15.Збарівський договір 1649 р. Білоцерківський договір 1651 р.

Збарівський договір 1649 р.

— мирний договір, укладений 8(18).VIII 1649 у ході Нац.-визв. війни укр. народу між гетьманом Б. Хмельницьким та урядом Речі Посполитої у м. Зборові (тепер Терноп. обл.). Завершив воєнні дії 1649, під час яких козац.-сел. військо завдало поразки польс. армії, зокрема у Зборівській битві. Згідно з угодою зберігалися вольності Війська Запорізького. Козац. реєстр збільшувався до 40 тис. чол. Під управління гетьм. адміністрації переходили Київ., Брацл. і Черніг. воєводства; цю територію мали покинути польс. війська. Всі посади у названих воєводствах могли заступати тільки укр. шляхтичі правосл. віри. Євреям та єзуїтам заборонялося проживати у вказаних воєводствах. Київ, митрополитові надавалося місце в польс. сенаті. Чигирин переходив у володіння гетьмана. Водночас втрачалася територія ряду полків — Зв'ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського, Барського та ін. (Волинь і Поділля). Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни і міщани були змушені виконувати повинності. Вирішення питання про ліквідацію уніат, церкви в Україні покладалося на польс. сейм. Мало бути проголошено і заг. амністію учасникам козац. повстання. У січні 1650 польс. сейм формально затвердив умови 3. д. 1649. Уперше в історії укр.-польс. відносин у 14—17 ст. польс. уряд визнав статус автономії частини укр. земель, що перебували у складі Речі Посполитої. На цій території зберігалися створені в ході війни політ, устрій, адм.-тер. поділ (полково-сотенний), козац. суд, 40-тисячна нац. армія (реєстрові козаки) тощо. Підрозділам польс.-лит. армії заборонялося прибувати сюди і розташовуватися на постій. Б. Хмельницький розглядав 3. д. 1649 як тимчасовий і намагався фактично творити нову держ. організацію на тер. козацької України, незважаючи на форм, умови і використовуючи ті права, які давали йому статті 3. д. 1649. Фактично виникла укр. козацька д-ва під назвою «Військо Запорізьке». Значну частину цих здобутків було зведено нанівець Білоцерківським договором 1651.

Білоцерківський договір 1651 р.

Зміцнення Української держави насторожувало Польщу, і в сер. лютого 1651р. 12 — 14-тисячна польська армія на чолі з гетьманом Калиновським атакувала містечко Красне. У запеклому бою загинули майже всі козаки брацлавського полку, очолюваного одним з найкращих козацьких полководців Данилом Нечаем. Хоч і ворог втратив близько тисячі жовнірів. Під Вінницею поляків зупинили загони Івана Богуна. Вирішальні бої розгорнулися наприкінці червня — на поч. липня 1651 р. на Волині під Берестечком між 200гтисячним військом поляків та 100-тисячною українською армією і 30 — 40 тисячами татар. Перші два дні боїв були успішними для українців, які знищили близько 7 тис. поляків. Але у вирішальний момент битви татарські загони на чолі з ханом втекли з поля бою, захопивши в полон Б.Хмельницького, який намагався їх затримати. Залишившись без гетьмана, українська армія була оточена ворогом. У цих складних умовах наказним гетьманом було обрано І.Богуна, під командуванням якого через непрохідні болота й р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел, Одягу було збудовано три переправи. 10 липня він вивів з оточення основні бойові сили, відхід яких прикривали кілька тисяч вояків. Близько 300 з них героїчно загинули на одному з островів, але не залишили позицій. Всього під Берестечком загинуло, за різними даними, від 4 до ЗО тис. козацько-селянського війська. Поразка під Берестечком була тяжким ударом для українського національно-визвольного руху. Становище ускладнювалося ще й тим, що литовському князеві Радзивіллу вдалося придушити повстання в Білорусі, прорватися вглиб України і захопити Київ. До поч. вересня польсько-литовська армія окупувала північні, центральні й західні райони Української держави. Однак завдяки організаторській діяльності Б.Хмельницького, відпущеного татарами на поч. липня, вдалося відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити його до переговорів. 28 вересня 1651 р. було підписано Білоцерківську угоду, за якою значно обмежувалася автономія держави: 1) козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталась польська адміністрація, а магнатам і шляхті віддавалися їхні маєтки; 2) козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол.; ті, хто залишився за межами реєстру, верталися у підданство до панів; 3) гетьман підпорядковувався польському королю, зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами; 4) підтверджувалися права православної церкви та української шляхти. Народ з обуренням відгукнувся на Білоцерківську угоду. Тисячі людей втікали за московський кордон — на Слобожанщину. В Україні знову почалися повстання проти польської шляхти.

16. Пререяслівький договір 1654 р. та його значення.

Переважна більшість дослідників сходиться на тому, що договір був недосконалий, «сирий», дозволяв різні тлумачення сторонами, які його підписали. Разом з тим його слід вважати і певним проявом дипломатичної ментальності, з одного боку, європейської, на якій виховувалися українські політики і державні провідники, та азійської, властивої московській дипломатії.

Даючи оцінку Переяславській угоді (1654 р.) і підкреслюючи в цьому документі те, що ми називаємо «дипломатичною ментальністю», В.Антонович пише:

«Кілька пунктів тільки обговорено докладно,

1

більша частина їх лишалася неясною, не обговореною як слід. Можна думати, що так поставлено цю справу з одного боку навмисне, бо ми бачимо, що в XVII ст. це і є політика московських царів - користуватись неясністю умови, виясняти неясне по-своєму і повагом відбирати права у другої сторони»25.

І далі, дорікаючи козакам і особисто Б.Хмельницькому за те, що Переяславська умова, як він, очевидно, називає «березневі статті», зроблена нашвидкуруч і недбало, В.Антонович вказує на такі особливості московської дипломатичної школи тієї доби: «З боку Хмельницького і козаків справу поведено зовсім недбало і нерозумно, і дуже обмислено з боку московського уряду, котрий був дуже добре практикований у дипломатичних зносинах, в яких головний грунт становило «канцелярське крючкот-ворство», недоговорювання, загальні вирази, які можна було розуміти так і інак»2*.

Інший відомий український історик Д.Дорошенко також пристає на ту думку, що «московський договір 1654 р. (так він називає «березневі статті» -авт.) був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст, і кожна розуміла його настільки по-своєму, що і досі історична наука не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в

ДІЙСНОСТІ

Певні сумніви серед науковців викликає питання автентичності тексту договору.

Довгий час, аж до кінця XIX ст., за дійсний текст договору приймалися так звані «статті Богдана Хмельницького», які складалися із 14 пунктів. Але з'ясувалося, що це документ більш пізнього походження (до того ж фальсифікат), який Юрій Хмельниченко підписав у Москві у 1659 р., і який значно обмежував автономію української державності порівняно з тими 11-ма пунктами «березневих статей», які збереглися в московському архіві в чернетці, й які значна частина вчених, у тому числі й М.Грушевський, вважають за дійсний документ Б.Хмельницького.

Ще більші непорозуміння виникають у зв'язку, як пише Д.Дорошенко, з «історично-юридичною кваліфікацією» договору. Йдеться про те, якого типу державність зберігала Україна внаслідок договору з Москвою.

Як на наш погляд, то це питання має принципове значення, бо за роки існування радянської історіографії цілі покоління людей освічувалися і виховувалися в тому дусі, що «одвічна любов і дружба» рухала етнічно близькі народи до політичної злуки. Звичайно, в таких обставинах важко бути не емоційним, але все-таки в основі «акту возз'єднання», як колись писали, лежали не емоції, а розрахунок. Тож очевидно, слід дати більш-менш чітку правову кваліфікацію цієї історичної події.

Найпоширенішими є такі думки: - договір (1654 р.) є «персональною унією», коли дві

незалежні держави визнають зверхність одного монарха; -

договір встановлював васальну залежність України від Росії; -

Україна прилучилася (як автономія) до Росії; -

договір мав характер військового союзу проти Польщі.

Як на наш погляд, то всі ці думки є слушними і певним чином відтворюють реальність ситуації, що склалася. Адже, згадаємо, що сам текст не мав чіткого змісту, а тому і вимагати категоричних і однозначних висновків з нього важко. Очевидно слушною є думка Д.Дорошенка, котрий з цього робить такі узагальнення: «Та як би не кваліфікувати й не оцінювати форму відносин, які утворилися внаслідок переяславських і московських переговорів, не можна забувати одного: що обидві сторони, й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин.

Згодившися прийняти Україну «під велику царську руку», в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цьому антагонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо України. З іншого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цього добитися за допомогою татар і турків, - так робиться спроба досягти цього за допомогою Москви. Для українського уряду уявилось найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Польщею»28.

Наступний перебіг історичних подій багато в чому підтвердив цей висновок Вже одразу після укладання угоди виникли непорозуміння в українсько-російських відносинах. Вони були пов'язані з розміщенням військових залог, підпорядкованих цареві, в українських містах, що обурювало не лише простий люд, але й старшину. Особливо ускладнилася ситуація після того, як у 1656 р. московський цар уклав мир з поляками без участі української сторони. Це викликало реакцію невдоволення особисто в Б.Хмельницького, і він написав цареві роздратованого листа, в якому за зразок союзницької вірності росіянам подаються шведи. На такому морально-психологічному фоні розгорталися події вже після смерті Богдана Хмельницького, яка настала 4 вересня 1657 р. Здобутки ж, які досягнуто було внаслідок Великого повстання та діяльності гетьмана, свідчили про те, що український народ при провідній ролі козацтва створив нову європейську державу. її по праву світова історіографія визначає як Козацьку республіку.