26. Правобережна Україна у складі Польщі та селянський рух на правобережжі. Національно-визвольна боротьба на Правобережжі та західноукраїнських землях у середині та другій половині XVIII ст.

Передумови розгортання гайдамацького руху. Правобережні українські землі на початку XVIII ст. були у складі Речі Посполитої. Криваві війни, що без упину точилися тут протягом другої половини XVII ст., спустошили край. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися старі колоніальні порядки. Основою господарського життя знову залишалася фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни 1648—1658 pp., зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.

Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Ще наприкінці XVII ст. було заборонено видавати урядовим установам, насамперед канцеляріям, документи українською мовою. Сейми 1717-го й 1733 pp. позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські. У 1747 р. було видано універсал польського короля, за яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських — після одержання схвальної грамоти від їхніх власників. У 60-х pp. у Київському й Подільському воєводствах залишалося всього 20(!) православних парафій, і це притому, що в одній Умані в середині XVII ст. за часів Гетьманщини діяло до 40 православних храмів.

Характерно, що зазнавала переслідувань і греко-католицька церква. Так, наприклад, католицьке духівництво вдавалося до спроб наблизити греко-католицький обряд до римо-католицького, греко-католикам накидалася польська мова тощо.

Національно-релігійні утиски супроводжувалися посиленням соціального визиску. На західноукраїнських землях, у Волинському, північно-західних частинах Подільського та Київського воєводств панщина сягала, залежно від розмірів земельної ділянки, від 2 до 6 днів на тиждень із волоки. Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського люду складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів. Становище ускладнювалося тим, що після ліквідації козацтва в краї не було сили, здатної очолити боротьбу українців за поновлення прав і вільностей. Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки.

Слово гайдамака вперше було вжито в документі 1715 р. Походить воно від тур. hayda — гнати, переслідувати. Гайдамацький рух із кожним роком зростав і поширився майже на всю територію Правобережної України, а частково й Лівобережної, то підіймаючись до могутніх повстань, то обмежуючись партизанськими діями в якомусь одному селі чи містечку. Визвольний рух гайдамаків був логічним продовженням боротьби козацтва XVII ст. Недарма очолювали гайдамацькі загони здебільшого запорожці, як-от Максим Залізняк або козаки Лівобережжя. З-поміж гайдамаків було чимало найбідніших селян і міщан. Вступали до їхніх лав також робітні люди, чумаки, дрібні шляхтичі тощо.

Початок гайдамацького руху. Формування національно-визвольної мети гайдамацького руху відбувалося поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерними були соціальні вимоги. Вдаючись до стихійних протестів, гайдамаки виступали проти соціальної кривди — зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей. Проте вже перше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості — панування одного народу над іншим. Повстання очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині, Галицьку землю Руського воєводства. Дії повстанців відзначалися високим рівнем організованості. Сотник Верлан прагнув впровадити у своїх загонах сувору дисципліну й чітку організацію — поділ на сотні й десятки. Повстанці записувалися до спеціальних реєстрів, що їх вела сотенна старшина. Ватажкам дрібніших загонів Верлан надавав чини ротмістрів і поручиків. На визволених територіях створювалися органи самоврядування. Проти повстанців було спрямовано каральні війська — як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан подався до Молдавії.

Нова хвиля гайдамацького руху припала на середину XVIII ст. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Повстання сягнуло Галичини, Підляшшя та Білорусі. У разі невдач повстанці відходили на територію Запорожжя, у степи й ліси Лівобережжя або до Молдавії. Туди ж пролягав шлях утікачів від панської сваволі. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли.

У 1768 р. спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило всі попередні й нагадало польським можновладцям буремні роки Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. То була Коліївщина.

Коліївщина. Причини повстання. Піднесення гайдамацького руху наприкінці 60-х pp. XVIII ст. було зумовлене складною ситуацією на Правобережжі. Надзвичайно посилилися національно-релігійні утиски. Варшавський сейм 1766 р. виніс ухвалу, за якою шляхтича, який обстоював права некатолицького населення, оголошували ворогом. Протистояння католиків і православних загострилося. У конфлікт втрутилася Російська імперія, яка через свого ставленика-короля домоглася певних поступок дисидентам (так у Польщі називали некатолицьке населення): на початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння в політичних правах із католиками православних і протестантів.

Той трактат залишився на папері, бо проголосити рівність було значно легше, ніж домогтися її втілення. Проте частина польської шляхти й магнатів сприйняла польсько-російський трактат як зазіхання на їхні необмежені права. У лютому 1768 р. в містечку Бар було утворено конфедерацію — військово-політичне об'єднання польської шляхти й католицького духівництва для протидії будь-яким поступкам некатоликам у церковно-релігійному житті й за збереження необмежених привілеїв шляхетського стану.

Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала свій похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики, з надзвичайною жорстокістю придушувалися й найменші прояви протесту чи невдоволення. Посилився й соціальний гніт: конфедерати свавільно встановлювали податки, збільшували повинності на свою користь.

Підготовка повстання. Навесні 1768 р. на Правобережжі почало готуватися велике повстання. Його ідейним натхненником став ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, а керівником — колишній запорожець Максим Залізняк. Від березня в келіях Мотронинського монастиря відбувалися таємні наради. Внаслідок широкої агітації у травні 1768 р. в Холоднім Яру неподалік Мотронинського монастиря біля Чигирина зібралося кількасот осіб, з яких почало формуватися повстанське військо. За козацьким звичаєм, гайдамаки обрали собі полковника. Ним став Максим Залізняк.

Розгортання повстанського руху. Похід гайдамацьких загонів під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. Їхні лави невпинно зростали за рахунок покозачених селян і міщан. На визволеній території скасовувалися осоружні панські повинності. Скрізь запроваджувалося козацько-селянське врядування. З тогочасних джерел відомо, що Залізняк мав намір назвати визволені землі Гетьманщиною, де жителі «...відбуватимуть саму лише козацьку службу».

Розуміючи, наскільки важливо для успішного розвитку повстання мати широку підтримку народу, Максим Залізняк на всіх етапах своєї боротьби дбав про агітаційні заходи. Він постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами. Тож створювалися нові й нові загони, які в червні — на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань — міцна фортеця з добре озброєною залогою. Охорону Умані її власник граф С. Потоцький поклав на жовнірський гарнізон та два полки надвірних козаків. Один із полків, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх: гайдамаки, розпочавши штурм 9 червня, вже наступного дня здобули місто, яке стало їхньою базою. Рада, що відбулася в таборі повстанців, проголосила Максима Залізняка гетьманом, а Івана Ґонту — полковником.

Придушення Коліївщини. Такий розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся по допомогу до російських військ, що знаходилися на Правобережжі, для воєнних дій проти конфедератів — противників короля, який був ставлеником Росії. Втручання царських військ стало для повстанців згубою: сподіваючись на царську підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили нещирим царським обіцянкам. Тим часом російська імператриця Катерина II дала таємну інструкцію командувачеві російських військ діяти спільно з польським військом для придушення повстання. 26 червня 1768 р. Залізняка й Ґонту зрадливо схопили. 27 червня було оточено гайдамацький табір. Ошукані повстанці майже не чинили опору. У полон потрапило близько 3 тис. гайдамаків, було захоплено 30 корогов, 15 гармат та іншу зброю. Польський уряд запровадив на Правобережжі режим кривавого терору. Тисячі повстанців було страчено. Закатували й Івана Ґонту. Максима Залізняка як підданого Російської держави засудили до жорстокого тілесного покарання й відправили разом із сім'єю на каторжні роботи до Сибіру. Цікаво, що там він втік з неволі й приєднався до повстанців Омеляна Пугачова, керівника Селянської війни у Росії у 1773—1775 pp. Очевидно, у боротьбі проти царського уряду Залізняк і загинув...

Незважаючи на втрату ватажків і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р. Отже, повстання, що ввійшло в історію під назвою Коліївщини, відбувалося в кілька етапів. Його найвищою точкою стали події червня—липня 1768 р. Вони засвідчили наявність у повстанців усвідомленої національно-визвольної мети, що ставило гайдамаччину в один ряд із повстаннями 1637—1638 та 1702—1704 pp. Події Коліївщини висвітлили глибоку кризу політичного життя Речі Посполитої, безперспективність колоніальної політики, яку проводили правлячі кола цієї держави щодо українських земель. Не випадково гайдамацький рух на Правобережжі не вщухав до кінця XVIII ст.

Опришківський рух. Слово опришок походить від лат. opressor — знищувач, порушник. Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися визиску чужинців. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони діяли невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків дають джерела XVI ст.

Загони опришків збиралися навесні, переховуючись у малодоступних гірських районах. У Карпатах перетиналися кордони трьох держав — Польщі, Угорщини й Молдавії. Це давало змогу повстанцям вільно переходити з однієї країни до іншої та легко уникати переслідування. На початку 30-х pp. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська. Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738—1745 pp. Для боротьби проти опришків галицька шляхта організовувала каральні загони з найманців, яких приваблювала добра платня. Крім того, їх розшукували й підрозділи коронного війська. Проте переслідувати опришків, яких підтримувало населення, було дуже складно. Щоб знешкодити Довбуша, польські можновладці вдалися до підступу. По всіх галицьких селах оголосили, що той, хто спіймає чи вб'є Довбуша, буде звільнений від усіх повинностей. Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів-ватаг у різних місцях Підкарпаття й Закарпаття. Не припинився рух опришків і після його загибелі.

Поділи Речі Посполитої та українські землі. Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель — тих, що були у складі Речі Посполитої. Так, наприклад, 1772 р. під час першого поділу Польщі землі Галичини відійшли до Австрії.

У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія опору майже не чинила. Одна за одною здавалися польські залоги. Незначні сутички сталися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. Усередині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж плани царського уряду було втілено в життя. 27 березня 1793 р. вийшов маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалася до Росії. Стався другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії.

Через два роки (1795 р.) за остаточним, третім поділом Речі Посполитої до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусі.

27. Західно українські землі у складі Австро-угорщини.

1. Створення Австро-Угорської імперії. Політичні реформи в імперії та зміни адміністративно-територіального устрою західноукраїнських земель. 8 лютого 1867 p. у результаті переговорів австрійського уряду з лідерами угорських політичних партій була створена Австро-Угорська імперія. 21 грудня 1867 р. імператор Франц Йосиф I затвердив австро-угорську угоду і конституцію. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Угорщина здобула політичну й адміністративну автономію, вона мала власний уряд і парламент - сейм.

Деякі зміни відбулися й у становищі західноукраїнських земель, що входили до складу імперії. Хоча Галичиною керував австрійський намісник із числа польських магнатів, край здобув обмежену автономію. Ще у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. Перевагу в ньому здобули польські поміщики і підприємці, але виборче право (право обирати і бути обраним в Галицький сейм) мали й українці, зокрема селяни. Імперський уряд відмовився задовольнити давню українську вимогу - розділити Галичину на дві адміністративні одиниці - українську (Східна Галичина) і польську (Західна Галичина). Як і до 1867 р. існувало «Королівство Галичини і Лодомерії».

Внутрішнє самоврядування було надано також Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був обмежений: у ньому домінували румуни і німці.

Закарпаття стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не одержало.

2. Соціально-економічне становище західноукраїнських земель у другій половині XIX cm. Незважаючи на промисловий переворот, що розпочався в Австрійській імперії ще в 30-х - 40-х pp., у останній третинні XIX ст. Австро-Угорщина залишалася однією з відсталих країн Європи з численними феодальними пережитками.

Розвиток промисловості й ринкових відносин у різних областях Австро-Угорщини проходив нерівномірно. Найбільшого промислового розвитку досягли Чехія й Австрія, а Галичина, Буковина, Закарпаття, а також Словаччина, Боснія і Герцеговина та деякі інші області відчутно відставали у своєму соціально-економічному розвитку.

Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття зберігали аграрний характер економіки, більшість населення була зайнята в сільському господарстві. Розвиток економіки на західноукраїнських землях дедалі більше визначався інтересами великої фабричної промисловості західних і центральних провінцій імперії.

Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини в останній третинні XIX ст. майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом 70-х - 80-х pp. XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нафтовидобувної, борошномельної, спиртогорілчаної, лісопереробної, лісопереробної галузей. На цих підприємствах стали широко застосовуватися парові двигуни.

Але в економічній структурі Австро-Угорщини західноукраїнським землям відводилася роль ринку збуту готових товарів і джерела надходження сировини та робочої сили до індустріально розвинутих провінцій. Західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції дешевих товарів і почала занепадати. Імперський уряд фактично не вживав заходів для розвитку промисловості в Західній Україні. Західноукраїнським підприємцям не надавалися податкові пільги, якими користувалися у західних провінціях. Доступ західноукраїнським товарам на ринки Австро-Угорщини та сусідніх країн був фактично закритий. Водночас існували пільги для вивезення з краю сировини і напівфабрикатів.

Проголошена у 1848 p. селянська реформа, головним положенням якої було скасування кріпацтва, була здійснена в 50-х pp. Уряд зробив все, щоб втрати поміщиків були мінімальними і щоб вони отримали все необхідне для пристосування до нових умов господарювання.

Після реформи Західна Україна залишалася краєм поміщицьких латифундій. Великим землевласникам, які мали 5 і більше тис. гектарів, належало понад 40% усіх земель. Незважаючи на великі залишки кріпацтва, сільське господарство Західної України у другій половині XIX ст. поступово розвивалося по-ринковому: у поміщицьких і багатих селянських господарствах працювали вільнонаймані робітники. На кінець XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалось понад 400 тисяч постійно зайнятих і періодично найманих робітників. Усе ширше застосовувалася сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.

3. Проблема аграрного перенаселення і початок масової трудової еміграції західних українців. На кінець XIX ст. у сільському і лісовому господарстві Західної України було зайнято 75% всього населення. Активна диференціація селянства призвела до того, що на зламі віків у західноукраїнських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% економічно міцних заможних селянських господарств. Для селянського землеволодіння цієї доби було характерне збільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося прогресуючим зменшенням земельних наділів.

На цьому ґрунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях і почалася масова трудова еміграція західних українців. Основними причинами масової трудової еміграції стали:

- зубожіння більшості селян, нестача землі, пошуки порятунку від голодної смерті;

- малі заробітки або повна відсутність їх;

- страх ще не розорених селян перед майбутніми злиднями;

- тягар національного гноблення і політичного безправ'я. Шукаючи вихід із критичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжджати за кордон - до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття  - 170тис. У подальшому цей процес мав тенденцію до зростання.

Цього часу також мала місце і тимчасова (сезонна) заробіткова еміграція із Західної України до Угорщини, Румунії, Австрії, Німеччини, Франції, Росії. Але в цілому трудова еміграція західних українців (всього до Першої світової війни за кордон виїхало понад 1 млн осіб) лише частково розв'язувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувало ситуацію на селі.

4. Український національний і громадсько-політичний рухи на західноукраїнських землях у другій половині ХIX ст.

4.1. Наслідки конституційних реформ в Австрійській імперії. У західноукраїнських землях український національний і громадсько-політичний рухи набули більшого розмаху після конституційних реформ в Австрійській імперії в 60-х pp. Ці реформи створили міцний фундамент для активізації національного і громадсько-політичного життя всіх народів імперії, і зокрема українського. Утвердження парламентаризму поступово змінювало суспільну психологію. Маси населення з мовчазних підданих перетворювалися на співносіїв влади, громадян. Декларування, хоч і формальне, рівності всіх народів імперії пробуджувало національну гідність - першу необхідну підставу національного відродження.

У 60-ті pp. XIX ст. внаслідок фактичної заборони української мови в Російській імперії посилився наплив українського письменства у Галичину, що значно активізувало тут процеси національного самовизначення. Але галицьке українство розкололося на москвофілів і народовців, які суперничали між собою.

4.2. Москвофільство (русофільство). Засновниками і лідерами москвофільства були Д. Зубрицький, Б. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський. Воно було породжено складними умовами національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися, з одного боку, опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, а з другого - зневіра в можливість української нації та пошук опори в етнічно спорідненій державі.

Передумовами виникнення москвофільства були: втрата українським народом власної державності; багатовікове іноземне поневолення; роздробленість і відособленість окремих земель; денаціоналізація освіченої еліти; низький рівень національної свідомості мас.

Спочатку москвофільство мало культурницьке спрямування, виступаючи за те, щоб літературною мовою в Галичині стала російська. Однак поступово воно стало набирати політичного забарвлення, пропагуючи ідеї про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечуючи існування українців як нації, стверджуючи необхідність об'єднання всього слов'янства під патронатом Росії.

4.3. Народовці. Саме на противагу рухові москвофілів на початку 60-х pp. XIX ст. і виникли народовці, які орієнтувалися на український народ і виступали за впровадження української мови та літератури в усі сфери життя.

Рух народовців виник на основі ідей національного відродження, сформульованих «Руською Трійцею» і Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Виходячи з того, що українці - це окрема нація, яка проживає на території від Кавказу до Карпат, народовці виступали за єдність усіх українських земель і розвиток єдиної української мови на основі народних говорів. Народовці відстоювали права українського народу на державне життя.

Лідерами народовців були Василь Барвінський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин. Ними проводилася широка науково-просвітня робота. Зокрема, з їхньої ініціативи в 1864 р. у Львові було засновано перший український театр, у 1861 р. - культурно-освітню організацію «Руська бесіда», у 1861 p.- «Просвіту». Велике значення для розвитку української мови і літератури мало створення в 1873 p. у Львові Літературного товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879р. до Галицького сейму, коли українці, очолювані москвофільською Руською радою, змогли провести трьох своїх представників.

У 1890 р. Ю. Романчик, С. Сембратович, О. Барвінський за посередництвом В. Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, що здобула назву «Нової ери». Угода передбачала поступки австрійського уряду українцям, визнання прав галицьких українців як окремого народу. Передбачалося надання українцям певної кількості місць у парламенті та Галицькому сеймі, відкриття гімназій у відповідь на лояльність українців до австрійської влади. Але вже у 1894 р. невдоволені діями одна одної сторони відмовилися від «новоерівської ПОЛІТИКИ».

У 1890 р. значна частина народовців об'єдналася в Русько-Українську радикальну партію, яка різко засудила політику «Нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. У 1899 р. основна частина народовців з частиною радикалів утворили Українську національно-демократичну партію.

4.4. «Просвіта». «Просвіта» - українсько-культурне товариство, засноване у Львові 8 грудня 1868 р. групою народовців. Це був перший осередок «Просвіти» в українських землях. Товариство «Просвіта» в Галичині народилося на противагу антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній царською владою, - з одного боку, і москвофільській - з другого.

Головним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному й економічному напрямках. На початку 90-х pp. XIX ст. «Просвіта» почала відкривати власні читальні. Діяльність філій координувало головне відділення у Львові. Товариство видавало твори провідних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети і журнали, літературно-наукові альманахи. Через друковані видання, читальні, широку мережу гуртків «Просвіта» несла в народні маси культуру, знання і національну свідомість і була важливим чинником консолідації галицьких українців.

4.5. Радикали. У середині 70-х pp. в Галичині з'являється молода інтелігенція, яка стала критично оцінювати діяльність як москвофілів, так і народовців, і прагнула надати українському рухові більш революційного характеру. Під впливом М. Драгоманова молоді українську політичні діячі I. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та інші звертаються до соціалізму. Так в українському русі виникла так звана радикальна теча.

Радикали критикували існуючий лад, москвофілів і народовців, прагнули захищати інтереси селян і робітників у конкретних справах. Вони вступали за національне і соціальне визволення українського народу, возз'єднання всіх українських земель в єдину державу.

Радикали активізували діяльність усіх українських патріотів Галичини. Вони дійшли до усвідомлення необхідності об'єднання свої зусиль у рамках єдиної організації. Такою організацією стала Народна рада, створена народовцями у 1885 р. Ця організація ставила перед собою завдання продовжити справу Головної Руської ради 1848 р. Народна рада стала прообразом політичної партії. У 1890 р. у Львові радикали створили Русько-Українську радикальну партію - першу українську політичну партію.