Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
public_law.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
678.91 Кб
Скачать

2.3. Політичні права та свободи громадян

Особливість політичних прав та свобод полягає, насамперед, у тому, що вони не належать людині від народження, а надаються їй державою залежно від її політичної системи та форми політичного режиму: їх носіями, суб’єктами є переважно громадяни певної держави, а не всі особи, які мешкають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права та свободи мають самостійне значення, й, саме як такі, вони закріплені в конституціях зарубіжних країн та різноманітних міжнародних документах.

Звідси випливає й перелік основних і політичних прав та свобод:

  • право на об’єднання (свобода асоціацій);

  • право на рівний доступ до публічної (державної або муніципальної) служби;

  • виборчі права громадян;

  • право на збори, мітинги, демонстрації;

  • право на звернення до державних або муніципальних органів влади.

Право на об’єднання – це право громадян об’єднуватись у політичні партії, громадські рухи та інші суспільні організації, професійні спілки. Стосовно цього у конституціях деяких країн підкреслюється, що для створення таких об’єднань не потрібно попереднього дозволу органів публічної влади. Обмеження цього права можливе лише на підставі закону. У деяких конституціях встановлюються прямі заборони на певні об’єднання.

У більшості конституцій зарубіжних країн права на збори, мітинги, демонстрації зумовлюються мирним, беззбройним характером їх проведення. Особливо регулюється питання стосовно організації їх у громадських місцях.

Право петицій – це право звернення до влади з письмовою вимогою, скаргою, пропозицією, на що влада зобов’язана, згідно з встановленим порядком, реагувати. Обмежується, зазвичай, тільки право на колективні петиції.

2.4. Економічні, соціальні та культурні права людини

Ці права, так само як і політичні, надаються особі державою залежно від наявності та розвитку в відповідних передумов. Проте, на відміну від політичних прав, вони належать кожній людині, незалежно від громадянства. Найважливішим соціально-економічним правом у розвинених країнах визнається право на приватну власність.

Приватна власність – необхідна умова ринкової економіки та вільного громадянського суспільства. Власник має повне право здійснювати у відношенні свого майна будь-які дії, як-то: створювати приватні підприємства, фермерські господарства, іншу економічну діяльність, незаборонену законом та яка не порушує прав і законних інтересів інших осіб.

Таким чином, право приватної власності не є абсолютним, оскільки може зазнавати державного регулювання та відчуження власності, однак це можливо лише у виняткових випадках. У зв’язку з цим деякі конституції досить детально регулюють порядок компенсації за націоналізоване державою майно громадян.

З правом приватної власності невід’ємно пов’язане право підприємницької діяльності, за якими людина може займатися будь-якою працею: землеробством, торгівлею, господарською діяльністю тощо. Завдяки можливості реалізації цього права виключається монополія держави на організацію економічного життя: жоден державний орган не має права вимагати від приватного підприємця виробництва певної продукції та обмежувати ціни на неї; підприємець, який володіє підприємством на праві приватної власності, сам наймає та звільняє працівників з дотриманням трудового законодавства, сам опікується своїми прибутками. Складовими частинами цього права є права на здійснення зовнішньоекономічної діяльності, створення різноманітних об’єднань з іншими підприємцями, як вітчизняними, так і закордонними, відкриття рахунків у банках, заснування та закриття власних підприємств.

Визнання права на підприємницьку діяльність породжує для держави певні обов’язки, які виступають гарантіями цього права, більш того, допомогою у приватному бізнесі. Це право також не є абсолютним: у багатьох державах влада забороняє певні види економічної діяльності, наприклад, виробництво окремих видів зброї, отруйних речовин, або зумовлює таку діяльність спеціальними дозволами (ліцензіями). Державні органи регулюють експорт та імпорт, обмежують монополізацію та несумлінну конкуренцію. Ці та інші обмеження необхідні в інтересах національної економіки, однак мають встановлюватися лише законом.

Соціальні права складаються з права на працю, права на колективні дії з метою захисту своїх інтересів, інших прав у соціальній сфері.

Право на працю у більшості сучасних конституцій означає свободу праці, вибору професії та роду занять.

Вільною, непримусовою працею визнається:

а) будь-яка робота, яку, зазвичай, повинна виконувати особа, яка перебуває у в’язниці або умовно звільнена від ув’язнення;

б) будь-яка служба військового характеру, а в тих країнах, де за законом визнано відмову від військової служби за релігійно-етичними мотивами, - служба, призначена замість обов’язкової військової служби;

в) будь-яка служба, обов’язкова у випадках надзвичайного стану або лиха, які загрожують життю або добробуту населення;

г) будь-яка робота або служба, яка належить до звичайних громадянських обов’язків.

З правом на працю тісно пов’язане право на страйки та інші колективні дії, спрямовані на захист своїх законних інтересів. Зазвичай, це право декларується в поточному законодавстві, а в конституціях воно майже не закріплюється.

До соціально-економічних та водночас культурних належать право на освіту та право викладання (академічна свобода).

Соціально-економічний аспект права на освіту полягає у питанні платного або безкоштовного його отримання.

З правом на освіту тісно пов’язана й академічна свобода (право викладання).

Право на належне довкілля. Оскільки екологічна безпека у наш час перетворилася на важливий чинник якості життя, здоров’я та добробуту людей, право на належне довкілля визнане міжнародним та конституційним правом людини і громадянина. Захист цього права передбачає боротьбу проти перевищення рівня радіації, забруднення повітряного простору, водоймищ, концентрації шкідливих речовин, за збереження природи та природних ресурсів.

Культурні права передбачають можливості вільного доступу до культурних цінностей, свободу творчості та наукових досліджень. У Конституції Болгарії вказано: „Кожен має право користуватися національними та загальнолюдськими культурними цінностями та розвивати свою культуру у відповідності до своєї етнічної приналежності, що визнається та гарантується законом”.

У напрямі забезпечення цієї сукупності прав державними та муніципальними органами здійснюється політика фінансової підтримки установ культури (наприклад, надання податкових пільг, кредитів тощо).

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]