11.2. Виконавча влада

Теоретично монарх у Великобританії вважається джерелом значної частини державної влади, він – глава держави. Йому ж теоретично належить також виконавча влада, крім того він – складова частина Парламенту. Проте він не бере участі в законодавстві, не має виконавчої влади. Країною керує уряд Його (ЇЇ) Величності, а точніше його частина – кабінет міністрів, в якому керівну роль відіграє прем’єр-міністр. Уряд значною мірою контролює і Парламент.

Глава держави у Великобританії займає свою посаду спадково. Застосовується кастильська система спадкування: трон покійного короля з династії Віндзорів переходить до старшого сина, якщо сина немає – до старшої доньки. Монарх має право зректися престолу на користь найближчого родича.

Уряд у повному складі ніколи не збирається на засідання і не приймає рішень. З його складу виділяється більш вузьке коло провідних міністрів (18 – 23 особи), що й утворюють кабінет, до якого належать державні секретарі внутрішніх справ та оборони, лорд-канцлер, канцлер казначейства та інші. Саме кабінет скликається на засідання та приймає рішення. Зазвичай його засідання проводяться в особистій резиденції прем’єр-міністра, на Даунінг-стріт, 10, в Лондоні. Частіше на ці засідання у домі прем’єра збирається „внутрішній кабінет” – кілька міністрів, що користуються найбільшою довірою прем’єр-міністра. „Внутрішній кабінет” ухвалює рішення від імені кабінету.

Діяльність кабінету є закритою. Закон забороняє знайомитися з його протоколами на протязі 30 років. Рішення на засіданнях кабінету приймаються без голосування. Головну роль у керуванні країною відіграє прем’єр-міністр. Він формує уряд, подає на підпис (інколи на усне схвалення) правові акти та сам контрасигнує їх, у будь-який час може запропонувати монарху розпустити нижню палату Парламенту (що монарх завжди робить) та інше.

При прем’єр-міністрі та міністрах існує багато допоміжних органів – комітети, комісії, секретаріати, служби. Особливе значення мають парламентські служби, які слідкують за дебатами у Парламенті, готують йому відповіді на запити депутатів, виступи у Парламенті.

Задля виконання законів Парламенту, як вважається, уряд приймає нормативні акти, але ці акти приймаються не від імені окремих міністрів. Крім того, Парламент може делегувати уряду право приймати акти, що мають чинність законів (делеговане законодавство), які теж оформлюються як акти міністрів.

За цими актами встановлено парламентський контроль, а рішення кабінету оформлюються актами Таємної Ради.

У Великобританії міністерства мають окремі відділення на місцях (делегатури), з якими органи самоврядування узгоджують призначення деяких муніципальних чиновників (наприклад, у царині пожежної охорони, муніципальної міліції тощо).

11.3. Судова влада

Судова система Великобританії, незважаючи на численні спроби реформування, залишається досить складною та децентралізованою.

Нижча судова інстанція у цивільних справах – помічники суддів у графствах. Вони розглядають справи з невеликою сумою позову. Відносно незначних кримінальних справ таку роль виконують магістрати – громадяни, що не є професійними суддями. Вони виконують функції мирових суддів (їх приблизно 20 тис. осіб). Винагороди вони за свою діяльність не отримують. Магістрати розглядають справи одноосібно, якщо вони мають юридичну освіту, а якщо не мають – колегіально (2 – 3 судді).

Цивільні справи з сумою позову до 1000 євро розглядаються колегіальними судами графств. Кримінальні справи, непідсудні магістратам, розглядаються Судом Корони, створеним у 1971 р. Він може діяти в різних формах: справу може розглядати окружний суддя, суддя Високого суду, адвокат, що має спеціальну освіту та повноваження (баристер або солісітор), виконувач обов’язків судді.

Якщо звинувачений не визнає звинувачення, справа розглядається за участі присяжних засідателів (10 або 12 осіб). Більш складні цивільні та кримінальні справи може розглядати у першій інстанції колегія Високого суду. Цей суд має три відділення: королівську лаву на чолі з лордом – головним суддею; канцлерський суд (суд справедливості), головою якого є віце-канцлер; та відділення у сімейних справах на чолі з суддею – головою. Кожне з цих відділень може розглядати як цивільні, так і кримінальні справи, що відповідають його профілю.

Наступною судовою інстанцією є Апеляційний суд, у складі якого 18 суддів (по три у кожній з 6 колегій). Колегії розглядають апеляції на рішення відділень Високого суду.

Усі три судові органи – Суд корони, Високий суд та Апеляційний суд – узагальнено називають високими судами, інколи вищими судами, а всі разом вони мають назву Верховного суду. Вони мають право створювати судові прецеденти.

Рішення Апеляційного суду, а в окремих випадках – Високого суду можуть бути оскаржені у вищій судовій інстанції з цивільних справ – Апеляційному (судовому) комітеті Палати лордів, що складається з призначених судових лордів та судових лордів за посадою (лорд-канцлер та всі колишні лорди-канцлери). Ці ж судді створюють під час розгляду деяких справ Судовий комітет Таємної ради, рішення якого оформлюються як „наказ у Раді”.

У Шотландії діє своя система судів, побудована з урахуванням старофранцузького права, вплив якого спостерігається і на праві Шотландії.

У Великобританії є військові суди, церковні суди (для осіб духовного звання), промислові трибунали, адміністративні трибунали, які спеціалізуються відповідно до певних органів виконавчої влади, зокрема: вони розглядають питання щодо оподаткування, охорони здоров’я тощо. Тому адміністративні трибунали, яких біля 3 тисяч і які складаються не з суддів - держслужбовців, а з громадських діячів, юристів, не є лише адміністративними в загальноприйнятному значенні цього терміну.

Судді у Великобританії призначаються до вищих судів монархом (за рекомендацією лорда-канцлера), а до нижчих – лордом-канцлером.