Тема 5. Філософія хіх-хх ст..

Питання:

1. Російська філософія і її своєрідність

2. Філософія Маркса і Енгельса

3. Некласична філософія ХХ ст..; основні напрями та їх особливості

4. Проблема знання та мови у філософії .

Російська філософія і її своєрідність

Серед видатних російських філософів, які розробляли ідею осягнення людського буття, особливе місце займає Сергій Михайлович Булгаков (1871-1944 рр.). Народився на Орловщині в сім'ї священика. Закінчив юридичний факуль-тет Московського університету. Читав там декілька курсів з філософії, політич-ної економії, згодом переїхав до Києва, де у політехнічному інституті читав курс політичної економії. У 1906 році повертається до Москви і читає курс філософії в університеті.

Світогляд Сергія Булгакова еволюціонізував від легального марксизму до

релігійної філософії. Помер у 1944 році в Парижі. Багата філософська та літера-турна спадщина Булгакова, хоч і не має завершеної філософської системи, відзначається цільністю та єдністю, її основний мотив - виправдання світу: буття і матеріального космосу, тобто виправдання матерії з позицій Бога. Не випадково свій світогляд Булгаков називає релігійним матеріалізмом (вислів Володимира Соловйова).

Священик Сергій Булгаков поставив перед собою два питання. Перше, який

зв'язок світу і Бога, друге, що собою становить світ: матерія, тілесність та інші властивості людини й природи. У «Світлі невечірньому» С. Булгаков пише: «Світу не належить буття - воно йому дане (Богом). Бог-творець Світу, Світ тваринний, створений. З чого створений Світ? З нічого, з чистого небуття і не існування. Іншими словами, Світ не божественний, хоч йому й притаманні: відносна самостійність, творча активність, власне завдання і зміст. Отже, Світ не чисте ніщо, а специфічне, єдність буття та ніщо: ніщо, наділене буттєвими потенціями, або ж буття, схильне до знищення». Джерелом такого розуміння буття є філософія Платона. Виходячи з платонівської космології, Булгаков: по-перше, визначає матерію як основу тварного буття (бування) - речей, почуттє-вого світу та прообразів ідей; матерія - не оформлена і невизначена першомате-рія: буття-небуття.

По-друге, у дусі міфологічної та біблійної традиції наділяє матерію, що пород-жується, силою матерії: матерія -це Земля і Мати, що мають в собі породжуючу силу, плодотворність та плодоносність.

Земля насичена безмежними можливостями, вона всематерія, бо в ній

потенційно є все. Бог лише одвічний творець, подальше ж розгортання

багатоманітності тварного буття здійснюється за творчої участі матерії.

Визнання самостійної творчості матерії зближує С. Булгакова з матеріалізмом, який живим почуттям землі (матерії) вигідно відрізняється від ідеалізму. Учення про матір - Землю - основа всіх інших концепцій Булгакова, у тому числі софіології. У дусі християнської платонівської онтології вирішує питання про зв'язок світу з Богом, показує: цінність і зміст світу забезпечується причет-ністю світу до Бога - джерела всякого змісту, всякої цінності і всякого світу. Ідеальний первообраз світу є не що інше, як премудрість Божа, Софія. Софія виражає інтуїтивне уявлення про повноту змісту і гармонійної відповідності будови Світу. У ній виражена ідея Всеєдності, бо Софія є не лише первообраз світу, але й зібрання аналогічних ідеальних первообразів (божественних замислів) кожної речі і явища світу. Софія - символ «Єдине і все». Подібно до інших софіологій, булгаківська нерозривно зв'язана з труднощами в розв'язанні питання про відносини між Софією та Іпостассю (особою). Софія не може бути Іпостассю поряд з трійцею Батько (Отець), Син, Дух, оскільки стала б четвер-тою в ній особою, не може й співпадати з жодною з Трьох осіб. Тоді ж їй прита-манні буття, любов, що властиві винятково Іпостасям.

С.Булгаков виходить з труднощів, вводячи штучну відмінність між поняттями іпостасне та іпостазоване: Софія - не іпостасний, а гпостазований булгаківське вчення про Світ будується на оригінальній концепції, де античне розуміння матерії залучається для пояснення біблійної доктрини творення.

Божественний) початок, проте Софія є жива і живуща істота. Відмінністю

не розв'язується питання, за що зазнає критики з боку богословів. Якщо любов Софії до Бога неіпостасна (пасивна, жіночна), позбавлена собистого початку, то Софія може бути лише несвідомим інстинктом. Тут, зазначає Микола Лоський, мішанина особистості і природи - основна догматична помилка священика С. Булгакова. Зате у вченні Булгакова про тваринний світ, софіологія має широке визнання. Усі сторони розтлінного буття мають софійну основу. І людина мусить пізнати їх софійність.

Філософ здійснив софіологійний аналіз господарства і мистецтва, життя та смерті, сім'ї та вітчизни, статі та влади, здійснив апологію багатоманітності

земної реальності. Софія - ланка, що зв'язує Бога із світом. Особливу увагу Булгаков надає поняттю часу. З часом зв'язує існування людини, усієї матерії та історії, софіологію смерті. Розуміючи історію як благодатний Боголюдський процес, визнає зрілим плодом історії тільки вільне торжество божественного початку у вільній людській творчості. І все ж людині відводиться активна роль: мусить хотіти сприймання благодаті, і це покликана робити церква. Церква діє в історії як творча сила, двигун Боголюдського процесу, їй належить вся будова світу, що е її периферією, її космічним обличчям. Боголюдський процес переходить межі часу й історії, включаючи метаісторичний етап. Для богословської філософії історії Сергія Булгакова характерні дві особливості: по-перше, різке заперечення історичного прогресу і, по-друге, вчення про спасіння всіх.

Олексій Федорович Лосєв (1893 -1988 рр.) на родився в м. Новочеркаську,

в сім'ї гімназичного викладача фізики та математик. Мати-донька священика. Духовна атмосфера сім'ї відбилася на формуванні свідомості майбутнього вченого. Закінчив історико-філологічний факультет Московського університе-ту. Викладав класичну філологію в Нижегородському університеті. Видає цикл творів «Античний космос и современная наука», «Музика как предмет логики», «Философия имени» та ін. У квітні 1930 р. О.Лосева заарештовують, як «філософа-мракобіса, лютого класового ворога». Його позиція кваліфікується ідеологами як «відверто попівський реакційний ідеалізм». Звільняють у 1933 році. Настало двадцятилітнє наукове мовчання. Олексій Лосєв повертається до педагогічної діяльності.

За останні 30 років публікує майже 400 творів, з них 30 монографій.

Найвизначніша - восьмитомна «Історія античної естетики». Багата філософська спадщина Лосєва ще чекає на глибоке філософське осмислення. Він всебічно досліджує діалектичний метод, основою якого вважав логіку суперечностей, антиномію. У ній - вплив ідеї діалектики Гегеля та феноменології Гуссерля. «Діалектика є єдиним методом, здатним охопити живу дійсність. Більш того, діалектика є просто ритм самої дійсності. Лише такий конкретний метод, як діалектика, і може бути методом істинно філософським, тому що сам зітканий з суперечностей, як і реальне життя. А те, що ім'я є життя, що тільки в слові спілкуємося з людьми та природою, що тільки в імені обґрунтована вся найглибша природа соціальності в усіх безкінечних формах її виявлення, все це

відкидати - означає впадати не тільки в соціальну самотність, а й взагалі в антилюдську, антирозумну самотність, в божевілля. Діалектика - методологічна основа філософії мови». Лосєв глибоко, з позицій діалектики, проаналізував міф як особистісну форму буття, показав, що діалектика міфу неможлива без соціології міфу. Осмислив логічну та феноменологічну структуру міфу, визна-чив основні соціальні типи міфології. Приходить до висновку про те, що міфіч-на свідомість - явище культури, в шарах якої відіграє всеосяжну роль. Міф перебуває в самій гущині історичного процесу.

О.Лосєв одним з перших російських філософів осягає символ, діалектичне протиставляючи його алегорії, знаку, персоніфікації, художньому образу, емблеммі, метафорі, натуралістичній копії, міфу, поняттю. Розкриває знакову природу символу та його структуру, прокладаючи шлях семіотиці, розвиваючи теорію інформації, створив типологію символів, розкрив діалектику символу та

його багатомірність системно з логікою життя та соціально-історичну обумов-леність. Уже після смерті Олексія Лосева опублікована написана ще в 1941-1942 роках у платонівському стилі повість «Жизнь». У ній полеміка з питань філософської антропології, що таке людина та її життя - механізм, гвинтик, якого завжди можна викинути і замінити, чи цілісний організм, який історично природно склався, що є життя і доля, життя і мудрість, життя і знання, життя і смерть... І знову слідом за російськими інтуїтивістами випливає ідея життя і природи та способу їх пізнання: знання законів природи - це царство розсудку, який пізнає незмінне. Життя неповторне. Життя - щось органічно історичне. В

історичному все найінтимніше: рід, батьківщина, життя. Рід - єдиний фактор, єдиний початок, що стверджує себе в індивідуумах. Життя індивідуумів - це і є життя роду. Життя породило мене - означає: я сам себе породив.

Лев Платонович Карсавін (1882-1952 рр.)- відомий релігійний

філософ-містик і історик-медієвіст, філософ-гностик в дусі «християнізованого еллінізму». Народився Лев Платонович в сім'ї артистів балету. Після закінчення Петербурзького університету очолив кафедру історії. У 1922 році висланий з Росії. Працював професором історії в універси-тетах Берліна, Ковно (Каунас) у Литві. Помер в ув'язненні в Комі АРСР. Основні твори: «Очерки религиозной жизни в Италии ХП-ХПІ вв.», «Основи Средневековой религиозности в ХП-ХШ вв.», «Диалоги» та ін. У вченні про буття Карсавін вважає світ результатом самообмеження Бога, створеним буттям з нічого. Бог як істинна абсолютність є досконала всеєдність - Бог, Творець, Визволитель, Удосконалець. Створене Богом буття, особливо кожна особис-тість як його частина, може стати досконалою Всеєдністю, тому що абсолют повністю втілюється у тварях. Поза Богом і без Бога немає мене, абсолютно немає - пише Л. Карсавін. Створення мене Богом з нічого разом з тим е і моє власне, вільне самопородження.

Ідея всеєдності, як всеохоплюючий принцип, визначає характер усіх проблем у Карсавіна. У Богові і в тварному світі відкриває триєдність як ознаку Всеєд-ності: Триєдність Бога -істина, любов і всеблагість; у любові - самоутвердження (руйнівна любов), самопожертвування (жертовна любов), і воскресіння в любо-ві. Такий же підхід - до осмислення особистості: по-перше, первинна єдність, по-друге, її розподіл на суб'єкт і об'єкт, по-третє, їх возз'єднання. Іншими словами, троїстість складає основу християнського світогляду. У книзі «О лич-ности» викладається концепція тілесності як важливий момент філософської

антропології Карсавіна. В ній стверджується наявність зв'язку і злиття мого тіла з іншими тілами: «Усе, що я визнаю, пам'ятаю або навіть уявляю, є моя тілес-ність, хоч не тільки моя. Але й також зовнішня для мене. Увесь світ, залишаю-чись тілесністю, зовнішньою для мене, стає також моєю тілесністю». Цією концепцією пояснює наявність відчуття в ампутованих членах тим, що відділе-ні від тіла, не втрачають з ним свогозв'язку.

У «Философии истории» Лев Карсавін, визначаючи основні принципи

історичного буття, аналізує питання про місце і значення історичного в світі в цілому і стосовно абсолютного буття, бачить найвищу мету історичного мис-лення в осмисленні всього Космосу, всього сотвореного, усієї Всеєдності як єдиного суб'єкта, що розвивається. Звідси: історія вивчає розвиток людства як єдиного всепросторового і все часового суб'єкта. Розвиток розуміється як процес, у якому щось ціле постійно стає якісно відмінним. Об'єкт, що розви-вається, утворює єдиний суб'єкт як потенційно всеохоплюючу особистість. Розвиток суб'єкта обумовлений діалектичною природою, а не зовнішнім впливом. Всякий історичний індивідуум (особа, сім'я, нація) - всеєдине ціле. Історичне буття й складається з суб'єктів, які вільно розвиваються, взаємно проникають один в одного, без будь-яких зовнішніх стосунків. Нове виникає з

небуття, а не генетична.

Отже, історичний процес є божественно людським. Держава мусить підко-рятися церкві. Тобто, Лев Карсавін - персоналіст, розглядає будь-яку сутність як потенційно особову, або ембріональне особову (тварини), або як актуально особову. Але це особа все просторова і всечасова, а не надпросторова і надчасова субстанція. Культурні нації та людство - гармонійні особи.

Іван Олександрович Ільїн (1882-1954 рр.) -видатний релігійний філософ і вчений-правник, державознавець і публіцист. Філософію права вивчав, а потім і викладав у Московському університеті. Разом з іншими філософами-ідеаліста-ми у 1922 році висланий з Росії. Багата і різноманітна філософська спадщина Івана Ільїна - декілька сотень статей і майже 30 книг та брошур, серед яких -

«Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и человека», «Основы

художества», «Путь духовного обновления» та ін. Вніс значний вклад в історію філософії, методологію філософії, теорію пізнання, соціальну філософію, етику, філософію релігії, філософію права, політичну філософію.

Студентське захоплення гегелівською філософією права переросло в серйоз-не дослідження німецької філософії. Іван Ільїн створив «Философию Гегеля как учение о конкретности Бога и человека» - одне з фундаментальних досліджень творчості Георга Гегеля. На відміну від європейської традиції, визначення гегелівської системи як абстрактно-логічної розглядає абсолютну ідею як всеза-гальний конкретний принцип і пояснює цю її особливість характером буття, яке за своєю природою -конкретно-ідеальне. Це-серйозна спроба оновлення і роз-витку гегелівської філософії. Як релігійний філософ, Ільїн вбачає сенс філосо-фії в пізнанні Бога і божественної основи світу, а саме - істини, добра і краси. З цих позицій досліджує проблеми соціальної філософії, етики, філософії права та держави. У руслі російської філософської традиції розробляє правову теоло-гію, перероблюючи дуалізм держави та суспільства, теоретично відновлюючи самодержавну монархію як тотальну терналістичну державу.

На довгому шляху до суспільного ідеалу Ільїн з'ясовує багато питань, одним з яких є непротивлення злу силою.

Наступним кроком у формулюванні традиційної проблеми християнської

культури стало осмислення проблеми правомірності опору злу силою. В період громадянської війни Іван Ільїн піднімається на захист вождів боротьби за «білу справу» князя Євгена Трубецького, Лавра Корнілова, утверджуючи думку про те, що ніхто не має права дозволяти злодіям кривдити слабих, розбещувати дітей, оскверняти храми і нищити рідних. У таких умовах толстовська ідея «непротивлення» викликала обурення Ільїна. Рішучу відповідь толстовщині Ільїн дає в книзі «Осопротивлении злу силой», де є синтез вірного рішення проблеми опору злу силою.

Але філософ не розв'язав та й не міг розв'язати антиномії «православного меча» (права ця справа чи не права), свобода вибору - справа кожного. Але ідеї його залишаються актуальними й в сучасних умовах: не всяке застосування сили мусить вважатися насильством. Опір злу силою і мечем правомірний не

тоді, коли можливий, пише Іван Ільїн, а тоді, коли необхідний, оскільки немає інших засобів. У такому випадку не тільки правом, але й обов'язком людини є вступ на такий шлях. «Якщо принцип державного примусу і попередження знайшов своє відображення в образі воїна, а принцип релігійного очищення, молитви і праведності - в образі монаха, рішення проблеми полягало б у виз-нанні їх необхідності одне одному».

Моральною трагедією назвав Іван Ільїн суперечності між благою метою і

недосконалими засобами. У такому ж ключі ставить філософ питання про право-ву державу, її форми та роль у суспільстві. Філософ Юрій Пивоваров

правомірно називає Івана Ільїна «Слов'янофілом XX століття», а його книгу «О монархии» - шедевром слов'янофільства сучасності. Це справжній продовжувач справи предків в епоху краху слов'янофільських утопій і російської державно-сті. Ільїн створює оригінальну концепцію правової держави. Суттю держави є становище людської душі і людського духу; у всякого народу - своя особлива душа, поза якою її державна форма неосяжна; російській душі відповідає монархія. Отже, Росія - вища у світовій історії «душа».

На Русі з філософією завжди проблеми. Саму філософію рідко хто розумів, а тих, хто нею займався, не досить-то хвалили. Велика імперія хотіла мати свою велику імперську, всім світом визнану і поважну філософію. Недосяжність такого ідеалу не усвідомлювалась, а незадоволеність від цієї нездійсненності породжувала приховану агресію, як проти тих, хто мислив, так і проти тих, хто тільки хотів мислити

Філософія К.Маркса і Ф.Енгельса Марксизм, який виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціаль- но-політичною, економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки, політики, соціології, науки і філософії того часу. Її авторами сули німецькі філософи Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895). Марксизм виник на певному суспільному ґрунті. Його викликали до життя відповідні історичні умови, теоретичні джерела і наукові відкриття. Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідом-ленні своєї ролі. Теоретичними джерелами марксизму стали і англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт); німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фейербах); соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оден). Наукові передумови виникнення марксизму визначаються досягненнями в галузі природничих наук. Ф.Енгельс виділяв в цьому відношенні три найбільш видатні відкриття того часу. Це – відкриття у 50-х роках ХІХ століття законів збереження енергії і речовини (Майер, Гельмгольц, Джоуль); відкриття клітин-ної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянінов); відкриття Ч.Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів. Після цих відкриттів стало ясно, що попередній метод усвідомлення дійсності – метафізика, стала поступатися новій концепції – діалектиці. Оскільки суспільна свідомість завжди є відображенням суспільної дійсно-сті, то джерела марксистської філософії як форми суспільної свідомості необ-хідно шукати у суспільному житті, точніше у суспільному бутті людей, їх матеріально-предметній діяльності. Марксистська філософія є результатом усвідомлення непримиренних соціальних суперечностей, їх теоретичної інтерпретації, узагальнення револю-ційної соціально-політичної практики. Мова йде про усвідомлення соціальних суперечностей не взагалі в історії суспільного розвитку, а в суспільстві конкретному – буржуазному. Чому? Тому, що в буржуазному суспільстві соціальні суперечності найбільш розвинені, загострені. Їх легше усвідомлюва-ти, вивчати, розкривати їхню сутність та причини виникнення. Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі. Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита і описана ще до Маркса. Її творцями були французькі історики ХІХ століття – Француа Гізо (1787 – 1874), Огюст Міньє (1796 – 1884) і Огюстен Тьєрі (1795 – 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться із-за економічної, майнової нерівності. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників в Манчестері (1819), повстан-ня ліонських ткачів у Франції (1831), чартистський рух в Англії (1839) і т.д.). Маркс дав свою, аргументовану концепцію класової боротьби. Свої думки він виклав у листі до свого друга Йосипа Вейдемейєра від 5 березня 1852 року. Ось її основні положення: 1) класи виникають на певному етапі розвитку суспільного виробництва; 2) класова боротьба неминуче веде до встановлення влади робітників – диктатури пролетаріату; 3) диктатура пролетаріату є лише етапом на шляху ліквідації класів взагалі. Маркс виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним способом присвоєння, між працею і капталом. Саме це, на думку Маркса і лежить в основі класової боротьби. Маркс показав, що лише робітничий клас, як самий революційний і орга-нізований, зацікавлений в поваленні буржуазного ладу, може стати могильни-ком капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату саме полягає в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії. Основні ідеї нового філософського світогляду Маркс виклав у своїй праці “Тези про Фейербаха”, про яку Енгельс говорив, що у ній, у зародку, є всі елементи нової філософії. У чому сутність цих елементів? 1. Центральною ідеєю тез Маркса є з’ясування змісту практики як предметної діяльності, котра повинна лежать в основі оцінки предметності як самого мислення, так і пізнання. Саму практику Маркс визначав як збіг зміни обставин і людської діяльності, такий збіг він розглядав як “революційну практику”. Все суспільне життя, за Марксом, є, по суті, практичним. Всі таємниці, котрі заводять теорію, філософію в нетрі, містику, знаходять своє раціональне розв’язання лише у людській практичній діяльності. Маркс висуває ідею практики як критерію істини на відміну від попередньої філософії, котра вбачала цей критерій у теоретичній діяльності. 2. Люди суть продукти обставин і виховання. Це – теза попередньої філософії. У дійсності ж, за Марксом, сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин. 3. Коріння релігії слід шукати у земній основі. Це вірно. Але ця земна основа може бути зрозумілою лише з її само суперечливості. Земна основа роздвоюється, відокремлює себе від самої себе і це відокремлене видається за релігійне, “самостійне царство”. Отже, земна основа релігії може бути зрозумілою лише через свою суперечливість і її подолання. Уявлення про бога, саме “релігійне почуття” формується на земній основі і є “суспільним продуктом”. 4. Найбільше, що могла досягти попередня філософія – це спостереження діяльності окремих індивідів у громадянському буржуазному суспільстві. Для неї характерна споглядальність як спосіб діяння. 5. Точка зору попередньої філософії – буржуазне суспільство. Точка зору нової філософії – людське суспільство або усуспільнене людство. 6. Попередня філософія лише намагалася пояснити світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його. Говорячи про нові елементи марксистської філософії слід послатися на Енгельса, котрий в заслугу Марксу ставив дві речі: 1) відкриття матеріалістич-ного розуміння історії; 2) відкриття закону додаткової вартості. Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з’ясував у передмові до своєї праці “До критики політичної економії”. Ось його стислий виклад: У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини – виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складають економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова, якій відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед з відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, внутрі яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді наступає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед, відно-сини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною еконо-мічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економ-мічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт між про-дуктивними силами і виробничими відносинами. Як про окрему людину не можна судити на основі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити про певну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити з суперечностей матеріального життя, із існуючого кон-флікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна формація не загине до тих пір, поки розвиваються її продук-тивні сили, для яких вона дає достатньо простору і нові більш розвинені вироб-ничі відносини ніколи не з’являться раніше до тих пір поки визріють матері-альні умови її існування в надрах старого суспільства. Сутність матеріалістичного розуміння історії, отже, полягає в тому, що в основі життя суспільства лежать фундаментальні матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її різноманітні форми в кінцевому рахунку визначаються цими матеріальними чинниками і залежать від них. Що ж до відкриття закону додаткової вартості то Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників зверх вартості його робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем. Тобто, закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв’язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквіваленту. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об’єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії є закономірною, необхідною і неминучою.

Основні риси марксистської філософії. Марксистська філософія є результатом теоретичного усвідомлення суперечливої капіталістичної дійсності, непримиренних суперечностей між робітниками, з одного боку, і роботодавцем (буржуазією), з іншого. Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії, а саме: 1. Марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату. Робітничий клас знайшов у марксистській філософії свою духовну зброю. Марксистська філософія знайшла в особі робіт-ничого класу свого матеріального носія. 2. Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. 3. Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства – спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості. 4. Радикалізм філософії К.Маркса виявляється у відкритті матеріалістич-ного розуміння історії. 5. Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес. 6. В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини. І, насамкінець, останнє міркування стосовно марксизму і марксистської філософії, їхньої трагедії. Трагедія ця полягає в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою.

Некласична філософія ХХ століття

Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. До них відносяться: неокантіанська філософія, неогегельянська, феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська, неопозитивістьська тощо. Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська. Почнемо з екзистенціальної філософії. Предмет, основи поняття та принципи філософії екзистенціалізму. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу. Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) та ін.. Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду. Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття прире-ченності людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити? Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди датського філософа С.Кьеркьегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистен-ція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає – виключно через своє існування, своє життя; феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938), його концепція, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 – 1941) тощо. Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єд-нувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне. Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистен-ційне прояснення” тощо. Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, перепов-неної суперечностями. Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”,“розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму. Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою... “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідально-сті”. “Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “Замкнутість” – це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і “закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, “відповідає за все, що робить”. Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первин-не начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії. Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свобо-дою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошу-ку, у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може бути то рабом,а то вільною Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр). Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом. “Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом”. Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого? Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у при-множенні добра на землі тощо. У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття (М.Хайдегер). Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогуб-ство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” – писав А.Камю. Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остан-ня примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу. Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії екзистен-ціалізму. Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні. “Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточу-ють нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська. Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв.. “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо. Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947). Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа. Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається”. Це – перший принцип екзистенціальної філософії. Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. “Саме це... і є глибоким сенсом екзистен-ціалізму”,бо “немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світулюдської суб’єктивності”. Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, граничними ситуаціями і т.п. Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується , видається за первісну основу, що є безпідставним. В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо. Неотомістська філософія. Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософ-ських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїст-ську і т.д релігійні філософії. В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості. Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінський (1225 –1274). Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Марітен (1882 – 1973) і Етьєн Жільсон (1884 – 1978), Юзеф Бохенський (народ. 1902 р.), австрієць Густав Веттер (народ. 1911 р.), поляк Керел Войтила (народ. 1920 р.) – нинішній Папа Іван–Павло ІІ та інші. Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д. Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття. Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати. Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: “філософія – служниця богослів’я”. У “Католицькому словнику” про це мовиться таке: філософія є нею тому, що “по-перше, тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душі, буття бога і т.д.; далі, тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими, що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов’язаний, коли з’являється необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у теології”. Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі. Авторитет Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають “пророком”, “святим”, який передбачив і з’ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче істини, – писав Марітен, – ми кажемо: ідіть до Фоми”. Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті? Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти, чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті. Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних постулатів, доступність, певна спрощеність в поясненні складних проблем розвитку природи, людина і суспільства. Візьмемо, для прикладу, п’ять способів доведення буття бога. Скажімо так: Фома добре знав філософію, особливо античну, особливо філософію Платона і Арістотеля і використав їх вчення для обґрунтування теології. У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п’ять з них обґрунтував Фома Аквінський. Ось вони, ці п’ять способів: 1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є бог; 2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив “перший поштовх”, хтось дав “початок рухові”. Цей початок рухові дав бог; 3) на основі випадковості усіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є бог; 4) на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є бог; 5) на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише бог. Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а саме: 6) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є бог у свідомості, то він є також і в дійсності); 7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник світового морального порядку); 8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо). Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього. В гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому. Це – божественні істини, які можуть бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є лише світ речей, які створені богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття бога повинна бути доведено лише на основі тих речей, котрі він створив. Теологія – це наука вищого рангу, вона вивчає абсолютне, божественне і сама не потребує ніякого обґрунтування. Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння. Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра має ряд позитивних моментів. Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право. Такі, коротко суть і особливості сучасної неотомістської філософії – офіційної доктрини католицької церкви.

Класичний психоаналіз та неофрейдизм Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, |психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філо­софії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділя-ти три його аспек­ти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-прак-тичний. Роз­глянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939). Його тео­ретичні погляди с формувались під впливом традицій класичного при­родничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традицій-них уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю бут­тя людини, виходячи лише з її природ-них характеристик. Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослі­дження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особили-востями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філо­софське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концеп­цію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом досліджен­ня класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визнача-ють суттєві ха­рактеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психо­аналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєдну­ватись до інших його якостей. Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Перед­свідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язу-вав в основному із сприйманням зовнішнього світу. Джерелом психічної динаміки; за Фрейдом, є бажання сфери несві­домого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів по­ведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. (Цензура, за Фрейдом, це образне уявлення тих сил, які прагнуть не пропустити до свідомості не­свідомі думки та бажання.) Пізніше 3.Фрейд уточнює, що психічна ді­яльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності. Створивши теоретичну систему психіки, З.Фрейд мав довести її пра­вомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяль­ності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіюван­ня, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотримую­чись біологічного стилю мислення, З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексу­альний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексу­альних проявів індивіда, сила, що кіль -кісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збуджен­ня. Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетич-ного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується 3.Фрейдом як енер-гія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення — це переведен­ня психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у не­свідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціаль­них) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією. З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її сексуального інстинкту. Проте З.Фрейд з цілого ряду причин змушений був коригувати свою систему. Труднощі, пов'язані із зведен-ням усієї людської поведінки до проявів сексуальності, з одного боку, вплив подій Першої світової війни (страждання людей, пов'язані не з сексуальними переживаннями, а з травмуючими їх випробуваннями війни) — з іншого, а також критика опонентів змусили З.Фрейда дещо переглянути структуру інстинктів (воля до влади, сексуально-еротичний, інстинкти марнославства, агресивності та ін.).Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає струк-турну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно", "Я" та "Над-Я". Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоп­лює усе при-роджене, генетично первинне, найглибший пласт несвідо­мих потягів, що підко-ряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспіль-ство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я". "Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно". Особливого значення 3.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособ­лює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засад­ними для нового погляду на природу психічного. Вчення З.Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки специфічному осмислен­ню сутності людини і культури. Продовжуючи психоаналітичну практи­ку, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соці­альної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психо- аналізу та біогене­тичного закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює ос­новні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку прой-шло люд­ство. Психіка, на думку З.Фрейда, — це засіб взаємозв'язку всіх епох. А соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуаль­ними відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між "інстинктом життя" (Еросом) та "інстинктом смерті" (Таінатосом) Неопозитивізм: його сутність та принципи. Неопозитивізм, як філософ-ський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 – 1957). Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний). Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом. Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення “людина – світ”, вважаючи таким предметом – класифікацію наук. Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми. Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріо критицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916). Філософія “другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії”. Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму. Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами. Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою. Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму. Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму. Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо наукових знань, як гіпотеза. Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”. Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, пост-позитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем. Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її. Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис: 1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.; 2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду; 3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”; 4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них; 5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій; 6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

Контрольні запитання.

1. Чому свій світогляд Булгаков називає релігійним матеріалізмом?

2. Вклад О.Лосєва в російську і світову філософську культуру.

3. Які вихідні принципи філософії марксизму?

4. В чому полягає сутність матеріалістичної діалектики?

5. Назвіть визначальні риси матеріалістичного розуміння історії.

6. Визначте основні риси марксистської філософії.