7. Соціальне буття суспільства

У попередніх розділах суспільство розглянуте не як механічна сума індивідів, а як соціальна система, в основі якої лежить спосіб виробництва матеріальних благ. У межах цієї системи формуються і функціонують різні спільноти і групи, великі і малі, взаємовідносини яких і ставлять власне соціальну структуру. Тому остання існує як сукупність демографічної, поселенської, класової (чи стратифікаційної) професійно-освітньої та етносоціальної структур.

Розглянемо коротко кожну з них.

Демографічна структура суспільства. Народонаселення безперервно відтворювацька сукупність людей, основна спільнота демографічної структури. В цьому плані мова йде про народонаселення Землі, окремих країн, регіонів тощо.

Поряд із природним середовищем воно є найпершою умовою життя і розвитку суспільства передумовою й суб’єктом історичного процесу. Прискорені чи уповільнені темпи суспільного розвитку значною мірою залежать від таких демографічних показників, як загальна кількість населення, його густота, темпи зростання, статево-вікова структура, стан психо-фізичного здоров'я, міграційна мобільність тощо.

Народонаселення не просто заповнює собою весь соціальний простір, воно невід'ємно пов'язане зі всіма іншими складовими суспільства, перш за все з економікою. Можна виділити два напрямки взаємодії демографічних та економічних процесів і станів: населення - економіка й економіка - населення. Останній краще відображений у літературі, простіше засвоюється буденною свідомістю, адже ні в кого з нас, наприклад, не виникає сумніву стосовно того, що народжуваність визначається, перш за все рівнем економічного добробуту, забезпеченістю житлом, участю жінок у суспільному виробництві (хоча тут науковий аналіз виявляє парадокси надзвичайно високих темпів народжуваності за низького економічного й культурного розвитку суспільства).

Прискорення чи уповільнення темпів економічного розвитку залежить від такого начебто поверхового показника, як загальна кількість населення. Помітний вплив на економіку робить і густота народонаселення. До найбільш впливових на економіку демографічних факторів належать темпи приросту народонаселення, які визначаються не тільки показниками природного приросту населення, але і його статево-віковою структурою, темпами та спрямованістю міграції. Зрозуміло, що для нормального розвитку суспільства, і перш за все його економіки, однаково шкідливі і мінімальні, і

Ці темпи багато в чому залежать від статево-вікової структури населення, старіння населення, тобто збільшення частки нездатних до дітонародження вікових груп безпосередньо відбиваються на темпах зростання народонаселення, а через них - і на розвиток економіки.

Міграційна мобільність населення дає можливість більш рівномірно розподіляти населення у соціальному просторі, його перерозподіл сприяє вирівнюванню професійно-виробничого досвіду людей. Але ефект міграції - позитивний чи негативний - у кожному конкретному випадку залежить від її темпів, спрямованості й структури міграційних потоків.

Погіршення психо-фізіологічного здоров'я населення призводить до зниження продуктивності праці, вимагає додаткових видатків на охорону здоров'я, утримання інвалідів тощо. Але найстрашніше - якщо здоров'я населення погіршується з покоління в покоління, починається деградація генофонду народу; поряд з депопуляцією, скороченням тривалості життя це стає суворим попередженням для суспільства.

Вплив демографічних чинників виявляється у всіх складових суспільства, він не обмежується лише економікою, відбиваючись у моралі, політиці, праві, у суспільній психології, менталітеті.

Поселенська структура суспільства. Це поняття відображає стосунки людей з територією їх помешкання, точніше - відношення людей між собою у зв'язку з їх належністю до одного й того ж або до різних типів поселення. За поселенським принципом індивіди розмежовані у просторі, вони, залежно від типу поселення, є або міськими, або сільськими жителями.

Суттєві відмінності між містом і селом постають із причин технологічного плану, але основні причини цього зумовлені економічним способом виробництва., для якого характерним є розподіл населення на класи. Нерівномірність розвитку міста й села перетворюється у протилежності, тобто у відносини підпорядкування та експлуатації.

Феномен протилежності міста і села має й міжнародний аспект, адже продовжує існувати поділ планетарного простору на “світове місто” (умовно - Північ) і "світове село"(умовно - Південь). Тому вся історія цивілізації може бути розглянута як історія урбанізації (від латин, урбаніс - міський), тобто як процес зростання ролі міст, поглинання ними все більшої частини населення, залучення навіть тих, хто залишився жити в селі, до матеріальних і духовних цінностей міської культури.

Професійно-освітня структура суспільства. Професії та освіта з'явилися в результаті виділення ремесла (гончарного, ковальського тощо), торгівлі, відособлення праці з управління общинними справами й здійснення культурних функцій та з тих початків трудового навчання, які обов'язково були присутні у вихованні первісної людини.

Суспільство набуває професійно-освітню структуру тільки в результаті трьох великих суспільних розподілів праці - відокремлення скотарства від землеробства, ремесла і торгівлі від сільського господарства, праці розумової від праці фізичної.

Наслідком цих розподілів праці - особливо останнього - стало виникнення інтелігенції (від латин, інтелігенс - мислячий, розумний), яка ніколи не була класом і поділяється на культурно-творчу, інженерно-технічну, військову, управлінську тощо. Є і такі загони інтелігенції, які обслуговують інтереси суспільства в цілому: у науці, управлінні, освіті, охороні здоров'я, обороні країни, мистецтві.

У вітчизняній філософській та соціологічній літературі знайшла широке поширення версія про інтелігенцію як прошарок. Вона є спільністю людей, які займаються розумовою, переважно складною, творчою працею. Інтелігенція є одночасно і професійною, і освітньою спільнотою. Внаслідок високого освітнього рівня саме в інтелігенції сконцентрований основний інтелектуальний потенціал суспільства. Отже, суспільство, яке не розуміє цього і ставиться до інтелігенції зі зневагою, не має майбутнього.

Соціально-класова структура суспільства

Опорним у дослідженні питання про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці англійського філософа Т. Гоббса "Левіафан": соціальна група - це сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною працею. Згодом це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є й тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.

Специфічною ознакою малих соціальних груп (до яких належать сім'я, шкільний клас чи академічна група, курс, виробнича бригада, дружні компанії, приятельські групи, сусідські спільності тощо) є безпосередні контакти її членів. При цьому розрізняють формальні й неформальні групи.

Середні групи більші за кількістю, вони об'єднують виробничі об'єднання працівників одного підприємства, студентів одного вузу, територіальні спільності, наприклад мешканців одного села, району тощо. Тут мають місце і збіг інтересів, і можливості безпосереднього спілкування.

Особливе місце серед соціальної структури суспільства належить великим соціальним групам, адже саме вони є численними об'єднаннями, де вже немає безпосередніх контактів, фундаментальний інтерес формується на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого життя. Як і попередні, малі та середні, великі соціальні групи, класи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.

Класові суспільства почали складатися понад 5 тисяч років тому. Наприкінці IV тис. до н.е. виникли держави в долині Нілу та в Месопотамії; у середині III тис. - в басейні Інду; у II тис. - в басейні Егейського моря, Малій Азії, Фінікії, Південній Аравії, басейні Хуанхе; у І тис. до н.е. - на більшій частині території Старого Світу і в Центральній Америці.

Класи виникали двома шляхами: шляхом перетворення полонених у рабів та внаслідок виникнення економічної нерівності в общині, суспільного розподілу праці, виділення груп людей, які виконували соціальні функції і використовували своє становище для збагачення за рахунок інших.

Існування класів констатувало багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов'язували його ще Платон та Аристотель. До пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські економісти кінця XVIII - початку XIX ст. Специфіку історичного процесу як боротьби класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існування класів розвитком виробництва (суспільним поділом праці й появою приватної власності на засоби виробництва) пов'язане марксистське визначення класів.

Але в сучасній соціальній філософії є різні точки зору на сутність класів:

- існування класів пов'язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей у тих чи інших географічних умовах (соціал - дарвіністський напрямок - С. Дарлінгтон, Д. Хакслі та інші);

- класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші);

- класи є відносно самостійними групами людей, що об'єднуються на основі фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М. Вебер);

- як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. Головна класотворча ознака - це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів). Це визначення найґрунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої корективи. Вважати, що класи пов'язані лише з матеріальним виробництвом, сьогодні є недостатнім, про що свідчить досвід становлення класу управлінців-адміністраторів у радянському суспільстві.

Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.

Отже, класова боротьба - реальний факт суспільного життя, хоча її роль по-різному тракту далася у соціальній філософії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністичних суспільств, і всю історію людства розглядав під таким кутом зору. Ця боротьба спричиняє революції, здійснення яких у свою чергу призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною. Свого апогею, за Марксом, класова боротьба досягає за капіталізму.

Абсолютизація ролі і значення класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства в ортодоксальному марксизмі набула, скажімо так, антигуманного характеру. Під цим кутом зору розглядалася історія суспільства, що було спрощеним підходом до дійсності. Він виключав з історичного процесу середні класи суспільства, заперечував їхню творчу діяльність у суспільному розвитку. Це призводило до ігнорування єдності соціальних об'єднань, їхніх багатоманітних і складних контактів.

У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні професійні, управлінсько-адміністративні, статево-вікові, етно-соціальні, релігійні та інші групи. Що ж торкається соціально-економічних, типу класів, то вони "стають", формуються. Це один з характерних наслідків колишньої тоталітарної системи - адже відбулося "розселянювання" селянства і "розкласування" робітничого класу; гасла "Землю - селянам!", "Заводи і фабрики -робітникам!" - були лише деклараціями.

Тому формування соціальних груп українського суспільства має відбуватися тією мірою, якою буде здійснюватися становлення нових форм власності у процесі приватизації, тобто в міру того, як із нашого маргіналізованого суспільства виростатимуть нові соціально-економічні спільності. Про формування ж "середнього класу "за типом західних цивілізованих суспільств говорити ще рано, це - наше майбутнє.

До великих соціальних груп належать також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) - наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).

У цьому аспекті є необхідність хоча б коротко зупинитися на ролі у житті суспільства інтелігенції як "посередника між загальнолюдськими знаннями і своїм суспільством". Поняття "інтелігенція", як термін, що означає соціальну групу, стало вживатися понад сто років тому.

Інтелігенція — це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям "інтелігентність " як моральною якістю людини. Як і будь-яке системне утворення, інтелігенція складається із підсистем; про це йшла мова при розгляді професійно-освітньої структури суспільства.

Певне поширення в європейській соціальній філософії, починаючи ще з П. Сорокіна, отримала концепція, згідно з якою суспільство поділяється на особливі прошарки або "страти" (від латин, стратум - шар, пласт; цей термін запозичений із геології й означає пласти, шари у геологічній породі). При цьому "страти" інколи ототожнюються з поняттям "класи", хоча ці поняття мають різний соціальний зміст.

Критерії, за якими людей відносять до тієї чи іншої страти, є різноманітними. Це і поділ людей на групи, в основі яких лежить рівень добробуту і прибутку (економічна стратифікація), і наближеність до політичної влади, наявність різних рангів, звань, почестей, управителей і тих, ким управляють (відповідно - політична стратифікація), і професійні відмінності (звідси можливість професійної стратифікації). Це й занятість, освіта, стать, кваліфікація. До цих ознак інколи додають ще й престиж, уподобання (а американці - національність).

Здобутком соціальної стратифікації є змістовний аналіз малих та середніх соціальних груп. Однак при цьому ігнорується такий важливий, фундаментальний критерій розшарування суспільства на страти, як відношення до власності (володіння, користування і розпорядження нею).

Друга похідна концепція, що пов'язана з першою і відображає соціальну динаміку, - це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К. Маркса про існування в капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтверджується; мають місце лише відмінності між стратами та їхня висока мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з однієї страти до іншої.

Відповідно до сказаного існують "соціальні ескалатори" або "ліфти", з допомогою яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища, - це "вертикальна мобільність". "Ліфтами" такої мобільності є: економіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйонером або навіть мільярдером); політика – можна зробити політичну кар'єру; армія (пригадаймо стару приказку, що кожний солдат мріє стати генералом); церква - тут також є шанси * пробитися у вищу церковну ієрархію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху вперед); шлюб, за допомогою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди.

Окрім "вертикальної мобільності", коли люди "підіймаються та спускаються, як ліфти в установах" (за термінологією американського філософа та економіста Ст.Чейза), існує і так звана "горизонтальна мобільність", коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов'язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи погіршення економічного становища людини.

Не заперечуючи права на існування аналізу соціальної структури суспільства з позиції соціальної стратифікації та соціальної мобільності, варто вірувань, побуту та деяких елементів первісної культури. Рід був найпершою етнічною і виробничою трупою людей, члени якої пов'язані узами кровної спорідненості, колективною працею та спільним захистом загальних інтересів.

відзначити, що критерії, які використовуються для поділу суспільства на страти, значною мірою залежать від суб'єктивного підходу дослідника, що дозволяє "розмивати" межі соціальних груп (тобто стратів) і за своєю суттю не дають істинного знання про соціальне буття суспільства та його визначальні чинники.

Внаслідок непереконливості аргументації названі концепції, досить поширені й популярні у 50-х роках наприкінці XX ст., зараз, на початку ХХГ ст., все менше використовуються для аналізу суспільного життя, хоча вони й не зійшли з арени соціально-філософського та соціального дослідження.

Етносоціальне буття суспільства

У соціальній філософії вивчення етнічних спільнот почалося зі значним запізненням, їх вивчала переважно етнографія та деякі інші науки. Але за своїм значенням та важливістю саме ці спільноти, як свідчить світова історія і сучасність, займають провідне місце.

Неймовірна строкатість сучасної етнічної картини світу. За даними ЮНЕСКО, на нашій планеті проживає понад 2 тис. народів (останнім часом все частіше вживається поняття "етнос" або "етнічні спільноти" - від грец. етнос -народ, плем'я). Із них: у Європі - близько 50, в Азії - понад 800, у Північній та Південній Америці - понад 300, в Австралії та Океанії - більш як 200. (В Україні, згадаємо, - понад 100). Більш як 90% народів входять до складу багатонаціональних держав - із понад 160 нинішніх держав близько 9/10 є багатонаціональними. А ця обставина породжує надзвичайну складність міжнаціональних чи міжетнічних відносин у всьому світі.

Під етносами ми розуміємо стійку людську спільноту, що історично склалася і має характерні ознаки, тобто етнос - це народ, який перебуває на певній стадії етноісторичного процесу. Таке розуміння етносу дозволяє виділяти певні його історичні типи, адже етноси з кожним етапом розвитку людства набувають нових історичних форм.

Первинним етнічним колективом докласового, первісного суспільства був рід, члени якого об'єднувалися спільністю походження, мови, звичаїв, людей, члени якої пов'язані узами кровної спорідненості, колективною працею та спільним захистом загальних інтересів.

На початковій стадії розвитку роду, тобто на рубежі середнього палеоліту (кам'яного віку), належність до нього визначалась за материнською лінією (матріархат). Пізніше, коли чоловіча праця стала переважати, що пов'язане з переходом до землеробства, матріархат змінився на патріархат, за якого належність до роду почала визначатися за батьківською лінією.

Наступною формою етнічної спільноти людей є плем'я. У кількісному відношенні це вже більш широка спільнота, оскільки вона об'єднувала щонайменше два роди, складалася, як правило, із декількох сотень або навіть тисяч людей.

Поява племені обумовлена необхідністю перш за все збереження і захисту середовища існування, тобто території проживання, місць полювання та рибальства, від зазіхань з боку інших людських об'єднань. Важливе значення мало також запобігання виродженню роду, яке загрожувало йому у зв'язку із сексуальними стосунками між кровноспорідненими гомо сапієнс, звідси - заборона (табу) на такі стосунки.

Важко переоцінити значення родоплемінної спільноти як у становленні людства у цілому, так і окремої особистості зокрема. Перш за все ця спільнота сприяла удосконаленню знарядь праці, виробленню норм і правил соціальної поведінки, розвитку первісної культури і мови спілкування. По суті, суспільство вперше отримало можливість зберігати виробничий досвід, форми соціального управління, початки культури, досягнення в розвитку мови, вірувань, традицій і у більш досконалій формі передавати все це наступним поколінням. Для свого часу родоплемінна форма існування людства була найоптимальнішою спільнотою, яка відповідала й водночас стимулювала виробничу діяльність. Саме цим можна пояснити існування такої форми етносу практично у всіх народів і її збереження у деяких регіонах світу аж до наших днів (наприклад, Африка, Азія, Південна Америка, Океанія).

Отже, племена - це етнічні спільноти людей, які" "об'єднували роди, що проживали на одній території мали власне ім'я, мову (точніше, племінний діалект), звичаї, міфологічні чи релігійні уявлення, культові обряди тощо. Звідси і походження слова "плем'я" - від кореня "плід", "плодити ".

З моменту своєї появи родоплемінна спільнота виступає як соціально-виробнича і водночас - етнічна спільнота, 3 розвитком суспільного розподілу праці, зокрема - відокремлення скотарства від землеробства, появи ремісництва, виникнення відносин обміну і майнової нерівності людей посилюється потреба у створенні більш досконалої людської спільноти, скріпленої не лише кровно-родинними зв'язками, але й іншими відносинами, які відкривали нові можливості для розвитку людства. Такою формою спільності людей стала народність.

Народності звичайно складалися з декількох племен, близьких за своїм походженням та мовою. Так, у "Повісті минулих літ" наводиться перелік племен і племінних об'єднань, на основі яких виникла давньоруська народність. Польська народність сформувалася із слов'янських племен: полян, віслян тощо; німецька – із германських племен - швабів, баварців та інших.

Народності виникали і з різномовних племен, які змішалися в результаті завоювання одних племен іншими: наприклад, французька народність склалася з римських колоністів, галльських та германських племен: франків, вестготів, бургундів тощо.

Головною ознакою народності як історичної спільноти людей є наявність територіальних зв'язків. Адже розвиток приватної власності, обміну, суспільний розподіл праці та класове розшарування зруйнували родоплемінні зв'язки і створили умови для формування нової людської спільноти, для якої характерними стали, окрім спільності мови, спільність господарського, політичного та культурного життя, яка складалася, а також усвідомлення своєї спільності та долі. Помітно посилюється також політико-правовий аспект у людських стосунках, відбувається соціальна класова диференціація між людьми.

Виходячи з цього, народність можна визначити як спільність людей, які проживають на одній території, об'єднані спільною мовою, особливостями психічного складу, культури і способу життя, що закріплені у звичаях, традиціях.

Завдяки цьому народність зберігає себе навіть за несприятливих умов: згадаймо український народ, який входив до складу інших держав (Польщі, Австро-Угорщини, Росії). Одним із показників народності є власне ім'я, під яким вона стає відомою своїм сусідам (наприклад, "Русь" для східнослов'янських племен, які консолідувалися до ІХ-ХІІ ст. у давньоруську

Із розвитком капіталістичних відносин посилюються економічні та культурні зв'язки, виникає національний ринок, ліквідується господарська роздробленість народностей, їх різні частини згуртовуються у національне ціле, тобто народності перетворюються у нації як більш стійкі людські спільноти.

- Природні та соціальні чинники утворення і розвитку етносів.

Поняття "етнос" вживається як у широкому, так і в більш вузькому значеннях.

В першому, тобто широкому, значенні, етнос (або етнічна група) визначається як група людей, яка історично склалася і пов'язана спільністю території, де вона формувалася, спільністю мови, культури й особливостями психічного складу. Отже, поняття етнічної спільноти охоплює окремі племена, групи споріднених племен, народності та нації, тобто всі раніше розглянуті людські спільноти.

У іншому ж, більш вузькому значенні, під етносами розуміють лише такі спільноти, як родоплемінні, народності ж і нації відносять до етносоціальних спільнот, оскільки їх виникнення й існування пов'язане перш за все зі спільністю іншого характеру - соціальною, економічною та політичною.

Але у будь-якому значенні етнос є сталим колективом та існує як стійка система, яка протиставляє себе усім іншим на основі розмежування "ми - не ми" (" вони"), "свої - чужі", " кращі - гірші" тощо. І це визнання етнічним колективом своєї єдності є головною • ознакою етносу, відображає у свідомості людей його цілісність як системи. Але етнічна належність є продуктом не лише свідомості, а й природи людини, відображенням певної фізичної чи біологічної реальності.

Люди, які населяють нашу планету, становлять єдиний вид гомо сапієнс. Тому етнічна чи расова належність людей не породжує їх ізоляції, внаслідок чого у межах всього людства відбувається обмін генами і відтворюється єдиний генофонд виду. Він належить всьому людству, становить його основне багатство і є природною основою подальшого розвитку цивілізації. Проте етнічна мозаїка, про що говорилося раніше, є реальністю, з якою не можна не рахуватися.

Раси. Людство складається з трьох великих рас, формування ознак яких - колір шкіри, волосся, очей, будова волосся, форма носа, вилиць, повік тощо - на перших етапах розвитку мало виразне кліматогеографічне пристосування. Так, представники негроїдної раси мають темну шкіру, кучеряве волосся, дуже широкий ніс, товсті, немовби, вивернуті губи. Монголоїдна раса, яка складалася в умовах напівпустельного і степового ландшафту, має також свої особливості: товстий шар жиру на обличчі, вузький розріз очей і наявність особливої складки у внутрішньому кутку очей, жовту шкіру тощо. Найбільш характерною морфологічною особливістю європеоїдної раси є сильно виступаючий ніс як результат впливу клімат тощо, білий колір шкіри (як наслідок порівняно суворого клімату і невеликої кількості сонячного світла).

Отаке, раси - це групи людей, які істерично склалися, об'єднані спільністю походження характерними особливостями будови тіла, форми волосся, пігментації шкіри та очей, що передаються спадкове.

Водночас антропологічні дані свідчать про те, що раси за своїми біологічними особливостями - будова кисті руки, кори головного мозку, гортані, язика, таза тощо - і за розумовими здібностями цілком рівноцінні та належать до єдиного виду гомосапієнс, чим спростовуються ще не зниклі й на сьогодні расистські концепції "вищих" та "нижчих" рас і народів.

Таким чином, расовий події людства визначається лише природними чинниками. Етнічний же поділ, як зазначалося раніше, має природно-соціальну детермінацію, в етносів із самого початку їх виникнення наявні соціальні чинники, роль і значення яких зростає із розвитком етнічних спільнот.

Поняття "нація ". Мова вже йшла про те, що нації є продуктом капіталістичного етапу розвитку людства. Це історична спільність людей, яка має низку специфічних ознак.

У сучасній націології (на Заході виникла і розвивається спеціальна наука, про сутність якої свідчить сама її назва; "приживається" ця наука і у вітчизняній науці) існують такі тлумачення поняття "нація":

*- нація - це "населення визначеної території, яке має спільні звичаї,

походження, історію й часто мову" ("Словник американської спадщини англійської мови).

• нація - це "велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони часто мають одну або декілька спільних ознак: мову, культуру, релігію, політичні й інші інститути, історію і віру у спільність долі. Вони звичайно мають спільну територію.( Це досить синтетичне визначення можна віднайти у у "Міжнародному виданні американської енциклопедії");

• нація - це "спільність людей, яка складається з однієї або кількох національностей, має більш чи менш визначену територію й уряд" (Данина статичній теорії нації із всесвітньовідомого "Вебстерівського словника англійської мови").

Але за будь-якого визначення нації дається перелік певних її ознак. До їх аналізу ми й звернемось дані,

Об'єктивні та суб'єктивні ознаки нації. До незаперечних ознак нації можна віднести таку об'єктивну її ознаку, як спільність економічних зв'язків та території. Адже наявність спільного економічного життя породжує націю як форму етносоціальної спільноти.

Під спільністю території мається на увазі не площа тієї чи іншої країни,, а природно-територіальний комплекс, інтегруюча роль якого проявляється у тому, що він:

> є загальним середовищем господарської діяльності (згадаймо спеціалізацію народного господарства, продуктивні сили, розподіл праці тощо);

> суттєво визначає побут людей, характер помешкання, особливості їжі, одежі, весь спосіб повсякденного життя;

> є вмістилищем просторових комунікацій;

"> набуває рис державних кордонів, перетворюється у державну територію. Тобто - це соціальна якість, якої природні явища набувають у певних соціальних умовах.

Отже, у такому розумінні територія нації є певним просторовим полем її життєдіяльності, природою, сукупністю енергетичних, сировинних та інших ресурсів, які включені у сферу суспільного виробництва і становлять необхідні умови існування нації: це її надра, ліси, пасовища, джерела води тощо. Природна ж та господарська складові території утворюють геопростір, який водночас є й культурним простором, коли у його межах існують певні культури.

Але спільність території не залишається постійною. Цей так званий "етноареал" розширюється або звужується під впливом різних причин. Тому справедливою є думка, згідно з якою так звані корінні народи є лише останніми прибульцями, про що свідчить світова історія.

До суб'єктивних ознак нації належать культурно-психологічні. Серед них особливий інтерес викликає національний характер та самосвідомість.

Попри різні тлумачення національного характеру, безсумнівним є те, що у ньому немовби акумулюються своєрідність історичного шляху нації, її господарської діяльності, особливості соціального, культурного розвитку й географічного довкілля. Український дослідник С. Маланюк, як і М. Гоголь, вважав, наприклад, що від Філософія суспільства вигляду землі, місця осідлості залежить спосіб життя і навіть характер народу. Але навряд чи є сенс у спробах вивести для всього народу якийсь загальний показник, подібно до таких: горді іспанці, флегматичні шведи, емоційні українці, пихаті англійці тощо.

Водночас загальновідома пунктуальність німців, акуратність, схильність до порядку, дисципліни, свого роду педантизм як риса національного характеру, притаманні їм і при Бісмарку, і при націонал-соціалізмі, і в умовах сучасного розвитку німецької нації, які суттєво впливають на трудову діяльність. Разом з тим можна констатувати повну відсутність пунктуальності у латиноамериканців, їх емоційність, схильність до екстремізму, панування популізму як наслідок низького рівня загальної культури і відсутності політичної культури (що певною мірою стосується й українців).

Найрельєфніше, найчіткіше національний характер сьогодні виявляється в острівних, відносно ізольованих країнах (Велика Британія, Японія), де мінімальний вплив завойовників, які "розмивали" етносоціальне середовище, "змішуючись" із місцевим населенням. Як протилежність - згадаймо геополітичне положення України, внаслідок чого навіть у відносно "чистому" вигляді риси характеру українців навіть за сьогоднішнього рівня розвитку науки, невимовно складно, виділити, типізувати тощо.

Національний характер не зводиться просто до психічних особливостей народу, які найчастіше трапляються у ньому. Він є неповторним поєднанням визначальних рис цієї нації. ("Терплячими" є не лише українці, росіяни, а й китайці. "Запальними" - і греки, і грузини, і іспанці, хоч це різні нації.)

Національний характер є складовою національної психології, яка, окрім нього, включає національні почуття, соціальне зумовлені і сформовані протягом історії національної спільноти: почуття патріотизму, національної гордості, гідності й водночас - національного чванства, зарозумілості, винятковості тощо; психологічну сторону національних традицій та звичаїв, національні стереотипи.

Можна навести безліч прикладів прояву національного характеру й національних особливостей психології народів, адже яскравою національною індивідуальністю характеризується мистецтво всіх націй: українська пісня не схожа на російську, німецька - на англійську, остання - на польську тощо. Те ж можна сказати й про танці, жанри літератури, характер гумору (порівняймо гумор український, англійський чи американський, майже відсутність його у японців, гумор російський тощо). Найбільшою мірою ці риси помітні у фольклорі народів.

Але не варто забувати й про те, що інколи соціальні відмінності (наприклад, у рівні життя між окремими країнами та регіонами) сприймаються буденною свідомістю як національні, і, відповідно, порушувати національні почуття можуть будь-які конкурентні ситуації, починаючи від спортивних змагань і закінчуючи конкурсом до вступних іспитів у вузи. Тому завжди треба враховувати не лише соціальні, але й соціально-психологічні аспекти міжнаціональних відносин.

Особливе місце, про що говорилося раніше, серед суб’єктивних ознак нації належить національній самосвідомості як усвідомленню людиною своєї належності до певної національної спільноти, ототожнення свого "я" з "ми", часто своєрідне розмежування "ми -вони", тобто своєї й інших національних спільнот, її можна дещо умовно назвати результатом самюпізнання представників нації, адже кожному цікаве своє походження - і людині, і народу. Наприклад, українцям цікаві наші витоки, героїчне минуле, формування тих чи інших рис характеру й психологи. Євреям - їхнє палестинське походження, їхня найстародавніша релігія, іудаїзм, який став старозаповітним фундаментом для християнства; циганам (рома) - їхня індійська прабатьківщина і їхнє тодішнє кастове й професійне положення, татарам - історія зародження воїнів-кочівників, які прийшли із Середньої Азії і там же зникли; німці, англійці, французи, скандинави ніколи не втратять інтересу до переселення арійських племен, хоч цей здоровий інтерес і пережив хворобу нацизму, і т. д.

Численними є чинники формування національної самосвідомості. Це і геопростір, і історичне минуле нації, її справжня чи вигадана історія; це і культура національної спільноти, її внесок у світову культуру і "творення" нею особистості - її носія; такою є мова як засіб формування та вираження національної самосвідомості; сюди належать й уже згадувані традиції, звичаї з їх надзвичайною стійкістю; останнім часом це стосується й екологічних проблем, які часто перетинаються з політичними; певною мірою важливі також такі чинники, як чисельність спільноти, її соціальна структура, демографічні процеси, державний статус, а також етнічний склад населення, процеси спілкування та інші.

Важко переоцінити значення такої ознаки нації, як мова. Адже мова і мислення утворюють єдність, в якій мова, за визначальною роллю мислення, є відносно самостійним явищем яке, у свою чергу робить певний зворотний вплив на мислення. Мова є найважливішим інструментом думки. Вона також - найважливіший засіб спілкування представників однієї національної спільноти, найсуттєвіший елемент національної культури. Згадаймо, що в основу сучасної класифікації народів світу покладено мовний (лінгвістичний) принцип, який поділяє не народи, а їх мови на сім'ї, групи тощо. І, як свідчать дані досліджень французьких учених, людство говорить сьогодні на 5 651 мові (щоправда, приблизно у 2/3 мов відсутня писемність).

Зауважимо лише, що національна мова є засобом спілкування (це її комунікативна функція), тобто засобом організації обміну діяльністю, думками, всіма духовними цінностями; будь-якою інтелектуальною діяльністю спільноти, що здійснюється у мовній формі; засобом створення численних культурних цінностей, особливо тих, що проявляються у мовній і лише у мовній формі: поезія і проза, драматургія і публіцистика, наука і філософія; вона є засобом зберігання виражених у слові національних культурних цінностей, засобом обміну цими цінностями з іншими націями; насамкінець, у ній відображається і закріплюється історичний досвід народу, особливості його життя тощо. Тому Й, Гете свого часу висловив думку, що "ти стільки раз людина, скільки ти знаєш мов". світу. Нею визначаються й питання українського духовного відродження.

Поняття менталітету. Особливості формування українського менталітету. Кожний народ, накопичуючи історичний досвід, дивиться на світ під власним кутом зору. І хоч людина здебільшого не усвідомлює його існування, вона безсила обійти його. Є щось таємниче у тому, що отримало у літературі назву "менталітет", те, що повністю не висловлене, не сформульоване, не усвідомлене, але існує і визначає ставлення людини до світу. Воно існує на рівні взірців поведінки, взірців вибору, окремих оцінок і переваг, які підхоплюються іншими людьми й непомітно формують їхню свідомість. Це немовби якась традиція, яка подібно до могутнього потоку захоплює людей і непомітно змушує їх робити і говорити те, що роблять і говорять інші, створюючи при цьому ілюзію природності й безумовності власної поведінки. Тобто, менталітет-це шар людської свідомості, який не усвідомлений повністю, потаємний від самих його носіїв або, по-іншому, соціально-культурний автоматизм поведінки.

• Менталітет - це манера мислення, його склад, його особливості, його своєрідність, тобто це емоційні та ціннісні орієнтації, колективна психологія, спосіб мислення і людини, і, у даному випадку, нації. Можна визначити цей феномен і дещо по-іншому: менталітет є психічним складом розуму, душевним складом, напрямком думок, способом думок або характером роздумів, духовним світом (дещо опоетизовано - це душа, серце і розум народу), які вирізняють його з-поміж інших народів.

Менталітет українського народу визначається розташуванням між Сходом і Заходом, тривалим бездержавним існуванням, розчленованістю народу у минулому. Одна ж із головних причин української бездержавності - це соціальна пасивність (згадаймо "моя хата скраю..."), правовий нігілізм (відоме "закон як дишло..."), комплекс меншовартості (малоросійства, "меншого брата" тощо), необов'язковості, ненадійності ("у кожному українцю дрімає Мазепа" - найбільш осудлива характеристика, яка свідчить про нашу ненадійність).

М. Костомаров, видатний український діяч, із гіркотою констатував "два лиха у слов'ян: одне з них - незгода між собою". Отже, відзначають такі негативні риси українського менталітет}, як відсутність згуртованості, єдності, взаємопідтримки (сумно-відомий ментальний вислів "де два українці - там три гетьмани"), терпимість, заздрість, байдужість. Але Костомаров відзначає й такі риси українців, як гумор, працьовитість, миролюбність, добродушність та інші.

Дмитро Чижевський теж цікавиться проблемами українського менталітету, виділяє такі його особливості, як емоційність, сентиментальність, чутливість, ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи та інші.

Але ці традиційні риси менталітету українців останнім часом супроводжуються і новаціями, зокрема такими, як "очищення" менталітету від рудиментів тоталітаризму, комуністичної та посткомуністичної ідеології,

радянського світовідчуття, комплексу "гомо совєтікус", малоросійства та інших.

Як уже відзначалось, близько 9/10 народів світу входять до складу багатонаціональних держав. Отже, проблема міжетнічних, міжнаціональних відносин сьогодні має найважливіше значення, оскільки світ переживає так званий "етнічний ренесанс", тобто відродження. Водночас національні відносини чи національне питання є складною сферою суспільного життя. Пояснюється це тим, що:

> в умовах багатонаціональної країни фактично будь-яке питання суспільного життя може розглядатися з точки зору національних потреб та інтересів, тобто набувати національного характеру. А це приводить до підміни соціального національним;

> національні відносини перш за все охоплюють емоційну сферу життєдіяльності людей, тобто значну роль відіграють психологічні моменти. Тому ці відносини і процеси важко-керовані, вимагають надзвичайного делікатного підходу, чуйності і такту;

> національне питання має історичний характер, є історичною даністю, яка зберігається в історичній нам'яті народів і визначає певну спрямованість (дружності чи ворожості, наприклад);

> не можна забувати й про те, що національні процеси завжди піддавалися активному впливу релігії, що національні почуття, як правило, переплетені з релігійними, їх важко відділити одне від одного. Звідси можна зробити висновок, що багатоконфесійність створює додаткові труднощі у вирішенні національного питання.

Як свідчить світовий досвід, національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, породжується певними як загальними, так і специфічними причинами. Отже, немає і не може бути придатних для всіх конкретних проявів національних відносин "рецептів", однакових для всіх етапів розвитку країн і для всіх регіонів світу.

Водночас можна констатувати, що у галузі міжнаціональних відносин на передній план висуваються такі головні проблеми:

> міжнаціонального економічного спілкування (суперечність сучасного світового розвитку: з одного боку, інтеграційні економічні, політичні процеси, формування світового ринку, а з другого, - наявність національних інтересів, проблеми економічного розвитку окремих країн і регіонів);

> мовна проблема (проблема державної мови, двомовності, функцій мов у суспільному житті і функціонуванні держави);

> проблема національних територій як наслідок історичного минулого;

> проблема національних меншин, їх статусу у державі.

Ми є свідками драматичних міжнаціональних конфліктів майже у кожній країні, де проживають представники різних національностей. На пам'ять приходять Північна Америка (Канада - Квебек, США - "республіка Техас", "латинос"), Європа (Бельгія - гостре суперництво валлонів і фламандців; Іспанія - проблема басків, каталонців та галісійців; Франція -

Корсика, Бретань; Велика Британія - Північна Ірландія; Югославія; Кіпр; курдська проблема (Ірак, Турція); палестинці в Ізраїлі; таміли у Шрі-Ланці; сикхи в Індії; тибетці у Китаї... У цих конфліктах щорічно гинуть десятки тисяч людей.

Історія свідчить, що демократія не рятує від національних трагедій, не є спасінням від усіх нещасть, що вона "вивільняє" сили зла не менше, а інколи і більше, ніж сили добра.

Вирішення національного питання можливе лише шляхом гармонізації національних відносин, яка ймовірна лише за таких умов: за наявності демократичної і правової держави; відмови національних меншин від сепаратизму; надання меншинам, компактно розселеним, широкої автономії та самоврядування; визнання культурної автономії розпорошених територіальне меншинам; накінець, максимальне переміщення прийняття владних рішень на локальній, місцевий рівень.

10. Духовне життя суспільства

Важливою стороною розвитку та функціонування суспільства є духовне життя. Воно може бути змістовним, внаслідок чого виникає позитивна духовна атмосфера життя людей, сприятливий морально психологічний клімат, або бідним і невиразним, інколи у ньому панує справжня бездуховність. А в змісті духовного життя суспільства виявляється його справжня людська сутність, адже духовне притаманне лише людині, воно виділяє й підносить її над світом.

Основу духовного життя суспільства становить духовна діяльність, яку можна розглядати як діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інши думки й почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Результатом цієї діяльності стають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігія тощо. Вони втілюються у моральних принципах та нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, в релігійних обрядах, ритуалах і т.д.

Особливим видом духовної діяльності є поширення духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості, культури. Тому важко переоцінити діяльність, пов'язану з функціонуванням багатьох установ науки і культури, де і як б вони не здійснювалися: у сім'ї, школі, вищому навчальному закладі чи у трудовому колективі. Підсумком такої діяльності є формування духовного світу людей і, відповідно, - збагачення духовного життя суспільства.

Основною рушійною силою духовної діяльності є духовні потреби - внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкування. Вони об'єктивні за своїм змістом, обумовлені обставинами людського життя і відображають необхідність духовного освоєння навколишнього природного і соціального світу. Водночас духовні потреби суб'єктивні за своєю формою, оскільки є проявом внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості та самосвідомості.

Суттєвою складовою духовного життя суспільства є також духовне споживання, тобто споживання тих духовних цінностей, про які йшла мова раніше і йтиметься більш детально у заключному розділі цього підручника. Споживання цих цінностей спрямоване на задоволення духовних потреб людей. Предмети духовного споживання (твори мистецтва, моральні, релігійні цінності тощо) формують відповідні потреби, отже, багатство речей і явищ духовної культури суспільства є важливою передумовою формування різноманітних духовних потреб людини.

Духовне споживання може бути стихійним, коли воно ніким не спрямовується й людина сама обирає ті чи інші духовні цінності, залучається до них самостійно. Воно може й нав'язуватися людям рекламою, засобами масової інформації, масової культури тощо. У такому випадку відбувається маніпулювання свідомістю людей, що призводить до усереднення й стандартизації потреб та смаків багатьох людей.

Виробництво і споживання духовних цінностей опосередковується духовними відносинами. Вони існують як відносини людини безпосередньо

до тих чи інших духовних цінностей, тобто - схвалює вона їх чи відкидає, а також відносини між людьми щодо цих цінностей, до їх виробництва, поширення, споживання, збереження.

Духовні відносини опосередковують будь-яку духовну діяльність. Тому виділяють такі види духовних відносин, як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні та інші. Отже, вони є перш за все відносинами розуму та почуттів людини до тих чи інших духовних цінностей і, відповідно, - до всієї дійсності. Ті духовні відносини, які існують у суспільстві, проявляються у повсякденному міжособистісному спілкуванні людей у будь-яких сферах життєдіяльності - у сімейній, виробничій, міжнаціональній тощо; вони створюють інтелектуальний та емоційно-психологічний фон міжособистісних відносин і багато в чому визначають його зміст.