Тема 11. Філософський аналіз суспільства

Питання:

Роль і місце насильства в історії.

Роль і місце насильства в історії.

Діалектичний погляд на суспільство вбачає органічний взаємозв'язок між прогресом і регресом: у будь-якому про­гресивному повороті істерії завжди присутній момент регре­су, хоча б тому, що будь-який вибір обмежує варіантність розвитку одним вибраним варіантом і фактично відсікає інші можливості, серед яких, можливо, є більш ефективні і плідні. Крім того, у будь-якому регресивному процесі діалектичний погляд на суспільство вбачає хоч би й незначний момент прогресу: у всякому випадку при закінченні регресивного циклу людство вже ніколи не піде цим шляхом, не вибере застосовані в ньому заходи, не прийде до використаних теоретичних обґрунтувань.

У поняття «регрес» вкладають зміст переходу від вищого до нижчого, від більш до менш досконалого. Суспільний регрес починається з утрати соціальним суб'єктом обумов­леного реальним суспільним ідеалом внутрішнього потягу до творчості, конструктивних змін, активності. Його джерелом можуть бути Ілюзійні ідеали, нав'язані народу певними соціальними силами, що амбіційно заявили свою одноосібну правоту і реалістичне бачення майбутнього, відсутність тео­ретичних обґрунтувань шляхів і засобів досягнення майбут­нього, нехтування досвідом, брак компетентності в ор­ганізаторів цього процесу та ін. Регрес у своєму розвитку проходить такі етапи: застій, консерватизм, реакція, рестав­рація, занепад. Застій — вихідна фаза регресу. Характери­зується втратою динаміки, конструктивної соціальної напру­ги, творчого пошуку і ініціативи. Головний показник застою — відсутність нових ідей і конструктивних ініціатив щодо перспектив суспільного розвитку. Другий етап регресу насту­пає як прагнення зупинити можливе падіння темпів розвитку і зберегти традиційно виважений, звичайний для більшості владних структур спосіб життя. Цей етап називається кон­серватизмом. Він розпочинається зі страху перед новими ідеями, з блокування будь-яких нововведень у суспільне виробництво, політичне життя, науку, літературу І мистецтво. Наступний етап регресу— реакція. Неприйняття нового в цей період переходить у відкриту ворожість до нього.)

Розпочинаються утиски і гоніння інтелігенції. Посилю­ються тоталітарні методи вирішення громадських питань і справ, зростають репресії, масове насильство й терор, еко­номічний та соціальний тиск на населення. Безпосереднім спадкоємцем реакції є реставрація, поновлення у первоздан­ному вигляді того способу життя, що передував застою.

За часів реставрації спостерігається підйом активності деяких верств населення. Період реставрації рано чи пізно закінчується занепадом системи — останньою логічною фа­зою суспільного регресу. Саме тоді в дію вступають нові соціальні сили, і після вирішення конфлікту суспільство розпочинає нове сходження табелями прогресу.

Прогрес має суперечливий характер. Вів здійснюється завдяки наполегливій праці багатомільйонного народу, ор­ганізаторським здібностям лідерів, впровадженню в практику нових ідей, техніки технології, надзвичайного напруження фізичних, інтелектуальних та моральних сил суспільства. Нерідко він здійснюється насильницьким методом, у зв'язку з чим виникає питання про ціну прогресу, співвідношення цілей і засобів їх досягнення. Прогрес розпочинається з моменту впровадження в життя радикальних соціальних ре­форм, що мають докорінно змінити вигляд локального соціуму/звичайний спосіб життя. Не завжди і не всі соціальні верстви сприймають зазначені реформи як доцільні і не­обхідні. Ті чи інші реформи можуть суперечити інтересам певних соціальних груп. Це викликає прихований чи відвертий опір реформаторським процесам. І тоді виникає проблема насильства. У цивілізованих країнах його викори­стовують як останній політичний аргумент, коли всі інші засоби (переконання, залучення до співпраці і ін.) не дали бажаних результатів. Застосування насильства державою для проведення соціальне значущих реформ, прогресивних ново­введень є легальним актом насильства. Це не є насильство у традиційному значенні, вважають прихильники цієї теорії. Бо насильство, за їх тлумаченням, —це лише стихійне і некероване застосування сили на відміну від законного і нормального використання сили державною владою. Викори­стання сили, вважають теоретики Г. Нютон, Ж. Вільсон, е необхідним і досить ефективним засобом прогресу. Саме воно дає змогу провести реформи в максимально стислі строки і досягти необхідної інтеграції суспільства за умов, коли його об'єктивна інтеграція є неможливою. Таким чином, прогрес здійснюється, як правило, за рахунок інтересів тих чи інших соціальних верств шляхом насильства як інституційного використання сили державою, точніше групою людей, що утримують в своїх руках або контролюють інституцію держав­ної влади. Засобами насильства створювались І розвалюва­лись імперії, здійснювались грандіозні наукові відкриття та соціально-історичні повороти в розвитку культури, ділилися землі між народами і державами.

Але насильство завжди базується на примусі, жорстокості, а це неправі засоби досягнення істинної цілі. А чи можливий прогрес без насильства? Доктрину не насильницького про­гресу створив відомий індійський політичний діяч теоретик М. Ганді. Релігійно-філософська доктрина незастосування і неприйняття насильства як засобу прогресу одержала назву гандізму і набула великого поши­рення у світі. Вони базується на в принципі ахімси—утримання від фізичного І духовного насильства до всього живого, особливо людини. Це потребує правдивості й хоробрості, джерелом чого є заков любові ще доповнюється законом страждання — готовністю до самопожертв в Ім'я великих цілей. Суспільний прогрес, вважає м. Ганді, визначається законом страждання, що включає такі вимоги, як утримання від потурання слабостям, правдивість, справедливість, некористолюбство тощо. Тактика не насильницької боротьби незалежність одержала назву сатьяграхі — зайнятості в істині Вона пропонувала дві форми практичних дій неспівпробітництво (відмова від титулів і знань, бойкот урядових установ, організація мирних демонстрацій); громадянська непокора (страйки, відмови від сплати податків, припинення будь-якої діяльності взагалі). За М. Ганді, суть прогресу полягає не в підвищенні рівня життя людей, а в свідомому і добровільному обмеженні потреб, у моральному самовдоско­наленні особистості.

Ненасильницький прогрес нині пропагують поширені ру­хи зелених, які виступають за поліпшення екологічних умов життя та розвиток культури ненасильницькими засобами, та прихильники пацифізму, які стоять на позиціях морально-етичного засудження збройної боротьби, що несе людські жертви, нищить матеріальні і духовні надбання, руйнує куль­туру. Політичну роль пацифісти відіграють у боротьбі за мир, припинення гонки озброєнь, заборону всіх видів зброї масо­вого знищення. Концепції ненасильницького прогресу мають надзвичайну загальнокультурну, гуманістичну привабливість як ідеальний спосіб вирішення громадських справ. Реальність історичного процесу виявляється зовсім іншою. Насильство і ненасильство, жорстокість і гуманізм, руйнація й прогре­сивне суспільне творення настільки тісно переплітаються і органічно входять у суспільне полотно, що розмежувати їх можна лише на рівні теоретичного аналізу.