2.2. Механотерапевтичні апарати

Механотерапевтичні апарати за методами впливу можна умовно поділити на динамічні (апаратна механотерапія) і статичні (тракційна механотерапія).

Апаратна механотерапія включає застосування апаратів, які створюють умови для виконання хворим активних чи пасивних рухів.

Тракційна механотерапія передбачає застосовуються апаратів, які механічним способом розтягують знерухомлені частини тіла людини.

2.3. Апаратна механотерапія

Апаратна механотерапія використовується у тих випадках, коли необхідне наполегливе і тривале застосування спеціальних «локальних» вправ для розвитку рухів у суглобах, зміцнення м’язів, відновлення функціональної здатності нервово-м’язового апарату. Їх використання має за мету полегшити, направити або збільшити навантаження при виконанні рухів, збільшити амплітуду рухів чи ізолювати рухи. Апарати можуть бути механічні, з програмним забезпеченням та електронним контролем.

Виділяють такі групи механотерапевтичних апаратів:

• «діагностичні» апарати,

• підтримувальні та фіксувальні апарати (фіксатори);

• тренувальні апарати,

• комбіновані апарати (з перших трьох).

«Діагностичні» апарати. Пристосування, які допомагають враховувати і точно оцінювати успіхи рухового відновлення – кутоміри, динамометри, сходинки з точним заміром їх висоти та ін.

Підтримувальні та фіксувальні апарати (фіксатори) допомагають виокремити окремі фази довільних рухів шляхом фіксації окремих частин тіла. Наприклад, для відновлення пронації та супінації в ліктьовому суглобі хворому фіксують зігнуте під прямим кутом передпліччя.

Тренувальні апарати. Апарати, які дають можливість дозувати навантаження чи амплітуду під час рухів. До них належать апарати для відновлення, підтримання функції окремих суглобів, зміцнення м’язів; пристосування, які підтримують хворого під час ходьби – паралельні бруси, різні манежи, вертикальна і горизонтальна драбини тощо.

З тренувальних апаратів найчастіше використовують такі пристосування:

• апарати, дія яких основана на принципі блока (функціональний механотерапевтичний стіл, блоковий пристрій стаціонарного типу, портативний блоковий пристрій та ін.), які призначені для збільшення амплітуди рухів у суглобах та дозованого зміцнення різних м’язових груп верхніх та нижніх кінцівок (рис. 3.28 А);

• а парати, сконструйовані за принципом маятника, які призначені для відновлення рухомості і збільшення об’єму рухів у різних суглобах верхніх та нижніх кінцівок (рис. 3.28 Б );

Р ис 3.28. Вправи на механотерапевтичних апаратах: А – блокового типу;

Б – маятникового типу.

• прості пристосування для вправ: еспандери, драбинки для пальців та кисті, палки, гумові трубки, пристосування для блокування чи спрямування рухів, побутові предмети, ігри, технічні конструкції;

• тренажери апаратного, маятникоподібного, комбінованого (та деяких інших) типів, які застосовуються з тренувальною метою: для зміцнення м’язів, підвищення функціональної здатності серцево-судинної, дихальної систем, покращення обміну речовин тощо.

Показаннями до використання апаратної механотерапії є захворювання, які потребують: 1) механічного розтягнення м’яких тканин, 2) наполегливого багаторазового стереотипного повторення одних і тих самих рухів з метою відновлення амплітуди рухів у суглобах, функціональної здатності нервово-м’язового апарату, 3) підвищення сили м’язів та тренування серцево-судинної, дихальної та інших систем. До них відносять контрактури після іммобілізації, фіброзні анкілози, зморщення суглобових капсул, укорочення сухожилків і м’язів внаслідок наближення їх кінців, патологічно стягуючі рубці, парези, деякі паралічі, м’язові атрофії і гіпотрофії, дефекти постави, порушення загального обміну речовин.

Використовуються переважно в хронічній стадії захворювання або ж при залишкових явищах: функціональній недостатності суглобів, станах після порушення мозкового кровообігу, переломів кісток ( при міцній консолідації відломків), пошкодження сухожилків, коли немає грубих анатомічних змін у м’язах, сухожилках, суглобових сумках, які протидіють відновленню рухів у суглобах.

Протипоказання до використання апаратної механотерапії обмежені і мають переважно тимчасовий характер: гострі запальні процеси, підвищена рефлекторна збудливість м’язів, рефлекторні контрактури, виражена ригідність і контрактура суглобів (амплітуда рухів менше 15 ), значне зменшення м’язової сили усієї кінцівки, деформація суглобів внаслідок порушення співвідношень суглобових поверхонь (неправильне зрощення та ін.), недостатньо зміцніла кісткова мозоля, грубі анатомічні змін у м’язах, сухожилках, суглобових сумках, які протидіють відновленню рухів у суглобах, наявність синергічних та замісних рухів.

Протипоказаннями також є: підвищення температури вище субфебрильних цифр; виражена активність ревматичного процесу; наростаючий набряк дистальних відділів кінцівки (кисть, стопа) після процедури механотерапії; наявність болю, який зберігається після процедури 1,5 – 2 год і більше (незначна болючість не є протипоказанням).

Методика застосування апаратної механотерапії. Методика механотерапії для осіб з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарату та нервової системи залежить від характеру пошкодження, біологічних і фізіологічних змін організму, фази реперативних процесів, їх локалізації, періоду і терміну іммобілізації, загального стану хворого, його фізичної підготовленості, індивідуальних особливостей. Тому до початку занять механотерапією хворого обстежують відповідно до загальної схеми обстеження. Більш ретельно необхідно визначати амплітуду рухів в уражених суглобах та стан м’язів, які забезпечують ці рухи.

В механотерапії виділяють два періоди реабілітації.

Перший (підготовчий) період призначається з 2-3 місяця після травми (чи оперативного втручання) та іммобілізації, якщо при ретельному рентгенологічному контролі встановлена міцна консолідація відламків. Активні рухи зменшують тугорухомість в ураженому суглобі (до цього часу вона виникає у більшості обстежуваних), прискорюють розсмоктування набряків, сприяють регенерації пошкоджених тканин. В цей період саме вправи на механотерапевтичних апаратах менш болючі та менш небезпечні, ніж вправи процедури ЛГ (розробка суглобів) за допомогою методиста, бо амплітуду рухів вантажного маятника апарата хворий регулює сам (під контролем методиста).

Основний (другий) період починається після відновлення рухомості ураженого суглоба на 40-50% від нормальної анатомічної і триває в середньому 3-4 тижні з індивідуальними коливаннями в 1-2 тижня.

Методику механотерапії в цей період диференціюють залежно від особливостей клінічних форм ураження опорно-рухового апарату, стадії та давності захворювання, ступеня функціональної недостатності суглобів, розвитку відновних процесів.

Правила проведення процедури механотерапії. Правила проведення процедури механотерапії включають наступне:

– перед процедурою хворому необхідно коротко пояснити значення механотерапії;

– в кабінеті повинні бути пісочний або спеціальний процедурний годинник;

– процедуру проводять переважно в положенні сидячи, за винятком процедури для плечового суглоба (положення стоячи) та кульшового суглоба (положення лежачи);

• положення хворого повинно бути зручним, усі м’язи тіла – максимально розслаблені, дихання при цьому довільне, без затримок;

• з метою максимального щадіння уражених суглобів вправи починають з невеликою амплітудою в повільному темпі, який поступово доводять (за 1-2 процедури) до 60 коливань за 1 хвилину;

– при наявності вираженого больового синдрому перші 2-3 процедури механотерапії можна проводити без вантажу, щоб полегшити хворому виконання вправ;

– при збільшенні навантаження в процесі лікування доцільніше спочатку збільшувати навантаження за рахунок тривалості процедури, а потім – за рахунок маси вантажу;

– збільшення навантаження під час процедур механотерапії можна досягнути також за рахунок зміни положення вантажу на маятнику, подовжуючи чи укорочуючи самий маятник, зміни кута утримувача (столика);

– перед механотерапевтичними процедурами показане застосування фізіотерапевтичних процедур (парафінові аплікації, електрофорез новокаїну та ін.), закінчується процедура ручним чи вібраційним сегментарним масажем;

– процедура механотерапії повинна проводитись під керівництвом та контролем методиста;

– хворі займаються самостійно в домашніх умовах за методикою, яку засвоїли під час занять з методистом.

М етодика занять. В процедурі механотерапії навантаження дозується за рахунок маси використаного вантажу, амплітуди рухів, темпу виконання вправ, тривалості процедури та відпочинку в ній (рис. 3.29). Методика занять залежить від періоду занять, клінічних проявів захворювання, індивідуальних особливостей та функціональних можливостей хворого.

Рис 3.28. Вправи на механотерапевтичних апаратах блокового типу.

В першому періоді в процедурах механотерапії застосовують вантажі масою від 1000 до 2100 г; тривалість процедури 2 рази по 2 хвилин чи 2 рази по 3 хвилини (відпочинок між ними 5 хвилин). Надалі час роботи поступово збільшують (залежно від тяжкості патологічних змін в суглобах, самопочуття хворого) до 10-15 хвилин

(2 по 5 хв чи 3 по 5 хв). Необхідно враховувати ступінь гіпотрофії уражених м’язів, інтенсивність больового синдрому, реакцію на навантаження.

В цей період допускаються лише легкі коливальні рухи маятника, розмах рухів 20-30° без грубих насильних розтягувань. З метою диференційованого впливу на той чи інший вид рухів в ураженому суглобі (наприклад, згинання і розгинання в колінному суглобі) в першій половині процедури апарат встановлюють переважно на розгинання суглоба, а в другій частині – переважно на розгинання.

Основний (другий) період починається після відновлення рухомості ураженого суглоба на 40-50% від нормальної анатомічної і триває в середньому 3-4 тижні з індивідуальними коливаннями в 1-2 тижні. Інтенсивність процедур поступово зростає. В цей період використовують вантажі масою 3100-12720 г. Час одноразової процедури – 3 рази по 3 хв протягом 9 хв чи 3 рази по 14 хвилин, усього 42 хвилини. Перерва по 5 хвилин з відпочинком сидячи.