6. Феодальна роздробленість Київської русі

Процес феодалізації на Русі призвів до утворення місцевих політичних центрів та початку їх боротьби із Києвом. Розпад держави розпочався зі смертю Ярослава Мудрого та розділом Русі між його синами. Правління тріумвірату Ярославичів не врятувало країну від междуусобиц і феодальних війн. Подолати роздробленість не вдалося. Всі спроби Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125-1132) зміцнити державу, спираючись на авторитет великокнязівської влади і підтримку міст, не увінчалися успіхом.

Посилення феодальної експлуатації, обмеження прав сільських і міських виробників загострювали класові суперечності в Київській Русі. Вони виявлялися в збройних виступах залежного населення. Найбільш великими з них були повстання в Суздалі (1024), Києві (1068, 1113), Ростово-Суздальське князівство (1071).

На рубежі 11-12 ст. на Русі настав період феодальної роздробленості.

У 1097 р. на Любецькому з'їзді князі - нащадки Ярослава Мудрого - встановили принципово нову політичну систему - своєрідну федерацію окремих «отчину»: «Нехай кожен тримає отчину свою». Юридично оформилося поділ Руської землі на окремі князівства.

У 1113-1132 рр.. київський князь Володимир Мономах і його син Мстислав Великий відновили на час єдність держави, однак потім процес децентралізації продовжився.

До економічно і м причин феодальної роздробленості слід віднести виникнення економічно самостійного феодального землеволодіння: не тільки князівського, а й боярського. Експлуатація залежних селян лягла в основу існування феодалів.

Серед політичних причин варто виділити посилення місцевої влади за рахунок розділу великокнязівського спадщини між дітьми та онуками. Нащадків цікавили вусі не стільки боротьба за ослабілу центральну владу, скільки посилення і розширення власної «отчини» за рахунок сусідів.

Зростання міст і розвиток окремих земель призвели до виникнення нових культурних центрів Русі.

Разом з тим зберігалося загальне свідомість єдності Руської землі, подкреплявшееся єдиними основними законами, що йдуть від «Руської Правди».

Поділ Київської Русі на окремі землі дозволило краще пристосувати політичний устрій земель до місцевих умов. Сформована навколо торгового Новгорода Новгородська феодальна республіка володіла землями від Балтики до Уралу, від Білого моря до витоків Волги. Вища влада належала тут вічу (народному зборам), вибираємо (з досить вузького кола боярських сімей) посадника - голову всього управління, тисяцького, який відав податками і зборами, а також архієпископа - голову новгородської церкви. Князь запрошувався новгородцями на договір-«ряд» і виконував військові і судові функції.

Найбільше - Галицько-Волинське, Ростово-Суздальського і Володимиро-Суздальського князівства.

Слабким місцем системи «федерації» князівств була її нестійкість до сильних зовнішніх впливів, якими виявилися нападу печенігів, половців та особливо навала монголо-татар у XIII ст.

7. Галицько-волинське князівство.

Га́лицько-Воли́нське князі́вство або Королі́вство Ру́сі (лат. Regnum Russiæ; 1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене внаслідок об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія.

Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.