55. Етап (1985-1988 рр.) - період розробки концепції перебудови, здійснення перших економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови:

прийняття програми прискорення соціально економічного розвитку країни (квітень 1985 р.);

реформа М. Рижкова та Л. Абалкіна (червень 1987 р.), суть якої полягала у запровадженні принципу трьох "С" - самостійність, самоокупність, самофінансування. Були ухвалені "Закон про державне підприємство (об'єднання)", "Закон про кооперацію" та ін.;

перебування перебудовчих процесів в Україні під контролем радянської номенклатури (при владі залишався консерватор В. Щербицький, оточення якого віддавало перевагу адміністративно-командним методам керівництва; курс не змінився і при його наступнику В. Івашку);

початок політичних реформ (лібералізація, відміна цензури, реабілітація політв'язнів тощо).

У результаті запропоновані економічні реформи виявилися утопічними й непослідовними, проводилися невпевнено і зазнали провалу. Замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку розпочаловся їх падіння, загострювалися соціальні проблеми, відбувся сплеск інфляції.

Політика прискорення - це політика, яка передбачала розробку довгострокових заходів, спрямованих на соціально-економічний розвиток країни, широке впровадження досягнень НТП, реорганізацію управлінської структури, пріоритетний розвиток машинобудування, спробу вирішити традиційні соціальні проблеми - житлову, продовольчу, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку тощо.

II етап (1988-1991 рр.) - період активних політичних перетворень, курс на перехід до регульованої ринкової економіки:

XIX партійна конференція (червень 1988 р.), на якій було ухвалено рішення про кардинальне реформування політичної системи, взято курс на гласність, яка виявилася у поверненні із забуття історичних фактів, оприлюдненні інформації про події, що раніше свідомо приховувалися, публікації творів радянських та зарубіжних авторів, розповсюдження яких раніше заборонялося; у більш широкому ознайомленні радянського загалу з масовою культурою Заходу, у відмові від класових і партійних оцінок суспільних явищ на користь загальнолюдських тощо;

проведення перших демократичних виборів до Верховної Ради (1990 р.)

погіршення економічної ситуації (дефіцит товарів, інфляції, черги, перехід підприємств України на бартер - натуральний обмін, низька продуктивність праці, падіння національного прибутку у 1991 р. на 13% тощо);

неспроможність союзних структур здійснювати ефективне управління економікою республіки;

прийняття Верховною Радою СРСР програми переходу до регульованої ринкової економіки (червень 1990 р.), яка з самого початку виявилася нежиттєздатною.

У результаті безсистемна перебудова призвела до розвалу народного господарства, зростання інфляції, розбалансованості економіки.

56. У середині 80-х років у СРСР розпочалася "перебудова". Ініціатива її належала Генеральному секретарю ЦК М. Горбачову, обраного на цю посаду у березні 1985 р. Перебудова не передбачала знищення тоталітарного ладу. Попервах йшлося про "прискорення", "оновлення", повернення до "ленінських принципів", "нове обличчя соціалізму" і т. п.

Однією із складових перебудови була політика гласності. Гласність означає своєрідний перехідний етап між довготривалим Періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність — це право знати, що відбувається в світі і в країні. Вона передбачає можливість одержувати правду і говорити правду, не боячись наслідків, її слід розуміти як право на власну думку, самостійність та оригінальність політичної культури й свободи. Але будь-яка свобода, в т.ч. й свобода слова, мислення, інформації тощо, має свої межі. Своєрідною межею гласності виступають об'єктивність, достовірність, доказовість, перевірюваність інформації, які грунтуються на чесності, порядності і відповідальності перед законом.

Гласність в умовах сучасної України визначає: відкритість діяльності державних органів, громадських організацій, трудових колективів і асоціацій, партій і рухів; надання громадянам та їх об'єднанням інформації, необхідної для участі в обговоренні та вирішенні питань державного і суспільного життя, а також питань, які стосуються їх прав, обов'язків або закордонних інтересів; доступність організацій і закладів, а також посадових осіб для прийняття громадян, можливість безперешкодного звернення до них кожного громадянина з пропозиціями і заявами; виявлення і врахування громадської думки при розробці та прийнятті рішень; поширення прийнятих рішень і доведення до відома всіх зацікавлених осіб та організацій. Однією з найпотужніших основ гласності є свобода преси.

У другій половині 80-х — на початку 90-х років у державі, де вся інформаційна структура перебувала під найсуворішим контролем, такий проміжний етап на шляху до свободи слова, як гласність, був особливо потрібним. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення, діставали змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об'єктивною інформацією, робити власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.

Але у той час як на союзному рівні відбулися важливі зміни у складі вищого керівництва, Першим секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишався В.Щербицький. Відтак у перші роки перебудови гласність, проголошена в Москві, мало змінила обличчя республіканської преси. Ось чому з такою увагою стежили демократичні сили в Україні за поширенням гласності й плюралізму (плюралізм — існування кількох (чи багатьох) незалежних засад політичних знань і розуміння буття; багатоманітність, множинність думок, поглядів на ту чи іншу проблему, явище) в центральних засобах масової інформації, виступами істориків, економістів, філософів, соціологів: як і в Москві, звичайною картиною в містах України були ранкові черги в кіосках за пресою.

Перегодом гласність, ліквідація "білих плям" нашої історії, правда про минуле України приходять і в республіку. В українському суспільстві ці процеси були зустрінуті неоднозначно. Одна частина палко підтримала намагання істориків докопатися до істини, інша — до цього процесу ставилася байдуже, третя — з тривогою застерігала, що у виховних цілях не варто розкривати на сторінках преси всю правду, оскільки це може спричинити духовну кризу, крах ідеалів і врешті-решт цинізм, пасивність і нігілізм.

Роль першопроходців у захисті української культури, навколишнього середовища, "білих плям" історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета "Літературна Україна". Широкий розголос мали виступи О.Гончара, Р.Братуня, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда та багатьох інших. Почали вертатися в Україну твори В.Винниченка, С.Петлюри, представників "розстріляного відродження", зокрема М.Хвильового, М.Куліша, М.Зерова, історичні праці М.Грушевського, М.Костомарова та інших, заборонені твори І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", М.Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?", репресованих у роки "застою" В.Стуса, Є.Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців та інших, повертається з еміграції письменник та один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденко.

У республіці стали поширюватися "самвидавські" газети і журнали. Частина з них готувалася за межами України і відбивала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. М.Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання "Українського вісника".

Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії XX ст., як Центральна Рада, голодомор 1932-1933 pp., а також голод 1921-1922 pp., насильницька колективізація, сталінські репресії, ОУН—УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія про національну символіку.

Зростання інтересу до історичного минулого українського народу проявлялося в активній участі мас у святкуванні роковин подій, про які раніше офіційна історіографія писати уникала чи які висвітлювала необ'єктивно. 1990 р. між Києвом і Львовом був утворений живий людський ланцюг на честь Дня Соборності України — 71-х роковин проголошення 22 січня 1919 р. Акту З'єднання (Злуки) УНР і ЗУНР - "Українська хвиля". На початку серпня 1990 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях як всеукраїнське свято пройшли Дні козацької слави, присвячені 500-річному ювілею українського козацтва.

Гласність, лібералізація, повернення народові правди про його минуле підірвали радянські ідеологічні штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.

57. Релігія і нація — суспільні феномени, що перебувають у надто складному співвідношенні. Не відіграючи визначальної ролі в процесі розвитку етнічних спільнот, національної самосвідомості, не будучи їхньою детермінантою, неодмінною складовою, релігія залежно від конкретно-історичних умов свого функціонування в суспільному організмі може виступати в ролі важливого, а часом і вирішального модусу етно-утворення, етноінтеграції, а то і етнодезінтеграції. За різних обставин вона набуває етновідрізняльних й етноінтегративних функцій.

Національні риси релігій формуються не під впливом якихось особливостей їхніх віровчень чи культу, а зумовлюються переважно конкретними історичними та географічними умовами життя тих народів, серед котрих вони виникають чи поширюються, специфікою їхньої національної духовності. Як засвідчує історія, релігії (серед них і світові), незважаючи на міжнаціональний чи наднаціональний зміст багатьох із них, були підпорядковані етнічному процесові насамперед тому, що завжди могли виявлятися лише в національних формах, які відповідали духові нації, національній індивідуальності. З динамічно-генетичного погляду релігійний чинник відігравав велику роль у формуванні національної психіки. Водночас, включаючись в етнопсихологічну структуру" релігійні явища набирали етнічного забарвлення. Взаємодія релігії з тими етнічними структурами, в рамках яких вони існували, спричиняла до формування так званого етно-конфесійного синкретизму.

Вплив релігії на національну духовність, що сам по собі є надто складним і суперечливим, насамперед треба з'ясовувати в системі тієї культури, до якої належить та чи інша етнічна спільнота. Унікальність національних культур залежить значною мірою від особливостей бачення і витлумачення ними світу, створення його національних образів.

Абсолютизуючи роль в етнопроцесі економічних зв'язків, у наших наукових працях з етнології тривалий час явно з ідеологічних міркувань абсолютно знецінювали роль держави та релігії в процесах етноінтеграції й етноіндивідуалізації. А тим часом саме вони мають важливе значення в історичній еволюції етнічних явищ. Зв'язок політичних, релігійних та етнічних факторів такий міцний, що ще в давні часи "істинною релігією" виступав культ власної національності, власної держави. Поєднане з релігійним культом національне немовби засвідчувало свою "присутність" у релігійному комплексі і в такий спосіб виконувало роль чинника утвердження релігії й церкви як неодмінних складових того чи іншого суспільного організму.

При розгляді релігійності тієї чи іншої етнічної спільноти вирізняють такі її особливості, які, власне, не є унікальними, а притаманні й іншим етносам. Це засвідчує їхню загальнолюдськість. Річ у тім, що жодна нація не може мати монополію на якусь рису релігійності. Та чи інша з цих рис може бути властивою й іншим етносам. Але кожну націю характеризує їхня специфічна комбінація, яка надає релігійності цієї нації неповторної своєрідності. Специфіку релігійності кожної етнічної спільноти, як і окремих осіб, визначають насамперед най типовіші для неї, домінуючі риси, що виявляються у функціональності цього суспільного утворення.

Фактори формування специфіки релігійності українця

Український етнос пережив страшні історичні часи. За умов тоталітаризму панувала загалом тенденція поглинання націй, сім'ї, релігії. Втрачаючи ці важливі компоненти свого буття, особистість втрачала свою самість. Реальний соціалізм всіляко намагався анулювати суб'єктивність української нації, її духовність, право вважати Ісуса Христа ідеалом істинної людяності. І якщо всупереч цьому український народ ще існує як нація, то це справжнє диво.

Через цілу низку обставин свого підневільного національного буття, через складні внутрішні колізії своєї історії і багато особливостей своєї національної духовності український народ загалом був і є одним із найрелігійніших народів світу. Віра слугувала йому засобом самовираження і виявлення своїх найкращих ідеалів. У ставленні до Бога українець виражав своє ставлення до світу, людей і до самого себе. Історія українства, специфіка його національного буття підтвердили трансцендентність не лише релігії, а й, певною мірою, нашого етнічного начала. Нині, коли ми переживаємо національне відродження,ця трансцендентність релігійного і національного поєднала їх. Релігія шукає в нації своє буття, нація шукає його в релігії.

Релігійність свідомості українців є, з одного боку, наслідком впливу на їхній духовний світ релігійних чинників, а з іншого — продуктом зовнішніх щодо них факторів: географічних, історичних, етнопсихологічних, господарських, соціально-психологічних.

Україна розташована на покордонні між Сходом і Заходом, на перехресті історичних шляхів, на межі зіткнення різних релігій — християнства й мусульманства, різних конфесій — православ'я й католицизму. Ця геополітична межовість ставила українську людину в надзвичайно складну ситуацію незахищеності, робила її об'єктом ворожнечі завойовників зі Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. Психологічно відображаючи це, людина перебувала, якщо скористатися твердженням К.Ясперса, на "межах можливостей існування". Через таку розмежованість українці подумки залишали так би мовити нижнє, земне існування, як непридатне для особистого щастя й задоволення, і переносили своє буття на рівень його найвищої, екзистенційної форми. При цьому віссю життя стає не воно саме, не турботи про нього, а щось вище за нього, якась його "трансценденція", ідеал, що переступає і перевищує його земні межі

По суті, постійне перебування України в колоніальній залежності від інших країн, потреба простого українця підпорядковуватися у своєму житті вищим соціальним верствам, котрі, як правило, були представниками інших етносів, а якщо своїми, то такими, що, асимілювавшись у духовність сусідів-загарбників, втрачали будь-які ознаки рідного народу, породжували в нього "комплекс меншовартості". З одного боку, він поєднувався з таким підсвідомим компонентом української душі, як мазохізм, а з іншого — поступово переростав у "комплекс скривдження", заступництва від якого очікувати на землі було вже ні від кого (Кульчицький А. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства. — Мюнхен—Нью-Йорк, 1949. — Т.З. — С.712).

Усе це породжувало бажання надолужити, компенсувати втрачене, спонукало на роздуми про Боже заступництво, прихід з Його волі Царства Правди, Братерства й Вселюдськості. Саме тому євангельська ідея Спасителя, взагалі християнське компенсаторне вчення про страждання в цьому світі і блага в потойбічному знайшли в Україні сприятливий грунт. Утвердженню думки, що релігія є неодмінним модусом життя, сприяло й те, що, не маючи за умов колоніального поневолення якихось інших суспільних інституцій, які б виражали їхні національні інтереси, українці прагнули на роль такого реп-резента поставити церковну організацію. Виступаючи як своєрідне об'єднання віруючих певного населеного пункту чи регіону, церква переймала на себе на місцевому чи регіональному рівні роль чинника національного самовиявлення й самозбереження українства.

У формуванні релігійного світосприймання важливу роль відіграють геопсихічні фактори. Адже на різні природні краєвиди, географічні умови виникають певні реагування у свідомості людини. Саме тому геопсихічний чинник неоднаково позначався на світосприйнятті українців різних регіонів краю.

Характерна особливість більшості ландшафтів України — безмежний степ, що дістав своєрідне відображення в українській духовності. Сприйняття його як чогось нескінченного, неосяжного і недосяжного формує відчуття наявності якогось Абсолюту. Краса степу, його можливість своїми плодами забезпечити життя людини викликає подив перед буттям, перед його досконалістю, і, врешті-решт, дає змогу вбачати у видимих речах послання Бога невидимого як творця їх. "Ба-чучи в природі красу, — відзначає М.Костомаров, — українець думає про Творця її. А оскільки краса стала і постійна, то це породжує відчуття Божої всеприсутності"

58. Сучасний конституційний процес пройшов у два етапи: 1) 1990-1993 pp. — опрацювання на основі чинних конституцій них положень проекту Конституції; 2) 1994-1996 pp. — опрацювання на основі проекту Конституції 1993 р. діючих у цей час Конституції 1978 р. і Конституційного договору 1995 р. документа, який би узгоджував позиції різних політичних сил. Під час обговорення проекту 1993 р. було опрацьовано 7 його концепцій, запропоновано 47 тис. поправок, доповнень, заперечень.

28 червня 1996 р. п'ята сесія Верховної Ради України від імені українського народу — громадян України всіх національностей прийняла Конституцію — Основний Закон України.

8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла зміни до Конституції України, які передбачають перехід до парламентсько-президентської форми правління.

Конституція складається з 15 розділів (розділ XV містить перехідні положення) і 161 статті. Згідно з Конституцією Україна є унітарною державою (ст. 2) з єдиним громадянством (ст. 4), Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Державною мовою в Україні є українська (ст. 10). У ст. 20 визначаються державні символи України, про які вже говорилося вище.

Проголошений у ст. 8 принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів і державних осіб повинна відповідати вимогам права, що є втіленням вищої справедливості. Вольове, командне правління повинно бути замінено управлінням на основі законів.

Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає ліквідацію колишнього монополізму у власності, політиці, світогляду. Ключовою для всієї Конституції є ст. З, яка проголошує людину найвищою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і збереження її прав є головним обов'язком держави.

Розділ II присвячений правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23). Кожна людина має невід'ємне право на життя (ст. 27), свободу та особисту недоторканність (ст. 23); кожному гарантується недоторканність житла (ст. 30), таємниця листування, телефон них розмов (ст. 31), свободи пересування, вільний вибір місця проживання (ст. 33), свобода думки і слова (ст. 34). Важливою є ст. 41, в якій проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Кожен має право на працю (ст. 43), на відпочинок (ст. 45), на житло (ст. 47), на охорону здоров'я (ст. 49), на освіту (ст. 53)

Україна є парламентсько-президентською республікою. Знач ні права надані Президенту України (розділ V). Він є главою держави (ст. 102) і обирається на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років, може бути переобраний, але не більше ніж два строки підряд (ст. 103). Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, нагороджує державними нагородами, здійснює помилування.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він призначається Верховною Радою України за згодою Президента. Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; полі тики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної без пеки і природокористування (ст. 116).

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада, яка складається з 450 депутатів, обраних на 5 років (розділ IV, ст. 75-76). Верховна Рада може вносити зміни до Конституції України, приймати закони, затверджувати Державний бюджет, розглядати і приймати рішення щодо Програми діяльності Кабінету Міністрів України, усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту) (ст. 85).

Розділи VII і VIII Конституції України присвячені прокуратурі та системі правосуддя. На прокуратуру покладається під тримання державного обвинувачення в суді, нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (ст. 121).

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124). Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ст. 125). У ст. 129 визначаються основні засади судочинства: законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини; змагальність сторін; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу. Відповідальність законів та інших правових актів Конституції України вирішує Конституційний Суд.

Розділи IX і X присвячені територіальному устрою України і статусу Автономної Республіки Крим. -

Розділ XI визначає конституційний статус місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого само врядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради (ст. 140).

59. На початку 90-х років в усіх країнах Північної Європи спостерігався спад виробництва, зумовлений станом господарської кон'юнктури на європейському та світовому ринках. Однак, починаючи від 1993—1994 pp., уже всюди стала помітною тенденція до економічного піднесення.

У Швеції в 1991—1992 pp. промислове виробництво скоротилося майже на 10 %. Проте вже з 1993 р. починається подолання кризових явищ. Головним чинником зростання був експорт, а також заходи соціал-демократичного уряду в 1997 p., спрямовані на скорочення безробіття. У 1998 р. ВВП збільшився майже на 3 %.

Зростання внутрішнього споживання та експорту сприяли нарощуванню виробництва у Данії. У 1998 р. випуск промислової продукції збільшився на 2,5 %. Основною соціальною проблемою залишався високий рівень безробіття.

Економічна депресія початку 90-х років найбільш згубно вплинула на економічне життя Фінляндії. Крім звичайних циклічних факторів, відчутних збитків господарству країни завдали відміна клірингу в торгівлі з СРСР та зниження попиту на західних ринках. Як наслідок — ВВП у 1991 р. зменшився на 7,1 %, промислове виробництво — на 8,8 %, капіталовкладення — на 23,1 %. Проте уже з 1993 р. почалося піднесення виробництва. Експорт товарів і послуг збільшився на 16,7 %, а в 1994 р. — на 13,3 %. Приріст ВВП у 1998 р. становив 4 %. Починаючи з другої половини 90-х років у країні здійснюється програма бюджетної економії. Внаслідок цього у 1996—1999 pp. державні витрати скоротилися на 23 млрд. марок. Фінляндія водночас є нетто-експортером капіталу. Якщо в 1996 р. прямі іноземні інвестиції в економіці країни становили 41 млрд. марок, то зарубіжні інвестиції фінських фірм — 82 млрд. Глобалізація для фінських фірм означає спеціалізацію у лісопаперовій та електронній галузях. Фінляндія підтримує тісні господарські зв'язки з Росією. 98 % експорту східного сусіда до Фінляндії — сировина і напівфабрикати. Фінляндія цілком відповідає критеріям членства в економічному та валютному союзі ЄС.

З найменшими втратами зі складної економічної ситуації початку 90-х років вийшла Норвегія. Значне збільшення виробництва і зайнятості почалося з другої половини 1993 р. Середньорічний приріст ВВП після 1993 р. становив 5 %. Його рушійною силою став споживчий попит, розширення ринків збуту на Східну Європу. Характерною прикметою господарського життя є також збільшення зайнятості. У 1997 р. кількість новостворених робочих місць порівняно з попереднім роком збільшилася на 25 %. Високі темпи розвитку спостерігаються у риболовецькій галузі, будівництві, хімічній промисловості, металургії. У 1998 р. ВВП збільшився на 4 %. Важливу роль для Норвегії відіграють прибутки від нафтодобування.

Загальний спад виробництва у світі на початку XXI ст. позначився також на країнах Північної Європи. Падіння попиту на світових ринках призвело до зменшення експорту північ іюєвропсйських країн. Як наслідок знизилися темпи економічного розвитку. Для Швеції у 2001 р. вони становили 1,5 %, Норвегії — 1,7, Данії — 1,2, Фінляндії — 1,8 %. У вигіднішому становищі опинилися Норвегія, як експортер нафти, і Данія, експорт якої складається з продовольчих та фармацевтичних товарів.

Загалом економіка країн Північної Європи характеризується високим рівнем розвитку. Своїми потужними, всесвітньовідомими концернами такими, як "Вольво", СЛАБ, АГА, СКФ, Буфорс, виділяється Швеція. Вона — один із найбільших у світі виробників та експортерів продукції машинобудування і точної апаратури. Данія посідає друге місце у світі з виробництва ліків — інсулінових препаратів, вітамінів, антибіотиків, сульфамідів, психотропних засобів. Продукцію фармацевтики Данія вивозить у 170 країн світу. За рахунок власного видобутку повністю покриває свої потреби в нафті й газі. На енергетику працює також 2 тис. вітряних електростанцій. Торговельний флот Норвегії є найбільшим у світі, крім того, вона входить до числа найбільших у світі експортерів нафти й газу. Фінляндія славиться продукцією електронного концерну "Нокіа", паперової та деревообробної промисловості. У всіх країнах Північної Європи високим рівнем розвитку характеризуються інтенсивне сільське господарство, особливо тваринництво, та пов'язані з ними харчова й переробна промисловість

Зміни у зовнішньополітичному курсі країн Північної Європи в 90-х роках XX ст.

Крах комуністичної системи в Європі, припинення "холодної війни", розпад Радянського Союзу внесли серйозні зміни у практику зовнішньополітичного життя країн Північної Європи. Вони дотримуються курсу на зміцнення різноманітних зв'язків з союзниками і західними партнерами, розбудову нових відносин з сусідами на Сході. Зокрема, вступ Швеції і Фінляндії до ЄС сприяв зміцненню їхніх зв'язків із Заходом. Цей крок фактично нівелював відмінності між курсом членів НАТО (Данія, Норвегія, Ісландія) і країн, що раніше дотримувалися нейтралітету (Швеція, Фінляндія). У цьому ж контексті відбувався вихід Фінляндії із системи особливих стосунків з Росією.

Дещо осторонь від західноєвропейської інтеграції стоять Ісландія та Норвегія. Хоча остання компенсує це зміцненням атлантичних стосунків зі США. Значення Норвегії для бідної на енергоносії Європи важко переоцінити. Норвезький видобуток нафти на шельфі Північного та Норвезького морів щорічно становить 50—60 млн. та поклади нафтогазової сировини у цій водній акваторії сягають 10 % розвіданих світових запасів.

У цьому ж руслі посилилась підтримка країнами суб-регіону НАТО як єдиного стабілізуючого чинника на Балканах і в Східній Європі. Водночас відбувалося політичне зближення північних країн у військовій сфері в рамках ПЗМ ("Партнерство заради миру"). Навесні 1997 р. проводилися спільні військові навчання у норвезькій провінції Тромс за участю Фінляндії, Данії, Швеції і Норвегії. У Фінляндії зростає кількість прихильників входження країни до НАТО, які розглядають цей крок як можливість ліквідації політичної ізоляції і небезпеки маргіналізації, отримання права голосу в Північноатлантичному альянсі для захисту своїх інтересів.

Характерною прикметою 90-х років XX ст. стало й те, що Копенгаген, Хельсінкі і Стокгольм взяли на себе функції "великого брата" стосовно Литви, Латвії та Естонії, які після відновлення своєї незалежності органічно стали входити у сферу інтересів країн Північної Європи. Останні, розглядаючи нові незалежні країни Балтії як свою периферію, що вимагає постійної політичної, економічної і фінансової підтримки, з великою настороженістю сприймають будь-які кроки Росії, спрямовані на посилення свого впливу в цьому субрегіоні.

Водночас країни Північної Європи не замикаються на регіональному рівні й разом з країнами Західної Європи освоюють колишні простори Радянського Союзу. Уже в грудні 1991 р. Швеція, Норвегія, Фінляндія і Данія визнали незалежну Україну. Між країнами Північної Європи і Україною почали налагоджуватися взаємовигідні зв'язки. Україні є що запропонувати і є що взяти у них. Взаємна заінтересованість сторін лежала в основі зустрічей президента України Л. Кучми і президента Фінляндії М. Ахтісаарі. 23—27 березня 1999 р. відбувся державний візит Л. Кучми до Швеції, під час якого проводилися переговори з главою шведської держави — королем Карлом XVI Густавом, спікером риксдагу Б. Далем та прем'єр-міністром країни Й. Перссоном. На 1 травня 2000 р. між Швецією і Україною було укладено десять угод різних рівнів. Дружні, взаємовигідні зв'язки розвивають з Україною Данія і Норвегія, які також підписали з нею низку угод.

60. Географічне розташування України в Євразії, особливості історичного розвитку, традиції культури вимагають від неї розвитку відповідних напрямів зовнішньої політики, високого професіоналізму в дотриманні рівноваги між ними. Адже кожен із цих напрямів має свої переваги та недоліки, своїх прихильників і опонентів як серед провідних політиків, так і серед громадян. Причому жоден із них не може здійснитися при повному ігноруванні іншого напряму. Це насамперед стосується двох основних напрямів на схід і захід.

Східний напрям зовнішньої політики України спрямований на СНД і визначається історичними, культурними та іншими чинниками. Найавторитетніший член СНД — Росія, яка є найближчим північно-східним і найбільшим сусідом України. Вона є основним джерелом енергоносіїв і важливим ринком збуту товарів. Однак надмірна залежність від Росії перетворює Україну на заручницю політики офіційної Москви.

Досить привабливою для України є інтеграція в Європейський Союз і НАТО. Вступ до ЄС дав би можливість використовувати переваги міжнародного поділу праці, піднятися на рівень економічного, соціального й демократичного розвитку передових європейських країн. Вступ до ІІАТО гарантував би високий рівень безпеки й недоторканності кордонів, що є актуальним для національної безпеки України з огляду на територіальні претензії, які висловлюються Україні з боку окремих політичних сил деяких держав-сусідів. Однак відсталість української економічної, соціальної та багатьох інших сфер не дає можливості швидко вступити до західних структур. До того ж зближення України з НАТО наштовхується на рішучий опір Росії, яка вбачає в цьому загрозу власній безпеці.

За таких обставин значна частина політиків уважають за доцільне дотримуватися балансування між Заходом і Росією з метою використання переваг співробітництва на кожному з напрямів, намагаючись утілити в життя гасло: «Україна має проводити не проєвропейську, не проросійську, а лише проукраїнську політику».

Гостра стурбованість українців вирішенням цієї дилеми залишає поза увагою третій перспективний напрям зовнішньої політики. Він зумовлений тим, що після розпаду СРСР Україна потрапила на перетин впливу християнських (католицької та православної) та мусульманської цивілізацій.

У цьому зв’язку перед сучасною Україною відкрилися широкі перспективи на третьому напрямі міжнародного співробітництва — південно-східному. Тут існує можливість розвивати успішні відносини з країнами Балканського півострова, Туреччиною та країнами Сходу. Кожний із цих напрямів, доповнюючи один одного, забезпечує Україні гідне місце на міжнародній арені.

Конкретні історичні обставини перших років незалежності спонукали першого Президента України Л. Кравчука обрати прозахідний зовнішньополітичний курс. Його метою стало прагнення утвердитися серед країн Центрально-Східної Європи й дистанціюватися від Росії, де в перші роки незалежності достатньо впливовими були сили, що висловлювали Україні територіальні претензії.

Другий Президент України Л. Кучма обрав політику активного нейтралітету. Було проголошено, що Україна стала на шлях набуття членства в НАТО та інтеграції до ЄС разом із Росією. Провідним гаслом зовнішньої політики України стала багатовекторність. Однак, не набувши чіткої визначеності, міжнародна політика України в останні роки президентства Л. Кучми характеризувалася все більшим домінуванням східного вектора.

Після того як президентом став В. Ющенко, більшого значення знову набув західний напрям, проте гучні декларації в більшості випадків гак і не були підкріплені реальними справами.

Основними завданнями в зовнішній політиці новообраний Президент України В. Янукович уважає:

• курс на глобальне ядерне роззброєння, активну участь у створенні загальноєвропейської системи безпеки, активну участь у миротворчій діяльності ООН;

• політику позаблоковості, відмову від участі у військових союзах, не відкидаючи співпраці з НАТО та іншими безпековими організаціями;

• відмову від вибору «Захід-Схід», натомість забезпечення Україні цілісного «периметру розвитку»;

• уключення до цього периметра Близького Сходу, країн Східної Азії, Африки і Латинської Америки;

• прагматичний захист інтересів національної економіки, особливо в умовах глобальних кризових процесів.

Найвищим пріоритетом зовнішньої політики визначено європейську інтеграцію, що розглядається не лише як напрям зовнішньої політики, а й чинник внутрішніх перетворень: подолання негативних наслідків фінансово-економічної кризи, проведення масштабних економічних реформ, модернізація енергетичного сектору.

Інтеграцію з Європою президент пов’язує з укладенням Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, уключаючи створення зони вільної торгівлі та запровадження безвізового режиму.

Одночасно Президент України В. Янукович ставить завдання забезпечити сприятливі умови для торгівлі із сусідніми країнами — членами Митного союзу — Росією, Білоруссю, Казахстаном, що наражається на критику як частини українського суспільства, так і європейських політиків.

Україна повертається до світового співтовариства після багатьох століть залежності й підпорядкування. Якими будуть її роль і місце на світовій арені? Відповідь на це запитання залежатиме від рішучості й далекоглядності українських політиків, згуртованості українського народу, його віри у власні сили, натхнення в подоланні складних проблем сьогодення.