4. Зарубіжна етнопсихологія в хіх сторіччі

У другій половині XIX ст. у європейській соціології виник ряд наукових течій, які розглядали людське суспільство за аналогією з життям тваринного світу. Ці течії називалися по-різному: антропологічна школа в соціології, органічна школа, соціальний дарвінізм тощо. Однак результати їхніх досліджень мали одну загальну специфіку – вони недооцінювали властиві соціальному життю особливі об‘єктивні тенденції, механічно переносили відкриті Ч.Дарвіном біологічні закони на явища громадського життя. Прихильники цих напрямків намагалися довести прямий вплив біологічних законів на соціальне, економічне й духовне життя народів, прагнули обґрунтувати „теорію” про безпосередній вплив анатомо-фізіологічних задатків людей на психіку й на цій основі вивести риси їх внутрішнього, морально-духовного світу з біологічних ознак.

Початок властиво етнічної психології як самостійної галузі знань, її методологічних і теоретичних основ на Заході було покладено М. Лацарусом і X. Штейнталем.

Швейцарський філософ М. Лацарус (1824 - 1903), учень і послідовник основоположника німецької емпіричної психології І. Гербарта, спочатку досліджував такі явища, як гумор, мову в її відношенні до мислення тлщо. Більшу популярність у наукових колах він одержав як один із засновників теорії „психології народів”.

X. Штейнталь (1823-1899) до часу появлення інтересу до „психології народів” уже був відомий своїми працями в області мовознавства, дослідженнями співвідношення між граматикою, логікою й психологічною сутністю мови, а також уважався одним із засновників психологічного напрямку в мовознавстві, автором теорії звуконаслідування при поясненні походження мови.

Ідею про виділення „психології народів” як особливої галузі знань розвив і систематизував В. Вундт (1832-1920), видатний німецький психолог, фізіолог і філософ, що створив в 1879 р. першу у світі психологічну лабораторію, перетворену пізніше в Інститут експериментальної психології. В 1881 р. він заснував перший у світі психологічний журнал „Психологічні дослідження” (спочатку „Філософські дослідження”).

Наприкінці XIX ст. французький учений Г. Лебон (1841 — 1931), якого на Заході вважають основоположником соціальної психології, доповнив психологію народів своїми особистими поглядами. Він думав, що в кожної раси є свій стійкий психологічний менталітет, який формується протягом багатьох століть. На думку Лебона, існує певна ієрархія людських рас. Він розрізняв первісні раси — народи з відсутністю сліду культури (фіджийці й австралійці), нижчі раси, здатні до зачатків цивілізації (до них він відносив негрів), середні раси — народи, які створили високі типи цивілізацій, які могли перевершити тільки європейці: це китайці, японці, монголи, а також ассирійці й араби. До вищих рас Лебон відніс тільки індоєвропейські народи.

XIX століття завершилося народженням нової науки – етнічної психології. В XX ст. під напором незаперечних наукових фактів, які з‘явилися результатом численних прикладних досліджень, закордонні соціологи й психологи змушені були відійти від визнання якої-небудь значної ролі расового начала у формуванні національної психіки людей.