тами права державної та комунальної власності відповідно до закону, що передбачено ст. 41 Конституції України. Згідно зі ст.ст. 8-10 Закону «Про рослинний світ» фізичні особи можуть збирати лікарську і технічну сиро­вину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти для задоволення власних потреб. У разі перебування земельної ділянки у приватній власності, здійснення вилову риби, полю­вання тощо потребує дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився, здійснюється згідно зі ст. 336 ЦК. Відповідно до вказаної норми особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з мо­менту заволодіння нею. При цьо­му слід виходити із положень ст. 347 ЦК, згідно з якою відмо­ва від права власності відбувається шляхом заяви про це або вчинення інших дій, які свідчать про відмову.

Набуття права власності на знахідку у особи, яка знайшла чужу річ, може мати місце за певних умов. Ними є, зокрема: відкрите утриму­вання речі; спливання шестимісячного строку з моменту заяви про знахідку; не встановлення власника або іншої осо­би, яка має право вимагати повернення загубленої речі; влас­ник або інша особа, яка має право вимагати повернення загуб­леної речі, не заявили про своє право на річ особі, яка знай­шла загублену річ, або органові міліції чи відповідному орга­нові місцевого самоврядування.

Набуття права власності на скарб передбачене ст. 343 ЦК. Відповідно до положень цієї статті скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право. При виявленні скарбу, що є пам'яткою історії та культури, особа має право на одержання від дер­жави винагороди у розмірі до 20 % від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліцію або органи місцевого самоврядування і передала його відповідному державному органові. Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, то обидві особи, які виявили скарб, мають право на винагороду в розмі­рі до 10 відсотків від вартості скарбу, кожна.

Держава Україна може набувати право власності на підста­вах, не характерних для його виникнення у фізичних або юри­дичних осіб. До таких спеціальних підстав належать:

• націоналізація, конфіскація (ст. 354 ЦК), реквізиція (ст. 353 ЦК);

• передача майна, яке за законом не може належати окремій особі (ст. 348 ЦК), якщо ця особа не здійснить відчуження цього майна у встановлені строки;

• викуп пам’яток історії та культури, що утримуються без­господарно (ст. 352 ЦК);

• скарб, що містить пам'ятки історії та культури (ст. 343 ЦК).

Націоналізація – починаючи з 1917 p., застосовувалась як ос­новне джерело формування власності радянської держави і бу­ла примусовим вилученням майна у його власника на користь держави. Майно вилучалося безоплатно на підставі спеціальних законодавчих актів. Нині націоналізація практично не застосовується.

Конфіскація – до особи може бути застосовано позбав­лення права власності на майно за рішенням суду як санк­ція за вчинення правопорушення чи злочину (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно (ст. 354 ЦК).

Реквізиція – у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епі­зоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспіль­ної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вар­тості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з подальшим повним відшкодуванням його вартості. Реквізо­ване майно переходить у власність держави або знищується.

Набувальна давність здійснюється згідно ст. 344 ЦК України. При цьому підстав заволодіння річчю ЦК не визначає, отже, річ може потрапити до володільця як на підставі договору, так і без такого. Тобто це може бути будь-яке заволодіння: захоплен­ня речі, залишення речі, строк користування якої за договором закінчився (а тому у володільця вже немає договірних підстав володіння) та ін.

Умовами набуття права власності у цьому разі є: добросовісність заволодіння; відкритість і безперервність володіння; спливання визначеного законом строку; рішення суду (для набуття права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери).

Строк набуття права власності за набувальною давністю становить:

• при без договірному заволодінні – 10 років безперервного володіння для нерухомого майна і 5 для рухомого;

• при володінні річчю на підставі договору – 15 років (для нерухомого майна) і 5 (для рухомого).

• початком вирахування строку при бездоговірному заво­лодінні є момент заволодіння, при договірному – спливання строку позовної давності.