10.Релігійне право як джерело державного права.

Релігійні джерела, особливо у монархічних державах з феодальними і родовими пережитками, зокрема з питання про престолонаследіі. У поодиноких мусульманських країнах конституцію замінює Коран - священна книга, що містить, за переказами, записи про ¬ поведемо пророка Мухаммеда, в інших же Коран вважається актом, стояч щим вища за конституцію

Специфічним джерелом права, у тому числі конституційного, в окремих країнах виступають склепіння релігійних правил, причому юридична

сила їх часом перевершує навіть силу конституційних норм. Наприклад, в Ісламській Республіці Іран вищим джерелом права є шаріат - звід норм мусульманського права.

Релігійне право - одна з історичних форм права, в системі якого джерелом постулюється воля божества (Бога), виражена в священних текстах або переказах.

Матеріальними джерелами можуть бути безпосередньо тексти священних писань (наприклад, Коран), богословські доктрини, церковні акти, релігійно-правові звичаї, а також державні законодавчі акти, що закріплюють і систематизує релігійно-правові норми.

Наприклад, в іудаїзмі джерелами права виступають Письмова Тора (Танах) та Усний Закон, зафіксований в Мішні і Талмуд. У якості найважливіших форм (джерел) мусульманського права виступають: Коран - священна книга ісламу, Сунна - традиції, пов'язані з посланцем Бога, Іджма - «єдина угода мусульманського суспільства» і Кияс - судження за аналогією.

Характерна особливість релігійного права - персональний, а не територіальний характер його юрисдикції: приписи релігійного права зазвичай поширюються лише на представників цієї релігійної громади; іновірці вилучені з-під їх дії.

Найбільш розвинені релігійно-правові системи: єврейське право, індуське право, канонічне право, церковне право, мусульманське право.

11.Особливості повоєнних конституцій.

Особливістю конституцій, прийнятих у повоєнний пе¬ріод, стало регулювання інституту конституційного контро¬лю (нагляду). Вперше цей інститут був створений у США

(1802 p.) і тривалий час функціонував лише в деяких кра¬їнах — Бразилії, Норвегії, Греції. Після другої світової війни він став обов'язковим атрибутом усіх демократичних держав —

Франції, Італії, Німеччини, Японії, Польщі, Росії та ін. Особ¬ливість європейської моделі цього інституту полягає в тому,що конституційний контроль покладено не на звичайні суди(США. Японія), а на спеціально створені органи — Консти¬туційну раду у Франції, Конституційний Суд в Італії, Феде¬ральний конституційний суд у Німеччині тощо. За умов усезростаючої кількості правових норм, розвитку делегованого законодавства ризик їх суперечності та неконституційності постійно зростає. Усе це робить конституційну регламента¬цію даного інституту актуальною й доцільною.

Крім того, розповсюдження інституту конституційного контролю свідчить про зростання значущості самої консти¬туції.

Демократичною новелою конституційного розвитку зарубіжних країн після другої світової війни стало регулюван¬ня низки проблем з міжнародних відносин. Це виявилося,

по-перше, у закріпленні миролюбного зовнішньополітичного КУРСУ (ст. II Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. І Конституції Індії 1950 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 p.);

по-друге, у визнанні демократичних принципів міжнародного права (ст. 27 Конституції Республіки Болгарії 1991 p.); по-третє, у закріпленні примату міжнародного права у відно¬шенні до внутрішнього права (ст. 10 Конституції Італійської Республіки); по-четверте, у визначенні-повноважень органів держави щодо укладення, ратифікації та денонсації міжна¬родних договорів (статті 93—96 Конституції Іспанії 1978 p.). У світлі розгляду різних напрямів регулювання зарубіжними конституціями питань з міжнародних відносин на особливу увагу заслуговує ст. 9 Конституції Японії 1947 р. У ній не тільки проголошується відмова японського народу "від війни як суверенного права нації", а і йдеться про роззброєння країни, зокрема: "... ніколи наперед не створюватимуться су¬хопутні, морські та військово-повітряні сили, так само, як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не ви¬знається". Дане положення конституції значно вплинуло на подальший економічний розвиток країни. Японія, заощадив¬ши на гонці озброєнь, здобула можливість за короткий час здійснити стрибок від напівфеодальної країни до сучасної держави з високорозвиненою економікою.

12.Форма конституції

Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм. Конституція може складати¬ся з одного нормативного акта. Якщо Основний Закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питан¬ня конституційного характеру, він є кодифікованою консти¬туцією. Такими є конституції США, Німеччини, Іспанії, Япо¬нії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституцій¬ного характеру регулюються кількома актами, така консти¬туція належить до розряду некодифікованих. За приклад може правити Конституція Фінляндії, яка складається з чо¬тирьох нормативних актів: "Форми правління Фінляндії" 1919 р., "Акта про Едускунт" (парламент) 1928 р., "Акта про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера юстиції" 1922 р., "Акта про державний суд" 1922 р. Усі перераховані акти мають ви¬щу юридичну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Великій Британії, Швеції, Ізраїлі та інших державах.

13.Структура конституції.

Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, пе¬рехідні й додаткові положення.

Преамбула (лат. praeambulus — той, що передує) — це вступна частина конституції. У ній, звичайно, викладені завдання, які стоять перед країною, історичні умови прийняття конституції, проголошуються основні принципи, покладені в основу конституційного матеріалу, інколи декларуються пра¬ва і свободи. Преамбула може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменії 1995 p.), великою (Кон¬ституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конститу¬ція Греції 1975 p.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямо¬ваність, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.

Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, уп¬равління і суду згідно з принципом поділу влади, а також ор¬ганізацію території держави.

У заключних, перехідних і додаткових положеннях вста¬новлюється порядок набрання конституцією чинності, визна¬чаються терміни видання законів, до яких відсилає консти¬туція (органічні закони), містяться норми тлумачення, зазна¬чаються винятки із загальних правил тощо.

14.порядок прийняття,зміни і відміни конституції.

Більшість із діючих зарубіжних конституцій розвинутих держав було прийнято демократичним шляхом. Одним з та¬ких способів є підготовка і прийняття конституції установчи¬ми зборами. Установчі збори — це виборний орган, який створюється з єдиною метою — підготувати і прийняти кон¬ституцію. Після виконання цього завдання збори розпус¬каються. Зрозуміло, що за такої мети до установчих зборів обираються фахівці з конституційного та інших галузей пра¬ва, досвідчені політики тощо. Конституції, прийняті установ¬чими зборами, характеризуються професіоналізмом підготов¬ки та чіткістю структури і змісту; як правило, вони — най¬більш демократичні. Після прийняття установчими зборами конституція може бути винесена на референдум. У такий спосіб були підготовлені і схвалені у ході референдуму Кон¬ституція Франції 1946 p., Конституція Італійської Республі¬ки 1947 р. та ін.

Референдум (лат. referendum — те, що має бути повідом¬лене) — це інститут безпосередньої демократії; він проводиться як всенародне голосування з якого-небудь нагального питання державного життя або для ухвалення конституції. Проте переоцінювати значення цього інституту не слід. Ре¬ферендум лише тоді може надати "високої якості" конститу¬ції, коли вона була підготовлена установчими зборами або парламентом, а потім винесена на всенародне голосування. Якщо ж конституція розробляється колегійно, в уряді, а тим більше пристосовується до конкретного політичного лідера, в ній чітко,простежується порушення демократичних прин¬ципів і закріплюються авторитарні способи здійснення дер¬жавної влади. Під час підготовки І проведення референдуму з приводу такої конституції велике значення надається ідео¬логічному впливу на виборців. Ці референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи або за умов ав¬торитарного режиму, коли свобода вибору виборців обмеже¬на. У кризовій політичній ситуації проходив референдум з приводу прийняття Конституції Французької Республіки 1958 p., підготовленої "під" генерала Шарля де Голля. Де¬мократичними слід визнати підготовку і прийняття консти¬туції парламентом, виборним представницьким органом. Так, Конституція Іспанії 1978 р. була розроблена у підкомісії кортесів (парламенту), яка складалася з представників від семи політичних партій. Конституція була ухвалена на пленарних засіданнях парламенту, а потім — на загальнонаціональному референдумі. Парламентом була підготовлена і прийнята ни¬ні діюча Конституція Японії 1947 р.

Не можна залишити без уваги так звані октроїрувані конституції і октроїрування як спосіб їх прийняття (франц. octroi — подарування, надання). Октроїрувана конституція — це конституція, подарована монархом народу країни. Така конституція розробляється у вузькому оточенні близьких монархові осіб і являє собою підсумок компромісу між мо¬нархом і підприємницькими верствами суспільства.

Октроїрувані конституції були поширені в XIX ст. Кла¬сичним прикладом октроїруваної конституції слід визнати Конституцію Японії 1889 р. (Конституція Мейдзи), яка юри¬дично оформила союз між монархією, вищою бюрократією, поміщиками та великою буржуазією країни. За наших часів існує лише кілька країн, в яких діють октроїрувані конститу¬ції, — це країни, де зберігається дуалістична монархія як форма правління, наприклад Йорданія (Конституція 1952 р.) і Непал (Конституція І990 p.). В обох країнах влада монарха залишається дуже сильною і впливовою, але все Ж таки об¬меженою конституцією.

У зв'язку зі змінами в суспільному житті, мінливим спів¬відношенням політичних сил у країнах конституції потре¬бують поправок і доповнень або ж постає питання про прий¬няття нових конституцій. З точки зору можливостей внесен¬ня поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна роз¬поділити на дві групи. Одну складають так звані "гнучкі" конституції, другу— "жорсткі". Гнучкі конституції змі¬нюються і доповнюються у такий спосіб, як і звичайні зако¬ни. Кожний наступний закон, який містить конституційну норму, змінює або доповнює попередній, а прийняття іншого закону відбувається у тій послідовності, що й для поперед¬нього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі неко-дифіковані конституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже складний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Зви¬чайно він закріплюється у тексті конституції, а сама жорст¬кість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституційного ладу. Щодо суб'єктів права іні¬ціативи конституційного перегляду статей або розділів, то вони, як правило, такі самі, як і в звичайному законодавчому процесі. До розряду жорстких належать усі кодифіковані конституції (див., наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 138 Конституції Італійської Республіки, ст. 96 Конституції Японії).

У багатьох основних законах зазначено, які конституцій¬ні положення не можуть підлягати перегляду: це статті, що закріплюють республіканську форму правління, особисті права і свободи громадян, принцип поділу, влади тощо (ст. ПО Конституції Греції 1975 р., ст. 89 Конституції Фран¬цузької Республіки 1958 р. та ін.).

15.прийняття конституції представницьким органом.

В новітній політичній практиці прийняття конституцій представницькими органами широко розповсюджене. Вся процедура прийняття нової конституції – від розробки проекту до його остаточного затвердження – здійснюється самим представницьким органом і створюваними ним допоміжними органами. Тільки Установчими зборами були прийняті конституції Італії 1947 р., Індії 1950 р., Болівії 1967 р., Бангладеш 1972 р. Парламентами були прийняті конституції Пакистану 1973 р., Таїланду 1947 р., Греції 1975 р. Для її прийняття вимагається кваліфікована більшість, яка складає, наприклад, 2/3 (в Норвегії, Литві); 3/5 (в Іспанії) тощо. Так, Конституція Іспанії 1978 р. була розроблена у підкомісії кортесів (парламенту), яка складалася з представників від семи політичних партій. Конституція була ухвалена на пленарних засіданнях парламенту, а потім – на загальнонаціональному референдумі. Парламентом була підготовлена і прийнята нині діюча Конституція Японії 1947 р.

16.Прийняття конституції виборчим корпусом.

В деяких випадках установчі збори тільки розробляють і затверджують проекти конституцій, а остаточне рішення про його прийняття приймає виборчий корпус.

Прийняття конституції виборчим корпусом складається з двох етапів – розробка проекту конституції і остаточне його затвердження, після чого конституція вступає в законну силу. Сам виборчий корпус не може розробляти проект конституції. Це робить або спеціальний конституційний комітет, або установчі збори.

Референдум (лат. referendum — те, що має бути повідом¬лене) — це інститут безпосередньої демократії; він проводиться як всенародне голосування з якого-небудь нагального питання державного життя або для ухвалення конституції. Проте переоцінювати значення цього інституту не слід. Ре¬ферендум лише тоді може надати "високої якості" конститу¬ції, коли вона була підготовлена установчими зборами або парламентом, а потім винесена на всенародне голосування. Якщо ж конституція розробляється колегійно, в уряді, а тим більше пристосовується до конкретного політичного лідера, в ній чітко,простежується порушення демократичних прин¬ципів і закріплюються авторитарні способи здійснення дер¬жавної влади. Під час підготовки І проведення референдуму з приводу такої конституції велике значення надається ідео¬логічному впливу на виборців. Ці референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи або за умов ав¬торитарного режиму, коли свобода вибору виборців обмеже¬на. У кризовій політичній ситуації проходив референдум з приводу прийняття Конституції Французької Республіки 1958 p., підготовленої "під" генерала Шарля де Голля.

17.Класифікація конституцій.

Для науки конституційного права важливе значення має класифікація конституцій, яка дозволяє краще орієнтуватися в їх різноманітті, глибше вивчити зміст і структуру конституцій, зіставити їх. виявити особливості правової природи і в кінцевому підсумку удосконалювати конституційне законодавство.

1. За порядком прийняття конституції можна класифікувати на символічні (даровані зверху главою держави - монархом) і прийняті легітимним способом: парламентом, установчими зборами або на референдумі. Октроювання конституцій було характерно в основному для минулих століть (наприклад, символічні була Конституція Японії 1889 р.) і в практиці сучасного конституціоналізму вже практично не зустрічається. Частіше за все для розробки та прийняття конституції скликається установчі збори. Першим таким установчими зборами був Конституційний конвент США 1787 р. На референдумі були прийняті Конституція Італії 1947 р., Конституція Португалії 1978 р., Конституція Російської Федерації 1993 р. і ряд інших.

2. По порядку зміни розрізняють конституції гнучкі і жорсткі. Гнучкі конституції змінюються в звичайному законодавчому порядку. До них відносяться: «неписані» конституції Великобританії, Новій Зеландії, Конституція Ізраїлю. Жорсткі конституції змінюються в більш складному порядку, ніж передбачено для поточного законодавства. Існують різні способи забезпечення жорсткості конституцій. До них відносяться вимога кваліфікованої більшості в парламенті для прийняття поправок до Конституції, затвердження поправок суб'єктами Федерації; повторне прийняття поправок парламентом наступного скликання і ін Жорсткість конституцій спрямована на підтримання їх стабільності.

3. У науці конституційного права розрізняють юридичну та фактичну конституції. Юридична конституція-це сукупність правових норм, що регулюють розглянутий вище коло суспільних відносин. Фактична конституція - це реально існуючі суспільні відносини. Розбіжність між юридичної та фактичної конституцією свідчить про фіктивність першої та є, як правило, результатом зміни у співвідношенні політичних сил, що сталося після прийняття юридичної конституції.

4. За формою правління конституції поділяються на монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та республіканські (наприклад, Конституція Франції 1958 р.,. Основний закон Німеччини 1949 р.).

5. У залежності від закріплюється конституцією політичного режиму виділяють конституції демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні конституції, на відміну від авторитарних і тоталітарних, не тільки проголошують права і свободи, але і створюють умови для їх реалізації, закріплюють ідеологічне та політичне різноманіття.

6. За формою державно-територіального устрою конституції поділяються на федеративні та унітарні. У федеративних державах можна розмежувати федеральні конституції і конституції суб'єктів Федерації. Федеральна конституція закріплює принципи побудови Федерації, розмежування предметів ведення між Федерацією та її суб'єктами, систему федеральних органів державної влади. Питання, що стосуються організації державної влади суб'єктів Федерації, регулюються конституціями суб'єктів відповідно до федеральною конституцією.

7. За формою - способом організації конституційних норм - конституції бувають писані і «неписані» (частково писані).

8. За часом дії конституції поділяються на що мають обмежений і необмежений термін дії, тобто тимчасові і постійні. Більшість конституцій є постійними. Тимчасові конституції характерні для перехідних періодів, зазвичай настають після державних переворотів.

18.Права людини і громадянина.Права.свободи і обов`язки.

Громадянські права — права та свободи, які захищають особу від несправедливості з боку уряду й держави та забезпечують можливість брати участь в громадянському й політичному житті суспільства.

Громадянські права можуть бути різними в різних суспільствах та різних епохах. Це може бути:

• право належного застосування закону (право на справедливий суд),

• право захисту від політичної та соціальної дискримінації (на основі статі, релігії, раси тощо),

• політичні свободи: свобода думки, свобода віросповідання, свобода слова, свобода преси, а також права участі в громадських організаціях, право голосувати на виборах або домагатися свого обрання (право голосу) тощо.

Ідея громадянських прав виростає від традиційного визнання прав людини (таких як рівність перед законом, свобода слова і совісті) до утвердження прав політичних (приміром права голосу на виборах) та соціальних (охорона здоров'я, пенсійне забезпечення тощо).

Будь-які обмеження громадянських прав за ознаками статі, расової, класової чи релігійної приналежності розцінюються як порушення статусу громадянина, що суперечить ідеалам демократії.

У правовому суспільстві розв'язання суперечок, що виникають у зв'язку із проблемою громадянських прав, є прерогативою суду і здійснюється на засадах конституційної законності.

Права́ люди́ни — права та свободи, які кожна людина має виключно на тій підставі, що вона є людиною, і які, таким чином є однаковими для всіх людей.

Конкретний обсяг прав людини визначається законодавством тієї правової системи, в умовах якої людина перебуває. Правова система також є їхнім гарантом. Крім конкретних прав людини в конкретній правовій системі існує ідеалізоване абстрактне поняття природних прав людини, яке охоплює ті права, що повинні бути невід'ємними для кожної людської істоти. Однак, повного консенсусу щодо того, які права є природними, не існує, і це питання залишається темою філософських диспутів і критики.

Сучасне розуміння прав людини склалося після Другої світової війни. Кульмінацією цього процесу стало проголошення «Загальної декларації прав людини» Генеральною Асаблеєю ООН 10 грудня 1948. Перша стаття «Загальної декларації прав людини» проголошує:

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони обдаровані розумом і совістю й повинні діяти один щодо іншого відповідно до духу братерства.

Хоча термін «права людини» відносно сучасний, основа цієї концепції прослідковується ще до часів Стародавньої Греції та римського права, й була закладена в понятті природного права, яке розвинули філософи епохи Просвітництва.

виді¬ляють такі основні групи прав і свобод, а також групу обов'язків.

1. Природні (особисті) права і свободи людини, які на¬даються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основ¬ному законі або ні. (право на свободу та особисту недоторканність, ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя, кожному гарантується право на свободу думки і слова, ко¬жен має право на свободу світогляду і віросповідання.)

2. Особисті (громадянські) права — це природні, основополож¬ні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і дер¬жавою. До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять мож¬ливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і мораль¬но-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права на життя, особисту недоторканність, свободу пе¬ресувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд.

Щодо конституційних обов'язків людини і громадяни¬на, то згідно з постулатами загальної теорії права — це міра належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституційні обов'язки людини і громадяни¬на — це закріплені в конституційно-правових нормах формально виражені правила належної поведінки люди¬ни, які застосовуються до будь-яких осіб, які пере¬бувають на території даної держави, або до поведінки громадян даної держави, незалежно від місця їх перебу¬вання, з метою запобігти нанесенню непоправної шкоди, державі, суспільству, правам і свободам інших людей.(додержання законів,не заподіяння шкоди природі.суспільству.платити податки).

19.Рівність прав свобод і обов язків.

Якщо уважно вивчати міжнародні акти захисту прав лю¬дини, конституції сучасних демократичних держав, то обов'язково можна помітити, що у багатьох цих документах прямо чи побічно висловлюється принцип рівності та заборо¬ни дискримінації.

Статті 1, 2 Загальної декларації прав людини; п. 2 ст. 2, З Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; ст. 2, 3 Пакту про громадянські й політичні права про¬голошують рівність усіх людей незалежно від раси, статі, мо¬ви, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового становища, місця на¬родження чи інших обставин.

Не слід змішувати субстанції (іпостасі) рівності, з одного боку, принцип рівності прав, свобод і обов'язків усіх перед законом як основну ознаку правової держави і, з другого — ідею соціальної рівності, яка в деяких псевдонаукових учен¬нях доводилася до абсурду. Усі люди рівні за правовим ста¬тусом як особи й громадяни держави, але різні за расою, статтю, мовою, вірою, політичними переконаннями, соціаль¬ним походженням, майновим становищем, фізичними дани- ми, за своїми здібностями і бажаннями та ін. Спроби стригти всіх під один гребінець, рівняти розумну людину з. нерозум¬ною, сильну зі слабкою, трудівника з ледарем, майстра своєї справи з недбайливим працівником — безглуздя. Поняття "нерівність" є лише близьким за сенсом щодо поняття "від¬мінність". Міжнародне й національне право визначає і за¬кріплює такі права людини, відносно яких за законом не мо¬жуть братися до уваги фактичні відмінності між людьми.

Гасло рівності знайшло своє втілення у міжнародному й національному конституційному праві: що дається одній осо¬бі у сфері прав — дається й іншій. Рівноправність — це рів¬ність прав, свобод і обов'язків — рівність вихідних можли¬востей і не більше того. Кожна особа зацікавлена в реаліза¬ції своїх прав відповідно до своїх бажань, розуму, інтересів. Одна людина віддає перевагу наукам, друга — домагається популярності, третя — прагне багатства, а четверта — пере¬дусім поставила за мету проблему дозвілля. Перша людина, якщо її прагнення відповідають здібностям, набуде кращої освіти, ніж інша, друга — стане славнозвісною, третя —■ розбагатіє, а четверта людина знайде спокій і здоров'я завдя¬ки культурі дозвілля.

Принцип рівності у його правильному розумінні не до¬пускає суперечності зі свободою і разом з нею дає кожній людині змогу реалізувати своє право на індивідуальність. Свобода дає рівність, яка дозволяє людям бути різними, не заперечуючи їх відмінностей. Рівність — це насамперед рів¬ність можливостей, включаючи можливість нерівного вибо¬ру, можливість нерівних успіхів у галузі освіти, а тим самим і в діяльності за фахом, можливість дотримуватися тих чи ін¬ших релігійних і політичних поглядів.

Міжнародні норми й національні конституції різних країн неоднаково формулюють принцип рівноправності — іноді у формі заборони дискримінації, іноді, позитивно, іноді поєд¬нуючи позитивну та негативну форми. Так, ст. З Основного Закону Німеччини встановлює:

"1. Всі люди рівні перед законом.

Чоловіки і жінки рівноправні.

Нікому не може бути заподіяна шкода або віддано пе¬ревагу за ознаками його статі, походження, раси, мови, віт¬чизни та місця народження, віросповідання, релігійних чи політичних поглядів".

Нікому не може бути заподіяна шкода або віддано пе¬ревагу за ознаками його статі, походження, раси, мови, віт¬чизни та місця народження, віросповідання, релігійних чи політичних поглядів".

Німецький державознавець К. Хессе так пояснює цю статтю: "... будь-якій державній владі заборонено використо¬вувати діюче право в інтересах окремої особи або на її шко¬ду. Правову рівність, безперечно, можна визначити як ради¬кальну вимогу правової держави".

Спроба колишніх соціалістичних держав запровадити за¬мість формальної рівноправності буржуазного суспільства загальну фактичну соціальну рівність шляхом скасування приватної власності виявилася неспроможною. Фактична со¬ціальна рівність не притаманна людському суспільству.

Безкомпенсаційна загальна націоналізація приватної власності призвела суспільство не до соціальної рівності, а до зрівняльного убозтва, і, як передбачив французький пись¬менник Гюстав Флобер, "... якщо звести рівність до ступеня зрівняльності, — це буде рівнозначно рабству".

Крім того, притаманний "країнам реального соціалізму" тоталітарний режим встановив таємну ієрархічну систему пільг і привілеїв для верхівки монопольно пануючої партії і певного кола осіб, які керували всіма сферами життя держави.

Хоча жодний закон такого не містить, керівники, які на¬лежали до так званої номенклатури, були фактично звільне¬ні від кримінальної і адміністративної юрисдикції, мали спе¬ціальні крамниці, санаторії, буфети і т. ін.

20.Історичний розвиток прав і свобод. Покоління прав людини. Класифікація прав і свобод людини.

Родовід прав і свобод людини і громадянина слід вести від ідеї про природні права, що виникла ще за часів Стародавньої Греції.

У середньовічній Англії протистояння короля із баронами і лица¬рями завершилося прийняттям у 1215 році Великої хартії вільностей, яка обмежувала абсолютну владу монарха і передусім його майнові права, закладала підвалини принципів відповідності про¬вини і покарання, презумпції невинуватості, проголошувала пра¬во вільно пересуватися по території Англії, покидати країну та повертатись до неї тощо.

На шляху ствердження прав і свобод людини було чимало яс¬кравих юридичних документів, серед яких такі, як англійська Пе¬тиція про права 1628 року та Білль про права 1689 року. Декла¬рація незалежності США від 4 липня 1776 року проголошувала, що всі люди створені рівними і всі вони наділені своїм Творцем невід'ємними правами, до яких належать життя, свобода і праг¬нення до щастя, і що уряди встановлюються для того, щоб забез¬печити ці права, а влада виводиться зі згоди тих, ким вони управ¬ляють. Французька Декларація прав і свобод людини 1789 року проголошувала, що тільки невігластво і нехтування правами лю¬дини є єдиними причинами суспільних бід. У ній робився акцент на природному характері рівноправності і свободи людей і прого¬лошувалися як природні і невід'ємні права на свободу, власність, безпеку і опір пригніченню.

Починаючи з перших 10 поправок до Конституції США, які дістали назву Білля про права, права і свободи людини і громадя¬нина набувають конституційного авторитету.

Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Гене¬ральною Асамблеєю ООН у 1948, виходить з того, що саме ви¬знання гідності, яка властива всім людям, і рівних та невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості і загального миру. У 1966 році ООН приймає два провідних Міжнародних пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, які разом з Декларацією становлять так звану Хартію прав людини.

Тільки під егідою ООН за післявоєнні роки було розроблено і прийнято понад 50 декларацій і конвенцій з питань прав людини. Багато таких документів приймалося й іншими міжнародними організаціями — ЮНЕСКО, Міжнародною організацією праці тощо. На шляху становлення сучасного інституту прав і свобод людини помітну роль відіграють Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав — учасниць НБСЄ, Заключний документ Гельсінської наради дер¬жав (1992 рік)і низка інших важливих документів.

Україна ратифікувала основні міжнародні документи про права людини, і тому згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства.

Вперше на конституційному рівні в Конституцію України 1996 року був включений окремий розділ, спеціально присвячений даній тематиці: «Права, свободи і обов'язки людини і громадяни¬на». Стаття 3 Загальних положень Конституції України, які ха¬рактеризуються підвищеними конституційними гарантіями, закріплює як вихідну засаду правової демократичної соціальної державності положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх га¬рантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності укра¬їнської держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод лю¬дини розглядається Конституцією України як головний обов'язок держави. Так, не допускається згідно з Конституцією України внесення до неї змін, якщо вони спрямовані на ліквідацію або обмеження прав і свобод людини і громадянина.

З точки зору часу і конкретно-історичних умов виникнення тих чи інших прав і свобод людини і громадянина розрізняють три їх покоління.

Першим поколінням прав і свобод людини і громадяни¬на є засновані на традиційних ліберальних цінностях права і сво¬боди, які визначали межі втручання державної влади у сфери гро¬мадянського суспільства і особистого життя людей, відображали пафос буржуазних революцій XVII — XVIII століття — право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, на недоторканність особи і т. ін.

Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов'язане з боротьбою людей за поліпшення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. На межі XX сто¬ліття були висунуті нові ідеї соціального реформування суспіль¬ства з метою пом'якшення класового протистояння в суспільстві, зменшення різниці між бідністю та багатством. Для цього в Німеччині вперше законодавчо впроваджується єдина система соціального страхування, проголошується право на працю, на соціальне страхування в разі захворювання, по старості тощо. Думка про соціальну захищеність громадян стає провідною серед прихильників соціалістичних та соціал-демократичних політич¬них течій, ідей соціальної державності. У міжнародно-правових документах, і передусім у Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, конституціях розвинених країн Європи та Америки соціально-економічні права набувають всебічного розвитку і дістають юри¬дичне закріплення.

Третє покоління прав і свобод людини і громадянина формується після Другої світової війни. До нього належать такі права і свободи, особливість яких полягає в тому, що вони здійснюються не окремим індивідом, а колективно: право на мир, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на соціальний і еко¬номічний розвиток, на міжнародне спілкування тощо.

Конституційні норми різних країн щодо прав, свободи і обов’язків людини і громадянина можна поділити на 1) громадянські і політичні права й свободи, проголошені буржуазними революціями; 2) соціально-економічні права, які ґрунтуються на соціалістичному вченні; 3) колективні, або солідарні, права, проголошені головним чином країнами третього світу. Права й свободи, які стосуються перших двох позицій, це права й свободи, що належать кожному індивідові. Права третьої позиції можна назвати правами людини і народів (право на здорове навколишнє середовище, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).

За іншою класифікацією можливе виділення загальних і особливих прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших – тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, дітей).

І насамкінець: права й свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод і обов’язків та однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов’язків.

1. Громадські права і свободи людини.

2. Політичні права і свободи громадян України.

3. Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина.

4. Конституційні обов’язки людини і громадянина.

Класифікація конституційних прав, свобод і обов’язків будується не довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров’я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

21.Гарантії прав та свобод людини.

Права і свободи людини і громадянина можуть залишатися декларативними, значною мірою знецінюватися при відсутності певних засобів гарантування їх реалізації в повсякденному житті людини і суспільства. Отже, питання про права людини — це не тільки питання про те, що повинно бути з позицій абстрактних намірів та зобов'язань, але й про те, що реально може бути здійснено індивідом сьогодні в конкретних умовах.

Практична реалізація прав і свобод людини і громадянина по¬требує певних гарантій — достатнього рівня економічного, соціального й культурного розвитку суспільства, надійного юри¬дичного захисту, в тому числі — можливості звернутися за захи¬стом до міжнародних правових організацій. Особливим видом га¬рантій реалізації прав і свобод людини є правова активність суб'єктів.

Економічними гарантіями прав і свобод людини і громадяни¬на є соціально-ринкова економіка, рівність форм власності, сво¬бода зайняття підприємницькою діяльністю, високий рівень про¬дуктивності праці та економічного розвитку суспільства, що дає змогу забезпечити добробут, гідний рівень життя і соціальний за¬хист членів суспільства, перебороти такі негативні явища, як бідність, безробіття, низьку оплату праці тощо.

Політичною гарантією прав і свобод людини і громадянина виступає демократія в найширшому її розумінні — політичний плюралізм і багатопартійність, орієнтація різних соціальних сил на цінності політичного дискурсу і злагоди, сформована на демо¬кратичних засадах виборча система, яка надавала б змогу громадянам реально впливати на вироблення державної політики, бра¬ти активну участь в управлінні державними справами.

Як духовну гарантію прав і свобод людини і громадянина слід розглядати панування у свідомості людей і суспільства уявлень відносно того, що саме людина є в цивілізованому суспільстві найвищою цінністю, первинним носієм юридичних потреб та інте¬ресів, головним суб'єктом права, навколо інтересів, прав і свобод якого формується сучасна правова система. Невід'ємним компо¬нентом духовних гарантій прав і свобод людини і громадянина виступає повага до права як до необхідного і важливого засобу регулювання соціальних відносин у сучасному диференційовано¬му суспільстві, законності як оптимального режиму відносин між людиною та державою.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належать правові процедури їх реалізації, право знати свої права і обов'язки, право на юридичну допомогу, в тому числі і безкош¬товну, на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядуван¬ня, посадових та службових осіб, на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльні¬стю чи бездіяльністю, встановлення юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини. Юридичними га¬рантіями прав і свобод людини і громадянина виступає система таких специфічних юридичних конструкцій, як: презумпція не¬винуватості, неможливість зворотної дії закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність за правопорушення, не¬можливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідаль¬ності за одне й те саме правопорушення.

Правова активність ґрунтується на безпосередній зацікавле¬ності індивідів та організацій у здійсненні норм права, вона є ан¬типодом правової відчуженості та пасивності, зневіри в силу та ефективність права. Зокрема, з метою підвищення рівня правової активності Конституція України надає кожному право будь-яки¬ми не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55).

Для цього права і свободи мають стати невід'ємними елемен¬тами правової культури особистості і суспільства, що може бути досягнуто лише в процесі довготривалого поступу України на шляху становлення правової державності, акумуляції національ¬ною правовою системою загальновизнаних державно-правових гуманітарних цінностей, формування незалежної і авторитетної судової системи захисту прав і свобод людини і громадянина. Цей процес має супроводжуватися цілеспрямованою і кропіткою роботою з правового виховання населення і посадових осіб державних органів.

22.Поняття громадянства(підданства).Проблема полігромадянства. Режим іноземців.

У сучасному розумінні громадянство є основним об'єк¬тивним визначенням усталеності правового взаємозв'язку окремої особи і держави. Головна ознака громадянства — стабільний зв'язок, який не може пориватися ні тимчасовим, ні навіть постійним проживанням на території іншої держа¬ви. Права і обов'язки громадянина закріплюють, як правило, конституція і закон про громадянство країни. Громадянство встановлює стійкий правовий зв'язок людини зі своєю дер¬жавою, який зумовлює їх взаємні права та обов'язки згідно з національним правом країни і міжнародним правом. Грома¬дянство офіційно визнає правову належність особи до певної держави, звідси й випливає обов'язок держави забезпечува¬ти й охороняти права кожного громадянина як на національ¬ній території, так і за її межами. У свою чергу, громадянин зобов'язаний додержуватися законів держави і виконувати обов'язки, встановлені державою.

Подвійне громадянство (біпатритизм) є таким правовим статусом особи, за яким вона одночасно'має громадянство двох або більше країн. Подвійне громадянство виникає, по-перше, за народження дитини у державі, де діє принцип "права грунту", від батьків, які мають громадянство держа¬ви, де діє принцип "права крові" (наприклад, Чілі — Украї¬на, Аргентина — Росія, Бразилія — Велика Британія); по-дрЧге, за натуралізації, якщо законодавство країни, грома¬дянства якої набуває індивід, не вимагає відмови від попереднього (Іспанія — Росія, Ізраїль —Україна); по-третє, внаслідок шлюбу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни дружини зберігає за нею громадянство, а законодав¬ство країни чоловіка надає їй свого громадянства.

Принцип невизнання подвійного громадянства записано у ст. З багатосторонньої Гаазької конвенції 1930 р. "З деяких питань стосовно колізій законів про громадянство". Але цю конвенцію ратифікували лише 13 держав, тому вона не на¬була значення загальновизнаної норми міжнародного права. Проте у національному праві багатьох держав подвійне громадянство не визнається. Так, ст. 2 Закону України "Про громадянство України" встановлює: "Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави, або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України". Незважаючи на це, біпатриди фактично існують, через те перед судами й посадовими осо¬бами постійно постає проблема визнання критерію встанов¬лення єдиного законного громадянства біпатридів з точки зо¬ру як національного, так і міжнародного права. Якщо перед національним або міжнародним судом постає проблема вста¬новлення громадянства біпатридів, судді користуються пре¬цедентом, створеним Міжнародним судом ООН у справі Ноттебома, який був за документами одночасно громадяни¬ном Ліхтенштейну і Гватемали. Згідно з вердиктом Міжна¬родного суду громадянство біпатридів у спірних справах встановлюється за концепцією ефективної громадянської на¬лежності, тобто керуються такими критеріями, як місце по¬стійного проживання (доміцилій), місце роботи, місце реаль¬ного користування громадянськими й політичними правами, володіння нерухомою власністю.

Правовий статус іноземних громадян. Іноземцями ви¬знаються особи, які не мають громадянства держави, на те¬риторії якої вони перебувають, але мають докази громадян¬ства іншої держави. Статус — правове становище іноземних громадян — регулюється національним законодавством країни, в якій вони перебувають і міжнародними угодами. Разом з тим, іноземці зберігають правовий зв'язок з держа- вою, громадянами якої вони є. Дипломатичний виступ такої держави на захист своїх громадян, якщо їх права порушені державою перебування, не вважається актом протиправного втручання у внутрішні справи іноземної держави.

Сукупність прав і обов'язків іноземців, встановлених націо¬нальним і міжнародним правом, створюєїхнійстатус — право¬вий режим іноземних громадян. Існує кілька його видів.

Національний режим означає надання іноземцям держа¬вою проживання прав, пільг і привілеїв, в основному рівних обсягу прав своїх власних громадян і юридичних осіб. Даний режим встановлюється національними законами майже всіх сучасних держав. Ці самі закони окремо обмежують права іноземців виходячи з міркувань безпеки, національної еконо¬міки та управління. Так, згідно із Законом України "Про пра¬вовий статус іноземців" іноземці не можуть обирати й бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах (ст. 23), не проходять військову службу у Збройних Силах України (ст. 24). Крім того, іноземці не можуть посідати окремі посади або займа¬тися певною трудовою діяльністю, якщо вона пов'язана з на¬лежністю до громадянства України. Наприклад, іноземці не можуть призначатися нотаріусами, суддями, прокурорами.

Режим найбільшого сприяння означає надання грома¬дянам держави, договір з якою передбачає цей режим, прав, не менших тих, що мають громадяни будь-якої третьої дер¬жави. Режим найбільшого сприяння наближається до націо¬нального режиму. Встановивши національний режим для іноземців однієї країни, держава, з огляду на принцип най¬більшого сприяння, повинна надати таких самих прав іноземцям інших держав, що мають режим найбільшого сприяння.

Спеціальний режим означає поширення на громадян певних держав особливих пільг чи обмежень. Даний режим встановлюється багатосторонніми регіональними і двосто¬ронніми угодами, що передбачають спрощений порядок пере¬січення державного кордону, безвізовий в'їзд тощо.

23.Способи набуття громадянства.

Філіація (франц. filiation від лат. films — син) — набут¬тя громадянства у зв'язку з народженням. Закони різних держав базуються на принципах або "права крові", або "пра¬ва грунту". Згідно з принципом "права крові" дитина набу¬ває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно з принципом "права грунту" дитині надається грома¬дянство держави, на території якої вона народилася неза¬лежно від громадянства батьків. Принцип "права крові", як правило, застосовується у поєднанні з принципом "права грунту": діє змішана система. Наприклад, у Законі "Про громадянство України" послідов-но провадиться принцип "права крові", але діти апатридів і діти, батьки яких невідомі, набувають громадянства України з огляду на народження на її території, тобто за "правом грунту".

Натуралізація (укорінення) — індивідуальне прийнят¬тя до громадянства за проханням заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповно¬важеним державним органом лише через певний строк про¬живання у країні (США, Австралія, Україна, Франція — 5, Англія — 7, Іспанія — 10 років).

Вимога додержання строків натуралізації від 5 до 10 ро¬ків закріплена 1961 року в Конвенції ООН щодо скорочення безгромадянства.

Згідно із законом "Про громадянство України" (ст. 9) ви¬значаються такі умови прийняття іноземців або апатридів до громадянства України:

визнання та дотримання Конституції України та законів України;

зобов'язання прийняти іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;

безперервне проживання на законних підставах на те¬риторії України протягом останніх п'яти років;

отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

наявність законних джерел існування.

Не можуть набути громадянства України особи, які вчи¬нили злочин проти людства або насильницькі дії проти націо¬нальної державності України, були засуджені до позбавлен¬ня волі за тяжкі злочини.

Порядок натуралізації має дозвільний характер і встанов¬люється нормами національного права.

Трансферт (франц. transfert, від лат. transfero — пере¬ношу, переміщую) означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом поваги прав людини проце¬дура трансферту здійснюється після плебісциту про держав¬ну належність території, внаслідок якої населення дає свою згоду на перехід території до іншої держави і тим самим — на зміну громадянства. Крім того, окремим категоріям насе-

лення, окремим особам надається право оптації — вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства че¬рез трансферт або зберегти громадянство держави — ко¬лишнього суверена. Оптацією називають також право вибо¬ру одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з ог¬ляду на конвенції про скасування подвійного громадянства. У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило, авто¬матично.

На відміну від натуралізації, дарування громадянства здій¬снюється за особливі заслуги перед державою на основі поста¬нови компетентних органів (президента, Сенату тощо), неза¬лежно від терміну постійного проживання, знання мови і т. ін.

24.припинення громадянства.

Втрата громадянства (репудіація, або добровільна від¬мова).

За національним правом більшості держав підстави втра¬ти громадянства такі.

Експатріація — вихід з громадянства за власним ба¬жанням. Згідно з законодавством Англії, США і ряду інших держав для експатріації не потребується дозволу державних

органів — вона здійснюється за односторонньою заявою про відмову від громадянства. У Франції свобода експатріації існує лише для осіб, які набули громадянства Франції за "правом крові" за кордоном. У Німеччині свобода експатріації об¬межена для державних службовців, суддів, військовозобов'язаних, які не відбули строкової служби. В Японії, Ірландії, Австрії, Україні існує дозвільна система експатріації: у виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов'язання перед державою, майнові зобов'язання, з якими пов'язані істотні інтереси громадян чи організацій.

Денатуралізація — примусове позбавлення громадян¬ства, набутого в результаті натуралізації. Денатуралізація базується на концепції недостатньої усталеності зв'язку на¬туралізованого громадянина з його новою батьківщиною. тому законодавство деяких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасовується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі "перебування за кордоном понад два роки" або за "нанесен¬ня шкоди уряду Аргентини". Громадянство України втра¬чається внаслідок виявлення факту подання неправдивих ві¬домостей або фальшивих документів під час натуралізації.

Денаціоналізація — примусове позбавлення громадян¬ства осіб, які набули його за правом народження.

Так, громадянство України втрачається внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, поліції, юстиції або до інших органів державної влади в іноземній державі без згоди на те державних органів України.

25.Особисті права.свободи і обов`язки.

До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять мож¬ливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і мораль¬но-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права на життя, особисту недоторканність, свободу пе¬ресувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд (у Конституції України 1996 p. — це статті 27, 28, 29 та ін.).

У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) пра¬ва поєднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно негативний характер обох, а та¬кож спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах.

До категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста не¬доторканність (особиста свобода). Б головний зміст — захист від необгрун¬тованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська процесу¬альна процедура «хабеас корпус», встановлена законом ще в XVII ст., пе¬редбачав перевірку в суді обґрунтованості арешту особи. В конституційній теорії і практиці Франції та деяких інших країн прийняте ширше поняття безпеки особи, яке містить не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну роль у формуванні конституційного статусу особи. Проте їхня дія може бути призупинена. Певну загрозу недоторкан¬ності особи становить проголошення надзвичайного стану. У конституціях визначені загальні засади регламентації надзвичайного стану.

До змісту поняття особистих прав і свобод входять також так звані свободи приватного життя — недоторканність житла, таємниця кореспон¬денції, свобода вибору місця проживання, свобода пересування, права і свободи, пов'язані із шлюбним станом та сімейними відносинами тощо. Серед них слід виділити таємницю кореспонденції.

Характеризуючи особисті права, необхідно також визначитися що¬до права приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і свобод. Як зазначалося, у старих консти¬туціях право на приватну власність проголошувалось як одне з природ¬них прав людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це пра¬во слід сприймати не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну осно¬ву, стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст останніх.

Особисті обов'язки можна поділити на фізичні (наприклад, утримувати неповнолітніх дітей) і духовні (наприклад, шанувати честь, гідність, національні почуття людини).

26.Політичні права,свободи і обов`язки.

Політичні права — можливості (свободи) громадянина актив¬но брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також гро¬мадських організацій політичної спрямованості. Це — право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому чис¬лі свобода преси, радіо, телебачення та ін. (у Конституції Украї¬ни 1996 p. - статті 38, 39, 40 та ін.).

Політичні права і свободи поєднанні з особистими правами і свободами вони утворюють так званий традиційний каталог прав і свобод. У різних формах та обсязі вони прого¬лошуються практично в усіх конституціях. Для нормального розвитку політичного життя кожної країни найбільше значення мають свобода слова (свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборів, мітингів та процесій, свобода асоціацій (право на утворення об'єднань), право петицій (звернень до державних органів), виборче право та деякі інші. Більшість з них може бути поділена на елементи, які також нерідко сприймаються як окремі права і свободи. Наприклад, поняття виборчого права охоплює пра¬во обирати, бути обраним, право на участь у виборчій кампанії тощо. Сво¬бода асоціацій передбачає право на утворення політичних партій, профспілок тощо.

Політичні обов'язки — додержуватися конституції і законів, захищати батьківщину та ін.

27.економічні,соціальні і культурні права людини і громадянина.

Економічні, Соціальні та культурні права І свободи - Це ті, які поклікані гарантуваті людіні можлівість задовольняти свої жіттєві спожи, Отримати від держави Захисту своєї економічної свободи, соціальніх пільг, а такоже вільного доступу до культурних цінностей, свободи творчості та наукових досліджень. Зауважімо, Що в Наші годину у переважній більшості країн розуміння задовольняють блоку Право і свобод базується на Концепції СОЦІАЛЬНОЇ держави, сутністю якої є принципи відповідальності останньої за забезпечення прожитковий мінімуму. Вперше формула про соціальну правову державу з'явилась у констітуції Веймарської республікі, а потім в Основному законі ФРН 1949 р.

Розкриваючи Зміст цієї формули, Німецький констітуціоналіст К. Хессе вказує на три взаємопов'язані завдання, Що випливають Із змісту Основного закону:

1. Всезростаюче втручання в Управління та планування з боку держави (наприклад, Увага ФРН Понад 50 відсотків коштів спрямовує на соціальне регулювання, соціальне забезпечення, стимулювання ЕКОНОМІКИ та Підвищення життєвого рівня населення).

2. Завдання держава не вічерпується сферою захисту, охорони та втручання від випадка до випадка. Вона є плануючою, керуючий, віробляючою, розподіляючою; вон є державою, Що робіть можливе Індивідуальне І соціальне життя. Вона забезпечує ті правові сфери, які відносяться до сутності соціально-правової держави, таких, Як право на охорону праці, длительность робочого дня, на соціальне забезпечення та соціальне страхування, на Створення статуту підприємства І договорів про тарифи.

3. Виконання соціальніх завданнь є функцією держави. Це передбачає здійсніті комплекс планових, стімулюючіх І стабілізуючіх заходів;, економічну, соціальну політіку, політіку в Галузі культури, ОСВІТИ, охорони здоров'я та сім'ї (наприклад, "Зелений план" або Державні субсидії в Галузі професійної освіти ".

У констітуціях зарубіжніх країн соціальна орієнтація держави відображена по-різному. Так, Конституція Франції (абз. 1 ст. 2), Іспанії (абз. 1 ст. 1), Туреччина (ст. 2) відтворюють модель Основного закону ФРН. Констітуції Греції (абз. 2 і 3 ст. 21), Данії (ст. 75), Італії (ст.ст. 2-4), Нідерландів (ст. 18), Швеції (ст. 2 гол. 1 Форми правління) фіксують Різні формулювання про Цілі СОЦІАЛЬНОЇ держави. А в таких країнах Як Австрія, Норвегія та Швейцарія вікорістовується формула "держава благоденства".

Найважлівішім Із цієї категорії Право і свобод, безумовно, є право на володіння І розпорядження приватній власністю. Це фундаментальне право забезпеченя усіма засоби юридичного Захисту від зазіхань Як з боку окремих осіб, так І органів ДЕРЖАВНОЇ влади. Типів у цьому відношенні є формула, Що містіться в Констітуції Греції (ст. 17 абз. 1): "Ніхто не Може буті Позбавлення власності, крім Як з мотівів суспільної корісті, належний чином доведеності, у випадка І при дотріманні процедури, встановленої законом, І Завжди з попереднім повним відшкодуванням ... вартості на день судового засідання у справі про попереднє встановлення розміру компенсації ".

Право на працю і пов'язані з ним права та свободи громадян у констітуціях зарубіжніх країн неоднаково візначається. Так, у Констітуції Італії право на працю закріплено у вігляді такої формули: "Італія - демократична республіка, побудована на праці" (ч. 1 ст. 1).

У нізці констітуцій право на працю проголошується Лише Як Бажання або мета, до якої прагнем держава. Напріклад, біля ст. 56 Політічної Констітуції Коста-Ріки проголошується: "Праця є правом людини та Його обов'язком Щодо суспільства. Держава повинна прагнуті до того, щоб Усі люди булі зайняті чесно І корисне працею, належний чином вінагороджені ... Держава гарантує право вільного вибору роботи".

Право на охорону здоров'я Включає ряд прав І гарантій І по-різному закріплюється в констітуціях. Характерним прикладом докладної регламентації задовольняють виду прав Може служити ст. 52 Констітуції Болгарії: "1. Громадяни мають право на охорону здоров'я, Яку гарантує доступна медична допомога, І на безоплатне користування медичний обслуговування на умова І в порядку, визначених законом. 2. Охорона здоров'я громадян фінансується з державного бюджету, роботодавцем , особистими й колективними страховими внескамі та з Інших джерел на умова І в порядку, визначених законом. 3. Держава піклується про здоров'я громадян І заохочує розвиток спорту та туризму. 4. Нікого НЕ Може буті піддано примусової лікуванню та санітарнім затоках інакше ніж у передбачених законом випадка. 5. Держава здійснює контроль за всіма установами охорони здоров'я ... ".

Говорячою про існуючу практику закріплення задовольняють права у законодавстві, Необхідно віходіті з того, Що в різніх країнах є свої Особливості. Напріклад, право на охорону здоров'я реально поклади від системи МЕДИЧНОЇ допомоги у державі (є ліберальна медицина в США, страхова медицина в більшості країн, державна медицина в Велікобрітанії ТОЩО).

Право на освіту І тісно пов'язана з ним Академічна свобода є одним з найбільш суттєвіх прав людини, які зумовлюють НЕ Тільки соціальне Просування людини, но І Його суспільний статус. Практично в усіх країнах освіта відносіться до числа пріорітетніх сфер укладення державних коштів. Зокрема, ст. 30 Констітуції Ірану 1979 р.. декларує обов'язок держави "надаті можлівість для безоплатної віщої ОСВІТИ у масштабах, необхідніх для самозабезпечення країни". Конституція Туреччина такоже трактує право на освіту Як обов'язок вчитись (абз. 3 ст. 42). Щодо права на свободу Викладання, то воно відображає ідеологічній плюралізм. Чи не найбільшій Інтерес представляє формулювання, закріплене в ст. 17 Констітуції Бельгії: "Спільнота гарантує свободу вибору батьків Стосовно ОСВІТИ також їх дітей. Спільнота організовує освіту, Яка є нейтральною. Нейтралітет в освіті передбачає, зокрема, повагу філософськіх, ідеологічніх І релігійніх поглядів батьків І учнів.

Вільний доступ до культурних цінностей захи до свобод т.зв. третього Покоління І природно стало закріплюватіся в констітуціях порівняно нещодавно. До того ж Розробник констітуцій Це право пов'язують Із академічною свободою І права на захист ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ власності. Як правило, Основні закони переважної більшості держав обмежуються стандартними формулювання про Те, що органи влади спріяють здійсненню права шкірного на Вільний доступ до культури (наприклад, ст. 44 Констітуції Іспанії, § 14 Форми правління Фінляндії 1919 р.., Ст. 171 Основного закону держави (Австрії - Авт.) 1917 р.). Більш Докладно Це право регламентується, зокрема, в констітуціях Болгарії (ст. 54) та Португалії. У Останній цьому харчуванню присвяч ст. 78, Яка МАЄ назву "користування досягненням Культура і творчість". У ній візнається право усіх на користування досягненням Культура і на творчість, а такоже також їх обов'язок зберігаті, захіщаті І примножувати культурну спадщину.

Звичайно, в констітуціях зарубіжніх країн закріплені й ІншІ соціально-економічні та культурні права, як, напріклад, право на здоров'я Навколишнє середовище (ст. 55 Констітуції Болгарії), право на соціальне забезпечення в старості (абз. 1 ст. 34 Констітуції Швейцарії), права на житло (ст. 47 Констітуції Іспанії), право на заняття фізічною культурою та спортом (ст. 78 Констітуції Португалії).

28.Політичні партії.Функції.

Політична партія (лат. pars (partis) — частина, група од¬нодумців) — це добровільна, активна й організована частина суспільства, створена для вираження і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та інших інтересів по¬літичними методами, тобто шляхом завоювання влади, учас¬ті в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об'єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є "найбільш політичними", оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени полі¬тичних партій здійснюють управління державою, а через нього — всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних І політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний плюралізм, або багатопартійність. По¬літичний плюралізм — це легальна діяльність різних полі¬тичних партій. Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (див.: ст. З Основного Закону ФРН 1949 p., преамбулу Конституції Франції 1958 р., ст. Н Конституції Японії 1947 р., ст. 16 Конституції Іспанії 1978 p.).

В умовах багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду) називається правлячою, а партія в опозиції до неї — опозиційною (лат. oppositio — протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керува¬ти країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям де¬монструє, що опозиція здатна запропонувати свою концепту¬альну модель управління, виходу з кризи, реформ і т. ін., як¬що правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в державі. Чим професійніша і авторитетніша опозиція, тим сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про набли¬ження суспільних потрясінь і т. ін. Яскравим підтверджен¬ням цьому може слугувати опозиційна діяльність Об'єднан¬ня за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 — по¬чатку 90-х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном.

У деяких країнах роль конструктивної опозиції вико¬нують так звані тіньові кабінети. Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. в Англії; у 1960 р. — у ФРН; у 1981 р. — у Франції. Члени "тіньових кабінетів" перебу¬вають на утриманні державної казни і мають деякі привілеї діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти вирішення існуючих проблем в уряді, допомагають громадськості квалі¬фіковано міркувати про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих ешелонах влади.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії), лояльну (готова до підтрим¬ки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також деструктивну (руйнівну).

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють пар¬тійну систему країни. Це може бути багатопартійна система (Франція, Італія, Японія), двопартійна система (США, Вели¬ка Британія) або однопартійна система (Куба, КНДР).

Політичні партії виконують різноманітні функції, до голо¬вних з яких належать: 1) представництво інтересів класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад, Швед¬ська народна партія у Фінляндії), суспільства в цілому; 2) розробка політичного курсу, вирішення існуючих у сус¬пільстві проблем: економічних, соціальних, національних, міжнародних та ін.; 3) боротьба за владу з метою реалізації своїх партійних програм чи передвиборних платформ; 4) вті¬лення в життя свого політичного курсу, коли партія прихо¬дить до влади, діставши перемогу на виборах; 5) контроль за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна; 6) ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді пар¬тією свого світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її членів і прибічників, ай у суспільстві в цілому. У демокра¬тичному суспільстві не може бути монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх вільної конку¬ренції; 7) робота із залучення до партії нових членів, праг¬нення до створення могутньої соціальної партії; 8) кадрова політика в партії. Виховання активістів, добір лідерів і їх ви¬сування як у партійному апараті, так і в державних структу¬рах; 9) внутрішньопартійними функціями політичних партій є регулювання внутрішньопартійного життя, вирішення різ¬них внутрішньопартійних питань. У багатьох партіях надзви¬чайно гострою є проблема боротьби між фракціями: лівими, правими, центристами, радикалами тощо. Інколи розбіжнос¬ті у поглядах на вирішення нагальних проблем усередині партії бувають гостріші й серйозніші, ніж між різними полі¬тичними партіями. Гостра міжфракційна боротьба паралізує ту чи іншу партію, може призвести до її розпаду.

29.Основні види політ. партій.

Класифікуючи політичні партії, необхідно враховувати, Що будь-яка класифікація умовна, оскільки партії і партійні системи не є створеними за усталеною схемою. Залежно від змін у співвідношенні політичних сил у країні партії транс¬формуються, змінюють свої назви, із партійних фракцій створюються нові партії і т. ін. В основу класифікації можуть бути покладені різні критерії: соціальна підтримка, ідеологія, принципи організації і т. ін. Чіткість класифікації значною мірою цікавить політологів. У пропонованому виданні харак¬теризуються ті політичні партії, які за сучасних умов є най¬більш популярними в зарубіжних країнах і беруть участь у роботі парламентів, урядів і муніципальних органів.

Консервативні партії (лат. concervatio — зберігання) є прибічниками зберігання соціальних, економічних, політич¬них, моральних устоїв, традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, кри¬тично ставляться до різних перетворень, реформ і схва¬люють лише ті новації, які, на їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності. До цих партій належать консерватори Великобританії, Ліберально-демократична партія Японії, Прогресивно-консервативна партія Канади та ін.

Партії ліберально-демократичного напряму стоять на по¬зиціях збереження механізмів ринкового господарства і віль¬ної конкуренції з мінімально необхідною регулюючою функ¬цією держави. Вони обстоюють помірний соціальний рефор¬мізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів (насамперед, у рамках ЄЕС). Партіями ліберально¬го напряму у політиці є Ліберальна Партія Великобританії, Італійська ліберальна партія, Вільна демократична партія Ні¬меччини.

Соціал-демократичні партії, створені як партії робітничо¬го класу, сьогодні змінили свій соціальний склад і характер. Це пов'язано, насамперед, з динамікою соціальної структури суспільства. У наш час ці партії підтримують не тільки тру¬дящі, а й власники, чиновники держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних умов вони стали головними контрагентами консервативних пар¬тій, усунувши з цієї позиції лібералів. Широка соціальна ба¬за таких партій забезпечує їм силу і вплив. Ідеологічною ос¬новою соціал-демократів є доктрина демократичного соціа¬лізму, основними цінностями якого проголошується свобода, рівність, соціальна справедливість і солідарність. У соціаль¬но-економічній сфері вони пропагують контроль суспільства над економікою, плюралізм форм власності, забезпечення соціальних прав, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримі¬нації та експлуатації людини людиною. Досягти цієї мети пе¬редбачається тільки мирними засобами, шляхом перетворень і реформ, без революцій і соціальних потрясінь. Тому соціалістичні та соціал-демократичні партії часто називають реформістськими.

У деяких країнах провідними і правлячими партіями є конфесіональні (лат. confessionaiis — віросповідний). Вони об'єднують членів партії на основі спільності віри. Найбільш впливовими в Європі вважаються партії, що об'єднують ка¬толиків: Християнсько-демократичний союз Німеччини, Християнсько-демократична партія Італії, Австрійська на¬родна партія та ін. Координує діяльність конфесіональних партій католицького напряму Ватикан. Невелику підгрупу конфесіональних партій становлять клерикальні партії (лат. clericalis —церковний). Лідери клерикальних партій нама¬гаються підпорядкувати державу впливові певної Церкви. Усі конфесійні партії — це партії правого консервативного напряму. Найвпливовішими з них є Ісламська республікан¬ська партія Ірану, Мусульманська ліга в Індії. На особливу увагу заслуговує діяльність японської партії Комейто (партія "чистої політики"), що об'єднує представників буддійської релігії країни. У програмі цієї партії зазначається, що Комей¬то веде боротьбу за забезпечення добробуту всього народу і керується концепцією "гуманного соціалізму", закликає до згуртування всіх партій опозиції, крім КПЯ, Партія широко представлена в обох палатах японського парламенту.

Партії "зелених" (екологічні партії) утворилися в резуль¬таті злиття громадських організацій, що виступають на за¬хист навколишнього середовища. Це відносно нові політичні об'єднання. Перша така партія була зареєстрована у 1980 р. у ФРН, а у 1983 р. "Зелені" завоювали 27 депутатських ман¬датів у бундестазі. Сьогодні "Зелені" працюють у парламен¬тах Англії, Скандинавських держав, Японії та ін. Це партії лівого, демократичного напряму, що виступають насамперед з позицій захисту прав і свобод людини, чистоти довкілля.

Новацією політичного життя останніх десятиріч стало створення гуманістичних партій. Перша така партія виникла не в Європі з її демократичними традиціями, а в Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні партії широко відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти покладають загально¬людські цінності. Вони виходять з того, що для будь-якої форми організації суспільства головною цінністю мають бути не ідеї партії, держава тощо, а людина. Звідси — завдання, що їх висувають гуманісти: підвищення життєвого рівня лю¬дини праці, боротьба за соціальну рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики — роззброювання, без'ядерний світ та ін.

Серйозною загрозою демократичним інститутам і джере¬лом політичної Напруженості є діяльність неофашистських партій (італ. fascismo, від лат. fascis — зв'язка, об'єднання). Після закінчення другої світової війни багатьом здавалося, що фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у багатьох країнах активізується діяльність неофашистських партій, у деяких з них неофашисти працюють не тільки в муніципаль¬них органах, айв парламентах (Італія, Франція та ін.), а у Франції на виборах президента у 2002 р. лідер неофашистів Жан-Марі Ле Пен балотувався навіть на посаду президента. Ідеологія фашистів — це войовничий антидемократизм, ра¬сизм і шовінізм, звеличування тоталітарної держави, автори¬тарний режим, однопартійна система, загарбницькі війни і. т. ін. Після розпаду Радянського Союзу і припинення ним матеріальної підтримки комуністичних партій зарубіжних країн різко зменшився їхній вплив і чисельність. Проте ці партії навіть під час найвищих своїх успіхів у перші роки піс¬ля другої світової війни ніколи не лідирували (крім колишніх соціалістичних НДР, Польщі, Болгарії та ін.). Основа їх діяльності — марксистсько-ленінська ідеологія. Щоправда, деякі з них (наприклад, комуністи Франції та Італії) відмови¬лися від принципу демократичного централізму, Що завжди був наріжним каменем діяльності комуністів.

30.Організаційна структура політичних патрій.

Кадрові партії, що об'єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які є здебільшого професійними політика¬ми. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і Республіканська партія Франції.

Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів з метою забезпечення че¬рез членські внески фінансової підтримки своєї діяльності. Такими є соціалістичні та соціал-демократичні партії.

Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких партіях визначені умови вступу до партії, її члени мають партійні квитки, зобов'язані до¬тримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, ви¬конувати партійні доручення і регулярно сплачувати член¬ські внески. До них належать Християнсько-демократичний союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, ко¬муністичні партії.

Партії, в яких відсутній інститут оформленого членства, а належність до них виражається через голосування за її кандидатів на виборах, є фактично апаратом професіоналів і активістів, що розгортають свою діяльність під час підготов¬ки і проведення виборчих кампаній. По суті, такі партії є, скоріше, виборчими рухами. Члени організаційно неоформлених партій не мають партквитків, не сплачують членські внески, вільні від партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно довести належність до такої партії, то це ро¬биться присяганням на Біблії. У США до розряду офіційно неоформлених партій належать дві провідні партії — Респуб¬ліканська і Демократична.

31.партійні системи зарубіжних країн.Види партійних систем.

Термін "партійна система" використовується як для ха¬рактеристики взаємовідносин між політичними партіями і державою, так і для відносин політичних партій між собою.

Поняття "багатопартійна система" близьке до поняття "багатопартійність", але не тотожне. Якщо останнє вказує на кількість партій, функціонуючих у державі, то "багатопар¬тійна система" означає, що реальну можливість боротися за владу мають більш як дві партії, оскільки "двопартійна сис¬тема" — це також багатопартійність. За Наявності багато-партійної системи, як правило, формується коаліційний уряд.

Двопартійна система — це не показник кількості партій, що діють на політичній арені конкретної країни. їх завжди більше двох. Поняття "двопартійна система" лише підкрес¬лює, що в умовах багатопартійності тільки дві політичні пар¬тії володіють реальною можливістю вести боротьбу за владу і, як наслідок, — сформувати уряд. Одна з цих партій стає правлячою, а друга — опозиційною. Як правило, — це дві численні, давно сформовані партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші політичні партії не можуть стати владними, по-перше, через свою нечисленність і, по-друге, через діючу мажоритарну виборчу систему. Мажоритарна виборча система не дозволяє перемогти на виборах нечис¬ленним партіям. Вона вигідна лише великим, численним партіям. Так, у Великій Британії діють такі політичні партії: Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демокра-тична, Демократична партія лівих сил, "Зелені". Національ¬ний фронт та ін. Але прийти до влади можуть тільки пред¬ставники Консервативної чи Лейбористської партії.

Однопартійні системи характерні для країн з авторитар¬ним політичним режимом. Нині вони існують на Кубі, в КНДР, Лаосі та ін. В умовах однопартійної системи спосте¬рігається зрощування партії з державним апаратом в єдиний бюрократичний механізм. Внаслідок цього саме поняття "партія" як частина суспільства втрачає сенс.

Заборонена діяльність політичних партій у Саудівській Аравії, Кувейті, Омані, ОАЕ.

32.Форми правління зарубіжних країн.

Під формою правління розуміють структуру, правове ста¬новище і співвідношення вищих органів державної влади. Сама по собі форма правління у такому розумінні не може дати вичерпної відповіді на те, як реально здійснюється по¬літична влада у країні, які її методи, засоби і результати в ці¬лому. Тому неодноразово робилися спроби поповнити понят¬тя "форма правління" іншими елементами, наприклад роз¬глядати відносини між органами влади і населенням тощо. Взагалі, це сприяє виявленню сутності державного правлін¬ня, однак відводить від вузького розуміння форми правління і розкриває механізм державної влади. Отже, форму правлін¬ня можна розуміти у вузькому смислі або тлумачити поши¬рено.

Форма правління, що існує у конкретній державі, зале¬жить від організації верховної державної влади, точніше, від визначення правового становища глави держави. Розбіжнос¬ті між двома основними формами правління, що властиві за¬рубіжним країнам, — монархією і республікою — визна¬чаються тим, хто стоїть на чолі держави, — монархом або президентом. Демократизм або реакційність, агресивність або миролюбність, централізація або децентралізація, сту¬пінь злиття правлячої партії з державним апаратом, політич¬ний режим та інші чинники не перебувають у прямій залеж¬ності від форми правління. Разом з тим форма правління має істотне значення, оскільки впливає на структуру державного апарату і характер взаємовідносин між його окремими лан¬ками.

33.Монархія.Поняття і сутність.Ознаки,види.

Монархія як форма правління характеризується тим, що влада глави держави (монарха) не вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх править за власним правом спорідненості чи спадщини, юридично безстроково і не несе відповідальності. Він передає у спадок не тільки свій пост, а й особливий титул (короля, імперато¬ра, царя, султана і т. ін.) і формально вважається осередком усієї державної влади країни. Прерогатива монарха прони¬зує всю державно-правову систему. Усе державне управлін¬ня країни здійснюється від імені монарха. Порядок престоло-наслідування визначається звичайно конституціями або кон¬ституційними чи органічними законами, які доповнюються звичаями. У кримінальному законодавстві монархічних країн передбачені особливі склади злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності.

Монархії є пережитками феодальної системи, але, незва¬жаючи на це, вони зберігаються в багатьох державах. Най¬поширенішою є така класифікація монархічних форм прав¬ління: абсолютні й обмежені (конституційні) монархії. Кон¬ституційні монархії, у свою чергу, розділяються на дуаліс¬тичні, парламентарні та виборні.

Абсолютна монархія є попередницею сучасної монар¬хії. Вона була притаманна феодальному типу держави. За абсолютної монархії (самодержавство, абсолютизм, необме¬жена монархія) вся повнота верховної влади зосереджується в руках монарха. Він одноособово видає закони, призначає і звільняє міністрів і т. ін. Для абсолютної монархії характер¬ною є відсутність конституційних актів, які обмежують пов¬новаження монарха, будь-яких представницьких органів. На цей час абсолютна монархія зустрічається дуже рідко (існує у Саудівській Аравії та в Омані).

Як уже зазначалося, для конституційної монархії власти¬вим є те, що повноваження монарха як глави держави обме¬жені конституційними нормами. Залежно від ступеня такого обмеження розрізняють дуалістичну і парламентарну мо¬нархії.

Дуалістична монархія характеризується подвійністю (дуалізм) влади наслідного монарха і виборного представ¬ницького органу-парламенту. На цей час у класичному ва¬ріанті дуалістична монархія практично ніде не збереглася, але її елементи є характерними для форми правління Кувей¬ту, Катару, ОАЕ, Бахрейну, Марокко. За такою формою правління монарх юридично і фактично не залежить від пар¬ламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність тільки перед ним. Парламент, наділе¬ний законодавчими повноваженнями, ніяк не впливає ні на формування уряду, ні на його склад, ні на його діяльність. Парламентської відповідальності уряду не існує. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежені монархом. Він реально має право вето, право розпуску парламенту, право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону.

Парламентарна монархія вперше виникла в Англії піс¬ля реставрації королівської династії Стюартів наприкінці XVII ст. Через значний проміжок часу вона дістала поши¬рення в інших країнах. За наших часів згадана форма прав¬ління існує в Австралійському Союзі, Бельгії, Великобрита¬нії, Данії, Іспанії, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Канаді, Мальті, у Монако, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії та в деяких інших державах. Якщо спробувати визначити парламентарну монархію в самих загальних рисах, то необхідно зазначити, що глава держави має спадкоємний титул, посада його передається у спадок, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). Особливого значення набув інститут парламентської відповідальності перед парла¬ментом. Спочатку він означав кримінальну відповідальність за посадові злочини. Це була особлива судова процедура (ім¬пічмент), яка порушувалась і здійснювалась парламентом. Подібні положення про кримінальну відповідальність мініст¬рів збереглися і в нині діючих конституціях Бельгії, Данії, Норвегії, Іспанії. Слід зазначити, що для механізму здійснен¬ня влади важливе значення мають не положення про кримі¬нальну відповідальність міністрів, а принцип парламентської відповідальності уряду (в повному складі) перед парламен¬том. Даний принцип сформувався і реально став вперше за¬стосовуватися також у Великій Британії.

У багатьох парламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір глави уряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані й неписані, що вказують на осіб, які можуть посісти цей пост. Як правило, це особа, яка користу¬ється довірою нижньої палати парламенту. Ситуація, коли жодна з партій не має абсолютної більшості місць у нижній палаті парламенту, є досить характерною для ряду європей¬ських монархій, наприклад Данії, Норвегії, Нідерландів, Бельгії. У такій ситуації глава держави, перш ніж зробити свій вибір на користь певної особи, проводить серію консуль¬тацій з лідерами найбільш впливових політичних партій. По¬тім монарх пропонує кандидатуру на пост прем'єр-міністра, як зазначено у ст. 99 Конституції Іспанії.

Виборна монархія. У деяких країнах, що мають систему вищих органів влади на зразок парламентарної монархії, по¬сада глави держави заміщується незвичним для монарха шляхом. Так, за Конституцією 1957 р. Малайзія являє собою рідкісну різновидність конституційної монархії — виборну монархію. Глава Федерації Малайзії, якого офіційно нази¬вають Янг ді-Пертуан Агонг, дістав владу не в порядку пре-столонаслідування, а завдяки обранню терміном на п'ять років. Глава держави обирається нечисленною колегією — Радою правителів, яка складається з правителів, що входять до федерації дев'яти монархічних держав. Чотири губернато¬ри зі складу Ради в обранні Верховного правителя участь не беруть.

Більшістю голосів члени Ради правителів обирають (у по¬рядку черговості) правителя однієї з монархічних держав главою федерації. Монарх може подати у відставку або може бути усунений з посади Радою правителів. Власне, він має звичайні повноваження парламентарного монарха.

Таким чином, форма правління у Малайзії являє собою поєднання монархічної та республіканської форм правління за очевидної переваги першої.

34.Республіка.

Республіка — це така форма правління, за якої всі виші органи державної влади або обираються, або формуються за¬гальнонаціональною представницькою установою. Республі¬канська форма правління була відома як рабовласницькій, так і феодальній державі, однак найбільшого поширення во¬на зазнала за сучасних умов. Республіка як форма правління є найзручнішою і досконалою формою здійснення державної влади. Практика державного будівництва в зарубіжних

країнах знає два основних види республіканської форми правління — президентську та парламентарну.

Президентська республіка. Історично республіканська форма правління в зарубіжних країнах виникла насамперед у вигляді президентської республіки.

Теоретично президентська республіка будується за прин¬ципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими ор¬ганами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі ор¬гани влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність відносно один одного.

Такий вид республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані повноваження глави держави і глави уряду. Існує і формальна відмінна ознака президентської республіки — відсутність посади прем'єр-міністра. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед парламентом. Президент не має права розпуску парламенту.

Вперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до Конституції 1787 р. У подальшому північноаме¬риканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латин¬ської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гонду¬расі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Пара¬гваї, Еквадорі та ін.).

Система вищих органів США базується на принципі "стримувань і противаг", згідно з яким президент, Конгрес і Верховний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного.

У президентській республіці президент, як уже згадува¬лося, і глава уряду поєднані в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегіального органу, не несуть солідарної відпові¬дальності і діють, власне, індивідуально, здійснюючи вказів¬ки глави держави.

Суттєвою ознакою, що характеризує президентську рес¬публіку, є незалежне становище президента і парламенту відносно один одного. Виконавча влада безроздільно зосере¬джена в руках уряду на чолі з президентом, а законодавча — в руках загальнонаціональної представницької установи:

їх влада здійснюється протягом визначеного терміну повно¬важень. Навіть, якщо між ними немає спільної думки з пи¬тань внутрішньої і зовнішньої політики, вони вимушені діяти протягом усього терміну повноважень. Як правило, така си¬туація не призводить до будь-яких серйозних наслідків. Пар¬ламент позбавлений права вимагати відставки уряду, який, своєю чергою, не має права розпуску парламенту. Ця обста¬вина позбавляє їх можливості шантажувати один одного. Отже, у президентській республіці за умов дотримання кон¬ституційної законності уряд функціонує відносно стабільно, а парламент менш підданий впливу з боку виконавчої влади. У той самий час не слід розглядати ці взаємовідносини спро¬щено.

Парламентарна республіка. За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна посадова особа. Уряд фор¬мується і діє за умови, що він має підтримку, тобто довіру нижньої палати парламенту (або обох його палат). Уперше подібна форма правління з'явилася у Франції у 70-ті роки XIX ст. Розбіжності у Національних зборах, відсутність єдності в питаннях державного будівництва у той період призвели до появи "тимчасової" республіки, побудованої на зразок конституційної монархії. "Тимчасова" парламентарна республіка, що встановилася у Франції, виявилася досить довговічною. У подальшому схожа форма правління була встановлена у багатьох зарубіжних державах. На даний час така форма правління існує в Італії, Німеччині, Греції, Угор¬щині, Словакії, Чехії, Індії, Ізраїлі, Лівані, Туреччині, Гайані, Тринідаді, Тобаго та деяких інших державах.

Характерною особливістю парламентарної республіки є проголошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяль¬ність. Формальною ознакою даної форми правління є наяв¬ність посади прем'єр-міністра. Звідси "дуалізм виконавчої влади", тобто поділ її на безвідповідального главу держави та відповідальний перед парламентом уряд на чолі з прем'є¬ром. Головним засобом впливу парламенту на відповідаль¬ний перед ним уряд є вотум недовіри, який призводить до відставки міністрів. У свою чергу, за парламентом визнаєть¬ся право на достроковий розпуск нижньої палати парламен¬ту. Іншою особливістю є те, що уряд формується парламен¬тарним шляхом з числа лідерів партії, яка перемогла на пар¬ламентських виборах, тобто яка має більшість у нижній па¬латі. Участь президента у формуванні уряду має суто номінальний характер. Вибір глави держави, як раніше зга¬дувалося, відзначається результатом парламентських вибо¬рів. Тому правління у парламентарній республіці носить пар¬тійний характер.

Глава держави у парламентарній республіці може обира¬тися різними способами, найчастіше — парламентським шляхом.

Президент у парламентарній республіці є носієм офіцій¬ної політичної доктрини і не є активним керівником держа¬ви. Він не наділений надзвичайними повноваженнями, не може видавати нормативні акти, рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на процес прийняття важливих політич¬них рішень не справляє. У більшості парламентарних республік існує інститут контрасигнатури. Нормативний акт президента набуває юридичної сили тоді, коли він підписа¬ний міністром, з відомства якого він видається, або прем'єр-міністром. Президент може висловлювати свою думку щодо виданого акта, проте вирішального голосу не має. Ця обста¬вина певною мірою пояснює принцип політичної безвідпові¬дальності глави держави, якого можна притягнути до кримі¬нальної відповідальності тільки у разі вчинення тяжкого зло¬чину.

35.Форми державного устрою.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни¬ми) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єкта¬ми політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які ма¬ють автономні утворення. До таких держав відносяться. Украї¬ни, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверен¬них прав, як правило, добровільно передали вищим централь¬ним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимча¬совий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль¬ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе¬му Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фак¬тично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відно¬сяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд¬нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко¬номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери¬торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Пра¬вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тим¬часовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких дер¬жавних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно¬му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприк¬лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Ро¬сійська імперія.

36.Унітаризм.Ознаки.

При унітарній формі територія держави складається з політико-адміністративних і/або адміністративних одиниць, статус яких регулюється головним чином актами поточного законодавства центральної влади. В унітарних державах діє, як правило, єдина система законодавства, єдина система державної адміністрації, єдина судова система. Число ступенів політико-адміністративного поділу залежить від чисельності населення і розмірів території країни, однак, залежність ця не жорстка: іноді в менш великих країнах число ступенів більше, ніж у більш великих.

Структура влади будується однаково на всій території держави

Унітарні держави з автономними утвореннями передбачають наявність самоврядних територіальних одиниць, що мають самостійність у рамках конституції і/або закону. При цьому суверенітет в межах країни є єдиним та неподільним, а автономії жодних суверенних прав не мають, тобто джерелом влади для автономії є воля всього народу країни, а рівень їх автономних прав визначається державою в цілому, а не самостійно. Законні рішення органів публічної влади чи населення цих одиниць, прийняті в межах встановлених конституцією або законом автономних прав, не можуть бути скасовані органами держави, у котру входить дана автономія. Як правило автономії виділяються у централізованих, або відносно централізованих державах, що не передбачають регіонального самоврядування.

Інститут місцевого самоврядування існує на кожному рівні територіального поділу.

Унітарні держави класифікуються:

1) залежно від наявності чи відсутності в їхнім складі державоподібних територіальних утворень (автономних одиниць) на прості та складні. Територія простої унітарної держави поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці, тоді як складна унітарна держава у своєму складі має автономні одиниці.

2) залежно від ступеня централізації управління на централізовані, децентралізовані та відносно децентралізовані. В централізованій унітарній державі управління на всіх субнаціональних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади. У децентралізованій унітарній державі відсутні місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції, і на всіх субнаціональних територіальних рівнях функціонують органи місцевого самоврядування. Відносно децентралізовані унітарні держави характеризуються поєднанням прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування.

37.Федерація.

Федера́ція (лат. foederatio — об'єднання, союз) — форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації - це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб’єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб'єктів.

Основною ознакою федеративної держави є поділ суверенітету між двома рівнями (федеральним і суб'єктів федерації), що передбачає, зокрема існування двох систем державної влади та управління, кожна з яких діє у визначених межах. Характерною рисою федеративної держави є те, що поряд з федеральною конституцією, органами влади та законодавством свої конституції, закони, свою систему законодавчих, виконавчих та судових органів мають суб'єкти федерації. Характерне конституційно установлене розмежування компетенцій між федерацією у цілому та її суб'єктами. До відання федерації, як правило, належать найважливіші питання державного життя: зовнішня політика, оборона країни, фінанси, оподаткування, організація федеральних органів, розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації. Компетенція суб'єктів федерації у цілому ширша, але вона зводиться переважно до питань, що не потребують однакового регулювання. До них віднесені організація органів місцевого самоврядування, громадський порядок, охорона довкілля, встановлення місцевих податків та ін.

Державоподібний характер суб’єктів федерації виражається також у тому, що в них часто є своє громадянство, столиця, державні символи – герб, прапор, гімн. Водночас самостійність суб'єктів федерації недостатня для того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у повному значенні цього слова: вони не мають суверенітету; не мають права сецесії — право одностороннього виходу з федерації; юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

Федеративність є зазвичай ознакою держав, які історично формувалися шляхом об’єднання чи завойовування різних територій. Історія свідчить, що найбільш стійкими є федерації, створені на територіальній основі (США, Мексика, ФРН). Натомість федерації, які будуються за національно-територіальною ознакою (колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина, сьогоднішня Росія, Індія), змушені рахуватися з можливими сепаратистичними проявими, які загрожують цілісності такої держави. Суб'єкти федерації можуть мати різні назви, які, як правило, визначаються певними історичними або правовими чинниками: штати, провінції, республіки, федеральні землі та ін.

38.Компетенція суб єктів федерації і співвідношення федерації з суб єктами.

Суб'єкти федерації мають свої законодавчі, виконавчі та судові органи. Називаються вони по-різному. Так, законодав¬чий орган штатів в Індії є легіслатурою, у США — законо¬давчою чи генеральною асамблеєю, у Мексиці — законодав¬чим органом, у Німеччині та в Австрії—ландтагом землі тощо.

Законодавчі органи суб'єктів федерації обираються ви¬борчим корпусом штату (землі). За своєю структурою вони або однопалатні (Німеччина, Австрія, більшість штатів Індії та один штат — Небраска — у США), або двопалатні.

Виконавчу владу уособлює губернатор, який обирається повнолітніми громадянами (США, Мексика та ін.) або при¬значається президентом (Індія). Іноді це робить уряд землі, який обирається ландтагом землі (Німеччина, Австрія).

Суб'єкти федерації мають, як правило, особисте грома¬дянство. Характерною формальною ознакою федеративної держави є подвійне громадянство. Подвійне громадянство зафіксовано у конституціях США, Німеччини, Австрії.

Федеральний парламент, як правило, будується за двопа¬латною схемою. Верхні палати відбивають інтереси суб'єктів федерації. Вони мають різні назви: Сенат (США, Мексика, Бразилія, Канада); Рада штатів (Індія), Федеральна Рада (Австрія), Рада федерації (Росія).

Нижні палати є органами загальносоюзного представ¬ництва, вони обираються за територіальними виборчими округами на менш тривалий строк повноважень, ніж верхні палати.

Верхні палати є представниками інтересів суб'єктів фе¬дерацій, вони обираються на довший термін, ніж нижні па¬лати. Існують різні способи утворення верхніх палат: перший спосіб полягає у тому, що вони обираються у фіксо¬ваному складі, незалежно від кількості населення суб'єктів федерації, площі їхніх територій та інших критеріїв.

Федерації розрізняються за ступенем централізації або децентралізації влади.

Конституції передбачають розмежування компетенції між центром і державними утвореннями.

Компетенція — це сукупність закріплених у правових нормах повноважень у різних сферах діяльності, розподіл прав між федерацією в цілому та її суб'єктами.

Такий розподіл забезпечується нормативними актами в різний спосіб. Часто компетенція має кілька видів: виключну компетенцію федерації (тобто таку, яка виконується тільки союзними органами); виключну компетенцію суб'єктів феде¬рації; сумісну, або збіжну, компетенцію федерації та її чле¬нів; залишкову компетенцію (в Австрії та у Німеччині існує поняття "конкуруючої компетенції", остання являє собою різновид збіжної, або сумісної, компетенції).

У деяких країнах (США, Канаді, Латиноамериканській Федерації) існує два види компетенції: виключна компетен¬ція союзу та залишкова компетенція суб'єктів федерації. Конституція Індії закріплює такі види компетенції: ви¬ключну компетенцію союзу, виключну компетенцію штатів і сумісну компетенцію союзу і штатів.

До виключної компетенції союзу Конституція Індії відно¬сить 97 питань, у тому числі всі питання щодо організації і здійснення оборони країни; зовнішньої політики (відносини з іноземними державами; дипломатичне, консульське й торго¬ве представництва; участь у міжнародних конференціях; ук¬ладення угод з іноземними державами; питання війни та ми¬ру; громадянство, натуралізація та іноземні піддані. До них належать також питання щодо залізничних, морських і по¬вітряних шляхів сполучення, засобів зв'язку; грошового обі¬гу; монетарної системи, іноземної валюти, банкової справи, фондових і товарних бірж; розвитку основних галузей про¬мисловості; розвитку й керівництва культурними установа¬ми національного значення тощо).

До виключної компетенції штатів належать: забезпечен¬ая громадського порядку і поліцейська служба; здійснення правосуддя; місцеве самоврядування; охорона здоров'я, осві¬та (за винятком питань, віднесених до компетенції союзу); засоби зв'язку, а також велике коло питань, пов'язаних з сільським господарством. Проте за умов надзвичайного ста¬ну союзний парламент має право приймати рішення з будь-яких питань.

До сумісної компетенції союзу і штатів віднесено: кримі¬нальне право і кримінальний процес; законодавство про шлюб, сім'ю та опіку; значна частина цивільного права і ци¬вільного процесу; законодавство про профспілки, промислові і трудові конфлікти; контроль за цінами.

Питання, що не передбачені жодним з видів компетенції, належать до повноважень штатів.

39.державний режим.Співвідношення державного режиму і політичного.

Державний режим – це сукупність методів, засобів і способів здійснення державної влади.

У залежності від ступеня демократичності тієї чи іншої держави розрізняють демократичні, авторитарні та тоталітарні режими, межі між якими є досить нечіткими і відносними.

Сучасні демократичні режими характеризуються сукупністю таких основних ознак:

- народ виступає єдиним джерелом влади;

- народ здійснює владу як безпосередньо (шляхом виборів і референдумів), так і через виборні органи (місцеве самоврядування, парламент, президент і т. д.);

- поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, реальна незалежність судової влади від інших гілок влади, особливо від виконавчої;

- плюралізм (багатоманітність) як необхідна умова економічної, політичної та ідеологічної системи суспільства, що передбачає наявність різних форм власності, багатопартійність, відсутність державної ідеології тощо;

- рівноправність людей, наявність реальних механізмів захисту прав людини.

Авторитарні режими характеризуються такими ознаками:

- недостатній контроль з боку населення за формуванням та діяльністю органів влади;

- обмеженість реальних прав людини та можливості їх захисту;

- у системі органів державної влади домінує виконавча влада (уряд, президент), представницькі органи реальної влади не мають;

- формально може існувати багатопартійна система, але реальні -можливості опозиції впливати на політику держави обмежені.

Тоталітарним режимам властиві такі риси:

- тотальний (повний) контроль з боку держави за всіма проявами і сферами життя суспільства;

- відсутність механізмів захисту прав і свобод, безправ’я людини;

- однопартійність, наявність єдиної державної ідеології;

- реальна влада зосереджується в руках однієї особи чи групи осіб;

- відсутність опозиції.

Державний режим є основною складовою частиною політичного режиму, який включає в себе не лише методи здійснення державної влади, але і способи діяльності інших учасників політичної системи суспільства: політичних партій, громадських організацій тощо.

40.Ознаки і види антидемократичного режиму.

Антидемократичний — це вид державного режиму, який характеризує такий порядок (стан) державно-політичного життя суспільства, за якого не реалізується принцип розподілу влади, певною мірою (повністю або частково) порушуються права громадян, забороняється діяльність політичних партій, інших об'єднань громадян, існує можливість політичних репресій.

Антидемократичному режиму притаманні такі ознаки:

а) утиск прав особи, перешкода її вільному розвитку;

б) повний контроль держави над всіма сферами суспільного життя;

в) концентрація влади в руках однієї особи або групи осіб;

г) фактичне одержавлення всіх громадських організацій (профспілок, молодіжних тощо);

д) ігнорування інтересів національних меншин, релігійних поглядів населення тощо.

Антидемократичний режим існує у таких формах:

— тоталітаризм (лат. totus — весь, цілий) — це режим, що характеризується відсутністю реальних прав і свобод громадян, всеохоплюючим репресивним примушенням громадян до виконання владної волі, яка не спирається на закон та контролює всі сфери суспільного життя; суворий контроль держави над усіма сферами суспільних відносин; нав'язування єдиної офіційної державної ідеології; відсутністю принципу розподілу влади та органів місцевого самоврядування; ігноруванням інтересів національних меншин; здійсненням диктатури однієї партії та забороною опозиції; монополії держави у сфері економіки, мілітарізація громадського життя;

— деспотія (від гр. despoteia — необмежена влада) — форма режиму, яка характеризується зосередженням в руках однієї особи (деспота) всієї повноти влади з одночасною її централізацією, відсутністю політичних свобод і жорстокими методами утиску прав та свобод людини і громадянина. Деспотія притаманна абсолютним монархіям періоду рабовласництва (наприклад, Стародавній Вавілон, Стародавній Китай тощо);

— авторитаризм (фр. autoritarisme; лат. — autoritas — цілковита влада, вплив, наказ) - це вид режиму, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або групи осіб; безстроковим характером влади глави держави; звуженням політичних прав і свобод громадян та громадсько-політичних об'єднань, приниженням ролі представницьких органів влади; недопущенням політичної опозиції. Забезпечення існування авторитарного режиму здійснюють армія та каральні органи. Основний метод діяльності органів державної влади — командний, який здійснюється за допомогою наказів, розпоряджень директив тощо. Існування авторитарного режиму ефективне в умовах забезпечення суспільного порядку, швидкої реорганізації суспільства, виконання конкретних завдань. За умов авторитарного режиму державна влада здійснюється шляхом наділення виконавчої влади широкими законодавчими повноваженнями, виключенням компромісів, ігноруванням інтересів суспільства і держави.

Різновидом авторитаризму є диктатура, котра розглядається як авторитарний режим тимчасового характеру, що вводиться за надзвичайних обставин.

41.Демократичний режим.Види.

Демократичний (гр. demokratia — влада народу) — це вид державного режиму, що характеризує такий порядок (стан) державного життя суспільства, при якому виконуються норми конституції та законів, реалізується принцип розподілу влади, державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян, громадських організацій, партій в управлінні державою, котра гарантує дотримання їх прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів прав людини.

Демократичному режиму притаманні такі ознаки:

— народ — основне джерело здійснення державної влади;

— державна влада здійснюється на підставі її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову відповідно до конституційно закріплених повноважень;

— свобода особи в різних сферах діяльності (економічній, політичній, соціальній тощо);

— рівність всіх громадян перед законом;

— гарантування з боку держави дотримання прав і свобод людини і громадянина;

— ідеологічний плюралізм;

— виборність вищих органів державної влади на певний термін і відповідно існування інститутів безпосередньої та представницької демократії;

— врахування інтересів національних меншин, які проживають на території держави;

— взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед державою;

— основний принцип діяльності держави — плюралізм, що означає врахування, при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики, інтересів всього населення держави;

— можливість створення і вільного функціонування громадських організацій.

Демократичний режим існує в наступних формах:

— ліберально-демократичний, заснований на системі гуманістичних принципів здійснення державної влади, визнанні свободи людини, її діяльності, забезпеченні рівності всіх перед законом;

— консервативно-демократичний, побудований на переважному застосуванні таких принципів державного управління, які склались історично, отримали закріплення у свідомості суспільства, є характерними саме для цієї держави, що не бажає перейти до нових форм і методів державного управління;

— радикально-демократичний, здійснюється шляхом постійного введення нових форм реаліції державної влади, використання рішучих заходів для підвищення ефективності державного управління.

42.парламентський і міністрійальний режими.

42.Виборче право його принципи.Активне і пасивне виборче право.Виборчі цензи.

В об'єктивному розумінні'термін "виборче право" — це сукупність правових норм, якими регулюються вибори у конкретній країні (право одержання голосу участі у виборах, оскарження результатів і порушень на виборах).

У суб'єктивному сенсі виборче право складається з ак¬тивного і пасивного. Активне виборче право (право голосу) — це право громадянина (підданого) стати активним учасником державно-правових відносин, які виникають при проведенні виборів, референдумів, при реалізації права відкликання де¬путатів у тих країнах, де відкликання передбачено. Це озна¬чає, що право голосу використовується під час голосування на виборах державних самоврядувальних органів, посадових осіб, на референдумах і публічних зборах. Пасивне виборче право, право бути обраним, обиратися до виборних органів держави і самоврядування або на виборні посади передбачає можливість висувати свою кандидатуру чи давати згоду на висунення. Сюди ж належить право бути зареєстрованим як кандидат, проводити передвиборну пропаганду, агітацію, працювати у виборчих округах.

Принципи виборчого права. Під принципами виборчого права слід розуміти основоположні ідеї, які концентрують у собі соціально-політичні умови виборів і виступають як за¬гальнообов'язкові безперечні нормативні вимоги. Принципи виборчого права закладені у природі суспільного устрою тієї чи іншої держави і виконують функцію загальнонормативно-го орієнтира. Офіційно вони закріплюються, як правило, у конституціях відповідних держав і виборчих законах.

Традиційно у вітчизняному законодавстві та практиці йо¬го застосування, а також у більшості зарубіжних країн як вихідні принципи виборчого права проголошуються загаль¬ність виборів, рівність, пряма чи непряма участь виборців у формуванні представницьких органів і в обранні посадових осіб, таємне голосування.

Принцип загальності суб'єктивного виборчого права в багатьох зарубіжних країнах обмежується цензами — уста¬новленими конституцією чи виборчим законом вимоги, яким повинна відповідати фізична особа, щоб мати активне й па¬сивне виборче право. Найпоширенішими серед них є віковий ценз і ценз осілості.

Надання пасивного виборчого права пов'язано з цілою низкою більш жорстких обмежень. Для кандидатів на вибор¬ні посади майже повсюдно встановлюється більш високий ві¬ковий ценз (23—25 років — у нижню палату, 30—40 — у верхню). Для кандидатів на пост глави держави у США — 35 років (ст. II розд. і), у Болгарії — 40 років (ст. 93 п. 2 Конституції). У Китаї для кандидата на посаду глави КНР ві¬ковий ценз установлено Конституцією — 45 років. Щоб дати пасивного виборчого права, набагато частіше застосо¬вується ценз осілості, який має звичайно більш жорсткий ха* рактер. До кандидатів висуваються додаткові вимоги: забо¬роняється обіймати визначені посаді, кандидати повинні спо¬відувати певну релігій та ін. Наприклад, уст. 56 Конституції Греції зазначено, що особи, які займають оплачувані посади у державних органах, Збройних Силах, в органах безпеки, а також службовці місцевих органів управління та ін. "не мо¬жуть висуватися кандидатами і бути обраними депутатами, якщо вони Не підуть у відставку до свого висунення. Відста¬вка вважається дійсною, коли вона викладена на письмі".

Крім того, до кандидатів інколи ставляться підвищені ви¬моги щодо їх моральних якостей.

З принципом загальності виборчого права пов'язана проблема абсентеїзму — ухилення від участі в голосуванні. Вона досить гостра як в Україні, так і в багатьох зарубіжних державах. Наприклад, у США та в Японії абсентеїзм нерідко перевищує 50 відсотків чисельності зареєстрованих вибор¬ців. Абсентеїзм майже відсутній в Італії, де запроваджено обов'язкове голосування (ст. 48 Конституції), в Австралії та Австрії, де встановлені відповідно адміністративна та кримі¬нальна відповідальність за абсентеїзм. Абсентеїзм практично відсутній у країнах тоталітарного політичного режиму з відо¬мих причин (КНДР, Куба, В'єтнам, КНР, Лаос і т, ін.).

Принцип виборчого права випливає також з демократич¬ної сутності суспільного ладу, тому що є одним із конкрет¬них проявів більш загального принципу рівноправності гро¬мадян. Рівність виборчого права означає для громадян одна¬кову можливість впливати на результати виборів. Вона досягається, по-перше, наданням кожному виборцю одного голо¬су і, по-друге, вимогою організації виборчих округів, однако¬вих за кількістю жителів, щодо виборів до кожного представ¬ницького органу (палати).

Перша вимога рівності на цей час реально забезпечуєть¬ся в усіх зарубіжних країнах. На практиці в деяких із них відбувається порушення принципу рівності виборчого права, його другої складової частини, яке передбачається виборчим законодавством. Так, у Китаї норми представництва при об¬ранні депутатів до Всекитайських зборів народних представ¬ників (до парламенту) повинні встановлюватися так, щоб "кількість сільських жителів, яка припадає на одного депута¬та, була у вісім разів більша за кількість міських жителів, ви¬сунутих одним депутатом" (Закон про вибори до Всекитай¬ських зборів народних представників 1982 р., ст. 14). Анало¬гічний принцип формування виборчих округів застосовуєть¬ся у В'єтнамі.

Здійснення виборчого права може бути прямим (прямі вибори) і непрямим. Прямі вибори передбачають те, що ви¬борець безпосередньо віддає свій голос за конкретного кан¬дидата чи за список кандидатів. Виборці самі обирають своїх представників або партійний список. За сучасного періоду у більшості зарубіжних країн однопалатні парламенти і нижні палати двопалатних парламентів обираються прямим спосо¬бом. Непрямі вибори поділяються на посередні та багатосту¬пеневі.

Під час посередніх виборів воля виборця опосередко¬вується спеціальною виборчою колегією (колегія виборщи-ків), яка створюється тільки з цією метою. Наприклад, посе¬реднім способом обираються президенти США і Фінляндії. Колегія виборщиків обирається прямим способом виборцями тільки для обрання президента, після чого розпускається.

За умов демократії прямі вибори є демократичнішими, ніж посередні та багатоступеневі, оскільки при останніх склад представницьких органів не відображає дійсного спів¬відношення сил між партіями, які борються.

Принцип таємного голосування покликаний забезпечити виборцеві повну свободу волевиявлення на виборах. Тому конституції всіх без виключення зарубіжних країн проголо¬шують цей принцип.

44.Поняття і види виборів.

Вибори – це процедура безпосереднього обрання або висунення певних осіб шляхом відкритого чи закритого (таємного) голосування для виконання громадських функцій, один із способів інституювання державної влади, найпоширеніший механізм створення органів та інституцій влади.

Вибори поділяються на прямі і непрямі. Якщо закон передбачає такий порядок волевиявлення, при якому виборці мають можливість прямо виразити своє відношення до кандидатів через подачу голосів, то вибори є прямими. При непрямих виборах воля виборців опосередковується спеціально обраною колегією, яка тільки для цього і створюється. У випадку багатоступеневих виборів воля виборців опосередковується постійно діючим представницьким органом, для якого вибори іншого органу або посадової особи є тільки одним з повноважень.

Звичайно вибори проголошуються указом (прокламацією) глави держави і з передбаченого в цьому акті строку починається виборча кампанія, яка закінчується в день, який передує дню голосування (цей строк або визначений конституцією, або названий в указі глави держави).

Вибори проводяться по виборчих округах, які на підставі закону утворюються центральним урядом або органами влади суб’єктів федерації.

Виборчий округ поділяється звичайно на виборчі дільниці, які являють собою територіальні одиниці, що обслуговуються одним пунктом для голосування.

Важливим етапом виборів є реєстрація виборців і складання виборчих списків.

Важливим етапом також є висунення кандидатів у депутати. Для реєстрації як кандидата необхідно подати у відповідний орган заяву, підписану самим кандидатом. Висунення кандидата здійснюється через офіційне представлення від імені партії або шляхом подачі петиції, підписаної певною кількістю виборців.

Голосування, тобто подача голосів за висунутих кандидатів, звичайно здійснюється особисто. Важливою гарантією вільного волевиявлення є таємне голосування, яке передбачає порядок подачі голосів, при якому виборець заповнює бюлетень в ізольованому приміщенні і особисто опускає його в урну.

45.Поняття виборчої системи. Мажоритарна і пропорційна виборчі системи.

Залежно від способу визначення результатів голосуван¬ня виборчі системи поділяють на мажоритарні та пропорційні.

Виборчі системи, в основу визначення результатів голо¬сування яких покладено принцип більшості, називаються ма¬жоритарними. За правилами мажоритарної виборчої системи обраним по виборчому округу вважається той кандидат (чи список кандидатів), який дістав установлену більшість голо¬сів. Розрізняють три основних різновиди мажоритарної сис¬теми: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.

Відповідно до мажоритарної системи абсолютної біль¬шості для обрання особи необхідна абсолютна більшість по¬даних по округу голосів (50% +1). Наприклад, в окрузі ба¬лотуються чотири кандидати (А, Б, В, Г) до парламенту; 16000 поданих за них голосів розподілилися так: А — 4000, Б — 3000, В — 8100, Г — 900 голосів. Обраним буде кан¬дидат В, який набрав 8100 голосів, тобто абсолютну біль¬шість.

Мажоритарна виборча система має ряд недоліків. Пер¬ший полягає у тому, що голоси, подані за кандидатів, які заз¬нали поразки, пропадають. У наведеному прикладі кандидат В після обрання представлятиме 8100 виборців, що проголо¬сували за нього. Голоси, які були подані за кандидатів А, Б і Г (7900 голосів), стають недійсними, і виборці, що проголо¬сували за цих кандидатів, своїх представників у парламенті не матимуть. Другий недолік цієї системи полягає у тому, що вона вигідна лише для великих партій. Третій недолік — у тому, що вона нерезультативна. Якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів або кілька кандида¬тів наберуть однакову їх кількість, то питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб уникнути цього та зробити систему результативною, вдаються до різних спо¬собів. Одним із них є перебалотування. З числа кандидатів, які раніше балотувалися, до нового бюлетеня вносять пріз¬вища двох із них, що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважатиметься кандидат, який дістав при переба¬лотуванні абсолютну кількість голосів. Якщо ні той, ні інший кандидат не одержав цієї кількості або обидва набрали одна¬кову кількість голосів, то питання про обрання вирішується жеребкуванням або обраним вважається кандидат, старший за віком.

За мажоритарною системою відносної більшості (вона ще менш демократична) обраним вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Мажоритарна система відносної більшості завжди результа¬тивна, тому що хто-небудь із кандидатів завжди одержить відносну більшість. Якщо кілька кандидатів набрали однако¬ву кількість голосів, то питання щодо обрання вирішується жеребкуванням або у порядку старшинства. Коли у країні діє дана система, парламент звичайно має усталену біль¬шість, що забезпечує стабільність уряду. Але ця стабільність штучна, що відкрито спотворює волю виборців. Мажоритар¬на система відносної більшості поширена в США, Англії, Ін¬дії та інших країнах.

Звичайно, за мажоритарною системою відносної більшос¬ті вибори проводяться по уніномінальних округах. Якщо в окрузі було висунуто тільки одного кандидата, то голосуван¬ня взагалі не проводиться, оскільки для його обрання досить одного голосу (кандидат може проголосувати сам за себе).

Якщо ж вибори проводяться згідно з цією системою по поліномінальних округах, то голосування ще більше захо¬дить у суперечність з його результатами.

Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості полягає у тому, що при визначенні результатів голосування обраним вважається кандидат, який набрав таку кількість голосів від виборчого корпусу округу, яка водночас перевер¬шує кількість голосів кандидата будь-якої іншої партії і напе¬ред установлену чисельність або дорівнює їй (наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% і т. д.). У даному випадку більшість можна назвати абсолютно кваліфікованою (понад половину) і відносно кваліфікованою (40%, 35%).

Більш прогресивною та демократичною є ПРОПОРЦІЙНА система. Вона застосовується під час формування парламен¬тів у багатьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італії, Австралії, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.

За цією системою мандати по кожному виборчому округу розподіляються відповідно (пропорційно) до кількості голо¬сів, поданих за кожний список. Вибори, що проводяться за пропорційною системою, є суто партійними. Кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади. Виборець голосує за список своєї партії цілком, хоча у деяких випадках йому надається можливість виявити своє ставлення до кандидатів у самому списку. За пропорційною системою пе¬редбачається створення великих округів, від кожного з яких обирається кілька депутатів. Чим більші округи, тим вираз¬ніше проявляються переваги пропорціоналізму.

Пропорційний розподіл місць може здійснюватися як на основі методу виборчої квоти (виборчого метра), що являє собою частку від ділення кількості поданих голосів на число належних для конкретного округу мандатів, так і на основі інших методів. Квота може визначатися як для кожного ок¬ругу окремо, так і для всієї країни в цілому.

Найпростіший спосіб визначення квоти — ділення за¬гального числа поданих по конкретному округу голосів на кількість мандатів, що підлягають розподілу.

Розподіл мандатів між партіями в окрузі здійснюється діленням кількості одержаних ними голосів на квоту. Скіль¬ки разів квота вміститься у кількості одержаних партією го¬лосів, стільки мандатів і отримає остання. Решта мандатів передається партіям, що мають найбільшу кількість голосів, яка утворилася після першого ділення — "метод найбільшої остачі". Застосовуються також інші методи.

Розподіл мандатів внутрішньопартійного списку відбу¬вається за двома правилами. Перше — це правило "зв'яза¬них ("жорстких") списків". Сутність його полягає у тому, що порядок розташування кандидатів у списку визначається самою партією. Виборець голосує за весь список. Якщо пар¬тія набрала одну квоту або дві, то обраними вважаються від¬повідно перший за списком кандидат або перший і другий. Кандидати, що в кінці списку, мають дуже мало шансів на обрання.

Друге правило — правило "вільних ("гнучких") списків" — ліквідує цей недолік. Воно надає виборцю можливості вияви¬ти своє ставлення до кандидатів, проставивши проти їх пріз¬вищ цифрами (чи іншим способом) свої преференції, тобто позначити, кого він бажає бачити обраним у першу чергу, у другу і т. ін. Це правило діє у Швеції, Швейцарії, Італії та інших країнах.

Як за мажоритарною, так і за пропорційною системою ряд зарубіжних країн застосовує панашажування, тобто на¬дання виборцю права голосувати за кандидатів різних пар¬тійних списків. Тут виборцю надається кілька голосів відпо¬відно до кількості вакансій, що підлягають заміщенню. Пана¬шажування створює умови для різного роду залаштункових махінацій.

Іншим способом порушення пропорційності в деяких країнах (наприклад, Швеції, Швейцарії, Німеччині, Чехії, Із¬раїлі тощо) є запровадження "загороджувального пункту". Це така вимога, згідно з якою у розподілі мандатів за про¬порційною виборчою системою участь беруть тільки ті полі¬тичні партії, які набрали установлену законом кількість голо¬сів, наприклад, не менш як п'ять відсотків голосів у Німеч¬чині, три — у Чехії і т. ін.

Пропорційна виборча система може застосовуватися ра¬зом з мажоритарною. Такі виборчі системи називаються змі¬шаними.

46.Поняття і види референдумів. Предмет референдуму.Народна законодавча ініціатива.

Референдум є інститутом безпосередньої (прямої) демок¬ратії. Але ступінь його реального демократизму залежить від політичного режиму країни, від існуючих політичних обста¬вин та умов, за яких референдум проводиться. Референдум — це голосування виборців з будь-якого важливого питання державного життя у країні. Питання, пов'язані з призначен¬ням і проведенням референдуму, у багатьох країнах регу¬люються їх конституціями, законами про вибори чи спеці¬альними законами про референдум.

Процедура референдуму дуже схожа на процедуру вибо¬рів: і у виборах, і у референдумі беруть участь виборці. Ці процедури мають також відмінності. По-перше, вони відріз¬няються за об'єктом волевиявлення виборців. Під час вибо¬рів таким об'єктом є людина (кандидат у депутати чи на ви¬борну посаду). При референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, — конституція, поправка до конституції, закон, законопроект, будь-яка проблема, що стосується міжнарод¬ного статусу відповідної держави, або внутрішньополітична проблема. По-друге, процедури виборів і референдуму від-різняються за способом визначення результатів голосуван¬ня. При виборах вони можуть визначатися як за мажоритар¬ною, так і за пропорційною системою, а при референдумі — тільки за мажоритарною.

Суб'єктами ініціативи проведення референдуму є глава держави, парламент, уряд, органи місцевих влад (місцеві ре¬ферендуми). Ініціативу проведення референдуму можуть ви¬являти також і виборці. Необхідна їх кількість і вся процеду¬ра такої ініціативи встановлюються законом.

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми.

Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991 р., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки виборців щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не е обов'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми. У низці країн консультативний референдум здійснюється під назвою "всенародного обговорення".

Конституційним називається референдум, унаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ж ці питання вирішуються стосовно до звичайного закону, то референдум називається законодавчим.

Обов'язковий референдум - це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених Конституцією проблем. Відповідно до ст. 73 Конституції України обов'язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших країнах предметом обов'язкового референдуму визначаються, скажімо, затвердження статутів автономних територій (Іспанія), затвердження Конституції та зміни до неї, розв'язання протиріч між палатами парламенту (Швейцарія) тощо.

Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження законів, міжнародних угод і т.д.

Найбільш поширені два види формул.

Перший вид являє собою звернений до голосуючому питання. Голосуючого запитують, чи згоден він з певним твердженням, текстом певного законопроекту, певного заходу і т. п. На це питання голосуючий має сказати «так» чи «ні».

Другий вид - це так званий народний вибір, то є пропозиція голосуючому двох або більше варіантів вирішення питання, один з яких він повинен вибрати або всі відхилити. Йому може бути запропоновано як-небудь (наприклад, хрестом) відзначити бажаний ним варіант або відповісти «так» чи «ні» з кожним варіантом з тим, що бюлетень дійсний тільки в тому випадку, якщо позитивний відповідь дається тільки по одному з варіантів.

Це звичайна вимога («жорстке»). Припустимо і «м'яке» вимога, що дозволяє давати позитивну відповідь на два або більше варіанти і навіть на всі варіанти, з тим що вважається схваленим варіант, що зібрав найбільшу кількість позитивних відповідей (можливо додаткова вимога - підтримка абсолютною більшістю голосуючих).

Інститут народної законодавчої ініціативи встановлений також

конституціями ряду європейських держав, але тут він не пов'язується з референдумом. В Італії народна ініціатива здійснюється шляхом внесення у парламент постатейно розробленого законопроекту від імені не менше, ніж 50 тис. виборців. В Австрії кожна пропозиція, що надійшла до центральної виборчої комісії від імені 100 тис. виборців, або однієї шостої частини

громадян у трьох землях, які наділені виборчими правами, передається на

обговорення у парламент. Така пропозиція повинна мати форму законопроекту. В Іспанії передбачена можливість реалізації народної ініціативи за умови її підтримання 500 тис. виборців. Така ініціатива не поширюється на проекти органічних законів, законів про оподаткування,

міжнародні відносини, а також з питань помилування. У Румунії народна законодавча ініціатива потребує підтримки з боку 250 тис. виборців, у Білорусі та Литві — 50 тис., у Киргизстані та Югославії — ЗО тис., у Македонії та Словенії — 10 тис. і 5 тис. виборців відповідно, а в Латвії

— десятої частини усіх виборців.

Інститут народної законодавчої ініціативи відомий конституціям 22 штатів США. В окремих штатах (Каліфорнія, Орегон та деякі інші) виборці мають

право ініціювати не тільки звичайні законопроекти, а й проекти конституційних поправок. Іншими словами, тут існує народна конституційна ніціатива. Кількість виборців, які мають підписати петицію щодо такого проекту, визначається в різних штатах у межах від кількох тисяч до

половини зареєстрованих. Конституційні ініціативи виборців вимагають підтримки від 10 до 15 відсотків їх загальної чисельності. Народна конституційна ініціатива існує і в Швейцарії, як на рівні

суб'єктів, так і на рівні федерації. В останньому випадку конституційні поправки за умови підтримання їх 100 тис. виборців можуть бути внесені до парламенту у вигляді загальних пропозицій або конкретних проектів .Після розгляду парламентом їх обов'язково виносять на референдум.

Характерно, що застосування такого засобу здійснення прямої демократії, як народна конституційна ініціатива, має своєрідні наслідки. Зокрема, виборці іноді пропонують поправки, які, по суті, не стосуються предмета конституційного регулювання.

Положення про народну конституційну ініціативу містяться в основних

законах ряду інших країн. Кількість виборців, які мають підписати

петицію щодо конституційної поправки, визначена по-різному. Наприклад, у

Румунії це 500 тис. виборців, у Киргизстані та Литві — 300 тис., у

Молдові — 200 тис., у Білорусі та Македонії — 150 тис., у Словенії — ЗО

тис. виборців.

47.виникнення і розвиток парламента.парламент і парламентаризм.

Парламент (досл. «говорильня», «балаканина» від фр. говорити) — найвищий виборний (повністю або частково) орган державної законодавчої влади, в якому здійснюється представництво основних політично активних груп населення країни. За більшістю конституцій парламент покликаний здійснювати загальне керівництво зовнішньою політикою держави. Однак, сфери його компетенії значною мірою залежать від державного ладу, розвитку демократії, тощо…

Традиційними питаннями, що розв'язує Парламент є:

— внутрішньодержавні питання

— питання війни та миру

— територіальні зміни

— ратифікація міжнародних договорів та угод

— визначення видатків на зовнішньо- та внутрішньополітичні та іншого характеру заходи

В Україні єдиним органом законодавчої влади є Парламент — Верховна Рада України. В Англії такий законодавчий орган називається парламентом, в США — конгресом, в Швеції — ріксдагом, в Норвегії — стортінгом тощо.

Найперший парламент у світі — Ісландський Альтінґ, датується близько 930.

Парламент є представницькою установою даної країни. Колегіальний за своєю внутрішньою структурою та принци¬пами діяльності він являє собою різноманітні групові, партій¬ні та національні інтереси.

Виборці делегують повноваження депутатам через вибо¬ри. Тому у світлі сказаного, "палати парламенту, що ство¬рюються шляхом призначення, не є представницькими уста¬новами (наприклад, палата лордів Великобританії, члени якої призначаються монархом; Сенат Канади, що признача¬ється генерал-губернатором).

Представницькі установи наділені безпосередніми повно¬важеннями, обсяг і зміст компетенції представницької уста¬нови визначаються конституцією. Вони можуть функціону¬вати лише за умов демократичного режиму.

Отже, парламент — це виборний колегіальний орган держави, наділений нормотворчими, фінансовими та контрольними повноваженнями, що діє в умовах демок¬ратичного режиму.

Органи народного представництва існували ще в стародавніх державах таких як Стародавній Рим. Це могло бути народні збори, рада старійшин, Сенат (Стародавній Рим), Римський форум, коміції, віче, курултай і т. п. У Середні століття поширилася станово-представницька система: роль, схожу з роллю парламенту, грали органів, що складалися з представників різних станів (Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Земський собор у Росії і т. д.).

Батьківщиною сучасного парламентаризму вважається Англія. Прообраз парламенту був утворений в Англії в XIII столітті, коли король Іоанн Безземельний був змушений підписати «Велику хартію вольностей». Згідно з цим документом, король не мав права вводити нові податки без згоди королівської ради. Великобританія - перша країна, де парламент прийняв на себе всю повноту влади.

Історично парламент виконував роль амортизатора між владою (монархом) і суспільством, був формою представлення суспільства у владі. Часто парламент відіграє вирішальну роль під час соціальних катаклізмів: Англійська революція XVII століття, Розпуск парламенту і пр. Поступово з другорядного органу, покликаного згладжувати конфлікти між владою і народом, парламент перетворився в більшості країн у вищий державний орган.

Найстародавнішими парламентами в світі вважаються парламенти Острова Мен (Тінвальд) і Ісландії, (Альтинг), створені в X столітті. Тінвальд, створений в 979 році, впродовж своєї історії діяв безперервно, альтинг же, що виник близько 930 року, офіційно не працював у 1801-1845 роках (хоча неофіційні збори були).

Парламентаризм у широкому розумінні слова — це система формування та діяльності верховного пред¬ставницького органу, держави, а також політико-дер-жавних відносин та інститутів, прямо чи непрямо пов'язаних з ним за умови існування у суспільстві демок¬ратичного режиму. У країнах, де нормально функціонують парламенти та існує політичний режим, створюються спри¬ятливі умови для формування системи парламентаризму.

Парламент і парламентаризм є показниками рівня стану демократизму в суспільстві. У країнах, де відсутня демокра¬тія, а парламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чином своїх функцій, не формується система пар¬ламентаризму.

Парламентаризм — це цілісна політико-державна систе¬ма, що складається з ряду демократичних і бюрократичних елементів і зв'язків, що взаємодіють між собою. Вони міс¬тяться у державній структурі, закріплюються конституціями та іншими правовими актами. У той самий час структура парламентаризму розгалужується. До неї включаються еле¬менти та взаємовідносини, що не входять до державної сис¬теми, до яких належить, наприклад, участь політичних пар¬тій у формуванні парламенту і т. ін.

Парламентаризм є установою, що являє собою важливу частину політичної системи суспільства. Парламентаризм — це форма державного керівництва суспільством, якій прита¬манні керівна роль представницького органу в системі орга¬нів держави, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та виконавчої, привілейоване ста¬новище депутатів та їх юридична незалежність від виборців.

Принцип "поділу влади" на законодавчу, виконавчу та судову є характерним для парламентаризму.

Згідно з теорією поділу влади, що закріплюється багать¬ма конституціями зарубіжних країн (виключення складають, наприклад, конституції КНР, СРВ, КНДР, Республіки Куба), парламент — носій верховної законодавчої влади.

Найменування, структура, формування і термін пов¬новажень парламенту. Конституції зарубіжних країн по-різному називають вищі представницькі органи: Конгресом (Конституція США); Генеральним конгресом (Конституція Мексиканських Сполучених Штатів); Генеральними корте¬сами (Конституція Іспанії); парламентом (Конституції Індії, Італії, Франції, Японії); зборами (Федеральні збори Росій¬ської Федерації, Федеральні збори Австрії, Всекитайські збо¬ри народних представників, Верховні народні збори Корей¬ської Народно-Демократичної Республіки, Народні збори Республіки Болгарії, Великі національні збори Республіки Румунії); асамблеєю (Асамблея республіки за Конституцією Португалії, Національна асамблея народної влади на Кубі); Скупщиною (Союзна Республіка Югославія); Рігсдагом (Швеція).

48.Структура парламенту і організація палат. Загальна характеристика верхніх палат в двопалатному парламенті.

За структурою парламенти бувають однопалатні і двопалатні. Держави з федеративною формою державного устрою будують парламент на двопалатній основі.

Двопалатність виникла спочатку як досягнення компромісу між різними соціальними силами в боротьбі за владу. У сучасних умовах двопалатність потрібна для того, щоб забезпечити рівновагу в парламенті з метою вдосконалити законодавчу діяльність, представляти інтереси суб´єктів федерації у федеративних державах та інтереси адміністративних одиниць — в унітарних, а також щоб зберегти історичні традиції своєї країни. Уперше двопалатність узаконено в Конституції США 1787 p.

У сучасній Європі дванадцять країн мають однопалатний парламент. Серед країн Східної Європи двопалатність утверджено в Росії, Польщі, Румунії й Хорватії.

Двопалатний парламент ділиться на верхню і нижню палати. Для верхніх палат універсальною назвою є “сенат”. Цю назву, яку вперше було вжито в Конституції США, запозичено з історії Стародавнього Риму. Однак у деяких країнах, зокрема у Великій Британії й Японії, верхні палати називають відповідно палатою лордів і палатою радників.

Для нижніх палат широко вживаною назвою є “палата депутатів”. Низка нинішніх конституцій фіксують й інші назви палат: Національні збори (Франція), палата громад (Велика Британія, Канада), сейм (Польща). Відмінність між верхньою і нижньою палатами полягає в способі формування їх.

Верхні палати формуються прямими виборами, непрямими виборами, призначенням і змішаним способом.

У більшості країн верхні палати формуються прямими виборами. Представництво в них залежить не від загально-територіального принципу, а від наявності суб´єктів федерації, від яких обирається рівна кількість парламентаріїв. Так, у США обирають по два сенатори від штату, а у Венесуелі, Мексиці та Бразилії — по три.

Прямі вибори верхніх і нижніх палат трохи різняться. Якщо депутати нижньої палати обираються за пропорційною, то депутати верхньої — за мажоритарною або за змішаною системою (існує й прецедент формування верхньої палати за соціально-корпоративним принципом). Так, у Бельгії виборчим пасивним правом наділено діючих і колишніх урядових та інших державних осіб, науковців, представників закладів вищої освіти, керівників підприємств, профспілок та економічних асоціацій.

У деяких країнах існують непрямі, або багатоступеневі, вибори. Так, сенат парламенту Франції обирається спеціальними колегіями, які утворюються в департаментах. До складу кожної колегії входять депутати нижньої палати парламенту від департаменту, генеральні радники (члени департаментського органу самоврядування) і делегати від муніципальних органів. Непрямими виборами повністю формуються верхні палати парламентів таких країн, як Нідерланди, Австрія і, частково, Франція, Бельгія й Швейцарія.

Формування верхніх палат шляхом призначання також має різні варіанти. Наприклад, члени бундестагу призначаються урядами земель зі свого складу, а в Канаді сенаторів призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем´єр-міністра.

У Великій Британії існує кілька способів невиборного формування палати лордів: передавання феодальних титулів (спадкові лорди); призначання королевою відставних політиків, які не мають права передавати свій титул у спадок; призначання королевою зі складу вищої судової інстанції (апеляційного суду) судових лордів; призначання королевою духовних лордів — вищих духовних ієрархів.

Мішана система формування верхньої палати передбачає поєднання зазначених вище способів. Так, в Ірландії крім вибраних сенаторів прем´єр-міністр призначає ще одинадцять сенаторів, а в Італії президент призначає п´ять сенаторів. Крім того, сенатором можна бути за власним правом (в Італії — це колишній президент країни).

Нижні палати в двопалатних парламентах і однопалатні парламенти завжди утворюються шляхом прямих виборів.

Верхні палати відрізняються від нижніх за терміном повноважень (легіслатурою). Легіслатура верхніх палат триваліша. У конгресі США члени нижньої палати обираються на два роки, а верхньої — на шість; у парламенті Австрії відповідно — на три і шість; Нідерландів і Японії — на чотири і шість; Франції — на п´ять і дев´ять років. У деяких країнах, зокрема в Бельгії, Іспанії, Італії й Ірландії, встановлено однаковий термін повноважень обох палат. Триваліший термін повноважень верхніх палат ставить їх у меншу залежність від виборів, і це забезпечує більшу стабільність і кваліфі-кованість у роботі депутатів. Крім цього, верхні палати частково оновлюються. Так, у США кожні два роки оновлюється третина сенаторів, у Японії й Австрії кожні три роки — половина складу палати.

Кількісний склад парламенту залежить від норм представництва, тобто від середньої кількості виборців, яких представляє депутат. У федеративних державах кількісний склад верхніх палат парламенту визначається кількістю суб´єктів федерації на засадах рівного представництва.

Нижні палати парламентів мають значну кількісну перевагу над верхніми. В Іспанії максимальна чисельність нижньої палати — 400, у США – 435, у Польщі – 460, в Японії – 512, у Франції -577, в Італії, Великій Британії і ФРН — відповідно 630, 650 і 665 депутатів.

Верхні палати мають невеликий кількісний склад (у Німеччині — 41, Швейцарії — 46, США — 100 депутатів).

За професійним складом у парламентах зарубіжних країн переважають юристи. Є серед депутатів і державні службовці, функціонери політичних партій, менеджери, підприємці, а також представники освіти і науки.

Хоча парламентська діяльність розглядається як почесна служба, а не здобуття матеріальних благ, усе ж вона в усіх парламентах світу є оплачуваною. Розміри оплати визначаються за певними стандартами. У багатьох країнах таким стандартом є заробітна плата вищих категорій державних службовців.

В Італії, Норвегії, ФРН і Японії крім фіксованої зарплати додаються добові, які здебільшого сплачуються тільки тоді, коли депутат був присутній на засіданні палати або її органів.

У деяких країнах залежність між парламентською активністю депутата і розмірами його зарплати набуває жорстких форм. Так, у Франції, згідно з регламентом нижньої палати, депутат, який не брав участі у третині голосувань на публічних (пленарних) засіданнях сесії, позбавляється частини грошової винагороди; якщо ж ця кількість становить половину голосувань, то відрахування подвоюється. Проте в більшості країн депутати одержують винагороду незалежно від конкретного результату їхньої діяльності.

В індустріальних країнах для депутатів встановлено спеціальні парламентські пенсії (при цьому межа пенсійного віку значно нижча, ніж для пенсії на загальних підставах). Кожний депутат, який засідав у парламенті протягом певного періоду (наприклад, 10 років), має право на таку пенсію. Одержання парламентської пенсії не позбавляє депутата права на загальну пенсію. Однак у Великій Британії право на пенсію мають тільки ті депутати, які відмовилися під час парламентської діяльності від інших постійних джерел фінансування.

Зв´язок між депутатами і виборцями реалізується через форму мандата, який буває імперативним (наказовим) і вільним. Імперативний мандат передбачає, що депутат нібито обов´язково виконає свою програму і позвітує про неї перед виборцями. На практиці така процедура, як правило, ніколи не виконується. При імперативному мандаті виборці мають право на відкликання депутата. Але навіть у випадку повної залежності від своїх виборців депутат має право переходити в іншу партію, зберігаючи за собою мандат.

Вільний мандат дає депутатові право визначати свою діяльність у парламенті незалежно від інтересів виборців округу, а вирішувати ті питання, які належать до компетенції вищого представницького органу. Проте відсутність імперативного мандата аж ніяк не означає, що депутати не мають жодного зв´язку з округом. Вони зустрічаються з виборцями, вислуховують їхні скарги, на підставі яких формулюють свої запити в парламенті або ініціюють так звані петиції — звертання до органів виконавчої влади з приводу проблем виборчого округу. Така діяльність депутатів підтримується місцевими організаціями. Основними елементами внутрішньої організації палат парламенту є: 1) партійні об´єднання членів палат; 2) керівні органи палат; 3) парламентські комісії (комітети). У багатьох країнах існує регламент діяльності партійних об´єднань членів палат, установлюється партійний мінімум. Голова палати може бути як безпартійним (Велика Британія), так і партійним (від фракційної більшості). У керівні органи палат входять, крім голів, їхні заступники, секретарі й спостерігачі. Керівні органи палат формуються зазвичай на пропорційній основі.

Для виконання своїх повноважень парламент утворює функційно-галузеві комітети та комісії, де розглядаються основні питання життєдіяльності суспільства, розробляються відповідні законопроекти.

Парламентські комітети діляться на дві категорії: тимчасові і постійні. Тимчасові комітети, створені для розгляду якої-небудь справи, можуть ще мати назву спеціальних комісій. Партійний склад комітетів пропорційний партійному складові палат. При цьому голови комітетів працюють постійно, а члени комітетів — на тимчасовій основі. Голів комітетів вибирають, або ж члени комітетів стають головами, або їх призначають голови п алат, виходячи з правил старшинства. Основна робота комітетів і комісій пов´язана із законотворчою діяльністю уряду.

50. Компетенція парламентів і способи її закріплення

Конституція та інші нормативні акти закріплюють за дер¬жавними органами права й обов'язки та сферу їхньої діяль¬ності. Найбільш широкою компетенцією наділяються парла¬менти. Компетенція парламенту — основний фактор, що визначає його правове становище, роль в юридично-політич¬ному житті та взаємовідносини з іншими державними орга¬нами.

Компетенції парламенту належать законодавча сфера діяльності, прийняття закону про бюджет, формування ви¬щих органів держави, контроль за діяльністю уряду та здійс¬нення зовнішньополітичних функцій.

Законодавчі повноваження. Прийняття законів є голо¬вним завданням парламенту, основним його призначенням як загальнодержавної представницької установи.

Існують такі види законів: Конституція (Основний За¬кон), конституційний закон, органічний закрн, звичайний за¬кон. Законодавство США та Англії розрізняє закони (біллі) публічні та приватні. Поширення набуло делеговане законо¬давство, що розглядається, наприклад, Асамблеєю Республі¬ки Португалія як законодавча діяльність парламенту.

Обсяг повноважень парламенту залежить від ряду чин¬ників: форми правління, форми політико-територіального ус¬трою, розстановки політичних сил, що склалася у період прийняття конституції, і традицій.

Конституції різними способами закріплюють компетенцію парламентів у законодав¬чій сфері:

1) переліком питань, за якими парламент може здійснювати законодавчу діяльність;

2) без закріплення будь-яких питань, з яких парламент може здійснювати зако¬нодавчі функці;

3) встановленням відносно визначеної ком¬петенції у сферах, що стосуються взаємовідносин законодав¬чих органів федерації та її суб'єктів.

До конституцій, що закріплюють точний перелік питань, з яких парламент законодавствує, належать, наприклад, Конституції США, Австрії, Болгарії, Франції. Так, у ст. і розд. 8 Конституції США перераховані питання, з яких Конг¬рес має право законодавствувати: встановлювати та стягува¬ти податки; забезпечувати спільну оборону та загальний доб¬робут; одержувати позики; регулювати торгівлю з іноземни¬ми державами та між окремими штатами; карбувати монету, регулювати її цінність і цінність іноземної валюти; оголошу¬вати війну, набирати, формувати й утримувати армію, флот, поліцію і т. ін. Розділ 9 тієї ж статті містить перелік того, чо¬го Конгрес не може здійснювати. З усіх інших питань (так звані остаточні повноваження) закони приймаються штата¬ми. '

У федеративних державах розмежування повноважень у законодавчій сфері здійснюється між федеральними органа-ми та органами суб'єктів федерації.

Конституція Болгарії 1991 р. (статті 84, 85) містить пере¬лік питань, що належать до компетенції Народних зборів, а спірні питання повноважень між Народними зборами, Пре¬зидентом і Радою Міністрів вирішує Конституційний Суд.

Такий спосіб закріплення повноважень заведено назива¬ти в юридичній літературі абсолютно визначеною компетен¬цією парламенту.

Деякі конституції (Англії, Нової Зеландії, Португалії, Польщі та ін.) дуже широко закріплюють повноваження пар¬ламенту в законодавчій сфері.

В Англії верховна влада в галузі законодавства дору¬чається, парламенту в цілому. Це — "королева у парламен¬ті", тобто королева та дві палати парламенту. Законопроект, прийнятий обома палатами, стає законом лише після ухва¬лення його королевою. Принцип верховенства парламенту означає, що він не зв'язаний жодними нормативними акта¬ми, ніхто не може обмежити його верховенство у законодав¬чій владі.. Він приймає та змінює будь-який закон у звичай¬ному порядку, ніхто не може брати під сумнів конституцій-ність акта, навіть суд.

Проте слід зазначити, що ані конституція, ані закони про парламент не визначають сферу законодавчого регулювання парламенту. На практиці це спричиняє те, що значна части¬на важливих питань державного життя вирішується нормо-творчою діяльністю уряду, а парламент законодавствує з пи¬тань загальних.

Отже, за характером конституційної регламентації цю групу парламентів можна віднести до парламентів з абсо¬лютно необмеженою законодавчою компетенцією.

Третю групу складають парламенти з відносно визначе¬ною компетенцією. До цієї групи належить Конституція Ін¬дії, яка встановлює три види повноважень:

а) виключну ком¬петенцію союзу, за якою може законодавствувати лише фе¬деральний парламент;

б) компетенцію законодавчих органів штатів;

в) спільну компетенцію федерального парламенту та законодавчих зборів штатів.

Основний Закон Німеччини та Конституція Швейцарії встановлюють виключну компетенцію федеральних органів і конкуруючу законодавчу компетенцію земель або кантонів.

У сфері конкуруючої законодавчої компетенції землі на¬діляються правом законодавства лише тоді і остільки, коли і оскільки федерація не використовує своїх прав законодав¬ства.

Прийняття законів. Прийняття звичайних законів про¬ходить згідно з процедурою, встановленою конституцією та регламентами палати або палат у двопалатному парламенті. Ця процедура схожа в основних рисах.

Початковою стадією законодавчого процесу є внесення законопроекту до парламенту (або до однієї з його палат, або лише до нижньої палати).

Суб'єктами права законодавчої ініціативи є як окремий парламентарій, так і група парламентаріїв (кількість парла¬ментаріїв, що володіють правом законодавчої ініціативи зви¬чайно передбачається регламентом), постійні комісії (коміте¬ти), парламентські групи (клуби, фракції), уряд. В окремих країнах (у Мексиці, Польщі, Росії, Білорусі) Президент кра¬їни наділений правом законодавчої ініціативи з усіх питань, пов'язаних із здійсненням своїх функцій, а Президент США — лише з питань щодо проекту державного бюджету.

Право законодавчої ініціативи у федеративних країнах належить вищим законодавчим органам суб'єктів федерації (наприклад, у Німеччині, Мексиці, в Австрії), а в Італії, Фін¬ляндії та інших країнах — вищим органам влади автономних областей; у Російській Федерації — Конституційному Суду; у КНР, на Кубі та деяких країнах Латинської Америки — Верховному Суду, Генеральній прокуратурі, крім того, в КНР — Центральній військовій раді, на Кубі — Центральному комі¬тету профцентру трудящих Куби та національним керівним органам громадських організацій з питань їх компетенції.

У деяких країнах (США, Швейцарії, в Іспанії, Італії, Австрії, на Кубі) існує інститут народної ініціативи, сутність якого полягає у тому, що громадяни, які зібрали встановле¬ну конституцією кількість голосів виборців, можуть вимага¬ти від парламенту розгляду законопроекту.

Коло суб'єктів права законодавчої ініціативи досить ши¬роке, проте практично здійснення законодавчої ініціативи зо¬середжено в руках уряду, їх проекти розглядаються в першу чергу, вони можуть вносити законопроекти до парламенту будь-коли, тимчасом як депутати, наприклад парламенту Фінляндії, можуть вносити законопроекти лише протягом 14 днів після відкриття чергової сесії.

Порядок реалізації права законодавчої ініціативи. У двопалатних парламентах законопроекти вносяться до нижньої палати, а якщо палати рівноправні (Італія, Мекси¬ка, Швейцарія та ін.), — до будь-якої.

Законопроекти приймаються на сесіях парламенту двома читаннями (у Болгарії на різних засіданнях Народних зборів), трьома читаннями (в Австрії, Італії, Польщі, США та ін.).

Голова палати, до якої направлений законопроект, роз¬глядає і вирішує питання про його подальшу долю. У разі по¬зитивного рішення він дає розпорядження про його розмно¬ження та про передачу тексту депутатам і включення його до порядку денного. Іноді ця процедура називається "пер¬шим читанням". Далі законопроект без дебатів передається в постійну комісію або починаються дебати відносно його за¬гальних принципів, вносяться поправки і доповнення. Такі процедурні дії називаються іноді "другим читанням". Комісія після розглядання повертає законопроект до парламенту, де знову починаються дебати щодо його прийняття. Під час "третього читання" законопроект приймається остаточно.

Законопроект повинен бути прийнятий палатами за іден¬тичною редакцією, при цьому використовується метод "чов¬на" (човника) — передача тексту законопроекту від однієї палати до другої до того часу, поки він не набуде однакової редакції. Для усунення розбіжності тексту законопроекту іноді створюється комісія з представників обох палат.

Важливе місце у діяльності парламенту посідає прийнят¬тя закону про бюджет. Проект закону про бюджет, на відмі¬ну від інших законопроектів, складається і вноситься на розгляд до нижньої палати парламенту з нерівноправними палатами тільки урядом. На відміну від інших законів, дію¬чих протягом тривалого часу, закон про бюджет функціонує лише один фінансовий рік.

Парламенти Угорщини, Греції, Словакії, Чехії та інших країн обирають президента, формують уряд, органи конституційного контролю й нагляду, Верховний Суд. їм належать повноваження у сфері оборони країни та зовнішньої політи¬ки. Вони здійснюють контроль за діяльністю уряду. Види контролю парламенту за діяльністю уряду залежать від фор¬ми правління. У президентських республіках, де уряд фор¬мується президентом і не відповідає перед парламентом, контрольні повноваження останнього не настільки великі, як у парламентарних республіках.

Конституції розрізняють дві форми відповідальності уря¬ду: політичну й судову. Політична відповідальність означає вираження уряду або його окремим міністрам Недовіри і за¬лишення ними посад, які вони обіймають. Судова відпові¬дальність означає притягнення до суду уряду в цілому або якогось його члену за вчинений злочин під час виконання своїх обов'язків.

Формами контролю за діяльністю уряду є постановка пи¬тання про довіру за ініціативою уряду; пропозиція депутатів про вираження уряду недовіри; інтерпеляція; усні та письмо¬ві запитання; спеціальні форми парламентського контролю.

Відмова парламенту в довірі уряду тягне за собою його відставку.

Група, що кількісно складає від однієї десятої до однієї четвертої всіх депутатів палати може внести резолюцію не¬довіри уряду. За резолюцію недовіри має висловитися абсо¬лютна більшість депутатів. Президентаві надається право у разі вираження недовіри уряду прийняти його відставку або розпустити парламент і призначити нові вибори.

Інтерпеляція являє собою звернення у письмовій формі групи депутатів до уряду з вимогою надати інформацію з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики або з будь-якого конкретного питання, що має загальнодер¬жавне значення. Відповідь уряду обговорюється на пленар¬ному засіданні палати і може завершитися прийняттям резо¬люції недовіри.

Запитання письмові та усні правлять, як правило, за за¬сіб одержання інформації, надання палаті тих або інших до¬кументів, критики діяльності уряду в цілому або окремих мі¬ністрів. Відповідають, зазвичай, усно чи відписують негайно або на наступному засіданні.

51. Правове положення комітетів парламенту

Найголовнiшим елементом внутрiшньої структури парламентiв є комiсiї (комiтети). Теоретично їхня роль визначається як попередня пiдготовка питань, якi потiм мають розглядатись на сесiйних засiданнях. Фактично ж комiсiї самi вирiшують наперед багато з цих питань, а палати i парламенти в цiлому нерiдко майже автоматично затверджують їхнi пропозицiї. При цьому вважається, що дiяльнiсть комiсiй дає змогу швидше, нiж у самих палатах, i на вищому професiйному рiвнi вирiшувати парламентськi справи.

Парламентськi комiсiї бувають кiлькох видiв. Чи не основними з них є постiйнi комiсiї. В англомовних та деяких iнших країнах вони називаються постiйними комiтетами. У двопалатних парламентах постiйнi комiсiї, як правило, утворюються в кожнiй з палат. Постiйнi комiсiї звичайно працюють протягом сесiї парламенту, але в цiлому рядi країн вони утворюються на весь строк скликання парламенту. На практицi ця рiзниця не має великого значення, тому що формування комiсiй на початку кожної сесiї здебiльшого не призводить до значних змiн у їхньому складi.

Однiєю з головних функцiй постiйних комiсiй є детальний розгляд законопроектiв. Ця дiяльнiсть становить змiст окремої стадiї законодавчого процесу. В Італiї постiйнi комiсiї мають право не тiльки розглядати, а й затверджувати законопроекти, що виключає подальшу парламентську процедуру їх прийняття. І хоча з iнiцiативи уряду або визначеного числа депутатiв законопроект до затвердження його комiсiєю тут може бути по-вернутий для розгляду i прийняття в палату, постiйнi комiсiї в багатьох випадках виступають як основний центр законодавчої дiяльностi.

До функцiї постiйних комiсiй також вiднесено обговорення iнших питань порядку денного парламенту. В багатьох країнах утворюються постiйнi комiсiї, дiяльнiсть яких пов'язана з роботою самого представницького органу: з питань процедури i регламенту, депутатської етики то-що. Нерiдко постiйнi комiсiї здiйснюють функцiї зв'язку з мiнiстерства-ми i контролю за дiяльнiстю органiв виконавчої влади. Тому не дивно, що постiйнi комiсiї звичайно мають спецiалiзований характер, а предметна компетенцiя їх у цiлому вiдповiдає загальнiй структурi уряду.

Кiлькiсть постiйних комiсiй у парламентах помiтно рiзниться: вiд шести в кожнiй з палат парламенту Францiї до двадцяти чотирьох у бундестазi ФРН. Число постiйних комiсiй зафiксоване в конституцiях або в парламентських регламентах. Проте в рядi країн комiсiї утворюються в такiй кiлькостi, яку сам парламент i контролююча його партiйна бiльшiсть вважають за доцiльну.

Рiзним є i кiлькiсний склад постiйних комiсiй. Так, у Францiї за регламентом нижньої палати максимальний склад кожної з комiсiй становить 1/8 або 2/8 загальної кiлькостi членiв палати.

Найбiльш розгалуженою i складною є система комiтетiв конгресу США. Нинi в палатi представникiв працюють двадцять два постiйних комiте-ти, а в сенатi - шiстнадцять. До їхнього складу входять десятки постiйних i спецiальних пiдкомiтетiв. Загальне число таких структур конгресу окремих скликань перевищувало 250.

Однiєю з особливостей внутрiшньої структури палат парламентiв у зв'язку з реалiзацiєю ними своєї законодавчої компетенцiї є те, що в деяких з них передбачено створення так званих секцiй. Наприклад, у Бельгiї, Нiдерландах, Люксембурзi склад парламенту чи нижньої палати розподiляється на п'ять або (в останньому випадку) на три секцiї, якi розглядають усi або окремi законопроекти. Право брати участь у засiданнях кожної секцiї теоретично має будь-який депутат, хоча практично здiйснити таке право майже нереально: депутат не може одночасно бути присутнiм у кiлькох мiсцях, де проходять засiдання секцiй. Система секцiй палат не пiдмiняє постiйнi комiсiї, а дiє паралельно з ними. Механiзм взаємодiї секцiй i комiсiй у процесi законодавчої роботи має складний характер. Головним призначенням секцiй, як i вiдповiдних комiсiй, визнається рацiоналiзацiя цього процесу.

Крiм постiйних комiсiй, в парламентах створюються спецiальнi, слiдчi та деякi iншi комiсiї (комiтети). Вони здебiльшого дiють на тимчасовiй основi, тобто до вирiшення поставленого завдання.

Спецiальнi комiсiї (комiтети) можуть мати найрiзноманiтнiшу предметну компетенцiю. В нижнiй палатi парламенту Канади спецiальнi комiтети створюють для розгляду якогось окремого питання або для пiдготовки конкретного законопроекту. Спецiальний характер тут мають i так званi комiтети поточного законодавства. Вони формуються для роботи над визначеними положеннями законопроектiв пiсля їх розгляду в палатi на стадiї другого читання.

В iнших країнах предметом розгляду в спецiальних комiсiях буває розробка проектiв конституцiйних реформ, офiцiйних програм i планiв тощо. В усiх випадках спецiальнi комiсiї функцiонують на тимчасовiй основi i припиняють свою дiяльнiсть пiсля завершення роботи та пiдготовки вiдповiдної доповiдi.

Ще одним рiзновидом вiдповiдних парламентських структур є слiдчi комiсiї, або комiтети з розслiдування. Створення таких тимчасових структур передбачено практично в усiх країнах. Слiдчi комiсiї займаються питаннями державно-полiтичного життя, якi мають певний суспiльний резонанс: вiд розслiдування зловживань окремих парламентарiїв та урядовцiв до масштабних полiтичних скандалiв. Їм звичайно надано широкi повноваження: викликати свiдкiв та експертiв, вести протоколи, фiксувати докази тощо.

Нерiдко припускається створення слiдчих комiсiй на вимогу певної кiлькостi членiв парламенту, якi становлять меншiсть. Наприклад, у Латвiї i Словенiї це третина, у ФРН - четверта, а в Грецiї i Чехiї - п'ята частина складу парламенту (палати). Тим самим опозицiї надано додатко-ву можливiсть у її парламентськiй дiяльностi.

У двопалатних парламентах iснує практика створення об'єднаних, спiльних комiсiй (комiтетiв) на паритетних, рiвних засадах представництва обох палат. У Норвегiї, де побудову парламенту можна назвати двопалатною лише умовно, постiйнi комiсiї звичайно працюють як об'єднанi. Одним з рiзновидiв об'єднаних комiсiй є так званi узгоджувальнi комiсiї. Їх створюють на паритетних, рiвних засадах для розв'язання розбiжностей мiж палатами в процесi прийняття конкретного законопроекту. Звичайно до складу узгоджувальних комiсiй входять члени тих постiйних комiсiй, в яких розглядався законопроект пiд час його проходження в палатах. Такi комiсiї дiють до вирiшення справи i мають тимчасовий характер.

Іншi, об'єднанi за своїм характером комiсiї звичайно також є тимчасовими утвореннями. В деяких парламентах з рiвноправними палатами функцiонують постiйнi об'єднанi комiсiї (США, Швейцарiя). Компетенцiя об'єднаних комiсiй рiзна. Нерiдко вони займаються адмiнiстративними питаннями, зокрема, управлiнням парламентськими службами. iнодi також формуються об'єднанi слiдчi комiсiї (iталiя).

Що ж до складу парламентських комiсiй i насамперед постiйних та спецiальних комiсiй, то слiд пiдкреслити, що звичайно депутати мають право бути членами двох або навiть кiлькох комiсiй. Виняток становлять представницькi органи Норвегiї, Францiї, Швецiї та деяких iнших країн, де подiбне сумiщення не припускається.

Для керiвництва своєю роботою самi комiсiї або палати обирають голiв комiсiй. Нерiдко для цього навiть створюється колегiальний орган - бюро комiсiї. В парламентi Японiї голiв постiйних комiсiй обирають палати, а спецiальних - самi комiсiї. Призначення голiв комiтетiв залежить вiд спецiальних органiв, створених у рамках парламентських фракцiй, - так званi комiтети комiтетiв. Призначення звичайно здiйснюються з урахуванням правила старшинства. Згiдно з цим правилом, мiсце голови комiтету посiдає той законодавець, який має найбiльший стаж роботи в даному комiтетi. Палата лише формально затверджує зроблене призначення.

При формуваннi всього складу постiйних, спецiальних та слiдчих комiсiй також застосовуються рiзнi способи. У бiльшостi країн членiв комiсiї призначає голова палати з урахуванням пропозицiй парламентських фракцiй. В розвинутих країнах склад постiйних, спецiальних i слiдчих комiсiй палат визначається з огляду на спiввiдношення паргiйно-полiтичних сил у парламентi.

Завершуючи розгляд питань внутрiшньої структури парламентiв, слiд згадати про iснування в деяких країнах спецiальних органiв палат, якi за певних умов беруть на себе окремi функцiї останнiх. Так, в Австрiї нижня палата обирає зi свого складу на основi пропорцiйного представництва фракцiй так званий головний комiтет. Його призначенням є сприяння контролю представницького органу за органами виконавчої влади на рiвнi федерацiї. У зв'язку з цим певнi урядовi постанови можуть бути прийнятi ли-ше за згодою головного комiтету. У разi потреби головний комiтет скли-кається в перiод, коли сесiя парламенту не проводиться. Головний комiтет обирає зi складу своїх членiв постiйний пiдкомiтет, який реалiзує його функцiї, а також деякi повноваження всiєї палати здебiльшого пiсля достро-кового розпуску палати i до обрання iї нового складу.

52. Статус парламентаря. Юридична природа мандата. Парламентський імунітет. Індемнітет.

1. Юридична природа мандата. Парламентарі - це особи, які перебувають по тій чи іншій підставі на посаді членів парламенту. Називаються вони в різних країнах по різному, причому найменування ці не завжди здаються логічними. Наприклад, у Великобританії членами Парламенту (MP's - Members of Parliament) називаються тільки члени нижньої палати - Палати громад. Точно так само в США конгресмени – це не взагалі члени Конгресу, а тільки члени Палати представників. Депутатами також іменуються звичайно тільки члени нижніх палат. Члени верхніх палат у більшості країн - сенатори, у Великобританії, як ми вже згадували, - лорди. У Болгарії члени єдиною палати парламенту традиційно (не тільки в «соціалістичне» час) іменуються народними представниками.Мабуть, тільки в Югославії та в Хорватії члени обох палат відповідно Союзної скупщини і Собору називаються депутатами (у СРЮ - союзними). Правда, в даному випадку російський термін «депутат» - це переклад сербського терміна «посланців» і хорватського терміна «zastupnik». Етимологію і семантику простежити тут неважко. Втім, в Намібії, не мудруючи лукаво, назвали осіб, які перебувають у парламенті, просто членами відповідної палати - Національних зборів і Національної ради.

Члени парламентів мають спеціальну право-і дієздатність. У вибраних членів парламентів термін повноважень зазвичай починає текти з моменту обрання, рідше - до законодавчо

або навіть конституційно встановленої дати (наприклад, згідно розд. 1 поправки XX до Конституції США, - з полудня 3 січня року, наступного за роком обрання).Правда, в конституціях нерідко передбачається необхідність перевірки повноважень виборного члена парламенту тою палатою, до складу якої він входить

Завдання парламентарія - брати участь у законотворчості та здійсненні парламентом інших його функцій. Чиї інтереси повинен він при цьому висловлювати? Хто є парламентарій - уповноважений своїх виборців або представник всієї нації? Від відповіді на це питання залежить характер його мандата.

Прихильники Жан Жака Руссо вважали, що суверенітет неподільний і не може бути презентованим: передавати можна владу, але ніяк не загальну волю (суверенітет). Звідси Ж.Ж. Руссо робив висновок: «Депутати народу, отже, не є і не можуть бути його представниками; вони лише його уповноважені» 1. Народ делегує депутатам владу, але при цьому презюмируется, що вони, приймаючи закони, діють відповідно до загальної волею народу. Звідси випливає дуже важливий принцип, що визначає правовий статус депутатів, - принцип імперативного мандата, що передбачає право виборців давати депутатам обов'язкові для них накази і достроково відкликати своїх обранців, якщо вони ці накази не виконують або виконують погано.

Принцип імперативного мандата був сприйнятий марксистсько-ленінської доктриною, що спиралася на досвід Паризької комуни 1871 року, і отримав відоме, хоча і не цілком послідовне, відображення в конституціях та органічному законодавстві «соціалістичних» країн. Так, згідно зі ст. 77 Конституції КНР, депутати ВЗНП підконтрольні обрали їх органам, які мають право в установленому законом порядку відкликати обраних ними депутатів.

Звичайно, імперативний мандат в його буквальному значенні - інститут абсолютно нежиттєздатний. Якщо депутат з кожного питання повинен попередньо виявляти думку своїх виборців, то, навіть відволікаючись від неподоланних ще сьогодні технічних труднощів, прийняття рішень в парламенті часто стало б неможливим: парламентарії не вправі були б прийти до компромісу. Але навіть якщо розуміти імперативний мандат менш жорстко, а саме як обов'язок парламентарія слідувати волі своїх виборців, коли вона прямо виражена, при свободі дій в інших випадках, то і при такому розумінні конструкція викликає принципові сумніви: якщо парламентарій вважає виражену волю своїх виборців суперечить національним інтересам, він зобов'язаний виконувати її або подавати у відставку або піддатися відкликанню. Імперативний мандат не відповідає системному баченню суспільства, він виходить зі сприйняття суспільства лише як простої суми його складових частин, а не як цілого з його особливими якостями і інтересами.

Відповідно до конституцій демократичних держав, парламенти і всі їх члени є представниками всієї нації, і ніхто не має права давати їм зобов'язуючих наказів. Вони пов'язані лише конституцією і своєю совістю, яка повинна їм підказувати, яким чином у конкретних випадках слід вирішувати ті чи інші загальнонаціональні та місцеві проблеми. Це принцип так званого вільного мандата.

М. Пріло узагальнив зміст вільного мандата наступним чином: 1) мандат є загальним (тобто, хоча депутати обираються за виборчими округами, вони представляють усю націю), 2) мандат - не імперативний, а факультативний (його здійснення вільне від примусу, депутат не зобов'язаний робити що-небудь конкретне, в тому числі брати участь в парламентських засіданнях, не зобов'язаний враховувати думку своїх виборців); 3) мандат не підлягає відкликанню; 4) мандат при своєму здійсненні не потребує схвалення дій мандатария (презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає оскарженню) '.

Ці ознаки депутатського, точніше - парламентського, мандату можна вивести зі змісту багатьох конституційних норм.

У зміст парламентського мандата входить несумісність його з певними посадами і заняттями, про що вже йшлося у попередньому розділі. Зараз відзначимо лише, що не можна бути одночасно членом обох палат парламенту.

3. Права та обов'язки парламентарія.

В інтересах кращого виконання парламентарієм своїх завдань конституційне право, особливо регламенти палат, наділяють його поруч необхідних прав. Він має право брати участь у роботі своєї палати та її органів, до яких належить, включаючи право на виступи, часом право бути присутніми на засіданнях також і інший палати та органів парламенту, в яких не складається, право на одержання необхідної інформації, зокрема право задавати питання уряду та його членам і в багатьох випадках індивідуально або групами вносити запити, право на утримання допоміжного персоналу. Він може пропонувати проекти рішень парламенту і його органів, хоча право законодавчої ініціативи у деяких країнах парламентарії можуть здійснювати лише групами. Так, Регламент німецького Бундестагу передбачає, що матеріали, що вносяться до Бундестагу депутатами, повинні бути, як правило, підписані однією з фракцій або п'ятьма відсотками депутатів. Таке правило має на меті уникнути, по можливості, перевантаження порядку денного малозначними питаннями.

Незважаючи на наведене вище судження М. Пріло про відсутність у депутата будь-яких обов'язків, у ряді країн такі обов'язки зізнаються.

Так, Регламент Конгресу депутатів іспанських Генеральних кортесів зобов'язує депутатів відвідувати пленарні засідання Конгресу і засідання комісій, у які вони входять. Депутати зобов'язані, за Регламентом, узгодити свою поведінку з Регламентом і дотримуватися порядку, парламентську ввічливість і дисципліну і не розголошувати відомості, які, згідно з Регламентом, можуть, як виняток мати секретний характер. Вони не повинні використовувати своє депутатське звання для здійснення торговельної, промислової або професійної діяльності.Регламент зобов'язує депутатів у двомісячний строк за знаходження свого статусу представляти нотаріально завірену декларацію про свій майновий стан та про діяльність, яка приносить або може приносити їм економічні доходи. Завірену копію цієї декларації вони зобов'язані подавати, коли це буде потрібно, комісії по статусу депутатів. Вони повинні постійно дотримуватися встановлених у Конституції та у виборчому законі правила несумісності.

У «соціалістичних» країнах прийнято конституційно чи законодавчо фіксувати певне коло депутатських обов'язків, проте далеко не завжди вони являють собою саме юридичні обов'язки

Для безперешкодного здійснення свого мандата парламентарії користуються конституційними і регламентарних гарантіями, які іспанська Регламент Конгресу депутатів іменує прерогативами. Насправді це - певні привілеї. Розглянемо найбільш важливі з них.

4. Парламентський імунітет. Це термін, що означає недоторканність парламентарія, яка представляє собою одну з найважливіших гарантій його статусу. Вона має на меті перш за все захистити парламентарія від кримінального переслідування з боку виконавчої влади під помилковими приводами. Адже якщо кримінальну справу порушено і до парламентарія застосовані запобіжні заходи (включаючи можливий арешт), то поки суд розбереться, пройдуть місяці, протягом яких парламентарій не зможе працювати в палаті. Тому парламенти ще в період боротьби з королівською владою домоглися для своїх членів імунітету. Конституції регулюють цей інститут різному.

Німецький Основний Закон в ст. 46 встановив:

«2. За кримінально каране дію депутат може бути притягнутий до відповідальності або заарештований тільки з дозволу Бундестагу, за винятком випадків затримання при вчиненні діяння або протягом наступного дня.

3. Дозвіл Бундестагу потрібно, далі, за будь-яке інше обмеження особистої свободи депутата або для порушення проти депутата виробництва згідно зі статтею 18 (ця стаття Основного закону передбачає можливість виробництва в Федеральном конституційному суді щодо позбавлення особи конституційних основних прав за зловживання ними .- Авт.).

4. Будь-яке кримінальне провадження і будь-яке виробництво у відповідності зі статтею 18 проти депутата, будь-арешт і будь-яке інше обмеження його особистої свободи повинні бути припинені на вимогу Бундестагу. »

Таким чином, у Німеччині імунітет депутата триває протягом всього терміну його повноважень.

Найменший термін дії парламентського імунітету встановила Конституція Японії.Згідно з її ст. 50 члени обох палат, за винятком випадків, передбачених законом (Закон про Парламент вважає таким випадком затримання парламентарія на місці злочину"), не можуть бути заарештовані в період сесії Парламенту; члени Парламенту, заарештовані до відкриття сесії, на вимогу відповідної палати повинні звільнятися з ув'язнення на період сесії. Цікава виходить ситуація: парламентарій позасідає, вживатиме закони, а потім знову за грати.

У Великобританії члени Палати громад можуть бути позбавлені імунітету рішенням одного лише спікера.

У цілому, однак, тенденцію до відомого обмеження імунітету в умовах реального демократичного політичного режиму, думається, слід оцінити позитивно. Даний привілей, який гарантує парламентський мандат, має суто цільове призначення і не повинна служити укриттям для злочинців.

5. Індемнітет. Цей термін має два значення.

1) Перше значення - невідповідальність за висловлювання та інші дії при здійсненні мандата: в палаті, в комітеті (комісії), в інших випадках, коли висловлювання носить публічний характер, а так само за зміст внесених проектів законів і іхніх рішень, за голосування, питання і запити, поправки і т.п. Наведемо кілька прикладів нормативного встановлення індемнітету.

Стаття 51 Конституції Японії говорить: «Члени обох палат не несуть відповідальності за стінами палати у зв'язку зі своїми промовами, заяв або голосування в палаті.»

Очевидно, що зловживання індемнітету, так само як і будь-яким іншим правом, не може залишатися безкарним. Німецьке конституційне формулювання позбавляє суддів від необхідності обмежувально тлумачити цей принцип, що необхідно, якщо його межі нормативно не встановлені.

У зв'язку з індемнітет слід згадати ще одну гарантію для парламентаріїв, передбачену

конституційним правом ряду країн, яка близька як індемнітету, так і імунітету.Мова йде про право відмовлятися від дачі показань свідків. Наприклад, ст. 79 Конституції Словацької Республіки говорить: «Депутат може відмовитися свідчити у справах, про які дізнався під час здійснення своєї функції, при тому й тоді, коли вже перестав бути депутатом.»

«Соціалістична» державне право зазвичай не передбачає такої гарантії для депутатів, як індемнітет. У Китаї Закон про організацію ВЗНП передбачив її тільки для тих депутатів, які входять до складу Постійного комітету ВЗНП.

2) Інше значення терміну «індемнітет», яке можна зустріти в конституціях та інших актах, - це винагорода парламентарія. Воно може складатися з різного роду виплат:

платні, компенсацій витрат на утримання допоміжного персоналу, проїзд, використання засобів зв'язку та ін. Вже Конституція США встановила в розд. 6 ст. I, що «сенатори і представники будуть за свої послуги отримувати компенсацію, яка визначається законом і виплачується Казначейством Сполучених Штатів». У 1848 році депутатське винагороду було встановлено у Франції, в 1911 році - у Великобританії.

З цього приводу в суспільстві виникали дискусії. «Соціалістична» доктрина народного представництва виходила з того, що депутат повинен керувати державою, не залишаючи своєї основної роботи: депутатська функція розглядалася як неосновна, здійснювана після виконання «уроку» продуктивної роботи (В. І. Ленін), а отже, не підлягала особливої оплаті, не рахуючи відшкодування виниклих витрат або втраченого заробітку. Наприклад, у ст. 80 кубинської Конституції сказано:

«Положення депутата не тягне за собою ні особистих привілеїв, ні матеріальних вигод.

Депутати Національної асамблеї народної влади будуть поєднувати депутатські функції зі своїми звичайними обов'язками і завданнями. У тій мірі, в якій це необхідно для депутатської діяльності, вони будуть користуватися неоплачуваною відпусткою і отримувати винагороду, еквівалентну їхнім заробітної плати та додаткових витрат, які вони несуть у зв'язку з виконанням депутатських обов'язків. "

Для такого підходу дійсно існують підстави, якщо пам'ятати, що «соціалістичні» представницькі установи мають чисто фасадний характер і на ділі самі нічого не вирішують.

У демократичних країнах, де парламентарію реально доводиться брати участь в ініціюванні, розробці та прийнятті найважливіших державних рішень, така діяльність вимагає від нього професіоналізації і великих матеріальних витрат.Парламентарій потребує консультацій фахівців, які дарма не даються, йому необхідно постійне проживання в столиці, потрібні часті поїздки до виборців, систематичне користування зв'язком і т.д. Тому парламентська винагорода, притому висока, розглядається нині як нормальне явище.

53. Законодавчий процес і його стадії.

Для оцiнки парламентської компетенцiї i дiяльностi мають значення характеристики, вiднесенi до законодавчого процесу. Цей процес об'єктивно подiляється на ряд стадiй.

Початковою стадiєю є внесення законопроекту. Змiст цiєї стадiї прямо пов'язаний з правом законодавчої iнiцiативи. Коло суб'єктiв цього права залежить вiд форми правлiння, прийнятої в тiй чи iншiй країнi.

У країнах з парламентарними формами правлiння суб'єктiв права законодавчої iнiцiативи в бiльшостi випадкiв двоє: окремi депутати i уряд. У Великобританiї та iнших країнах сфери впливу англiйського права вiдповiдне право формально зарезервоване тiльки за парламентарiями, i члени уряду можуть вносити законопроекти лише як депутати.

Коло суб'єктiв права законодавчої iнiцiативи в країнах iз змiшаною республiканською i парламентарними формами правлiння не обмежується вищеназваними. У багатьох країнах Центральної та Схiдної Європи i в тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР, це право належить президентам. У Швейцарiї вiдповiдним правом надiленi кантони, а у Португалiї i Узбекистанi - представницькi органи автономiй. В Австрiї, Естонiї, Латвiї, Словаччинi, Угорщинi i Японiї суб'єктами права законодавчої iнiцiативи визнанi комiсiї (комiтети) парламентiв, в Естонiї i Португалiї - парламентськi фракцiї, в Чехiї - представницькi органи мiсцевого самоврядування.

Однак майже в усiх випадках право законодавчої iнiцiативи практично узурповане урядом та його главою (у Францiї саме прем'єр-мiнiстр, крiм депутатiв, визнаний суб'єктом такого права). Урядовi законопроекти можуть бути внесенi безпосередньо прем'єр-мiнiстром чи окремими мiнiстрами за змiстом їхнiх повноважень або через депутатiв - представникiв парламентської бiльшостi, на яку уряд спирається. Останнє трапляється нечасто i пов'язане з тактикою уряду.

Тому не дивно, що переважна бiльшiсть прийнятих законiв пропонується урядом. Законопроекти, iнiцiаторами яких є окремi депутати, мають перспективу стати законами лише в разi пiдтримки їх парламентською бiльшiстю. Домiнуюча роль уряду в реалiзацiї права законодавчої iнiцiативи знаходить свiй вияв i безпосередньо пiд час внесення законопроектiв. У Бельгiї, Францiї та в деяких iнших країнах iнiцiативи уряду оформляються як законопроекти, а iнiцiативи окремих депутатiв - як законопропозицiї. При розглядi в парламентi першi мають прiоритет.

У президентських республiках суб'єктами права законодавчої iнiцiативи визнанi лише окремi парламентарiї. Бiльше того, в палатах конгресу США заборонена колективна законодавча iнiцiатива, хоча нiхто не може перешкодити кiльком конгресменам або сенаторам запропонува-ти iдентичнi бiллi. Суб'єкти ж виконавчої влади такого права формально позбавленi, що витiкає iз змiсту принципу жорсткого подiлу влад.

Однак i тут виконавча влада бере участь у законотворчому процесi. Зокрема, президент може дiяти через довiрених депутатiв, якi зовнi будуть здiйснювати власну iнiцiативу. Вiн може користуватись i таким ме-ханiзмом впливу на законодавчу дiяльнiсть, як послання до конгресу. Цi послання мають на метi ознайомити парламентарiїв i громадськiсть у цiло-му з позицiєю глави держави щодо важливих полiтичних проблем. Водно-час вони орiєнтують прихильникiв президента з числа парламентарiїв на формулювання вiдповiдних законодавчих iнiцiатив.

Процедури реалiзацiї права законодавчої iнiцiативи прямо пов'язанi з внутрiшньою побудовою представницьких органiв. У двопалатних парламентах, де палати рiвноправнi, законопроект може бути внесений в кожну з них. Такий самий порядок застосовується в парламентах Великобританiї та Японiї, палати яких не є рiвними. У тих країнах, де законопроект може iнiцiюватись в обох палатах, це звичайно i робиться з метою прискорення законодавчого процесу.

У бiльшостi країн з нерiвноправними палатами парламентiв законодавчий процес звичайно починається в нижнiх палатах. У Нiдерландах будь-який законопроект, включаючи i фiнансовий, може бути внесений тiльки в нижню палату. Верхня палата не надiлена правом змiнювати прийнятий нижньою палатою законопроект, але вона може вiдхилити його в цiлому.

Загалом реалiзацiя права законодавчої iнiцiативи в парламентах є чи не найважливiшою стадiєю законодавчого процесу. Вiд iнiцiаторiв того чи iншого законопроекту залежить не тiльки сам факт започаткуван-ня закону, а i його змiст. Водночас змiст закону визначається i в подальшому проходженнi законопроекту в парламентi, тобто в наступних стадiях законодавчого процесу. Характер i послiдовнiсть цих стадiй у рiзних країнах неоднаковi.

В англомовних i багатьох iнших країнах наступною пiсля внесення законопроекту стадiєю є так зване перше читання, У Францiї першим читанням називається вся робота над законопроектом в однiй палатi до передачi його в iншу, а другим читанням - розгляд законопроекту тiєю ж палатою пiсля повернення його з iншої палати.

Зареєстрований у палатi законопроект може бути поставлений за чергою у порядок денний, хоча черговiсть нерiдко залежить вiд мiркувань голови палати. Внесенню законопроекту в порядок денний засiдань палати передує голосування з цього приводу, пiсля якого законопроект вважається прийнятим до розгляду. Дебати щодо законопроекту на стадiї першого читання в переважнiй бiльшостi країн не проводяться. Саме на цiй стадiї iде в небуття багато законопроектiв, iнiцiйованих окремими депутатами i не пiдтриманих парламентською бiльшiстю.

Наступною стадiєю законодавчого процесу можуть бути дебати в палатi щодо законопроекту. Ця стадiя визначається як друге читання, вона передбачає постатейне обговорення, внесення поправок, голосування тощо. Залежно вiд особливостей регламенту загальнi дебати проводяться до (Великобританiя та iншi країни, що сприйняли засади британської конституцiйної системи) або пiсля розгляду законопроекту в постiйнiй парламентськiй комiсiї (комiтетi). Цей момент має принципово важливе значення. Якщо законопроект передається в комiсiю пiсля його обговорення в палатi з прийнятим нею рiшенням, то таке рiшення зобовя’зує комiсiю, i вона практично дiє за iнструкцiєю палати. Якщо ж законопроект надходить у комiсiю ще до його детального розгляду в палатi, то са-ме комiсiя у багатьох випадках вирiшує його долю i визначає його змiст.

Однiєю iз стадiй законотворчостi є розгляд законопроекту в комiсiї (комiтетi). У будь-якому випадку постiйнi комiсiї суттєво впливають на остаточне рiшення палат, а iнодi навiть фактично їх пiдмiняють. Робота парламентської комiсiї за своєю процедурою мало вiдрiзняється вiд роботи самої палати на стадiї загальних дебатiв, хоча звичайно ця робота проводиться в закритих засiданнях. За її результатами комiсiя готує доповiдь. Пiсля цього законопроект надходить або повертається в палату.

У країнах, де загальнi дебати щодо законопроекту передують розгляду в комiсiї, пiсля повернення його в палату вiн детально розглядається (так звана стадiя доповiдi). Це дає змогу депутатам вiдкоригувати змiст законо-проекту. Пiсля цього вiдбувається третє читання, в процесi якого законо-проект ще раз обговорюється i приймається без принципових змiн. У США на стадiї третього читання внесення поправок до законопроекту взагалi не припускається, однак палата до голосування може повернути його в комiтет.

У рядi країн комiсiйна стадiя передує читанням у палатi: законопро-ект вiдразу ж передається на розгляд постiйної комiсiї. Комiсiя детально розглядає його i зi своїми поправками пропонує палатi. В Швейцарiї зако-нопроекти на цiй стадiї'обговорюються за участю членiв уряду. На основi до-повiдi комiсiї триває подальша робота над законопроектом у палатi.

Наведений аналiз законодавчого процесу є загальною схемою. Практично в кожнiй країнi проходження законопроекту в парламентi має свої особливостi. Разом з тим не можна не звернути увагу на деякi загальнi риси органiзацiї обговорення законопроектiв у парламентах. Саме з дебатами в палатах нерiдко ототожнюють усю парламентську роботу. Дебати, як правило, мають публiчний характер i часом набувають гострого сюжету, що пояснюється пiдвищеним iнтересом до них у суспiльствi.

Практично в усiх парламентах депутати обмеженi у своїх виступах встановленим регламентом. Але iнодi вимоги регламенту зведенi лише до визначення часу для обговорення окремих питань або навiть до запровадження засобiв контролю за ходом дебатiв i фiксацiї умов застосування таких засобiв. По сутi в таких випадках парламентарiй сам вирiшує, скiльки часу йому говорити i скiльки разiв виступати. Намiри члена парламенту можуть бути не реалiзованi, якщо йому буде активно протидiяти головуючий у палатi. Проте все, що може зробити останнiй, - це не надавати депутату слово повторно. Потрапивши на трибуну, парламентарiй може залишатися на нiй стiльки, скiльки побажає.

Вiдповiднi положення процедури заснованi на iдеї надання представницькому органу та його членам найширших можливостей для вiльного обговорення будь-яких питань парламентської компетенцiї Єдиною вимогою до депутатiв тут е дотримання дисциплiни. За таких умов парламентська процедура обговорень нерiдко використовується для того щоб уникнути або зволiкати прийняття окремих, небажаних для певної групи депутатiв рiшень. Така дiяльнiсть визначається як парламентська обструкцiя. Не викликає сумнiвiв, що практика обструкцiї суперечить са-мому призначенню парламенту як активно дiючого представницького ор-гану. Водночас, як зазначалося, вiдповiднi дiї пов'язуються з наданням депутатам режиму найбiльшого сприяння. Подiбнi протирiччя майже зав-жди мають об єктивну природу i супроводжують розвиток парламентариз-му, характеризуючи його особливостi в рiзних країнах

Повертаючись до характеристики стадiй законодавчого процесу за рубежем, слiд зазначити, що у двопалатних парламентах законодавчий процес практично завжди проходить в обох палатах. Особливiстю Конституцiї Росiї є те, що вона припускає можливiсть прийняття законiв за результатами роботи нижньої палати парламенту i при мовчазнiй згодi (так зване квалiфiковане мовчання) верхньої. Прийнятi державною думою законопроекти протягом п'яти днiв передаються на розгляд ради федерацiї. Законопроект вважається схваленим радою федерацiї, якщо вiн був прийнятий нею за вста-новленою процедурою або якщо протягом 14 днiв не був розглянутий цiєю палатою. Проте обов'язковому розгляду в радi федерацiї пiдлягають прийнятi державною думою законопроекти з питань федерального бюджету; фе-деральних податкiв i зборiв; фiнансового, валютного, кредитного i митного регулювання та грошової емiсiї; ратифiкацiї i денонсацiї мiжнародних дого-ворiв; статусу i захисту державного кордону; вiйни i миру.

Що ж до розбiжностей за змiстом прийнятих палатами варiантiв одних i тих самих законопроектiв, то вони розв'язуються по-рiзному. В тих країнах, де палати парламентiв нерiвноправнi, останнє слово належить нижнiй палатi. Так, у Великобританiї прийнятий палатою громад законопроект може бути вiдхилений палатою лордiв. Але через рiк вiн може бути повторно прийнятий нижньою палатою i стає законом без схвалення верхньої палати.

Утворення спiльних узгоджувальних комiсiй (комiтетiв) як спосiб розгляду спiрних законопроектiв притаманне й парламентам з рiвноправними палатами. У США такий комiтет називається конференцiєю комiтетiв: палати делегують до його складу рiвну кiлькiсть членiв тих постiйних комiтетiв, у яких розглядався законопроект. А в тих випадках, коли узгоджувальним комiсiям (комiтетам) не вдається прийняти рiшення або це рiшення не схвалене палатами, законопроект вважається вiдхиленим.

Одним з методiв подолання розбiжностей мiж рiвноправними палата-ми в ходi законодавчого процесу є метод так званого човника. Вiн використовується в парламентах Бельгiї, iталiї та деяких iнших країн. При цьому кожна палата послiдовно обговорює законопроект в тому виглядi, в якому вiн надiйшов з iншої палати, i з уточненнями повертає його назад. Законопроект передається з палати в палату доти, доки вони не досягнуть узгодже-ного рiшення. Якщо ж стає зрозумiлим, що таке рiшення не вiдбудеться i вичерпано встановлений для цього час, то законопроект залишається неприйнятим.

Існують i деякi iншi способи подолання розбiжностей мiж палатами. Зокрема, в Румунiї, де палати парламенту також рiвноправнi, спiрнi законопроекти розглядаються узгоджувальною комiсiєю, а в разi її невдачi - на спiльному засiданнi палат, де i приймається бiльшiстю членiв кожної палати вiдповiдне рiшення. Враховуючи бiльшу чисельнiсть складу нижньої палати, за нею слiд визнати ширшi можливостi для вирiшен-ня питання про змiст таких законопроектiв.

У конституцiйному правi майже всiх країн виокремлюється особлива стадiя законодавчого процесу - так звана промульгацiя. Промульгацiя - це санкцiонування прийнятого парламентом закону шляхом пiдписання, обнародування (оприлюднення) його главою держави. iнодi до тексту парламентського акта додається урочиста формула проголошення закону.

Згiдно з конституцiєю або парламентським регламентом, главi держави звичайно надається певний строк (10 днiв у США, 14 - в Росiї, (15 - в iспанiї i Францiї, ЗО - в iталiї тощо), протягом якого вiн повинен або пiдписати закон, або, якщо це передбачено конституцiєю, використати право вето чи просто повернути його парламенту для повторного розгляду. В країнах з парламентарними формами правлiння, а також в бiльшостi рес-публiк iз змiшаною формою правлiння акт промульгацiї контрасигнується главою уряду i (або) окремим мiнiстром, компетенцiя якого спiввiднесена iз змiстом закону.

Кiнцевою стадiєю законодавчого процесу є офiцiйне опублiкування закону, тобто доведення його до загального вiдома. Опублiкування звичай-но здiйснюється главою держави або вiд його iменi. Строки опублiкування не встановлюються, хоча в окремих випадках конституцiї мiстять вимогу негайного обнародування закону пiсля одержання ним санкцiї глави дер-жави. Тексти законiв публiкуються у спецiальних офiцiйних виданнях.

З процедурою опублiкування законiв пов'язане набуття ними чинностi, хоча нерiдко закони починають дiяти вiдразу ж пiсля пiдписання. Як правило, закон набуває чинностi через певний час пiсля його офiцiйного опублiкування. iнодi вiн починає дiяти з моменту, вказаного у його текстi.

54. Парламентський контроль за дiяльнiстю органiв виконавчої влади

Взаємовiдносини органiв законодавчої та виконавчої влади виявляться i у формах контролю перших за другими. Визначена в конституцiях онтрольна компетенцiя реалiзується самими парламентами i їхнiми деякими внутрiшнiми структурами. До того ж вiдповiдна дiяльнiсть парламентiв га їхнiх структур набуває рiзноманiтних форм. Останнi, в свою чергу, залежать вiд прийнятої в тiй чи iншiй країнi форми державного правлiння.

Головною формою парламентського контролю нерiдко називають постановку питання у представницькому органi про довiру уряду. Однак такi дiї мають контрольний характер у випадку, якщо перед голосуванням у парламентi про довiру уряд звiтує. А це буває далеко не завжди. Результатом постановки питання про довiру уряду може бути, як зазначалося, його вiдставка. Тому в такому випадку слiд говорити не про парламентський контроль за урядом, а взагалi про вiдповiдальнiсть уряду та про її механiзм .

Найпоширенiшою формою такого контролю в країнах з парламентарними i змiшаною республiканською формами правлiння є запитання депутатiв, зверненi до глави уряду або окремих мiнiстрiв. Запитання можуть бути як уснi, так i письмовi. Для оголошення усних запитань у парламентах звичайно встановлюється спецiальний час. У Великобританiї вiдповiднi процедури вiдбуваються у так звану годину запитань: усним запитанням i відповідям на них вiдведено годину на початку щоденних засiдань палати громад, крiм тих, що вiдбуваються у п'ятницю. В Австрiї та ФРН кожне засiдання нижнiх палат починається з години, коли члени уряду вiдповiдають на уснi запитання депутатiв. Процедура усних запитань деталiзується в регламентах палат i передбачає порядок виступiв опонентiв, черговiсть тих, хто запитує, i тих, хто вiдповiдає, тощо.

Щодо письмових запитань, то порядок їх подання i пiдготовки вiдповiдей на них е складнiшим. Насамперед для вiдповiдi на письмовi запитання члени уряду завжди мають певний час. Наприклад, у Бельгiї, Францiї та Фiнляндiї вiдповiдi на письмовi запитання належить давати не пiзнiше, нiж через тридцять днiв. У цiлому рядi країн взагалi припускається подання термiнових письмових запитань, що скорочує час, встановлений для вiдповiдей.

Проте реальне значення такої форми контролю, як запитання, не слiд переоцiнювати. У бiльшостi випадкiв все зводиться до критики урядової полiтики в цiлому або її окремих напрямiв чи певних заходiв, i вiдповiдна процедура аж нiяк не впливає на подальшу долю самого уряду. Депутатськi запитання є засобом отримання необхiдної iнформацiї. Вони не тягнуть за собою будь-яких санкцiй, якi застосовувалися б до уряду та його окремих членiв. Але, як свiдчить практика, запитання вiдiграють певну роль у полiтичному життi. Нерiдко вiд умiння в гострiй ситуацiї правильно i вдало вiдповiсти на запитання залежить подальша кар'єра конкретного мiнiстра.

Бiльш ефективним засобом впливу парламенту на уряд є iнтерпеляцiя i наближенi до неї процедури. Якщо запитання i вiдповiдi на них мають iнформативний характер, то iнтерпеляцiя фактично спричиняє звiт одного з членiв уряду. За своєю суттю iнтерпеляцiя - це сформульована одним або групою депутатiв i подана в письмовiй формi вимога до окремого мiнiстра чи глави уряду дати пояснення з приводу конкретних дiй або з питань загальної полiтики.

На вiдмiну вiд звичайних депутатських запитань, якi можуть бути поставленi в процесi роботи обох палат, iнтерпеляцiї, за деякими винят-ками, вносяться тiльки в нижнi палати, перед якими уряди несуть полiтичну вiдповiдальнiсть. За процедурою iнтерпеляцiї завжди проводиться обговорення питання, яке є її предметом. Пiсля цього вiдбувається голосування, i приймається резолюцiя. Наслiдком iнтерпеляцiї може бути застосування санкцiй до уряду: за її результатами нерiдко в парламентi ставиться питання про недовiру уряду. У Францiї, де процедура iнтерпеляцiї була запроваджена ще в кiнцi XVIII ст., вона практично ототожнюється з порядком внесення i розгляду резолюцiї осуду уряду.

Змiст процедури iнтерпеляцiї в рiзних країнах має свої вiдмiнностi. При цьому звичайно встановлюються рiзного роду застереження, щоб зменшити можливiсть використання цiєї процедури для дестабiлiзацiї парламентської та урядової дiяльностi.

Так, у Францiї iнтерпеляцiя має бути пiдтримана 1/10 складу нацiональних зборiв. Глава уряду чи мiнiстр повиннi дати вiдповiдь не ' пiзнiше п'ятнадцяти днiв з моменту її внесення. Якщо ж авторами iнтерпеляцiї є менша кiлькiсть депутатiв, у палатi проводиться обговорення i ї приймається рiшення щодо доцiльностi започаткування вiдповiдної про-цедури. Член уряду, до якого звернена iнтерпеляцiя, може повiдомити i про свою неспроможнiсть дати на неї вiдповiдь. Його вiдмова має бути i вмотивованою i пiдлягає розгляду на сесiйному засiданнi. Палата може прийняти рiшення про пiдготовку попереднього висновку за змiстом i iнтерпеляцiї однiєю з її постiйних комiсiй. Але в будь-якому випадку не припускається перенесення розгляду iнтерпеляцiї на наступну сесiю.

У рядi країн вiдповiднi процедури офiцiйно визначаються як запит. У Болгарiї окремi депутати парламенту можуть звертатися iз запитами до уряду в цiлому або до окремих мiнiстрiв. На пропозицiю 1/5 складу пар-ламенту за змiстом запитiв проводяться обговорення i приймаються спецiальнi рiшення.

Парламентська практика Великобританiї та iнших англомовних країн не знає процедури iнтерпеляцiї. Своєрiдним її замiнником тут є так звана пропозицiя. За формою пропозицiя - це проект резолюцiї, в якiй визначається позицiя нижньої палати з певного питання. Пропозицiя обiрунтовується i ставиться на голосування в палатi. Вона створює можливостi для критики уряду. Саме тому пропозицiї звичайно пропонуються опозицiєю. Одним з варiантiв пропозицiї може бути проект резолюцiї, що має на метi висловити недовiру уряду. Частiше у пропозицiях, пропонованих опозицiєю, формулюється оцiнка конкретної ситуацiї. Уряд, користуючись пiдтримкою парламентської бiльшостi, завжди може вiдхилити подiбнi пропозицiї або внести до них потрiбнi йому змiни. Бiльше того, вiн сам використовує процедуру пропозицiї для обговорення в палатi важли-вих питань i формального схвалення свого курсу.

Ще однiєю формою контролю з боку представницького органу за дiяльнiстю уряду є робота так званого омбудсмана - спецiальної посадо-вої особи, до компетенцiї якої входить розгляд скарг громадян на дiяльнiсть органiв влади i посадових осiб. Водночас омбудсман звичайно має право з власної iнiцiативи здiйснювати перевiрку законностi актiв з пропозицiй щодо оподаткування. В нiй також подається огляд загального стану нацiональної економiки. Пропозицiї уряду щодо податкiв реалiзуються у спецiальному законопроектi про фiнанси. Водночас приймається закон про асигнування, в якому встановлю-ються витрати кожного з мiнiстерств i вiдомств. Розгляду в парламентi зако-нопроектiв про фiнанси та асигнування передує схвалення палатою громад резолюцiй, що санкцiонують державнi прибутки i видатки.

Близькими до викладених є принципи процедури прийняття бюджету в конгресi США. Президент звертається з посланням про бюджет до конгресу, воно обговорюється в палатах. За результатами цього обговорення конгрес схвалює спецiальну резолюцiю. Остання є пiдставою для прийнят-тя так званих фiнансових бiллiв, зокрема законiв про державнi прибутки й асигнування. На подiбних засадах здiйснюється бюджетна процедура в пар-ламентi Японiї.

Не сприймається як закон бюджетний акт в iсландiї, Норвегiї, Фiнляндiї та Швейцарiї. Тут бюджету надається форма спецiального уря-дового акта, що потребує затвердження в парламентi. Але принципово важливим є те, що бюджет завжди розглядається i затверджується у пред-i ставницькому органi. Готує ж проект бюджету в усiх випадках уряд.

Процедура прийняття державного бюджету парламентом має свої особливостi практично в кожнiй країнi.

55. Голова держави.

Це посадова особа або орган, ща займають вище місце в системі органів держави. Згідно текстів багатьох конституцій, глава держави або не входить ні в яку гілку влади, або входить і в законодавчу і у виконавчу, або нарешті лише у виконавчу.

Отже, глава держави - це вищий його представник всередині і поза країною і разом з тим символ єдності нації, держави (народу та держави). У залежності від форми правління і державного режиму, а також системи політичних відносин в країні його конституційні повноваження можуть бути номінальними чи реальними, номінальні і реальні повноваження можуть по-різному поєднуватися, але у випадку будь-якої політичної кризи, коли конституційні влади та політичні сили виявляться чому-небудь не в змозі управляти країною, саме глава держави покликаний знайти вихід із ситуації. Це свого роду резерв влади. Політична роль глави держави іноді формулюється в конституціях. Наприклад, ст.5 Конституції Французької Республіки 1958 року говорить:

«Президент Республіки стежить за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад, а також спадкоємність держави. Він є гарантом національної незалежності, цілісності території, дотримання угод Співтовариства і міжнародних договорів»

При авторитарних і тоталітарних політичних режимах, особливо автократичних, пануючий в країні диктатор зазвичай узурпує владу, оформляючи потім свою узурпацію «виборами», саме посада глави держави, яка полегшує нехай навіть уявну легітимацію влади. Нерідко, захопивши владу шляхом військового перевороту, правляча група утворює спочатку колегіальний орган, що з'єднує в своїх руках функції та повноваження як глави держави, так і уряду та навіть парламенту.

Нині існують, наприклад, такі форми глави держави як:

1) одноосібний монарх, який успадкував свою посаду (наприклад, у Великобританії, Японії, Іспанії, Бельгії, Нідерландах, Марокко);

2) одноосібний монарх, призначений своєюсім’єю - правлячою династією (наприклад, в Саудівській Аравії);

3) одноосібний монарх федеративної держави, обраний на встановлений період монархами суб'єктів федерації зі свого середовища (наприклад, в Малайзії, Об'єднаних Арабських Еміратах);

4) одноосібний президент, обраний народом, парламентом або представницькою колегією на встановлений термін (наприклад, в СПІА, Німеччини, Італії, Індії, Китаї);

5) колегіальний орган, вибранний парламентом на встановлений строк; при цьому окремі повноваження глави держави, які неможливо здійснювати колегіально, як, наприклад, прийом вірчих грамот закордонних дипломатичних представників, передаються голові колегіального органу (наприклад, на Кубі);

6) глава уряду, здійснює також функції глави держави (наприклад, в землях Німеччини);

7) представник британського монарха в державах, що мають статус британського домініону, тобто визнають главою держави британського монарха (наприклад, в Канаді, Австралії, Нової Зеландії, на Барбадосі);

8) одноосібний чи колегіальний глава держави, узурпувавший владу в державі, зазвичай без встановлення строку.

Як вищий представник держави всередині країни глава держави має певні повноваження щодо парламенту і уряду, а також судової влади.

Нерідко йому надається право скликати (часом - і закривати) сесії парламенту, скликати парламент на позачергові сесії (засідання) і відстрочувати його засідання. У законодавчому процесі, як зазначалося, він може мати право (і обов'язком) санкціонувати, промульгувати і опубліковувати закони, маючи часто право відкладаючого вето, рідко - абсолютного, а також можливість звернення до органу конституційного контролю в разі сумніву у конституційності представленого на підпис закону.

Глава держави звичайно так чи інакше бере участь у формуванні уряду, часто - у вирішенні питання про його відставку. Бере участь він і у формуванні органів судової влади.

У ряді країн, як зазначено вище, глава держави виступає арбітром у суперечках між різними органами влади.

У якості вищого представника держави всередині країни його розділ має певні повноваження у сфері так званого особистого статусу, тобто у відносинах з громадянами і іноземцями. Йому часто належать повноваження в питаннях надання, відновлення громадянства і дачі дозволу на вихід з нього, право надання притулку іноземцям, право помилування засуджених, виробництво нагороджень державними нагородами.

Будучи вищим представником держави зовні, його голова має ряд важливих повноважень у сфері її міжнародних відносин. Він може без спеціального уповноваження укладати міжнародні договори, часто на нього покладаються ратифікація і денонсація міжнародних договорів (звичайно за попереднім рішенням парламенту, про що йшла мова в попередньому розділі). Глава держави приймає вірчі і відкличні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників, сам акредитує і відкликає дипломатичних представників в іноземних державах і міжнародних організаціях, підписуючи відповідні грамоти.

Що стосується сфери оборони і безпеки, то досить часто глава держави є верховним головнокомандуючим збройними силами і має право вживати негайних заходів щодо забезпечення зовнішньої і внутрішньої безпеки з наступним парламентським контролем.

Так виглядає коло повноважень, притаманних главі держави саме як такого. Від форми правління і від конкретних конституційних рішень (часом від конституційного звичаю) залежить, які з них він здійснює в дискреционном порядку, тобто на власний розсуд, а здійснення яких потребує попереднього вирішенні інших державних органів.

У деяких країнах функції глави держави покладаються, як зазначалося, на інші органи. Крім згадуваного швейцарського приклад можна навести приклад німецьких земель, всередині яких функції глави держави здійснюються главою уряду. Радянська ж форма правління передбачала зазвичай передачу функцій глави держави вищого колегіального органу, що обирається парламентом зі свого середовища для власного заміщення в міжсесійний і межлегіслатурние періоди, а частково - голові такого органу, хоча з 70-х років дедалі частіше стали з'являтися одноосібні президенти, нерідко очолювали за посадою органи колегіальні (президії, державні ради тощо). Це полегшувало концентрацію влади в руках лідера комуністичної «партії».

56. Монарх

Головна відмінність монарха від будь-яких інших державних посадових осіб - це те, що його посада глави держави належить їй за правом народження. Він її успадковує і займає, як правило, довічно.

Порядок престолонаслідування встановлюється у конституційному або законодавчому порядку.

Три основні системи престолонаслідування :

- Салічна: успадкування престолу виключно по чоловічій лінії (Японія, Бельгія, Норвегія);

- Кастильська: успадкування престолу переважно по чоловічій лінії, молодший брат виключає старшу сестру (Іспанія, Великобританія, Нідерланди);

- Австрійська: жінка успадковує тільки при повній відсутності чоловічих ліній.

У цьому переліку відсутній четвертий варіант, при якому жінки успадковують престол на рівних правах з чоловіками. Як приклад саме такого конституційного регулювання престолонаслідування можна привести положення шведського Акту про престолонаслідування 1810 року в редакції 1979 року, входить до складу конституції цієї країни. Відповідно до § 1 зазначеного акту, «право успадкування Шведського престолу після Короля Карла XIV Йоганна належить нащадкам чоловічої і жіночої статі від нащадка корони принца Йоганна Баптиста Юлія по праву низхідній лінії Короля Карла XVI Густава. Старші брат і сестра, і нащадки старших брата і сестри мають перевагу перед молодшими братом і сестрою і нащадками молодших брата і сестри. »Згідно § 4, Король повинен завжди сповідувати« чисту євангелічну віру, як вона прийнята та викладена в Аугсбурзькому сповіданні і у вирішенні Уппсальского зборів 1593 ». У цій вірі повинні виховуватися принци та принцеси, до того ж у межах держави. Принцам і принцесам, відповідно до § 5, дозволяється вступати в шлюб тільки за згодою Уряду, даного за пропозицією Короля, в іншому випадку принц чи принцеса позбавляються права на престолонаслідування для себе і своїх нащадків.

У разі вакантності престолу і відсутності законного спадкоємця вирішення питання про наступника монарха часто передається парламенту.

В арабських монархіях питання про престолонаслідування в кожному конкретному випадку може вирішувати королівська сім'я, яка має право віддати престол не обов'язково старшому синові вибулого короля. Іноді для престолонаслідування, визначеного королівською родиною, потрібна згода парламенту.

Якщо монарх неповнолітній чи не досяг віку, встановленого конституцією, або серйозно і довго хворий, або взагалі відсутній (наприклад, при відсутності спадкоємця вакантного престолу), на відповідний період встановлюється регентство, тобто зазвичай парламент призначає одного або декількох регентів, які, відповідно, одноосібно або колегіально здійснюють повноваження монарха. Але встановлення регентства може відбуватися і в іншому порядку.

Вимога певної релігійної приналежності досить часто пред'являється монархам.Часом їм забороняється залишати країну без дозволу парламенту або уряду або без консультації з ними.

Монарх вважається недоторканним. Вище ми цитували на цей рахунок ст. 63 Бельгійської конституції, а тут можемо навести § 7 гл. 5 шведської Форми правління, згідно з яким Король не може притягуватися до відповідальності за свої дії та те ж саме відноситься до дій регента в якості глави держави.

Монарх має виключне право на особливий титул - короля, імператора, шаха і т.п.і державні регалії (символи верховної влади) - трон, корону, скіпетр і ін. За ним визнається право на утримання його особистого двору, для чого парламент встановлює йому зміст -цивільний лист. У тій же Бельгії, згідно зі ст. 77 Конституції цивільний лист встановлюється законом на період кожного царювання.

Дружина царюючого монарха зазвичай носить той же титул, що й він (природно, в жіночому роді), але повноважень глави держави не здійснює. Навпаки, чоловік монарха-жінки відповідного титулу не носить, але може мати спеціальний титул. Спадкові принци нерідко мають спеціальні титули. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 57 Іспанської конституції, наслідному принцу з моменту народження або придбання даного статусу належать титул принца Астурійського і інші титули, традиційно пов'язані з спадкоємством корони Іспанії.

Хоча і рідко, але зустрічаються випадки, коли одна й та сама особа є монархічним головою кількох держав. Це так звана особиста унія. У наш час своєрідним її прикладом служить той факт, що Королева Великобританії вважається одночасно главою держави в ряді країн, що були колись британськими колоніями і зберігають статус так званого домініону. Колись домініон представляв собою найбільш м'яку форму колоніальної залежності, а з 1931 року домініони суть суверенні держави, що визнають главою держави британського монарха.

Як відомо, Великобританія і більшість її колишніх колоній утворюють Співдружність (Commonwealth), йменувалося раніше Британською співдружністю націй, потім просто Співтовариством націй. Спочатку всі держави Співдружності визнавали британську Королеву своїм главою держави, а потім, коли в 1950 році Індія стала республікою і її приклад наслідував ряд інших членів Співдружності, то ці держави, які обрали своїх президентів, стали визнавати британську Королеву лише главою Співдружності. Нині з 49 країн Співдружності вона є главою держави в 17-ти, до числа яких належать такі значні держави, як Канада, Австралія, Нова Зеландія. У кожному з цих 17 держав британська Королева призначає за рекомендацією уряду відповідної держави свого представника - Генерал-губернатора, який і здійснює повноваження глави держави за згаданою вестмінстерської моделі. Ці держави часто мають писані конституції, що визначають статус Генерал-губернатора.

Слід коротко зупинитися на згадуваної нами виборної монархіі. У Малайзії Верховний правитель (Янь ді-Пертуан агони) обирається на п'ять років Радою правителів. До його складу входять 9 спадкових султанів штатів-монархій, з числа яких обирається Верховний правитель, і чотири губернатори штатів-республік. Останні правом голосу при виборах глави держави не користуються.Тут діє принцип ротації: султани обираються на посаду Верховного правителя по черзі.

У сучасному суспільстві інститут монархії виглядає архаїзмом, проте в тих країнах, де існує, користується в силу традиції або заслуг конкретного монарха авторитетом і завдяки цьому навіть без владних повноважень сприяє державної спадкоємності і стабільності. Опитування громадської думки, наприклад у Великобританії, Японії, свідчать, що переважна більшість населення підтримує збереження монархії. Але з цього не випливає, що встановлення монархії доцільно повсюдно: у країнах зі стійкими республіканськими традиціями (наприклад, у Швейцарії, у Франції) подібні ідеї позитивного відгуку напевно б не отримали.

57, 58, 59. Президент

5. Президент: порядок обрання та заміщення, привілеї, відповідальність.

В демократичній (і часом в не дуже демократичною і навіть недемократичної) республіці глава держави - президент обирається на встановлений у конституції термін.

У президентських і змішаних республіках президент обирається народом (виборцями) найчастіше шляхом прямих виборів, але іноді, як у США, шляхом виборів непрямих, коли виборці вибирають виборників, а ті вже - президента.Такий порядок виборів, як зазначалося, забезпечує президенту певну незалежність від парламенту, оскільки виборці дають йому особливий мандат на управління.

У парламентарних республіках президент обирається парламентом (наприклад, в Чехії, Словаччини, Угорщини) або ширшою колегією за участю парламенту (наприклад, в Італії, Індії, Німеччини). Так, згідно з ч. 2 і 3 ст. 101 Конституції Словацької Республіки 1992 року, Президента обирає Національна рада таємним голосуванням і більшістю 3 / 5 всіх депутатів. Німецький Федеральний президент обирається, згідно з ч. 1 і 3 ст. 54 Основного закону, Федеральними зборами, що складається з членів Бундестагу і такого ж числа членів, обраних народними представництвами земель згідно з принципами пропорційних виборів.

У радянських республіках (мова в даному випадку йде про форму правління, а не про республіки колишнього Радянського Союзу), в яких є інститут президента (нині практично у всіх, якщо врахувати специфіку термінологічного позначення даного інституту на Кубі), він також «обирається» парламентом

На процедурі виборів ми докладно зупинятися не будемо:

тут застосовується мажоритарна система частіше всього в два-три тури з перебалатацією кандидатів, що отримали найбільшу кількість або не менше встановленого мінімуму голосів. Втім, Конституція Республіки Намібія 1990 передбачила у п. «б» ч. 2 ст. 28, що тури голосування з виборів Президента будуть проводитися до тих пір, поки який-небудь з кандидатів не отримає абсолютної більшості поданих голосів.

У країнах, де президент обирається народом, іноді передбачається, як, наприклад, в США (поправка XII до Конституції), що якщо жоден з кандидатів не буде обраний в єдиному

турі загальних виборів, то перебалатація кандидатів, що отримали більшу кількість голосів, здійснюється в парламенті або його нижній палаті.

Конституції зазвичай пред'являють до кандидатів у президенти певні вимоги.

Часто потрібно досягнення віку 35-40 років (у Китаї і Монголії 45, в Італії аж 50), хоча в деяких країнах такої вимоги немає і президентом може стати особа, яка користується пасивним виборчим правом по виборах до парламенту (наприклад, у Франції). Верхня вікова межа, як правило, не встановлюється. У цьому немає потреби, оскільки демократичний порядок виборів президента дозволяє не допустити обрання особи з маразматичними проявами, а крім того, широко поширена заборона обрання на третій термін (в деяких країнах, як у Мексиці, - навіть на другий) гарантує від того, що раз обрана особа засидиться у президентському кріслі до маразму. Є й інші гарантії від такої небезпеки.

Кандидат у президенти має, зрозуміло, бути громадянином відповідної країни, причому в деяких країнах, як у США, Намібії, Колумбії, Монголії, на Філіппінах, потрібно, щоб він був природженим, а не натуралізованим громадянином. Примітно, що в західноєвропейських і навіть пост-«соціалістичний-чеських» країнах конституційні вимоги до кандидата в президенти зазвичай ліберальні - достатньо, щоб він володів активним або пасивним виборчим правом і досяг визначеного віку (Німеччина, Італія, Чехія, Словаччина, Угорщина). У Болгарії і Монголії потрібно ще, щоб він прожив у країні останні п'ять років перед виборами, а в Македонії - не менше 10 років з останніх 15-ти.

Нерідко президентові забороняється будь-яке сумісництво державних посад і мандатів. У багатьох країнах конституцією, законом або звичаєм потрібно, щоб президент, перебуваючи на посаді, не перебував ні в якій політичній партії, тоді як в інших країнах партійність президента вважається цілком допустимою. Така, скажімо, практика в США, а ст. 96 Конституції Республіки Хорватія 1990 записано: «Президент Республіки не може займатися ніякою іншою публічною або професійною діяльністю, за винятком партійної.»

Урочистий вступ президента на посаду, яке в США і деяких інших країнах іменується інавгурацією (від лат. Inaugurare - присвячувати), включає зазвичай принесення присяги.

Президент користується недоторканністю і рядом інших привілеїв, притаманних главі держави: резиденціями, правом на штандарт, спеціальним винагородою, охороною та ін, причому деякі привілеї зберігаються і після того, як він перестав бути президентом (якщо воно не було зміщено за правопорушення). В Італії колишні президенти стають по праву сенаторами, у Франції - членами Конституційної ради.

Термін повноважень президента становить зазвичай 4-5 років, рідше зустрічаються 6-річний (Мексика) або 7-річний (Італія, Франція) термін. Він може бути дорівнює строку повноважень парламенту (нижньої палати), що не завжди означає збіг цих термінів, або перевищувати його. Конституції часто передбачають можливість продовження терміну повноважень президента, якщо через надзвичайних обставин виявляється неможливим своєчасне проведення чергових президентських виборів. У ряді країн, що розвиваються з авторитарним політичним режимом засновувався навіть інститут довічного президента (наприклад, в Малаві), проте зазвичай таким президентам не вдається досидіти при владі до кінця життя: рано чи пізно їх скидають, як сталося, наприклад, в Екваторіальній Гвінеї, Уганді, Тунісі.

Президент в принципі не несе відповідальність за свою діяльність, але на відміну від монарха його невідповідальність має межі. Конституції, як правило, встановлюють відповідальність президентів за правопорушення, чого ми вже торкалися в попередньому розділі у зв'язку з повноваженнями парламентів у даному питанні, і дуже рідко їх політичну відповідальність.

У главі VII ми наводили приклад конституційного регулювання можливого відкликання австрійського Федерального президента. У зв'язку з цим цікаво привести положення і ст. 106 словацької Конституції, згідно з яким Національна рада може відкликати Президента з його посади, якщо він проводить діяльність, спрямовану проти суверенітету і територіальної цілісності республіки, або діяльність, спрямовану на усунення її демократичного конституційного ладу; пропозицію про відкликання вноситься абсолютною більшістю всіх депутатів, а для прийняття рішення про відкликання потрібна більшість 3 / 5 всіх депутатів. Зіставимо наведені положення зі змістом ст. 107, згідно з якою Президента можна переслідувати тільки за зраду батьківщині; звинувачення в цьому випадку пред'являє Національна рада, а дозволяє справа Конституційного суду. Можна зробити висновок, що ст. 106 встановлює лише політичну відповідальність Президента, а ст. 107 - його кримінальну відповідальність.

Більш типовими щодо відповідальності президента можна вважати норми ст. 65 чеської Конституції, згідно з якими Президента не можна затримувати і піддавати кримінальному або адміністративному переслідуванню. Переслідувати його можна тільки за державну зраду і тільки перед Конституційним судом за звинуваченням Сенату. Покаранням може бути втрата президентської посади і здатності зайняти її знову. Кримінальне переслідування за злочини, вчинені під час виконання посади Президента республіки, виключається назавжди. У цьому чеська Конституція відрізняється від Конституції США, яка у частині сьомій розд.3 ст. I встановила, що зміщене в порядку імпічменту особа підлягає потім за свої діяння судовому переслідуванню у відповідності з законом.

Конституції різному вирішують питання про заміщення посади Президента у разі його дострокового вибуття або перешкоди до виконання ним своїх обов'язків.

В одних країнах (США, Болгарія) разом з президентом обирається віце-президент, який допомагає президенту, виконуючи його доручення, тимчасово заміщає його в разі потреби. У випадку ж дострокового вибуття Президента США Віце-президент стає Президентом до закінчення терміну повноважень вибулого Президента (частина шоста розд. 1 ст. II, поправки XX і XXV до Конституції. Необхідно підкреслити, що віце-президент, обраний в одній зв'язці з президентом, не має права відкрито виступати проти політики президента. Якщо він з цією політикою не згоден, то повинен піти у відставку.

В інших країнах (Франція, Угорщина) інститут віце-президента не передбачений, а конституції встановлюють порядок тимчасового заміщення президента на випадок неможливості виконання ним своїх обов'язків і з негайним призначенням президентських виборів, якщо президент вибув достроково.

Коротко слід згадати Президента та Віце-президента Швейцарії. Вони призначаються Федеральними зборами строком на один рік без негайного перепризначення і очолюють Федеральна рада, що виконує завдання уряду та глави держави. Яких-небудь їх повноважень саме як глави держави діюча Конституція Швейцарської конфедерації 1874 не встановлює.

6. Допоміжні органи та установи при главі держави. Виникнення таких органів і установ відноситься до порівняно недавнього часу, хоча сьогодні без них важко собі уявити функціонування глави держави, яку б юридичну форму він не мав.Часом політичне їх значення навіть більш вагоме, ніж значення формальних конституційних органів.

До 1857 року Президенту США не виділялися кошти навіть на утримання особистого секретаря. У вказаному році Конгрес вперше асигнував кошти на утримання штату Білого дому (резиденції Президента), включаючи особистого секретаря, керуючого резиденцією, кур'єра, а також резервний фонд. До вбивства Президента Вільяма Маккінлі в 1901 році главі держави не покладалися навіть секретні агенти охорони. У 1939 році було засновано Виконавче управління Президента, яке нині нараховує приблизно 1,5 тис. осіб і включає 9 підрозділів. Одні підрозділи координують діяльність всередині самої системи федеральної виконавчої влади, інші ж звертають свої зусилля зовні цієї системи: узгоджують президентські програми з законодавцями, підтримують контакти з зацікавленими групами і

При парламентарних формах правління апарат глави держави, як правило, більш скромний. У монархіях він часом має статус міністерства двору.

Допоміжний апарат дозволяє главі держави отримувати альтернативну на офіційних каналах інформацію, забезпечувати необхідну, часом неформальну, взаємодію з конституційними органами влади, силовими установами тощо. Керівний і в певній частині спеціалізований персонал цього апарату є так зване політичне чиновництво, особисто пов'язане з главою держави і зазвичай покидає свої посади з його вибуттям.

У «соціалістичних» державах їх глава, якщо очолює одночасно комуністичну «партію», використовує головним чином апарат її центрального комітету, який нерідко грає значно важливішу роль, ніж конституційні органи влади та їх апарат.Втім, обслуговуючий главу держави чиновний персонал легко перетікає з «партійних» структур у власне державні та назад.

Деякі допоміжні органи та установи, що діють при главі держави, набувають конституційний статус.

Перш за все це відноситься до органів військово-політичного керівництва, що діє під головуванням глави держави при здійсненні ним функції верховного головнокомандувача збройними силами. Констітуціоналізація таких органів була характерна в останні десятиліття для «соціалістичних» держав.

60, 61. Уряд і його види

Закономiрнiстю суспiльно-полiтичного i державно-правового розвитку країн свiту є концентрацiя найголовнiших повноважень органiв виконавчої влади. Це явище є загальновизнаним, i бiльшiсть учених трактує його як об'єктивний результат еволюцiї сучасної державностi. iнодi навiть пропонує вiдмовитись вiд само-го термiна <виконавча влада> як та-кого, що не вiдображає реальний змiст дiяльностi вiдповiдних органiв, i вважає за доцiльне характеризувати цi органи як управляючi, що здiйснюють загальне керiвництво державни-ми справами. Посилання на змiну функцiй органiв виконавчої влади є вихiдним i для рiзноманiтних концепцiй технократичного характеру, автори яких розглядають цi органи як суто технiчне знаряддя суспiльного або державного управлiння.

Виконавча влада - це сукупнiсть державних органiв i установ, якi здiйснюють владно-полiтичнi i владно-адмiнiстративнi функцiї. Це своєрiдна система, в якiй кiлькiсно домiнують органи i установи, що дiють у сферi вузько визначеного державного управлiння. Для їх позначення нерiдко використовують термiн <адмiнiстративний апарат>, або <апарат державного управлiння>. Вiдповiднi органи й установи займаються адмiнiстративною (управлiнською) дiяльнiстю, однак за своєю природою

179

вони не є такими, що здiйснюють полiтичнi (урядовi) функцiї. Водночас треба пiдкреслити, що адмiнiстративний апарат нерiдко розглядається як складова частина уряду. У будь-якому випадку мiж ними iснує тiсний взаємозв'язок, вони являють собою органiчну єднiсть.

Своєрiдною верхiвкою системи виконавчої влади є уряд - звичайно один з вищих органiв держави, компетенцiя якого лише умовно може бути зведена до виконання законiв, здiйснення завдань у сферi управлiння. Уряду належить виконавча полiтична влада, яка за своєю суттю є чи не найважливiшою владою в державi.

У президентських республiках систему виконавчої влади очолює президент, який сприймається як її уособлення i безпосереднiй носiй цiєї влади. У США взагалi не виокремлюють поняття уряду, а використовують для вiдповiдних цiлей термiни <виконавча влада> або <президентська адмiнiстрацiя>.

У країнах з парламентарними формами правлiння, а також у багатьох республiках iз змiшаною формою правлiння глава держави не входить до системи виконавчої влади. Природа його повноважень зумовлена саме статусом глави держави. З iншого боку, компетенцiя такого глави держави включає i певнi повноваження у сферi виконавчої влади, хоча бiльшiсть з них вiн може реалiзувати тiльки через уряд або з його санкцiї.

В окремих країнах iз змiшаною формою правлiння, зокрема у Францiї i Росiї, положення глави держави щодо системи виконавчої влади має значнi особливостi. Взаємовiдносини президента, уряду i його глави в цих країнах прийнято визначати як дуалiзм виконавчої влади.

Конституцiї i законодавство визначають рiзноманiтнi назви урядiв - власне уряд, кабiнет, кабiнет мiнiстрiв, рада мiнiстрiв, державна рада тощо. У подальшому для позначення вiдповiдного колегiального органу як загального явища користуватимемося термiном <уряд>. Органiзацiя уряду характеризується суттєвими вiдмiнностями, зумовленими нацiональними особливостями державно-правового розвитку окремих країн.

Характерною рисою органiзацiї виконавчої полiтичної влади в Данiї, iсландiї i Норвегiї є наявнiсть поряд з урядами так званих державних рад. Цi ради є спецiальними урядовими колегiями, якi працюють з участю глави держави i пiд його формальним головуванням. Вони виступають здебiльшого як урочиста форма iснування самого уряду.

Аналiзуючи природу органiв виконавчої влади i насамперед уряду, слiд звернути увагу на питання їх формування. У розвинутих країнах залежно вiд форми правлiння уряди створюються порiзному.

У строгому розумінні уряд - це колегіальний орган загальної компетенції, який здійснює керівництво виконавчої і розпорядчої (тобто адміністративної) діяльністю в країні. До його складу входять керівники найбільш значних органів центральної адміністрації, а іноді й представники нижчої адміністрації.

Правда, до президентських республік, та й до деяких дуалістичних монархій це визначення підходить не цілком. Адміністрація із загальною компетенцією очолюється там не колегіальним органом, а одноосібно президентом чи монархом. Тому, наприклад, у США ми навряд чи можемо говорити про наявність уряду, бо кожен з міністрів підпорядкований тільки Президенту, Кабінет ж, що об'єднує їх усіх, колегіальним органом не є, рішень не приймає, а тільки їх обговорює. Рішення центральної виконавчої влади загальної компетенції приймаються тільки Президентом. Краще тому не повторювати твердження деяких підручників, що Президент США - глава держави і глава уряду. Правильніше сказати, що він - глава держави і глава виконавчої влади (або адміністрації). Іноді, втім, і при цій формі правління конституції передбачають уряд як колегіальний орган до своєї компетенції (наприклад, в Колумбії).

Уряд у різних країнах носить різні конституційні найменування: Уряд - у Чехії, Колумбії, Кабінет - в Японії, Рада міністрів - в Індії, Рада міністрів (Уряд) - у Франції, на Кубі, Державна рада - у Китаї, Федеральний уряд - у Німеччині , Федеральна рада - у Швейцарії, Адміністративна рада - у КНДР і т.д. Всередині уряду можуть створюватися більш вузькі органи загальнополітичного характеру - Кабінет у Великобританії, Постійне бюро в Китаї, Президія в Італії тощо, а також різного роду міжвідомчі структури - комітети у Великобританії, делеговані комісії в Іспанії та ін У Франції засідання уряду іменуються Радою міністрів, коли проходять під головуванням Президента, і радою кабінету, коли головує Прем'єр-міністр, у другому випадку основоположні урядові документи прийматися не можуть і лише обговорюються.

Слід ще раз зазначити, що вживається в англомовних конституціях термін Government, що перекладається зазвичай як «уряд», часом означає не уряд, як воно розглядається тут, а більш широке поняття - правління або взагалі систему законодавчих і виконавчих органів, включаючи главу держави, хоча іноді значить саме «уряд». Тому, читаючи переклади таких конституцій, а тим більше конституції в оригіналі, слід особливо вдумуватися в значення цього терміна в даному контексті.

З точки зору свого політичного складу уряд буває однопартійним, коаліційним і безпартійним.

Однопартійний уряд у демократичній державі буває парламентарної або змішаної форми правління в тому разі, коли одна з політичних партій отримала в результаті виборів абсолютне або близьке до нього більшість місць в парламенті або його нижній палаті. Так зазвичай буває у Великобританії. У президентських республіках, де є уряд, президент зазвичай формує його з представників своєї партії, хоча іноді в тих чи інших політичних цілях включає в нього окремих вихідців з інших партій. При тоталітарних політичних режимах уряд зазвичай повністю складається з членів керівної «партії» (можливо, правда, мінімальне представництво в ньому «партій«-сателітів, якщо такі є).

Коаліційний уряд зазвичай буває при парламентарної або змішаній формі правління, коли ні однієї з партій в результаті виборів не вдалося отримати в парламенті (його нижній палаті) такої більшості, яка б дозволила сформувати уряд однопартійний. Іншими словами, коаліційний уряд - це результат угоди між партіями про спільну урядовій програмі. Урядові партії, що утворили коаліцію, мають спиратися на парламентську більшість, до складу якого можуть входити і партії або незалежні депутати, у коаліції не складаються, але її підтримують.Коаліційні уряди створюються зазвичай в Німеччині, Італії. У кризові моменти (наприклад, на випадок війни) можливе об'єднання в рамках уряди всіх парламентських партій, створення уряду національної єдності, що знаменує об'єднання зусиль всього суспільства на подолання загальної небезпеки.

Можливе створення і уряду меншості, який спирається на вибіркову підтримку неурядових партій. Воно може бути однопартійним або коаліційним, але в будь-якому випадку партії, що склали уряд, більшості в парламенті (нижній палаті) не мають. Такий уряд нерідко зустрічається у Скандинавських країнах. Йому важко приймати радикальні рішення, і воно зазвичай обмежується вирішенням поточних питань.

Нарешті, безпартійний уряд утворюється у випадку, якщо партіям у парламенті не вдалося домовитися про створення коаліції, а розпускати парламент (нижню палату) небажано. Це уряд зазвичай називається службовим, діловим або чиновницьким. Воно включає фахівців, які можуть належати до тієї чи іншої партії, але їх партійна приналежність в даному випадку значення не має.Тривалість існування такого уряду часто невелика, воно веде поточні справи до тих пір, поки не вдасться сформувати уряд на партійній основі. Буває, що службове уряд створюється для того, щоб вивести країну з кризового стану: 'ворогуючі партії погоджуються терпіти його на цей час.

Важливо підкреслити, що в демократичних країнах представники тієї чи іншої партії в уряді не виконують вказівки центральних органів партії, що знаходяться поза парламентом. Навпаки, саме вони вважаються головними лідерами партії.

Уряд, утворене відповідно до конституції, вважається постійним, хоча зміна складу парламенту чи обрання нового президента призводять до його відставки.При парламентарних і змішаних формах правління до цього призводить і вотум недовіри або відмову в довірі з боку парламенту (палати). Але уряди, утворені при зміні режиму, що супроводжується до того ж зміною конституції, зазвичай вважаються тимчасовими.

62, 63. Склад, порядок формування уряду

Залежно від форми правління та ступеня участі парламенту у формуванні уряду в конституційній теорії та практиці зарубіжних країн застосовують дві основні моделі або два основних способи формальної процедури: парламентську і позапарламентську.

У державах зі змішаною республіканською формою, а також з парламентарними формами правління застосовується т.зв. парламентський спосіб утворення уряду, суть якого полягає в тому, що орган народного представництва безпосередньо здійснює відповідні процедури, пов’язані з формуванням уряду. У будь-якому разі утворення урядів відбувається на базі підсумків парламентських виборів до нижньої палати (однопалатного парламенту). В якості прикладу конституційного регулювання парламентської моделі формування уряду наведемо положення ст. 37 Конституції Греції. Згідно з цією статтею, Президент Республіки призначає Прем’єр-міністра, а за його пропозицією решту членів Уряду і заступників міністрів – Прем’єр-міністр.

Прем’єр-міністром призначається лідер партії, яка має абсолютну більшість місць у парламенті. Якщо жодна з партій не має абсолютної більшості місць у парламенті, президент Республіки доручає лідерові партії, яка має відносну більшість місць, вивчити можливість формування Уряду, який користувався би довірою парламенту. У випадку його невдачі президент доручає таку ж місію лідеру партії, яка посідає за кількістю місць друге місце у парламенті, а якщо і ця спроба не матиме успіху – лідеру третьою за чисельністю місць у парламенті партії. У разі, якщо пробні мандати не дадуть результатів, президент скликає лідерів партії і доручає їм формувати уряд із представників усіх парламентських партій з метою проведення загальних виборів. У випадку невдачі і цієї спроби – доручає місію формування Уряду злагоди з цією ж метою на голову або Державної ради, або Верховного касаційного суду, або Контрольної ради і розпускає парламент.

У ряді країн (ФРН, Японія, Швеція та ін.) конституційні приписи встановлюють більш складну процедуру, при якій голова уряду формально обирається парламентом або нижньою палатою. У ФРН кандидат на посаду канцлера пропонується президентом і вважається обраним, якщо отримав абсолютну більшість голосів. Після цього його формально призначає на посаду сам президент. Членів уряду призначає президент за поданням канцлера.

У Швеції обраним вважається кандидат, проти якого не проголосувала більшість депутатів Риксдагу (Подібне правило призвело до того, що у жовтні 1978 р. у країні був утворений уряд, який користувався підтримкою 10% депутатів). Зовні майже абсолютної форми набув цей спосіб формування уряду в Швейцарії, де Федеральна рада (уряд) обирається на спільному засіданні обох палат парламенту на строк повноважень нижньої палати. Характерно, що від одного і того ж кантону може бути обраний лише один член уряду. Обрання уряду парламентом практикується і в деяких невеликих державах (Ванауту, Тувалу, Соломонові Острови).

Цікаво, що в ряді держав можливе й обрання парламентом (точніше парламентськими фракціями) окремих міністрів. В Австралії та Новій Зеландії члени урядів обираються парламентською фракцією правлячої партії, а прем'єр-міністру належить тільки право розподілу портфелів між міністрами.

Однак, перебільшувати значення всіх цих конституційних процедур не варто. Питання про формування уряду зумовлене передусім не юридичними чинниками, а реальною розстановкою партійно-політичних сил та їхнім представництвом у парламенті. Вважається, що уряд має підтримку нижньої палати доти, доки вона не проголосує проти його пропозиції з принципово важливого питання або прямо не висловить йому недовіру. В сучасних умовах у багатьох державах голова уряду після його призначення повинен у встановлений основним законом строк подати парламенту (нижній палаті) склад уряду й урядову програму, щоб отримати довіру. Відповідне рішення парламенту (палати) приймають абсолютною більшістю голосів. Така процедура називається інвеститурою уряду. Парламентська інвеститура (затвердження) дається або нижньою палатою (Великобританія), або обома палатами окремо (Бельгія, Італія), іноді на спільному засіданні палат (Румунія).

У президентських республіках застосовується суто позапарламентський спосіб формування уряду. В країнах Латинської Америки право президента самостійно і незалежно від будь-яких органів формувати уряд, як правило, ніяк не обмежується. Так, Конституція Коста-Рики у п. 1 ст. 139 надає главі держави право "вільно призначати і звільняти міністрів уряду", а в ст. 146 вказує, що "для призначення і звільнення міністрів досить підпису президента". В США, Нігерії, Еквадорі призначення главою держави міністрів вимагає схвалення парламенту (найчастіше верхньої палати). На Філіппінах же необхідне схвалення спеціального комітету із парламентських призначень, до складу якого входять голова сенату і по 12 членів від обох палат, які обираються пропорційно чисельності партійних фракцій.

Завершуючи розгляд порядку формування урядів, не можна не вказати на особливості процедур, які застосовуються в ряді країн. У Росії, наприклад, голову уряду призначає президент за згодою Держдуми – нижньої палати парламенту. Якщо палата тричі відхилить запропоновані їй на розгляд кандидатури, президент призначає голову уряду сам, розпускає палату і призначає нові парламентські вибори. Голова уряду у тижневий строк після призначення подає президентові пропозиції кандидатур на посади членів уряду. З одного боку, такий спосіб формування уряду визначається як позапарламентський. Проте, з іншого боку, наявність інституту політичної відповідальності уряду перед парламентом, відрізняє його від способу, який прийнятий у президентських республіках. Отже, цей спосіб можна визначити як змішаний, який поєднує елементи і парламентського і позапарламентського способів формування уряду.

Звернемо увагу й на те, що і в наш час демократичних перетворень в абсолютних монархіях, прикритих конституційно-парламентською оболонкою, глава держави призначає членів уряду, звичайно, зі своїх найближчих родичів (Бахрейн, Бруней, Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.). В абсолютній монархії Бруней, наприклад, глава держави султан Хассанал Болкіах обіймає посади прем'єр-міністра та міністра оборони. На чолі міністерств фінансів і закордонних справ знаходяться брати султана.

Досить суттєвими є і питання, пов’язані з організацією самого уряду як колегіального органу. І хоча деякі з них мають конституційне значення, проте у переважній більшості випадків в Основних законах про них нічого не сказано. Насамперед, докладно зупинимось на використанні термінів, які застосовуються в різних країнах для позначення членів уряду. До складу уряду поряд з його головою входятьдержавні міністри, міністри, міністри без портфеля, статс-секретарі, а також молодші міністри і парламентські секретарі. В одних країнахдержавні міністри очолюють найбільш важливі департаменти і в силу цього координують діяльність деяких суміжних міністерств (Португалія, Франція). Даний ранг тут вважається більш високим, ніж просто ранг міністра. В інших же країнах (Великобританія, Індія) він, навпаки, вважається більш низьким, оскільки державні міністри в них є тільки заступниками голів великих міністерств. У Японії ж державними називаються взагалі усі члени уряду. В Норвегії Державний міністр очолює уряд.

Міністри (фр. mіnіstrе, лат. mіnіstеr – слуга) – це родова назва керівників найбільш важливих органів державного управління, які входять до складу уряду (закордонних справ, торгівлі, освіти тощо). Вони завжди є членами уряду. Міністри без портфеля - це посадові особи, члени уряду, які не керують міністерствами, але виконують окремі доручення голови уряду і які мають право вирішального голосу на засіданнях уряду. Деякі з них включаються до складу уряду з урахуванням їхньої важливої ролі у правлячій партії. У даний час вони існують у багатьох країнах, зокрема в Росії. Парламентські секретарі (іноді їх іменують молодшими міністрами) функціонують в основному в окремих країнах англосаксонського права із парламентарною формою правління (наприклад, Великобританія). Головним їхнім завданням є надання допомоги міністрам, главам департаментів у здійсненні їх парламентських обов'язків. Цікаво, що у Великобританії діють усі ці чотири категорії міністрів. Нарешті, в деяких країнах поряд з міністром для керівництва департаментом призначається статс-секретар, який виконує або функції заступника міністра, або відає певною ділянкою роботи всередині даного відомства.

В урядах деяких країн передбачається посади заступників голови уряду. Так, Основний закон ФРН (п. 1 ст. 69) містить норму: "федеральний канцлер призначає одного із федеральних міністрів своїм заступником". Голова російського уряду, згідно з федеральним конституційним законом "Про уряд Російської Федерації" від 17 грудня 1997 р., має своїх заступників. Як правило, в основних законах багатьох держав нічого не сказано про чисельний склад і структуру уряду. Це питання регулюється спеціальними законами і актами глави держави про призначення уряду. Так, ст. 22 японського Закону про кабінет встановлює, що прем'єр-міністр має право призначити до 20 державних міністрів. У деяких же латиноамериканських країнах подібна регламентація суперечить офіційній доктрині, яка стверджує, що "ніяка конституційна перешкода не повинна стримувати зростання обсягу і форм реалізації урядової діяльності". Водночас в окремих країнах кількісний склад уряду встановлюється в конституціях. Так, до складу уряду Норвегії повинні входити прем'єр-міністр і не менш 7 міністрів; Фінляндії – не більше 18 осіб; в Ірландії – від 7 до 15; в Конго – від 10 до 19 міністрів; у Папуа-Новій Гвінеї – від 6 до 1/4 складу парламенту (28) та ін.

Внутрішня структура урядів різноманітна, проте її можна звести до двох основних систем – континентальної та англосаксонської.Континентальна система характеризується тим, що до складу уряду входять усі керівники центральних відомств із загальнонаціональною територіальною юрисдикцією (Італія, Франція, Росія, США та ін.), подібний порядок організації уряду призводить до збільшення його чисельності. Тому в багатьох країнах утворюється більш вузький орган (бюро, президія, рада), який складається з державних діячів, які очолюють найважливіші відомства. Так, у Росії для вирішення оперативних питань уряд РФ, за пропозицією Голови Уряду РФ, може утворити Президію Уряду РФ (ст. 29 федерального конституційного закону "Про уряд Російської Федерації").

До континентальної системи відноситься Кабінет США. Сьогодні він складається із 14 міністрів: державний секретар, міністр фінансів, міністр оборони, генеральний атторней (керівник міністерства юстиції), міністр внутрішніх справ, міністр сільського господарства, міністр праці, міністр торгівлі, міністр освіти, міністр охорони здоров'я та соціального забезпечення, міністр житлового будівництва і міського розвитку, міністр транспорту, міністр енергетики, міністр у справах ветеранів. Членами кабінету є також директор Адміністративно-бюджетного управління, директор Федерального агентства з надзвичайних ситуацій, представник США на торгових переговорах, постійний представник США при 00Н. Природно, що членами Кабінету є Президент і віце-президент – усього 20 осіб.

Англосаксонська система (Австралія, Великобританія, Канада, Індія, Нова Зеландія та ін.) урядової структури відрізняється двома суттєвими особливостями: по-перше, реально існуючий виконавчий орган державної влади конституцією не передбачений (кабінет існує на основі конституційної угоди). До цього часу конституційна догма висуває на перший план: у Великобританії, Канаді – "таємну раду", а в Австралії та Новій Зеландії – "виконавчу раду". По-друге, до складу уряду у власному розумінні цього слова, тобто кабінету, входять не всі керівники центральних виконавчих відомств, а тільки найважливіших з них. Отже, при англосаксонській системі поняття "уряд" і "кабінет" не збігаються, про що вже йшлося вище.

На сучасному етапі спостерігається тенденція до звуження складу уряду – чисельний склад коливається від б до 20. Звичайно ж, центральною політичною фігурою, яка володіє величезними повноваженнями, є голова уряду (прем'єр-міністр). Нерідко він поєднує в своїх руках функції лідера партії та керівника найбільш могутнього органу державної влади.

64. Компетенція урядів.

Можна констатувати, що в більшості конституцій компетенція уряду окреслюється найбільш загальним чином. Це дає підставу вважати, що компетенція уряду, здійснює поточне управління країною, охоплює будь-які питання державного життя, оскільки вони не віднесені до відання інших державних органів. Конституція може визначати компетенцію уряду як такого, але може і виводити її з компетенції глави уряду.

У державах з парламентською формою правління уряд на практиці здійснює всю або в переважній частині компетенції глави держави, маючи часом і власні конституційні функції її повноваження. Звичайно, нечітке визначення повноважень уряду відкриває шлях для їх необгрунтованого розширення в практиці урядової діяльності, але з іншого боку, в демократичних країнах існують конституційні інститути (передусім адміністративна юстиція, з якою ми познайомимося в наступному розділі), що дозволяють утримувати урядову активність в законних рамках .

Для «соціалістичних» конституцій, як і для низки демократичних, характерно більш докладне регулювання компетенції урядів (часто, проте, у вигляді каталогу функцій, а не повноважень), і цю традицію успадкували деякі пост-«соціалістичні» конституції.

Природно, що у федеративних державах, а також децентралізованих унітарних (Іспанія, Італія) компетенція уряду укладається в рамки загальнодержавної (федеральної) компетенції.

Звернемося до деяких конкретних прикладів, які дають уявлення про способи конституційно-правового регулювання компетенції уряду. Приклади ці щоб уникнути по можливості повторень постараємося брати з досвіду тих країн, які не охоплюються Особливою частиною підручника, однак подібні або аналогічні конституційно-правові рішення ми виявимо і в спеціально досліджуваних країнах.

Типовий приклад для парламентської республіки дає Конституція Словаччини, яка, визначивши Уряд як верховний орган виконавчої влади (ст. 108) і не передбачивши інституту контрасигнатури при досить широкої компетенції Президента республіки, предмети відання Уряду вказала лише в переліку питань, розв'язуваних їм колегіально. Згідно зі ст. 119, «Уряд вирішує колегіально:

а) про проекти законів,

б) про постанови Уряду,

в) про програму Уряду та її виконанні,

г) про принципові заходи щодо забезпечення економічної та соціальної політики Словацької Республіки,

д) про проекти державного бюджету та державного заключного звіту (тобто звіту про виконання бюджету .- Авт.),

е) про міжнародні договори Словацької Республіки,

ж) про принципові питання внутрішньої і зовнішньої політики,

з) про винесення проекту закону Національної ради Словацької Республіки чи іншого важливого акту на громадське обговорення,

і) про звернення з вимогою вираження довіри,

к) про амністію у справах про проступки,

л) про призначення і відкликання державних посадових осіб у встановлених законом випадках,

м) про інших питаннях, якщо це встановлено законом. "

З цього переліку цілком можна вивести і предмети відання, та повноваження словацького Уряду. У деяких статтях Конституції вони сформульовані позитивним чином. Наприклад, згідно з пропозицією першого ст. 121, Уряд може оголошувати амністію у справах про проступки (зауважимо, що це вкрай рідкісне, якщо не унікальне повноваження уряду).

У той же час заслуговує бути спеціально зазначеним те, що словацька Конституція вимагає від Уряду вирішувати ці питання колегіально, тоді як у багатьох країнах навіть при наявності солідарної політичної відповідальності уряду рішення від його імені приймаються часом його главою або вузькою групою міністрів.

Примітно в цьому зв'язку, що в чинній чеської Конституції компетенція Уряду взагалі не визначена, якщо не вважати його визначення у ч. 1 ст. 67 як вищого органу виконавчої влади і передбаченого у ст. 78 права Уряду видавати постанови на виконання закону і в його межах.

У президентських республіках урядовими актами є акти президента, оскільки саме він вважається носієм виконавчої влади на відповідному рівні.

Стосовно до змішаних республікам доречно навести приклад Намібії.Компетенція Кабінету визначена в ст. 40 як спільна компетенція його членів, включаючи, стало бути, Президента та Прем'єр-міністра. Вона охватьівает такі функції і повноваження:

а) керівництво, координацію та нагляд за міністерствами та урядовими департаментами,

верхові (para-statal) підприємства, консультування Президента і Національних зборів щодо бажаності і доцільності попереднього підзаконного регулювання таких підприємств з точки зору публічного інтересу;

б) законодавчу ініціативу;

в) подання Національним зборам проектів державного бюджету та плану економічного розвитку, а також звітів про їх виконання;

г) виконання інших функцій, доручених їм законом або випливають з такого доручення;

д) участь у засіданнях і дебатах Національних зборів;

е) створення відповідно до закону господарських організацій, установ і напівдержавних підприємств від імені держави;

ж) роз'яснення членам Національних зборів намібійської зовнішньої та зовнішньоторговельної політики та відносин з іншими державами, звіти про це Національним зборам;

з) допомогу Президентові в укладанні міжнародних угод, консультування його з питань національної оборони та підтримання правопорядку, звіти про це Національним зборам;

і) видання вказівок, інструкцій і директив для виконання законів;

к) збереження пильності та енергії, щоб не допустити проявів у будь-якій формі апартеїду, трайбалізму і колоніалізму, заступництво і допомогу особам, які опинилися історичними жертвами цього.

Очевидно, що з урахуванням конституційної формулювання члени Уряду здійснюють викладені функції і повноваження як колективно, так і індивідуально.

Сфера зовнішньої політики залишається у вирішальній мірі доменом уряду (в президентських і багатьох змішаних республіках - глави держави). У цій сфері величезне місце належить конфіденційним відносинам між державами, які вже в силу цього їх характеру, як правило, не стають надбанням ні парламенту, ні громадськості.

При авторитарних і тоталітарних режимах уряд представляє собою адміністративний інструмент, за допомогою якого глава держави або диктатор, що не займає державної посади, керує всією державною машиною. Йому часто передаються законодавчі повноваження.

65. Конституційний нагляд

Однiєю з особливостей державного ладу багатьох країн є наявнiсть конституцiйного контролю. Поняття конституцiйного контролю має кiлька тлумачень. iнодi конституцiйний контроль визначають широко: як дiяльнiсть парламенту, глави держави, судiв або iнших органiв, пов'язану з вирiшенням питання вiдповiдностi конституцiї рiзних нормативноправових або тiльки законодавчих актiв. У деяких випадках йдеться про здiйснення конституцiйного контролю самим народом шляхом референдуму. Найбiльш прийнятим є вузьке трактування конституцiйного контролю, за яким. вiн сприймається насамперед як оцiнка судами загальної або спецiальної юрисдикцiї нормативно-правових актiв на предмет їхньої вiдповiдностi конституцiї. Вiд такої оцiнки залежать можливостi застосування цих актiв або навiть їх iснування.

Наведеному визначенню конституцiйного контролю вiдповiдають реалiї державно-полiтичного життя. У багатьох країнах поняття конституцiйного контролю позначає не тiльки функцiю загального або спецiального суду, а й окремий iнститут, який ототожнюється з вiдповiдними органами i з сукупнiстю правових норм, що регламентують їхню органiзацiю та дiяльнiсть.

І хоч i сьогоднi тут дискутуються питання обсягу повноважень судiв у сферi конституцiйного контролю, реальнiсть цих повноважень не ставиться пiд сумнiв. Бiльше того, судова функцiя конституцiйного контролю розглядається як один з найважливiших елементiв системи стримувань i противаг, що доповнює принцип жорсткого подiлу влад.

До кiнця XIX ст. судова функцiя конституцiйного контролю була сприйнята в рядi країн Латинської Америки i Європи. Новий етап у розвитку конституцiйного контролю почався пiсля першої свiтової вiйни. Зокрема, в деяких країнах у 20-i роки XX ст. були утворенi конституцiйнi суди. Але справжнє визнання цей iнститут одержав пiсля другої свiтової вiйни, коли вiн знайшов вiдображення в бiльшостi новiтнiх конституцiй. Вiдповiдний iнститут сприйнятий майже в усiх країнах Центральної та Схiдної Європи i в тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР.

Характер i змiст конституцiйного контролю багато в чому визначаються природою органiв, якi його здiйснюють. iснує двi основнi моделi органiзацiї конституцiйного контролю. Одна з них має назву американської. За її умов вiдповiдними повноваженнями надiленi всi суди загальної юрисдикцiї.

Модель органiзацiї конституцiйного контролю, за якою вiдповiднi питання вирiшуються практично всiма судами загальної юрисдикцiї, називається також децентралiзованою або <дифузивною> моделлю. Її характеризує тлумачення конституцiйного контролю як суто правової функцiї. В теорiї це означає вiдмову вiд розгляду судами полiтичних питань, пов'язаних iз змiстом законiв та їх застосуванням. Формально все звичайно зводиться до юридичної експертизи того чи iншого закону, здiйснюваної судами у зв'язку з розглядом конкретної цивiльної або кримiнальної справи.

У реальному життi суди, здiйснюючи функцiю конституцiйного контролю, впливають на iснуючий у країнi полiтичний <клiмат>. Особливо це стосується вищого суду. Як свiдчить досвiд США, рiшення верховного суду iстотно впливають на змiст регламентацiї прав i свобод особи та механiзмiв їхнього захисту. Крiм США, вiдповiдна модель прийнята в Аргентинi, Бразилiї, Мексицi, Японiї та в деяких iнших країнах.

Рiзновидом американської моделi органiзацiї конституцiйного контролю є така модель, за якою функцiя контролю належить не всiм загальним судам, а тiльки вищому суду. Ця модель реалiзована в Австралiї, Естонiї, Індiї, Ірландiї, Канадi, Швейцарiї та в рядi iнших країн. Прийнята вона i в деяких країнах, що розвиваються. В усiх цих країнах оцiнку конституцiйностi законодавчих актiв дає верховний суд, який може мати й iншу назву (наприклад, високий суд). У будь-якому випадку такий суд є органом загальної юстицiї, i конституцiйний контроль становить не єдину його функцiю.

Інодi функцiя конституцiйного контролю надана не всьому верхов-ному суду в цiлому, а його спецiальнiй палатi. iснують країни, де для розгляду вiдповiдних питань передбачене створення спецiального складу верховного суду.

Іншою моделлю органiзацiї конституцiйного контролю є так звана європейська або австрiйська модель, її характеризує наявнiсть у державному механiзмi спецiалiзованого судового органу, вiдокремленого вiд судiв загальної юрисдикцiї. Головним завданням цього органу - конституцiйного суду - є оцiнка конституцiйностi законодавчих актiв, хоча вiн надiлений i рядом iнших повноважень. Поряд з конституцiйним судом можуть iснувати й iншi спецiалiзованi суди, але саме вiн має найбiльший авторитет.

Так, у ФРН крiм федерального верховного суду i федерального конституцiйного суду iснують федеральний адмiнiстративний суд, федеральний фiнансовий суд, федеральний суд у сферi трудових вiдносин i федеральний суд iз соцiальних питань. Згiдно зi ст. 92 Основного закону, всi вони разом з судами земель здiйснюють судову владу. Але найбiльш престижним є членство саме в конституцiйному судi.

Видатну роль в обгрунтуваннi європейської моделi органiзацiї конституцiйного контролю вiдiграв вiдомий теоретик права Ганс Кельзен. Вiн був i одним з творцiв конституцiйного суду в Австрiї. Це пояснює, чому вiдповiдну модель iнодi називають <кельзенiвською>. За цiєю моделлю контрольнi повноваження належать єдиному органу конституцiйної юстицiї, який звичайно не має iєрархiї пiдпорядкованих йому органiв. Проте у ФРН та Югославiї, крiм федерального конституцiйного суду, в бiльшостi суб'єктiв федерацiї також створенi конституцiйнi суди. В Росiї в окремих суб'єктах-республiках також дiють конституцiйнi суди.

Органи конституцiйної юстицiї, як правило, називаються конституцiйними судами, хоч зустрiчаються й iншi назви. У Францiї, Казахстанi та в рядi країн, що розвиваються, вiдповiднi повноваження належать органам квазiсудового характеру - конституцiйним радам.

Порядок утворення органiв, що здiйснюють конституцiйний контроль, у рiзних країнах неоднаковий i залежить вiд моделi його органiзацiї. За умов американської моделi посади суддiв верховних судiв замiщуються, як правило, за рiшеннями глави держави, санкцiонованими парламентами. Як зазначалося, у СПiА суддiв верховного суду призначає президент з <поради i згоди> сенату. В такому ж порядку призначаються суддi iнших федеральних судiв.

Існують i iншi порядки формування судiв за умов американської моделi органiзацiї конституцiйного контролю.

У Швейцарiї суддiв союзного суду обирає федеральний парламент. При цьому дiє вимога представництва рiзних мовних груп населення країни. В Естонiї голову державного суду обирає парламент за поданням президента. iншi судовi посади також замiщують за рiшенням парламенту, але вже прийнятим за поданням голови самого державного суду.

Свої особливостi має порядок формування органiв конституцiйної стицiї. Вiдмiнностi наявнi i у принципах їх органiзацiї. Так, в Австрiї до сладу конституцiйного суду входять голова, його заступник i 12 iнших суддiв, а також шiсть так званих запасних суддiв. Голову конституцiйного суду, його заступника, шiсть дiйсних суддiв i трьох запасних призначає президент за пропозицiєю уряду. Решту вакансiй президент замiшує з числа кандидатур, запропонованих палатами федерального парламенту. Суддi онституцiйного суду йдуть у вiдставку у 70-рiчному вiцi.

В Австрiї, як i в iнших країнах, де створенi органи конституцiйної юстиції, встановленi певнi квалiфiкацiйнi вимоги до кандидатiв на вiдповiднi посади. Зокрема, суддi конституцiйного суду повиннi мати вищу освiту за державно-правовим фахом i протягом десяти рокiв до призначення займати посаду, для якої необхiдна ця освiта. До того ж вони мають призначатися з числа iнших суддiв, урядовцiв i професорiв-юристiв унiверситетiв.

У ФРН федеральний конституцiйний суд складається з 16 осiб, яких рiвнiй кiлькостi обирають бундестаг i бундесрат. Закон встановив про;едуру обрання суддiв конституцiйного суду на основi квалiфiкованої iьшостi голосiв. Це призвело до того, що за неформальною угодою кож-з полiтичних партiй розраховує на таке число мiсць для своїх нефорiльних представникiв у конституцiйному судi, яке вiдповiдає її представiцтву в палатах парламенту. За традицiєю частина з пiдтриманих артiями кандидатiв у суддi повинна бути полiтичне нейтральною, решта яоже належати до партiй. Такий порядок формування конституцiйного суду свiдчить про гнучкiсть полiтичних механiзмiв прийняття важливих Дiлень, про толерантнiсть головних полiтичних сил.

Характерною особливiстю органiзацiї федерального конституцiйного суду ФРН є те, що вiн складається з двох сенатiв (палат) з однаковою лькiстю суддiв. Один з сенатiв займається розглядом справ, пов'язаних i захистом прав та iнтересiв окремих iндивiдiв. Другий розглядає решту тань, вiднесених до компетенцiї конституцiйного суду.

Суддi конституцiйного суду ФРН обираються строком на 12 рокiв i права бути переобраними. Закон встановлює мiнiмальний i максимальний вiк тих, хто може займати посади суддiв, 40 i 68 рокiв щовiдно. Крiм цього, визначена вимога щодо професiйних якостей кандидатiв. Ними насамперед можуть бути суддi iнших федеральних судiв i 1, хто має право займати судовi посади.

Існують й iншi процедури формування органiв конституцiйної юстицiї. В Чехiї суддiв конституцiйного суду призначає президент за згодою верхньої палати парламенту. В Словаччинi президент робить вiдповiднi призначення за списком, складеним парламентом. В Болгарiї третину суддiв конституцiйного суду призначає президент, третину обирає парламент, i третину обирають на загальних зборах суддiв вищих судiв загальної i адмiнiстративної юрисдикцiї. В Молдовi посади в конституцiйному судi замiщують нарiвно парламент, президент i вища рада магiстратури, а в Румунiї - кожна з палат парламенту i президент.

Конституцiї i спецiальнi закони встановлюють чисельний склад i строки повноважень конституцiйних судiв. В Молдовi до його складу входять 6 суддiв, в Югославiї - 7, в Киргизстанi, Литвi, Македонiї, Румунiї i Словенiї - 9, Словаччинi - 10, Хорватiї - 11, Бiлорусi, Болгарiї i Польщi- 12, Чехiї i Угорщинi - 15, Росiї - 19. Рiзними є i строки перебування суддiв на посадi: вiд шести рокiв у Молдовi, семи у Словаччинi, восьми у Польщi i Хорватiї, дев'яти в Болгарiї, Литвi, Македонiї, Румунiї, Словенiї та Югославiї, до одинадцяти в Бiлорусi i навiть п'ятнадцяти рокiв у Киргизстанi. Як правило, не припускається повторне переобрання суддiв конституцiйних судiв. У Болгарiї, Литвi i Румунiї кожнi три роки за вiдповiдними квотами оновлюють третину складу вiдповiдних органiв.

Юридичне визначенi i деякi iншi вимоги щодо органiзацiї органiв конституцiйної юстицiї. Практично в усiх країнах передбачена вимога наявностi у кандидатiв спецiальної квалiфiкацiї i стажу, встановленi вiковi цензи для займання посад членiв конституцiйних судiв. Як i в розвинутих країнах, голiв судiв обирають самi суддi. Проте в Литвi голову конституцiйного суду з його ж складу призначає парламент за поданням президента. В Словаччинi вiдповiдне призначення здiйснює сам президент.

66. початок конст розвитку в пн. америці

Система британського колоніального правління склалася до кінця 17 століття. 13 колоній управлялися губернаторами та двопалатними законодавчими зборами, підпорядкованими губернаторам. Таким чином, колонії жили за англійськими законами та підкорялися їм. Тому з самого початку у конституціоналізмі колоній зростали дві протилежні тенденції – реакційна та демократична. Перша була у тих штатах, де Англії вдалося укласти договори з акціонерами колоній. Тут придушувався усякий прояв демократії. Влада належала аристократичним та буржуазним елементам. Так було у восьми колоніях британської корони, серед яких були: Масачусетс, Вірджинія, Плімут, Нью¬Гемпшир, Нью-Йорк, Нью-Джерсі та ін. Друга демократична тенденція зростала у колоніях, де органи управління: губернатори та генеральний суд були виборними та надане жителям колоній активне виборче право не пов'язувалося з будь-якими релігійними вимогами. Такі демократичні тенденції отримали розвиток у колонії Коннектикут у результаті впливу дисидентів, яких вигнали з Масачусетса. Ще більший демократизм мала самоврядувальна колонія Род-айленд. Тут було введено представницьку форму правління з однопалатним законодавчим органом, здійснено відділення церкви від "держави", передбачалися багаторазові вибори, право колективної та індивідуальної законодавчої ініціативи громадян, яким були надані рівні права, проведення референдумів. Була й третя група, що належала приватним власникам. Це Пенсільванія, Делавер та Меріленд.

У відповідності встановленим територіальним особливостям американського колоніального суспільства і його управлінню знаходилися і політико-правові установи в англійських колоніях. Розвивалися вони під впливом Англії, виражаючи економічні потреби колоніального суспільства.

Протягом всього періоду до проголошення незалежності 1776р. політико-економічні відносини з метрополією визначалися політикою штучного стримання розвитку капіталістичних відносин, обмеження економічної свободи буржуазії колоній, зовнішня торгівля яких повністю контролювалася Англією.

Ввесь період до американської революції англійський парламент приймає закони, які душили промисловість та торгівлю у колоніях. Вони викликали обурення в усіх верствах колоніального суспільства. Паралельно з посиленням гніту метрополії у колоніях зростає прагнення звільнитися від колоніального гніту. З'являються обґєднуючі тенденції, що виявились у встановленні конфедеративних відносин. Першорядною формою обґєднуючого руху у колоніях була конфедерація – союз незалежних держав. Боротьба за незалежність у Північній Америці носила характер буржуазної революції.Відбуваючись між англійською і Великою французькою революціями, вона має ряд особливостей. Перша – американській революції не передував феодальний лад. Пояснити це можна тим, що поток колоністів складався з буржуазних чи збуржуазнілих елементів. Американське суспільство не знало спадковитої аристократії, поміщиків та кріпаків, державної демократії привілейованого духовенства. Це суспільство було демократичним за своїм духом, настроями та переконаннями. Це була буржуазна революція у суспільстві, яке вже пережило одну буржуазну революцію. Друга особливість американської революції у тому, що вона переслідувала національно-визвольну мету. Це була боротьба з британським колоніальним гнітом, коли національно-визвольний рух переріс у війну за незалежність.

Ми не будемо зупинятися на ході американської революції, виділяючи з неї тільки події, що стосуються подальшого розвитку конституційного ладу в Америці.

5 вересня 1774 р. у Філадельфії зібрався Перший Континентальний Конгрес, в якому були представлені майже всі колонії (окрім Джорджії). Серед делегатів були Джордж Вашингтон, Бенжамін Франклін, Джордж Адамс. Рішення Конгресу проголошували розрив з британською Метрополією. Фактично це означало початок війни[4].

10 травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий Континентальний Конгрес. У прийнятій декларації лунав заклик взятися за зброю, об'єднати війська колоній. Очолив армію Джордж Вашингтон. Почалася війна за незалежність.

На подальший хід революційних подій значно вплинула Декларація прав Вірджінії (Декларація незалежності), яка стала одним з найважливіших документів у становленні американської конституції. Саме її мав наувазі К.Маркс, коли у листі до А. Лінкольна писав про Америку , як про країну, де виникла вперше ідея великої демократичної республіки, де була проголошена перша декларація прав людини та було дано перший поштовх європейській революції 18 століття. Декларація проголосила, що люди по природі своїй в однаковій мірі вільні і незалежні, вибір рішення та спосіб його сповідання "можуть бути визначені тільки розумом та переконанням, а не силою та насильством"[5].

У декларації проголошувалося, що вся влада перебуває у народі та твориться народом, а правителі є слугами народу та несуть перед ним відповідальність.

У ст.3 Декларації було закріплено право народу на зміну уряду, його повалення, якщо від буде діяти всупереч інтересам народу. Унікальною особливістю Декларації було положення про те, що "свобода друку є одним з оплотів волі взагалі, і вона ніколи не може бути обмежена ніким, крім деспотичного уряду"[6].

4 липня 1776 р. Третім Континентальним Конгресом була затверджена Декларація незалежності. Документ цей був написаний Т. Джеферсоном та відіграв велику роль у розвитку американської демократії та конституціоналізму. За Версальським миром 1783р. Англія визнала незалежність США.

Проголошення декларації незалежності бувших англійських колоній "вільними та незалежними штатами" означало появу на Атлантичному узбережжі Північної Америки 13-ти незалежних суверенних держав. Це ще не були Сполучені Штати Америки у сучасному розумінні цього слова, як єдина федеративна республіка, хоч у Декларації вже була назва "Сполучені Штати Америки".

У Декларації було проголошено: "Ми вважаємо самоочевидними наступні істини: що всі люди створені рівними та наділені "Творцем" визначеними невід'ємними правами".[7]

Хоч Декларація замовчувала питання про рабство, принцип рівноправності вона розповсюдила не на всіх людей, а тільки на білих чоловіків - власників, таким чином, корінні жителі Америки - індіанці, хоч і не були рабами, не включалися в політичну спільність, як і раби.

Не дивлячись на обмеженість ряду положень Декларації, значення Американської революції, яку вона увінчувала, було величним: завоювання незалежності, створення єдиної федеративної республіки, конституційне затвердження буржуазних прав та свобод. Вона була найбільшим етапом у становленні американського конституційного ладу. Після війни перед Сполученими Штатами постала необхідність вирішення внутрішніх проблем. Це були: переборювання економічних труднощів та вжиття заходів по укріпленню державно-політичного устрою. Від їх рішення залежала доля досягнутої незалежності.

У чому полягали та чим були викликані економічні труднощі?

Американська економіка знаходилась у важкому стані. Глибокий спад господарства, зруйнована сфера фінансів, посилена інфляція воєнних років загрожували крахом всій системі. Інфляція призвела до росту цін, особливо на предмети першої необхідності. Дорожнеча підняла заборгованість бідних шарів населення, положення яких було надзвичайно важким. За період війни конгрес та місцеві органи влади у штатах випустили більше ніж півмільярда паперових грошей, для того часу то була колосальна сума. Вартість паперових грошей постійно знижувалася, їх відмовлялися приймати як платню за борги та погашення податкових зобов'язань. Це означало, що ввесь тягар фінансових труднощів був перекладений на плечі народу.

Продаж сільськогосподарської продукції та ремісничих виробів був ускладнений несприятливою кон'юнктурою ринку, наповненого дешевими британськими товарами. Конкурувати з ними американський продукції було не під силу. Люди виявлялися неплатіжеспроможними, ставали боржниками. Важке економічне становище викликало обурювання у народі. Юрби бідноти, страждаючи від вилучення боргів брали участь у зборах, виступаючи з скаргами на дії судів. Такі збори отримали назву народних конвентів.

У 1782 р. у Нортгемптоні (штат Масачусетс) відбулися конвенти, які прийняли резолюції, засуджуючи вирок боржникам. Головував у цьому русі С.Елі, закликавший бідноту озброїтись та боротися за прийняття конституції. Цей рух, як і ряд інших, носив стихійний, неорганізований характер, що визначило його поразку. Так і було і з повстанням у 1787р. під керівництвом Даніеля Шейса - дрібного фермера у штаті Масачусес. Повстанці вимагали переділу землі та відміни боргів. Це було спробою народних мас вирішити економічні питання революційним шляхом. Підсумком повстання було те, що представники правлячих класів зрозуміли необхідність переглянути систему влади у бік її укріплення і централізації. Повстання було поштовхом для прискорення прийняття нової конституції. Не дивлячись на жорстоке придушення повстання Шейса, невдовзі після цього був скликаний Конституційний конвент.

Скликанню Конституційного конвенту передували події початку 1787 року, коли в Анаполісі (штат Меріленд) у лютому 1787р. відбулася конференція представників штатів. На ній обговорювалися правила внутрішньої торгівлі. Ініціатива скликання належала Віргінський законодавчій асамблеї, котра звернулася з закликом до інших штатів обрати делегатів та зібратися в Анаполісі. Делегатів, що прибули, представляли тільки 5 штатів з 13, тобто, меншість. Обговорення було вирішено не проводити. Тоді А. Гамільтон запропонував направити всім штатам звернення з закликом зібратися у травні 1787 року на конвент, щоб "привести у відповідність з насущними потребами союзу конституцію федерального уряду"[8].

Ця пропозиція була прийнята делегатами в Анаполісі та всім штатам було надіслано пропозицію зібратися для обговорення не тільки торговельних, а й інших насущних питань державного переустрою США. Під насущними питаннями народ розумів заклик - разом розробити справедливу конституцію, яка б відповідала загальним інтересам.

Нова конституція була вимогою всього суспільства. Але якщо народ чекав справедливу конституцію, яка б відповідала його інтересам, то представники заможних класів розраховували за новою конституцією встановити в країні "закон та порядок", закріпити законодавчу владу заможних, щоб позбавитися "жахів демократії, що не контролюється". Так були визначені різні тлумачення "справедливості". Один з тих, хто створював конституцію, Дж. Медісон, писав: "Ті, хто володіє власністю, а також ті, хто її не має завжди представляли різні інтереси у суспільстві. Теж саме можна сказати про кредиторів та боржників. Земельні, промислові, торговельні та грошові інтереси, а також інтереси менших груп обов'язково проявляються в цивілізованих націях та поділяють їх на різні класи, що керуються у своїх діях різними почуттями та поглядами. Регулювання цих неоднакових та суперечивих інтересів є основною метою сучасного законодавства."[9]

Делегати конституційного конвенту, що взяли на себе місію розробки нового законодавства, привласнили собі право регулювати інтереси різних класів та груп населення суворо у відповідності з інтересами багатих власників.

Перейдемо до безпосередньої діяльності конвенту по розробці Конституції США та її характеристики.

Конституційний конвент розпочав свою роботу у травні 1787 р. Складався він в основному з представників буржуазії та заможних землевласників, що закріпилися при владі в ході війни за незалежність. Так, з 55 делегатів у конвенті – 24 були банкірами й лихварями, 11 - купцями та мануфактурниками, 15 - рабовласниками.

У конвенті розгорілася боротьба з питання організації влади. Більшість делегатів була прихильниками федерального державного устрою з міцною центральною владою. Буржуазія, що закріпилася при владі, мала потребу в єдиному національному ринку. Згідно нової конституції Сполучені Штати перетворювалися з конфедерації майже самостійних штатів в єдину федеральну державу. Це перетворення на союз штатів здійснювалося для можливості проведення спільної зовнішньої політики, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, оборони та регулювання відносин як між штатами, так і між окремими громадянами.

У конституції, яку розробив конвент, законодавча влада у країні належала представницький установі - Конгресу, який складався з двох палат: Сенату та Палати представників.

Кожний штат республіки надсилав у Сенат по два депутати, які висувалися місцевими законодавчими зборами. Це були сенатори, термін повноважень яких встановлювався 6 років. Кожні 2 роки склад сенаторів змінювався на одну третину. Палата представників складалася з депутатів, які обиралися від кожного штату у відповідності з чисельністю його населення. Термін повноважень членів палати представників визначався два роки.

Виборчим правом користувалися тільки чоловіки, що досягли 21 року. У зв'язку з тим, що у кожному штаті мали місце свої конституції з різними видами обмежень у виборчих правах (ценз осідлості, вміння читати та тлумачити конституцію та ін.), кількість виборців дуже обмежувалася. З 3,5 млн. чоловік населення це право мали лише 120 тис. чол. (4,8 %). Не мали виборчого права жінки, індіанці та негри.[10]

Виконавчу владу очолював Президент. Він був головою як держави, так і уряду. Країною він управляв через секретарів, виконуючих роль міністрів, які несли відповідальність тільки перед Президентом.

Президент наділявся широкими повноваженнями. Він не тільки головував у федеральному уряді, а й був головнокомандувачем усіма військовими силами. Обирався Президент строком на чотири роки непрямими виборами: спочатку вибиралися виборники, які безпосередньо обирали Президента.

Закони розглядалися та затверджувалися в обох палатах. Кожний законопроект повинен був отримати підпис Президента, який мав право "затримуючого вето". Але, якщо палати більшістю у дві третини складу повторно підтверджували свою волю видати закон (після другого обговорення), то він міг набрати силу і без санкції Президента.

Для регулювання взаємодій між окремими штатами й громадянами, а також інших положень, що прийняті конгресом, конституцією був заснований Верховний чи Федеральний суд, який був вищою апеляційною інстанцію на рішення та вироки апеляційних судів. Верховний суд складався з голови та членів, що призначалися Президентом на все життя. Верховний суд слідкував за відповідністю закону Конституції, міг визнати чи відмінити його. Такою була структура вищих політичних організацій по Конституції 1787 року.

67. Конституція США

Конституція Сполучених Штатів Америки — порівняно неважкий документ, за визначенням, яке міститься в ній са¬мій, — є "основним законом країни". Це означає: якщо кон¬ституції окремих штатів або закони, проведені законодавчи¬ми органами штатів чи всієї країни, суперечать Федеральній Конституції, вони не мають сили. Рішення, внесені Верхов¬ним судом США за два сторіччя, підтвердили й закріпили доктрину превалювання Конституції всієї країни.

Влада посадових осіб обмежена, їхня діяльність повинна відповідати статтям Конституції чи законам, складеним згідно з її положеннями. Обрані посадові особи повинні пере¬обиратися у певні строки і тоді їх послужний список підля¬гає пильному розгляду громадськістю. Призначені посадові особи повинні виконувати завдання, покладені на них, і мо¬жуть бути усунені з посади у тому разі, якщо їхня діяльність буде визнана незадовільною. Виняток становлять члени Вер¬ховного суду і федеральні судді, які довічно призначаються Президентом США.

Найчастіше волевиявлення американського народу здій¬снюється шляхом голосування. У Конституції, однак, перед¬бачається можливість зняття посадових осіб у випадках особливо значних посадових злочинів чи неправомірних дій шляхом спеціальної процедури, відомої під назвою "імпіч¬мент". Розділ ІУ ст. 2 говорить: "Президент, Віце-президент і всі громадські посадові особи Сполучених Штатів відсторо¬нюються від посади, якщо при засудженні в порядку імпіч¬менту вони будуть визнані залученими у зраді, хабарництві чи інших тяжких злочинах і провинах". У таких випадках Палата представників повинна провести законопроект про імпічмент, потім посадова особа повинна постати перед су¬дом, роль якого виконує Сенат під головуванням Голови Верховного суду Сполучених Штатів.

Імпічмент вважається у Сполучених Штатах заходом ра¬дикальним. За двісті років існування Штатів тільки тринад¬цять посадових осіб федеральної системи підлягали цій про¬цедурі. Серед них: дев'ять федеральних суддів, один член Верховного суду, один військовий міністр, один сенатор і один Президент — Ендрю Джонсон. (Юридична комісія Па¬лати представників пропонувала застосувати процедуру ім¬пічменту по відношенню до Президента Річарда Ніксона, але він подав у відставку до того, як законопроект був проведе¬ний у Палаті.) У цих тринадцяти випадках тільки четверо федеральних суддів було засуджено і знято з постів, які вони займали. Посадові особи в адміністрації окремих штатів та¬кож можуть підлягати імпічменту з боку законодавчих влад свого штату.

Принципи державного управління. Хоча з часів сво¬го прийняття Конституція зазнала деяких змін, її головні по¬ложення залишаються такими, якими вони були у 1789 p.:

законодавча, виконавча і судова влада відокремлені одна від одної і розрізняються за своїм завданням. Повноваження, надані кожній з них, врівноважуються правами двох інших. Кожна здійснює контроль за можливими перевищеннями повноважень з боку інших влад.

Конституція, проведені у відповідності з нею закони і до¬говори, запропоновані Президентом і схвалені Сенатом, пре¬валюють над усіма іншими законами, актами і постановами виконавчої влади.

Усі особи рівні перед законом і користуються однаковим правом на захист закону. Усі штати рівноправні і жоден з них не має права отримувати спеціальні привілеї від феде¬рального уряду.

У встановлених Конституцією межах кожний штат пови¬нен визнавати і поважати закони інших штатів.

Порядок внесення поправок. Творці Конституції ясно усвідомлювали, що в міру розвитку нації до Конституції до¬ведеться вносити зміни. При цьому вони вважали: порядок внесення змін не повинен бути надто легким, з тим щоб уникнути прийняття недостатньо продуманих і поспішних поправок. У той самий час цей порядок не повинен бути й таким, що дозволить меншості затримати проведення зако¬нопроектів, за якими стоїть більшість громадян.

їх рішення полягало у розробці подвійної процедури змі¬ни Конституції. Пропозиція про внесення поправки може бу¬ти зроблена Конгресом, якщо за неї буде подано не менш як дві третини голосів у кожній палаті. З іншого боку, законо¬давчі органи двох третин штатів можуть звернутися до Конг¬ресу з вимогою скликання національного Конвенту (з'їзду) для обговорення й складання проекту поправки. У будь-яко¬му випадку для набрання чинності поправка має бути схва¬лена трьома чвертями штатів.

Крім внесення прямих змін до Конституції, може бути змінене юридичне трактування її положень. Ще у перші ро¬ки Існування республіки в рішенні по справі "Мербьюрі про¬ти Медіссона", Верховний суд висунув доктрину судового перегляду, яка полягала в тому, що суд має право на тлума¬чення постанов Конгресу і винесення рішень про їх консти-туційність. Ця доктрина дає суду право на інтерпретацію змісту різних розділів Конституції у застосуванні до юридич¬них, політичних, економічних і соціальних умов, тобто та¬ких, що змінюються. З роками чимало рішень Верховного су¬ду з обширного кола питань — від урядового регламентування роботи радіо і телебачення до встановлення прав обвину¬вачених за кримінальними справами — привели до зміни меж застосування конституційних положень, без істотних текстуальних змін самої Конституції.

Закони, проведені Конгресом для здійснення положень Основного закону чи для їх пристосування до змінених умов, іноДі розширюють і навіть змінюють текст Конституції. Правила і постанови численних агенцій федерального уряду деякою мірою здійснюють аналогічний вплив. В обох випад¬ках кінцевою є думка Верховного суду відносно відповідності таких законів і постанов задумам і духу Конституції.

68. Білль про права. Поправки

З 1789 року, коли Конституція США набрала чинності, до неї було внесено 27 поправок. Найзначніші зміни були зроблені протягом 1789—1791 pp. За цей період до неї було внесено 10 поправок, які склали так званий білль про права. Вони як єдиний документ були схвалені Конгресом у 1789 році і ратифіковані 11 штатами до кінця 1791 року.

Під час дебатів з проекту Конституції її прихильники зустріли найсерйозніший опір не з боку противників зміц¬нення федерального Союзу, а з боку політичних діячів, які вважали за необхідне, щоб у Конституції були обов'язково вказані загальні права людини. Одним з таких був Джордж Мейсон, автор Декларації прав штату Віргінія, — декларації, яку можна вважати попередницею білля про права. Коли Дж. Мейсон був делегатом Конституційного Конвенту, він відмовився підписувати Конституцію, оскільки, на його дум¬ку, в ній не було передбачено достатню охорону індивідуаль¬них прав. Подібне ставлення Дж. Мейсона трохи не стало перешкодою ратифікації Конституції штатом Віргінія. Штат Масачусет, з таких самих міркувань, поставив умовою рати¬фікації внесення доповнення, що гарантує особисті права людини. До відкриття першого Конгресу більшість його учас¬ників була за внесення у Конституцію подібних поправок, і Конгресу майже не довелося витрачати час на їх складання. Ці 200-літні поправки залишилися й досі без змін. Перша поправка до Конституції гарантує свободу совісті, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до уряду з пе¬тиціями про припинення зловживань. Друга гарантує право громадян носити зброю. Третя поправка забороняє розмі¬щення військ у приватних будинках без згоди хазяїна За чет¬вертою поправкою, забороняються необгрунтовані обшуки і арешти осіб і майна.

Наступні чотири поправки стосуються судової системи. П'ята — забороняє передачу справ за тяжкими злочинами до суду без винесення вердикту Великим Журі, не допускає повторного суду за один і той самий злочин; забороняє нак¬ладення покарання без належного розгляду злочину у відпо¬відності із законом, а також каже про те, що обвинувачена особа не може бути примушена свідчити проти самої себе. Шоста поправка гарантує швидкий розгляд кримінальних справ у відкритому суді. В ній містяться вимоги суду з не-упередженим складом присяжних, надання кваліфікованого захисту і свідчення у присутності обвинуваченого. Згідно із сьомою поправкою, цивільні процеси, в яких ідеться про ком¬пенсацію шкоди на суму понад 20 доларів, повинні розгляда¬тися судом присяжних. Восьма поправка забороняє накла¬дання надміру високих застав або штрафів, а також жорсто¬ких чи незвичайних покарань.

Дві останні поправки містять положення більш загально¬го плану. Так, наприклад, у дев'ятій поправці говориться, що наведений у Конституції перелік прав людини не повинен вважатися вичерпним і що люди мають й інші права, про які не сказано в Конституції. Згідно з десятою поправкою, пов¬новаження, не закріплені Конституцією за федеральним уря¬дом, але й не заборонені для виконання штатами, збері¬гаються за штатами чи за народом.

Захист особистих свобод. Конструктивність Конститу¬ції, яка проявилася в організації федерального уряду, дала Сполученим Штатам можливість зберегти виключну стабіль¬ність протягом двох століть. Проте навряд чи можна було б вважати більшим досягненням стабільність, надбану на шко¬ду свободі.

Білль про права і наступні поправки до Конституції дають американському народові певну гарантію загальних прав людини.

Під час національних криз урядам завжди здається при¬вабливим, в інтересах безпеки країни, призупинити дію за¬конів, які гарантують людські права У Сполучених Штатах такі спроби завжди приймалися вельми неохоче і впроваджувалися у життя під дуже суворим контролем. Наприк¬лад, за часів війни виникла необхідність піддати цензурі лис¬тування між Сполученими Штатами і закордонними країна¬ми, в особливості листи додому з театрів військових дій; але навіть тоді конституційна гарантія справедливого суду не скасовувалася. Особа, обвинувачена у таких злочинах, як шпигунство, диверсія та інших підривних діях, мала право на захист, і згідно з американською системою вона вважала¬ся невинуватою доти, поки її провина не була доведена.

Поправки до Конституції, прийняті після білля про пра¬ва, охоплюють саме широке коле питань. Однією з найваж¬ливіших вважається винесена 1868 р. 14-та поправка. У ній наведено ясне й чітке визначення громадянства і підтвер¬джуються розширені гарантії справедливого управління. Ін¬шими поправками була обмежена судова влада національно¬го уряду, змінений порядок президентських виборів, заборо¬нене рабство, надане рівне право на голосування незалежно від раси, кольору шкіри, статі чи перебування у рабстві до його скасування; Конгресу було надане право оподатковува¬ти доходи, а також був встановлений порядок виборів сена¬торів шляхом народного голосування.

До більш пізніх належать поправки: 22 — обмежує час перебування Президента у влади двома строками; 23 — на¬дає мешканцям округу Колумбія право на участь у прези¬дентських виборах; 24 — підтверджує право на голосування незалежно від сплати податку на голосування, 25 — вста¬новлює порядок заміщення поста Віце-президента між вибо¬рами; 26 — знижує виборчий вік до вісімнадцяти років; 27 — забороняє Конгресу підвищувати собі платню (мається на увазі діючий, а не наступний склад парламенту).

Треба зазначити, що більшість з цих 27 поправок були спрямовані на розширення особистих, громадянських чи по¬літичних свобод у той час, як лише деякі з них мали за мету подальший розвиток урядової структури, наміченої у Філа¬дельфії 1787 р.

69. Політичні партії.

Історично в США склалася двопар¬тійна система, тобто політичне панування двох найбільш впливових політичних партій — республіканської і демокра¬тичної. Спочатку партії достатньо чітко розмежовували свої інтереси. У той самий час, уже в 50-х роках XIX ст. в Аме¬риці суспільних протиріч було набагато менше порівняно з європейським суспільством.

Наприкінці XVII століття виділилися два основних угру¬повання. По-перше, це федералісти, які прагнули створення сильного союзу штатів, тобто унітаризації держави. Пізніше це угруповання перетворилося на ядро демократичної партії. І, по-друге, республіканці, які вимагали політичного життя і збереження широкої автономії штатів. Заслугою республі¬канців у той час було здійснення ряду прогресивних реформ, які були пов'язані переважно .з діяльністю Президента Т. Джеффереона, Проте у другій половині XIX ст. у цьому питанні сталися істотні зміни. Демократична партія, яка ма¬ла як соціальну базу південні штати, перетворилася на пар¬тію, що боролася за збереження рабства. Республіканська партія очолила боротьбу Півночі проти Півдня. Таким чи¬ном, колись дві головні партії в США у той час являли собою дійсно ворогуючі політичні організації, розділені серйозними протиріччями. Після поразки рабовласницького Півдня капі¬талізм почав швидко поширюватися на його території, в ре¬зультаті чого основа корінних протиріч між республіканцями і демократами зникла.

Тепер жодної істотної різниці між демократами й респуб¬ліканцями не існує. Основні функції обох партій складають¬ся з того, щоб забезпечити добір, висунення і обрання на ви¬борні посади своїх представників.

Слово "партія" у звичайному його розумінні може бути застосоване до цих партій з деякою умовністю. Річ у тім, що і республіканська і демократична партії не мають постійного членства, і кожний, хто голосував на виборах за представни¬ків тієї чи іншої партії, може вважати себе або республікан¬цем, або демократом. Партії не мають постійних політичних програм, партійних білетів, не збирають членських внесків. Тільки 1974 р. демократи вперше прийняли устав своєї пар¬тії. До кожних президентських виборів партії розробляють свої передвиборчі програми.

У США існують і проявляють певну активність й інші по¬літичні партії. Вони мають вплив у масштабах окремих шта¬тів, на місцевому рівні і навіть досягають успіху у проведенні своїх кандидатів на суспільні посади. Наприклад, протягом першої третини XX століття Соціалістична партія мала два місця у Палаті представників і понад 50 постів мерів міст.

Губернатором штату Вісконсін протягом кількох років був член Прогресивної партії, а 1974 р. губернатором штату Мен став незалежний кандидат, який переміг і республікан¬ців, і демократів.

У загальнодержавних масштабах лише раз сталося так, що Президентом був обраний представник другорядної пар¬тії — Авраам Лінкольн, якого було висунуто 1860 р. ново-створеною тоді Республіканською партією. Але вже тоді дво¬партійна система настільки укоренилася в політиці, що одна з найбільших на той час політичних організацій, ВІГІ, швид¬ко втратила свій вплив і через кілька років розпалася, зали¬шивши на політичній арені знов-таки дві головуючі партії: республіканську і демократичну.

70, 71. Конгрес.Законодавча влада.

Стаття 1 Конституції надає зако¬нодавчу владу Конгресу, який складається з двох палат: Се¬нату та Палати представників. До Сенату за Конституцією входить по два представники від кожного штату. Кількість членів в палаті представників пропорційна кількості населен¬ня і тому не обмежується Конституцією.

Протягом ста років після прийняття Конституції сенато¬ри не обиралися прямим голосуванням населення. Вони оби¬ралися законодавчими органами штатів і представляли кон¬кретний штат, який їх обрав. 1913 р. була прийнята 17-та поправка до Конституції, згідно з якою сенатори стали оби¬ратися шляхом прямих виборів.

Делегати Конституційного Конвенту виходили з такого. Якщо окремі групи (одна, яка представляє уряди штатів* і друга — населення) разом схвалюватимуть кожен закон, що приймається, то це зменшить загрозу виявлення з боку Конгресу поспішності чи недбайливості при затвердженні нових законів. Одна палата завжди мала можливість контролювати іншу відносно, наприклад, того, як це існува¬ло, в той час в англійському парламенті. Прийняття 17-ї по¬правки не внесло суттєвих змін в це врівноважене співвідно¬шення влади обох палат.

У той час, як в Конституційному Конвенті проходили бурні дебати відносно складу й повноважень Конгресу, бага¬то делегатів вважали, що роль законодавчої влади буде по* рівняно малозначущою. Деякі вважали, що Конгрес займати¬меться переважно питаннями зовніцшьої політики, надавши права рішення внутрішніх проблем штатам і місцевій владі.

Однак усі ці припущення були помилковими. Конгрес за¬рекомендував себе активним і авторитетним органом з ши¬рокими повноваженнями за всіма питаннями державної по¬літики.

Вимоги до членів Конгресу. Згідно з Конституцією, члени Сенату повинні досягти 30-річного віку, бути громадя¬нами Сполучених Штатів не менш як дев'ять років і постій¬но мешкати у тому штаті, від якого обрані. Члени Палати представників повинні бути не молодшими від 25 років, бути, громадянами США не менш як сім років і постійно мешкати у тих штатах, які надіслали їх до Конгресу. Штати можуть встановлювати додаткові вимоги при виборах до Конгресу, але, згідно з Конституцією, кожна палата сама має право встановлювати вимоги до її членів.

Кожний штат має у Конгресі двох сенаторів. Так, най¬менший штат Род-Айленд (територія — 3156 кв. км) має та¬ке саме представництво у Сенаті, як і найбільший штат Аляска (площа 1524640 кв. км).

Загальна кількість членів Палати представників встанов¬люється Конгресом. Далі ця кількість розподіляється між штатами пропорційно кількості їх населення. Разом з тим, кожному штату, незалежно від кількості його мешканців, Конституцією гарантоване право мати не менше одного чле¬на Палати представників. У наш час шість штатів — Аляска, Делавер, Невада, Північна Докота, Вермонт, Вайомінг - мають лише по одному представнику. З іншого боку, шість штатів мають у цій палаті більш як по двадцять представни¬ків і лише Каліфорнія — 43. Згідно з Конституцією, кожні десять років має відбуватися перепис населення і за його ре¬зультатами перерозподіляються місця у Палаті представни¬ків. Спочатку кількість членів Палати представників була встановлена як один від кожних ЗО тис. громадян. У першій Палаті представників було 65 членів, а після першого пере¬пису їх кількість підвищилася до 106. Якби цей принцип представництва зберегли, то представників було б близько 7 тисяч. На сьогодні Палата представників нараховує 435 членів: по одному від кожних 480 тис. мешканців США. Законодавчі органи штатів поділяють кожний штат на вибор¬чі округи, які мають бути приблизно однаковими за кількіс¬тю населення. Раз у два роки виборці кожного виборчого ок¬ругу обирають свого представника до Конгресу.

Сенатори обираються на виборах у штатах, які здій¬снюються кожного парного року. Термін повноважень сена¬торів — шість років, оскільки кожних два роки одна третина Сенату переобирається. Таким чином, дві третини Сенату — це люди, які мають досвід законодавчої роботи.

Оскільки термін повноважень членів Палати представни¬ків складає два роки, загальний термін роботи Конгресу в да¬ному складі встановлений також два роки. 20-та поправка до Конституції закріплює, що Конгрес повинен збиратися на звичайну сесію 3 Січня кожного року, якщо цей термін не бу¬де змінено самим Конгресом. Робота Конгресу триває доти, доки його члени не проголосують за перерву, зазвичай це трапляється в кінці року. Президент може скликати спе¬ціальну сесію, якщо в цьому буде необхідність. Сесії Конгре¬су проходять у Капітолії у Вашингтоні (округ Колумбія).

Повноваження Палати представників і Сенату. Кожна палата Конгресу має право законодавчої ініціативи за будь-якими питаннями, за винятком фінансових законопро¬ектів; останні повинні бути запропоновані в Палаті представ¬ників. Отже, великі штати мають змогу більшою мірою впли¬вати на стан державної казни, аніж малі. Разом з тим, на практиці кожна палата може голосувати проти законопроек¬тів, прийнятих іншою палатою. Сенат може не ухвалити фі¬нансовий або будь-який інший законопроект. Палата пред¬ставників може запропонувати до нього поправки, які змінюють його сутність. У цьому разі, для набрання законопро¬ектом чинності закону, узгоджувальна комісія, до складу якої входять члени обох палат, повинна запропонувати ком¬промісне рішення, яке б задовольняло обидві сторони.

Сенат також має свої особисті права, у тому числі право більшістю у дві третини голосів затверджувати призначення Президентом вищих посадових осіб у федеральному уряді, а також ратифікувати всі угоди. Негативна реакція будь-якої палати нейтралізує дії виконавчої влади.

На випадок імпічменту урядових посадових осіб Палата представників має виключне право пред'являти обвинува¬чення у зловживаннях, що тягнуть за собою офіційний розг¬ляд. Сенату належить виключне право проводити цей розг¬ляд і вирішувати питання про вину чи відсутність вини поса¬дових осіб. Висновок про наявність вини має наслідком усу¬нення урядової посадової особи з посади, яку вона посідає.

Широкі повноваження Конгресу сформульовані у пара¬графі 8 Конституції: встановлювати та стягувати податки; укладати договори займу для поповнення державної казни; встановлювати правила й обмеження у торгівлі між штатами та в зовнішній торгівлі і т. ін. — усього 17 пунктів.

Деякі з цих повноважень вже застаріли (наприклад, про¬кладання поштових шляхів), але вони продовжують діяти. Десята поправка встановлює певні межі компетенції Конгре-. су, уточнюючи, що повноваження, не надані уряду Союзу, зберігаються за штатами. Крім цього, Конституція прямо за¬бороняє Конгресу вирішувати низку конкретних питань. Так, Конгрес не має права: припиняти дію habeas corpus (конституційних гарантій недоторканності особи), за виклю¬ченням окремих ситуацій під час заколота чи вторгнення; оподатковувати громадян прямими податками інакше, чим на підставі вже здійсненого перепису; санкціонувати введен¬ня будь-яких станових титулів і т. ін. — усього сім пунктів.

Посадові особи Конгресу. Згідно з Конституцією, Ві¬це-президент є головою Сенату. Його голос не враховується при голосуванні, за виключенням випадку рівності голосів. У разі відсутності Віце-Президента Сенат обирає голову pro tempore. Палата представників обирає свого особистого го¬лову — спікера палати. При цьому і спікер, і голова pro tem¬pore завжди є членами тієї політичної партії, яка має біль¬шість у даній палаті.

На початку роботи кожного нового складу Конгресу чле¬ни політичної партій обирають керівників своїх фракцій та інших посадових осіб для забезпечення порядку розгляду за¬пропонованих законопроектів. Ці посадові особи разом з го¬ловами палат і головами комісій суттєво впливають на зако¬нодавчий процес.

Законодавчий процес. Однією з головних особливос¬тей Конгресу є те, що ведучу роль в його роботі відіграють комісії. Свого значення вони набули не відразу, а поступово, оскільки Конституцією вони взагалі не передбачені.

На теперішній час у Сенаті діє 18 постійних комісій, а в Палаті представників — 23. Кожна комісія спеціалізується у певній галузі законодавства з іноземних справ, оборони, бан¬ківської діяльності, сільського господарства, торгівлі і т. ін. Комісія може ухвалити, переглянути, залишити без уваги будь-яку пропозицію. Для того щоб зажадати законопроект з комісії в Палату представників, потрібні підписи 218 членів Палати, а в Сенат — сенатської більшості. На практиці не¬обхідна більшість голосів збирається дуже рідко.

Партія, яка має більшість у даній палаті, контролює ро¬боту комісій. Голів комісій обирають на закритих засіданнях членів цієї партії або на зборах спеціально призначених представників. Партії меншості пропорційно представлені в комісіях, у відповідності з кількістю місць, що їх має у роз¬порядженні партія в даній палаті.

Існують різні способи внесення законопроектів: постій¬ними комісіями, спеціальними комісіями, Президентом it. ін. Внесені законопроекти передаються у відповідні комі¬сії, які призначають публічні слухання, що можуть тривати кілька тижнів або місяців. Якщо комісія схвалила законопро¬ект, він надсилається на загальне обговорення у відповідну палату. У Сенаті час обговорення практично не обмежуєть¬ся. У Палаті представників, як правило, встановлюється рег¬ламент. Після завершення дебатів члени палати голосують за те, щоб або схвалити законопроект, або відхилити чи від¬класти (останнє прирівняне відхиленню), або повернути до комісії. Законопроект, прийнятий однією з палат, надси¬лається на розгляд у другу палату. Якщо друга палата вне¬сла в нього поправки, то узгоджувальна комісія, яка має у своєму складі членів обох палат, намагається усунути роз¬біжності.

Після прийняття обома палатами законопроект надси¬лається Президентові, оскільки, за Конституцією, законопро¬ект набирає чинності закону тільки після підписання його Президентом. Президент має право або підписати законо¬проект — у цьому разі він стає законом — або накласти на нього вето. В останньому випадку законопроект може стати законом тільки тоді, коли при повторному голосуванні в Конгресі він збере дві третини голосів в обох палатах

Президент може також відмовитись як від підпису зако¬нопроекту, так і від накладення на нього вето. Тоді законо¬проект стає законом без підпису Президента рівно через де¬сять днів (не враховуючи неділь) після надходження його на розгляд. Єдиним виключенням з цього правила є випадок, коли сесія Конгресу закривається раніше, ніж вийде декад¬ний термін з дня надсилання законопроекту на розгляд Пре¬зидентові. У цьому разі відмова Президента підписати зако¬нопроект анулює його навіть без накладення вето — така ситуація, як уже зазначалося, має назву "кишенькове вето".

Право Конгресу на розслідування. Однією з найваж¬ливіших функцій Конгресу, не пов'язаних із законодавчою діяльністю, є право на розслідування. Це право, зазвичай, надається комісіям або постійним, або спеціально сформова¬ним з членів обох палат. Розслідування проводиться з метою отримання інформації, необхідної для прийняття майбутніх законів, для перевірки ефективності вже прийнятих законів, для перевірки кваліфікації і контролю роботи посадових осіб і службовців інших відомств, а також для збору даних, необ¬хідних для порушення імпічменту. Комісії часто залучають до роботи експертів "зі сторони", з тим, щоб якнайкваліфі-кованіше провести слухання в ході розслідування і для більш детального вивчення питань.

Право на розслідування тягне за собою важливі наслід¬ки. Одним з них є право опублікування ходу і результатів розслідування. Більшість слухань у комісіях відбувається відкрито й широко висвітлюється у засобах масової інформа¬ції. Таким чином, розслідування, що їх проводить Конгрес, відіграють велику роль в інформуванні населення про роботу Конгресу з метою породження громадського інтересу до за¬гальнонаціональних проблем.

Другим важливим наслідком є право Конгресу вимагати надання свідчень від свідків, які ухиляються, та притягувати їх до суду за неповагу до Конгресу — у разі відмови давати свідчення або за неправдиві свідчення.

72. Президентська влада

Величез¬ний військово-бюрократичний апарат, очолюваний Прези¬дентом, являє собою в сучасних умовах найважливішу політичну установу, з допомогою якої монополістичний капітал США здійснює свою внутрішню та зовнішню політику.

Конституція США наділила Президента широкими пов¬новаженнями, чим поставила його на чолі так званої "вико¬навчої гілки влади". Однак конституційні повноваження є лише частиною влади, яку фактично отримав Президент, з початку епохи імперіалізму.

За конституцією, Президентом може бути уродженець США, який досяг 35-літнього віку і проживає безвиїзно у ме¬жах США не менш як 14 років. Встановлено також, що Пре¬зидент і Віце-президент не можуть бути мешканцями одного й того самого штату. Проте наряду з цими конституційними вимогами, які ставляться до кандидатів на посаду Президен¬та, на практиці з'явилася ціла низка інших вимог. Практично кандидатом у Президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних партій.

Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожний штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до Конгресу. Загальне число виборців у країні, та¬ким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат Конгресу, плюс три виборці від Федерального округу Колум¬бія. Кожна партія у штаті висуває свій перелік виборців. Партія, що набрала більшість голосів, надсилає у виборчу колегію всіх виборців від штату. Виборців обирають у пер¬ший вівторок після першого понеділка листопада високосно¬го р©ку. Обрані виборці збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того самого року і подають голоси за кандидатів у Президенти й Віце-президенти.

Підготовка до виборів Президента розпочинається при¬близно за рік до голосування виборців, коли партії, почи¬нають добирати своїх кандидатів на вищу державну посаду. Навесні року президентських виборів у штатах проводяться первинні вибори (праймеріз), у ході яких висуваються кан¬дидати на посаду Президента і Віце-президента від кожного штату, обираються кандидатури виборців, призначаються де¬легати на національний партійний Конвент. Вищого напру¬ження виборча кампанія сягає в середині літа, коли зби¬раються партійні Конвенти для висунення кандидатів на пост Президента і Віце-президента.

Національний партійний Конвент юридично вважається вищим партійним органом, але в дійсності він збирається лише раз на чотири роки і тільки для того, щоб висунути кандидата на посаду Президента чи Віце-президента від цієї партії.

Усі рішення національних Конвентів, включаючи призна¬чення кандидатів, приймаються, звичайно, більшістю голосів делегатів.

Основна боротьба у ході роботи Конвентів розгортається навколо найбільш популярних кандидатів, яких у кожної партії є, як правило, два-три. Коли, нарешті, той чи інший кандидат набирає більшість голосів, його вважають "висуну¬тим одностайно". Обравши кандидата на посаду Президента, Конвент у такому самому порядку обирає кандидата у Віце-президенти. Конституційна процедура обрання Президента — чиста фікція, оскільки у дійсності результат виборів вирішу¬ється в ході голосування за виборців. Та партія, яка спромог¬лася провести у виборчу колегію більшу кількість виборців, стане правлячою партією —- її ставленик перебуватиме у Бі¬лому домі чотири роки. Виборець не є незалежним. У силу традиції, що склалася, непорушною стала конституційна норма, за якою виборець голосує за кандидатів своєї партії (яка його обирала). За всю історію існування США не було випадку, щоб виборець зрадив свою партію і проголосував за іншого кандидата.

Конституція говорить, що обраним вважається той кан¬дидат, який набере абсолютну більшість голосів виборців. Якщо жоден кандидат не матиме більшості, то Президента обирає палата представників з числа трьох осіб президент¬ського переліку, які набрали найбільшу кількість голосів. (Така процедура була застосована лише два рази: 1804 р. був обраний Джефферсон, 1824 р. — Адамс.)

Обраний Президент 20 січня наступного за виборами ро¬ку присягає й приступає до виконання своїх обов'язків.

Конституція США нічого не говорить про можливість пе¬реобрання Президента, але з перших років існування США встановлений звичай, згідно з яким Президент не повинен займати свою посаду більш як двічі. Франклін Рузвельт порушив цю традицію: він обирався чотири рази підряд. У 1951 р. була ратифікована 29-та поправка до Конституції, відповідно до якої жодна особа не може бути обрана на посаду президента більш як два рази. Ця поправка була у свій час запропонована супротивниками Ф. Рузвельта.

Віце-президент є головою сенату (хоча останній обирає свого тимчасового толову) і спадкує президентську посаду в разі смерті чи відставки Президента. Президент може покла¬дати на Віце-президента різні обов'язки.

Президент США (практично не змінюваний) поєднує повноваження голови держави й голови уряду. Він керує ве¬личезним військово-бюрократичним апаратом і не несе нія¬кої відповідальності перед Конгресом.

Уряд США — Кабінет — очолює Президент США. У Конституції жодного слова немає про Кабінет, але вже з пре¬зидентства Вашингтона (1789—1797) Кабінет міцно увійшов у державний звичай.

Кабінет складається із секретарів (міністрів), яких при¬значає Президент з "поради і згоди Сенату". Це означає, що сенат двома третинами голосів повинен затвердити призна¬чений Президентом уряд, але фактично верхня палата Конг¬ресу ніколи не відмовляє Президентові у затвердженні його пропозицій. Члени Кабінету (секретарі) не є членами Конг¬ресу. Вони цілком і повністю підлеглі Президентові і пра¬цюють під його керівництвом.

Нині до складу Кабінету входять 12 секретарів; держав¬ний секретар (міністр іноземних справ), міністр фінансів, мі¬ністр оборони, міністр юстиції (генеральний атторней), мі¬ністр транспорту, міністр внутрішніх справ, міністр сільсько¬го господарства, міністр торгівлі, міністр праці, міністр охо¬рони здоров'я, освіти і соціального забезпечення, міністр житлового й міського будівництва. Окрім того, на запрошен¬ня Президента на засіданнях Кабінету присутні: американ¬ський представник в ООН, директор Адміністрації з інозем¬них операцій, директор Управління мобілізації, директор Бю¬ро Бюджету, голова Комісії громадської служби, помічник Президента.

У 1939 p., згідно з актом про реорганізацію, деякі цен¬тральні відомства, глави яких не входять до кабінету, були об'єднані у певну систему органів — виконавчий апарат при Президенті. У наш час до цього апарату входять центральні відомства: Бюро бюджету, Канцелярія Білого дому, Рада на¬ціональної безпеки, Управління мобілізації для оборони, Ра¬да економічних консультантів, Дорадчий комітет при Президенті з питань урядової організації, Центральне розвідуваль¬не управління та інші.

Канцелярія Білого дому являє собою апарат, який обслу¬говує Президента і з допомогою якого Президент підтримує постійний зв'язок з Конгресом, окремими членами Конгресу, главами виконавчих департаментів і центральних відомств, пресою та іншими органами інформації.

Бюро бюджету було створено 1921 р. як орган, на який покладалася повинність підготовки федерального бюджету. Бюро бюджету допомагає Президентові у підготовці бюдже¬ту й формуванні фінансової програми уряду, здійснює конт¬роль над виконанням бюджету; складає плани про поліпшен¬ня адміністрації, а також дає поради виконавчим департа¬ментам і агенціям відносно поліпшення їхньої структури й порядку роботи тощо.

У 1946 р. було створено Раду економічних консультан¬тів, яка дає рекомендації Президенту з економічних питань і складає економічні доповіді Президента Конгресу.

У 1947 p., згідно з актом про національну безпеку, було засновано Раду національної безпеки. Остання складається з Президента США, Віце-президента, Державного секретаря, міністра оборони, директора Адміністрації іноземних опера¬цій і директора Управління мобілізації для оборони. Крім то¬го, на засідання ради запрошуються: представник об'єднаної групи начальників штаба та директор Центрального розвіду¬вального управління.

Рада національної безпеки надає рекомендації Президен¬тові з усіх питань, пов'язаних з так званою "національною безпекою". Це означає, що саме Рада розробляє військові програми, визначає рівень озброєнь, розробляє військову по¬літику, координує і спрямовує діяльність військових і гро¬мадських відомств у справі підготовки війни, тобто вона є найважливішим органом планування агресивної зовнішньої політики США. Формально Рада національної безпеки має дорадчий характер, але фактично її рекомендації рівнозначні нормативним актам, оскільки роботою цього органу керує сам Президент.

Як глава держави і глава уряду Президент США наділе¬ний досить широкими повноваженнями. Передусім він стоїть на чолі величезного державного апарату, який нараховує 2,5 млн громадських службовців, з яких приблизно 1500 чиновників федеральних відомств отримують призначення на посаду безпосередньо Президента чи за його участю.

Призначення на вищі федеральні посади Президент про¬водить, як уже зазначалося, "за порадою і за згодою сенату" (ст. III розд. 2), тобто кандидатури, запропоновані Президен¬том, мають бути затверджені Сенатом. За загальним прави¬лом Сенат не виступає проти кандидатур, висунутих Прези¬дентом, але відомі конфлікти, через те що Сенат відхиляв за¬пропоновані кандидатури.

Конституція постановляє, що Президент має право нак¬ладати вето на будь-який законопроект протягом 10 днів з моменту його отримання. Якщо через 10 днів законопроект не буде підписаний Президентом і не буде повернутий Конгре¬су, він автоматично перетворюється на закон. Отримавши білль із запереченнями Президента, Конгрес може подолати вето, схваливши законопроект удруге 2/3 голосів обох палат.

Президенти США активно використовують також "ки¬шенькове вето": у тому разі, якщо законопроект передається на підпис Президентові менш як за 10 днів до закінчення се¬сії Конгресу. Президент, який бажає перешкодити перетво¬ренню цього законопроекту на закон, може й не повертати, його Конгресу зі своїми запереченнями — достатньо зали¬шити його без підпису — "заховати в кишеню".

"Кишенькове вето" має характер абсолютного вето: Конгрес позбавлений конституційних засобів його подолання.

Оклад американського Президента — 200 тис. доларів, додатково 50 тис. нарізні витрати, додатково ще 100 тис. до¬ларів на неоподатковані податком подорожі і офіційні при¬йоми. З 1991 р. ця сума виросла до 340 тис. доларів.

73. Американський федералізм

Сполучені Штати Америки — федеративна держава. Суб'єктами федерації є 50 штатів і федеральний округ Ко¬лумбія з розташованою в ньому столицею — м. Вашингтон. Територія федерації включає також острови Пуерто-Рико і Гуам. Острови Мікронезії (республіка Палау, Сполучені Штати Мікронезії та інші) є "асоційованими державами" з США. Вони мають виборні парламенти і президентів. Пуер¬то-Рико вважається державою, що вільно приєдналася до США. Закони США мають тут верховенство, як і в Штатах, але всі ці території не мають свого представництва в Сенаті, а у Палаті представників — делегата з правом тільки дорад¬чого голосу. У прямому правлінні перебувають також остро¬ви Східне Самоа та Віргінські, що мають статус територій США.

Усі 50 штатів—державні утворення, але вони не мають державного суверенітету і не мають права виходити зі скла¬ду США. Вони приймають свої конституції, які відповідають основним положенням Конституції Сполучених Штатів Аме¬рики.

Структура органів штатів відповідає структурі федераль¬них органів. Законодавчу владу у штаті здійснює легіслатура (як правило, однопалатна), виконавчу— обраний населен¬ням губернатор, судову — Верховний суд та інші суди штату.

Конституція США визначила принципи розмежування владної компетенції федерації і штатів. Вона встановлює сферу виключної компетенції федерації. За межами встанов¬леної компетенції свої повноваження реалізують штати та їх¬ні органи.

74. Місцеве самоврядування та управління

Місцеве самоврядування та управління в штатах ба¬зується на підставі адміністративно-територіального поділу, що входить до компетенції штату. Тому системи місцевого самоврядування у різних штатах різноманітні.

Більшість штатів, крім двох, поділені на графства. Усього в США нараховується понад три тисячі графств. їх населен¬ня обирає цілий ряд посадових осіб: шерифа, прокурора (ат¬торнея), скарбника. Під керівництвом останніх працюють муніципальні посадовці.

Міста виділені з графств і мають свою окрему систему самоврядування. У США існує три системи місцевого само¬врядування. У більшості міст діє система "рада — управляю¬чий". Населення обирає раду, яка, у свою чергу, обирає ме¬ра. Останній головує у раді і не займається управлінською діяльністю. Управління здійснює найманий за контрактом посадовець-менеджер. Друга система — це "рада — мер". Населення обирає окремо місцеву раду і мера, який здійс¬нює управління містом. І, нарешті, третя система — "комі¬сійна". Населення обирає комісію у складі 3—7 осіб, які виконують функції міської ради і відають окремими галузями управління.

Графства поділяються на тауни і тауншипи. Ці наймену¬вання склалися історично і на сьогоднішній день між ними фактично немає ніякої відмінності.

Компетенція органів місцевого самоврядування визна¬чається конституціями і законами окремих штатів. Вона від¬повідає принципам місцевого самоврядування. Тобто прий¬няття і виконання місцевого бюджету, питання громадського порядку, надання соціальних послуг (муніципальне житло, лікарні, місцеві шляхи, здійснення контролю за місцевими органами управління тощо).

В адміністративно-територіальних одиницях (містах) на¬селенням або місцевою радою обираються також різні ради і комітети з різноманітних питань. Наприклад, опікунські ра¬ди, шкільні ради, місцеві ради і т. ін.

75. Початок конституційного розвитку Великобританії

Розвиток конституційної монархії і парламенту в XVII – XIXст.

Реставрація Стюартів не забезпечила тривалого компромісу між буржуа-зією і джентрі, з одного боку, і феодальним дворянством, з другого. Порушен-ня Бредської декларації Карлом II, а потім і Яковом II, намагання цих монар-хів повернути дореволюційні порядки викликали незадоволення правлячої верхівки. А видана 1688 року на користь католиків Декларація про «віротерпи-мість» об'єднала і торі і вігів у боротьбі проти Стюартів. Вони звернулися до штатгальтера Голландії Вільгельма III Оранського, який був одружений з дочкою Якова II Марією, з пропозицією зайняти «вакантний» королівський пре-стол.

У грудні 1688 року Вільгельм III з дванадцятитисячним військом висадив-ся на берегах Британії. Його підтримали буржуазія, джентрі, жителі Лондона. На бік Вільгельма перейшли міністри, члени королівської родини, сам голо-внокомандувач королівською армією Джон Черчілль. Якову II довелося тіка-ти до Франції. Вільгельм III вступив без бою в Лондон і був проголошений ре-гентом.

В Англії ці події дістали назву «славної революції», хоча насправді це був двірцевий переворот, у якому народні маси ніякої участі не брали. У 1689 році парламент обрав Вільгельма III Оранського і Марію на англійський королівський престол.

«Славна революція» по суті завершила оформлення компромісу між фак-тично панівною буржуазією і офіційно правлячою земельною аристократією. Політична влада опинилася в руках дворян-землевласників, які повинні були підтримувати інтереси фінансової верхівки буржуазії.

Найважливішим результатом перевороту 1689 року стало утвердження в Англії буржуазної конституційної монархії. Причому слід мати на увазі, що своєрідною рисою Англії є відсутність конституції як єдиного документа. Ан-глійська конституція — це сукупність конституційних актів і угод (прецеден-тів), у яких отримали закріплення основні конституційні принципи і положен-ня, структура державного механізму тощо. У цьому відношенні виняткового значення набирають два конституційні акти англійського парламенту: Білль про права 1689 року і Акт про престолонаступництво 1701 року.

Білль про права визначив провідну роль парламенту в системі державних органів. У ньому було сказано: припиняти закони або виконання законів ко-ролівським повелінням без згоди парламенту незаконно; не можна робити ви-лучення законів королівським повелінням; стягання зборів на користь корони без згоди парламенту незаконно; набір або утримання постійного війська в ми-рний час інакше, як за згодою парламенту, суперечить законові. Крім цього документ стверджував, що вибори в парламент повинні бути вільними, що пар-ламент скликатиметься досить часто, що проголошується свобода слова, дебатів і актів у парламенті, що звернення до короля з клопотанням є правом підда-них, що не допускається ні вимагання надмірних податків, ні накладання над-мірних штрафів або жорстоких і надзвичайних кар. І нарешті, було сказано, що принц Вільгельм Оранський і принцеса Марія по праву повинні бути «в силу законів королівства» королем і королевою Англії, а корона після Вільгельма Оранського повинна перейти до його спадкоємців.

Як показали наступні події, питання про престолонаслідування виявилося досить складним. У дочки Вільгельма і Марії принцеси Анни не було дітей, і тому слід було вирішити, хто стане наступним монархом Англії.

Відповідь на це питання повинен був дати прийнятий парламентом 1701 року Акт про престолонаступництво, згідно з яким престол перейде, якщо нічого не зміниться, до німецьких князів Ганноверської династії. Але Акт 1701 року не тільки встановив порядок престолонаслідування, але і містив у собі подальше уточнення прерогатив законодавчої та виконавчої влади. Так, особа, яка всту-пала на королівський трон, повинна була приєднатися до Англіканської (протестантської) Церкви і не підтримувати ніяких зв'язків з Папою Римським. Пода-льше обмеження королівської влади виявилося в тому, що король не мав права без згоди на те парламенту виїздити за межі Англії, що особа, яка була наро-джена за межами Англії, не могла бути членом Таємної ради, депутатом парла-менту, займати взагалі відповідальну посаду в державному апараті, що всі акти короля потребували підпису відповідного міністра («міністерська відповідаль-ність перед парламентом»). Було заборонено займати посаду в короля і бути одно-часно членом парламенту. Судді, призначені короною, залишалися на своїх постах «доки ведуть себе добре» і їх можна було змістити тільки за рішенням парламен-ту. Нарешті, король втрачав право помилування своїх міністрів, засуджених парламентом у порядку імпічменту.

Таким чином, ці конституційні акти визначили правовий статус парламенту і короля, а також сформулювали основні принципи буржуазної конституційної мо-нархії в Англії:

1) парламентаризм — «парламент вище корони»,

2) парламент — єдиний законодавчий орган,

3) розділення влади,

4) незмінність суддів,

5) гарантії основних свобод у парламенті (свободи слова, дебатів, виборів тощо).

Все це свідчить про те, що на зламі ХУІІ-ХУШ століть у Англії виникла бур-жуазна конституційна монархія з розділенням влади і зверхністю парламенту.

Подальша еволюція конституційної монархії пов'язана з глибокими соціаль-но-економічними змінами. Англійське селянство, яке так і не отримало землю у власність, розшарувалося на заможних орендарів і безземельних пролетарів — наймитів. У містах внаслідок промислового перевороту остаточно оформилися буржуазія і пролетаріат.

Англійська буржуазія, зібравшись з силами, намагається встановити своє по-літичне панування шляхом нових компромісів з лендлордами. Цей процес су-проводжувався еволюцією британської конституційної монархії, основними напрямками якої були подальше обмеження королівської влади, утвердження нових принципів взаємовідносин виконавчої і законодавчої влади у вигляді «відповідального уряду». Ці зміни не були оформлені новими конституційними актами, а складалися в ході політичної практики у формі прецедентів.

Парламент був єдиним законодавчим органом. Його прерогативами стали роз-гляд бюджету, встановлення військового контингенту і т.д. Складався парламент з двох палат. Верхня — палата лордів мала чисто аристократичний характер, бо діяло тут спадкове перство. Засідали тут герцоги, барони та інші аристократи, призначені монархом. У нижній палаті, яка обиралась, — палаті общин, більшість належала джентрі, бо виборцями в графствах були фрігольдери, які отримували сорок шилі-нгів прибутку на рік. Пасивне виборче право за Актом 1710 року належало особам, які мали від земельної власності прибуток у розмірі 600 фунтів стерлінгів на рік у графствах і 300 фунтів стерлінгів у містах.

Король продовжував залишатися главою держави і був у пошані. Формально він мав досить великі права: призначав лордів і міністрів, очолював збройні сили, визна-чав дипломатичну діяльність і т.д. Але його влада поступово обмежувалась і він фак-тично перетворювався на номінального главу виконавчої влади. Перші прецеденти, що сприяли цьому, з'являються вже на початку XVIII століття. З 1707 року право ого-лошення війни та укладення миру переходять від короля до парламенту. Скасовуєть-ся право короля відхиляти закони, прийняті парламентом. Особливо посилилися ці обмеження з 1714 року, коли після бездітної королеви Анни англійський престол переходить до курфюрстів Ганноверської династії Георга І і Георга II, які більше піклувалися про німецькі справи, ніж про англійські.

Поступово прерогативи короля концентруються в руках кабінету. Король Георг І (І7І4-І727 рр.) не знав англійської мови і тому перестав з'являтися на засідання ка-бінету. Парламент і уряд використовують це, створюючи ряд прецедентів: функції по керівництву кабінетом переходять до «першого міністра» короля, кабінет діє від імені «його величності», але практично самостійно. На кожному розпорядженні коро-ля повинен стояти підпис першого міністра.

Деякий час кабінет був секретною установою: його засідання розглядали як випад-кові зустрічі. Не було бланків кабінету, печатки тощо. До кабінету входили лорд-канцлер, лорд адміралтейства, статс-секретар, міністри найважливіших відомств. Кіль-кість членів кабінету поступово зростає: спочатку було сім, потім п'ятнадцять, шістна-дцять, двадцять членів. Виникає термін «уряд його величності». Однак згадка про кабінет в офіційних документах з'являється тільки в 1900 році.

Принципи роботи, структура кабінету формувалися в практиці його діяльності. Акти 1705-1707 років про посади відкрили міністрам можливість обиратися в пала-ту общин. Королі намагалися підібрати такий склад кабінету, який буде користува-тися довірою парламенту. Так з'явився прецедент: король доручає формування ка-бінету лідеру партії, торі або вігів, яка отримала перемогу на виборах. Уже згадувався ще один прецедент, пов'язаний з королем Георгом І, — кабінет засідає без короля. Якщо кабінет або навіть один з його членів втрачав довіру парламенту, він повинен був у повному складі піти у відставку. У 1784 році Вільям Пітт Молодший сформував кабінет, що не отримав довіри парламенту. Він розпустив королівським указом палату общин, провів нові вибори і отримав підтримку нового складу пала-ти. Так сформувався ще один прецедент.

Король поступово втрачав деякі свої права. Однак у глави держави залишалися ще дуже значні джерела влади, які давали йому можливість впливати на форму-вання і проведення внутрішньої і зовнішньої політики країни.Формування ур-ду,розподіл міністерських портфелів, персональний склад кабінету, конкретний вибір прем'єр-міністра — у вирішенні таких питань роль монарха була дуже значною. Король мав право знати про всі найважливіші рішення, які приймалися кабінетом. Монарха слід було інформувати про всі зміни у внутрішній політиці.Глава дер-жави сам брав активну участь у проведенні зовнішньо-політичних акцій. Відповід-но до англійської конституційної доктрини король повинен діяти за порадою своїх міністрів. Однак він мав право не давати згоди на проведення такої політики, яка, на його думку, руйнує «оазис англійської конституції».

Нарешті, слід мати на увазі, що рішення, які приймав кабінет, не мали в цей час ніякої юридичної сили. Вони отримували своє правове оформлення і втілювалися в життя міністрами корони після їх затвердження Таємною радою або шляхом видання парламентського акта. Всі члени кабінету за посадою входили до складу Таємної ради.

Колишні радники короля перетворювалися на справжніх міністрів. Але зберіга-лися колишні найменування, титули (статс-секретар, охоронець малої печатки, обер-камергер і т.д.). Зберігалися і колишні оклади, привілеї. Однак з'являються і справжні міністерства: внутрішніх справ, військове, торгівлі, у справах Індії. У 1855 році на-казом Таємної ради були сформульовані правила комплектування чиновницького корпусу і утворена «комісія громадянської служби». Одночасно були введені ква-ліфікаційні екзамени, а в 1860 році — конкурс серед кандидатів на коронні посади.

Найважливішою фігурою в кабінеті був прем'єр-міністр, і саме він персоніфіку-вав урядову політику.

Прем'єр-міністр передусім був одноосібним керівником своєї партії. Він керував роботою палати общин, брав участь у дебатах з особливо важливих питань. Під безпосереднім наглядом прем'єр-міністра проходила вся робота кабінету. Він сам ви-значав, які питання повинні розглядатися колегіально, а які належать тільки до його компетенції. Вирішальна роль належала прем'єру при формуванні кабінету. Він за згодою монарха призначав і звільняв міністрів. Глава кабінету головував в Імперсько-му комітеті оборони, визначав зовнішню політику країни.

В Англії існували відмінності між міністрами кабінету та іншими главами адмініс-тративних відомств: прем'єр не тільки вирішував, кого ввести до складу уряду, він та-кож визначав, хто повинен бути міністром кабінетського рангу.

Прем'єр-міністр виділяв, крім того, кількох найближчих співробітників, з якими обмірковував свої плани. Вони складали так званий «внутрішній кабінет». Перша згадка про такий орган припадає на 1878 рік.

76. Конституція Великобританії

Головним джерелом конституційного права більшості країн світу є конституція у формальному значенні, тобто єдиний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Стародавнє коріння парламентаризму, стабільні політична і правова системи, високий рівень правової культури населен¬ня та своєрідний британський консерватизм дозволяють й досі не мати у Великобританії такої конституції.

Водночас британська Конституція існує у так званому "матеріальному значенні" і являє собою сукупність норма¬тивно-правових актів, судових прецедентів, конституційних угод, доктринальних джерел, які встановлюють права і сво¬боди людини, визначають порядок формування і повнова¬жень органів публічної влади, а також принципи взаємовідносин між державою, суспільством і людиною. Британська Конституція у своєму роді є унікальною за особливістю фор¬ми, структури та порядку внесення змін.

Відсутність у державі Конституції у вигляді єдиного пи¬саного акта та, навпаки, наявність великої кількості консти¬туційних угод дозволяють стверджувати, що Конституція є неписаною за формою і складається з таких частин:

статутне право;

прецедентне право;

доктринальні джерела або труди авторитетних нау¬ковців у галузі юриспруденції;

конституційні угоди.

До статутного права входять:

так звані "історичні правові акти", що були прийняті до XX ст., але розглядаються як діюче право — Велика Хар¬тія Вільностей 1215 p., Білль про права 1689 р., Акт про пре-столонаслідування 1701 року тощо;

парламентські закони — Акти про Парламент 1911 та 1949 років, Акт про перів 1958 та 1963 pp., Акт про грома¬дянство 1981 р., Акт про народне представництво 1989 p., Акт про права людини 1998 р., Акт про Шотландський пар¬ламент 1998 р. тощо;

акти делегованого законодавства, які були прийняті виконавчою владою шляхом делегування Парламентом своїх прав. До цієї групи входять акти, які видаються міністрами Корони, місцевими органами влади, публічними корпорація¬ми. Найважливішими з таких актів є накази Таємної ради, які приймаються від імені Монарха. Наприклад, за наказом її Величності №1749 від 22.06.1999 р. Таємній раді Шотлан¬дії було надано право встановлювати заборону на викорис¬тання засобів комунікації засудженим.

Прецедентне право, як складова частина британської конституції, являє собою сукупність судових рішень з кон¬ституційних питань, які надалі є обов'язковими при розгляді аналогічних проблем. Водночас прецедентне право фор¬мується тільки рішеннями вищих судових інстанцій — Пала¬ти лордів і Верховного суду, який складається з трьох само¬стійних судових установ: Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. На сучасному етапі сфера дії прецедентного права досить обмежена. Як правило, це право регулює пи¬тання, що стосуються привілеїв Корони. Необхідно зауважити, що сьогодні все більше судових рішень отримують ста¬тутне оформлення. Так, наприклад, до 2000 р. прецедентне право регулювало значну частину інституту прав людини. Однак 1998 р. Королевою був промульгований Акт про пра¬ва людини (набрав чинності 2000 p.), який імплементував Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод до національного права та гарантував судовий захист прав і свобод, встановлених зазначеною Конвенцією.

Доктринальні джерела, або труди видатних науковців у галузі юриспруденції використовуються як додаткове джере¬ло британської Конституції. До доктринальних джерел звер¬таються тоді, коли конституційно-правові відносини не вре¬гульовані ані статутним правом, ані прецедентним правом, ані конституційними угодами. Так, 1920 р. Палата лордів ви¬значила королівську прерогативу, посилаючись на думку ан¬глійського конституціоналіста XIX ст. А. В. Дайсі.

Конституційні угоди складають важливу частину неписа¬ної британської Конституції. Вони регулюють дуже широке коло суспільних відносин, що пов'язані з процесом здійснен¬ня державної влади. Це відносини між Монархом, законо¬давчою та виконавчою владою, між членами уряду; між па¬латами Парламенту. Прикладом такої конституційної угоди може бути парламентське голосування шляхом "розподілен¬ня": прихильникам і противникам законопроекту пропо¬нується вийти до різних приміщень, спеціально призначених для голосування, після чого голоси підраховують з допомо¬гою спеціального пристрою. Ряд конституційних угод вини¬кає на основі норм статутного права. Так, статути встанов¬люють, що Монарх:

а)затверджує біллі, які приймає Парламент і корис¬

тується правом абсолютного вето;

б) розпускає та скликає Парламент;

в) призначає та зміщує міністрів, які несуть відповідаль¬

ність перед Монархом.

Однак ці норми статутного права стали засадою для фор¬мування низки конституційних угод, згідно з якими Монарх повинний:

а*) затверджувати біллі, тобто не користуватися правом абсолютного вето;

б*) розпускати та скликати Парламент лише за порадою Прем'єр-міністра;

в*) призначати Прем'єр-міністром особу, яка має під¬тримку більшості членів Палати громад, а за порадою з Прем'єр-міністром призначати інших членів Кабінету, які не¬суть колективну та індивідуальну відповідальність перед Па¬латою громад.

Щодо специфіки структури британської Конституції, то вона полягає в її несистематизованості. У зв'язку з тим, що конституція складається з різнорідних за формою, сутністю і змістом складових частин та не має чіткої класичної струк¬тури (преамбула, основна частина, заключні та перехідні по¬ложення), її можна віднести до групи некодифікованих кон¬ституцій.

За способом внесення змін Конституція Великобританії є гнучкою, тому що у доктрині англійського права немає різ¬ниці між "конституційним" і "поточним" законодавством. Іс¬нує загальний порядок прийняття та змін парламентських законів, що не переглядаються судами або оголошуються не¬конституційними. Гнучкість британської Конституції дозво¬ляє створити, з одного боку, стабільну взаємодію органів державної влади, а, з іншого боку, забезпечити реальність Конституції щодо відносин, які склалися в суспільстві.

На сучасному етапі британська Конституція є єдиною для Об'єднаного Королівства Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Водночас питання про необхідність прове¬дення конституційної реформи є предметом постійних диску¬сій у політичному житті Великобританії. Уряд під керівницт¬вом Ентоні Блера проводить програму реформ, спрямованих на значні зміни діючої конституції. Зокрема, відповідно до одного з напрямів конституційної реформи, 1998 р. були прийняті Акт про утворення Національної асамблеї Уельсу та Акт про Шотландський парламент. Ці акти надали можли¬вість у кілька етапів здійснити процес децентралізації політич¬ної влади та провести реформу регіонального управління.

77. Політична система Великобританії

Британські політичні партії займають дуже важливе міс¬це у суспільно-політичному житті країни. Практика свідчить, що звичайні британці на парламентських виборах, як прави¬ло, підтримують партійних кандидатів. Так, на виборах у червні 2001 р. з 659 мандатів Палати громад лише один "по¬запартійний" кандидат став членом цієї Палати. Водночас у зв'язку з тим, що у Великобританії історично склалася дво¬партійна система, тільки дві головні політичні партії мають можливість брати активну участь у формуванні органів вла¬ди. Британська двопартійна система сформувалася наприкін¬ці XVII ст., коли були утворені партії торі (лояльних до ко-роля-католика консервативних сил) та вігів (лібералів, які виступали проти короля). Потім на базі партії торі була сформована Консервативна партія, а на основі партії вігів — Ліберальна партія. Подальший розвиток капіталістичної сис¬теми Великобританії спричинив появу нової Лейбористської партії (робочої партії), яка поступово змінила на політичній арені Ліберальну партію.

Сьогодні ведучу роль у політичній системі Великобрита¬нії грають Лейбористська і Консервативна партії. Таке домі¬нування двох партій протягом тривалого часу пов'язане, з одного боку, політичними традиціями та консерватизмом британців, а з іншого — бажанням зберегти стабільність у суспільстві та державі. Ліберально-демократична партія, Со-ціал-демократична партія, партія Вільний Уельс, Шогланд-ська національна партія та інші політичні партії Британії пе¬ребувають на другорядних позиціях. Результати останніх парламентських виборів 2001 р. яскраво відображають су¬часний розклад політичних сил у суспільстві: лейбористи от¬римали 412 місць у Палаті громад, 166 місць — консервато¬ри, 52 місця — представники ліберально-демократичної партії.

Проаналізуємо статус двох основних політичних партій Великобританії — Лейбористської та Консервативної. На су¬часному етапі Лейбористська партія є першою за значенням у країні. У 1997 та 2001 pp. лейбористи сформували парла¬ментську більшість, під керівництвом лейбориста Ентоні Блера був утворений Уряд. Лейбористська партія створена 1900 р. за ініціативою профспілок та ряду соціалістичних ор¬ганізацій з метою підтримки обрання представників робочих до Парламенту. Лейбористська партія нараховує близько 7 млн членів. Соціальну основу її складають працівники з се¬реднім рівнем доходів різних секторів економіки.

Порівняно з Консервативною партією структура Лейбо¬ристської партії більш децентралізована. І навпаки, роль пар¬тійної конференції у лейбористів вище, ніж у торі. У Лейбо¬ристській партії існує індивідуальне та колективне членство, партія має свій статут. Водночас постійної партійної програ¬ми партія не має. Програмні положення формулюються у пе¬ріод передвиборних кампаній та базуються на меті діяльнос¬ті лейбористів. Британські лейбористи виступають за збері¬гання державного регулювання економіки, розширення про¬грами соціальних послуг, залучення профспілок до управління підприємствами, конституційних реформ, спря¬мованих на децентраплізацію влади тощо.

Консервативна партія офіційно сформувалася 1867 р. і представляла інтереси поміщиків і вищого духовенства. Во¬на нараховує близько 2 млн постійних прибічників. Соціаль¬ну основу партії складають крупні фінансові, земельні та промислові власники, частина державних службовців, інте¬лігенції. Ця партія організаційно не оформлена: членські квітки не виписуються і членські внески не сплачуються. Партія не має постійної програми і статуту. Як правило, пар¬тійна програма знаходить вираження у передвиборних мані¬фестах, які складаються з програмних положень консервато¬рів на наступних виборах. Наприклад, торі тетчерівського періоду виступали за розвиток особистої ініціативи та при¬ватного підприємництва, обмеження державного регулюван¬ня, забезпечення правопорядку і законності. Консерватив¬ний Уряд під керівництвом М. Тетчер здійснив часткову децентралізацію, у два рази зменшив максимальний рівень податків (з 83 до 40%), провів розпродаж частини муніци¬пальних приміщень.

У Великобританії конституційно-правове регулювання діяльності політичних партій має свої особливості. Політичні партії діють на основі конституційної угоди. Водночас фінан¬совий бік функціонування політичних партій регламентуєть¬ся низкою парламентських законів, зокрема Актом про внес¬ки компаній на політичні цілі 1967 p., Актом про профспілки 1984 р. Законодавством дозволяється фінансування виборчої кампанії політичної партії з-за кордону в сумі, що не переви¬щує 200 фунтів стерлінгів для однієї особи. У свою чергу, держава здійснює державні виплати опозиційним партіям у Парламенті, що символізує їх фінансову незалежність, а та¬кож виплачує по 3 фунта стерлінгів за кожні 200 голосів, які отримала партія на останніх виборах.

77. Роль монарха

Конституція Великобританії встанов¬лює монархічну форму правління. Хоча Монарх входить до складу Парламенту, в англійській правовій доктрині прийня¬то ставити главу держави на перше місце у системі вищих органів державної влади. Монарх визнається джерелом суве¬ренної влади, символом єдності нації та главою англіканської та пресвітеріанської церкви. У зв'язку з тим, що Монарх фігура політично нейтральна, він виступає як гарант стабіль¬ності у державі та суспільстві. Згідно з Актом про престоло-наслідування 1701 р., у Великобританії діє кастильська сис¬тема престолонаслідування, яка передбачає, що королів¬ський трон передається за спадщиною старшому сину ко¬лишнього Монарха, а якщо синів немає, то старшій доньці: З 1952 р. трон займає Єлизавета II — 42-й Монарх Велико¬британії та шоста у британській історії Королева. Єлизаве¬та II належить до династії Вінздорів,

Статутне право і королівські прерогативи встановлюють для Монарха значні повноваження, однак, відповідно до кон¬ституційної угоди, Монарх "царствує, але не править". Коро¬лівські прерогативи не походять від Парламенту і поділяють¬ся на особисті та політичні. До особистих прерогатив від¬носять:

право на атрибути монаршої влади (корона, мантія, трон, скіпетр і держава, титул);

право на утримання за рахунок державного бюджету за цивільним листом, який нараховує близько 8 млн фунтів стерлінгів;

право мати королівський двір і власність;

право на королівські імунітети, тобто Монарх — осо¬ба недоторканна, яка не підлягає кримінальній, адміністра¬тивній, цивільній, політичній відповідальності.

Монарх має політичні прерогативи лише номінально, то¬му в юридичній літературі їх прийнято називати "сплячими прерогативами". На сучасному етапі Монарх використовує такі прерогативи за порадою з Прем'єр-міністром і Урядом. Водночас за надзвичайних умов Монарх має можливість ко¬ристуватися політичними прерогативами у повному обсязі. Наприклад, з метою збереження стабільності у державі та суспільстві після виборів до Парламенту Єлизавета II 1974 р. сформувала лейбористський Уряд, хоча ця партія не мала явної переваги у Палаті громад.

У зв'язку з тим, що політичні прерогативи досить широ¬кі, їх поділяють на повноваження у сфері внутрішньої та зов¬нішньої політики. У галузі внутрішньої політики існують такі королівські прерогативи:

а) у сфері управління — право формувати уряд, керува¬ли збройними силами, управляти власністю Корони тощо; ( б) у судовій галузі прерогатива Монарха базується на принципі "Монарх — джерело справедливості", тому бри¬танське правосуддя здійснюється від імені Монарха;

в) у законодавчій сфері — право абсолютного вето (з 1707 р. Монарх не користується цим правом); право скли¬ кати Парламент та розпускати Палату громад; право відкри¬вати чергову сесію Парламенту;

г) у галузі зовнішньої політики королівські прерогативи полягають у тому, що Монарх є главою Британської Спів¬ дружності, оголошує війну та укладає мир, укладає міжна¬родні угоди, визна зарубіжні держави тощо.

Крім гого, з XIII ст. діє Таємна рада, яка є дорадчим ор¬ганом при главі держави. До складу Таємної ради входять мі¬ністри Кабінету, судді Апеляційного суду, архієпископи ан¬гліканської церкви, спікер Палати громад та інші вищі поса¬дові особи — усього 300 осіб. Кворум для засідання Таємної ради — 3 особи, тому, як правило, у засіданні беруть участь кілька членів. Уся Таємна рада збирається тільки з особливо урочистого приводу, наприклад, у зв'язку з церемонією ко¬ронації Монарха. Таємна рада може утворювати різні коміте¬ти, найважливішим з яких є Судовий комітет. Цей комітет був сформований 1833 р. та є апеляційною інстанцією для церковних судів, трибуналів різних профспілок. Таємна рада приймає рішення іменем Монарха у формі прокламацій і на¬казів. Наприклад, скликання Парламенту та розпуск Палати громад має форму прокламації, а рішення з питань права та управління — форму наказу.

78, 79, 80. Парламент, комітети, палати.

Британський Парламент належить до групи парламентів з абсолютно необмеженою законодавчою ком¬петенцією, яка, за словами британців, "обмежена лише пре¬рогативами Творця". Це пов'язане з принципом верховен¬ства законів, які приймаються представниками народу. Од¬нак на сучасному етапі вступ Великобританії до Європей¬ського Союзу, практика проведення національних референдумів, ріст кількості урядових біллів призводить до обмеження "законодавчого суверенітету" британського Пар¬ламенту.

Згідно з Конституцією Великобританії, британський Пар¬ламент складається з трьох структурних компонентів: Коро¬ни, Палати лордів (верхня палата), Палати громад (нижня палата). Розподіл Парламенту на дві палати відбувся на ос¬нові Вестмінстерського статуту 1330 р. А вхід Монарха до

Парламенту пов'язаний із законотворчим процесом, який пе¬редбачає, що проект стає законом тільки після того, як він був прийнятий двома палатами і промульгований монархом.

На сучасному етапі існування Палати лордів вважається проявом британського консерватизму, оскільки ця палата іс¬торично складалася зі спадкових і духовних лордів, довічних перів, ординарних лордів з апеляцій, загальна кількість яких перевищувала 1200 чоловік. У 1999 р. за ініціативою лейбо¬ристського Уряду був скасований інститут спадкового пер¬ства. Палата лордів нараховувала близько 800 спадкових пе¬рів — представників старовинних родів не нижче баронів, які отримували місця у парламенті у силу свого походження. До духовних лордів належать вищі ієрархи англіканської церкви — архієпископи Йоркський і Кентерберійський, а та¬кож деякі єпископи.

Довічні пери призначаються відповідно до Акту про перів 1958 р. Мета запровадження інституту довічних перів поля¬гала в активізації діяльності Палати лордів і посиленні пози¬цій правлячої партії у Парламенті. Довічними перами є пред¬ставники політичної, економічної та культурної еліти, які на¬бувають свого статусу через власні заслуги та досягнення. Наприклад, довічним пером є колишній Прем'єр-міністр Ве¬ликобританії М. Тетчер. Дарування довічного перства здій¬снюється монархом за поданням Кабінету. Титул довічного пера не передається за спадщиною. У зв'язку з тим, що Па¬лата лордів є вищою судовою інстанцією у Великобританії, до складу Палати лордів були запроваджені ординарні лорди з апеляцій, які є видатними юристами країни. Вони призна¬чаються довічно.

Палата лордів має свого голову — лорда-канцлера, який призначається Монархом за пропозицією Прем'єр-міністра строком на 5 років. Лорд-канцлер також займає посаду мі¬ністра юстиції, є головою Апеляційного суду та канцлерсько¬го відділення Високого суду. У Палаті лордів лорд-канцлер здійснює досить важливі функції:

а) виступає від імені Уряду та є його головним радником з правових питань;

б) бере участь у дебатах і голосує;

в) у попередньому порядку оцінює запити членів Палати лордів тощо.

На перший погляд Палата лордів є більш консерватив¬ною у британському Парламенті. Водночас на сучасному етапі там проводяться демократичні реформи. Так, на відмі¬ну від Нижньої палати, у 2001 р. Палатою лордів було схва¬лено Кодекс поведінки члена палати, метою якого є не лише встановлення стандартів поведінки при виконанні парла¬ментських і громадських обов'язків, а й забезпечення відкри¬тості й підзвітності перед громадськістю. Крім того, всі чле¬ни Палати лордів, за виключенням ординарних лордів з апе¬ляцій та лорда-канцлера, виконують свої обов'язки безоплатно.

Щодо компетенції Палати лордів, то її можна розподіли¬ти на а) законодавчу, б) контрольну та в) судову. У зв'язку з тим, що Білль про права 1689 р. встановив верховенство Нижньої палати в галузі законодавства, законодавча компе¬тенція Палати лордів дуже обмежена. У руках Верхньої па¬лати є тільки право затримати прийняття закону на один рік (Палата громад долає вето Палати лордів простою більшістю голосів на наступній сесії), а фінансових законопроектів — лише на місяць. Водночас, як свідчить практика, конфлікти на законотворчій ниві між палатами виникають досить рідко. Контрольна компетенція виявляється у практиці проведення "днів Уряду" та утворення комітетів ad hoc, які досліджують окремі питання діяльності Уряду. Що стосується судової компетенції, то, як було вище зазначено, Палата лордів є ви¬щою судовою інстанцією Об'єднаного Королівства.

Нижня палата Парламенту Великобританії — Палата громад формується на основі загальних, рівних виборів шля¬хом таємного голосування на базі мажоритарної системи від¬носної більшості. Відповідно до Акта про парламент 1911 р. строк повноважень Палати громад не може перевищувати 5 років. Для того щоб зареєструватися як кандидат до Пала¬ти громад, особа має подати відповідну заяву до місцевого органу влади (на базі якого працює окружна виборча дільни¬ця), заручитися підтримкою 10 осіб, наділених виборчим правом, та сплатити виборчу заставу у розмірі 500 фунтів стерлінгів. Якщо кандидат перемагає у відповідному вибор¬чому окрузі, то виборча застава йому повертається.

Депутати Палати громад наділені індемнітетом, але у ра¬зі порушення етико-моральних норм їх можуть позбавити мандатів. Депутати мають імунітет від притягнення до цивільно-правової відповідальносгі, який, однак, не поширюється на кримінальні справи проти них. За умови чіткої фінансової звітності член Палати громад може за сумісницт¬вом займатися підприємницькою діяльністю. Член Нижньої палати Парламенту отримує державну платню у розмірі близько 50 000 фунтів стерлінгів (станом на 2001 p.).

Двопартійна система впливає на створення парламент¬ських фракцій у Палаті громад. Парламентська фракція, яка має більшість,, формує Уряд. До складу Палати громад вхо¬дить опозиція її Королівської Величності, яка має офіційний статус і утворюється на основі партії, що здобула на виборах друге місце. Офіційна опозиція створює "тіньовий кабінет", який у разі приходу опозиції до влади може запропонувати альтернативну програму дій. У залі засідань місця опозиції розміщуються напроти місць урядової більшості. У палаті за партійною дисципліною наглядають так звані "батоги", які забезпечують явку всіх представників парламентських пар¬тій, спостерігають за одностайністю голосування членів своєї фракції, ведуть переговори про досягнення компромісу з "батогами" інших фракцій.

Важливим структурним елементом Палати громад є пар¬ламентські комітети, які утворюються для попереднього об¬говорення законопроектів. Система комітетів досить розга¬лужена: Комітет усієї палати, постійні, спеціальні, спільні комітети. Комітет усієї палати представляє собою Палату громад у повному обсязі та скликається для обговорення конституційних і фінансових питань. Постійні комітети по¬значаються першими буквами латинського алфавіту — А, В, С тощо. Як правило, у палаті 7—8 таких комітетів, до складу яких входять 15—50 парламентарів. Форма постійних комі¬тетів аналогічна схемі парламентських слухань. У таких ко¬мітетах ретельно обговорюються законопроекти. Так, існу¬ють: Комітет з розгляду публічних біллів, Комітет з делего¬ваного законодавства, Комітет в європейських справах тощо.

Спеціальні комітети найчисленніші. Вони можуть фун¬кціонувати на постійній основі, а можуть створюватися тіль¬ки на час сесії. Наприклад, Комітет з відбору займається пи¬таннями організації розгляду законопроектів і розподілу чле¬нів Парламенту за комітетами, Комітет з аудиту виконує функції рахункової палати. Комітет з відшкодування вирішує проблеми відшкодування збитків, завданих діяльністю уряду тощо. Спільні комітети формуються на паритетних началах обома палатами Парламенту з метою узгодження непорозу¬мінь або компетенційних спорів з приводу законотворчої діяльності.

Для того щоб організувати роботу Палати громад, з чис¬ла депутатів обирають голову Палати громад — спікера. Як правило, спікером стає найавторитетніший і старіший за кар'єрою депутат. Незалежність спікера забезпечується по¬літичною нейтральністю, високою заробітною платнею та пенсією. Основне призначення спікера Палати громад — за¬безпечення зв'язку між Палатою громад і Монархом. Спікер наділений дуже серйозними повноваженнями у сфері органі¬зації роботи Палати. Під час дебатів він має право застосу¬вати так звану процедуру "гільйотина" — у певний момент звестися на ноги, що означатиме закінчення дебатів. Він мо¬же на власний розсуд визначити порядок виступів членів Палати, слідкувати за змістом їх промов. Спікер має право самостійно обирати час розгляду конкретних статей законо¬проектів, запропонованих членами Палати. Така процедура у британському Парламенті дістала назву "кенгуру". Голова Палати громад визначає характер біллів (публічні, фінансо¬ві, грошові тощо), що надає йому можливість впливати на процедуру і час проходження законопроектів у Парламенті. Відповідно до Акта про Парламент 1911 p., рішення спікера є остаточним.

Відповідно до статутного права, основна законотворча робота проходить у Палаті громад. Офіційно всі британські законопроекти (біллі) розподіляються за сферою регулюван¬ня. Публічні біллі складають переважну більшість серед ін¬ших біллів, які приймаються сучасним британським Парла¬ментом. Вони регламентують сферу загальнонаціональних інтересів і встановлюють загальні нормативні приписи. За конституційною угодою ініціаторами публічних біллів мо¬жуть виступати депутати Палати громад і депутати-члени Уряду. Законопроекти, що вносяться останніми, мають наз¬ву "урядові біллі" та є пріоритетними серед інших при розг¬ляді у Парламенті.

Члени Палати лордів володіють правом подання приват¬них біллів, які найчастіше самі й розглядають. Також ініціа¬торами внесення приватних біллів можуть бути місцеві орга¬ни влади або групи осіб. Тому ці біллі поширюються на кон¬кретну місцеву територію або регулюють правовий статус окремих осіб. Сьогодні у зв'язку з поширенням делегованого законодавства роль приватних біллів значно зменшилася. Гібридні (hybrid bills) або змішані біллі встановлюють припи¬си окремим особам, але певною мірою стосуються національ¬них інтересів. У сучасній парламентській практиці гібридні біллі зустрічаються досить рідко.

Наявність у Парламенті проурядової більшості та обов'язкова належність до неї всіх міністрів призводять до домінування там урядових біллів (до 95% від загальної кіль¬кості нормативних актів). Цікавим є й розподіл часу у Пар¬ламенті для законодавчої ініціативи різних суб'єктів: з 5 днів на тиждень, коли відбуваються засідання, 4 належать урядо¬вим біллям і лише один день присвячений прийняттю біллів окремих парламентарів.

Контроль за діяльністю Уряду є ще одним з найважливі¬ших напрямів діяльності Палати громад і здійснюється відпо¬відно до конституційного принципу відповідального правлін¬ня. Парламентський контроль має публічний характер, поєд¬нується з громадським контролем і інститутом політичної відповідальності правлячої партії на чергових виборах. Це досягається, зокрема, постійною трансляцією засідань Пала¬ти громад. У Палаті громад застосовуються такі форми конт¬ролю: усні запити; письмові запити (інтерпеляція); резолю¬ція догани; вотум недовіри; функціонування спеціальних парламентських комітетів з нагляду за діяльністю кожного окремого міністерства та усього уряду в цілому; контроль парламентського уповноваженого зі справ адміністрації. На¬приклад, відповідно до регламенту Палати громад, щоденне засідання (крім п'ятниці) починається з "години запитів". Щорічно до Уряду надходить близько 40 тис. усних запитів. Усі форми контролю, по-перше, дозволяють Уряду найбільш глибоко аналізувати існуючі проблеми, а по-друге, вдоскона¬лювати діяльність органів влади.

Найстарішою прерогативою Парламенту є фінансова компетенція — прийняття бюджету та інших фінансових біллів. За конституційною угодою, фінансові біллі вносяться Урядом тільки до Палати громад. Як правило, прийняттю бюджету передує обговорення у профільному комітеті. Тому 1000-сторінковий бюджет обговорюється у Палаті громад 26 днів. Використовуючи різноманітні форми парламентського контролю, Палата громад спостерігає за витрачанням державних фінансів.

81. Уряд и Кабмин

Уряд. Згідно зі статутним правом, вищим органом вико¬навчої влади у Великобританії є Монарх. Водночас на прак¬тиці, за конституційною угодою, країною керує "Уряд її Ве¬личності", в якому головну роль грає Прем'єр-міністр. Прем'єр-міністром призначається лідер партії, яка після ви¬борів має більшість у Палаті громад. Він здійснює загальне керівництво Урядом, підтримує зв'язок між Монархом і Уря¬дом, займає посаду Першого канцлера Казначейства, після парламентських виборів формує Уряд тощо.

Уряд Великобританії має досить своєрідну структуру: Кабінет (власне Уряд) та офіційний Уряд не збігаються. Ка¬бінет існує на основі конституційної угоди та складається з 20—22 міністрів найважливіших міністерств, наприклад: Прем'єр-міністр, лорд-канцлер, канцлер казначейства, мі¬ністри внутрішніх справ, оборони тощо. До Кабінету входить так званий "внутрішній кабінет" — неформальне об'єднання З—5 міністрів, які користуються довірою Прем'єр-міністра. Офіційний Уряд формується Прем'єр-міністром з депутатів правлячої партії у кількості близько 100 чоловік і складаєть¬ся з чотирьох груп. До першої групи входять міністри, які займають ключові позиції і є членами Кабінету. Друга група — це міністри без портфелів, члени Уряду, які займають тради¬ційні посади — лорд-голова Ради, лорд-охоронець печатки та інші. Міністри третьої групи називаються державними мі¬ністрами та є заступниками у найбільших міністерствах. Четверта група складається з молодших міністрів, які при¬значаються для забезпечення зв'язку між міністрами і Пар¬ламентом.

У рамках Уряду створюють допоміжні органи — коміте¬ти (секретаріати). Статутне право не встановлює їх назви і кількість. Як правило, вони формуються Прем'єр-міністром за напрямами діяльності Уряду. Наприклад, Комітет законо¬творчості, Комітет оборони, Комітет зовнішньої політики то¬що. Основне призначення таких комітетів полягає в інфор¬муванні міністерств, забезпеченні контактів з Парламентом, підготовці документів тощо.

Відповідно до конституційної угоди, Уряд не збирається на засідання у повному складі, тому всі питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішуються Кабінетом, який фактично здійснює вищу виконавчу владу. Компетенція Кабіне¬ту не залежить від його політичної орієнтації та була визна¬чена ще в урядовій доповіді 1918 p.:

а) визначення політичного курсу держави, який затверджується Парламентом;

б) реалізація контролю за виконанням актів Парламенту;

в) здійснення постійної координації діяльності органів ви¬

конавчої влади.

У зв'язку з тим, що члени Кабінету є й членами Парла¬менту, Уряд має можливість впливати на діяльність законо¬давчого органу: складати порядок денний засідання палат Парламенту, визначати процедуру розгляду біллів, регулю¬вати час проведення дебатів тощо.

З метою здійснення своїх функцій Уряд займається нор-мотворчою діяльністю. Акти Уряду можна розділити на дві групи:

а) акти підзаконного характеру;

б) акти делегованого законодавства, яких щорічно прий¬мається у 18 разів більше, ніж парламентських законів.

82. Конституційний розвиток Франції

Французька Республіка є однією з найбільш розвинутих демократичних держав. Чисельність її населення дорівнює кількості населення Великої Британії (60,9 млн чоловік у 1998 p.), але за територією (551,6 тис. км2) Франція вдвічі більша за цю країну. Франція посідає шосте місце у світі за обсягом ВВП і п'ятнадцяте — за часткою ВВП на душу на¬селення (поряд з Німеччиною).

У повоєнний період Франція пройшла два основних ета¬пи у своєму конституційному розвитку. Перший етап (1946—1958) — період Четвертої республіки — характери¬зувався широким демократичним піднесенням після другої світової війни, що зумовило прийняття 1946 р. найбільш де¬мократичної Конституції за всю історію країни. Проте неза¬баром фактично сформований політичний режим став суперечити формальним положенням цього Основного зако¬ну. Гостра внутрішньо- й зовнішньополітична криза, путч в Алжирі (на той час французька колонія), а також погроза громадянської війни в самій метрополії зумовили прийняття 1 червня 1958 р. закону про наділення генерала де Голля повноваженнями з підготовки нової Конституції.

Делегуючи ці повноваження генералу де Голлю, який під час другої світової війни керував збройною боротьбою фран¬цузького народу проти фашистських загарбників, парламент висловив ряд обов'язкових умов, що визначають як порядок розроблення проекту Конституції, так і основні її риси: пар¬ламент бере участь у його підготовці, маючи 2/3 місць у Консультативному комітеті; загальне голосування повинно залишатися джерелом законодавчої і виконавчої влади; у Конституції має бути реалізований принцип поділу влади; уряд відповідальний перед парламентом; Конституція повинна закріпити основи регулювання відносин між Францією і народами її колоній.

Делегований спосіб створення конституції не відповідав французьким традиціям підготовки Основного закону, ос¬кільки всі конституції Республіки розроблялися парламент¬ськими установами.

Підготовлений співробітниками Шарля де Голля проект нової Конституції після обговорення в Консультативному ко¬мітеті й Раді міністрів був прийнятий на референдумі 28 ве¬ресня 1958 р. Чинності Конституція набрала 4 жовтня 1958 р. Це була сімнадцята Конституція з 1789 p., вона "сформувала" 22-й від початку існування країни політичний режим і ознаменувала в історії Франції народження П'ятої республіки — другий етап.

Стаття 91 цієї Конституції надала Урядові право протя¬гом чотиримісячного строку з моменту промульгації цього акта вживати всіх заходів законодавчого характеру, необхід¬них для застосування Конституції і функціонування держав¬ної влади. Використовуючи це перехідне конституційне по¬ложення, Уряд за період до 4 лютого 1959 р. прийняв 296 ор-донансів, що створили нормативну базу для існування П'ятої республіки і встановлення нового конституційного режиму.

Конституція 1958 р. містить стислу преамбулу і 15 розді¬лів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумера¬цію з позначками (статті 53, 54, 68, 88). На відміну від кон¬ституцій багатьох інших зарубіжних країн у ній не містяться положення про соціально-економічну структуру суспільства, майже не додаються формулювання про політичну систему суспільства (крім статті про партії), а також немає розділу про правовий статус особи. Проте в преамбулі Конституції є посилання до Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і до преамбули Конституції 1946 р. Тому чинна французька юридична Конституція в матеріальному розумінні включає три акти: Конституцію 1958 p., Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. Це під¬тверджується тим, що Конституційна рада у своїх рішеннях неодноразово посилалася на Декларацію 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. як на складові частини чинної Конститу¬ції і включила їх до переліку законів, відповідність яким ін¬ших актів вона перевіряє.

Конституція 1958 р. в основному закріплює сутність французької держави і регулює взаємовідносини її органів. Вона встановила, що Франція є неподільною, світською, де¬мократичною і соціальною республікою, та проголосила принцип народного суверенітету, який здійснюється народом через його представників і на референдумі. Конституція ствердила девіз Республіки "Свобода, рівність і братерство" і проголосила принцип Республіки "Правління народу, із во¬лі народу і для народу" (ст. 2). Ця Конституція запровадила змішану республіканську форму, яка визначається насампе¬ред тим, що глава держави (Президент) обирається без учас¬ті парламенту, а Прем'єр-міністр призначається Президен¬том без згоди парламенту (ознаки президентської республі¬ки). Водночас Уряд відповідає перед нижньою палатою пар¬ламенту (парламентська форма правління). В Основному законі закріплене важливе положення про те, що республі¬канська форма правління не може бути предметом перегля¬ду (ст. 89).

За формою територіально-політичного устрою Франція є складною унітарною державою (Корсика —* політична авто¬номія, Нова Каледонія — асоційована держава).

Конституція 1958 р. встановила механізми контролю за відповідністю конституційних норм нормам міжнародного права. Примат міжнародного права над внутрішнім законо¬давством зумовлений вимогою взаємності: "Договори або угоди, належним чином схвалені чи ратифіковані, з моменту їх опублікування мають силу, що перевищує силу внутріш¬ніх законів, за умови застосування такого договору або уго¬ди іншою стороною" (ст. 55;. Відповідно до цього принципу 1992 р. здійснена інтеграція Франції в Європейський союз. Проте це відбулося тільки після внесення змін у Конститу¬цію Конституційним законом від 25 червня 1992 р. і ратифі¬кації парламентом Маастрихтських угод.

Конституція 1958 р. в останній редакції достатньою мі¬рою пристосована до умов міжнародної інтеграції, що безупинно розвивається в Європі. Так, згідно зі ст. 88і Кон¬ституція Франції на засадах взаємності добровільно передає у відання європейських співтовариств (нині — Європей¬ський союз) відповідну компетенцію.

За Європейським економічним і фінансовим союзом ви¬знане право встановлення режиму загальних меж (ст. 88).

Конституція, базуючись на принципі взаємності, надає ви¬борче право громадянам інших держав Європейського союзу на виборах до своїх муніципальних органів (ст. 88).

Специфічною рисою французької Конституції є те, що крім зазначених актів до неї входять й "основні принципи, визнані законами Республіки", до яких відсилає преамбула Конституції 1946 р. Наприклад, Закон "Про свободу асоціа¬ції" від 1 липня 1901 р. не є конституційним, а принцип сво¬боди асоціацій таким є, про що зазначила Конституційна ра¬да у своєму рішенні від 16 липня 1971 р. Такі принципи міс¬тяться й у деяких законах перших трьох республік і можуть бути в законах, що застосовуються у П'ятій республіці. Ви¬знання цих принципів залежить не тільки від законодавця, а й від Конституційної ради як тлумача й інтерпретатора норм Основного закону. Саме існування цього органу також є особливістю Конституції 1958 року, тому що раніше він не був відомий Франції.

Однією з характерних рис Конституції 1958 року є за¬кріплення домінуючого становища виконавчої влади в за¬гальній системі державних органів. Зосередження влади в руках Президента й Уряду — головний прояв цієї особливості.

Процес концентрації політичної влади у виконавчих орга¬нах змінив статус парламенту. Вони мають широкі можли¬вості для впливу на парламент, а в деяких випадках діють і "через його голову", як, наприклад, при проведенні референ¬думів на підставі ст. 11 Конституції. Парламент втратив значну частину своїх законодавчих повноважень. Він може „законодавствувати" лише у сферах, визначених ст. 34 Кон¬ституції. Усі інші питання регламентної влади регулюються актами виконавчих органів.

Конституція 1958 року значною мірою розширила сферу застосування одного з головних інститутів безпосередньої демократії — референдуму.

Конституція 1958 року належить до розряду "жорстких". Процедура перегляду Конституції, що складається з двох стадій, визначена в її розділі XVI, що містить одну ст. 89. Перша стадія зміни Конституції — це внесення поправок та їх прийняття. З ініціативою перегляду Конституції можуть виступати Президент Республіки за пропозицією Уряду (хо¬ча найчастіше він фактично діє самостійно) і члени парла¬менту. Проте останні при цьому повинні заручитися підтримкою Уряду і нерідко не можуть реалізувати своє право зако¬нодавчої ініціативи через протидію його.

Проект або пропозиція про зміну Конституції мають бути прийняті в ідентичній редакції двома палатами простою біль¬шістю голосів на роздільних засіданнях. Потім законопроект підлягає ратифікації, тобто він затверджується на референ¬думі або за рішенням Президента Конгресом, що іменується в цьому випадку Конституційним (спільним засіданням па¬лат парламенту) більшістю у 3/5 загальної кількості голо¬сів. На першій стадії законопроект обговорюється і в нього вносяться поправки. На другій стадії (незалежно від того, референдум це чи конгрес) можна лише голосувати "за", "проти" або утриматися. Проте для ратифікації в Конгресі потрібно, щоб автором законопроекту був Уряд, а не члени парламенту. Процедуру ратифікації в Конгресі введено для незначних поправок, коли проведення референдуму недо¬цільне.

Практика застосування різних процедур перегляду Кон¬ституції характеризується виникненням своєрідного інститу¬ту відкладеного перегляду. Сутність його полягає в тому, що проект або пропозиція закону про перегляд Конституції мо¬жуть бути схвалені більшістю кожною з палат парламенту, але це не зобов'язує Президента Республіки застосувати на¬ступну процедуру. На практиці це призвело до того, що деякі проекти конституційного перегляду пройшли стадію схва¬лення в палатах (у тому числі й такий важливий, як зміни строку повноважень Президента), але не були подані на схвалення ні на референдум, ні в Конгрес. Конституційний закон про скорочення строку повноважень Президента Рес¬публіки був прийнятий референдумом тільки 24 вересня 2000 р. (це була найбільша зміна Конституції за останні де¬сятиліття).

Конституція 1958 року до середини 1996 р. зазнала дев'ять переглядів, деякі з яких мали технічний характерна деякі кардинально впливали на її зміст.

Найважливішими з конституційних змін є: встановлення з 1962 року нового порядку обрання Президента Республіки та уточнення цього порядку (1974 p.), зміна статей 2, 54 і 74 та включення до Конституції нового розділу "Про Європей¬ський союз" (1992 p.), а також ряд змін щодо організації і діяльності парламенту Конституційної ради, парламентської недоторканності, кримінальної відповідальності членів Уряду та ін. Конституційним законом від 4 серпня 1995 року було скасовано розділ XIII Конституції "Про співтовариство".

Конституційні перегляди внесли зміни в структуру і по¬рядок діяльності державних органів, а також певною мірою в міжнародно-правовий статус Французької Республіки. Проте вони не торкнулися головних принципів демократії, організації і діяльності державних інститутів, а лише відбили тенденцію до деякого підвищення ролі парламенту й автори¬тету Уряду як колегіального органу.

83. Президент Франції.

Президенту Республіки належить централь¬не місце в системі державних органів П'ятої республіки. Ра¬зом з Урядом він утворює центральну виконавчу владу. Від¬повідно до ст. 5 Конституції, він стежить за додержанням Конституції, забезпечує своїм арбітражем нормальне функ¬ціонування державних інститутів, спадкоємність держави, вживає заходів щодо забезпечення її територіальної ціліснос¬ті, забезпечує дотримання міжнародних угод і договорів.

Президент Республіки обирається шляхом загального, прямого, рівного і таємного голосування. Строк повнова¬жень Президента — п'ять років. Обмежень для переобрання не існує. Кандидат у Президенти повинен задовольняти всі вимоги, що ставляться до осіб, які обираються в Парламент. Через те, що у Франції немає інституту Віце-президента, у випадку дострокової вакансії посади Президента його обов'язки тимчасово виконує Представник Сенату, а якщо він теж не в змозі виконувати ці обов'язки, їх виконує Уряд.

Нові вибори проводяться не раніш як через 20 і не пізніш як через 35 днів після відкриття вакансії. За весь час існу¬вання П'ятої республіки двічі мали місце випадки достроко¬вої вакансії посади Президента і проведення дострокових ви¬борів: у 1969 р. у зв'язку з відставкою Президента де Голля і у 1974 р. у зв'язку зі смертю Президента Жоржа Помпіду.

Відповідно до ч. 11 ст. 7 період, коли Президент відсут¬ній або не може здійснювати свої функції, не допускається ні голосування довіри Уряду, ні перегляд Конституції.

Повноваження виконуючого обов'язки дещо обмежують¬ся. Зокрема, він не може проводити референдум і розпусти¬ти Національні збори.

Президент Республіки має широкі повноваження. Згідно зі ст. 19 Конституції існує дві основні групи повноважень:

1) ті, що здійснюються Президентом самостійно, тобто в дискреційному порядку (особисті повноваження);

2) ті, що потребують для свого здійснення контрасигна-тури Прем'єр-міністра (іноді також окремих міністрів, відпо¬відальних за виконання даного акта Президента).

До першої групи особистих повноважень Президента на¬лежать:

Право розпуску Національних зборів (з цього питання Президент повинен проконсультуватися з головами палат Парламенту і Прем'єр-міністром, хоча ці консультації його ні до чого не зобов'язують). Це право Президента обмежене трьома умовами: а) не може бути здійснений розпуск протя¬гом року після попереднього розпуску; б) під час дії надзви¬чайного стану; в) виконуючим обов'язки Президента.

Право призначати Прем'єр-міністра і за його поданням інших членів Уряду; а також відкликати їх. Призначення Уряду Президентом потребує наступного схвалення урядо¬вої програми нижньою палатою парламенту, а це означає, що при призначенні Прем'єр-міністра Президентові дово¬диться враховувати позицію партійної більшості Національ¬них зборів.

Право за пропозицією Уряду під час сесії парламенту або за спільною пропозицією обох палат передавати на рефе¬рендум будь-який законопроект з питань організації публіч¬ної влади, економічних або соціальних реформ і публічних служб, що сприяють їм або дозволяють ратифікацію міжна¬родного договору, який не суперечить Конституції, впливає на функціонування державних інститутів.

Право звертатися з посланнями до палат на їх розділь¬них засіданнях.

Право за своїм розсудом головувати в Раді міністрів. Ніяке засідання Уряду у формі Ради міністрів неможливо за відсутності Президента, крім випадку, коли він безпосеред¬ньо уповноважив іншу посадову особу здійснювати голосу¬вання на конкретному засіданні й у зв'язку з конкретним по¬рядком денним.

Право вводити в країні надзвичайний стан. До введен¬ня надзвичайного стану Президент повинен провести такі самі консультації, як і при розпуску Національних зборів.

Право звернення в Конституційну раду із запитами і призначення однієї третини його членів.

Президент — глава Збройних сил, він головує у ви¬щих радах і комітетах Національної оборони. У разі потреби

Прем'єр-міністр може заміщати Президента як голова на за¬сіданнях рад і комітетів Національної оборони.

Право помилування.

До повноважень Президента, що потребують контрасиг-натури прем'єр-міністра або окремих членів Уряду, нале¬жать: скликання парламенту на надзвичайну сесію; підпи¬сання декретів і ордонансів, прийнятих Радою міністрів; при¬значення вищих цивільних і посадових осіб та їх усунення; ратифікація окремих міжнародних договорів; призначення дипломатичних представників; участь у розгляді законопро¬ектом уряду.

Президенту належить право законодавчої ініціативи з пи¬тань, що стосуються конституційних переглядів, передачі за¬конопроектів на референдум, а також право відкладального вето на закони, прийняті парламентом, або право звернення в Конституційну раду на предмет відповідності закону Кон¬ституції.

Президент має широку регламентарну владу, що пов'яза¬но з визначеною у ст. 34 Конституції важливою особливістю конституційного режиму П'ятої республіки, яка полягає в обмеженні сфери застосування закону. У зв'язку з тим, що парламент вправі регулювати своїми законами тільки ті сус¬пільні відносини, які визначені Конституцією, все інше регу¬люється актами виконавчої влади. Цим обумовлено те, що акти, які підписуються Президентом, не розглядаються як звичайні підзаконні акти, прийняті на основі й у виконання закону. Тому ордонанси і декрети, що підписуються Прези¬дентом, є самостійними нормативно-правовими актами, які виконують у регулюванні окремих суспільних відносин таку саму роль, що і закон.

Визнання Конституційною радою законодавчого акта як такого, що не відповідає вимогам ст. 34 Конституції, надає право регламентарній владі змінювати і замінювати цей за¬кон власними нормативними актами.

У Конституції визначені важливі повноваження Прези¬дента щодо зовнішніх відносин, оборони і безпеки. Він пред¬ставляє країну в міжнародних відносинах; акредитує надзви¬чайних послів і посланників в іноземних державах, а надзви¬чайні посли та посланники цих держав акредитуються при ньому; веде переговори про укладення міжнародних догово¬рів і ратифікує їх, крім тих, для ратифікації яких потрібний закон, а для територіальних питань — ще й згода заінтере¬сованого населення.

Особливо важливе значення має не передбачене Консти¬туцією право Президента вводити в дію стратегічні ядерні сили, що надане йому 1964 року звичайним декретом Уряду.

У сфері судової влади повноваження Президента істотно розширені порівняно з Четвертою республікою. Крім тради¬ційного для глави держави права помилування Президент став активно впливати на склад і діяльність Вищої ради ма¬гістратури, входячи до складу обох її відділень і головуючи в ній. Це повноваження ефективно сприяє Президенту у вико¬нанні важливої функції гаранта незалежності судової влади.

На практиці Президент має більші повноваження, ніж ті, що належать йому за буквою Основного закону. Так, він приймає рішення, якими втручається в компетенцію Уряду, коли в парламенті є "одноколірна" з Президентом більшість, тобто коли Президент і парламентська більшість належать до однієї політичної партії.

Президент республіки за Конституцією політичне не є відповідальний. Він може бути засуджений лише за держав¬ну зраду, склад якої офіційно не визначений. Обвинувачення може бути пред'явлене йому тільки обома палатами парла¬менту, що повинні прийняти ідентичне рішення відкритим голосуванням і абсолютною більшістю голосів своїх членів. Судить Президента в цьому разі Високий суд правосуддя, члени якого, відповідно до ч. 2 ст. 67 Конституції, обирають¬ся в рівній кількості Національними зборами і Сенатом зі свого складу після кожного повного або часткового понов¬лення палат. Високий суд правосуддя складається з 24 суд¬дів і 12 заступників.

У випадку віддання парламентом Президента під суд слідча комісія, яка щорічно призначається Бюро Касаційного суду в складі п'ятьох постійних членів і двох заступників, проводить розслідування. Після цього Високий суд правосуд¬дя схвалює таємним голосуванням і абсолютною більшістю голосів рішення про винність Президента, його співучасни¬ків і пособників, про міру покарання, якщо винність буде встановлена. Ці рішення оскарженню не підлягають. На практиці Високий суд правосуддя ще не розглядав подібних справ.

Офіційна резиденція Президента — Єлисейський палац. Президенту допомагає в його діяльності особистий апарат, що сягає кількох сотень чоловік. Апарат Президента скла¬дають: кабінет, генеральний секретаріат, військовий комітет, чиновник для особливих доручень. Усі співробітники Єли¬сейського палацу призначаються та звільняються Президен¬том за його власним розсудом.

84. Парламент Франції

Законодавча влада належить парламенту, що складається з двох палат: Національних зборів (555 депу¬татів від метрополії і 22 від заморських територій) і Сенату (321 член).

Парламент збирається один раз на рік на сесію, що від¬кривається в перший робочий день жовтня і закінчується в останній робочий день червня. Кількість днів, протягом яких палати можуть засідати, не повинна перевищувати 120. Мо¬жуть проводитися як додаткові засідання, так і надзвичайні сесії, відкриття і закриття яких здійснюється декретом Пре¬зидента республіки.

Члени парламенту захищені депутатським індемнітетом, а з 1995 року — обмеженим депутатським імунітетом. Вони мають вільний мандат при жорсткій фракційній партійній дисципліні. Будь-який імперативний мандат недійсний, пра¬ва відкликання не існує. Суміщення депутатського мандата з державними посадами заборонено.

Для керівництва роботою кожна палата парламенту створює бюро, до якого крім голови палати входять віце-го-лови, секретарі та квестори. Головою палати обирається представник найбільш значної партійної фракції в палаті. Крім керівництва на засіданнях палати голова має й інші важливі повноваження: голови палат призначають по три члени у Конституційну раду, голова нижньої палати є пред¬ставником у Конгресі парламенту при затвердженні попра¬вок до Конституції, а голова верхньої палати виконує функ¬ції Президента Республіки у разі введення надзвичайного стану. Голова палати за потребою має право викликати в па¬лату військові частини.

Голова Національних зборів обирається на весь строк ле¬гіслатури (п'ять років при повному поновленні на кожних виборах), а голова Сенату — після кожного часткового по¬новлення цієї палати (сенат обирається на дев'ять років і по¬новлюється на третину кожні три роки).

У палатах створюються наради голів у складі голови і ві-це-голів, голів постійних комісій, голів парламентських пар¬тійних фракцій, одного з міністрів, а в національних зборах ще й генерального доповідача фінансової комісії. На цих на¬радах визначається організація обговорення питань порядку денного.

Як і в інших парламентах, у палатах французького пар¬ламенту відповідно до ч. 2 ст. 43 Конституції, створюється по шість постійних комісій, що попередньо розглядають за¬конопроекти й певною мірою контролюють діяльність Уряду. Кожний парламентар повинен входити до складу будь-якої постійної комісії.

Поряд з постійними комісіями за вимогою Уряду або за рішенням відповідної палати можуть створюватися спеціаль¬ні комісії для вивчення якогось конкретного законопроекту. До цих комісій на основі пропорційного представництва вхо¬дять 41 член нижньої палати і 24 члени, що обираються верхньою палатою. У разі необхідності створюються на пріоритетних началах погоджувальні комісії і тимчасові спе¬ціальні комісії з розслідування і контролю, а також особливі комісії (наприклад, з питань позбавлення парламентської не¬доторканності).

У кожній палаті засновується парламентська делегація по справах Європейських співтовариств. Причому така деле¬гація в Національних зборах призначається на весь строк ле¬гіслатури, а в Сенаті — після кожного часткового його по¬новлення.

Залежно від партійної належності парламентарі об'єд¬нуються у фракції, іменовані політичними групами. У Націо¬нальних зборах політична група повинна нараховувати не менш як 20 членів, а в Сенаті — не менш як 14. Фракції на основі пропорційного представництва формують бюро пала¬ти і постійні комісії та визначають їхню політичну лінію. По¬запартійний парламентар може або приєднатися до будь-якої політичної групи з обов'язковим підкоренням її дисципліні, або залишитися позафракційним парламентарем, тобто та¬ким, "що не записався".

Повноваження парламенту. Французький парламент, як і парламенти інших держав, має законодавчі, контрольні, судові, зовнішньополітичні та інші повноваження.

Здійснюючи законодавчу діяльність, парламент приймає звичайні (прості) органічні та конституційні (що змінюють конституцію) закони. Законодавче регулювання суспільних відносин шляхом прийняття звичайних законів обмежено ст. 34 Конституції, в якій міститься перелік питань про зако¬нодавчі повноваження парламенту. Відносини, що виходять за межі цих повноважень, належать до компетенції уряду.

Крім того, повноваження парламенту в цій сфері обме¬жуються можливістю Президента проводити референдуми з цих питань, обминувши парламент, та інститутом делегова¬ного законодавства, передбаченого ст. 38 Конституції.

Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і пар¬ламентарям.

Президент республіки формально таким правом не воло¬діє. Урядові законопроекти подаються в будь-яку палату, а законодавчі пропозиції парламенту — тільки в бюро його па¬лати. Потім ці законопроекти передаються в постійну або спеціальну комісію. Подальша процедура складається із зви¬чайних етапів — загальної дискусії, постатейного обговорення, голосування за проектом у цілому. Можливими є четвер¬те і п'яте читання, якщо законопроект повертається з іншої палати неприйнятим.

При цьому Уряд вправі припинити розгляд законопроек¬ту і затребувати "блокованого голосування" з урахуванням тільки поправок Уряду. Ця процедура дозволяє Уряду в будь-який час припинити дискусію за законопроектом. При цьому допускаються лише п'ятихвилинні виступи по одному парламентарю від фракції для пояснення мотивів голосування.

Законопроект передається в іншу палату не після оста¬точного його прийняття, а після кожного читання, що зумов¬лює можливість його тривалого руху з палати в палату спо¬собом "човника". Це може бути припинено Урядом, який вправі відповідно до ст. 45 Конституції затребувати від пар¬ламенту створення паритетної комісії, поправки котрої по¬винні бути узгоджені з Урядом. Якщо комісія не зможе роз¬робити узгоджений текст законопроекту або її варіант текс¬ту не приймається обома палатами парламенту, Уряд може затребувати від Національних зборів прийняття остаточного рішення. Це дає змогу Уряду допускати нескінченне "ходін¬ня" законопроекту з палати в палату, якщо його доля для нього байдужа і, навпаки, у випадку заінтересованості пара¬лізувати вето верхньої палати і прискорити прийняття зако¬ну. Уряд може також заявити про терміновість проекту до закінчення загальної дискусії в палаті, розраховуючи при цьому прийняти закон шляхом звичайної процедури без створення змішаної паритетної комісії.

Істотні особливості має процедура прийняття парламен¬том фінансових законопроектів. Проект вноситься в Націо¬нальні збори не пізніше третього вівторка жовтня поперед¬нього року. Протягом 40 днів збори повинні провести перше читання законопроекту. Сенат зобов'язаний прийняти рі¬шення в 20-денний строк після передачі йому проекту. Якщо збори не приймають проект у першому читанні, то Уряд пе¬редає первинний проект у Сенат, який може врахувати по¬правки, внесені Зборами і схвалені Урядом. У цьому разі Се¬нат повинен визначитися за законопроектом в 15-денний строк. Якщо парламент у 70-денний строк не прийме проект фінансового закону, то він може бути введений у дію ордо¬нансом Президента. Така жорстка процедура прийняття проектів фінансових законів розцінюється як позитивне явище в силу їх особливої важливості для держави, хоча, з ін¬шого боку, це деякою мірою обмежує можливості впливу парламенту на їхній зміст.

Після прийняття парламентом закон передається Прези¬денту для промульгації. Підготовку закону до промульгації здійснює генеральний Секретар уряду. Він збирає підписи міністрів, забезпечує закон необхідними додатками. Протя¬гом 15 днів Президент може застосувати слабке вето, тобто зажадати нового розгляду закону в парламенті, що може бу¬ти переборено простою більшістю.

Президент до підписання звичайного закону може напра¬вити його для висновку в Конституційну раду, органічні ж закони направляються туди в обов'язковому порядку. До під¬писання закону Президентом звернутися в Конституційну раду можуть депутати і сенатори (не менш як 60 членів кож¬ної палати).

Особливості проходження проектів і пропозицій органіч¬них законів визначені ст. 46 Конституції. За цими законами обговорення і голосування в палаті мають бути завершені протягом 15 днів. Якщо між палатами виникнуть розбіжнос¬ті, то застосовується розглянута вище процедура (ст. 45 Конституції). Проте в останньому читанні Національні збори приймають закон абсолютною більшістю голосів своїх депу¬татів. При цьому, якщо органічний закон стосується Сенату, то без згоди останнього він не може бути прийнятий. Усі ор¬ганічні закони до їх промульгації перевіряються Конституцій¬ною радою.

Парламент може делегувати свої законодавчі повнова¬ження Уряду за умови тимчасового характеру такого делегу¬вання і наявності в Уряді програми здійснення цих повнова¬жень. Уряд за делегованими повноваженнями видає ордо-нанси, які повинні бути внесені на розгляд парламенту до закінчення строку, визначеного в делегуючому законі. В ін¬шому разі вони втрачають юридичну силу і стають недійсни¬ми. Якщо парламент до закінчення строку делегування не затвердить проект закону про ратифікацію ордонанса, то ос¬танній розглядається як декрет Уряду з правом оскарження в Державну раду — вищий орган адміністративної юстиції.

Французький парламент активно використовує багато ві¬домих світовій парламентській практиці форм контролю за діяльністю Уряду. Водночас така поширена форма парламентського контролю, як інтерпеляція, хоча і передбачена ст. 156 Регламенту Національних зборів, проте, у зв'язку з тим, що її процедура збігається з процедурою резолюції осу¬дження, практично не застосовується.

Для здійснення контролю використовуються питання до міністрів на пленарному засіданні, створюються різні слідчі та контрольні комісії. З контрольними повноваженнями пов'язане право подачі в парламент петицій, тобто звернень, що направляються парламенту або через голову палати, або через свого парламентаря.

Важливу роль у здійсненні парламентського контролю ві¬діграє заснований 1973 року парламентський посередник, призначений Урядом. Громадяни не можуть звертатися без¬посередньо до посередника, а направляють заяви через своїх депутатів і сенаторів. Для поновлення порушених прав гро¬мадян посередник не має ніяких власних повноважень. Згід¬но з законом про посередника 1973 і 1976 років, останній дає рекомендації, необхідні для вирішення даної справи, і пропозиції про поліпшення діяльності відповідного органу.

За результатами парламентського контролю санкції до Уряду може застосовувати тільки нижня палата. Вона може змусити Уряд піти у відставку в результаті винесення резо¬люції осудження або відмови в довірі. У разі відмови в довірі Уряд не може розпустити нижню палату, а верхня взагалі не підлягає розпуску. Право розпустити нижню палату має Президент.

Група депутатів (не менш як 1/10 чисельності парла¬менту) може внести резолюцію осудження, що голосується не раніше як через 48 годин після її внесення. Резолюція приймається абсолютною більшістю голосів від загальної чи¬сельності нижньої палати. Це означає, що всі, хто утримався від голосування, та відсутні депутати автоматично вва¬жаються такими, що голосували проти.

При відхиленні резолюції осудження її авторам забороня¬ється її повторне внесення протягом тієї ж звичайної або надзвичайної сесії. Проте, якщо резолюція осудження внесе¬на у відповідь на постановку питання про довіру, то ця забо¬рона не діє.

Зовнішньополітичні повноваження парламенту зводяться до оголошення війни, стану облоги та ратифікації міжнарод¬них, договорів. До судових повноважень парламенту належить створення ним особливих судів для розгляду справ ви¬щих посадових осіб — Високої палати правосудця і Суду правосуддя республіки — й оголошення амністії. Висока па¬лата правосуддя формується для здійснення правосуддя сто¬совно Президента республіки за державну зраду, а Суд пра¬восуддя республіки — для розгляду справ членів уряду з приводу злочинів або деліктів, вчинених ними при виконанні своїх функцій. Інституту імпічменту у Франції не існує.

85. Уряд

Уряд — колегіальний орган, що здійснює поряд або разом з Президентом Республіки виконавчу владу. У Конституції розділ про уряд розміщено одразу після розді¬лу про Президента і перед розділом про парламент, що вже саме по собі свідчить про те значення, яке надавали цьому інституту автори Конституції.

Уряд Франції має своєрідну структуру. Він виступає у формі Ради міністрів, що об'єднує усіх його членів під голо¬вуванням Президента. Засідання у разі відсутності Прези¬дента іменуються Радою кабінету. Як уже зазначалося, Прем'єр-міністр може головувати в Раді міністрів тільки за спеціальним повноваженням Президента і за визначеним по¬рядком денним.

У Конституції вказуються питання, які підлягають обов'язковому розгляду в Раді міністрів. Усі найважливіші проекти регламентарних нормативних актів, проекти зако¬нів, рішення про постановку питання про довіру, про прове¬дення референдуму, призначення на вищі державні посади та деякі інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Інші повноваження здійснюються на засіданнях Ради кабінету під головуванням Прем'єр-міністра.

Формування Уряду належить до компетенції Президента. Зокрема, Президент добирає кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра і призначає його. Останній добирає мініст¬рів і представляє Президенту, який призначає їх. Хоча при¬значення Прем'єр-міністра є особистим правом Президента, проте при цьому він змушений враховувати розставляння політичних сил у Національних зборах, довіру яких повинен мати Уряд.

Новий Уряд за Конституцією не зобов'язаний подавати свою програму і склад на затвердження нижньої палати пар¬ламенту. Проте Уряд за власним розсудом просить Націо¬нальні збори про схвалення урядової програми або заяви з питань загальної політики.

Уряд несе колективну відповідальність перед Національ¬ними зборами. Групою депутатів Національних зборів (не менше десятої частини загальної кількості) може бути по¬ставлена на голосування резолюція осудження. Голосування за резолюцією осудження проводиться не раніш як через 48 годин після її надходження в Бюро Національних зборів. Для її прийняття необхідна абсолютна більшість голосів депу¬татів.

У випадку відмови в довірі або прийняття резолюції осу¬дження Прем'єр-міністр повинен вручити Президентові Рес¬публіки заяву про відставку Уряду. Остаточне рішення приймає Президент, який може прийняти відставку Уряду і призначити нового Прем'єр-міністра або прийняти рішення про достроковий розпуск Національних зборів і призначення нових виборів.

Конституція заснувала інститут несумісності посади чле¬на Уряду з володінням парламентського мандата, з якоюсь посадою професійного представництва загальнонаціонально¬го характеру, а також з будь-якою державною службою або професійною діяльністю. Водночас законодавством не забо¬роняється сполучати членство в уряді з мандатом комуналь¬ного радника, з посадою мера і навіть голови генеральної та регіональної ради.

Повноваження Уряду здійснюються або разом з Прези¬дентом Республіки, або кабінетом, або одноособово Прем'єр-міністром. Конституція підкреслює особливу роль Прем'єр-міністра. Згідно зі ст. 21 Конституції, він керує діяльністю Уряду, відповідає за національну оборону, забезпечує вико¬нання законів, здійснює регламентарні повноваження і при¬значає на цивільні та військові посади. Окремі свої повнова¬ження він може делегувати міністрам.

Прем'єр-міністру належить право законодавчої ініціати¬ви. Для визначення відповідності прийнятого парламентом законопроекту Конституції він має право звертатися до Кон¬ституційної ради. За пропозицією Прем'єр-міністра склика¬ються надзвичайні сесії парламенту, проводяться закриті за¬сідання палат у формі секретного комітету і можуть подо¬вжуватися строки чергових сесій парламенту.

Велике значення має також і те, що деякі важливі пов¬новаження Президента Республіки здійснюються за пропо¬зицією або після консультацій з Прем'єр-міністром.

Прем'єр-міністру у здійсненні його функцій допомагає ге¬неральний секретар Уряду, а також власні служби — кабі¬нет Прем'єр-міністра, генеральні секретаріати планування, оборони та ін. Кожний міністр має свій кабінет (а в департа¬ментах засновуються служби міністрів).

86. Органи конст. контролю Франції

Конституційний контроль. Конституційний контроль у Франції відрізняється великою своєрідністю і не повною мірою збігається з двома загальноприйнятими основними мо¬делями конституційного контролю (див. Загальну частину даного навчального посібника). Конституційність актів дер¬жавних органів розглядається різними органами: парламент¬ських — Конституційною радою, органів виконавчої влади — Державною радою.

Конституційна рада. Конституційна рада складається з дев'ятьох членів, повноваження яких тривають дев'ять ро¬ків і не підлягають поновленню (статті 56 і 57 Конституції). По три члени Конституційної ради призначаються Президен¬том Республіки, головою Національних зборів і головою Се¬нату. Крім цього основного складу до Конституційної ради входять усі екс-президенти Республіки. Члени Конституцій¬ної ради не можуть бути членами Уряду і парламенту, а та¬кож економічної і соціальної рад. Поновлюється Конститу¬ційна рада кожні три роки на 1/3. Замість члена, який вибув достроково, призначається новий на решту строку. Го¬лова Конституційної ради призначається Президентом Рес¬публіки з числа всіх членів Конституційної ради, проте доте¬пер голови завжди призначалися з числа "президентських" членів.

Конституційна рада може констатувати обов'язкову від¬ставку свого члена, що порушив принцип несумісності функ¬цій або втратив спроможність здійснювати свої громадянські й політичні права.

На Конституційну раду покладено функцію обов'язково¬го попереднього контролю за конституційністю органічних законів і регламентів палат парламенту, а також факультативного попереднього контролю за конституційністю звичай¬них законів (статті 58—62 Конституції).

Право запиту про конституційність законів до їх про¬мульгації належить Президентові Республіки, Прем'єр-мі¬ністру, голові Національних зборів, голові Сенату, а також групам депутатів або сенаторів кількістю 60 чоловік (ст. 61).

В обов'язки Конституційної ради входить контроль за відповідністю міжнародних договорів Основному закону. Як¬що міжнародна угода визнається такою, що не відповідає Конституції, то вона не може бути ратифікована до відповід¬ної зміни Конституції.

Специфіка Конституційної ради Франції полягає в різно¬манітності її компетенцій, що стосуються Президента і пар¬ламенту. Так, Рада розглядає скарги на законність обрання членів обох палат парламенту, а також питання виборності й несумісності посад, що виникають стосовно членів парла¬менту. Регламенти палат та їхні зміни до застосування пере¬даються в Раду, яка виносить рішення про їх відповідність Конституції.

Ще ширшу компетенцію Рада має з питань обрання Пре¬зидента. Зокрема, Рада бере участь у підготовці виборів Пре¬зидента, у проведенні операцій по виборах і в оголошенні їх результатів, стежить за законністю висування кандидатів у президенти, складає і публікує їх список, через своїх коміса¬рів спостерігає за проведенням голосування і підрахунком результатів голосування, а також констатує необхідність тимчасового заміщення президентської посади у випадку смерті президента.

Президент консультується з Радою з питань введення надзвичайного стану, яка розглядає вжиті Президентом у цей період заходи.

Конституційна рада спостерігає за проведенням референ¬думу і повідомляє його результати.

Виконуючи численні функції, пов'язані з обранням пре¬зидента і членів парламенту, а також проведенням референ¬думу. Конституційна рада виконує своєрідну роль виборного суду і центрального виборного органу.

На Конституційну раду покладено обов'язки щодо вирі¬шення спорів про розподіл компетенції між законодавчою й виконавчою владами.

Справи в Конституційній раді розглядаються письмово на закритих засіданнях. Рішення мотивуються і публікують¬ся у "Журналь офіс'єл". Приймаються вони в місячний строк, а в термінових випадках — у восьмиденний. Усі рі¬шення Конституційної ради оскарженню не підлягають і є обов'язковими для публічних влад, усіх адміністративних і судових органів. Крім Конституційної ради, що здійснює контроль за актами законодавчих органів, контроль за кон¬ституційністю актів виконавчої влади здійснює інший орган — Державна рада, що призначається Президентом і дає вис¬новки Уряду про відповідність його актів закону, а також оцінює з погляду конституційності акти регламентарної вла¬ди. Державна рада очолює систему судів адміністративної юстиції і розглядає скарги на їх рішення.

87. Регіональне і місцеве управління та самоврядування

Система місцевих органів у Франції грунтується відповід¬но до адміністративно-територіального поділу, який у 1980-ті роки був радикально реформований за допомогою прийняття законів про децентралізацію.

Складовими частинами адміністративно-територіальної структури Франції є (знизу вверх): комуна, кантон, округ, департамент і регіон. При цьому кантон і округ не мають ви¬борних органів управління та самоврядування, а є територія¬ми, в межах яких діють деякі спеціальні адміністративні ор¬гани. Округами управляє супрефект, який призначається зверху. Кантони являють собою історико-географічні одиниці та використовуються як виборчі округи для виборів до ради департаментів, а іноді у них створюються судові органи — трибунали малої інстанції. Крім них існують такі спеціальні округи, як: військові, судові, шкільні та ін., межа яких не завжди збігається з межами адміністративно-територіальних одиниць.

Територіальними самоврядними колективами Франції, що мають виборні органи самоврядування, є регіони, депар¬таменти та комуни.

Традиційно основною одиницею адміністративно-терито¬ріального поділу Франції є департамент. З 1965 р. на терито¬рії метрополії їх нараховується 96, включаючи Париж.

Для вирішення сучасних економічних і соціальних проб¬лем департамент виявився неефективною малопотужною одиницею, що зумовило прийняття 2 березня 1982 року За¬кону про децентралізацію, згідно з яким метрополія була по¬ділена на 22 регіони (області), що охоплюють кілька депар¬таментів (від 3 до 5). Регіон став основною територіальною одиницею, у рамках якої здійснюються найважливіші еконо¬мічні і соціальні програми розвитку. Регіони мають власний бюджет, розробляють власні плани економічного та соціального розвитку, а також облаштованості території і розвитку інфраструктури.

Головним представницьким органом регіону є регіональ¬на рада, члени якої обираються шляхом загальних і прямих виборів у пропорційній виборчій системі. Вибори проводять¬ся по департаментах. Кількість представників, що обирають¬ся від департаментів, пропорційна кількості населення, але в будь-якому випадку не може бути менша за три.

Функції органу виконавчої влади здійснює голова регіо¬нальної ради, який очолює регіональну адміністрацію.

Представником центральної влади в регіоні є регіональ¬ний комісар республіки (стара назва префекта, уживана й тут). Префектом (регіональним комісаром республіки) регіо¬ну є префект найбільш значного департаменту регіону. Він представляє державу, уряд і окремих його членів, інформує їх про події на підвідомчій території, керує діяльністю місце¬вих державних служб. У порядку адміністративного нагляду за самоврядуванням префект одержує всі акти органів само¬врядування протягом 15 днів після їх прийняття і може ос¬каржити їх по мотивах незаконності в адміністративний суд.

Усе це свідчить про великий вплив регіонального пре¬фекта на вирішення всіх місцевих справ.

У департаментах обирається генеральна (департамент¬ська) рада терміном на шість років, що поновлюється на по¬ловину кожні три роки. Члени генеральної ради, іменовані радниками, обираються шляхом загального, прямого і таєм¬ного голосування. Застосовується мажоритарна система ви¬борів у два тури. Виборчим округом на виборах є кантон (звідси й сама назва цих виборів — "кантональні"). На чолі генеральної ради і департаментської адміністрації стоїть го¬лова, який обирається його радою. До ведення генеральної ради віднесене прийняття бюджету і контролю за його вико¬нанням, організація департаментських служб, керування майном департаменту. Департамент покликаний координу¬вати діяльність органів самоврядування комун і розподіляти фінансові субсидії між комунами.

Так само як у регіоні, в департаменті, як і раніше, збері¬гається посада представника уряду в особі префекта. Він ке¬рує роботою всіх місцевих посадових осіб, відділень, управ¬лінь і агентств, що представляють центральний Уряд. На префекта департаменту покладено здіснення контролю за законністю дій і рішень виборчих органів і посадових осіб де¬партаменту.

Проте після проведення реформи місцевого самовряду¬вання виконавчим органом департаменту є не префект, а го¬лова генеральної ради.

Низовою адміністративно-територіальною одиницею є ко¬муна (община) — найстарший самоврядний колектив, що володіє порівняно широкими повноваженнями. Великі міста мають статус общин, але з іще ширшими повноваженнями. Усього комун нараховується близько 37 тисяч. їх населення коливається від 100 чоловік у селі до 1 млн і більше в містах.

Представницьким органом комун є муніципальні ради, чисельність радників в яких коливається від 9 до 69 залежно від кількості населення комун. Особливий статус мають най¬більші міста Франції. (Наприклад, у Парижі 163 члени ради, у Марселі — 101 радник, у Ліоні — 73.)

Муніципальні радники обираються шляхом загального прямого і таємного голосування. Правом участі в місцевих виборах володіють також постійно проживаючі іноземці та громадяни Європейської Спілки. Термін повноважень муні¬ципальних рад — шість років. У комунах з населенням до 3,5 тис. чоловік використовується мажоритарна система ви¬борів у два тури в сполученні з принципом пропорційного представництва.

Муніципальна рада приймає бюджет, встановлює місцеві податки, розпоряджається майном комуни, призначає служ¬бовців, приймає програми розвитку, займається ринком, міс¬цевими дорогами і вирішує багато інших питань місцевого значення.

Якщо буде встановлено, що муніципальна рада не спро¬можна управляти комуною, то декретом Президента, прий¬нятим на засіданні Ради міністрів, вона може бути достроко¬во розпущена. Проте цей декрет може бути оскаржений в адміністративний суд.

Муніципальна рада таємним голосуванням обирає на шість років мера і його заступників. Мер є представником муніципальної ради і водночас очолює комунальну адмініст¬рацію. Оскільки в комунах немає представників центральної влади, мер за своєю посадою вважається представником дер¬жавної влади в комуні.

Значна самостійність комун і відсутність посадових осіб, призначуваних урядом, певною мірою врівноважується жорстким адміністративним контролем з боку уряду через префектів регіонів, і департаментів, які мають право припи¬няти виконання незаконних рішень муніципальних рад.

Отже, вся система місцевого й регіонального управління грунтується на сполученні управління і самоврядування. При цьому управління здійснюють призначувані урядом чи¬новники, а самоврядування представлене представницькими установами, що обираються населенням.

Характеризуючи адміністративно-територіальний устрій і місцеве управління та самоврядування Франції слід також зазначити, що ряд колишніх французьких колоній зберіг дер¬жавно-правові зв'язки з метрополією, отримавши статус за¬морських департаментів і територій.

Заморські департаменти мають найбільш тісний право¬вий зв'язок із Францією. Це один з видів територіальних ко¬лективів Франції зі статусом регіонів, пристосованих до міс¬цевих умов. Усі чотири заморські департаменти зі специфіч¬ним расовим складом (переважає темношкіре населення) те¬риторіальне віддалені від Франції. Це: Гваделупа, Мартиніка (великі острови у Карибському морі), Гвіана (невеличка те¬риторія на Південноамериканському континенті, північніше Бразилії); Реюньйон (острів у південній частині Індійського океану поблизу Мадагаскару). Усі вони мають статус зви¬чайних французьких регіонів і департаментів.

Заморські території (їх також чотири) не є частиною мет¬рополії за океаном і мають найбільший ступінь юридичної са¬мостійності. Вони мають дуже велику автономію і ще більш віддалені від Франції ("за двома океанами"). Це: Французька Полінезія (велика кількість дрібних островів у південній час¬тині Тихого океану), Нова Каледонія (великий острів у Тихо¬му океані, населений канаками — індіанцями), острови Уол-ліс і Футуна (також у Тихому океані), Арктичні землі.

Заморські території мають різноманітний правовий ста¬тус, але загальним для них є те, що вони управляються ви¬борними органами на основі своїх статусів (статутів).

До складу Франції входять дві заморські території з особ¬ливим статусом: острів Майота (у південній частині Індій¬ського океану), острови Сен-Пьєр і Мікелон (у північної Ат¬лантиці, поблизу Канади). Ці дві території повільно еволюціонують убік перетворення в майбутньому на незалежні держави.

Нарешті, особливий статус політичної автономії має ве¬ликий острів у Середземному морі — Корсика. Це єдина ав¬тономія у складі континентальної Франції, що є невід'ємною частиною метрополії. Вона не є заморським департаментом або заморською територією.

Корсика обирає свій парламент — Збори з обмеженою компетенцією. Виконавчу владу здійснює голова, що оби¬рається Зборами. У цілому Корсика має більше прав, ніж звичайний континентальний департамент, і не менше від за¬морської території.

На закінчення слід додати, що адміністративно-територі¬альний поділ Франції відрізняється ускладненою структу¬рою, а місцеве самоврядування характеризується тенденцією подальшої централізації, підвищенням ролі і значення тери¬торіальних самоврядних колективів.

88. Початок конят розвитку Німеччини

Німеччина — офіційна назва: Федеративна Республіка Німеччина — високорозвинена європейська країна. Вона займає четверте місце у світі за обсягом внутрішнього вало¬вого продукту (ВВП), після США, Китаю, Японії і 15-те, по¬ряд з Францією, — за часткою ВВП на душу населення. У сучасних межах Німеччина існує з 3 жовтня 1990 року — дати об'єднання НДР з ФРН. П'ять колишніх земель Німець¬кої Демократичної Республіки стали землями (суб'єктами федерації) ФРН. У зв'язку з об'єднанням НДР і ФРН Кон¬ституція 1949 року піддалася змінам, але продовжує діяти. Договір про об'єднання ФРН і НДР був підписаний 31 серп¬ня 1990 року. До його підписання діяв Договір про створен¬ня валютного, економічного й соціального союзу від 18 трав¬ня 1990 року. 1 жовтня 1990 року в Москві між СРСР, США, Великою Британією, Францією, ФРН і НДР був під¬писаний Договір про остаточне врегулювання у відношенні Ні¬меччини.

Німецьке право належить до континентально-європей¬ського правового кола і бере свій початок як в римському праві, так і праві різних германських племен.

Римське право стало застосовуватись у Німеччині в XV—XVI століттях, але воно не витіснило цілком німецько¬го звичаєвого права.

З XVIII століття німецьке право знову почало набирати сили. Великі кодифікації, Пруське Загальне Земельне Право 1794 року та австрійська Збірка Загальних Громадянських Законів прийшли на зміну римському праву і допомогли за¬твердитися численним німецьким правовим ідеям, наприк¬лад, щодо усного судового розгляду.

На кримінальне і процесуальне, а також державне й ад¬міністративне право значно вплинули ідеї Великої Французь¬кої революції, французькі кодифікації XIX сторіччя та англій¬ське право.

Уніфікувати німецьке право вдалося після заснування 1871 року імперії, з допомогою важливих законодавчих тво¬рів: Кримінального кодексу 1871 року, Закону про судоуст¬рій, Кримінального процесуального кодексу та Цивільного процесуального кодексу 1877 року, Німецького громадян¬ського уложення 1897 року.

Німецьке громадянське уложення — це суміш римського і німецького права. Про його значення свідчить також факт, що воно вплинуло як на цивільне право Японії і Греції, так і на правопорядок Австрії, Швейцарії, Туреччини, Бразилії, Мексики й Перу.

Наприкінці 1992— на початку 1993 року став дійсністю європейський внутрішній ринок і територія, на якій забезпе¬чено вільне переміщення товарів, людей, побутових послуг і капіталу. Ця прогресуюча європейська інтеграція веде до по¬дальшого зближення національних правопорядків країн-чле-нів.

Федеративна Республіка Німеччина розташована в серці Європи. Вона сусідує на півночі з Данією, на заході з Нідер¬ландами, Бельгією, Люксембургом і Францією, на півдні з Швейцарією і Австрією та на сході з Чеською Республікою і Польщею. Це центральне місцезнаходження набуло ще біль¬шого значення з часу одержання Німеччиною державної єд¬ності 3 жовтня 1990 року. Більш ніж будь-коли Федеративна Республіка Німеччина стала, так би мовити, поворотним кругом між Сходом і Заходом, а також між Скандинавією і Середземномор'ям. Будучи тісно пов'язаною з Європейським співтовариством і НАТО, Німеччина утворює міст до серед¬ньоєвропейських і східноєвропейських держав.

Державна територія ФРН становить 355,8 тис. км2. Дов¬жина повітряного шляху з півночі на південь дорівнює 876 км, із заходу на схід — 640 км. Крайніми прикордонними пунк¬тами є: Ліст на острові Зільт на півночі, саксонська Дешка на сході, баварський Оберсдорф на півдні і Зельфкант (Пів¬нічний Рейн-Вестфалія) на заході. Кордони Федеративної Республіки мають загальну довжину 3758 км.

Федеративна Республіка Німеччина після Росії є най¬більш заселеною державою Європи (близько 83 млн жите¬лів) порівняно з Італію (58 млн), Великою Британією (57 млн), Францією (56 млн). Проте за своєю площею вона по¬ступається Франції та Іспанії.

Німеччина як єдина держава існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції. Прийняття кожної з них відповідало перехідним етапам в іс¬торії розвитку держави.

Перша конституція Німеччини була дарована Імперато¬ром Вільгельмом 1 1871 року. Вона юридично закріпила об'¬єднання країни. 6 лютого 1919 року Національні збори, об¬рані на підставі загальних виборів і наділені установчими повноваженнями, прийняли другу загальногерманську кон¬ституцію, яка увійшла в історію як Веймарська (м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найбільш демократичних конституцій свого часу. Разом з тим, конструкцію державної влади, яка була закріплена кон¬ституцією, навряд чи можна вважати вдалою. Великі повно¬важення голови держави вкупі 'з тривалим терміном повно¬важень (сім років), відсутність реального "стримуючої" про¬тиваги в особі парламенту, права якого були значно урізані, призвели до узурпації влади в країні фашистами в 30-х роках XX сторіччя.

89. Основний закон ФРН

Нині діюча Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним законом.

Основний закон Федеративної Республіки Німеччини був створений 1949 року з метою надання державі на "пере¬хідний період" нового, вільно-демократичного ладу. Основ¬ний закон був задуманий як тимчасовий, а не як остаточна конституція. За народом Німеччини залишалося право "у вільному самовизначенні досягти єдності і свободи Німеч¬чини". Згодом Основний закон виявився здатним нести на¬вантаження фундаментом стабільного демократичного сус¬пільства. Заповідь Основного закону про об'єднання була виконана 1990 року. На засадах Договору про об'єднання, який регулював вступ НДР до ФРН, по-новому були сфор¬мульовані преамбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст Конституції документує, що німецький народ з об'єднанням знову досяг своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 року Основний закон є чинним для всієї Німеччини.

Його основні начала у вигляді "франкфуртських доку¬ментів" були розроблені у червні 1948 року на Конференції представників окупаційних влад з прем'єр-міністрами земель у Франкфурті-на-Майні. На цій же конференції був створе¬ний комітет з 22 німецьких фахівців у галузі конституційно¬го права, який у відповідності з "франкфуртськими докумен¬тами" підготував проект Конституції. Для остаточної редак¬ції і схвалення проекту конституції була сформована парла¬ментська рада з 65 представників земель. Робота парламентської ради впритул до прийняття Конституції про¬ходила під контролем і тиском влад країн Заходу. Після прийняття Основного закону парламентською радою, його схвалення окупаційними владами і ратифікацією ландтагами земель 23 травня 1949 року відбулася процедура його підпи¬сання.

Конституція ФРН має елемент октроїрованості, оскільки в процесі її розробки та прийняття велику роль відігравали окупаційні влади. Безсумнівним впливом західних окупацій¬них влад можна пояснити і зміст статті 24, яка передбачає обмеження суверенітету ФРН, який припускає можливість "передати верховну владу міждержавним установленням".

У цілому Конституція ФРН, подібно іншим післявоєнним конституціям, є відображенням нового співвідношення со¬ціальних сил як в середині країни, так і на міжнародній аре¬ні. Конституція Німеччини виходить із принципів загально¬людських цінностей: демократії, розподілу влад, рівності, справедливості тощо. Федеративна Республіка Німеччина визначається Конституцією як демократична, соціальна і правова держава. У багатьох місцях Конституції можна від¬чути прагнення уникнути помилок, що призвели до падіння демократичної Веймарської республіки. Законодавцями 1948 року були, як зазначалося, прем'єр-міністри утворених в за¬хідних окупаційних зонах земель і Парламентська рада, обрана ландтагами. Ця Рада за головуванням Конрада Аде-науера схвалила Основний закон, що був обнародуваний 23 травня 1949 року.

Під час урочистостей з приводу сорокаліття Федератив¬ної Республіки 1989 року Основний закон був визнаний най¬кращою і найвільнішою^ Конституцією, яка будь-коли існува¬ла на німецькій землі. Його вимоги стали дійсністю суспіль¬ства. Основний закон увійшов у свідомість громадян і визна¬вався ними. З Основним законом була народжена держава, яку до сьогодні обминали серйозні конституційні кризи.

Основні права. Перше місце у Конституції посідає ка¬талог основних прав із зобов'язанням держави поважати й захищати гідність людини. Ця гарантія доповнюється загаль¬ним правом на вільний розвиток особистості. Надається ши¬рокий захист від протиправних втручань держави. На пова¬жання людської гідності і свободу особистості можуть поси¬латися в рівній мірі як німці, так і іноземці. До класичних прав, що їх називає Основний закон, належить свобода ві¬росповідання, свобода слова (включаючи свободу друку) і гарантія власності. Сюди належать також свобода мистецтва й науки, право створювати коаліції, право захисту таємниці листування, поштових і телеграфних відправлень, принципо¬вий захист від примусу працювати і примусової роботи, не¬доторканність житла, а також право відмовлятися від війсь¬кової служби з міркувань совісті.

Громадянські права, що на протилежність вищезазначе¬ним стосуються лише німецьких громадян, торкаються пере¬важно політичних прав співучасті і права вільної професій¬ної діяльності. По суті до них належать: право на проведен¬ня зборів, право засновувати спілки і товариства, право віль¬но пересуватися територією Федеративної Республіки (включаючи виїзд за межі), право вибору професії і роботи за фахом, заборона видачі громадян іншим державам, а та¬кож виборче право.

Поруч з правами свободи стоять права рівноправності. Основний закон конкретизує загальне положення про рів¬ність усіх людей перед законом визначенням, що ніхто не може зазнати обмежень або одержати перевагу з причин статі, свого походження, своєї раси, своєї мови, своєї бать¬ківщини або країни прибуття, своєї віри або свого політично¬го світогляду. Виразно зазначається рівноправність чоловіка й жінки, і нарешті, Конституція гарантує усім німцям рівний доступ до громадських служб.

Основні права розглядають і відношення окремого грома¬дянина до таких соціальних об'єднань, як шлюб, сім'я, церк¬ва, школа, а також до держави. Вони частково гарантують громадянинові безпосередні домагання на послуги з боку держави, як, наприклад, на державне забезпечення.

Основним правом, що вже за своєю суттю стосується ли¬ше іноземців, є вперше гарантоване в німецькій конституції право притулку, яке дає політичне переслідуваним інозем-цям право на політичний притулок на терені Федеративної Республіки. Багаторічне, а в останні роки майже неконтро-льоване прибуття до Німеччини сотень тисяч шукачів при¬тулку, що в переважній більшості не зазнавали ніякого полі¬тичного переслідування у своїх країнах і мали лише еконо¬мічні мотиви у своїх домаганнях на отримання притулку, загрожувало вичерпати можливість застосування основного плану на політичний притулок до дійсно переслідуваних.

Після довгих, здебільшого палких, дебатів між прихиль¬никами необмежене діючого від 1949 року безприкладного у світі основного права на політичний притулок і поборниками нової редакції права на притулок, що відповідає дійсності, з метою зберегти його основне значення і привести у відповід¬ність з правовими нормами всіх інших країн ЄС була схвале¬на потрібними для цього двома третинами голосів Німецько¬го бундестагу поправка до права на політичний притулок. Не торкаючись основного положення "Переслідувані з політич¬них мотивів мають право на притулок", від липня 1993 року діє нова стаття Основного закону 16а, що уможливлює нову процедуру розгляду заяв щодо надання притулку. Наріжни¬ми положеннями нового формулювання права на притулок є такі:

Іноземці з держав ЄС або "надійних третіх країн", тоб¬то країн, де гарантується застосування Женевської конвенції про біженців і Європейської конвенції про права людини, не можуть посилатися на право політичного притулку; не вини¬кає навіть (тимчасового) права на отримання притулку.

Процедура розгляду заяв щодо надання притулку ско¬рочується.

Внаслідок запобіжних заходів унеможливлюється бага¬торазове одержання державної допомоги.

Прожитковий мінімум шукачів притулку забезпечуєть¬ся принципово шляхом натуральної допомоги.

Окремі основні права можуть згідно з Конституцією об¬межуватися у тісних межах безпосередньо законом або по¬середньо на підставі певного закону. Але ніколи ніякий за¬кон не може змінювати суттєвого змісту основного права. Основні права є безпосередньо діючим правом. Це одне з найважливіших нововведень Основного закону порівняно з минулими конституціями, каталоги основних прав яких у правовому відношенні мали характер на зобов'язуючих програмних деклараціях. Сьогодні всі три державні влади, пар¬ламенти як законодавці, так само як і уряди, суди, адмініст¬ративні органи, поліція та збройні сили зобов'язані суворо дотримуватися основних прав. Кожний громадянин має пра¬во оскаржити рішення або дії держави у Федеральному кон¬ституційному суді, якщо він відчуває себе позбавленим одно¬го з основних прав. Внаслідок приєднання д Європейської конвенції захисту прав людини і основних свобод 1952 року Федеративна Республіка Німеччина від 1955 року підлягає міжнародному контролю за дотриманням прав людини. Стат¬тя 25 цієї Конвенції дає право громадянам країн, що її підпи¬сали, на оскарження власної держави перед Європейською комісією і Європейською судовою палатою. 1973 року Феде¬ративна Республіка ратифікувала також Міжнародні пакти прав людини Організації Об'єднаних Націй.

90. Федерація ФРН

Уже в самій назві держави "Федеративна Республіка Ні¬меччина" знаходить вираз її федеративна структура. Феде¬ративна Республіка складається із 16 земель: Баварія, Ба¬ден-Вюртемберг, Берлін, Бранденбург, Бремен, Гамбург, Ге-сен, Мекленбург-Передня Померанія, Нижня Саксонія, Рей-ланд-Пфальц, Саар, Саксонія, Саксонія-Анхальт, Північний Рейн-Вестфалія, Тюрингія, Шлезвіг-Гольштейн. Три з 16 зе¬мель є містами (Берлін — столиця; Гамбург і Бремен — у минулому були містами-республіками і входили "до Ганзей¬ського Союзу).

Землі дуже сильно різняться за територією і кількістю населення. Найменша земля — це Бремен (за територією і населенням, відповідно 404 км кв. і 680 тис. мешканців). Найбільша за територією — Баварія (70, 5 тис км кв.), а са¬ма густонаселена — Північний Рейн-Вестфалія (близько 18 млн мешканців). Федерацію у Німеччині неможливо вва¬жати асиметричною — усі землі мають рівні права

Землі також мають свої конституції, виборний законодав¬чий орган — ландтаг (у 15 землях — однопалатний* в Бава¬рії — двопалатний), уряд здійснює свою роботу на чолі з прем'єр-міністром. Одинадцять земель первісної території федерації були відновлені або створені після 1945 року. Піс¬ля перших вільних виборів у колишній НДР 18 березня 1990 року парламентарії Народної палати ухвалили рішення про утворення п'яти нових федеральних земель. З жовтня 1990 року НДР, а також землі Бранденбург, Мекленбург, Передня Померанія, Саксонія-Анхальт та Тюрінгія приєдну¬ються до Федеративної Республіки Німеччини. Одинадцять регіонів Східного Берліна об'єдналися з федеральною зем¬лею Берлін. Федеральні землі не є провінціями, це — держа¬ви з власною державною владою. Вони посідають власну конституцію землі, яка повинна відповідати засадам респуб¬ліканської, демократичної і соціальної правової держави в суді Основного закону. В іншому землі мають широкі права для розробки їх власної конституції.

Принцип федеративної держави належить до недоторкан¬них конституційних засад. Проте сьогоднішні землі не є не¬змінними. Щодо перерозподілу території федерації Основний закон має відповідні положення. Спільна конституційна ко¬місія федерації і земель запропонувала полегшення щодо процедурних питань.

Федеративний державний лад має довгу конституційну традицію, яка була перервана лише єдинодержавністю націо¬нал-соціалістів у 1933—1945 pp. Німеччина належить до класичних країн з федеральною державністю. Федералізм себе виправдав: він дозволяє набагато легше справлятися з регіональними властивостями і проблемами, ніж це могла б зробити центральна урядова влада.

П'ять принципів визначають державний лад Основного за¬кону: Німеччина є республікою і демократичною, федератив¬ною державою, правовою державою й соціальною державою.

Республіканська державна форма знаходить свій консти¬туційний вираз передусім у назві "Федеративна Республіка Німеччина". Зовнішньо вона виявляється у тому, що главою держави є призначений шляхом виборів федеральний прези¬дент. Основною демократичною державною формою є прин¬цип народного суверенітету. Конституція наголошує, що вся державна влада виходить від народу. При цьому Основний закон висловився за посередню, представницьку демократію. Це означає: державна влада має визнаватися і схвалюватися народом, але вона, за виключенням виборів, не виконується безпосередньо через рішення народу. Це доручається "спе¬ціальним органам" законодавства виконавчої влади і судо¬чинства. Сам народ виконує належну йому державну владу переважно у виборах парламенту, що періодично повторю¬ються. Такі форми безпосередньої демократії, як референдум або народна ініціатива, Основний закон на відміну від кон¬ституції деяких земель передбачає лише у винятковому ви¬падку, а саме, тільки тоді, коли йдеться про новий поділ те¬риторії Федеративної Республіки. Основний закон висловив¬ся за концепцію "спірної демократії". Це походить з досвіду Веймарської республіки, що була похована радикальними антиконституційними партіями. Основною думкою спірної демократії є те, що вільна гра політичних сил мусить припи¬нитися там, де демократія має бути усунена засобами демок¬ратії. Тому Основний закон відкриває можливість через Фе¬деральний конституційний суд заборонити такі партії, які хо¬чуть заподіяти шкоду демократичному ладу або зовсім усу¬нути його.

Конституційне надання переваги федеральній державі оз¬начає, що не лише федерації, а й 16 окремим федеральним землям надається ранг держав. Вони мають власну, обмеже¬ну на певні царини, верховну владу, яку вони виконують власним законодавством, виконавчою владою й судочин¬ством. Після розподілу державних завдань і компетенцій між федерацією і землями центр ваги законодавства всупереч конституційно-правовому задуму падає дійсно на центральну державу, федерацію, у той час як до компетенції земель на¬лежить передусім урядування, тобто виконання законів. Цей розподіл завдань є суттєвим елементом системи Основного закону щодо поділу влади та її балансу.

Ядром принципу правової держави, як це здійснюється в Основному законі, є поділ влади. Функції державної влади долучаються незалежним одне від одного органам законодав¬ства, виконавчої влади і судочинства. Значення розподілу компетенцій полягає у стримуванні державної влади шляхом взаємного контролю і обмежень. Таким чином, він слугує за¬хисту свободи окремої особи. Другим суттєвим 'принципом правової держави є непорушна чинність закону для всіх дер¬жавних дій. Цей принцип закономірності управління перед¬бачає, що виконавча влада не може порушувати діюче пра¬во, особливо конституцію і закони (перевага закону); крім того, втручання у сферу прав і свобод окремої особи вимагає формальної підстави закону (застереження закону). Усі дії державної влади можуть перевірятися незалежними суддями щодо їх відповідності праву, якщо потерпілий їх оскаржує.

Принцип соціальної держави є сучасним доповненням традиційного мислення щодо правової держави. Він зобов'я¬зує державу знаходити соціально незабезпечених і постійно дбати про соціальну справедливість. Численні закони і виро¬ки судів наповнили цей принцип життям. Соціальна держава виявляється у соціальному страхуванні з його пенсіями за ві¬ком та в разі інвалідності, виплатами в разі хвороби та без¬робіття, у соціальній допомозі малозабезпеченим, у допомозі на утримання житла, у виплатах для сімей з дітьми, таких як гроші на дітей, у праві на захист праці і права на робочий час, якщо навести лише деякі приклади. Щодо конкретного формулювання принципів економічного ладу, Основний за¬кон не робить виразних зобов'язань: він залишається еконо¬мічно нейтральним. Але свобода законодавця щодо розробки засад економічного ладу обмежується вимогами правової держави, а також основними правами на власність і правом на спадщину, а також основним правом свободи вибору про¬фесії.

Зміни Основного закону. Основний закон може бути змінений лише за згодою двох третин членів бундестагу (пар¬ламенту) і двох третин голосів бундесрату (палата земель). Ос¬кільки одна партія або коаліція партій надзвичайно рідко має таку більшість як в бундестазі, так і бундесраті, то зміна Ос¬новного закону вимагає дуже широкого консенсусу. Вона мож¬лива лише за умови, що частина опозиції голосує за неї.

Деякі положення Основного закону не можуть бути змі¬неними навіть більшістю у дві третини голосів. До цих недо¬торканних засад конституції належать: федеральний держав¬ний лад, поділ влади, принципи демократії, правової і со¬ціальної держави. Недоторканними є також визначення гід¬ності людини і суттєві основні права рівності та свободи.

15 листопада 1994 року набрали чинності найостанніші зміни в Основному законі ФРН. По-перше, вони відобра¬жають державну мету в галузі захисту довкілля та фактич¬ного запровадження рівноправності жінок і чоловіків, а та¬кож стосовно захисту інвалідів.

По-друге, внесено відповідні зміни до питань розподілу законодавчої компетенції, між федерацією та федеральними землями.

Наступна зміна Конституції була спричинена Маастрихт¬ською угодою. Нова ("європейська") стаття 23 Основного закону чітко визначає, що Федеративна Республіка Німеччи¬на прагла до об'єднаної Європи з демократичною, державно-правовою, соціальною та федеративною структурою. При цьому особливу роль відіграє принцип субсидіарності. Нова стаття 23 регулює також питання, яку роль відіграватимуть бундестагу федеральні землі в подальшому розвитку євро¬пейської інтеграції.

91. Федеральний парламент ФРН.

Конституційними органами з переважно легіслативними (законодавчими) завданнями є бундестаг і бундесрат. Вико¬навчі завдання, тобто державні дії, здійснюють передусім фе¬деральний уряд з федеральним канцлером і федеральний президент. Функція судочинства на конституційному рівні припадає Федеральному конституційному суду.

Федеральний президент. Главою держави у Федера¬тивній Республіці Німеччині є федеральний Президент. Він обирається строком на п'ять років Федеральними зборами — конституційним органом, який скликається лише з цією метою і складається з депутатів бундестагу, а також рівної їм кількості делегатів, що обираються парламентами земель. Часом до Федеральних зборів висуваються видатні і заслу¬жені особи, які не належать до парламенту землі. Федераль¬ним президент обирається більшістю голосів Федеральних зборів строком на п'ять років. Дозволяються одноразові пе¬ревибори.

Федеральний президент представляє Федеративну Рес¬публіку Німеччину з точки зору міжнародного права. Він ук¬ладає від імені федерації договори з іноземними країнами, акредитує і приймає послів. Сама зовнішня політика є спра¬вою федерального уряду.

Федеральний президент призначає і звільняє "федераль¬них суддів, урядовців федеральних установ, офіцерів і унтер-офіцерів. Він може милувати злочинців. Він перевіряє кон¬ституційне ухвалення законів, після чого вони публікуються у Ціснику Федеральних законів.

Він пропонує бундестагу (з урахуванням співвідношення більшості) кандидата на посаду федерального канцлера та призначає і звільняє за пропозицією канцлера федеральних міністрів. Якщо заява федерального канцлера виявити йому довіру не має згоди бундестагу, то федеральний президент за пропозицією канцлера може розпустити бундестаг. У 1972 і 1983 роках у такий спосіб були здійснені дострокові вибори. Федеральний президент своєрідно уособлює єдність політичного устрою держави. Він стоїть за партійними межа¬ми і символізує все те, що єднає державу \ конституційний лад. Попри його переважно представницькі завдання феде¬ральний президент як вирівнююча нейтральна сила над полі¬тичною боротьбою дня може здобути великий особистий ав¬торитет. Завдяки принциповим позиціям на тему дня він спроможний поза щоденними політичними справами встано¬вити мірки для політичної і модальної орієнтації громадян: Більшість актів президента повинні бути контрасигнованими головою уряду або відповідними міністрами, які несуть за них відповідальність.

Бундестаг. Німецький бундестаг є народним представ¬ництвом Федеративної Республіки Німеччини. Він обираєть¬ся народом на чотири роки і вважається відповідно до Конституції однопалатним, а фактично складається з двох палат — Бундестагу (Федеральний з'їзд) та Бундесрату (Федеральна рада). Власно парламентом є Бундестаг, у складі якого 496 депутатів, які обираються загальними виборами строком на чотири роки. Бундесрат згідно зі ст. 50 Основного Закону вважається органом, через який земля бере участь у законо¬давстві й управлінні федерацією та у справах Європейського Союзу. У складі Бундесрату — 69 чоловік, які призначають¬ся урядами земель на чотири роки зі свого складу. Кожна земля має в ньому від 3 до 5 голосів залежно від чисельності населення. Палати обирають своїх головуючих і створюють постійні комітети. Засідання палат, зазвичай, відкриті, якщо тільки депутати не приймуть рішення проводити закрите за¬сідання. Основний Закон визначає коло питань, що нале¬жать до галузі виключної законодавчої компетенції феде¬рального парламенту і до галузі конкуруючої законодавчої компетенції центру й земель.

Процедура прийняття федеральних законів полягає у та¬кому. Законопроект приймається Бундестагом і відразу пере¬дається до Бундесрату. Якщо Бундесрат його не схвалить, то він може протягом двох тижнів скликати узгоджувальний комітет, до складу якого увійдуть представники обох палат. Якщо комітет запропонує якісь зміни до прийнятого законо¬проекту, то останній повинен вдруге розглядатися Бундеста¬гом. Законопроект, схвалений при другому розгляді Бундес¬тагом, може бути знову відхилений Бундесратом протягом тижня. Коли законопроект надсилається у Бундестаг втретє і якщо за нього проголосує більшість членів Бундестагу, він вважається прийнятим.

Бундестагу належать також контрольні повноваження по відношенню до уряду. Вони виявляються у формі інтерпеля¬цій, усних питань, в роботі слідчих комісій і в праві вимагати відставки уряду.

Розпуск (достроковий) Бундестагу можливий лише як виняток і є справою федерального президента. Найважливі¬шими завданнями бундестагу є законодавство, вибори феде¬рального канцлера і контроль за роботою Уряду.

Пленум бундестагу є форумом великих парламентських дебатів, передусім, якщо там дискутуються вирішальні пи¬тання зовнішньої та внутрішньої політики. На переважно за¬критих для публіки засіданнях парламентських комісій провадиться попередня робота над кожним законом, там має бути погодженою політична конструктивна воля з компе¬тентністю експертів. Комісії вважаються центром парла¬ментського контролю за діяльністю Уряду. Різноманітність специфічних питань інакше не можна було б подолати. Свої комісії бундестаг сформував, наслідуючи відомий розподіл федерального уряду. Робота комісій сягає від Комісії до справ зовнішньої політики через Комісію до соціальних пи¬тань Бюджетної комісії, яка має особливе значення, оскільки втілює бюджетні повноваження парламенту. До Петиційної комісії може звернутися кожний громадянин з проханням або скаргою.

Від 1949 року до кінця останньої легіслатури 1994 року на розгляд парламенту було винесено 7,5 тис. проектів зако¬нів, з яких 4,6 тис. були схвалені. Більшість законів похо¬дить від федерального уряду, менша частина — від парла¬менту чи бундесрату. Проекти законів проходять у бундеста¬зі три читання і, як правило, один раз скеровуються до ком¬петентної комісії. Під час третього читання відбувається остаточне голосування. Закон (за винятком змін до консти¬туції) вважається схваленим, якщо одержує більшість відда¬них голосів. Проекти законів стосовно федеральних земель мають бути схваленими також бундесратом.

Депутати до німецького бундестагу обираються на за¬гальних, прямих, вільних, рівних і таємних виборах. Вони є представниками усього народу, не пов'язані дорученнями та директивами, відповідають лише перед своєю совістю. Таким чином, вони посідають вільний мандат. Згідно з їх партійною приналежністю вони гуртуються у фракції або групи. Свобо¬да совісті й політична солідарність зі своєю партією можуть іноді стикатися. Але навіть якщо депутат залишає свою пар¬тію, за ним зберігається мандат бундестагу. Тут з усією чіт¬кістю виявляється залежність депутатів.

Чисельність фракцій і груп визначає кількісний склад ко¬місій. За старим німецьким конституційним звичаєм прези¬дент бундестагу обирається з лав найсильнішої фракції.

Фінансова незалежність депутатів забезпечується від¬шкодуванням, що відповідає значенню депутатської посади. Той, хто був членом парламенту щонайменше вісім років, після досягнення граничного віку отримує пенсію.

Бундесрат. Бундесрат, представництво 16 федеральних земель, бере участь у справах законодавства та урядування федерації. На протилежність сенаторській системі федераль¬них штатів США або Швейцарії, бундесрат не складається з обраних народних представників. Бундесрат утворюють чле¬ни урядів земедь або їх уповноважені. Залежно від кількості мешканців землі мають три, чотири, п'ять або шість голосів; вони можуть віддавати їх лише одностайно. Більше полови¬ни всіх законів вимагають схвалення передусім тоді, коли за¬чіпаються істотні інтереси земель, якщо, наприклад, вони торкаються фінансів або суверенності урядування. У кожно¬му випадку зміни Конституції потребують згоди бундесрату двома третинами голосів. У решті випадків бундесрат має лише право на заперечення, яке бундестаг може провадити більшістю голосів. Якщо бундестаг і бундесрат не можуть дійти згоди, то з членів обох палат має бути утворена пого¬джувальна комісія, яка здебільшого може дійти компромісу.

У бундесраті інтереси землі час від часу виступають вище партійних інтересів, голосування може призвести до інших результатів, ніж тих, які можна було б очікувати від співвідношення більшості голосів політичних партій. Це го¬ворить на користь федералізму. Федеральний уряд не завж¬ди може покластися на те, що уряд землі, який утворюється тією самою партією, усьому йому слідуватиме. Кожна земля у бундесраті зі своїми власними специфічними інтересами шукає іноді союзу з іншими землями, що прагнуть до тієї са¬мої мети, незалежно від того, яка партія формує там уряд. Це веде до зміни більшостей. Завжди мають бути знайдені компроміси, якщо партії, що утворили федеральний уряд, не мають більшості в бундесраті.

Бундесрат обирає з числа представників земель за вста¬новленою черговістю свого президента строком на один рік. Президент бундесрату виконує повноваження федерального президента, якщо тому щось заважає.

законодавчий процес

Законодательная инициатива

Законопроекты инициируют депутаты Бундестага, Федеральное правительство или Бундесрат. Законопроект, составленный в Правительстве, поступает сначала на рассмотрение Бундесрата, который в течение 6 недель дает свое заключение и направляет проект в Бундестаг. Если законопроект предложен Бундесратом, так же Правительство за 6 недель рассматривает его и со своим заключением направляет в парламент.

Законопроект, предложенный депутатами, должны поддержать, по меньшей мере, одна из фракций или 5% парламентариев. Заключение Бундесрата здесь уже не требуется, поэтому Правительство проводит срочные решения через свои фракции в федеральном парламенте.

Затем проект проходит ряд технических процедур (например, регистрация и распространение копий среди депутатов, в Бундесрате и заинтересованных министерствах) и поступает на рассмотрение парламента.

1-е чтение

В ходе 1-го чтения парламент определяет – по рекомендации Совета старейшин (Ältestenrat) – комитеты, которые будут рассматривать законопроект и готовить его ко 2-му чтению. Если для работы над проектом определены несколько комитетов, один из них назначается руководящим и ответственным за прохождение документа.

Если законопроект касается особенно важной темы, как правило, желающие депутаты высказывают свое мнение по нему уже в 1-м чтении. Соответствующее требование могут сделать Совет старейшин или не менее 5% депутатов.

Работа в комитетах

В комитетах законопроект подробно рассматривается. На открытые слушания приглашают экспертов и представителей заинтересованных сторон.

Одновременно отдельные фракции – в специально создаваемых рабочих группах – определяют собственные позиции по проекту. В комитете фракции пытаются затем достигнуть компромисса и в ходе взаимных уступок перерабатывают законопроект.

В итоге ответственный комитет представляет в парламенте свои рекомендации по законопроекту, то есть фактически свой согласованный между фракциями вариант документа.

2-е и 3-е чтения

Во 2-м чтении депутаты еще раз высказываются, а затем проходит голосование по выработанному в комитетах варианту законопроекта. При желании парламент может перейти к обсуждению отдельных статей документа. Каждый депутат может предложить поправки, которые пленум обсуждает и принимает или отклоняет. Правда, по решению большинства (2/3) присутствующих депутатов эта процедура может быть сокращена – тогда Бундестаг переходит к итоговому 3-му чтению.

В 3-м чтении проходит итоговое голосование по законопроекту. Перед этим депутаты могут высказаться еще раз, но только если этого потребует целая фракция или не менее 5% парламентариев. Новые поправки можно предлагать только к поправкам 2-го чтения – так чтобы уже согласованный и одобренный текст законопроекта остался в неприкосновенности. Рассмотрение поправок также возможно только по требованию фракции или не менее 5% депутатов.

Принятый законопроект считается теперь законом.

Бундесрат

Федеральные законы в Германии делятся на требующие обязательного согласия Бундесрата (Zustimmungsgesetze) и не требующие (Einspruchsgesetze). К первым относятся законы, затрагивающие интересы федеральных земель, в том числе финансовые законы и поправки к Основному закону.

Zustimmungsgesetze

Такой закон после принятия в Бундестаге направляется на рассмотрение в Бундесрат. Представители земель не могут предлагать к нему поправки и лишь выражают свое одобрение или неодобрение. Если Бундесрат не согласен с текстом закона, создается Согласительный комитет, в котором поровну (по 16 человек) представлены Бундесрат и федеральный парламент. Комитет вырабатывает компромиссный вариант закона.

Если Согласительный комитет не внес в закон изменений, документ направляется в Бундесрат, который окончательно принимает или отклоняет его. Если Комитет выработал новый вариант закона, текст поступает в Бундестаг, который принимает или отклоняет предложенные Комитетом поправки (т.н. «4-е чтение»). После одобрения в Бундестаге новый вариант закона рассматривает Бундесрат, за которым остается последнее слово.

Из всех законов, направленных в Бундесрат за 1949-2009 его обязательного согласия требовала примерно половина (52,1%). Правда, в последние 25 лет (1994-2009) эта доля сильно снизилась (в 1994-98 – 59,5%, в 2005-09 – 41,7%).

Einspruchsgesetze

Часть законов, однако, согласия Бундесрата не требуют и даже не рассматриваются в нем. Однако Бундесрат может сам потребовать создания Согласительного комитета и наложить вето (Einspruch) на выработанный комитетом компромиссный вариант. В этом случае парламент может оставить мнение Согласительного комитета без внимания, повторно приняв свой вариант закона «равным» большинством. То есть, если вето было наложено абсолютным (более 50%) большинством, то преодолеть его можно лишь абсолютным большинством; чтобы преодолеть вето, наложенное квалифицированным (2/3) большинством, необходимо т.н. «двойное квалифицированное большинство»: более двух третей голосов, которые будут одновременно представлять больше половины депутатов.

За 60 лет Бундесрат наложил 74 вето, из которых 62 были преодолены.

Затем закон направляется Федеральному канцлеру и профильному министру для контрасигнации. Скрепленный подписями, закон поступает к Федеральному президенту, который проверяет, был ли он принят в надлежащем порядке и не противоречит ли он Основному закону. Президент скрепляет закон своей подписью и публикует его в «Федеральном вестнике» (Bundesgesetzblatt).

На 14-й день после публикации закон вступает в силу, если в нем не указана другая дата.

92. Федеральний уряд і Канцлер.

Федеральний уряд. Федеральний уряд, "кабінет", складається з федерального канцлера і федеральних мініст¬рів. Федеральний канцлер у межах федерального уряду і по відношенню до федеральних міністрів займає самостійну, ви¬щу посаду. Він голосує у федеральному кабінеті. Лише він один має право на утворення кабінету: він обирає міністрів і робить федеральному президентові зобов'язуючу його пропозицію щодо їх призначення чи звільнення. Крім того, канц¬лер вирішує питання про кількість міністрів і встановлює ді¬лянки їх діяльності. Сильна позиція канцлера базується пе¬редусім на його директивній компетенції: він визначає ди¬рективи урядової політики. У рамках цих директив Феде¬ральні міністри керують своїми відомствами самостійно і на власну відповідальність. У політичній практиці канцлер по¬винен в межах урядових коаліцій враховувати також домо-влення з партнером по коаліції.

Небезпідставно німецьку урядову систему називають "канцлерською демократією", оскільки Федеральний канц¬лер є єдиним членом кабінету, що обирається парламентом, і лише він один відповідає перед ним. Ця відповідальність може виявитися у "конструктивному вотумі недовіри". Цей пункт був свідомо включений до Основного закону на проти¬вагу Веймарській Конституції. Це повинно протидіяти тому, щоб опозиційні групи, які одностайні лише у відхиленні уря¬ду, але не щодо альтернативної програми, не могли скинути уряд. Більш того, бундестаг, який хоче висловити недовіру канцлеру, має водночас усунути канцлера з допомогою конструктивного вотуму недовіри (внаслідок висловленої у жовтні 1982 року недовіри тодішньому федеральному канц¬леру Гельмуту Шмідту був обраний федеральним канцлером Гельмут Коль).

Фактично повноваження уряду дуже широкі. Уряд здійс¬нює усі функції з управління державою і має міцні позиції у законодавчій сфері. Урядові належить право законодавчої ініціативи, при цьому його законопроекти мають пріоритет у разі відхилення такого законопроекту Бундестагом. Прези¬дент за пропозицією уряду і за згодою Бундесрату може об'¬явити стан "законодавчої необхідності", і тоді для прийняття цього законопроекту досить схвалення Бундесрату.

93. Конституційний контроль в ФРН.

На відміну від американської моделі, європейська модель конституційного контролю, що застосовується у ФРН, характеризується організаційної та юрисдикційної самостійністю, тому що для здійснення конституційного контролю створюється спеціалізований орган конституційного контролю, єдиний уповноважений здійснювати конституційний контроль як основну функцію. При цьому орган конституційного правосуддя управомочен розглядати виключно конституційно-правові справи.

З іншого боку, дана модель конституційної юстиції дозволяє вирішувати конституційно-правові питання безвідносно до обставин конкретної справи, використовувати різні процедури конституційного провадження, формулювати загальнообов'язкові рішення, ухвали виносяться кваліфікованими суддями.

У ФРН існує спеціальний орган конституційного контролю-Федеральний конституційний суд (далі - ФСК), який здійснює як попередній, так і наступний контроль. Він знаходиться в м. Карлсруе і складається з 2 сенатів, по 8 членів Федерального конституційного суду в кожному.

ФСК дозволяє спірні питання тлумачення Конституції, суперечки з приводу співвідношення з Конституцією інших федеральних законів і законів, виданих владою земель.

Повноваження ФСК включають можливість скасування - за мотивами протиріччя Конституції - законів, прийнятих парламентом ФРН і владою земель, будь-яких постанов уряду та інших органів управління і, нарешті, з тих же мотивів - рішень будь-яких судових інстанцій, у тому числі вищих федеральних судів. ФСК вправі визнавати неконституційною діяльність різних організацій і об'єднань громадян. Важлива функція ФСК - розгляд скарг громад та громадян на порушення органами влади їх основних конституційних прав.

В Основному законі детально визначено склад Феде-рального конституційного суду, його компетенцію та неко-торие важливі випадки вирішення конституційних спо-рів (ст. 93, 94, 99, 100). Крім того, в абзаці 2 ст. 21 закріплене право суду на вирішення питання про антіконсті-рументально політичних партій. Таким чином, як по суті, так і за формою регулювання Основ-ний закон розглядає суд як особливий і важливий орган держави, не менш зна-чімий, ніж такі конституційні установи, як бун-дестаг, бундесрат, Федеральний президент чи федераль -ве уряд.

Принципи організації і діяльності суду розвинені в Законі "Про Федеральному конституційному суді" від 12 березня 1951 р. У ньому найбільш повно, порівняно з аналогічними інститутами інших країн, проведена ідея спеціального конституційного суду, який спостерігає за дотриманням не тільки конкретних норм, але і принципів Конститу-ції.

Суть конституційної юстиції полягає в контролі над усією правовою системою країни з боку елітарного за складом, слабо контрольованого представницькими установами судового органу. У Федеральному конституційному суді знаходить своє вис-шиї інституційне втілення не тільки широкий вплив юстиції на суспільно-політичне життя, але і судовий контроль за законодавчою владою. З-гласно Конституції і § 13 Закону про Федеральному конституційному суді цей Суд покликаний приймати ре-ня в 18 типових випадках, що стосуються тлумачення Ос-новного закону і звичайного законодавства федерації і земель, повноваження державних органів, прав громадян, положення політичних партій і багатьох інших важливих проблем.

Діапазон рішень Суду з важливих суспільно-політичних проблем весь-ма широкий. Вони стосуються економічних і соціальних по-тань, цивільного і кримінального права, військової полі-тики, фінансових питань, громадянства та навіть проблем міжнародних відносин. Особливо велика роль Суду в тому, що він не тільки контролює законодавця, ви-носячи рішення про неконституційність законів, а й зв'язок-кість його волю у процесі створення законів.

У землях (суб'єктах федерації) діють конституційні суди. Конституційні суди земель має право контролювати відповідність актів земель як федеральної, так і місцевої конституції.

В даний час суди засновані у всіх землях за винятком землі Шлезвіг-Гольштейн.Функції конституційного контролю в цій землі покладено на Федеральний Конституційний Суд на підставі ст. 99 Конституції ФРН.

У ФРН де встановлені спеціальні органи конституційного контролю, звертатися безпосередньо у такий орган з позовом може обмежене коло посадових осіб і державних валют-ських органів. Це федеральний президент, Бундестаг і Бундесрат або їх частини-депутати або фракції, федеральний уряд, земельні уряди. Основний закон наділяє правом і громадянина подавати «конституційний позов», якщо він в результаті дій того чи іншого органу влади відчуває себе обмеженим у своїх основних права. Крім того, будь-який німецький суд зобов'язаний звертатися до Конституційного суду з «конкретним позовом по контролю правової норми», якщо він вважає, що деякий закон суперечить конституції.

У ФРН Федеральний конституційний суд складається з двох палат (сенатів) по 8 суддів у кожній, у загальній складності з 16 суддів. Половина з суддів обирається бундестагом (нижньою палатою парламенту), половина - бундесратом (верхньою палатою).

Бундестаг обирає суддів шляхом косвен-них виборів, створюючи для цього спеціальну комісію на основі про-порційно представництва політичних партій.Бундесрат проводить прямі вибори. Кандидат на посаду судді має полу-чить?голосів. Для кандидатів встановлені досить жорсткі умо-вия: троє суддів у кожному сенаті повинні бути обрані зі складу суддів п'яти вищих судів країни (у ФРН немає єдиного верховного суду), п'ять інших членів повинні мати вік не менше 40 років і диплом про юридичну освіту. Після обрання судді призначаються на посаду декретом президента республіки. Термін їх повноважень - 12 років, повторне обрання не допускається.

Судді конституційних судів земель Німеччини обираються на певний термін. У Бремені та Гессені - на період повноважень ландтагу, в Тюрінгії - 5 років, в Гамбурзі, Рейнланд-Пфальц, Саар, Північному Рейні - Вестфалії - 6 років, в Берліні, Гессені, Нижній Саксонії, Саксонії-Ангальт - 7 років, в Саксонії - 9 років, в Бранденбурзі - 10 років, в Мекленбург - Передня Померанія - 12 років. Термін повноважень Голови Баварського Конституційного суду, членів суду з числа професійних суддів, а також першого і другого заступників Голови складає вісім років. Граничний вік перебування на посаді члена конституційного суду встановлюється тільки в п'яти федеральних землях: у Мекленбурзі - Передній Померанії, Північному Рейні - Вестфалії, Тюрінгії - 68 років; Саксонії і Рейнланд-Пфальці - 70 років. У Берліні, Бранденбурзі, Мекленбурзі - Передній Померанії член конституційного суду може бути обраний лише на один термін, у Гамбурзі, Нижньої Саксонії і Саксонії-Ангальт - не більше ніж на два терміни.Законодавством інших земель не встановлюється взагалі якого-небудь обмеження для заняття посади судді на подальші терміни.

Відсторонено від посади судді можуть бути лише за рішенням Федерального дисциплінарного суду для суддів або дисциплінарного суду землі. Дисциплінарне переслідування порушується міністром юстиції ФРН чи однієї із земель.

Федеральний конституційний суд відповідно до конституції і законом про нього 1951 має дуже широкою компетенцією, до якої належать:

1) тлумачення федеральної конституції у випадках спору про обсяг прав і обов'язків учасників конституційно-правових відно-шений (зокрема, у зв'язку із суперечками про компетенцію вищих органів держави, за скаргами землі про тлумачення федеральної конституції судом землі);

2) розгляд суперечок і неясностей з питання про взаємо-відносинах федерації і земель, а також земель між собою (про права та обов'язки федерації і земель, про виконання землями федерального права, про здійснення федерального контролю щодо земель та ін);

3) розгляд скарг громад та їх спілок за за-воду порушення законом, у тому числі актом землі, їхніх прав на самовря-ня;

4) розгляд заяв громадян на порушення їхніх конституцій-онних прав юридичними актами-законами, актами адміністратив-них органів, судовими рішеннями;

5) вирішення квазіуголовних справ про позбавлення конституційних прав громадян, які використовують ці права про-тив вільного демократичного порядку, про антиконституційність і, отже, заборону політичних партій та інших об'єднань, про звільнення з посади президента республіки у зв'язку з звинувачений-ням, порушеною проти нього парламентом;

6) розгляд скарг на рішення бундестагу, що стосуються виборів, придбання або втрати членства в бундестазі, і деяких інших скарг.

Необхідно зазначити, що ФСК не є ревізійної судовою інстанцією, яка вирішує конкретні конституційно-правові питання в рамках цивільного чи кримінального судочинства. У його компетенцію входить виключно рішення конституційно-правових питань у цілому: його тлумачення Основного закону має обов'язковий характер. Він не входить поряд з іншими судами до загального інстанціях порядок і тим самим не є по відношенню до них вищестоящим судом.Федеральний конституційний суд також не становить єдиної ієрархії з конституційними судами земель і не очолює її - ФСК і конституційні суди земель діють самостійно в сфері своєї компетенції.

У більшості земель, що входять у ФРН, є свої конституційні суди, компетенція яких обмежена тлумаченням положень конституцій земель і розглядом скарг на порушення закріплених в них прав. Рішення цих судів не підлягають оскарженню.

Єдиною німецької федеральної землі, на якій не створено орган конституційного контролю, є Шлезвіг-Гольштейн. У цьому випадку отримує реалізацію ст. 99 Основного закону Німеччини, якою передбачається, що "закон може надати Федеральному Конституційному Суду право розгляду конституційних спорів у межах однієї землі, що стосуються застосування права землі".

Згідно з Конституцією землі федеральний орган конституційного контролю як конституційний суд землі приймає рішення:

а) про тлумачення Конституції у зв'язку із суперечками про обсяг прав і обов'язків ландтагу якої земельної уряду або інших сторін, наділених відповідно до Конституції, регламенту ландтагу або регламентом земельного уряду правами, які вони можуть здійснювати самостійно (ст. 44);

б) за наявності розбіжностей або сумнівів щодо того, чи відповідає право землі за своєю формою або змістом Конституції, коли про вирішення цього питання клопоче земельне уряд або третину членів ландтагу (ст. 44);

в) у випадках, коли між парламентаріями виключено згода і не досягнуто згоди з урядом (ст. 23 п. 4);

г) за клопотаннями земельного уряду або 1 / 4 членів ландтагу з приводу народної ініціативи (ст. 42);

д) за запитами суддів про перевірку відповідності застосовуваного закону конституційному ладу землі (ст. 43).

Федеральний Конституційний Суд ФРН стає як би судом землі, але з конкретного кола питань і за певних умов. При цьому по відношенню до даної землі, її органам, посадовим особам та громадянам він не втрачає якостей федерального суду і в необхідних випадках при дотриманні встановлених правил розглядає спори, включаючи публічно-правові, в межах даної землі (п. 4 ч. 1 ст. 93 Конституції ФРН), але через призму Основного закону Німеччини. У відповідному спорі сам заявник визначає, в якій якості виступає Федеральний Конституційний Суд: як федеральний або як земельна.

94. Муніципальна система ФРН.

Місце́ве самоврядува́ння в ФРН є прикладом реалізації континентальної системи місцевого самоврядування у країні з федеративним устроєм. Саме засади федералізму в поєднанні з деякими історичними особливостями (поразка у другій світовій війні) зумовили широку компетенцію органів місцевого самоврядування і значну незалежність місцевого самоврядування в цілому.

Особливе місце у забезпеченні самостійності земель відіграють фінансові стосунки з центром та бюджетний процес ФРН. Вони підпорядковані двомпровідним принципам, які викладені в Конституції: принципу однаковості життєвого рівня в межах федерації, та самоврядування на земельному та місцевому рівнях взагалі, і у фінансовій галузі зокрема. Протиріччя, що існує між ними, призвело доутворення складної системи фінансових відносин, а також дали федеральному урядові підстави для розширення власних повноважень, що викликало ще більшу централізацію державних фінансів. I хоча ця система залишалась дотепер достатньо мобільною для того, щоб пристосовуватись до змін ситуації, невідомо, чи зможе вона вирішити нові проблеми, що постали після об'єднання Німеччини, і чи здатні властиві їй заходи щодо фінансового вирівнювання успішно подолати величезну різницю у рівні добробуту, що існує зараз між західними та новими східними землями.

Основною одиницею політико-територіальної організації земель служать общини (про яку буде йтися нижче) . Громадські союзи в рамках встановленої законом сфери своїх завдань також мають право самоврядування (нагадаємо, що громадські союзи створюються самими громадами для кращого здійснення своїй компетенції, здійснюють тільки ті повноваження, якими їх наділили общини, що беруть участь в союзі, і витрачають тільки передані общинами кошти). Гарантія самоврядування охоплює також основи власної фінансовій відповідальності. Частину 3 вказаних статті покладає на Федерацію обов'язок забезпечити відповідність конституційного ладу земель вказаним принципам. З цих положень можна зробити висновок, що політико-територіальний пристрій земель ґрунтується на автономії общин що включає їх фінансову автономію, і що общини в межах своєї компетенції можуть створювати громадські союзи. У іншому ця проблематика регулюється конституціями і законами земель.

Так, згідно ст. 137 Конституції землі Гессен 1946 р., общини є винятковими володарями всіх повноважень місцевої публічної адміністрації, здійснюваній на основі їх власної відповідальності. Вони можуть вирішувати будь-яку задачу публічної влади, крім випадків, коли це в суспільних інтересах особливим розпорядженням закону віднесено до ведення іншого органу. Аналогічний статус і громадських союзів. Право общин і їх союзів на самостійне управління своїми справами гарантується державою, яка обмежує свій нагляд лише забезпеченням відповідності такого управління законам. На громади та громадські союзи, а також на їх правління можуть бути покладені і державні завдання, що вирішуються відповідно до вказівок вищестоящих державних органів. Держава зобов'язана гарантувати отримання общинами і їх союзами грошових коштів, необхідних для виконання їх завдань, і надати їм джерела доходів, якими вони можуть розпоряджатися під власну відповідальність. Общини є сільські населені пункти або їх групи і міста. Землі Берлін і Гамбург є одночасно общинами. Відають вони розвитком інфраструктури суспільним транспортом, туризмом, житловим будівництвом, шкільними і дошкільними закладами, змістом дорогий, лікарень, театрів, бібліотек музеїв, соціальних і спортивних установ. Вони можуть встановлювати і стягувати визначені законом податки і збори.

На початок 1993 р. в Німеччині було більше 16 тис. общин. У сільській місцевості общини об'єднані повітами, які мають своє самоврядування.

Іноді громадські союзи на практиці територіально співпадають з повітами, і самоврядування громадського союзу є в цьому випадку самоврядування повіту. В той же час великі міста або міста-повіти які, будучи общинами, мають повіти. Вони можуть ділитися на міські округи . Берлін, наприклад, ділиться на 23 самоврядних округа. Іноді на округи діляться великі сільські общини, населення яких перевищує 100 тис. жителів. Всього у ФРН 543 повітів, зокрема 117 міст поза повітами. Общини і повіти приймають свої статути У ряді земель між повітом і центром знаходиться проміжна адміністративно-територіальна одиниця - урядовий округ, в рамках якого вирішуються місцеві державні завдання і здійснюється державний нагляд за місцевим самоврядуванням. Таких одиниць 29. Як вже зазначалось, основною одиницею политико-територіальної організації земель служать громади. Оскільки конституція визначає право громад вирішувати всі питання місцевого життя під свою ідповідальність, то громади не обмежені якимись наперед визначеними специфічними завданнями, і можуть вирішувати всі питання місцевого життя. Правда норма Конституції передбачає і факт, що здійснюють вони в свою діяльність в межах закону, значить в різних землях закон може по-різному визначати коло питань, що вирішуються громадами, чи передбачити певні заборони чи право контролю діяльності. Незважаючи на різні підходи до законодавства про місцеве самоврядування, що існують в різних німецьких землях, фактично в усіх землях самоврядування є досить розвинутим і в громадах вирішується понад 80% питань, коли громадянин має стосунки з владою. Головними функціями самоврядування на рівні громад можна визначити: 1) Забезпечення діяльності інфраструктури. Житло, вулиці, виробничі майданчики, вода, вивезення сміття, електрика, газ. 2) Побутове обслуговування. Громадський транспорт, культура, бані, спорт, дозвілля. 3) Соціальні питання. Соціальний захист, інтеграція меншин, забезпечення участі в громадському житті, підтримання соціальної злагоди(миру). 4) Формування життєвого середовища і перспективне планування. Планування розвитку міста, якість життєвого середовища, екологія, розвиток культури і засобів комунікації. 5) Громадський порядок. Пожежна служба, поліція, служба зв`язку, охорона навколишнього середовища. Стосовно влади на місцях, то виділяють декілька типів організації: 1. Магістратний тип.(Гессен,великі міста Шлезвіг-Гольштейна та Бременхафен) Громадяни обирають на прямих виборах міські збори (представницький орган). Міські збори вибирають для керівництва адміністрацією колегіальний орган (магістрат), який складається з бургомістра та завідувачів відділами (штатних та сумісників). Магістрат приймає рішення більшістю голосів. - Бургомістр - голова магістрата, і за рівністю голосів, його голос є вирішальним. 2. Тип з посиленим бургомістром(Рейнланд-Пфальц, Саарланд, общини Шлезвіг-Гольштейна до 10000 мешканців). Громадяни обирають муніципальну чи міську раду, як вищий орган місцевого самоврядування. - Рада обирає бургомістра, а в окремих випадках і завідувачів відділами. - Бургомістр є головою муніципальної ради(як правило з правом голосу) та керівником адміністрації (виконавчого органу). - В окремих випадках бургомістр та завідувачі відділами складають президію, яка готує проекти рішень ради з питань статуту, розвитку та персоналій. 3. Північно німецький тип самоуправління. (Нижня Саксонія, Північний Рейн-Вестфалія). Громадяни обирають муніципальну раду, яка із свого складу вибирає голову як бургомістра. Він є представником общини. – Муніципальна рада обирає муніципального директора як керівника виконавчого органу та завідувачів відділами. Керівник адміністрації є законним представником общини. Муніципальна рада може відкликати директора, а в окремих випадках взяти на себе повноваження муніципального директора. 4. Південно німецький тип самоуправління (Баден-Вюрттенберг, Баварія). - Громадяни обирають муніципальну раду та одночасно прямими виборами обирають бургомістра. - Бургомістр є головою муніципальної ради та керівником адміністрації. - Муніципальна рада обирає завідувачів відділами, які підпорядковуються розпорядженням бургомістра. 5. Комунальний устрій нових земель. Громадяни прямими виборами обирають муніципальну раду. – Муніципальна рада обирає голову, або правління, або президію. В президію входить і бургомістр. - Бургомістра на 5 років обирає муніципальна рада. 100 000 мешканців може бути створено магістрат як колегіальний орган. - В невеликих общинах за рішенням ради почесний бургомістр може бути одночасно головою муніципальної ради, але представницький та виконавчий органи чітко розрізняються.

Представницькі органи мають різні назви, муніципальна рада, міська рада чи муніципальні збори, є місцевим законодавцем, до головних повноважень якого відноситься: 1)Прийняття комунальних статутів та постанов, якими регулюються основні правові питання організації місцевого життя. 2) Поставлення завдань перед виконавчими органами самоврядування, по вирішенню конкретних важливих питань. 3) Право обрання керівників виконавчого органу. 4) Контроль діяльності роботи виконавчого органу. 5) Створення умов громадської підтримки дій і рішень органу самоврядування. Крім того, орган самоврядування приймає досить різні статути, але головним статутом є конституційний статут громад, який доповнює визначене законом про місцеве самоврядування комунальне право специфічними місцевими правилами. Хоча цей статут формально не є законом, але його виконання на місцевому, общинному рівні є таким же обов`язковим як і виконання земельних законів. До статуту включаються різні норми, які не визначаються законом про самоврядування і віднесені до компетенції статуту. Це може торкатись: - форми оповіщення громадян про роботу органів самоврядування; - різні форми участі людей в діяльності самоврядування; - розподіл общини на більш дрібні одиниці з власними представництвами; - затвердження договорів між різними общинами та общиною і членами представницького органу; - зарплати і компенсації для членів муніципальних зборів і комісій; - створення комісій; - структура виконавчого органу і кількість керівників відділів; - правила прийняття і звільнення з роботи муніципальних службовців та правила оплати їх праці; - право осіб чи їх груп знайомитись з адміністративними актами самоврядування. Крім статутів загального конституційного чи організаційного характеру: головний статут общини, статут для приватних підприємств, статут для ощадних кас, тощо, представницький орган може схвалювати статути: 1) Господарський статут общини - особливий статут правового характеру який встановлює фінансові ресурси общини. Важливою частиною цього статуту є кошторис бюджету який являє собою правову основу видатків на управління, але не надходжень. Доходи бюджету не піддаються точному плануванню. 2) Статут про підключення до загальних мереж (каналізації). 3) Статут про відрахування за користування окремими послугами (музична школа, басейн, тощо). 4) Статути про міську забудову. Основним документом, який регулює діяльність представницького органу є регламент. Регламент, як правило має містити відповіді на такі питання: - періодичність проведення засідань місцевого представницького органу; - правила підготовки і проведення зборів, а також порядок обговорення пропозицій; - правила створення фракцій; - форму і терміни подання фракціями і окремими депутатами пропозицій; - регулювання роботи комісій; - форма і порядок голосування; - визначення відкритих і закритих засідань; - правила проведення роботи з громадськістю і т. п. Особливо слід відзначити умову відкритості засідань і оголошення заздалегідь про час і місце проведення такого засідання. Коли у відповідності до головного статуту такого оголошення зроблено не було, то всі рішення прийняті на такому засідання вважаються не дійсними.

Виконавчий орган місцевого самоврядування — важливий елемент місцевого самоврядування, адже без такого органу самоврядування неможливе. На чолі виконавчого органу, в залежності від типу самоврядування, стоїть бургомістр або директор. Саме крівник виконавчого органу відповідальний перед представницьким органом та общиною за виконання покладених на нього завдань: - виконання рішень представницького органу; - підготовку проектів рішень для представницького органу; - виконання державних(делегованих) повноважень; - виконання завдань поточного управління і забезпечення нормального фукціонування всієї місцевої адміністративної системи. Структура виконавчих органів у різних общинах і землях може бути дещо різною і визначається, як правило місцевими статутами, проте, виходячи із спільності завдань всіх виконавчих органів можна визначити такі основні управління виконавчого органу: 1. Загальний відділ в якому об`єднані відділи кадрів, прес-служба, статистика, ревізійний відділ. 2.Фінансове управління - міське казначейство, міська каса, податкова служба, відділ нерухомості, служба витрат на охорону. 3. Правове управління - правовий відділ, поліція, служба громадського порядку, служба оповіщення, служба страхування, РАЦС, цивільна оборона. 4. Управління освіти і культури - відділ освіти, відділ культури. 5. Управління соціального забезпечення та охорони здоров`я - служба соціального забезпечення, відділ молоді, відділ спорту, відділ охорони здоров`я, відділ лікарень, відділ компенсацій. 6. Будівельне управління будівельний відділ, відділ міського планування, відділ кадастру, відділ будівельного нагляду, квартирний відділ, відділ надземного будівництва, відділ підземного будівництва, відділ зеленого господарства. 7. Управління громадських установ - комунальна служба, бойня, відділ ринків, ломбард, бані. 8. Управління економіки і транспорту - відділ економіки і транспорту, відділ підриємництва, служба лісу. Звичайно в залежності від кількості мешканців у общині та її фінансової спроможності кількість відділів і кількість в них працюючих є різною, проте існують приблизні штатні розписи, що регулюють цю проблему, а в м. Кьольні є консультаційна служба, яка допомагає общинам визначитись у кількості та структурі персоналу. Структура служб, персонал та тарифні ставки є одним з додатків до щорічного бюджету общини.

95. Політична система Японії.

Основи сучасної політичної системи, яка докорінним чином відрізняється

від політичної системи довоєнної Японії, були закладені прийняттям

конституції 1947 р. Її найважливішими положеннями стали визнання

суверенітету народу, основних прав людини, поділ влад і місцевого

самоврядування. Японія отримала юридичну базу для розвитку в якості

країни з парламентською демократією.

Політичну структуру японського суспільства утворюють офіціальні

(державні і муніципальні) установи, а також політичні партії і

непартійні організації.

В системі офіційних установ в Японії нове місце посів інститут

імператора, котрий раніше був головою держави з фактично необмеженими

повноваженнями.

Існують різні погляди на форму правління в Японії, що пояснюється

відсутністю в післявоєнній конституції формулювання про форму правління.

Найбільш розповсюдженим є судження, згідно з яким сучасна Японія –

парламентська монархія (за формою правління), оскільки в Японії є

спадковий монах з титулом імператора (тенно), а створення і

функціонування уряду зумовлене довірою палати представників (нижньої

палати) парламенту.

Конституцією на імператора покладена низка функцій, в тому числі

скликання парламенту, розпуск палати представників і оголошення

загальних парламентських виборів, призначення прем’єр-міністра,

підтвердження призначень і відставок міністрів а також повноважень

дипломатичних представників Японії, призначення голови Верховного суду,

підтвердження амністій, пожалування нагород, прийом іноземних

дипломатичних представників. Однак ці функції носять формальний

характер, оскільки ініціатива імператора у їхньому здійсненні не

передбачена (багато функцій є лише церемоніальними). Імператор не має

повноважень, пов’язаних із здійсненням державної влади, і може вдаватися

до дій, які стосуються справ держави лише за порадою і зі згоди кабінету

міністрів, котрий і несе відповідальність за ці дії.

За конституцією єдиним законодавчим органом є парламент, що складається

з палати представників і палати радників. Однак японські вчені, виходячи

з наданого конституцією муніціпіям права приймати обов’язкові постанови

(дзьорей), вважають, що муніципальні збори також (“в порядку

виключення”) мають законодавчі повноваження, і називають ці збори

“вторинною законодавчою владою” (а їх постанови – “автономним правом”).

Велике значення для діяльності парламенту мають комісії, створювані в

палатах. Одна з найважливіших функцій комісій – попередній розгляд

законопроектів, в ході якого вони можуть бути змінені і навіть

відхилені.

Вищим органом виконавчої влади є кабінет міністрів, який очолює

прем’єр-міністр.

Конституцією визначений принцип цивільного кабінету, згідно з яким члени

кабінету повинні бути цивільними особами. Термін “цивільна особа”

(буммін), що вперше з’являється в післявоєнній конституції є буквальним

перекладом англійського терміну “civilian”, він розуміється в наступному

контексті: а) це особа, що не знаходиться на військовій службі; б) яка

не була в минулому професійним військовим; в) не є носієм

мілітаристської ідеології.

В кабінеті міністрів (на відміну від довоєнного складу) відсутні посади

військового і військово-морського міністрів, а також міністра внутрішніх

йськового і військово-морського міністрів, а також міністра внутрішніх

справ.

Прем’єр-міністр висувається парламентом з числа депутатів. На практиці

Ліберально-демократична партія на протязі тривалого часу утримує за

собою парламентську більшість (останнім часом – лише в нижній палаті) і

таким чином зберігає можливість висування прем’єр-міністра зі своїх

рядів. Прем’єр-міністр призначає і знімає міністрів (більшість з них

повинна бути вибрана ним з числа депутатів парламенту).

Кабінет міністрів має право законодавчої ініціативи.

Таким чином, можна відзначити, що сучасна політична система Японії в

загальному вигляді сформована у річищі західних демократичних традицій.

З огляду на порівняно недавнє тоталітарне минуле цієї країни в

політичній системі Японії є ряд запобіжних норм, які не властиві країнам

західної демократії (зокрема відсторонення військових, навіть

відставних, від політичного управління).

96. Конституція Японії 1947.

Поразка Японії у другій світовій війні та її окупація вій¬ськами США були основною причиною, яка визначила доко¬рінну ломку застарілих конституційних і адміністративних норм. Основою післявоєнної перебудови суспільства стала Декларація, яку підписали глави урядів США, Великої Бри¬танії, Китаю та Радянського Союзу в червні 1945 року в Потсдамі.

У жовтні 1945 року прем'єр-міністр Японії Кіндзюро Сі-дехара сформував спеціальну комісію по вивченню питань конституційної реформи і перед її учасниками поставив зав¬дання — поєднати закладені в Конституції Японської Імперії прусські великодержавницькі принципи з вимогами демокра¬тизації суспільства. У лютому 1946 року японський уряд опублікував цей проект, який вносив значні зміни в Консти¬туцію 1889 року. Однак цей законопроект не відповідав духу Потсдамської декларації і Далекосхідна комісія відхилила його. А вже в березні уряд виніс на розгляд Парламенту про¬ект генерала Дугласа Макартура, який був розроблений в штабі американських окупаційних військ. Нова Конституція була прийнята Парламентом у жовтні 1946 року, промульго-вана Імператором і опублікована 3 листопада 1946 р. Через шість місяців — 3 травня 1947 року — вона набрала чинності.

Структурно Конституція Японії складається з 11 глав і 103 статей, які послідовно регулюють: статус імператора; відмову від війни; права і обов'язки народу; діяльність Пар¬ламенту, Кабінету і судової влади; державні фінанси; місцеве самоврядування; процедуру зміни Конституції.

Нова Конституція відрізняється від Конституції Мейдзі за багатьма важливими аспектами. Основними є:

особа Імператора більше не визнається священною і існує лише як символ держави, що об'єднує нації, єдиним носієм державного суверенітету визнаний народ (ст. 1);

принцип розподілу влади здійснюється на більш де¬мократичній основі. Імператор вже не володіє виконавчою владою. Він має право виконувати лише ті державні функції, котрі визначені в Конституції. Наприклад, він лише фор¬мально затверджує призначення Прем'єр-міністра і головно¬го суддю Верховного суду. Парламент призначає Прем'єр-мі¬ністра, а головного суддю — Кабінет міністрів. Тільки за згодою Кабінету міністрів Імператор проголошує від імені наро¬ду закони та договори, скликає сесії Парламенту, присуджує нагороди (гл.1):,

коло основних прав і свобод людини значно розшири¬лося (гл. 3);

Японія "відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних спорів" (ст.9);

ліквідуються всі аристократичні інститути (ст. 14). Ко¬лишня Палата перів замінюється Палатою радників, члени якої обираються як представники свого народу;

місцеве самоврядування здійснюється в широких мас¬штабах (статті 92—95).

До особливостей Конституції 1947 року можна віднести більш чітке закріплення трьох принципів: принципу народно¬го суверенітету, принципу додержання основних прав і сво¬бод громадян і принципу пацифізму.

Принцип народного суверенітету як основи державної влади в японському конституційному праві з'явився вперше і закріплений в преамбулі та ст. 1 Конституції. Вищим орга¬ном державної влади і єдиним законодавчим органом є Пар¬ламент (ст.41).

Конституція містить широкий перелік особистих, полі¬тичних і соціально-економічних прав і свобод громадян (статті 10—40).

Особливе значення має 9-та стаття Конституції, в якій закладені положення про відмову від війни і створення регу¬лярних збройних сил.

Включення до Конституції даної статті мало за мету по¬передити відродження японського мілітаризму. З одного бо¬ку, вона є постійним об'єктом критики реакційних сил кра¬їни, а з іншого — виступає перешкодою для здійснення Япо¬нією своїх міжнародних зобов'язань (насамперед, участь Японії як члена ООН в комплектації міжнародних збройних сил, однак поки це компенсується участю незбройних фор¬мувань у миротворчих місіях — Камбоджа, Мозамбік, Руан¬да — і в рятувальних операціях). На сьогодні функцію Збройних сил виконують японські сили самооборони, ство¬рені 1950 року як "резервний поліцейський корпус" після початку війни в Кореї. Це міцна, добре навчена армія чисельністю 130 тис, по витратах на котру країна посідає сьоме місце у світі.

Контроль за дотриманням Конституції покладений на су¬ди. Конституція не забороняє нижчим судам здійснювати конституційний нагляд, проте встановлює, що остаточне рі¬шення з таких питань приймає тільки Верховний суд. Юри¬дичною основою для інституту конституційного нагляду є норма ст. 98, яка проголошує, що "Конституція є Верховним законом країни, і ніякі закони, укази, рескрипти або інші державні акти, що суперечать у цілому або в частині її поло¬женням, не мають законної сили". Наслідками винесеного Верховним судом рішення є невикористання норми, що ви¬знана неконституційною.

Слід зазначити, що Конституція 1947 року жодного разу не переглядалася, хоча питання про відміну або перегляд деяких її статей постав уже з перших днів її прийняття. Кри¬тика, в основному, торкалася "імпортного", нав'язаного країні характеру Конституції. Дуже гостра боротьба розгор¬нулася навколо відміни чи зміни "мирної" 9-ї статті, віднос¬но якої застосовується розширене тлумачення Конституції.

Зауважимо, що одна з причин конституційної стабільнос¬ті Японії — "жорсткий" порядок змін основного закону, який встановлює ст. 96. Для зміни Конституції, що здій¬снюється з ініціативи Парламенту необхідна згода не менш як двох третин загальної кількості членів обох палат і далі представляється на затвердження народу. Затверджені в та¬кий спосіб зміни передаються на спеціальний референдум або на розгляд Парламенту після його нових виборів (мож¬ливість ратифікації визначається рішенням Парламенту). Треба пояснити, що існуючий в Японії баланс політичних сил не дозволяє партіям, які виступають за внесення змін в Конституцію, досягти в Парламенті необхідного для цього кворуму.

97. Імператор.

Імператорська династія Японії вважається однією із самих найстаріших спадкових династій у світі. За історичними джерелами, перший Імператор вступив на япон¬ський трон 660 року до н. е., а сучасний Імператор —125-й. Царювання кожного імператора являє собою еру, котра роз¬починається з дати вступу на трон нового Імператора (з 1989 р. розпочалася ера Хейсей — ера правління імператора Акіхіто).

Після другої світової війни статус Імператора змінився. Відсутність у післявоєнній Конституції положень про форму правління створює основу для існування різних поглядів з цього питання. Найпоширеніше сьогодні міркування про те, що сучасна Японія — парламентська салічна монархія.

Статус Імператора в Японії має свої особливості. Щоб найкраще уявити собі його реальну владу, необхідно зверну¬тися не тільки до юридичних повноважень — статей Консти¬туції, — ай до фактичної діяльності Імператора. За Консти¬туцією (ст. 1), Імператор є символом держави і єдності наро¬ду, його статус визначається волею всього народу * котрому належить суверенна влада.

Відповідно до статей 3 і 4 Конституції, Імператор не на¬ділений повноваженнями, пов'язаними з державною владою; Усі його дії, що належать до державних справ, можуть бути започатковані тільки зі згоди й схвалення Кабінету міністрів, котрий несе за них відповідальність. За поданням Парламен¬ту Імператор призначає Прем'єр-міністра, а за рекоменда¬цією останнього — інших членів Кабінету; за поданням Ка¬бінету призначається головний суддя Верховного суду (ст. 6).

Зі згоди і схвалення Кабінету Імператор від імені народу здійснює дії у сфері державних справ (ст. 7):

промульгацію поправок і змін до Конституції, законів, урядових указів і договорів;

скликання Парламенту, розпуск Палати представників і об'ява про загальні вибори в Парламент;

підтвердження згідно із законами призначення та звіль¬нення державних міністрів та інших посадових осіб, а також повноважень і ввірчих грамот послів і посланників;

підтвердження загальних і приватних амністій, пом'як¬шення та відстрочка покарання, відновлення у правах;

дарування нагород;

• підтвердження відповідно до закону ратифікаційних

грамот та інших дипломатичних документів, прийом інозем¬

них послів і посланників;

• здійснення церемоніалу.

Згідно із Законом про Імператорське прізвище 1947 року, династійний порядок наслідування престолу оберігає Рада імператорського двору, що складається з двох членів імпе¬раторської сім'ї, Прем'єр-міністра, головуючих та їхніх за¬ступників у палатах Парламенту, головного судді та одного члена Верховного суду.

Повсякденні справи замість скасованого міністерства ім¬ператорського двору тепер вирішує управління імператор¬ського двору, яке діє при канцелярії Прем'єр-міністра. На¬чальник управління призначається Прем'єр-міністром з узго¬дженням Імператора, який і керує роботою персоналу, чи¬сельність котрого на початку 1980-х років сягала тисячі осіб.

У випадках коли встановлювалося регентство, Регент діяв від імені імператора. Крім того, Імператор згідно із зако¬ном може доручити іншим особам здійснення своїх повнова¬жень.

Проте на практиці в Імператора ще менше повноважень, ніж у монарха Великої Британії, тому що йому заборонено здійснювати навіть такі традиційні для глави уряду права, як право на вето, вплив на формування уряду, верховне голо¬внокомандування Збройними силами держави. Імператор — це символ єдності народу, а в повсякденному житті він вико¬нує лише церемоніальні функції зовнішньополітичного ха¬рактеру.

Цілий ряд зовнішньополітичних заходів Імператор вико¬нує не тільки самотужки — йому в цьому допомагають і чле¬ни імператорської сім'ї. Разом з тим, згідно із ст. 73 Консти¬туції, керівництво зовнішньою політикою входить до компе¬тенції Кабінету міністрів, який представляє Японію у відно¬шеннях з іноземними державами. Проте Імператор виїжджає з офіційними візитами в різні країни і вносить більший вклад в укріплення дружніх відносин, ніж діяльність співробітників дипломатичних служб.

Імператорська сім'я в Японії користується дуже великим авторитетом у суспільстві, і приблизно 80% дорослого насе¬лення країни підтримують монархічну форму правління в Японії.

98. Парламент Японії.

1874 року перша політична партія Японії представила уряду декларацію про створення представниць¬кого законодавчого органу. Перші загальні вибори відбулися 1 липня 1890 року, а перша сесія Парламенту була скликана 29 листопада 1890 року.

Відповідно до положень ст. 41 Конституції Японії, "Пар¬ламент є вищим органом державної влади і єдиним зако¬нодавчим органом держави". Компетенція Парламенту в Конституції спеціально не визначена, якщо не вважати окре¬мих її положень, які передбачають регулювання тих чи інших питань законом. Однак слід зауважити, що японський Парламент користується невизначеною компетенцією. У всякому разі Парламент здійснює законодавчу владу, за¬тверджує бюджет, контролює діяльність уряду, здійс¬нює суд у порядку імпічменту по відношенню до тих суд¬дів, проти яких відкрита справа про зміщення з посади.

Порядок роботи Парламенту регулюється Конституцією Японії, Законом про Парламент 1947 року, Регламентом Па¬лати представників 1947 року, а також Регламентом Палати радників 1949 року.

Японський Парламент складається з двох палат — Пала¬ти радників і Палати представників. Палата радників нара¬ховує 252 радники, яких обирають терміном на шість років, з переобранням половини складу радників кожні три роки. Палата представників обирається на чотири роки в кількості 500 депутатів. До 1994 року, коли були внесені поправки до Закону про обрання на публічні посади, число депутатів у Палаті представників сягало 511. Палата представників мо¬же бути достроково розпущена актом Імператора на вимогу Уряду, а верхня палата розпуску не підлягає.

Парламент формується шляхом загальних і прямих вибо¬рів. Конституція встановлює загальне виборче право для повнолітніх, таємне голосування, недопущення дискриміна¬ції у виборчих правах за ознаками раси, статі, релігії, со¬ціального положення, освіти, майнового положення та дохо¬дів (ст. 44).

Питання стосовно виборів регламентуються Законом про обрання на публічні посади 1950 року з подальшими змінами (останні — 1994 року — встановлення нової системи вибо¬рів у нижню палату). Згідно з цим Законом, активне виборче право на виборах в обидві палати надано громадянам у віці від 20 років, які проживають у виборчому окрузі не менш як три місяці і внесені до списків виборців, пасивне — від 25 років для Палати представників і 30 років для Палати радни¬ків. Кандидат вносить грошовий залог, який не повертається в разі неотримання їм певного мінімуму голосів. Основу пар¬ламентської виборчої системи складає змішана система, що поєднує у собі елементи мажоритарної і пропорційної сис¬тем.

До 1996 року вибори в Палату представників проводили¬ся за системою середніх виборчих округів. 21 листопада 1994 року був прийнятий Закон про малі виборчі округи, який дозволив визначити кордони округів відповідно до про¬позицій Комісії Палати представників з демаркації кордонів виборчих округів. Останні вибори проходили за новою ви¬борчою системою, згідно з якою 300 депутатів обираються по одномандатних округах, а 200 — по 11 регіональних бло¬ках відповідно до списку політичних партій пропорційно от¬риманим голосам. За такою виборчою системою кожний ви¬борець має два голоси.

Палата радників також обирається за змішаною систе¬мою. 152 радники обираються від 48 багатомандатних окру¬гів (2—8 радників від округу). Крім того, створюється за¬гальнонаціональний округ, в якому виборці голосують за од¬ну з політичних партій. Обрані від цього округу в палату 100 радників добирають з кандидатів, які раніше були включені кожною партією до свого списку, пропорційно кількості наб¬раних кожною партією голосів. Таким чином, виборець один голос віддає за конкретного кандидата, а другий — за полі¬тичну партію.

В Японії діють жорстокі правила передвиборчої агітації. Вона триває тільки 12 днів (до змін 1994 року — 2 тижні), передбачено лише одне радіо- та телезвернення кандидата протягом не більш як п'ять з половиною хвилин за рахунок бюджету. Агітація виборців по домівках, а також агітація проти інших кандидатів заборонена.

Цікава річ, депутати мають довгострокові зв'язки зі сво¬їми виборчими округами. Інколи округ передається в спад¬щину (так, Р. Хасімото, який займав посаду прем'єр-міністра з січня 1996 року до квітня 1998 року успадкував мандат свого батька в 26 років). Тому для Японії характерно багато¬кратне обрання депутата, а іншим громадянам доволі склад-но^отрапити в депутатський корпус.

Депутати й радники мають вільний депутатський мандат і питання про недійсність його вирішується відповідною па¬латою у 2/3 голосів. Члени палат не несуть відповідальність у зв'язку зі своїми промовами, висловлюваннями та голосу¬ванням у палатах, користуються обмеженим депутатським імунітетом.

Закон про Парламент встановлює такі види парламент¬ських сесій: чергові (ст. 10), надзвичайні та спеціальні (ст. 11). Чергові сесії Парламенту скликаються один раз на рік, у грудні, і тривають 150 днів (ще їх називають бюдже¬тними сесіями). Рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту приймає Кабінет міністрів за вимогами чверті загальної кількості членів однієї з палат (ст. 53). Необхід¬ність скликання спеціальної сесії виникає у разі розпуску Палати представників і триває вона протягом 30 днів з дня чергових виборів у палату. Оскільки з розпуском Палати представників Палата радників теж закінчує свою роботу, то Кабінет міністрів може скликати надзвичайну сесію Палати радників. Однак, якщо її рішення не будуть прийняті Пала¬тою представників протягом десяти днів з дня їх засідання, то вони втрачають силу.

Засідання палат є відкритими, проте інколи можуть бути й закриті засідання — у випадках, якщо резолюція про це прийнята 2/3 голосів присутніх членів (ст. 62 Закону про Парламент). Кожна палата веде протоколи своїх засідань. "Ці протоколи повинні друкуватися і розповсюджуватися для ознайомлення, за виключенням тих протоколів, котрі ви¬знаються секретними" (ст. 57 Конституції).

Кожна палата обирає на весь термін повноважень голо¬вуючого, його заступника, тимчасового головуючого, голо¬вуючих постійних комісій і генерального секретаря палати (ст. 58 Конституції). Головуючі палат та їхні заступники ви¬конують обов'язки щодо підтримки порядку в палатах і слід¬кують за виконанням порядку денного. Щоб забезпечити безсторонність на засіданні Парламенту, вони, як правило, призупиняють відношення зі своїми партіями. У палатах створюються партійні фракції (для того, щоб створити фрак¬цію, необхідні два депутати), котрі відіграють важливу роль у розподілі міністерських портфелів.

У діяльності Парламенту важливу роль відіграють по¬стійні парламентські комісії. Згідно із Законом про Парла¬мент Палата представників має 21 комісію (ст. 41, п. 2 Зако¬ну про Парламент): у справах Кабінету міністрів, місцевої адміністрації, у питаннях юстиції, зовнішньої політики, дер¬жавних фінансів, освіти, з соціальних питань, з трудових пи¬тань, з питань сільського, лісного та водного господарства, з торгівлі та промисловості, з питань зв'язку, транспорту, бу¬дівництва, суспільної безпеки, науки й техніки, навколиш¬нього середовища, а також бюджетну, ревізійну, дисциплінарну комісії і комісію з організації внутрішньої роботи Пар¬ламенту.

Палата радників має 17 комісій (ст. 42, п. З Закону про Парламент) — таких самих, окрім комісій з питань науки й техніки, суспільної безпеки та навколишнього середовища. Ці комісії складають основу механізму розробки та прийнят¬тя рішень у Парламенті Японії. До складу комісій входять представники різних партій пропорційно представництву цих партій у відповідній палаті. Депутати, як правило, не є екс¬пертами з питань які обговорюються в комісіях, тому Закон про Парламент в ст. 43 передбачає у випадках, якщо для діяльності комісії необхідна участь спеціально підготовлених членів, входження до її складу спеціалістів з проблем, які розглядаються.

Таким чином, у роботі комісії можуть брати участь і не парламентарі. Кожний парламентарій зобов'язаний бути членом хоча б однієї комісії (ст. 42, п. 2 Закону про Парла¬мент). Засідання комісій можуть бути двох видів: робочі та загальні. На робочих засіданнях обговорюються найбільш важливі питання, як правило, в присутності членів Кабінету. На загальних — розглядаються звичайні питання за участю парламентських секретарів.

Головним завданням Парламенту є прийняття зако¬нів і державного бюджету. У законодавчому процесі ниж¬ня палата має більшу вагу, оскільки палата представників може подолати вето Палати радників шляхом прийняття за¬кону вдруге 2/3 голосів, причому не від загальної кількості депутатів, а від кворуму (1/3 складу палати — ст. 59 Кон¬ституції). Якщо Палата радників не прийняла рішення із за¬конопроекту протягом 60 днів після отримання його з Пала¬ти представників (для бюджетного закону цей термін скоро¬чується вдвічі), то рішення палати радників вважається рі¬шенням Парламенту.

При кожній палаті діє законодавче бюро, котре допома¬гає депутатам при підготовці законопроектів.

Згідно із Законом про Парламент, право на законодавчу ініціативу мають депутати Парламенту і Кабінету міністрів. Законопроект може бути представлений на розгляд Парла¬менту, якщо його підтримали 20 депутатів або 10 радників. Якщо йдеться про бюджет країни, то його повинні підтримати не менш як 50 депутатів або не менш як 20 радників. На¬родна законодавча ініціатива Японії невідома.

На першому етапі розробка законів ведеться в департа¬ментах відповідних міністерств. Далі, через керівництво мі¬ністерства документи потрапляють до канцелярії прем'єр-мі¬ністра, потім — до самого Прем'єр-міністра і тільки потім до Парламенту, де над ним починають працювати у відповідних комісіях і в законодавчих бюро палат. Якщо комісія дає по¬зитивний відгук, проект виноситься на пленарне засідання і обговорюється у двох читаннях. Законопроект, за виключен¬ням особливих випадків, передбачених Конституцією і пов'я¬заних наданнями Палаті представників більших можливос¬тей, стає законом після прийняття його обома палатами (ст. 59 Конституції). Якщо думки палат розійшлися, то на допомогу їм створюється паритетна узгоджувальна комісія (10 депутатів та 10 радників).

Парламент має виключні повноваження відносно розпо¬ряджень державними фінансами (про це свідчить ст.85 Кон¬ституції). Порядок складання і затвердження державного бюджету визначені в Законі про фінанси 1947 року. Кабінет складає і передає Парламенту на обговорення і затверджен¬ня бюджет на кожний фінансовий рік. Проект бюджету по¬трапляє до Палати представників (ст. 60 Конституції), після цього головуючий передає його на розгляд в постійну бюд¬жетну комісію. Бюджетні комісії вважаються найважливіши¬ми, тому що вони є найбільшими за кількістю депутатів (у бюджетній комісії Палати представників 50 членів, а в Пала¬ті радників — 45). Обговорення законопроекту про бюджет проходить за участю прем'єр-міністра і всіх членів Кабінету, це робиться для того, щоб вони могли дати відповідні пояс¬нення і відповісти на запити представників політичних пар¬тій. В обговоренні бюджету беруть участь і представники громадськості. Будь-хто може взяти участь, в обговоренні бюджету. Директор бюджетної комісії добирає кілька чоло¬вік, які братимуть участь у дебатах. Якщо законопроект про бюджет відхиляється бюджетною комісією Палати представ¬ників, то Кабінет міністрів повинен підготувати новий про¬ект бюджету, котрий знову проходить весь шлях обговорення.

Після затвердження бюджету Палатою представників йо¬го направляють до Палати радників, де процедура обговорен¬ня повністю повторюється.

Рішення палат, як правило, приймаються простою біль¬шістю голосів. В Японії застосовують три форми голосуван¬ня: вставанням, таємним голосуванням і незапереченням.

Прийнятий закон підписується міністром, який відпові¬дає за його виконання, контрасигнується Прем'єр-міністром і направляється Імператору для промульгації. Закон повинен бути опублікований протягом ЗО днів і вступає в силу через 20 днів після публікації.

Парламент також відтворює і контрольні функції за діяльністю уряду. Як нам відомо, Кабінет міністрів Японії повинен користуватися підтримкою Парламенту з питань по¬літики, яку він здійснює. Гарантією цього є інститут парла¬ментської відповідальності Кабінету, який складається з таких елементів: по-перше, кандидатура на посаду Прем'єр-міністра формально обирається палатами Парламенту (фак¬тично це лідер партії парламентської більшості), по-друге, нижня палата може прийняти більшістю голосів резолюцію про недовіру Кабінету. Основною формою контролю є інтер¬пеляція, подати яку може будь-який депутат Палати пред¬ставників через головуючого палати, а відмову головуючого депутат може оскаржити на пленарному засіданні палати. Відповідь на Інтерпеляцію депутат повинен отримати протя¬гом шести днів в усній чи письмовій формі. У Конституції Японії закріплено право кожної палати проводити розсліду¬вання з питань державного управління (ст.62 Конституції). До форм контролю належить також і загальна дискусія з пи¬тань політики, яку проводить уряд на початку кожної сесії, коли в Парламенті виступають Прем'єр-міністр, міністр фі¬нансів і міністр закордонних справ.

99. Уряд

Згідно з Конституцією Японії, Кабі¬нет міністрів здійснює виконавчу владу (ст. 65). До нього входять Прем'єр-міністр та інші державні міністри. Консти¬туція визначає також принцип громадянського кабінету (ст. 66). Під терміном "громадянська особа" розуміється осо¬ба, яка не перебуває на військовій службі, не була професій¬ним військовим і не пропагує мілітаристську ідеологію.

За традицією, головою Кабінету стає лідер партії парла¬ментської більшості (ст.67). Якщо між палатами з цього пи¬тання виникають непорозуміння або на випадок неприйнят¬тя Палатою радників рішення протягом десяти днів після рі¬шення Палати представників (час перерви в роботі Парламенту не враховується), рішення Палати представників стає рішенням Парламенту. Обраний кандидат призначається їм* ператором на посаду Прем'єр-міністра.

Відповідно до Закону про Кабінет міністрів 1947 року, Прем'єр-міністр призначає не більш як 20 державних мініст¬рів (ст. 2 Закону про Кабінет міністрів), причому більшість міністрів повинна бути обрана з членів Парламенту (ст. 68). Фактично всі члени Кабінету — парламентарі. Усі члени Ка¬бінету затверджуються наказом Імператора.

Міністерства і функції окремих міністрів викладені в За¬коні про структуру державних виконавчих органів 1948 ро¬ку. Дванадцять міністрів очолюють міністерства юстиції, за¬кордонних справ, фінансів, освіти, охорони здоров'я і со¬ціального забезпечення, сільського, лісного та рибного гос¬подарств, зовнішньої торгівлі та промисловості, транспорту, зв'язку, праці, будівництва, місцевого самоврядування. Крім того, один міністр Кабінету є генеральним секретарем, інші 8 міністрів стають міністрами без портфелів, вони фактично виконують обов'язки радників прем'єр-міністра І за тради¬цією керують окремими підрозділами канцелярії прем'єр-мі¬ністра. У Кабінеті міністрів Японії відсутні посади військово¬го та військово-морського міністрів, а також міністра внут^ рішніх справ (силами самооборони керує міністр без портфе¬ля— начальник управління національної оборони, а також деякі функції виконує міністерство місцевого самоврядуван¬ня); : !

У період, коли міністр виконує свої обов'язки, він не мо¬же бути притягнутий до судової відповідальності без згоди на це Прем'єр-міністра (ст. 75 Конституції). Прем'єр-міністр може на певний час звільнити міністра від посади (ст. 68). Кабінет несе колективну відповідальність перед Парламен¬том (ст. 66 ). Якщо палата представників приймає вотум не¬довіри або відмовляється голосувати за довіру Уряду, Кабі¬нет міністрів має піти у відставку, якщо Палата представни¬ків не буде розпущена Кабінетом протягом десяти днів (ст. 69). Кабінет також повинен піти у відставку, якщо поса¬да прем'єр-міністра стає вакантною або якщо скликається перша сесія Парламенту після виборів у Палату представни¬ків (ст. 70).

Стаття 73 японської Конституції визначає функції уряду таким чином: "Кабінет виконую поряд з іншими загальними функціями такі обов'язки:

сумлінне проведення в життя законів, ведення держав¬них справ;

керівництво зовнішньою політикою;

укладення договорів. При цьому необхідно отримати в наступному схвалення Парламентом;

організація і керівництво громадянською службою у відповідності до норм, встановлених законом;

складання бюджету і внесення його на розгляд Парла¬менту;

видання урядових наказів з метою проведення в життя положень сучасної Конституції і законів. При цьому в урядові накази не можуть потрапити статті, що передбачають кримі¬нальне покарання, інакше, як з дозволу відповідного закону;

прийняття рішень про загальні та приватні амністії, пом'як¬шення та відстрочення покарання і відновлення у правах".

Більш детально діяльність Кабінету міністрів регламенто¬вана в Законі про Кабінет міністрів, де визначені структура й функції Кабінету, компетенція Прем'єр-міністра та інших міністрів, взаємовідношення з іншими державними органами.

Процедура засідання Кабінету та прийняття рішень регу¬люється згідно із звичаєм. Засідання Кабінету є закритими, проводяться двічі на тиждень у період парламентської сесії, рішення приймаються одностайно або на основі консенсусу.

До повноважень Прем'єр-міністра як голови Комітету слід віднести загальну координацію діяльності Кабінету, при¬значення і звільнення від посад державних міністрів, внесен¬ня на розгляд Парламенту законопроектів, доповіді Парла¬менту про загальний стан державних справ і зовнішньої по¬літики, підписання законів і наказів одноосібно (як відповід¬ний міністр), контрасигнацію підписів уповноваженого міністра, участь у проведенні переговорів і підписанні міжна¬родних договорів, керівництво підготовкою й укладення між¬урядових угод. Прем'єр-міністр має канцелярію.

Кожний міністр має двох заступників: парламентського (ст. 17 Закону про структуру державних виконавчих орга¬нів) й адміністративного (ст. 17 п. 2 того самого закону). Мі¬ністри фінансів, сільського, лісного та рибного господарства, зовнішньої торгівлі та промисловості мають по два парламентських заступники. Японські міністри не є спеціалістами, тому реальним керівником міністерства має бути адміністра¬тивний заступник — професійний чиновник із спеціальною освітою. В Японії часто застосовується практика міністер¬ської ротації (наприклад, Рютаро Хасімото з 1978 року зай¬мав в уряді посади міністра охорони здоров'я і соціального забезпечення, транспорту, фінансів, зовнішньої торгівлі та промисловості).

Безпосередньо при Кабінеті міністрів діє секретаріат, який очолює генеральний секретар Кабінету, законодавче бюро, рада у справах персоналу та рада національної оборони. При законодавчому бюро інколи створюються тимчасові комісії та ради.

У канцелярії прем'єр-міністра і міністерствах існує вели¬ка кількість комітетів і управлінь. Так, при канцелярії прем'єр-міністра діє комісія з урегулювання екологічних кон¬фліктів, комітет у справах державної безпеки (йому підпо¬рядковане управління поліції), комітет у справах справедли¬вої торгівлі, управління у справах державних земель, управ¬ління імператорського двору, управління у справах навко¬лишнього середовища.

Незалежні органи. Це органи, незалежні від уряду. До них слід віднести насамперед Ревізійну раду і Раду держав¬них установ.

Ревізійна рада повинна контролювати державний бюд¬жет і державні витрати. Згідно зі ст. 90 Конституції, заключ¬ний звіт про державні доходи та витрати щорічно переві¬ряється Ревізійною радою. Цей звіт являє собою доповідь ра¬зом з доповіддю Кабінету міністрів протягом фінансового року.

Рада державних установ відає питаннями служби дер¬жавних чиновників і слідкує за тим, щоб при зайнятті дер¬жавних посад не дістала переваги жодна з партій, а призна¬чення проходили виключно на основі професійної кваліфіка¬ції і досвіду претендентів.