1. Використовувати ті джерела, які мінімізують витрати на залучення коштів, тобто залишають у розпорядженні бан­ку більше нових коштів для збільшення його прибутку і власного капіталу;

2. вибирати оптимальні пропорції між величинами депози­тів, позикових коштів і капіталу, що забезпечують бажа­ний рівень стабільності фондів так, щоб банк міг дозво­лити собі тримати високоприбуткові активи, які звичай­но потребують інвестицій на більш тривалі терміни при більш високому рівні ризику.

Таким чином, для цього періоду домінуючим є управління пасивами, що полягає в купівлі банком коштів для забезпечен­ня прибуткових кредитних вкладень.

У результаті була вироблена стратегія управління пасивами. Її метою було встановлення контролю за джерелами коштів банку та аналогічного контролю за активами. Головним в управлінні пасивами стали ціни, тобто процентні ставки та інші умови, що банк пропонував депозиторам і кредиторам, щоб забезпечити не­обхідні структуру і вартість пасивів. В умовах підвищення попиту на кредити банк збільшував пропоновану ставку за депозитами та іншими залученими коштами грошового ринку порівняно з кон­курентами та отримував додаткові кошти. Банк, що перенасиче­ний вільними коштами, але не має прибуткових напрямків їх використання, міг зберігати чи навіть знижувати свою депозитну ставку, даючи переваги конкурентам із залучення коштів на гро­шовому ринку. Банки стали характеризуватися як фірми, що ку­пують кошти і позичають їх, виходячи з прибуткової різниці між процентними ставками, за якими банк отримує кошти і видає їх позичальникам.

Перевагою управління банком через пасиви є потенційна мож­ливість збільшення прибутків шляхом встановлення контролю за операційними витратами та більш точного прогнозування потреби в ліквідних коштах.

Практика роботи окремих українських банків повною мірою відображує недоліки автономного підходу до управління актива­ми і пасивами. Досить високий рівень кредитних ставок на віт­чизняному ринку не дозволяє позичальникам активно викорис­товувати інструментарій кредитування у своїй діяльності, і бан­ки, залучивши кошти, все частіше стикаються з проблемою їх ефективного та надійного розміщення.

Разом з тим управління банками через пасиви залишається в Україні найпоширенішим, що знаходить підтвердження, зокре­ма, як основного інструменту управління залученими коштами.

Головним недоліком є те, що кошти залучаються без ураху­вання ефективних напрямків їх розміщення, тобто за принци­пом «чим більше, тим краще». У період економічного піднесен­ня, коли попит на кредитні ресурси зростає, такий підхід може бути виправданим і корисним. Проте під час зниження ділової активності, коли попит на кредити обмежений, автономне УАП може призвести до значного скорочення банківських прибутків і навіть завдати збитків.

Значний економічний спад середини 1970-х років на Заході, особливо в СІЛА, інфляція, значні коливання процентних ста­вок, поява взаємних фондів грошового ринку, розвиток зовніш­ніх ринків як джерел і об'єктів фінансування, поява серйозної конкуренції, нові розробки в теорії управління ризиками, зни- ження ефективності архаїчного регулювання і лібералізація фі­нансових послуг змусили банківських менеджерів приділяти все більшої уваги обом складовим балансу. Розвиток прийомів управ­ління пасивами, що відбувається в умовах коливання процент­них ставок, що поступово збільшуються, і, як наслідок, підви­щення ризику, сприяли виникненню підходу, що отримав назву «управління фондами» (західна термінологія), або «інтегроване управління активами і пасивами ».

Інтегрований підхід до управління активами і пасивами по­лягає в розумінні нерозривної єдності активів, зобов'язань та капіталу банку. В основу покладене розуміння того, що і дохо­ди, і витрати стосуються обох складових банківського балансу. У такому разі зниження витрат завдяки управлінню пасивами так само допомагає досягти цільового рівня прибутковості бан­ку, як і надходження від активних операцій. При цьому ціна кожної операції чи послуги має перекрити витрати з її надання.

Сутність УАП полягає в скоординованому управлінні фінан­совими потоками банку, у процесі якого шляхом узгодження управлінських рішень та досягнення певних пропорцій між ак­тивними і пасивними операціями досягається кілька цілей, та­ких, як підвищення прибутку, зниження ризиків, аналіз і конт­роль за ліквідністю, управління спредом.

Найважливішою особливістю цього підходу є внутрішня єд­ність всіх аспектів фінансової діяльності, коли жодна мета, на­приклад, зниження ризику чи підвищення прибутків, жодна фі­нансова операція банку не може реалізуватися ізольовано, оскіль­ки є елементом інтегрованої системи управління. За інтегровано­го підходу активи і пасиви розглядаються як єдине ціле. Методи УАП дають змогу управляти процентним ризиком, ризиком лік­відності, валютним ризиком.

Головне завдання менеджменту - координувати рішення щодо активів і пасивів усередині банку, аби досягти найвищих резуль­татів, максимально контролюючи обсяги, структуру, доходи та витрати як за активними, так і за пасивними операціями. Конт­роль керівництва банку над активами має поєднуватися з конт­ролем над пасивами.

Інтегрований підхід до УАП передбачає реалізацію таких клю­чових завдань цієї стратегії:

1. Для досягнення банком довгострокових і короткостроко­вих цілей його керівництво повинно, по можливості, ма­ксимально контролювати обсяг, структуру, прибуток чи витрати як активів, так і пасивів.

2. Контроль керівництва банку за активами має бути скоор­динований з контролем за пасивами таким чином, щоб УАП характеризувалося внутрішньою єдністю; ефектив­на координація допоможе максимізувати різницю (спред) між доходами банку за активами й витратами за зобов'я­заннями.

3. Витрати і дохід належать до обох сторін балансу - і актив­ної, і пасивної. Політика банку має розроблятися так, щоб максимізувати дохід і мінімізувати вартість банків­ських послуг як за активами, так і за пасивами.

Перевагою інтегрованого підходу є можливість отримання максимального прибутку за прийнятного рівня ризику, а також реалізація зваженого підходу до управління ліквідністю завдяки більш точному визначенню потреби в ліквідних коштах. Проте такий підхід до управління потребує застосування багатьох склад­них методів і прийомів та високого рівня кваліфікації менеджерів. За сучасних умов підвищеної волатильності фінансових ринків та зростання загального рівня ризикованості інтегрований підхід до управління активами і пасивами банку є найефективнішим.

Дослідження взаємозв'язків між трьома підходами до управ­ління показує, що кожний наступний є логічним продовженням попереднього і включає весь арсенал вже відомих методів та при­йомів. У вітчизняній банківській практиці всі три підходи до управління фінансовими потоками існують паралельно. В окре­мих банках управління здійснюється все ще через активи, у біль­шості банківських установ переважають автономні методи управ­ління (тобто через пасиви), але є й банки, де використовуються сучасні прогресивні методи управління.

Таким чином, нинішня суть УАП банківської фірми визнача­ється як об'єднання окремих методів управління в один скоор­динований процес.

7.3. Управління процентним ризиком банку

Ризик процентної ставки (процентний ризик) - абсолютна (відносна) величина або ймовірносний показник можливих втрат економічного суб'єкта від заданої зміни ринкових процентних ставок протягом заданого періоду часу в майбутньому.

Зміна процентних ставок призводить до ефектів, що в довго­строковій перспективі завжди можуть бути представлені як змі­на власного капіталу банку.

У короткостроковій перспективі ці ефекти можуть бути вира­жені в різних формах, основними з яких є: