Тема № 2 Морально-етичний ідеал лірики трубадурів

До XI—XII ст. пануючий клас західноєвропейського феодального суспільства вже остаточно склався і одержав станове оформлення. Лицарство перетворилося на своєрідну санову організацію військово-феодальної знаті зі своїм неписаним стату­том, звичаями і правилами поведінки, ідеалами санової честі. Лицар мав бути муж­нім, чесним, щедрим, правдивим, захищати церкву, боротися з невірними, зберігати вірність своєму сюзерену, служити опорою для слабких і беззахисних (жінок, вдів, сиріт).

Склався певний тип лицарського кохання. Лицар мав пройти ряд сходинок, перш ніж панна серця приймала його до себе на службу:

1. — період поклоніння панні, боязнь відкрити їй свої почуття;

2. — благання;

3. — впевненість, що почутий;

4. — товариш чи захисник.

Лицар не припиняв носити кольори дами серця та її герб. Цим гербом дуже час­то служив пояс, шматок одягу або стрічка, які лицар прикріплював на свій щит чи спис. Чим більше страждав цей символ у битвах, тим більше слави і честі було його представниці. Любов лицаря носила платонічний характер, далі поцілунка мрія середньо­вічного шанувальника не просувалася.

Найбільшого розквіту лицарська література досягла в XI—XII ст. у південній провінції Франції — Провансі. У XI ст. Прованс був економічно найбільш передо­вою областю Франції. Тут раніше, ніж де-небудь, склався куртуазно-лицарський ідеал. Розкіш життя і тяга до освіти досягли надзвичайних розмірів.

Лицарська лірика народилася у Провансі як вияв зайвої життєрадісності, але ра­зом з тим — як складне, вимогливе мистецтво, далеке від наївної безпосередності народної пісні.

Провансальських поетів називали трубадурами (від «Прованс» — віршувати, знаходити). Ця назва відповідала будь-якому поету, незалежно від жанру та харак­теру його творчості. Це були різні за суспільним станом люди: серед них зустрічає­мо королів, сюзеренів, лицарів, ремісників і ченців. Цікаво, що складали вірші і жі­нки (відомо 460 імен трубадурів), з них 30 — жіночі імена). Трубадури писали не лише вірші, а й мелодію до них, причому повторення використаної ким-небудь ме­лодії вважалося недоліком. Провідною темою поезії трубадурів було кохання до панни свого серця.

Любовній ліриці трубадурів була притаманна ідеалізація. Середні віки в сяйві земної краси вбачали відблиск краси небесної. Тому поети, оспівуючи земну красу куртуазної жінки, згадували обов'язково про янголів і небеса, таким чином набли­жаючи ідеал жінки до сонму янголів, проголосивши куртуазне кохання священним, поставивши його по той бік гріха.

З любовної лірики того часу можна скласти уявлення про зовнішність жінки до­би трубадурів. Ідеалізована дама серця була ніжною, тендітною, ходу мала легку, ніжки у неї були маленькі, пальці довгі й тонкі, шия лебедина, золоті кучері спада­ли до стегон, обличчя зберігало дитячий вираз, погляд був сором'язливо потупле­ний. Руки тримала схрещеними на грудях, шкіра була білосніжною, щоки рум'яні, брови тонкі.

Любов стала певною наукою, знання її прав і законів були обов'язковими для закоханого, тим більше для трубадура, який писав вірші. Кохання для нього — си­ла, яка підносила душу, очищала, удосконалювала закоханого, змушуючи його страждати.

Таким чином, володаркою куртуазної поезії стала любов, а її супутницею — Прекрасна Дама. Вона посідала в поезії трубадурів таке місце, як у релігійній поезії Середніх віків Мадонна. Тільки Мадонна знаходилась в недоступних небесах ко­хання. Шануючи Даму як божество, поет у той же час був вірний їй, служив як ва­сал своєму сюзерену, а Дама, зі свого боку, «покровительствувала» трубадуру, за­хищала його і нагороджувала традиційними подарунками (каблучкою, стрічкою або ритуальним поцілунком).

Існувала думка, що такий культ жінки вигадали й підтримали самі жінки, оскі­льки у світі насилля вони залежали від чоловіків, а також, що такий культ виник за­вдяки менестрелям, які, мандруючи від замка до замка, оспівували господиню (чо­ловік якої, як правило, був відсутній), розраховуючи на службу при її дворі чи хоча б на гарний прийом і подарунки. При такому культі жінка знаходила собі втіху за грубість чоловіка. Чоловіків теж захоплювала ця фікція, яка прикрашене кохання протиставляла простонародному.

Водночас вважалося, що любові між подружжям бути не може, оскільки лю­бов вимагала таємниці, поцілунків крадькома, до того ж любов неможлива без ревнощів, тобто без тривоги про те, як би не втратити кохану, у шлюбі ж нічого такого не було. Шлюб у середні віки часто укладався з міркування суто ділових стосунків.