43. Після перемоги збройного повстання Директорія фактично перетворилася на уряд відродженої Української Народної Республіки. В той час вона переживала мить тріумфу, свого найвищого злету.

Директорія скасувала декрети гетьманського уряду та 26 грудня 1918 р. призначила Раду Народних Міністрів на чолі із соціал-демократом В. Чеховським. У той самий день у Декларації Директори УНР була сформульована програма діяльності нової влади. її основні положення передбачали: експропріацію державних, церковних і великих приватних землеволодінь та перерозподіл їх серед селян; організацію "державного робітничого контролю" над промисловістю; безпощадну боротьбу зі спекуляцією; встановлення міжнаціональної злагоди тощо. Зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції, а великі промисловці та землевласники будуть позбавлені виборчих прав.

23—28 січня 1919 р. у Києві відбувся всенародний представницький форум, названий Трудовим Конгресом України — свого роду вищий тимчасовий законодавчий орган, що передусім мав вирішити проблему організації влади в УНР та форму державного правління. Він був скликаний з делегатів від селян, робітників та інтелігенції, обраних від територій України, не зайнятих більшовиками, та представників ЗУНР.

Насамперед Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР в одну державу від 22 січня. Далі прийняв "Закон про тимчасову владу в УНР", згідно з яким законодавчою владою мав бути парламент, а виконавчою — уряд, Рада Народних Міністрів. Було також ухвалено "Універсал до українського народу", де, серед іншого, оголошувалося про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу внаслідок наступу російських військ на Київ та тимчасову передачу вищої влади в Україні Директорії УНР. Владу на місцях було доручено здійснювати урядовим уповноваженим.

Із самого початку воєнно-політичне становище Директорії було критичним. На заході стояли польські війська, на сході та півночі — радянські, на південному сході — російські білогвардійці А. Денікіна, на півдні — французькі інтервенціоналісти. В уряді Директорії не було єдності. В. Винниченко та його прихильники виступали за союз із Радянською Росією в боротьбі проти Антанти. С. Петлюра зі своєю групою шукали порозуміння з Антантою у протистоянні більшовикам. Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську державність: помірковані соціалісти уявляли нову владу у формі парламентської демократії, а ліві радикали домагалися українського різновиду системи рад. Подібною була ситуація і в питаннях соціальної політики.

Важке становище Директорії використала Москва, яка, утворивши маріонетковий український радянський уряд на чолі з Г. П'ятаковим, організувала другий похід на Україну. Після серйозних боїв червоноармійські частини зайняли майже всю Лівобережну Україну. 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія перебралася до Вінниці, а згодом — до Проскурова (нині Хмельницький).

У цій ситуації В. Винниченко заявив про "відхід від політики" і виїхав за кордон. Разом із ним з уряду вийшли й інші соціал-демократи. Було створено новий уряд на чолі з безпартійним С. Остапенком. Обов'язки голови Директорії взявся виконувати С. Петлюра.

Під впливом військових і дипломатичних невдач в українській армії посилювалися розлад й анархія. У квітні українське військо та залишки державного апарату опинились у Галичині. Всю Наддніпрянщину зайняли більшовики. Проте їх становище в Україні було дуже непевним. Навесні почалися масові повстання, в основному селянські.

Підтримана повстанським рухом українська армія у сер. 1919 р. перейшла в контрнаступ. Цьому сприяв той факт, що внаслідок поразки у війні з Польщею Українська галицька армія (УГА) відступила за Збруч і підсилила український проти-більшовицький фронт. Спільними силами вдалося вибити Червону армію з більшої частини Правобережжя. 31 серпня об'єднані українські частини вступили в Київ. Одночасно в столицю увійшла з південного сходу російська Добровольча армія.

Внаслідок конфлікту між Головним отаманом С. Петлюрою та генералом А. Денікіним почалися відхід і розвал української армії. Оточена з усіх боків ворогами, знесилена голодом і тифом, вона опинилася в жахливому становищі. Тільки в Жмеринці та її околицях від голоду й тифу загинуло 10 тис. галичан. 6 листопада командувач УГА М. Тарнавський під тиском розпачливих обставин, щоб захистити хворих стрільців від неминучої загибелі, підписав пакт з генералом А. Денікіним про перехід армії під його командування за умови неучасті у воєнних операціях проти військ Петлюри та надання їй відпочинку.

Отже, наприкінці листопада армія й уряд УНР опинилися в оточенні більшовиків, поляків і денікінців. Було вирішено припинити війну регулярною армією і перейти до тактики партизанської боротьби. З 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 р. Наддніпрянська армія здійснила перший Зимовий похід — по тилах спочатку А. Денікіна, потім більшовиків. Воїни-наддніпрянці пройшли з боями Правобережну Україну, поширивши бойові дії і на Лівобережжя. Вони завдали низку поразок білогвардійським військам, зруйнували їх комунікації. Це полегшило більшовикам остаточний розгром ден і кінців, які залишили Україну.

7 листопада 1919 р. почався наступ більшовиків на Україну. 16 грудня вони втретє зайняли Київ і до середини лютого 1920 р., витіснивши з України війська А. Денікіна, оволоділи нею. Частини УГА, знову опинившись у безвихідній ситуації — Денікіна було розбито, зворотна дорога до Петлюри закрита, а Румунія відмовила їм у притулку, у лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків і отримали назву Червоної УГА.

Тим часом українська дипломатична місія у Варшаві продовжувала переговори з поляками. 22 квітня 1920 р. було підписано т.зв. Варшавський договір, який передбачав: 1) визнання польським урядом незалежності УНР; 2) встановлення українсько-польського кордону, за яким Польща отримувала Галичину, Західну Волинь, частину Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини; 3) зобов'язання Польщі не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України; 4) Гарантування національно-культурних прав українського населення в Польщі й польського в Україні.

Складовою Варшавського договору була українсько-польська військова конвенція, яка передбачала спільні воєнні дії проти більшовиків на території України. У результаті розпочався польсько-український наступ на більшовиків. Вже 7 травня союзники увійшли до Києва. Однак ці початкові успіхи перекреслив контрнаступ більшовицької армії С. Будьонного, яка протягом червня - - серпня здобула територію до Збруча, зайнявши велику частину Галичини й Волині, вирушила на Варшаву. Після розгрому більшовика під Варшавою розпочався черговий наступ польсько-українських армій. Однак він був припинений після підписання 18 жовтня 1920 р. польсько-радянського перемир'я. Армія УНР під тиском переважних більшовицьких військ мусила перейти на територію Польської держави, де була інтернована. Перестала існувати й УГА.

Однак збройна боротьба проти радянської влади в Україні не припинялась. В українському повстанському русі у жовтні 1920 р. брало участь бл. 40 тис. осіб, і він завдавав відчутної шкоди більшовицькому режимові. Але страшна посуха 1921 р. та її наслідок — голод — підірвали спротив українського народу.

Для підтримки повстанського руху з добровольців армії УНР, інтернованих у Польщі, було організовано партизанський рейд відомий в історії як другий Зимовий похід. Він почався в ніч з 3 на 4 листопада 1921 р. Було створено 3 повстанські групи: Волинську, яку очолював Ю. Тютюнник, Подільську (М. Палій) і Бессарабську (А. Гуляй-Гуленко). Остання через різні перешкоди не змогла прорватися з Румунії в Україну. Група Палія пройшла з боями Поділлям і 29 листопада повернулася назад. Група Ю. Тютюнника захопила Коростень, та 14 листопада була розбита червоною кавалерією. Частина вояків повернулася до Польщі, а 359 бійців більшовики розстріляли 21 листопада у м. Базар після того, як жоден не захотів "каятися". Так закінчилися визвольні змагання українського народу 1917— 1921 рр.

44. Після закінчення громадянської війни (1917-1920) велика частина українських земель (за винятком Західної України) увійшла до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), яка до кінця 1922 р. зберігала деякі ознаки суверенності - мала свою територію, свій уряд (Раднарком України), законодавчі й судові органи, виявляла дипломатичну активність на міжнародній арені. У той же час уся внутрішня і зовнішня політика республіки координувалася і контролювалася Москвою. Коли ж 30 грудня 1922 р. I з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і союзний договір, від квазі-незалежності УСРР практично нічого не залишилося. Усю подальшу історію, аж до розвалу Радянського Союзу у серпні 1991 р., слід розглядати лише у контексті історії СРСР.

Практично всі дослідники погоджуються з думкою, що на початку 20-х років УСРР (як і інші радянські республіки) знаходилася в стані найгострішої соціально-економічної й політичної кризи, зумовленої як семилітньою воєнною розрухою, так і політикою «воєнного комунізму». За приблизними підрахунками істориків, втрати України за роки війни сягали 10 млрд. карбованців золотом. Виробництво промислової продукції знизилося й становило 1/10 його довоєнного рівня. 1920 р. в УСРР вироблялося: сталі - 1,7 %, прокату - 1,8 %, донецького вугілля - 22 % від показників 1913 р. З 11 тис. підприємств у 1921 р. працювало лише 2,5 тис., причому переважно дрібних. Життєвий рівень робітників знизився приблизно в 3 рази. Йшов процес декласування пролетаріату, багато робітників, щоб прогодувати себе та свої сім’ї, виїжджали з міста в село. У той же час посівні площі скоротилися на 15 %. Незацікавленість селян в підвищенні продуктивності своїх господарств в умовах політики продрозкладки призвела до того, що валовий збір зерна 1920 р. становив 38,5% від рівня 1913 р.

Посуха і неврожай 1921 р. ще більше загострили хлібну проблему. 1922 р. голод охопив в усіх українських губерніях до 5,6 млн. чоловік, або 25 % населення. Цей перший у XX ст. голодомор став не тільки слідством несприятливих природних чинників, але й грабіжницької політики більшовиків. За неповним даними, у 1922-1923 рр. з України було вивезено майже 18 млн. пудів зерна: 2,5 млн. пудів - до Росії і більше 15 млн. пудів - на експорт.

Економічна криза супроводжувалася політичною нестабільністю. Реквізиції, свавілля партійних чиновників і повне скасування товарно-грошових відносин спричинили масове невдоволення населення, особливо селян. В Україні, в Тамбовській та Воронезькій губерніях, на Дону і Кубані, в Туркестані та Сибіру поширювалася хвиля селянських повстань, які офіційна влада кваліфікувала як «куркульські заколоти». В Україні на боротьбу з повстанцями було кинуто 2/3 регулярних частин Червоної Армії; ці військові формування очолили відомі червоні командири В.Блюхер, П.Дибенко, Г.Котовський і О.Пархоменко. На Тамбовщині для придушення селянського повстання були направлені червоноармійські частини під командуванням М.Тухачевського.

Апогеєм політичної кризи став заколот моряків у Кронштадті 28 лютого 1921 р. Бунтівники оволоділи фортами і військовими кораблями, висунувши лозунги «Влада Радам, а не партіям!», «Геть праву і ліву контрреволюцію!», «Ради без комуністів!». У Петрограді ввели надзвичайний стан. Хоч більшовицьке керівництво жорстоко придушило кронштадтський заколот, воно не могло не зайнятися пошуком виходу з кризи, що утворилася.

Було зрозуміло, що політика «воєнного комунізму» збанкрутіла, широкі маси трудящих не захотіли організованими колонами увійти в утопічне «світле майбутнє». Вже у лютому в партії розвернулася дискусія на тему заміни продрозкладки продподатком. Ленін і деякі інші партійні лідери усвідомили, що за допомогою лише примусових заходів неможливо збільшити сільськогосподарське виробництво; якщо у селянина не буде економічного стимулу, він не буде підвищувати продуктивність свого господарства. 24 лютого Пленум ЦК РКП(б) розглянув «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком», який після обговорення був запропонований X з'їзду РКП(б), що проходив 8-16 березня 1921 р. З основною доповіддю виступив Ленін. Його головні висновки були такими: 1) «тільки угода з селянством може врятувати соціалістичну революцію в Росії, поки не настала революція в інших країнах»; 2) «ми не повинні намагатися приховувати будь-що, а повинні говорити відверто, що селянство формою відносин, яка у нас з ним склалася, незадоволене, що воно цієї форми відносин не хоче і далі так існувати не буде».

Найбільше сумнівів при обговоренні ідеї продподатку викликало питання про неминучість відновлення і пожвавлення на його основі товарообігу, вільної торгівлі й ринкових, капіталістичних відносин. Проте Ленін вважав, що за умови збереження в руках партії більшовиків політичної влади реставрації капіталізму не буде. Держава регулюватиме процеси в економіці, обмежуючи приватне підприємництво і заохочуючи розвиток соціалістичного (державного) сектора.

Незабаром Раднарком УСРР видав декрет про норми і розмір продподатку - селяни 1921 р. мали здати в якості продподатку 117 млн. пудів зерна замість 160 млн. пудів, що передбачалися продрозкладкою. Усі надлишки сільгосппродукції вони могли вільно продати на ринку, залишивши прибуток собі. Дозволялися також оренда землі й застосування в обмежених розмірах найманої праці. Так розпочалася нова економічна політика (неп) в аграрному секторі економіки.

9 серпня 1921 р. було прийнято «Наказ РНК про проведення в життя початків нової економічної політики», який зафіксував головні принципи перебудови роботи промисловості в умовах непу. Її розвиток мислився в рамках єдиного загальногосподарського плану під керівництвом створеного в лютому Держплану. З метою запобігання подальшому занепаду народного господарства здійснювалася значна децентралізація управління галузями. Державні підприємства переводилися на господарський розрахунок, їм надавалося право обмеженого збуту своєї продукції. Вводилося матеріальне стимулювання робітників. Багато підприємств (більш ніж третина від загальної кількості) здавалися в оренду кооператорам, товариствам і іншим об'єднанням чи приватним особам. Інтенсивно розвивалася приватна ініціатива в роздрібній торгівлі (близько 53 % товарообігу).

Стосовно сутності непу необхідно підкреслити, що в його основі лежало часткове роздержавлення (денаціоналізація) власності, розвиток приватної власності, на базі якої відновлювалися товарно-грошові, ринкові відносини. Якщо спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ від соціалізму у бік капіталізму, то надалі на нього дивилися як на обхідний, опосередкований ринком шлях до поступової побудови соціалістичного суспільства. При цьому акцент робився не на примусові заходи (як у часи «воєнного комунізму»), а на розвиток приватної ініціативи і особистої зацікавленості товаровиробників у кінцевому результаті своєї праці.

У період непу в радянських республіках склалася багатоукладна економіка. Селяни-бідняки вели патріархальне, натуральне господарство; дрібне товарне виробництво було представлене мільйонами середняцьких господарств в селі і торгівельно-ремісничими лавками в містах і селищах; «приватногосподарський капіталізм» репрезентували куркульські господарства в селах і невеликі приватні підприємства в містах; четвертим укладом був так званий «державний капіталізм» (націоналізовані підприємства, що були здані в оренду приватним підприємцям, але знаходилися під контролем держави); а п'ятим - соціалістичний сектор економіки, до якого належали державні підприємства, держторгівля (разом із зовнішньою торгівлею) і сільськогосподарські комуни. У ході „економічного змагання” соціалістичний сектор мав продемонструвати свою перевагу й витіснити капіталістичні, стихійно-ринкові начала з радянського суспільства. «Або ми цей екзамен змагання з приватним капіталом витримаємо, - заявив Ленін, - або це буде повна невдача».

Введення непу особливо позитивно позначилося на розвитку сільського господарства. Подолавши голод 1922-1923 рр., українські селяни почали нарощувати обсяги сільськогосподарського виробництва. 1925 р. посівні площі на Україні становили понад 23 млн. гектарів, досягши рівня 1913 р., а до 1927 р. земель, що оброблялися, було вже на 10% більше, ніж у 1913 р. Валовий збір зерна досяг у 1925 р. 172 млн. центнерів (91 % довоєнного рівня). Український хліб не тільки годував міське населення СРСР і Червону Армію, але й у великій кількості експортувався за кордон. Із зростанням добробуту «український селянин примирився з більшовицьким режимом».

У 1922-1924 рр. радянське керівництво здійснило грошову реформу, наслідком якої стала стабілізація фінансової системи. В обіг була введена нова грошова одиниця - червінець, забезпечений золотим запасом СРСР.

Розвиток товарно-грошових відносин потребував перебудови всієї системи управління народним господарством. Було взято курс на ліквідацію надцентралізованих бюрократичних головних управлінь (главків), підприємства підпорядкували місцевим раднаргоспам. Створювалися трести - виробничі об'єднання переважно однорідних підприємств, які повинні були працювати на принципах госпрозрахунку. Позитивні зміни відбувалися у вугільній промисловості, машинобудуванні, металургії та енергетиці. Відповідно до плану ГОЕЛРО почали споруджуватися електростанції, зокрема, Штерівська і Чугуївська ГРЕС і Дніпровська ГЕС. У 1928-1929 рр. в УСРР було вироблено електроенергії на 138% більше, ніж в 1913 р., кам'яного вугілля - на 119,3% більше, а сталі - на 117%.

При всіх позитивних моментах в господарському житті непу було властиво немало протиріч (або, за висловом деяких дослідників, «неп сам в собі таїв своє заперечення»). Економіка радянських республік в 20-ті роки неодноразово потерпала від гострих криз: 1922 р. - фінансова криза, 1923 р. - криза збуту, 1924 р. - товарний голод, 1925 р. - зростання інфляції, в 1927-1928 рр. - кризи хлібозаготівель.

Головною суперечністю епохи непу була невідповідність між економічним базисом і політичною надбудовою. Якщо в господарській сфері з розвитком ринкових відносин спостерігалася певна економічна свобода, то в політичній сфері панувала жорстко централізована система влади («диктатура пролетаріату», яка насправді була диктатурою комуністичної партії, або, точніше, її керівної ланки). Влада постійно втручалася в господарську діяльність, намагаючись управляти ринковою стихією за допомогою командно-адміністративних методів керівництва, нав'язуючи товаровиробникам невигідні їм умови господарювання. Вийти з цього протиріччя можна було двома шляхами: або рішуче демократизувати політичну систему, пристосувавши її до об'єктивних умов ринкового розвитку, або не менш рішуче відмовитися від економічної свободи, заборонити приватну власність, знову усе націоналізувати і підпорядкувати економіку одному господареві - державі. Неважко здогадатися, який з цих двох альтернативних варіантів буде взятий на озброєння комуністичними лідерами.

В ідеологічному плані неп ніколи не влаштовував більшовиків, оскільки знаходився у явному протиріччі з комуністичним ідеалом. Соціалізм, заради якого була здійснена Жовтнева революція і який хотіли побудувати комуністи, мислився як «справедливе» суспільство, у якому не буде приватної власності, не буде бідних і багатих, не буде експлуатації людини людиною і всі будуть рівні. А неп постійно породжував капіталістичні відносини, невелика частина населення (непмани) багатіли, а мільйони робітників продовжували жити у жалюгідних умовах. Чи могло це подобатися тим, хто проливав свою і чужу кров на фронтах громадянської війни? «За що боролися?» - дивувалися пересічні пролетарі-комуністи, звертаючись до своїх вождів.

Таким чином, як з політичної, так і з ідеологічної точок зору неп ніяк не вписувався в майбутнє соціалістичне суспільство. Однак з цими «недоліками» непу якийсь час ще можна було б миритися; набагато серйознішим аргументом на користь відмови від цієї політики стала його низька економічна ефективність в умовах змагання соціалістичної системи зі світовою капіталістичною системою. Комуністичне керівництво поставило перед собою мету в найкоротший термін наздогнати і перегнати провідні капіталістичні країни, продемонструвавши тим самим переваги соціалістичної моделі суспільного ладу над капіталістичною. При збереженні непу вирішити це стратегічне завдання було неможливо.

Вважалося, що ключовою ланкою в розбудові соціалізму повинен стати розвиток важкої промисловості. Однак реконструкція старих підприємств і будівництво нових промислових об'єктів вимагало величезних капіталовкладень. Нагромадити необхідні для форсованої індустріалізації кошти в умовах непу було неможливо; темпи зростання продуктивності праці в промисловості, а тим більше в сільському господарстві залишалися повільними. Закономірно виникало питання: де ж взяти гроші на індустріалізацію? Капіталістичні країни не мали наміру інвестувати соціалістичний експеримент. Кошти треба було знайти всередині країни. Радянське керівництво дійшло висновку, що «дійною коровою» для індустріалізації може бути тільки аграрний сектор економіки. Хліб, який селяни продавали державі по низьких закупівельних цінах, потім перепродували за кордон, а виручена таким чином валюта йшла на закупівлю машин та іншого промислового обладнання. Будівництво усе нових і нових промислових об'єктів призводило до того, що потреба в колосальних грошових коштах з кожним роком зростала. Отже, виникала необхідність у різкому збільшенні виробництва хліба.

І ось тут з'ясувалося, що дрібні індивідуальні селянські господарства, що складали в 20-ті роки основу сільськогосподарського виробництва, не здатні істотно підвищити свою продуктивність. Половина селянських господарств належала біднякам, які практично нічого не вивозили на ринок. Вельми продуктивними і перспективними були куркульські господарства; їх нараховувалося лише 5 % від загальної кількості селянських господарств, але вони давали чверть усього товарного хліба країні. Інші 3/4 припадали на частку середняцьких господарств. Оскільки їхні розміри в середньому не перевищували 3-5 гектарів, було ясно, що у них немає ніяких перспектив для зростання. Вийти з цієї ситуації можна було тільки шляхом збільшення «виробничих потужностей», тобто за рахунок створення великих товарних господарств.

За нормальних ринкових умов село неминуче пішло б шляхом капіталізації (комерціалізації). Якби комуністичне керівництво штучно не обмежувало підприємницьку активність куркулів (тобто не встановлювало межі оренди землі та найму робочої сили й не душило заможних селян високими податками), в селі поступово затвердився б фермерський тип господарства. Звичайно, розорилася б маса бідняків і частина середняків, але великі господарства могли б значно збільшити свою продуктивність. Чи могла більшовицька партія піти на це? Питання риторичне.

Другим можливим шляхом збільшення виробничих потужностей в аграрному секторі було повсюдне кооперування дрібних селянських господарств і створення великих виробничих сільськогосподарських колективів (колгоспів). Вибір саме цього варіанту розвитку сільського господарства і приведе до ліквідації непу в кінці 20-х років.

Приводом для згортання непу стали кризи хлібозаготівель у 1927-1928 рр. Вони були викликані тим, що селяни відмовлялися продавати хліб державі за низькими (у 8 раз нижче ринкових) цінами, вважаючи за краще згноїти його або віддати свиням. Щоб подолати кризу 1927 р., влада пішла на поступки селянству; закупівельні ціни було підвищено, і селяни продали прихований хліб. Але через рік ситуація повторилася: бажаючи дочекатися підвищення цін, селяни знову не поспішали продавати його хлібозаготівельникам. До січня 1928 р. було заготовлено на 128 млн. пудів хліба менше, ніж до січня 1927 р. Зрив плану хлібозаготівлі загрожував серйозними невдачами як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Справа в тім, що уряд вже намітив, скільки хліба він зможе скерувати на продаж в міста і на годування армії та флоту, скільки хліба піде згідно з укладеними контрактами за кордон, скільки валюти він зможе отримати від експортного продажу і куди далі піде цей прибуток. Плани були затверджені, однак «несвідомі» селяни своїми діями поплутали державі всі розрахунки. Цей приклад яскраво ілюструє тезу про несумісність господарського плюралізму непу із жорстко централізованою системою управління, яка звикла діяти виключно методами наказів та інструкцій.

Звичайно, теоретично у 1928 р. влада знову могла піти на поступки селянам і подолати кризу шляхом розумної збалансованої політики цін. Але цього не сталося з однієї причини: того року на політичному Олімпі з’явився новий вождь – Й.В.Сталін. Ленін помер ще 1924 р., не залишивши наступника. На чолі партії та держави стала група найближчих поплічників Леніна (Троцький, Сталін, Зінов’єв, Каменєв та ін.), між якими розгорілася боротьба за владу. Найбільш реальним претендентом на “партійну корону” був Троцький, проте інші представники “ленінської гвардії” спромоглися у 1925 р. об’єднатися проти нього й відсторонити його від усіх ключових постів у партійному апараті. У 1926-1927 рр. стався розкол у таборі переможців: тепер Сталін зі своїми прибічниками зміг позбутися Зінов’єва й Каменєва. Сходження Сталіна на партійний Олімп великою мірою було зумовлено тим, що він ще 1922 р. зайняв „козирну” посаду генерального секретаря ЦК – ця посада дозволяла йому займатися підбором та розстановкою партійних кадрів (а “кадри вирішують усе”). Значна частина найвищих партійних функціонерів була готова віддячити Сталіну за отримані з його допомогою посади в партійному апараті й тому на всіх партійних форумах підтримувала свого “благодійника”. Не дивно, що до 1928 р. Сталін зумів утвердитися на горі партійної піраміди й фактично встановити в партії та країні режим одноособної влади.

У відповідь на хлібний «саботаж» селян новий вождь вирішив показати їм, хто в Радянському Союзі являється справжнім господарем. Зрештою, єдиним власником землі в СРСР була держава, а селянство лише користувалося землею «з милості». Оскільки користувач перестав беззаперечно підкорятися власнику, держава мала повне право застосувати відносно нього певні санкції. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) визнало можливим «як виняток» вчинити адміністративний тиск на тих «куркулів», які „приховали” не менше 30 тонн «надлишків» зерна. Фактично мова йшла про введення Сталіним надзвичайних заходів, що означали відмову від головного принципу непу - права селянина вільно розпоряджатися надлишками сільгосппродукції після сплати ним податків державі. Спеціальні озброєні продзагони, як в «добрі старі» часи «воєнного комунізму», вже в лютому були направлені в села для вилучення прихованого хліба. При цьому влада залучила на свій бік сільську голоту, краще обізнану в тому, де заможні односельці заривали зерно. Донощики („стукачі”) отримували за свої послуги від 10 % до 25 % конфіскованого майна тих «спекулянтів» і «саботажників», викривати яких вони ретельно допомагали.

Отже, за допомогою надзвичайних заходів Сталін зміг подолати хлібозаготівельну кризу 1928 р. Але легкість отриманої перемоги ще не означала, що наступного разу можна буде знову стукнути по столі кулаком, і дармовий хліб широкою річкою потече в засіки Батьківщини. У багатьох районах СРСР, у тому числі в Україні, надзвичайні заходи негайно призвели до скорочення посівних площ. В осінню посівну кампанію замість розширення озимого клина сталося загальне скорочення посівних площ на 3 %. Осінню 1928 р. почався масовий забій худоби. Скорочуючи посіви і забиваючи худобу, заможні селяни намагалися вивести себе з вищих категорій господарств, які зазнавали зростаючого тиску з боку держави. Наприкінці року продовольчий дефіцит призвів до введення в містах карток на хліб і ряд інших продуктів. Весною 1929 р. із хлібозаготівлею повторилася торішня історія - для вилучення хліба повсюдно застосовувалися надзвичайні заходи. Стало зрозумілим, що вище партійне керівництво поставило на ринкових відносинах хрест. Але, відмовляючись у 1928-1929 рр. від непу, сталінський режим повинен був знайти йому більш ефективну заміну. Такою заміною непу мусила стати політика масової колективізації.

45. У грудні 1925 р. відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з'їзд, у 1927 р. визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання нової економічної політики і знищення товарно-грошових відносин. За формулою Сталіна, плани мали носити не прогнозний, а директивний характер, тобто бути обов'язковими до виконання. Передбачалось досягти 19 % щорічного приросту промислової продукції, а в 1929р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичайних заходів і штурмівщини — М. Бухарін, О. Риков, М. Томський та інші — були оголошені "правим ухилом" і під час "чистки" партії розгромлені. На основі показників першого п'ятирічного плану на 1928/29 - 1932/33 роки відповідно були розроблені плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським з’їздом Рад.

Перша п'ятирічка становила суму річних планів, які постійно підправлялись у бік збільшення. Для України встановлювалися напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії. Фактично закріплювалась дореволюційна структура господарства, розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів.

На тлі світової економічної кризи 1929—1933 pp. створювалося враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання ще більше напружити сили народу і здійснити великий стрибок в соціалізм. Сталін встановив темпи приросту промислової продукції на другий рік п'ятирічки 32 %, а далі - 45 %. Така "надіндустріалізація" не підкріплювалася реальними можливостями. Окремі галузі економіки розвивались з випередженням, інші відставали. Внаслідок цього на новобудовах не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, устаткування. З'явилось таке поняття, як "штурмівщина", коли плани капітального будівництва неодноразово переглядались, але кожен з них мав виконуватись.

У роки першої п'ятирічки в Україні будувалося близько 400 нових підприємств, у тому числі Дніпровська гідроелектростанція, завод інструментальних сталей у Запоріжжі "Дніпроспецсталь", Харківський тракторний завод, шахти в Донбасі та ін. Велика промисловість України перейшла у підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Таким чином, Україна, як і інші республіки, була позбавлена економічної самостійності. Адміністративно-директивні методи управління стали головними у розвитку радянської економіки.

Щоб довести тріумф першої п'ятирічки, Сталін спритно маніпулював статистичними показниками. Спеціальним рішенням політбюро було заборонено друкувати окремим відомствам підсумки своєї роботи. Зростання промислової продукції подавалось не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Отже, досить було встановити великі ціни на нову продукцію, як валові показники різко зростали. Це дало змогу оголосити про виконання першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Щорічний приріст промислової продукції в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано.

У роки другої п'ятирічки 1933-1937 pp. темпи зростання були визначені на рівні 16,5 %. В Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості — Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, а також Новокраматорський завод важкого машинобудування — один з найбільших у Європі.

Виконання перших п'ятирічок потребувало надзвичайних зусиль усіх народів СРСР. Причому п'ятирічки не були розраховані на піднесення матеріального добробуту. Більше того, голод 1932-1933 років викосив мільйони людей, село запустіло, міста й новобудови поновлювалися дешевою робочою силою. "Шахтинська справа" в Донбасі - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості започаткувала організоване цькування фахівців з дореволюційними дипломами.

Більшовики не надавали великого значення матеріальним стимулам праці. Карткова система давала можливість робітникам і службовцям придбати мінімум товарів. Ігноруючи економічні важелі піднесення продуктивності праці, керівники більшовицької партії і уряду намагалися скористатися ентузіазмом мас, а також неоплачуваною працею мільйонів безневинно ув'язнених. Соціалістичне змагання (стаханівський рух та ін.) надовго стало головною формою боротьби за вищі показники у праці.

Передбачене в більшовицьких планах витіснення капіталістичних елементів вилилося у фізичну ліквідацію значної частини економічно активного населення — так званого куркульства на селі і власників приватних підприємств у місті. Посилився товарний голод, бо ривок важкої промисловості відбувався при хронічному занепаді соціальної сфери і легкої промисловості. Щоб зберегти темпи розвитку промисловості, робітників та інженерно-технічних працівників фактично прикріпили до підприємств і установ, а порушення дисципліни прирівнювалось до кримінального злочину.

Таким чином, позитивним підсумком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої промисловості (майже в 11 разів), будівництво нових шахт, електростанцій і в підсумку перетворення України в індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посилена централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).

46. У 1929—1933 р. відбувся другий сталінський комуністичний штурм, спрямований тепер на перетворення багатомільйонного селянства із власників засобів виробництва на найману робочу силу шляхом колективізації сільського господарства. На відміну від сталінської політики індустріалізації країни, сталінська модель колективізації села була ще драматичнішою й радикальнішою. Вона супроводжувалася такою жорстокістю і страхіттям, що її можна назвати, як пише О. Субтельний, не інакше, як війною сталінського режиму проти селянства. Це справді найжахливіша сторінка української історії.

Більшовики завжди доводили, що без ліквідації приватної власності на землю і перетворення дрібних одноосібних селянських господарств на колективні побудова соціалізму неможлива. Адже обдирати до нитки можна лише колгоспника — людину, яка не має своєї власності. Саме тому Сталін і культивував колективні господарства, бо з їхньою допомогою можна примусити селян працювати безплатно. І тому ще в перші роки радянської влади розпочалося створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів. У жовтні 1927 р. вони об'єднували трохи більше 1 % селянських господарств.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 p., яка, за твердженням Сталіна, була викликана саботажем селян. У тій ситуації вождь вирішує, що для "стрибка" в індустріалізацію необхідно встановити над селянством жорсткий економічний і політичний контроль. Відтак без всякої попередньої підготовки в листопаді 1929 р. він наказує розпочати рішучу кампанію "суцільної колективізації". Вона мала на меті забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, тобто полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет.

Українці, які в усі часи свято шанували землю і волю, чинили опір колективізації. Тому й сталінський режим здійснював на їхніх землях свою політику значно швидшими темпами, ніж в інших республіках. Колективізація в Україні мала була завершитися восени 1931 р., у крайньому разі — навесні 1932 р. Для успішного здійснення суцільної колективізації вирішили знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, котрі чинили опір колективізації. їх розстрілювали або масово вивозили до таборів примусової праці на Північ чи до Сибіру. Близько 200 тис. селянських родин в Україні підпало під розкуркулювання, а більш як один мільйон українських селян під час колективізації було знищено. Усього ж у період колективізації в СРСР загинуло більше людей, ніж під час Першої світової війни в усіх країнах, які брали в ній участь. Такою була ціна втілення в життя сталінського гасла "ліквідації куркульства як класу" й тези про загострення класової боротьби.

Отже, наслідки колективізації по-сталінськи були жахливими. Примусові методи, накладена на колгоспи безрозмірна продрозкладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося остаточно перевищити лише в 50-х роках. Сумним наслідком суцільної колективізації стала ліквідація економічної самостійності селянства. Фактично відбулося нове закріпачення селян, знищення найбільш вправної і працьовитої верстви селянства; у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря.

Поневолення останнього відносно незалежного класу — селянства — сприяло остаточному утвердженню вже не тоталітарного режиму, а тоталітарно-бюрократичного ладу. Контроль держави за громадянами став всеохоплюючим.

Другий комуністичний штурм, як і перший, призвів до повної дезорганізації народного господарства, що досягла найвищої точки в 1933 p., а також до замаскованої громадянської війни. Ця війна набула своєрідної форми полювання тоталітарної держави на "ворогів народу". Це була справжня війна, бо чисельність жертв у ній вимірювалася мільйонами.

Одним із найжахливіших наслідків сталінської колективізації став голодомор 1932—1933 pp. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років,, історія України не знає. І якби не суспільні зміни, які сталися з розпадом СРСР та зі здобуттям Україною незалежності, ми і досі жили б здогадками про страшні події 33-го, що ніде не зафіксовано офіційними джерелами, а передавалося про них лише з уст в уста свідками того геноциду, яких з кожним роком ставало дедалі менше і менше.

Так, ми знали про це. Однак не було офіційного тлумачення причин жахливого голодомору та його наслідків, про що й досі намагаються не говорити деякі комуністи. Вони посилаються на недорід, на "перекручення" політики партії на що сталося, і наслідки трагедії українського народу.

Справжню правду про те, що сталося в Україні під "мудрим" керівництвом більшовиків задля побудови світлого майбутнього, сповістили нарешті архівні документи, відкриті перед ученими в 1989 р. через 56 років повного замовчування. Ці документи засвідчують, що безпосередньою причиною голодомору 1932—1933 pp. в Україні було примусове, із широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики. Голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, як стверджували деякі радянські історики, а його було організовано штучно. На XVII . з'їзді ВКП(б) тодішній нарком оборони СРСР К. Ворошилов заявив: "Ми пішли на голод свідомо, бо нам потрібен був хліб". А хліб же був. У 1930 р. Україна одержала непоганий урожай, якого вистачило б і державі, і селянинові. Та це не входило в плани партії. І вона кілька разів міняла в бік збільшення плани хлібоздачі. Якщо в 1930 р. Україна мала здати 310 млн. пудів хліба, то в 1931 р. — аж 477. Наприкінці 1932 р. з'ясувалося, що держава вигребла з України все, що могла, і в українському селі склалося важке становище з продуктами харчування. Весною в десятках сільських районів розпочався справжній голод. Проте, незважаючи на голод, сталінське керівництво посилювало тиск на партійні й державні органи України з метою збільшення поставок хліба. У жовтні 1932 р. з цією метою Сталін направив у республіку хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково "заготовила" в Україні 105 млн. пудів зерна. Адже із селянських комор забиралося все до останньої зернини. Заради чого?

Сталін та його оточення брехали, заявляючи, що СРСР загрожують вороги світового імперіалізму. Насправді було навпаки. Капіталізм на той час сам переживав гостру економічну кризу 1928—1933 pp. і йому було не до нас. Більше того, у торгівлі з СРСР він шукав вихід з економічного глухого кута. Брехали стверджуючи, що хліб потрібен, щоб нагодувати робітників та воїнів Червоної Армії. Але тоді ж засіки Батьківщини і без того ламалися від зерна. Воно гнило. Його вивозили для перегонки на спиртогорілочні заводи. Жодного з них в Україні не було зупинено. Навколо від голоду вимирали цілі райони, а зерно перероблялося на горілку. Немає пояснень й іншому страшному факту. Навіть у найголодніші роки Радянський Союз продовжував торгувати хлібом із закордоном. Зобов'язання перед іноземними партнерами виконувалися свято. У 1933 р. у Західну Європу вивезли близько 10 млн. центнерів зерна, а за рік до цього — більш як 18 млн. центнерів. З Одеського порту за кордон відправлялися каравани суден з дешевим борошном. І на тих мішках усі читали цинічні написи: "Излишки УССР".

Документально доведено, що керівництво України не змогло протистояти диктату з центру, і фактично проводило політику, яка обернулася для українського народу численними жертвами. У листопаді 1932 р. ЦК КП(б)У та Раднарком УСРР ухвалили постанову, в якій головну установку в хлібозаготівлях давали на посилення адміністративно-репресивних методів. Терміново було створено роз'їзні судові сесії, спеціальні комісії. До хлібозаготівель залучалися органи юстиції, прокуратури, держбезпеки. До сіл входили регулярні війська і підрозділи ДПУ, які силою відбирали в селян останнє зерно. Керівництво республіки вдалося навіть до вилучення насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів за рахунок хлібозаготівель, що відіграло фатальну роль для населення України. Архівні матеріали підтверджують трагічну картину смерті від голоду й епідемії, особливо з березня 1933 р. Голод сягнув піка. Смерть стала звичною. Щодня гинуло від голоду більш як 25 тис. чоловік. Люди сприймали смерть як порятунок від тяжких мук, а часом, і як порятунок від тих людей, які залишалися ще живими, але голодними. Сталося найтрагічніше — канібалізм, коли люди почали їсти один одного. Причому людоїдство стало масовим. Типовим явищем була голодна дистрофія, важкі шлункові захворювання, викликані вживанням в їжу нехарчових продуктів. У селах лютував тиф.

Але й цього Сталіну було замало. Він виношував плани виселення всіх українців і довго потім жалкував, що йому так і не вдалося втілити їх у життя. За свідченням М. Хрущова, Сталін страшенно засмутився тим, що неможливо виселити весь український народ, бо не було ні місця для його поселення, ні потрібної кількості транспорту, щоб його вивезти.

Сталін та його оточення знали всю правду про голодомор і робили все, щоб його приховати. Мовчали засоби масової інформації. Радянський уряд відкидав пропозиції про допомогу з-за кордону, стверджуючи, що вигадки про голод навмисно поширюють вороги СРСР. Під час голодомору кордони України було оточено військами, щоб люди не могли врятуватися і повідомити про голод. Мало того, всі газети того часу розписували щасливе життя радянських селян, було дано вказівку спростовувати будь-які повідомлення про голод в СРСР, опубліковані на Заході. І радянські дипломати заявляли, що в Радянському Союзі "немає ні канібалів, ні кардиналів".

Викачування зерна з голодної України вимагало залізної дисципліни і цілковитої покори. Тому за вказівкою Сталіна 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли закон "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", за яким колгоспне майно вважалося недоторканним, а порушення цього проголошувалося державним злочином. У народі закон дістав трохи іншу назву — "закон про колоски", або "закон про п'ять колосків". Навряд чи світова історія знає більш підступний, антигуманний, антилюдський офіційний документ: голодні діти з 12-річного віку, яких упіймали на хлібному полі із жменькою колосків, підлягали покаранню ув'язненням до 10 років, а дорослих за таку провину навіть присуджували до розстрілу. Усього за цим законом було засуджено 55 тис. чоловік. З них до вищої кари — 2110. Заборонялося не лише збирати колоски в полі та гриби в лісі, а й ловити рибу в річці. Документи засвідчують, що народний суд засудив чотирьох чоловік до 10 років ув'язнення за те, що вони збирали в лісі дикі груші. Улітку 1933 р. сталінська операція "Голод", яка тривала 8 місяців і охопила населення чисельністю 15 млн. чоловік, завершилася. Які ж її наслідки? Зазначимо, що називають різні цифри загиблих — від 7 до 15 млн. Це дані по всій країні, адже голод охопив не лише Україну, а також і Північний Кавказ, Крим, Курщи-ну, Нижнє Поволжя, Казахстан, тобто регіони, де масово проживали українці — переселенці з дореволюційних часів. В усіх інших суміжних з Україною областях голоду не було. Щодо жертв голодомору в Україні, то називають цифру 5— 7,5 млн. чоловік. Достовірну цифру назвати важко, бо з 1934 р. відділи ЗАГСу було передано до відання НКВС, статистика не вела обліку жертв голодомору. Сталін заборонив публікувати будь-які матеріали на цю тему. У 1937 p., коли статистичний перепис виявив страхітливі дані смертності, організаторів перепису розстріляли. Цифра 6—7 млн. чоловік мабуть найбільше достовірна.

Отже, голодомор в Україні став справжньою трагедією народу. Усі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в 1932—1933 pp. на українській землі, найродючішій у світі.

Голод в Україні — найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини.

47. Доля українських земель у зазначений час теж була важкою. За Ризьким миром 1921 р. між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею — з другого, Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. Статус Східної Галичини залишався невизначним. Найвища рада Паризької мирної конференції 1919 р. погодилася віддати Галичину Польщі тимчасово лише на 10 років. Польський уряд запровадив у Галичині жорстокий окупаційний режим. У відповідь радикальні українці вдалися до терористської тактики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ. Польські власті відповіли подальшим посиленням репресій. Поряд з цим вживалися постійні заходи, щоб полегшити одержання від держав Антанти дозволу на панування над західноукраїнськими землями. Зрештою в 1923 p., після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Галичині, Рада послів Великих держав визнала Східну Галичину частиною Польщі. На українських землях, які ввійшли до складу Польської Республіки в 1931 p., проживало 5,6 млн українців, які становили близько 16 % населення всієї польської держави.

Північну Буковину, яка шляхом народного волевиявлення проголосила себе частиною України, у листопаді 1918 р. підступно окупувала королівська Румунія. Режим, який встановила румунська влада на українських землях, де проживало близько 790 тис. українців, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні. Загарбники розпочали шалений наступ на українство, прагнучи асимілювати місцеве населення, вбити в ньому волелюбний дух і національну свідомість.

Після розвалу Австро-Угорщини за згодою Антанти 5 серпня 1919 р. Чехословаччина повністю захопила Закарпаття. З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина була найдемократичнішою. Відтак вона не проводила стосовно карпатоукраїнців (або русинів, як вони себе називали) такої відкритої політики дискримінації та асиміляції, як Польща чи Румунія. У 1938 р. на Закарпатті працювали 469 народні, 138 фахові й 23 горожанські школи, в яких домінувала українська мова.

Отже, українські етнічні землі в 20—30-х pp. було розділено на частини. На теренах колишньої Австро-Угорської імперії українці практично зосталися єдиним великим народом, який не спромігся на власну державу.

Попри всі запевнення міжнародної громадськості про поважання прав національних меншин, у тому числі й української, нові володарі західноукраїнських земель, особливо Польща і Румунія, не поспішали цього робити. Господарство краю пристосовувалося до економіки Польщі, Румунії і Чехословаччини. Заселеним українцями землям окупанти відводили роль споживача товарів, які виробляли в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили. Це негативно впливало на економічний розвиток краю, де промисловість перебувала в зародковому стані. її основу становили ремісничі майстерні та невеликі підприємства. Певного розвитку набула хіба що лісова та лісохімічна промисловість Закарпаття. Робітники піддавалися нещадній експлуатації, їм платили в 1,5—2 раза менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувалися й умови їхньої праці.

Більш як 80 % населення західноукраїнського краю займалося сільським господарством, становище в якому залишалося важким й ускладнювалося колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини та Румунії. У 1919 р. в цих країнах було проведено земельні реформи. Проте землі селяни не отримали. Найродючіші землі віддали польським, чеським та румунським колоністам. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях новоприбулим військовим і цивільним поселенцям більш ніж 600 тис. га землі і щедрі фінансові субсидії. Це проводилося задля зміцнення польської присутності на східних кордонах з ігноруванням того, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи. До 1938 р. на західноукраїнських землях вже господарювало 300 тис. поляків-переселенців. Аналогічну політику здійснювали румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а в Закарпатті — 19 тис. га для чеських колоністів. Це не лише загострювало земельний голод і аграрне перенаселення в цих густонаселених районах, а й спричиняло гостре невдоволення українців. Улітку 1930 р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами різко загострилася. У Галичині прокотилася хвиля нападів на польські маєтки: зафіксовано більше 2200 таких акцій. Активізували антиурядову діяльність й українські політичні партії та організації.

У відповідь на виступи українців польський уряд вдався до масових жорстоких дій. У середині вересня 1930 р. в українські села було послано великі армійські підрозділи та поліцію. Озброєні загони зайняли майже 800 сіл застосовуючи принцип колективної відповідальності, заарештували більш як 2 тис. українців, близько третини з них засудили до тюремного ув'язнення. "Пацифікація" (умиротворення) та політичні репресії 1930 р. надовго загострили польсько-українські стосунки.

Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільництво, у якому урядові кола вбачали засіб виховання польського державного патріотизму, а в перспективі — асиміляції непольських народів. З цією метою повсюдно закривалися школи з українською мовою навчання, навіть початкові. Із більш ніж 2400 початкових українських шкіл, що функціонували в Східній Галичині 1912 р. (у часи імперії Габсбургів), у 1937 р. залишилося 352. На Волині протягом того часу кількість українських шкіл зменшилась із 440 до 8. У 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, а одна українська — аж на 230 тис. українців. Ще гірше було в Румунії, уряд якої взагалі закрив усі українські школи і навіть відмовився визнати українців за окрему національність. Повної румунізації зазнав і Чернівецький університет. Дуже незначним був тут і прошарок студентів-українців.

Поряд із загальним обмеженням українців у правах посилився і наступ католицизму. Із 389 православних церков на Волині в 1914 р. до 1939 р. вціліла лише 51. Особливо загострилися міжконфесійні відносини на Холмщині та Поліссі, де озброєні банди колоністів спалювали храми, тероризували українське населення, примушуючи його перейти в католицтво, а управління православними церквами, богословська освіта і навіть відправи провадилися польською мовою.

Та попри терор, попри всі намагання нових правителів колонізувати українські землі місцеве населення і, особливо, його політичні лідери різними формами виборювали свої соціальні й національні права, прагнучи до волі. На середину 20-х років українці мали до 12 політичних партій різних ідеологічних спектрів. Найчисленнішою і найвпливовішою серед них тривалий час було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — ліберальна партія, яка обстоювала конституційну демократію та незалежну українську державу. Ця партія, утворена в 1925 p., контролювала багато українських фінансових, кооперативних та культурних закладів. На виборах УНДО збирало до 600 тис. голосів, мало своїх представників у польському сеймі. Проти загарбників також виступала Українська військова організація (УВО), котра діяла в підпіллі з 1920 р., та інші організації.

На початку 20-х років набуває поширення теорія інтегрального націоналізму Д. Донцова. До речі, цей термін доволі умовний, і сам Донцов його ніколи не вживав. У його політичній публіцистиці нуртував крик душі, біль за те, що трапилося в 1917—1920 pp. у Великій Україні. Оскільки, на думку Донцова, українську справу програли соціалісти і демократи (Грушевський, Винниченко, Петлюра), то Україна тепер має утверджуватись як тоталітарна держава і робити ставку на одного вождя, на одну партію. Такі настрої тоді дедалі більше поширювалися і в Західній Європі.

У міжвоєнний період у середовищі молодих українців виникла потужна організація, яка сповідувала ідеологію націоналізму — Організація українських націоналістів, перший організаційний конгрес якої відбувся 1929 р. у Відні. Очолив її полковник Євген Коновалець. Більшу частину організації становила галицька молодь. ОУН дотримувалася військових засад керівництва, конституційних методів, суворої дисципліни, проводила кампанію політичного терору проти запеклих шовіністів-урядовців. Осередки ОУН, очолювані молодими і здібними керівниками С. Бандерою, Я. Стецьком, М. Лебедем та іншими, були майже в кожному польському університеті, школі, гімназії, де навчалися українці. Вони організовували масові політичні процеси, видавали газети, енергійно поширювали свої ідеї серед студентської, селянської та робітничої молоді Галичини й Волині. ОУН боролася як проти польської окупації, так і проти сталінської тиранії в Україні, висуваючи натомість гасло національного солідаризму.

Не всі засоби боротьби ОУН були гуманними чи справедливими. Але не підлягає сумніву одне -* це свідома боротьба з ворогом, палке прагнення здобути волю, незалежність України, участь у лавах ОУН молодих, енергійних, ідейно налаштованих і самовідданих патріотів швидко зробила її найпотужнішою силою в політичному житті Західної України.

У 30-х роках націоналістичний рух розгорнувся і на Буковині. Будителем національної свідомості в цей час став журнал "Самостійна думка", який редагував С. Никорович (водночас він обіймав посаду зв'язкового ОУН від Буковини). Невдовзі тут було утворено ОУН південно-західних українських земель. Крайовим провідником на Буковині, у Бессарабії та Мармарощині став Орест Зибачинський. ОУН заснувала студентську організацію "Залізняк" та спортивне товариство "Мазепа". ОУН чинила опір окупаційній владі. її активісти поширювали серед населення листівки із закликами боротися за визволення Буковини з-під румунського гніту, вивішували в людних місцях синьо-жовті прапори тощо. У 1938 p., після встановлення у Румунії військової диктатури, політичні партії та інші організації було розігнано. На Буковині лише націоналісти завдяки конспірації зберегли свою організаційну структуру і не зникли з політичного обрію.

Нелегально діяла у Польщі Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена в лютому 1919 р., до 1923 р. — Комуністична партія Східної Галичини. У 1923 р. вона змінила назву на КПЗУ і, відступаючи перед натиском Комуністичного Інтернаціоналу, стала автономною частиною Польської комуністичної партії. її членами, крім українців, були також поляки та євреї, які проживали в Західній Україні. Єдиним шляхом до національного і соціального визволення західноукраїнські комуністи, будучи підконтрольними ВКП(б), вважали соціалістичну революцію в Польщі, яку мали спільно здійснити робітники та селяни всіх національностей. КПЗУ висувала гасло об'єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі — УСРР. У 1927 р. більшість ЦК КПЗУ підтримала так званий націоналістичний ухил О. Шумського в КП(б)У. У відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді, а викликаних до Москви лідерів партії було знищено. У 1938 р. Виконком Комінтерну розпустив Комуністичну партію Польщі, а разом з нею і КПЗУ. Приводом стало звинувачення, що керівництво цих партій нібито захопила фашистська агентура.

Із членами ОУН і КПЗУ особливо жорстоко розправлялася окупаційна влада. На початку 30-х років вони відбували покарання в страшній в'язниці "Береза Картузька", по суті, у концтаборі, який розміщувався на території нинішньої Брестської області. Сотні борців за волю рідного краю мучились у сумнозвісній румунській тюрмі Дофтана.

Важливим чинником національно-визвольного руху галицьких українців була Греко-католицька церква, яка наприкінці 30-х років налічувала 4 млн віруючих і близько З тис. парафій. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств, навіть політичну партію — Українську католицьку національну партію. Ця церква, як суто українська установа, берегла східні церковні традиції, підтримувала національні прагнення свого народу, сприяла розвитку шкільництва. У цьому значна заслуга її глави митрополита Андрія Шептицького — талановитого церковного і громадського діяча. Як щедрий меценат, він на власні кошти будував храми, монастирі, школи, допомагав бідним дітям здобувати освіту. Чималу суму грошей А. Шептицький пожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою для багатьох українських студентів. Значний вплив А. Шептицький справляв також на політичне життя. Як противник політичного терору, він публічно виступав проти пацифікації, а восени 1930 р. розпочав переговори з керівництвом Польщі про нормалізацію стосунків з українцями Галичини.

Українці західного регіону успішно використовували і такий випробуваний метод боротьби з окупантами, як масова участь у різних національних товариствах. Широку популярність серед українства мало, зокрема, товариство "Просвіта", яке на початку 20-х років поновило свою діяльність у містах і селах краю і в 1939 р. налічувало більш як 500 тис.активних членів. Товариство утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало самоосвітні гуртки, вело цілий ряд курсів тощо.

Оскільки українців обмежували в правах навчатися у вищих освітніх закладах, зокрема у Львівському університеті, де було закрито всі українські кафедри, українська професура відкрила низку підпільних факультетів Львівського університету, політехнічного і медичного інститутів. Навчання на цих незвичайних факультетах тривало 5 років. Керували ними академік В. Щурат, народний лікар В. Панчишин та інші. Усе це допомагало українцям Галичини плекати рідну мову і культуру, піднімати національну свідомість.

У важких і тривожних буднях завершувався короткий, але буремний період 20-30-х pp. Стало ясно: не складається в житті так, як було обіцяно п'ятирічними планами й резолюціями партійних з'їздів, сталінською Конституцією 1936 р. Проте народ, котрий звик до несприятливих поворотів мінливої долі, надіявся на те, що найважче вже позаду. Нехтуючи негаразди, люди жадали одного — мирного, спокійного життя, відвернення загрози нової війни. Та події в Європі та світі розвивалися не так, як вони сподівалися і як їм бажалося. Усе найважче було попереду.

48. Для України початком Другої світової війни можна вважати 15 березня 1939 року, коли після проголошення 14 березня незалежності Карпатської України угорські війська перейшли кордон з метою повалення нової української держави, очолюваної президентом Августином Волошином. На той час держава мала 552 тисячі жителів, з них 70 відсотків - українці. Організація самозахисту «Карпатська Січ», що налічувала 10-12 тисяч вояків, не змогла вчинити гідний опір добре оснащеній 100-тисячній угорській армії [55]. Заклики до Німеччини та Франції нічого не дали, європейські держави вже віддали Східну Європу Гітлеру в надії на втихомирення його апетиту Після запеклих боїв хортистська Угорщина окупувала територію Карпато-украінської держави Слід зазначити, що збройний спротив невеличкої Карпатської України тривав довше, як спротив Голландії [31, с 17] Ця війна коштувала угорцям 5 тисяч загиблих солдат Опір «Карпатської Січі» показав, що український народ готовий до боротьби навіть за умови значної переваги ворога

Дозволивши Угорщині окупувати Карпатську Україну, Птлер дав чітко зрозуміти, що він не збирається займатися розв'язанням українського питання Така позиція Німеччини цілком влаштовувала й Москву 3 квітня Гітлер віддав таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу на початку вересня У ніч з 23 на 24 серпня після кількагодинних переговорів у Кремлі Молотов і Ріббентроп у присутності Сталіна підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною строком на 10 років Обидві сторони брали на себе зобов'язання утримуватися від агресивних дій стосовно одна одної [96] Разом із договором був підписаний таємний протокол У ньому є, зокрема, положення, що стосується українських земель - більшість тодішньої території Західної України згідно з умовами протоколу мала відійти до Радянського Союзу

justify;">Компроміс між СРСР і Німеччиною, досягнутий внаслідок складного політичного та дипломатичного протиборства, визначив подальшу долю Західної України Будучи неспроможною вести війну на два фронти, фашистське керівництво тимчасово не лише публічно зреклося своїх антирадянських завойовницьких планів, а й фактично відмовлялося від використання «української карти» в інтересах своєї зовнішньої політики

Заручившись підтримкою свого східного партнера, вранці 1 вересня 1939 р частини вермахту перейшли кордон і розпочали воєнні дії проти Польщі 17 вересня радянські війська розпочали свій «визвольний похід» у Західну Україну та Західну Білорусію, при цьому СРСР офіційно не оголошував війни Польщі

27 вересня німецько-польська війна фактично завершилась Як і передбачали її організатори, Друга Річ Посполита перестала існувати Сталін офіційно привітав Птлера з блискучою перемогою, а неофіційно подякував за бездоганне дотримання умов угоди 28 вересня 1939 р було укладено радянсько-німецький договір про дружбу і кордони На карті, підписаній Сталіним і Ріббентропом як додатку до тексту договору, було нанесено лінію кордону, яка включала в межі СРСР переважну більшість території Західної України Кордон пройшов по так званій «лінії Керзона», визначеній Верховною радою Антанти в 1919 році При цьому, етнічний чинник не брався до уваги, адже до Німеччини відійшли давні українські землі Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина В результаті анексії західних земель України і Білоруси Радянський Союз отримав додаткову зону безпеки, яку він почав інтенсивно зміцнювати

Керівництво СРСР у спішному порядку розпочало юридичне оформлення нового державно-політичного і територіального статусу Західної України Вже 22 жовтня 1939 відбулися вибори до Народних Зборів Західної України, які мали вирішити питання включення західноукраїнських земель до складу Радянського Союзу Згідно з офіційними даними у виборах узяло участь 4 мільйони 433 тисячі 997 осіб, або 92,83 відсотка всіх виборців За кандидатів, заздалегідь підібраних органами влади, було подано 4 мільйони 32 тисячі 154 голоси (90, 93 відсотка) [90] 26 жовтня 1939 р у Великому театрі Львова зібралися Народні Збори Західної України, тобто своєрідний «парламент», якому належало проголосити на західноукраїнських землях радянську владу та просити Москву прийняти ці землі до складу СРСР Наступного дня Народні Збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з УРСР та оголосили про націоналізацію банків та великої промисловості, конфіскацію земель у поміщиків, церкви та великих державних урядовців Відповідно до прийнятих законів Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 р і Верховної Ради УРСР від 15 листопада Західна Україна стала складовою частиною Радянської України, і відповідно - Радянського Союзу

Отже, розвиток подій показав усю складність і суперечливість процесів вересня 1939 року 3 одного боку, з'єднання українських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності Формально і фактично був зроблений крок на шляху об'єднання насильно роз'єднаних українських земель Тому факт об'єднання Наддніпрянської і Наддністрянської України в одній, навіть квазщержавній структурі був із задоволенням сприйнятий більшістю українців, які давно чекали цього історичного моменту

З іншого - такі глобальні перетворення відбувалися практично без участі українського населення Оцінюючи процес возз'єднання двох частин України восени 1939 р, Олександр Довженко, безпосередній учасник тих подій, слушно зазначав, що «народ український фактично був тут ні при чім », «доля народу була вирішена без нього самого» Такий хід подій був обумовлений тієї обставиною, що доля України в той час вирішувалася двома наймогутнішими державами континенту - нацистською Німеччиною та більшовицьким Радянським Союзом, виходячи лише з їхніх геополітичних інтересів, без урахування інтересів українського народу Знайдений між ними компроміс - ліквідація Польської держави - і визначив подальшу долю Західної України, яка, будучи окупованою в 1919 р Польщею, в 1939 р була анексована СРСР Український народ став об'єктом змови двох дикта­торських режимів, для яких його національні інтереси служили лише зручною завісою їх далекосяжних імперських розрахунків

Ведучи торг із Птлером за території у Східній Європі, Сталін мав на меті свої політичні плани Західна Україна цікавила його передусім як нове володіння імперії і «зона безпеки» на п західних рубежах Водночас сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край національно-визвольному рухові Галичини та Волині, що були йому так ненависні Гасла возз'єднання українських земель були використані при цьому як прикриття таких злочинних намірів. Включивши західноукраїнські землі до складу СРСР, сталінське керівництво розгорнуло політику їх радянізації апробованими на Східній Україні методами. Була ліквідована стара система управління й впроваджувалася нова - радянська. Поляки-чиновники були звільнені, а на їх місце прибували нові службовці: або «перевірені місцеві партійці», або направлені з Радянського Союзу працівники партійного, державного чи господарського апарату, нерідко малоосвічені виконавці, які не мали відповідної освіти, досвіду, кваліфікації, часто не знали української мови, місцевих звичаїв. Красномовними, наприклад, є такі дані: в 1939 р. серед місцевих міських та районних секретарів партійних комітетів 71,4% не мали навіть середньої освіти [26].

Поряд з позитивними змінами, особливо у сфері освіти, культури, на Західну Україну була перенесена й репресивна практика, вдосконалена в УРСР. У краї розгорнувся жорстокий терор, було ліквідовано політичні, соціально-економічні та інші інституції, створені у попередні роки. Згодом режим, знявши маску демократичності, розпочав широкомасштабні репресії, найбільш поширеним різновидом яких стала депортація населення. Для її організації в західні області УРСР було направлено 4278 оперативних працівників НКВС, залучено 3330 працівників міліції, державного апарату, військовослужбовців Червоної Армії і 2032 сільських активісти. Для укомплектування органів НКВС новоутворених областей і повітів протягом першої декади листопада 1939 р. надіслано 400 осіб - випускників Ленінградського, Саратовського, Смоленського, Рязанського, Новочеркаського та інших училищ НКВС [26]. Як свідчать документи, з осені 1939 до осені 1940 pp. репресовано за політичними ознаками і депортовано без суду і слідства майже 10 відсотків населення Західної України [93, с 55].

Усе це зумовило суперечливу радянську політику в Західній Україні. З одного боку, створювалися нові українські школи, вузи, лікарні, заклади культури, а паралельно насаджувалася система тотального контролю за населенням, розпочалися масові депортації населення на Північ і в райони Сибіру, арешти і розстріли. Радянські методи управління, принесені на Західну Україну, викликали появу досі небачених явищ - марнотратства, приписок, низької ефективності виробництва і крадіжок.

У червні 1940 р. уряд СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Таким чином, до УРСР було приєднано понад 8,8 млн мешканців Західної України, Північної Буковини, та Південної Бессарабії, а територія республіки розширилася до 565 тис. кв. км [ЗО, с. 323]. На нових землях було утворено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську, Тернопільську, Чернівецьку та Акерманську (пізніше - ізмаїльську) області. У серпні 1940 р. була перетворена у союзну республіку і вийшла зі складу України Молдавська АРСР.

Необхідно наголосити, що включення споконвічних західноукраїнських земель до складу Української РСР, без сумніву, було подією великої історичної ваги, актом історичної справедливості. Вперше за кілька століть своєї історії українці опинилися в межах однієї держави, що стало важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність. Разом з тим, суто механічне з'єднання земель, яке слугувало ширмою для експансіоністських планів Радянського Союзу, без існування власної держави не могло розв'язати української національної проблеми.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на СРСР. Початковий етап війни був украй несприятливий і трагічний для Радянського Союзу, гітлерівські війська швидко просувалися на Схід. Прагнучи утримати країну під контролем, радянське керівництво запровадило в ряді районів воєнний стан, згідно з яким військові власті одержали надзвичайні повноваження. Майже всі справи, в тому числі й ті, що не стосувалися питань оборони, громадського порядку і державної безпеки, передавалися до воєнних трибуналів. Порядок і організацію в тилу влада прагнула забезпечити за допомогою сили і жорсткого терору, що відповідало традиціям тоталітарного режиму.

30 червня 1941 р. був створений Державний комітет оборони (ДКО), який зосередив усю повноту влади в СРСР. Відповідно до його директив протягом перших трьох місяців війни з України до лав Червоної Армії було мобілізовано 2,5 млн чоловік, понад 2 млн працювало на будівництві оборонних споруд.

Розуміючи, що окупація України стане неминучою, Комітет розпочав масову евакуацію важливих заводів, кваліфікованої робочої сили та вчених-спеціалістів у східні райони РРФСР та республіки Середньої Азії. Те, що не можна було вивезти, підлягало знищенню. Місцем перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа. Евакуація промислових підприємств і населення значно посилила здатність Радянського Союзу продовжувати війну.

30 червня 1941 р. усупереч волі німецьких окупантів, у плани яких не входило відновлення самостійних держав на Сході, у Львові ОУН під керівництвом Степана Бандери проголосила Акт відновлення Української Держави і тимчасове державне управління на чолі з головою уряду Ярославом Стецьком. Після відмови відкликання Акта нацистська влада ув'язнила в концентраційні табори верхівку ОУН, заборонивши самочинну організацію українського державного правління і власної адміністрації на місцях. Уже 5 липня фашисти заарештували Бандеру і кинули до концтабору Заксенгаузен, де він перебував до кінця 1944 року. Така доля спіткала Стецька та 300 активістів ОУН, багатьох з яких розстріляли. Уже в серпні були роззброєні і фактично припинили своє існування батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», сформовані перед початком війни з українців. У такий спосіб німці намагались задушити на окупованих землях України будь-які прояви національного свідомого життя. Після цього український націоналістичний рух перейшов до підпільних дій проти німецьких загарбників. Налякані широкою антифашистською підпільною діяльністю ОУН, уже у вересні 1941 р. гітлерівці почали масові репресії проти членів цієї організації [87].

Як зазначив професор В. Косик, захопивши Україну, німецькі окупанти передусім широко використали радянські методи управління, що проявилось у таких напрямах:

цілеспрямована політика формування адміністративних структур за територіальними, а не національними ознаками;

збереження колгоспів і державної промисловості для максимальної експлуатації населення, експропріації сільськогосподарської та промислової продукції;

формування концентраційних таборів для ізоляції та знищенні активних і потенційних ворогів системи;

депортація працездатного населення як резерву робочої сили на підприємства і будови Німеччини;

подібно до 1932-1933 pp. використання організованого голоду як інструменту етноциду в Україні [37].

Україна була поділена на декілька частин, які підпорядковувалися різним державам і різним адміністративним органам. У такий спосіб Гітлер повністю знехтував національну цілісність України, розглядаючи її не як етнічну чи національну одиницю, а лише як країну необмежених економічних ресурсів в інтересах Райху. Найбільша українська територія під назвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя з центром у місті Рівне, була передана до рук жорстокого адміністратора Еріка Коха. Райхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів - Дніпропетровськ, Крим, Миколаїв, Київ, Житомир, Во-линь-Поділля, які не були тотожними з обласним поділом. Вони, у свою чергу, були поділені на 114 територій. На чолі кожного генерального округу стояв генеральний комісар, якого призначав Гітлер. Територіями керували гебіткомісари, які призначалися міністром окупованих територій Сходу -Розенбергом. Той факт, що Райхскомісаріат підпорядковувся німецькому міністерству для східних окупованих областей, свідчив про те, що Україна мала статус внутрішньої території Німеччини (Райхскомісаріати в Норвегії та Голландії підпорядковувалися міністерству закордонних справ) [31, с 26].

Галичина була від'єднана від решти України та включена на правах окремого дистрикту (округу) до складу генерал-губернаторства, яке охоплювало польські землі з центром у Кракові. Буковина й частина Південно-Західної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Румунії під назвою Трансністрія. Наближені до лінії фронту східні області (Донецька, Харківська, Сумська і Чернігівська) були передані під юрисдикцію безпосередньо німецького військового командування. Що ж до Закарпатської України, то вона ще з 1939 р. залишилась у складі Угорщини сателіта Німеччини.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток Райху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Передбачалося за 30 років знищити, переселити або германізувати 31 млн. чоловік. За цей час мали зникнути 65 відсотків українців [50, с 6]. Відповідно до плану сюди прибула велика кількість чиновників німецької цивільної адміністрації з метою забезпечити цілковитий німецький контроль. Проте, оскільки Україна була однією з останніх завойованих Німеччиною країн, сюди прибули гірші, малоосвічені представники німецького чиновництва (колишні перукарі, ковбасники, ремісники і комерсанти), які мало що розуміли в питаннях державного управління чи політики. Вони грубо і несправедливо поводились із місцевим населенням, поступово перетворюючи його на переконаних і розлючених ворогів Німеччини. Непорушним принципом нацистських властей було те, що на всі важливі адміністративні та господарські посади аж до повітового рівня призначалися німці. Українцям дозволялося займати лише найнижчі адміністративні посади - такі, як сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай.

Політика фашистів в Україні була безжалісною й необачною. Крім жорсткої економічної експлуатації, в результаті якої українська земля стала головним постачальником продуктів (з шести мільйонів тонн зерна, реквізованих райхом з СРСР у період між 1941-1944 pp., п'ять мільйонів надійшли з України) [39, с 213], нацисти вирішили використати українське населення як джерело примусової праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. За короткий час такої окупаційної політики, що ґрунтувалася на теорії расової вищості арійської нації, українці стали вороже ставитися до фашистських загарбників, усе виразніше стверджувалася їх національна ідентичність.

У таких умовах на Волині та Поліссі почали створюватися самооборонні боївки, що стали на захист українського населення від загарбників. У ході подальших подій на їхній основі виникла Українська Повстанська Армія (УПА), основним завданням якої була оборона місцевого населення. Для цього майже кожний відділ УПА був зв'язаний з певною територією - основу її організаційної побудови становив принцип територіальності [57].

Остаточно національний рух Опору оформився у військові формування у жовтні 1942 p., коли постала УПА, у лавах якої, за підрахунками історика М. Коваля, за весь період існування перебувало не менш як 400 тис. чоловік [50, с 5]. Сила УПА була в тому, що вона мала широку підтримку місцевого населення. Таке поєднання народу і армії давало можливість контролювати величезні території - своєрідні «повстанські республіки», вільні від будь-якого контролю німецької адміністрації, на яких УПА була повноправним господарем. На цих територіях запроваджувалось українське державне управління з метою вирішення проблем місцевого населення.

Українська Повстанська Армія - явище феноменальне в історії національно-визвольних воєн усіх часів і народів. За своєю жертовністю, масовістю, високою організованістю і героїзмом вона не має собі рівних серед такого роду військових формувань у світі. Це підтверджують слова генерала Шарля де Голя; «Якби я мав таку армію, як УПА, то німецький чобіт не топтав би французької землі» [3].

Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання німців з території України, який тривав до осені 1944 року. Українське населення з радістю зустрічало радянські війська, вбачаючи в них визволителів від кривавого фашистського гніту. Але досить швидко сподівання на краще стали розвіюватися. Відчуваючи слабкість своєї позиції в Україні, Сталін особливу увагу на завершальному етапі війни зосередив на відновленні всіх структур тоталітарної системи. Одночасно ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У добирали кадри на всі керівні посади у центральних відомствах, армії, тилових ра­йонах республіки. Партійно-державне керівництво УРСР очолював Микита Хрущов, який обіймав одночасно посади першого секретаря ЦК КП(б)У і голови Уряду України.

Відновлюючи контроль над усіма сферами життя України, керівництво СРСР використовувало випробувані раніше пропагандистські засоби. Було створено українські комісаріати закордонних справ та оборони. Разом з іншими радянськими республіками УРСР отримала право (проте не реальну можливість) на дипломатичні зносини з іноземними державами. Як і очікувалося, ці заходи були суто декларативними, адже власної армії Українська РСР не мала, незабаром припинив своє символічне та фіктивне існування наркомат оборони, а дипломатичних стосунків так і не було встановлено з жодною країною.

Зазнавши в Другій світовій війні величезних людських втрат і руйнувань, Україна зробила гідний внесок у перемогу над фашистською Німеччиною та її союзниками, ставши як складова Радянського Союзу однією з переможниць у війні.

49. Керівництво фашистської Німеччини велику увагу приділяло окупації України. Багата природними ресурсами, продовольством, а особливо працьовитим народом, Україна була ласим шматком для нахабних загарбників.

Важкий 1941-й рік. Україна приймає підступний удар ворога. Героїчно оборонялися прикордонники. Деякі прикордонні застави, гарнізони кількістю 40-50 чоловік, озброєні лише стрілецькою зброєю, утримували рубежі оборони 2-3 дні, хоч гітлерівці планували захопити ці пункти за 15-30 хвилин бою.

В перші дні війни 23-29 липня радянські механізовані війська завдали могутнього контрудару по ворожих танкових військах в районі українських міст Дубно, Луцьк, Броди, Рівне. В результаті наступ фашистських полчищ на Київ було затримано.

Яскраві сторінки в літопис бойової слави вписали захисники Києва, Одеси, Севастополя. І хоч радянські війська понесли значні втрати в оборонних боях, тисячі бійців і командирів потрапили в полон, ворог також заплатив дорогу ціну. Героїчна оборона Києва та Одеси допомогла Радянській Армії зірвати фашистський план блискавичного наступу на Москву, Крим та Кавказ.

У Голосієвому під Києвом пролунав перший залп реактивної артилерії — легендарних «катюш», — який викликав цілковиту розгубленість і паніку в стані ворога. «Незабутнє видовище! Величезні палаючі факели з виттям і гуркотом шугонули над лісом, перекинулись на позиції ворога, несамовитим полум'ям упали на фашистські окопи. Фашисти тікали з таким поспіхом і розгубленістю, що покидали зброю»

Родимцев О.І., генерал-полковник, Герой Радянського Союзу

Мільйони синів і дочок України билися з ворогом в лавах Радянської Армії і Військово-Морського Флоту. В 650 винищувальних батальйонах налічувалося 150 тисяч бійців. До народного ополчення вступило близько 1,3 млн. чоловік. Понад 2 млн. брали участь у спорудженні оборонних укріплень.

Тільки під Києвом працювало близько 500 тисяч чоловік. 29 серпня 1941 р. в Київському драматичному театрі ім. Франка відбувся загальноміський мітинг молоді. Під час мітингу стало відомо, що ворог прорвав оборону і наближається до міста. Присутні у залі прийняли одностайне рішення: всім стати до зброї, а мітинг продовжити після ліквідації небезпеки.

Коли пізно ввечері молодь знову зібралася в театрі, багато стільців лишилися вільними. Понад 200 юнаків та дівчат не повернулися з поля бою. Ворог шалено наступав. У складних умовах з липня по жовтень 1941 р. з України було евакуйовано понад 500 великих підприємств, які продовжували працювати в різних куточках тодішнього Радянського Союзу.

Український учений, академік Є.О.Патон на Уралі в короткі терміни розробив унікальні швидкісні методи зварювання броні літаків (для штурмовиків Іл-2) і танків, за що у 1943 р. був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

З 29 вересня по 4 листопада оборонялися радянські війська в районі Донбасу. Фашистам зі значними втратами вдалося оволодіти південно-західною частиною Донбасу, вийти на підступи до Ростова, але не вдалося оточити і знищити війська Південного фронту під командуванням генерала-полковника Я.Т.Черевиченка. Вже в цих кровопролитних боях розвалювався план фашистської «блискавичної війни».