35. Столипінська аграрна реформа та її наслідки

Жорстока політична реакція супроводжувалася погіршенням економічного становища в Росії. Скорочувалося і припинялося виробництво, зростало безробіття, гостро стояла проблема малоземелля та безземелля. Щоб припинити сповзання країни у прірву і зміцнити економіку в умовах монархічного режиму, в Росії вдруге після 1861р. було проведено аграрну реформу, її ініціатором виступив П. Столипін. Логічним продовженням модернізаційних процесів в Росії в середині ХХ-го ст. комплекс реформ, розпочатих указом 9-го листопада 1906 р. В його основі були покладені три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Основою аграрної реформи П. Столипіна була ставка на особисту ініціативу та, конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності у бідності

Столипінська аграрна реформа комплексно вирішувала цілу низку важливих завдань: підняти ефективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарність селянського господарства, утворити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. У перспективі здійснення Столипінської програми обіцяло поліпшення ситуації у суспільстві. Однак вона значною мірою була зустрінута вороже. Проти неї виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. В цілому селянство також дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Це було зумовлено природним консерватизмом селян, зрівняльною психологією і невірою у власні сили.

Реформи Столипіна найбільший успіх мали в Україні. Цю обставину слід пояснити особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Упродовж 1907-1915 рр. на Правобережжі вийшли з общини 48 % селян, на Півдні - 42 %, на Лівобережжі -16,5 %. На 1916 рік утворилося 440 тисяч хуторів, що становило 14% селянських господарств. Селяни купили майже 500 тис. десятин землі. Ці показники були значно вищі, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилося на хутори 10,3%. Аграрні перетворення прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвитку кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Україна стала житницею Російської імперії, вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40%, ячмінь близько 50% загальноросійського експорту цих культур.

Проте в результаті проведення Столипінської аграрної реформи так і не вдалося остаточно зруйнувати селянську общину. Не було ліквідувань і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський банк робилися владою досить активно. Аграрна реформа привела до соціального розшарування серед селянства, скорочення земельних наділів, і навіть до обезземелення селян. Уряд втілював програму переселення найбідніших селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу. На нові землі протягом 190б-1912 рр. виїхало з України майже 1 млн. осіб. Через погану організацію процесу переселення, важкі умови життя третина переселенців померла, а четверта частина повернулася в Україну.

Отже, аграрні реформи на початку ХХ століття не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє фінансування та погану організацію реформаційних заходів, відсутність соціальної бази, загибель Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на рейки буржуазного розвитку.

36. На початку нового століття українська економіка залишалася аграрно-сировинним придатком «всеросійського ринку». Головним багатством її була земля, а основним товаром - продукція сільськогосподарського виробництва. He вирішеним залишалося аграрне питання: 32 тисячі дворян володіли 11 млн. десятин землі, у той час як на 3 млн. селянських господарств припадало 20 млн. десятин наділів. Це означало, що майже половина селянських дворів по всій Україні мали по 5 десятин землі, яких не вистачало для утримання родини.

Польським поміщикам на Правобережжі належало 1,6 тис. десятин землі та угідь. Здаючи землю в оренду селянам, поміщики брали непомірно високу платню: на Полтавщині оренда десятини коштувала 13 рублів. Поширена була і подвійна оренда: великі угіддя поміщик здавав куркулям, а ті, у свою чергу, за ще вищу плату - своїм односельчанам.

У 1901 р. Російську імперію охопив голод: від нестачі їжі потерпали мільйони селян.

Швидкий післяреформений промисловий розвиток у кінці 90-х pp. почав повільно гальмуватися, а на початку 1900-х pp. перейшов у тривалу економічну кризу. Охопила вона найперше головні галузі економіки - вугледобувну, залізорудну, металургійну. Почалося скорочення виробництва, а відтак закривалися заводи і фабрики, звільнялися тисячі людей. Будівництво залізниць скоротилося вчетверо, видобуток залізної руди у Криворіжжі зменшився в півтора рази, 24 копальні закрились. У Донбасі не діяла 81 вугільна шахта, 13 доменних печей. Без роботи залишилося понад 100 тис. робітників.

Щоб запобігти кризовим явищам, причина яких полягала у звуженні внутрішнього ринку внаслідок різкого зменшення купівельної спроможності населення, промисловці почали об'єднуватися для спільного виробництва і збуту продукції. У промисловості з'явилися великі об'єднання - монополії, що контролювали цілі галузі економіки.

Ще в кінці XIX ст. об'єдналися «цукрові барони», створивши у Києві «Союз цукрозаводчиків», у якому перед вели Харитоненко, Браницький і Бобринський. Протягом перших років нового століття утворилися такі монополії, як Донецько-Юзівське металургійне товариство, Нікопольсько-Маріупольське гірничопромислове товариство, синдикати (об’єднання) «Продамет» і «Продвугілля», що контролювали видобуток і збут вугілля та металу.

Тяжке економічне становище у промисловості й сільському господарстві викликало хвилю робітничих страйків, селянських розрухів і заворушень, що яскраво засвідчили: у Російській імперії назріває революційна криза. Великий страйк охопив у 1903 р. всю Південно-Східну Україну, коли страйкувало понад сто тисяч чоловік у Катеринославі, Одесі, Києві, Харкові, Луганську, Миколаєві, Херсоні. Коли робітники виходили на мітинги і демонстрації, їх розганяла поліція і війська, проливаючи кров.

Значно активізувався селянський рух за справедливий перерозподіл землі. Тільки у березні 1902 р. на Полтавщині селяни погромили сорок поміщицьких маєтків. А в цілому за цей рік по Україні прокотилося 145 селянських заворушень, особливо активних на Харківщині та Полтавщині.

Конфліктувало з урядом і студентство, яке стало базою поповнення революційних партій та організацій. Коли у 1901 р. цар віддав у солдати 183 студента Київського університету за вчинені «безпорядки», по всіх вищих школах України та Росії прокотилася хвиля страйків солідарності. Уряд вдався до нових репресій, масово виключаючи молодь з вузів, розширюючи тим самим соціальну базу своїх потенційних ворогів і прискорюючи революційний вибух.

Поглибленню соціально-економічної кризи і наближенню революції сприяла й російсько-японська війна, на яку мобілізовано тисячі українців і в якій Росія зазнала ганебної поразки. Революційна напруженість, що заполонила Наддніпрянщину, відбилась і на Галичині. У травні 1902 р. Львів охопив страйк і демонстрація будівельників, які придушувалиурядові війська, вбивши 5 і поранивши 200 робітників. Улітку того ж року пройшов організований Радикальною та Національно-демократичною партіями широкомасштабний бойкот жнив, у якому взяло участь понад 100 тисяч сільськогосподарських робітників. Оскільки маєтки і земельні латифундії належали полякам, поміщики представляли соціальний протест як намагання українців витіснити поляків з їхньої «отчини» - Східної Галичини. Проте, попри інтриги магнатів, їм довелося піти на поступки селянам, збільшивши платню і скоротивши робочий день. Галицькі селяни здобули перший досвід організованої соціально-політичної боротьби.

В умовах економічної кризи і все чіткіше окреслюваної близької революції значно зростала політична активність суспільства - як українського національно-визвольного, так і всеросійського революційного руху.

Найпершою політичною партією свідомих українців, з усіма притаманними їй рисами, стала створена у січні 1900 р. в Харкові групою молоді на чолі з Дмитром Антоновичем (сином історика), Миколою Махновським та Михайлом Русовим. Революційна українська партія. Це була добре законспірована організація, керована центральним комітетом. Програма партії - боротьба за окрему українську державу - була викладена у брошурі «Самостійна Україна», написаній Миколою Міхновським. Партія мала шість великих осередків на Наддніпрянщині й два закордонних бюро у Львові та Чернівцях. У Галичині друкувалися періодичні видання партії - «Селянин» і «Гасло», що таємно провозилися й у підросійську Україну.

Теоретичні суперечки навколо проблеми, що є первинним - національне чи соціально-економічне визволення, призвели до утворення в партії кількох фракцій (груп), які щодалі ставали більш самостійними, і зрештою з Революційної української партії виділилося кілька груп, що утворили окремі незалежні партії.

У 1902 р. палкий націоналіст Микола Міхновський створив нечисленну Українську народну партію, що повела радикальну боротьбу за національні права. Гучною акцією УНП став вибух під пам'ятником Пушкіну в Харкові - його М. Міхновський обрав як єдиний у місті достойний об'єкт, символізувавший ненависну русифікацію та приниження національної гідності.

Одночасно з групою Міхновського з РУП вийшли представники Української соціалістичної партії, теж нечисленної та малодіяльної.

У 1904 р. РУП остаточно розпалася на дві партії. Група революціонерів на чолі з Мар'яном Меленевським, які вважали головною боротьбу за соціальне визволення і прагнули до об'єднання з РСДРП (меншовиками) на платформі марксизму, вийшли з РУП і створили Українську соціал-демократичну спілку, що виступала під назвою «Спілка». Всі, хто їх не підтримав, а серед них - Микола Порш, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, утворили у 1905 р. Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка вирішила надалі поєднати визволення України із встановленням у новій національній державі справедливого соціального порядку.

З початком століття помітно політизувалися і колишні громади та їхні організації. Серед громадівської молоді все більшої популярності набували гасла РУП, і все більше юнаків покидали респектабельних культурників і переходили до більш рішучих політичних революційних груп. 3 огляду на це, молодше покоління громадівців, яких очолив землевласник з Херсонщини і великий меценат Євген Харлампійович Чикаленко, виступили за перетворення Загальної української організації у політичну партію. Після довгих дискусій і нерішучості у 1904 р. із ЗУО було створено Українську демократичну партію, що виступала за конституційну монархію і за федерацію України з оновленою Росією, з гарантією їй культурно-національної автономії. Поруч з нею, у рамках цієї програми діяла група громадівців, котрі називали себе Українською радикальною партією, позаяк пропонували більш рішуче боротися за національні права українців. У 1905 р. обидві партії об'єдналися, утворивши Українську радикально-демократичну партію.

Своєю ліберальною (і дещо консервативною) поміркованою програмою УРДП нагадувала російських кадетів, позаяк теж виступала за конституційну демократію і за автономію України у складі парламентської російської монархії.

Серед неукраїнських партій, що діяли в Україні, вирізнялися перш за ІСС російські - створена 1901 р. народниками, які прийняли за ідеологію Марксизм, партія соціалістів-революціонерів (есерів) і заснований 1904 р. «Союз освобождения», що згодом прибрав назву партії конституційних демократів (кадетів), до яких увійшли представники інтелігенції, діячі земств, промисловці. Російський уряд також підтримував формування, які у народі дістали назву «чорної сотні». Це монархічні реакційні шовіністичні групи на зразок «Російської монархічної партії», «Союза русского народа», «Союза архангела Михаила» тощо. Вони вели шалену антиукраїнську діяльність, а свій авторитет підкріплювали періодичними єврейськими погромами під гаслом «Бей жидов, спасай Россию!»

Певний час існувала в Одесі й робітнича група «зубатовців». Свою назву вона дістала від прізвища жандармського полковника Зубатова, котрий створював робітничі організації, протиставляючи їх соціалістам та націоналістам. Але зубатовські групи швидко розпалися.

У 1903 р. за кордоном марксистська Російська соціал-демократична робітнича партія провела свій другий з'їзд, на якому були й представники від України - євреї та росіяни. Ніким не помічена тоді подія мала у подальшій перспективі фатальні наслідки для Російської імперії, у тому іі для України. На цьому з'їзді в партії відбувся розкол на дві фракції - меншовиків і більшовиків. Останні повели боротьбу за повалення царизму, збереження єдиної та неподільної «Великої Росії» і встановлення у ній влади особливого типу, так званої «диктатури пролетаріату».

Діяли в Україні також численні осередки єврейських партій (соціалістів, сіоністів, соціал-демократів) та Польської партії соціалістичної (ППС). Майбутній президент і маршал Польщі, активний діяч цієї партії Юзеф Пілсудський, тривалий час жив і навчався у Харкові. В усіх неукраїнських партіях брали участь і українці, які кожен по своєму думали, що таким чином сприятимуть благу і свого народу. До українського руху, зокрема до РУП, ці партії ставилися по-різному. Якщо одні з них - есери, Бунд, польські соціалісти - співпрацювали з тих чи інших питань, то більшовики, чорносотенці та монархісти вважали український рух найпершим ворогом «єдиної і неділимої» й охрестили його «сепаратизмом, націоналізмом, мазепинством, зрадниками» тощо.

Активізувалася проросійська пропаганда й у Галичині. У 1900 р. войовничо настроєні «москвофіли», яких гнітили успіхи радикалів і народовців, заснували «Русскую народную партию», проголосивши цілковите підкорення українців Російській імперії. Одержавши від царя великі гроші на свою зрадницьку роботу, «москвофіли» повели українське суспільство до дальшого згубного розколу, який швидко дасть себе знати.

37. На 1917 рік українські землі не були об’єднаними в єдине ціле. Їх більша частина – Лівобережжя, Правобережжя та Південь, або так звана Наддніпрянська Україна, перебували у складі Російської держави. Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття входили до складу Австро-Угорської імперії. Український народ не мав своєї національної держави, був роз’єднаний на частини, зазнавав, окрім соціального, і національне гноблення. На початку 1917 р. у Росії, а отже і в Україні, різко загострилися протиріччя між працею та капіталом, між селянами та поміщиками, між пригнобленими народами та метрополією. Прогресивні сили прагнули демократизувати державний і суспільний лад, вивести країну на цивілізований шлях розвитку. Перша світова війна, збільшивши злигодні та страждання народних мас, прискорила визрівання політичної кризи. Царський уряд і дворянсько-чиновнича правляча верхівка намагалися зберегти непорушним самодержавно-поліцейський режим, який гальмував увесь суспільний прогрес країни, що викликало незадоволення майже всіх верств населення. У цих умовах і вибухнула Лютнева революція. Специфічним в Україні було те, що село в своїй переважній більшості було українським, а місто – багатонаціональним. У Наддніпрянській Україні в містах переважали росіяни, зросійщені українці й євреї, а в західноукраїнських землях – поляки і євреї. За даними загального перепису населення 1897 р. лише 30% міських жителів вважали своєю рідною мовою українську. Зросійщеному міському загалу були чужі національні потреби українців. Ця обставина відіграла дуже негативну роль у перебігу української революції в містах. Напередодні 1917 року в Наддніпрянській Україні високого рівня розвитку досяг ряд галузей капіталістичної промисловості. Україна давала тоді 71% загальноросійського видобутку вугілля, 68% виплавки чавуну та 58% - сталі, 80% виробництва цукру. Донецько-Криворізький басейн був основною вугільно-металургійною базою всієї Росії. Існували такі великі промислові центри, як Харків, Катеринослав, Одеса, Луганськ, Миколаїв та ін. У 1917 р. у Наддніпрянській Україні нараховувалося до 900 тис. промислових робітників, а всього пролетарів – 3,6 млн. на 27,5 млн. населення. Це грізна сила в період революції, сильна своєю концентрацією на великих підприємствах, згуртованістю й організованістю. Але пролетаріат був багатонаціональним, зрусифікованим і у своїй масі байдужим до української національної ідеї. Напередодні 1917 р. у Наддніпрянській Україні селяни становили 20,2 млн. чол., або 73,5% всього населення. До 90% складали українці. У 1914 р. селянам належало 20,6 млн. дес., або 52,3% всіх земель. Інші землевласники (поміщики, церква, держава і т.п.) володіли 19,7 млн. дес., або 47,7% усього земельного фонду. Зокрема, 5 тис. великих поміщиків мали 8 млн. дес. – пересічно по 1600 дес. на господарство. Водночас майже 2 млн. із 3,8 млн. селянських дворів володіли не більше 2 дес. на господарство, а понад 600 тис. дворів не мали землі зовсім. Отже, більшість селян знемагала від малоземелля та безземелля, поміщицького гноблення й кабали. Вони прагнули здобути поміщицьку землю, позбутися соціального гноблення. Але національна свідомість абсолютної більшості українських селян була не вироблена, вони не розуміли необхідності боротьби за українську державу, не усвідомлювали того, що без національного визволення неможливе соціальне визволення. Потрібен був час і кадри для національного пробудження села. Напередодні 1917 р. ця робота була далека від завершення. Українська національно свідома інтелігенція була малочисельною й організаційно роздробленою, її вплив у суспільстві був не значним. До того ж, серед українських політичних діячів переважали автономісти, які виступали за національно-територіальну автономію України у складі Росії, а переконаних прибічників незалежності України було обмаль, що теж негативно вплинуло на перебіг української революції та становлення Української Народної Республіки.

1. 1. Лютнева демократична революція і Україна

Повалення царського самодержавства

27 лютого 1917 р. під натиском революційних сил у Росії була повалена монархія Романових. Повсталі маси, за прикладом 1905 року, створили Петроградську раду робітничих і солдатських депутатів, у якій переважали представники соціалістичних партій, зокрема есери та меншовики. Головою виконкому Петроградської ради став лідер меншовицької фракції у державній думі М.Чхеїдзе. Державна дума заснувала Тимчасовий комітет на чолі з її головою, одним з лідерів партії октябристів, М.Родзянком. Думський комітет за погодженням із виконкомом Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів створив Тимчасовий уряд, який ставав вищим виконавчим органом влади до скликання Всеросійських Установчих зборів. До нього ввійшли представники партій кадетів, октябристів, позапартійні й один есер. На чолі уряду став голова Всеросійського Союзу земств і міст князь Г.Львов, міністром закордонних справ – лідер кадетської партії П.Мілюков, військовим і морським міністром – лідер “Союзу 17 октября” О.Гучков, міністром фінансів – один із найбагатших цукрозаводчиків і землевласників, зросійщений українець М.Терещенко. Від соціалістів до уряду був включений трудовик, а згодом есер О.Керенський, який зайняв пост міністра юстиції.

Утворення місцевих органів влади Тимчасового уряду

У ході Лютневої революції повсталі маси ліквідовували місцеві органи царської влади. У містах, у тому числі і в Україні, у перші дні революції створилися “ради об’єднаних громадських організацій” або “комітети громадських організацій”, “громадські комітети”, які ставали представницькими органами місцевої влади Тимчасового уряду. Їх очолювали переважно голови губернських і повітових земських управ. У губернії та повіти Тимчасовий уряд призначив своїх комісарів, які замінили губернаторів і повітових справників. У волостях замість волосних старшин органами влади стали виборні виконавчі комітети.

Організація рад

Після одержання звісток про перемогу революції в Петрограді народні маси України розвинули велику активність. Вони збиралися на мітинги, демонстрації, роззброювали поліцію, усували, розганяли й арештовували представників місцевої царської влади, звільняли політичних в’язнів, створювали свої організації: ради, фабрично-заводські комітети, профспілки, селянські та солдатські комітети, загони народної міліції. У Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві ради робітничих депутатів виникли вже 2-6 березня. За кілька днів ради були створені в багатьох інших містах – Луганську, Полтаві, Бахмуті, Юзівці, Чернігові та ін. На кінець березня уже налічувалося не менше 160-170 рад. У більшості рад України, як і всієї Росії, спочатку переважали представники партій меншовиків і есерів. Меншовики й есери закликали трудящих виявляти довіру Тимчасовому урядові, підтримували його внутрішню та зовнішню політику; всі основні питання революції, на їх думку, мали вирішити Всеросійські установчі збори, підготовку до скликання яких і мав провести Тимчасовий уряд. Завдяки підтримці народних мас, ради мали значний вплив на політичне життя та часто самочинно вирішували питання, які належали до компетенції державної влади і, зокрема, Тимчасового уряду. Це дало підстави лідеру більшовиків В.Леніну вважати, що після Лютневої революції в усій Росії створилося двовладдя – влада Тимчасового уряду та влада рад. Навряд чи є достатні підстави для такого твердження, оскільки державну владу проводив Тимчасовий уряд, а ради проводили лише акції з різних окремих питань, які, на їх погляд, відповідали інтересам мас, але насправді часто дезорганізовували життя й посилювали анархію.

Утворення Української Центральної Ради

Повалення царизму відкрило шлях для розвитку національно-визвольного руху пригноблених цариз-мом народів, зокрема українського. Для об’єднання дій сил, які брали участь в українському національно-визвольному русі, 4 березня 1917 р. у Києві за ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) була створена Українська Центральна Рада. До її складу ввійшли представники різних політичних партій, організацій і груп – поступовці, українські соціал-демократи та інші. Головою Центральної Ради став М.Грушевський. Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) народився 17 вересня 1866 р. у Холмі (тоді Царство Польське у складі Росії) у сім’ї вчителя. З 1869 р. батька перевели на Кавказ, де призначили директором народних училищ спочатку у Ставрополі, згодом у Владикавказі. Грушевський після закінчення класичної Тифліської гімназії прослухав курс історико-філологічного факультету Київського університету, під керівництвом професора В.Антоновича захистив магістерську дисертацію. У 1894 р. був запрошений професором у Львівський університет (тоді Австро-Угорщина), читав курс історії України. У 1898-1913 рр. очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, вів велику наукову й організаційну роботу. Підготував і видав багато наукових і публіцистичних праць, зокрема багатотомну “Історію України-Руси”. У 1914 р., з початком Першої світової війни, перебуваючи в Києві, був заарештований і відправлений на заслання до Симбірська, а потім до Казані. У 1916 р. Грушевському було дозволено переїхати до Москви, а звідси після Лютневої революції в березні 1917 р. він негайно прибув до Києва, де його й було обрано головою Української Центральної Ради. Учасники українського національного руху на своїх демонстраціях, мітингах і зборах вимагали визнання Тимчасовим урядом національно-територіальної автономії України у складі Російської федеративної республіки, виступали за вільний розвиток української мови та культури.

38. З перших днів національної демократичної революції відбувалося згуртування національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, – Української Центральної Ради. З ініціативою її утворення виступили водночас українські самостійники і тупів ці.

У Києві самостійників на той час очолював М. Міхновський – палкий прихильник ідеї незалежності України. Під час Першої світової війни Міхновський був мобілізований до царської армії і як юрист служив у чині поручника в Київському окружному суді з початком революції він поринув у вир політичного життя.

З березня 1917 року самостійники оголосили про організацію УЦР, що мала перетворитися на орган тимчасового правління незалежності України. З часом Рада повинна була скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

До діяльності Центральної Ради ввійшли представники усіх всіх українських партій – Української соціал-демократичної робітничої партії (УПСР), Української народної партії (УНП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), дрібних партій. Очолював Центральну Раду видатний український історик, активний діяч національного руху М. Грушевський. важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, П. Христюк та інші.

Членами Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, історики, юристи, інші представники інтелектуальної еліти. Діяльність Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання, досягнення автономії України.

В. Винниченко, керівник однієї з найважливіших у Центральній раді Української соціал-демократичної робітничої партії писав пізніше: "Нічим не поступав з своєї соціально-політичної партійної програми ні на мить не спиняючи своєї роботи серед українського пролетаріату, ми в той же час у самій Центральній Раді свідомо окладали надалі вирішення гострих соціальних питань. Бо ми боялись, що не досить зміцнена, усталена національна єдність може хитнутись, розбитись через незгоду в сфері соціального будівництва". Це з часом поздавлювало вплив Центральної влади на трудящі верстви українського населення.

Резиденцією Центральної Ради був Педагогічний музей у Києві. На місцях створювалися губернські, повітові й міські національні Ради.

Розпочавши свою діяльність із нечисленної групи відомих діячів українського національного визвольного руху, УЦР з часом перетворилася на справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний, своєрідний український парламент.

Вплив Центральної Ради далеко переважав вплив рад робітничих і солдатських депутатів, які орієнтувалися головним чином на частину міського населення і не українізовані підрозділи армії. Повний склад Ради восени 1917р. становив 822 члени. Формувалася вона за рахунок громадських організацій, політичних партій, територіальних представництв тощо. Всеукраїнська Рада селянських депутатів мала в УЦ 212 членів, Всеукраїнська рада військових депутатів – 158, Всеукраїнська рада робітничих депутатів – 100. політичні партії, професійні, а пізніше й національні групи чи регіональні інтереси.

Центральна Рада об'єднала більшість громадських об'єднань, організацій, які діяли в Україні в післяреволюційну пору. За цими об'єднаннями стояла більшість жителів в Україні. Це дозволяло УЦР всі законні підстави виступати в ролі загальнонаціонального представницького органу.

В умовах загальнонаціонального піднесення Центральна рада наважилася на рішучий крок: 10 червня схвалила і того ж дня урочисто проголосила на Всеукраїнському військовому з'їзді Універсал "До українського народу на Україні й поза Україною сущою", пізніше названий Першим універсалом, проголошував автономію України і закликав народ до організації нового політичного ладу в Україні.

В Універсалі проголошувалося: "Хай Україна буде вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані все людним рівним і традиційним голосуванням Всенародні українські збори (Сейм) ".

В Універсалі висловлювалася надія на те, що неукраїнські народи, які живуть разом в Україні з українцями будуватимуть автономний устрій, здатний покінчити з безладдям у краї.

Універсал справив величезне враження на суспільство. З місць йшли сотнями телеграми, в яких висловлювалися солідарність з Радою і запевненням у щирій підтримці.

Іншою була реакція на універсал з боку Тимчасового уряду.

У другому універсалі датованому 3 (16) липня 1917 року зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України.

Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалась територія, на яку мала поширюватися вада Центральної Ради. Не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжували існувати.

7 листопада УЦР виступив зі своїм Третім універсалом, яким проголошувалося створення Української народної республіки (УНР), як автономної державної одиниці Російської республіки. УНР планувала вступити у федеральні відносини з тими державами, які сформувалися на руїна імперії, і, звичайно, без більшовицьких урядів.

Юрисдикція поширювалася на дев'ять українських губерній. Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку української революції. Рішення Центральної Ради відбилося на настрої більшості населення України.

Наприкінці жовтня – на початку листопада 1917 року в Україні за винятком деяких районів Донбасу співвідношення сил було на користь Центральної Ради, яка відповідно до пануючих серед населення настроїв, проголосила утворення УНР.

39. Про переворот у Петрограді в Києві дізналися ввечері 7 листопада. На спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів більшовики закликали до переходу влади до рад, але есери та меншовики стояли за підтримку Тимчасового уряду. До підтримки уряду схилялися міська дума, а головне - штаб Київського військового округу.

Пізно ввечері відбулося засідання Малої ради, яка створила підзвітний Центральній Раді Крайовий комітет з охорони революції в Україні. По суті, це була перша публічна заява Центральної Ради про переобрання влади до своїх рук. Проте, не бажаючи мати вигляд узурпатора влади, вона запросила до Комітету охорони революції представників політичних партій (у т. ч. російських і єврейських), громадських організацій, представників рад Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава. Наступного дня Комітет оприлюднив свою першу постанову. В ній попереджалося, що погроми, бешкети і непорядки будуть нещадно придушуватися на всій території України. 9 листопада Комітет звернувся з відозвою до населення України, в якій повторив заклик зберігати спокій і рекомендував революційним та демократичним організаціям об'єднуватися в місцеві комітети для охорони революції. У відозві підкреслювалося, що влада Комітету поширюється на дев'ять губерній України.

Про це було повідомлено командування Київського військового округу. Однак командуючий округом генерал М.Квецинський та комісар округу І.Кирієнко вороже поставилися до створення Крайового комітету, а включення до його складу представників більшовицької партії Крейсберга та Затонського дало формальну підставу для заяв про неправочинність Комітету. Щоб не загострювати конфлікт і залучити на свій бій якомога більше демократичних сил, Центральна Рада 9 листопада винесла резолюцію про владу в країні. В ній ішлося про перехід влади "до рук революційної демократії", а не до рад робітничих і солдатських депутатів. УЦР висловилася проти повстання у Петрограді і заявила про власну готовність боротися "з усякими спробами піддержати бунти на Україні".

Одразу після голосування резолюції більшовики оголосили про свій вихід із Центральної Ради і Крайового комітету. Вони запропонували організувати в Києві ревком і передати йому всю владу в місті. Рада робітничих депутатів цю пропозицію схвалила.

Тим часом 10 листопада до Києва прибули очікувані штабом КВО козача дивізія та загони чехословаків. Командування штабу вирішило спочатку завдати удару по більшовиках як найрадикальніших елементах. 10 листопада частини штабу оточили Марийський палац, де засідала Рада робітничих депутатів, і арештували утворений більшовиками ревком. Правда, більшовики одразу ж створили другий ревком. Ситуація в місті вийшла з-під контролю і обернулася рядом збройних інцидентів переважно на Печерську, навколо заводу "Арсенал". Бої тривали до 13 листопада і закінчилися поразкою штабу округу.

У місті почала роботу узгоджувальна комісія, завданням якої було унормувати ситуацію в Києві. До її складу увійшли всі впливові політичні сили, включно з більшовиками. Комісія вирішила вивести з міста викликані штабом К ВО військові частини, демократизувати штаб КВО, повернути місто до мирного життя. Комісія визнала за УЦР повноту влади. 14 листопада Генеральний секретаріат призначив командуючим КВО полковника В.Павленка. Того ж дня робітники Києва припинили страйк, а чсрвоногвардійці перейшли до загонів вільного козацтва. Більшовицький ревком продовжував існувати, але жодних претензій на владу не заявляв. 16 листопада об'єднане засідання виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів визнало Центральну Раду крайовою владою.

12 листопада на сьомих загальних зборах УЦР М.Грушевський зробив доповідь про проект Конституції України, в якій озвучив ідею проголошення Української держави. Це мала бути демократична республіка, в якій не передбачалося жодного місця авторитарному режимові, а виконавча влада була поставлена в чітко окреслені рамки. Україна мала бути унітарною державою з широким місцевим самоврядуванням та конституційним забезпеченням прав національних меншин. Верховне право в Українській демократичній республіці забезпечувалося не за федеративним центром, а за українським народом в особі Всенародних зборів України.

Кількома днями пізніше питання про проголошення України демократичною республікою було переведено в практичну площину. 19 листопада Генеральний секретаріат обговорив проект 111 Універсалу Центральної Ради, головна ідея якого була передана через цілком конкретне політичне рішення: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою".

III Універсал можна вважати одним із найрадикальніших і найкон-структивніших документів, які вийшли зі стін Центральної Ради. Він відкинув унітарний принцип державного устрою Росії. Але йшлося не про автономію України в Росії в баченні Тимчасового уряду, а про принципово нове майбутнє державне утворення. Універсал виходив з факту поширення влади Генерального секретаріату на 9 губерній України, а також розширення його компетенції. За III Універсалом Генеральний секретаріат перестав виконувати роль передавального механізму у вертикалі виконавчої влади. Він отримав повноваження і статус повноцінного українського уряду, а Центральна Рада забезпечила собі до проведення Українських Установчих зборів права найвищого законодавчого органу влади.

Важливою відмітною рисою Універсалу була його соціально-економічна платформа. Вона містила в собі вирішення земельного питання, робітничу політику, державний контроль за виробництвом, негайне припинення світової війни, скасування смертної кари, нову судову систему, поширення прав місцевого самоврядування, забезпечення демократичних свобод особи та національних меншин. У всіх цих напрямах Центральна Рада пішла значно далі Тимчасового уряду, і не набагато відстала від більшовиків. У всякому разі є підстави говорити проте, що III Універсал задовольнив революційні (національні й соціальні) очікування переважної більшості українського суспільства.

Вотумом довіри до Центральної Ради стали вибори до Всеросійських установчих зборів, що відбулися 25 листопада. За українські списки у Волинській та Київській губерніях голосувало майже 87 %, у Подільській - 92, у Полтавській - понад 75, у Катеринославській та Чернігівській - 54 % виборців.

Праві російські політичні сили, які з недовірою ставилися до діяльності УЦР за часів Тимчасового уряду, проголошення Української Народної Республіки розцінили як сепаратистську акцію, спрямовану на розвал Росії. В Київській міській думі кадети виступили із заявою про те, що III Універсал був узурпацією прав Всеросійських Установчих зборів. Майже аналогічною була позиція київських меншовиків.

Наміри авторів III Універсалу провести демократичну земельну реформу на користь безземельного селянства викликали протести союзу земельних власників, об'єднання цукрозаводчиків та польської земельної ради. їх підтримали фінансові кола, які блокували фінансові потоки. Це був потужний важіль тиску на молодий український уряд, який 29 листопада був змушений вдатися до роз'яснень у земельній справі, які не стільки заспокоїли правих, як розбурхали лівих.

III з'їзд УПСР, який відбувся в Києві 4-6 грудня 1917 р. і на якому помітну роль відіграли ліві українські есери, застеріг Центральну Раду від того, щоб брати за основу своєї діяльності не соціальний, а національний чинник, оскільки в такому разі вона може втратити підтримку трудового народу України.

40. 28 лютого 1917 р. у Києві стало відомо про Лютневу революцію в Петрограді та падіння царизму. За лічені дні політичне життя, що майже завмерло під час Першої світової війни, набуло небачених до того легальних форм та різноголосся. Політичні партії вийшли з підпілля, про себе заявило багато громадсько-політичних організацій Києва. Були створені, зокрема, Українська Центральна Рада та Київська рада робітничих депутатів. Тож почалася історична доба Української революції.

Організацією, що формувалася з метою координації українського руху, стала Українська Центральна Рада. Головою її було обрано визначного українського громадсько-політичного діяча та історика Михайла Грушевського. Домагаючись автономії для України, Центральна Рада розпочала діалог із Тимчасовим урядом Росії, який був перерваний жовтневими подіями у Петрограді.

Про революцію у Києві стало відомо надвечір 25 жовтня. Більшовики Києва заявили про свій вихід із Центральної Ради та закликали до повстання для захоплення влади. Центральна Рада, натомість, висловилася проти повстання в Петрограді та заявила, що боротиметься проти будь-яких спроб підтримки цього повстання в Україні. До Києва для підтримки частин Київського військового округу, вірних Тимчасовому уряду, прибули козача дивізія та загони чехословаків. 28 жовтня війська оточили царський (Марийський) палац, де перебував виконавчий комітет рад робітничих і солдатських депутатів та утворений при ньому революційний комітет (ревком). Членів ревкому було заарештовано.

На кілька днів контроль над ситуацією в місті Центральна Рада втратила. Збройне повстання на Печерську, головним чином біля заводу «Арсенал», було непідготовлене, не мало плану та мети, кількість повсталих була незначною. Справа, кінець кінцем, вирішилась на користь Центральної Ради. Воєнні дії у місті були припинені, повнота влади по охороні міста покладалася на Українську Центральну Раду, що мала діяти разом із органами міського самоврядування та радами солдатських і робітничих депутатів.

Утім, уже в січні 1918 р. для Центральної Ради настали скрутні часи: 16 січня (за старим стилем) в місті почалося повстання робітників київських заводів, які захопили значну частину міста. І хоча невдовзі повстання було придушене вірними Центральній Раді січовими стрільцями й гайдамаками, членам Ради довелося тікати з Києва. До міста після 5-денних боїв увійшли червоні війська більшовиків.

1 березня в Київ майже без бою ввійшли гайдамацькі частини на чолі з Симоном Петлюрою та німецькі війська. Німці, які ще донедавна вважалися ворогами, тепер стали союзниками Центральній Раді. За умовами Берестейського миру, який було укладено з державами Четверного союзу, Українська Народна Республіка за продовольчу контрибуцію отримувала воєнну допомогу Німеччини й Австро-Угорщини. «Немцы, железные немцы в тазах на головах, явились в Киев с фельдмаршалом Эйхгорном и великолепными, туго завязанными обозными фурами», - писав Булгаков. Так у місті відновила свою владу Центральна Рада. Та вона не протрималася в Києві й двох місяців: 29 квітня стався новий переворот. У великому приміщенні «Гіппо Паласу» (цирку) на Миколаївській (тепер Архітектора Городецького) вулиці на місці сучасного кінотеатру «Україна» депутати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили гетьманом України Павла Скоропадського. Значну допомогу гетьману надали німці, незадоволені господарчою руїною та неспроможністю уряду УНР дати лад розваленій економіці.

Переворот, котрий ознаменував утворення Української Держави, був майже безкровним. Тільки під час стрілянини 29 квітня на Бібіковському бульварі (тепер бульвар Тараса Шевченка) січові стрільці забили двох офіцерів-гетьманців. Увечері зчинилася стрілянина біля будинку Педагогічного музею, були обстріляні австрійський автомобіль та німецький підрозділ, що розташовувався на Фундуклеївській (тепер Б. Хмельницького) вулиці.

Гетьманці зайняли приміщення Педагогічного музею, а згодом і казарми січових стрільців на Терещенківській вулиці. Наступного дня січові стрільці склали зброю на подвір'ї казарм по вул. Львівській, 24. Одним із наслідків поразки Австро-Угорщини та Німеччини у Першій світовій війні стали революції, що вибухнули в цих країнах. Отже, австрійське та німецьке командування змушене було спішно виводити війська з окупованих територій: адже треба було вирішувати внутрішні проблеми.

Зі свого боку, позбавлена австро-німецької підтримки Українська Держава Скоропадського не спроможна була стримати могутньої хвилі опору народу, який, незадоволении насамперед окупаційним режимом та поверненням поміщиків, тисячами ставав до лав армії Директорії УНР. Скоропадський, у свою чергу, оголосив у Києві мобілізацію. Та це не врятувало його - 14 грудня в місті відбувся черговий переворот. Павло Скоропадський після вступу до Києва українських частин зрікся влади.

Директорія УНР розмістилась у тому самому, що й гетьман, будинку генерал-губернатора на розі Інститутської й Шовковичної вулиць на Липках, взяла в полон кілька тисяч офіцерів-гетьманців, переважно киян, і зробила жест милосердя в умовах громадянської війни - відпустила багатьох з них додому. Та Директорія також не змогла довго протриматися в Києві: непослідовність у зовнішній політиці, невирішеність головного для України аграрного питання відвернула від неї ті народні маси, котрі привели її до влади.

Найпослідовнішою Директорія виявилася у питанні тотальної українізації київських вивісок Під загрозою арешту володарів магазинів вивіски «українізація»: з назв зникали тверді знаки, а російські «и» та «ы» просто й невибагливо заміняли українськими «і» й «и». Ці кумедні вивіски існували в Києві ще довго.

У лютому 1919 р. у Києві з'явилася нова влада. Це знову були червоні війська. Після нетривалих боїв вони в ніч з 5 на 6 лютого ввійшли до Києва. Було створено комендатуру, що зайняла будинок Дворянських зборів на Думській площі (тепер майдан Незалежності). Комендантом Києва став випускник Київської військово-фельдшерської школи, командир Богунського й Таращанського полків Микола Щорс.

Почалися арешти, контрибуції й розстріли. Всеукраїнська ЧК (Чрезвычайная комиссия) розмістилася в колишньому будинку графині Уварової на Катерининській (тепер Липській) вулиці, 16, губернська ЧК - у вже згаданому генерал-губернаторському будинку на Інститутській (тепер -20), а майже навпроти, в особняку Бродських по Садовій, 5 - канцелярія ЧК.

Новий переворот у Києві здійснив колишній царський офіцер отаман Струк. 10 квітня 1919 р. його загони увірвалися до міста з боку Куренівки й захопили більшу частину Києва. Схаменувшись, більшовики розпочали наступ на Київ, який того ж дня здався «червоним».

Більшовики, згідно з ленінським планом монументальної пропаганди, почали кампанію перейменування вулиць і встановлення пам'ятників видатним революціонерам. Драматичний театр став «Театром УСРР імені Шевченка», театр «Соловцов» - «Другим театром імені Леніна», опера названа на честь Карла Лібкнехта, кінотеатри - «І Госкино», «II Госкино»... Іменами видатних революціонерів були названі навіть аптеки, що звучало досить кумедно.

На 1 травня 1919 р. на Софійській площі поруч з пам'ятником Богдану Хмельницькому з'явився дерев'яний обеліск «Перемозі Жовтня». Потім на тому ж місці встановили бюст Леніна та дерев'яну арку-павільйон на згадку про перемоги Червоної армії. Невдовзі в місті стояли гіпсові бюсти Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Льва Троцького, Якова Свердлова, Карла Лібкнехта й Рози Люксембург.

Наприкінці серпня 1919 р. до міста підійшли із заходу українські війська С. Петлюри, а зі сходу - білогвардійські частини. Першими, переборовши відчайдушний опір червоних, 31 серпня місто зайняли петлюрівці. Та майже одночасно з іншого боку до міста увійшли білогвардійці. Розпочаті переговори між обома арміями були зірвані, кілька українських частин було роззброєно, а інші відступили з Києва.

З 1 вересня білогвардійці, що прийшли до влади, розпочали репресії проти більшовиків та киян, які симпатизували їм. Проводилися арешти вже небагатьох заможних киян для отримання викупу. Водночас місто здригалося від єврейських погромів. До них був причетний прийнятий на службу білогвардійцями отаман Струк. Поступово київське життя увійшло в традиційне русло. У центрі міста відкрилися магазини, кафе, ресторани, готелі.

Однак уже 14 жовтня 1919 р. до Києва увійшли червоні війська під командуванням Йони Якіра. Проте затриматись у місті їм не вдалося. Розпочалися контратаки білогвардійців, які після кривавих вуличних боїв 17 жовтня відбили місто.

На цей час припадає масовий від'їзд киян, яким було що втрачати, на південь. А в місті серед населення й у нечисленних підрозділах Добровольчої армії розпочалася епідемія тифу.

Усе це прискорило прихід червоних військ. У ніч з 15 на 16 грудня червоноармійці по тонкій кризі перейшли Дніпро й розпочали жорстокі вуличні бої. Надвечір надійшла допомога із заходу, що й вирішило справу. Цього разу масових репресій не було. Заарештованих петлюрівців та білогвардійців або відправляли на фронт у складі частин Червоної армії, або до концентраційних таборів.

У квітні 1920 р. голова Польської держави Юзеф Пілсудський та голова Української Народної Республіки Симон Петлюра уклали мирний договір, за яким ставали союзниками у боротьбі з радянською Росією. Скориставшись послабленням червоних військ в Україні, українські й польські військові формування розпочали наступ і 6 травня майже без бою увійшли до Києва.

Офіційно оголосили, що до столиці повернувся уряд Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою. Однак польські війська за чисельністю майже втричі переважали українські. У місті півтора місяця ситуація була досить спокійною, аж доки не розпочався новий наступ Червоної армії. Поляки відступили. Разом з ними покинув місто Симон Петлюра. Був зруйнований поляками будинок генерал-губернатора на вул. Інститутській, який так подобався різним київським владам, та три мости через Дніпро.

12 червня Червона армія увійшла до Києва. Це був останній переворот доби національно-визвольних змагань та громадянських воєн. Більшовицька влада остаточно затвердилась в Києві.

41. ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 В РОСІЇ

- перша у світ, історії соціальна революція, проголошена соціалістичною. Відправним пунктом і кульмінацією революції вважаються збройне повалення Тимчасового уряду Росії, сформованого в результаті перемоги Лютневої революції 1917 в Росії, і прихід до влади партії більшовиків, яка проголосила встановлення рад. влади, початок ліквідації капіталізму і перехід до соціалізму. Революція була підготовлена особливостями політ., соціального і екон. розвитку Росії у 19 — на поч. 20 ст., сутнісною ознакою яких було намагання офіц. влади вивести країну на рівень розвинених зх. країн шляхом форсованих реформ, що незмінно закінчувалися контрреформами. За цих умов вирішальний вплив на поглиблення стагнації сусп. організму справила Перша світова війна 1914-18. Революції сприяв уповільнено-непослідовний характер дій Тимчасового уряду як законного правонаступника цар. влади, зокрема: допущення двовладдя, що постало з виникнення і паралельного існування стихійно сформованої рев. влади (рад роб. депутатів, пізніше — рад роб. і солд. депутатів); невирішеність роб., агр. і нац. питань; невизначеність дальшої участі країни у світ, війні. Поглиблення загальнонац. кризи створило передумови для посилення ліворадик. партій у центрі та виникнення відцентрових тенденцій у нац. регіонах, у т. ч. в Україні. В умовах слабкості і хитань офіц. влади навіть у питаннях, які можна було вирішити правовим шляхом, поступово склалася ситуація невідворотності широкого застосування прямої рев. дії. Значною мірою сприяли цьому нігіліст, заперечення права, яке в Росії «йшло справа і зліва», послаблення «особистісної самосвідомості» та «заглиблення у знеособлений колектив» (М. О. Бердяєв). У політ, використанні цієї ситуації найенергійнішою серед політ, сил виявилася більшов. партія на чолі з В. І. Леніним. Більшовики висунули популярні гасла («Мир — народам!», «Влада — радам!», «Фабрики — робітникам!», «Земля — селянам!») і проголосили курс на соц. революцію, вбачаючи в ній початок світ, революції, їхня тактика одержала подвійне тлумачення у л-рі: 1) як уміння акумулювати й адекватно відобразити масові політ, настрої; 2) як популіст, загравання з натовпом. У ніч з 24 на 25 жовтня (6—7 лист.) озброєні робітники, солдати Петрогр. гарнізону і матроси Балт. флоту захопили Зимовий палац, а 26 жовтня (8 лист.) заарештували Тимчасовий уряд. Ці події дали підстави В. І. Леніну констатувати у промові на засіданні Петрогр. ради 25 жовня (7 лист.) перемогу «робітничої і селянської революції» та висловити сподівання, що «третя російська революція повинна у своєму кінцевому результаті привести до перемоги соціалізму». 2-й з'їзд рад [25—27 жовтня (7—9 лист.)], до якого більшовики приурочили збройне повстання і на якому більшість належала їм та лівим есерам, схвалив повалення Тимчас. уряду, прийняв Декрет про мир 1917 і Декрет про землю 1917, а також сформував новий уряд — Раду народних комісарів та вибрав Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет. Подолавши опір вірних Тимчас. урядові сил, більшовики швидко встановили свою владу в більшості пром. центрів Росії та значною мірою поширили її на нац. регіони. Перемозі рад. влади в нац. регіонах сприяло також прийняття урядом 2(15).XI 1917 Декларації прав народів Росії 1917. З метою усунення політ, конкуренції більшовики оголосили поза законом діяльність свого гол. суперника — партії кадетів, заарештували ряд її лідерів та заборонили опозиц. пресу. Водночас, прагнучи до легітим. панування, більшов. партія оголосила вибори до Установчих зборів. Одержавши лише бл. 25 % голосів виборців, наштовхнувшись на відмову Установчих зборів [5(18).І 1918] прийняти ряд ультимативних вимог і не домовившись з ін. впливовими партіями соц. орієнтації (за правих і лівих соціалістів-революціонерів було віддано 58,5 % голосів, за соціал-демократів — 27,6 %), більшовики разом з лівими есерами вдалися до розпуску зборів [декрет ВЦВК від 6 (19).І 1918]. Ця акція не викликала масових протестів і значною мірою виправдувалася нар. невдоволенням самими Установчими зборами, відсутністю у

Росії широкої нар. підтримки інститутів і принципів бурж. демократії. Разом з тим розпуск представниц. зібрання спровокував поляризацію політ, сил і загострення громадян, війни (1918—20), яка невдовзі переплелася з інтервенцією іноз. держав, що постала з прагнення країн Антанти перешкодити виходу Росії з війни.

Продекларувавши необхідність останнього у Декреті про мир, рад. уряд 20.XI (З.ХІІ) 1917 розпочав мирні переговори з Німеччиною. Проте невизначеність позиції Л. Д. Троцького («Ні миру, ні війни»), розрахована на революцію у Німеччині, спровокувала нім. наступ 8.ІІ 1918, що створило небезпеку для самого існування рад. д-ви. У відповідь 23.11 1918 рад. уряд почав формувати Червону армію. 3.III 1918 В. І. Леніну вдалося укласти Брестський мир з Німеччиною та її союзниками. Згідно з договором Росія втрачала бл. 1 млн. км2 території, у т. ч. Україну. В ході революції рад. уряд побудував свою програму на ідеї остаточного «зламу старого державного апарату», розриву з бурж. сусп. розвитком, економікою вільного ринку, політико-правовими стандартами західноєвроп. типу і христ. традицією. Більшовики запропонували «соціалістичну демократію» — держ.-політ, будівництво нового сусп-ва в умовах відсутності необхідних для прогрес, типу державотворення засобів в-ва і кваліфікованих робітників, а також достатнього рівня розвитку громадян, сусп-ва на зразок західного.

Більшовикам вдалося сформувати необхідні органи держ. влади: нар. комісаріати, які здійснювали управління внутр. політикою та вирішували зовнішньополіт. питання; нове військ, керівництво та міліцію; Всеросійську надзвичайну комісію і рев. трибунали; Центральну колегію державного контролю, Вищу раду народного господарства. Було затверджено Положення про роб. контроль, націоналізовано банки, анульовано попередні іноз. і внутр. позики; націоналізовано торг, флот, зовн. торгівлю, приватні залізниці та важку пром-сть; започатковано реалізацію Декрету про землю 1917. 10-18 (23—31).І 1918 3-й Всеросійський з'їзд рад прийняв Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу 1918— політ.-правовий акт конст. характеру, який закріпив завоювання революції і проголосив осн. принципи і завдання соц. д-ви — Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Цей акт увійшов як вступний розділ до Конституції РСФРР (затв. 10.VIІ 1918 5-м Всеросійським з'їздом рад), яка остаточно закріпила основи рад. державності: диктатуру пролетаріату і найбіднішого селянства у формі Республіки Рад, союз робітників і селян, перехід осн. засобів в-ва у власність народу, рівноправність націй.

З прийняттям Конституції РСФРР завершилося в основному формування нової д-ви радянського типу. її дальшу долю було вирішено завдяки політичному прагматизму більшовиків. Інституційно-правове закріплення наслідків Жовт. революції і перехід до політики «воєнного комунізму», створення розгалуженої мережі каральних органів (відділів ВНК) на місцях для боротьби з контрреволюцією і саботажем, організація Червоної армії, застосування «червоного терору» зумовили перемогу в громадянській війні (1918—20), утвердження однопартійної політ.-правової системи з адм.-командними методами управління, утворення багатонаціональної д-ви — Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Ж. р. 1917 в Р. увійшла в історію як явище загальносвіт. масштабу. Вона справила визначальний вплив на розвиток народів Росії. Внаслідок цієї революції протиборство двох різних сусп.-політ, систем (капіталізму і соціалізму) майже на три чверті століття стало осн. віссю світ, політики. У великому масиві л-ри, присвяченої цій важливій події 20 ст., існує широкий спектр її оцінок: від порівняння з нац. катастрофою, що спричинила величезні жертви і встановила тоталітарну систему, до твердження про те, що революція була спробою побудувати соціалізм як дем. лад соціальної справедливості.

42. З приходом військ Центрального блоку ситуація в УНР поліпшилася не набагато. Ці війська, що складалися з 6 німецьких та 3 австро-угорських корпусів, кількісно значно переважали українські сили. Почалося вилучення провіанту, насамперед хліба. При цьому вони стали брутально втручатись у внутрішньоукраїнські справи, запровадили свої польові суди над громадянами УНР, навіть спробували заарештувати двох українських міністрів. Уряд УНР, у якому домінували соціалісти (есери та соціал-демократи) виявився малоефективним, опозиція до нього зростала, особливо з боку правих сил. Німці, дбаючи насамперед про свої інтереси, вирішили підтримати представника цих сил — генерала Павла Скоропадського, предок якого був братом гетьмана України Івана Скоропадського.

За іронією долі день 29 квітня 1918 р. увійшов до історії України як радісний і водночас смутний. Того дня Центральна Рада прийняла конституцію УНР. Це була перша Конституція суверенної і самостійної Української держави. Вона складалася з 83 статей, котрі декларували УНР як унітарну демократичну державу з рівними правами всіх її громадян, з широким місцевим самоврядуванням. Кожній нації, що населяла УНР, гарантувалася національно-персональна автономія. Вищим законодавчим органом влади мали стати Всенародні збори, а вищим виконавчим органом — Рада народних міністрів. М. Грушевський, згідно з Конституцією, фактично ставав першим президентом держави.

Однак через кілька годин після прийняття Конституції будинок Центральної Ради на вул. Володимирській захопили німецькі війська. Одночасно німці роззброїли в Києві українські війська, які намагалися оборонити законний уряд. Внаслідок державного перевороту, що відбувся за допомогою німців, на з'їзді земельних власників України було проголошено нову владу в особі гетьмана України, яким став П. Скоропадський.

Після перевороту 29 квітня УНР стала називатися Українською державою. Її очолив гетьман-диктатор, який скасував усі закони УНР і розпустив усі її органи. Істориками поки що не встановлено остаточний баланс позитивних і негативних моментів його політики. Але зрозуміло, що сильним місцем у політиці Скоропадського була спроба посилити історичну державну традицію України, пов'язавши її з козацькою добою та Гетьманщиною, прагнення зібрати в єдиній державі всі етнічні українські землі, свідченням чого є енергійна діяльність гетьманського представника в Підляшші.

Скоропадський був непоганим адміністратором і воєначальником, який, на відміну від Грушевського та Винниченка, став рішуче добиватися впровадження в дію нових законів. Він оголосив непорушним право приватної власності, при ньому на певний час було зупинено розвал економіки, намітилися позитивні тенденції у розвитку економіки й торгівлі, банківської справи. Україна, як і Дон та Кубань, була тоді чи не єдиним досить ситим куточком у всій Центральній та Східній Європі. Розбудовувалися флот, поліція, зміцнювалася національна валюта Української держави, яку почали визнавати у світі як державу незалежну. Так вчинив навіть уряд «червоної» Росії — РСФРР (Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки).

Особливо теплі відносини склалися тоді у гетьманського уряду з Кубанським та Донським військами. У травні 1918 р. до Києва прибула делегація незалежної Кубані (КНР) на чолі з М. Рябоволом, яка вела переговори про братній союз. Скоропадський бачив КНР як автономну частину Української держави, кубанці наполягали на федерації. Ці переговори проходили у дружній атмосфері, гетьманський уряд надав КНР збройну допомогу. Але за відсутності Рябовола в Катеринодарі у Кубанській Раді взяли гору «малороси», які переконали тодішнього прем'єр-міністра КНР Луку Бича в тому, що вступати до союзу треба не з Україною, а з «білою» Росією генерала А. Денікіна. Це мало фатальні наслідки для обох частин України...

Тим часом завдяки зусиллям невеликої групи українських патріотів, котрі по суті продовжували політику УНР (Д. Дорошенко, М. Василенко), було видано наказ про створення української національної початкової школи (22.07.1918). Згодом (1.08.1918) було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України в середніх школах, а також досягнуто значних успіхів у його реалізації. Крім того, були прийняті закони про утворення Національної бібліотеки, Українського державного театру, Національного музею, Національної галереї, Національної капели, Українського державного архіву, перетворення Київського народного університету в Київський державний український університет, заснування Кам'янець-Подільського, Катеринославського університетів, відкриття кафедр українознавства у Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах, відкриття Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Водночас при Скоропадському значно посилилася залежність України від Німеччини. Командування німецьких військ (генерали Айнгорн та Гренер) втручалося у внутрішні справи України, німецькі вояки, не зупиняючись перед насильством, здійснювали реквізиції хліба тощо. Внаслідок селянських виступів було вбито 19 тис. німецьких солдат, але у відповідь розстріляно в кілька разів більше українців. Гетьманська «варта» (поліція), що супроводжувала німців, складалася переважно з російського шовіністичного офіцерства. Вона яскраво засвідчувала зростання антинародних, антиукраїнських тенденцій у політиці Скоропадського.

Порядки, які намагався запровадити гетьман (адміністративну, аграрну реформи), були, по суті, поверненням до столипінських часів. Відверте сприяння гетьмана поміщикам означало неминучий конфлікт його влади з основною масою населення України — селянством, яке страждало від безземелля та малоземелля. Не сприймалися масами й антидемократичні порядки, сувора цензура, розпуск земства, заборона «вільного козацтва». Через це частина українських «лівих» стала зближуватися з більшовиками, деякі з соціал-демократів увійшли до КП(б)У, а українські есери створили групу так званих «боротьбистів» (від назви газети «Боротьба»), а пізніше теж увійшли до компартії.

Найгірше, що сталося, то це відхід гетьмана, малороса за переконаннями, від головного стрижня державної політики: Українська держава все менше ставала такою на ділі. Українські політики опинилися перед складною проблемою: з одного боку, вони повинні були підтримувати Українську державу, з іншого — ця держава все менше ставала українською. Гетьманська адміністрація і військо були сповнені російських великодержавників, котрі служили Україні тільки з огляду на панування в самій Росії більшовиків. Тільки в Києві налічувалося 40 тис. «білих» офіцерів. Ці люди з презирством ставилися до української мови, культури, домагалися запровадження російської мови як другої державної мови в Україні. Сама Україна була для них зручним плацдармом для боротьби за «білу» Росію і складовою останньої. Вони проводили роботу, ворожу українському народові, який усе більше потрапляв у становище гнобленої нації. Російські офіцери гетьманської адміністрації дискредитували ідею незалежної України й тим, що разом з німцями чинили свавілля, палили селянські хати, навіть розстрілювали тих, хто посмів конфіскувати поміщицьку землю, підкреслюючи при цьому, що саме такі порядки будуть в Українській державі. Гетьманський режим забороняв з'їзди українських організацій, але дозволяв з'їзди та діяльність усіляких російських великодержавних та чорносотенних партій і зібрань. Тим часом Центральний блок програв війну, його війська стали залишати Україну. У Німеччині вибухнула Листопадова революція, a 11 листопада 1918 р. Німеччина капітулювала перед Антантою.