Розділ 3 наслідки «терору» 1932-1933 років для україни

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших резуль­татів колективізації - голодомор. Його витоки, як уже за­значалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продо­вольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними си­лами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не зали­шалося.

Уважне вивчення документів, багато з яких тільки нещодавно були розсекречені, дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. Це підписи тих, кого нам представляли жертвами сталінізму, стоять на постановах про знищення України голодом. [ 15С.77-78 ]

Навіть у першій декаді лютого 1933 року продовжувалися хлібозаготівлі, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства.

Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як секретар ЦК ВКП (б) Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП (б) про виділення Україні позички в розмірі 20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл на використання розміщених у республіці державних запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3млн пудів надійшов 19 лютого. Всього до кінця квітня республіка одержала 22,9 млн. пудів насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фуражної позички, 4,7 млн. пуді продовольчої позички і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи міжз’їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елемента – даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду чутки у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.

Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше позначилося на дітях. Вони були найменш захищеними, не брали участі в колгоспному виробництві, а відтак не одержували мізерних 100-300 гр. Хліба на працюючого. За переписом 1926 р. Діти віком до 14 років становили 38 %[3,С.121] сільського населення(понад третину, а до 4 років %, тобто в голодний 1933 рік ім би мало виповнитися по 10 років.[28,С.62]

Діти гинули з різних причин: від опухання та хвороб, ставали жертвами людоїдів, від фізичної розправи над ними. Переважно помирали від голоду.

Кількість учнів шкіл у 1931-1933 рр. зменшилося на 1 млн. 72 тис. осіб. До 1932 р. в Україні не було середніх шкіл, тому в навчальний 1932/33 рр. набрали близько 10 тис. старшокласників.

До семирічки записали 4,7 млн. учнів, з них до початкової школи – 3,7 млн. та 1 млн. школярів до 5 – 7 класів.

Враховуючи дані райвідділів про те. що школи відвідувало 50 %, особливо на селі, матимемо загальну цифру «відсіювання» учнів на час пепельного голодомору в Україні – 2,5 млн. осіб [21С.53 ]

21 серпня 1933 р. газета New York Herald Tribune опублікувала статтю свого московського кореспондента Ральфа Барнса з оцінкою кількості жертв голоду – мільйон осіб. New York Times змусила свого кореспондента Дюранті заперечити заяву конкурентів. Вони припускали, що в Південній Росії загинуло близько 2 млн. Через день у цій же газеті були інші цифри жертв – 4 млн.[18,С.366]Після статей у New York Times за Дюранті взялися керівники посольства Великої Британії в Москві. У конфіденційній розмові з ними журналіст заявив, що населення Північного Кавказу і Нижньої Волги зменшилося в результаті голоду на 3 млн, України на 4-5 млн, а загальна кількість померлих в СРСР вимірюється цифрою в 10 млн. Цю інформацію було передано посольством англійському уряду на початку жовтня. Світло вона побачила в 1988 р. в Канаді. [18,С.366]

Московський кореспондент Manchester Guardiаn Вільям Чемберлін теж побував в УСРР і на Північному Кавказі. Щоб мати змогу описати свої враження від поїздки, він на весні 1934 р. виїхав з СРСР, а восени опублікував книгу «Залізний вік Росії». Посилаючись на місцеві адміністрації, він стверджував, що у вражених голодом регіонах загинуло до 10% населення. У книзі повідомлялося, що голод охопив територію, де проживало 60 млн. людей, а кількість жертв навряд чи могла бути меншою за 3-4 млн. [18,С.367]

В 1990 р. [18,С.371] у журналі «Дзвін»Були оприлюднені розрахунки П.Василевського. Згодом були передруковані В.Маняком і Л.Коваленко. Василевський повідомляв, що чекісти зареєстрували в Україні смерть від голоду 2 420 100 осіб між 1 грудня 1932 р. і 15 квітня 1933 р. Виходячи з цієї базової цифри, він визначав кількість усіх померлих від голоду станом на 1 серпня 1933 р. загальним числом 7 125 850 осіб [18,С.372]

Історія базової цифри така. За свідченням П.Василевського, в 1950 р. він сидів в одній камері з колишнім керуючим справами РНК УРСР О.Кисельовим, і той розповів про свою зустріч із В.Балицьким навесні 1939 р.Балицький йому нібито висповідався, за гріх усього життя – Голодомор. Він переповів розмову Сталіна з Постишевим і Косіором, що відбувалася в його присутності. Вождь похвалив українських керівників за звіти до Москви про кількість померлих від голоду(саме на підставі цих звітів і склалася цифра – 2 420 100) [18,С.372]

Ще не розвіявся трупний смо­рід в опустілих українських хатах, а з інших республік СРСР, особли­во з Росії, вже прямували ешелони з переселенцями. До кінця 1933 р. у Донецьку, Дніпропетровську, Одеську і Харківську області пере­селилося 21,9 тис. господарств — близько 117,1 тис. чоловік.(інтернет)

Одним із джерел, який повідомляє говорить про жертви є Всесоюзний перепис 1937 р. , який до цього проводився аж в 1926 р.

Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на таке.[Додаток Б]

Населення УРСР за переписом 1937 року становило 28 388 тис., за переписом 1926 року — 28 926 тис. осіб. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.

З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природню смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 рр. Природня смертність за роки, які передували голодному, становить в середньому 524 тис. людей на рік. Виходячи з відкоригованої народжуваності у 1933 році (621 тис.), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тис. людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.

Таким чином маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — неприродню смертність у 1933 році. Природній приріст за 1927—1936 рр. становить 4 043 тис. людей. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тис.), одержуємо демографічний дефіцит у 4581 тис. людей

Те, що відбулося на Україні у 1933 р., не знайшло адекватного висвітлення в архівних джерелах. Причина в тому, що генсек наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Особливо дивне враження справляють стенографічні звіти пленумів і протоколи політбюро ЦК КП(б)У часів голодомору. В них відображено відчайдушну боротьбу з окремими конкретними проявами голоду, але не згадується саме слово «голод».

Найбільший жах в період голодомору викликав канібалізм ( людоїдство), який може служити ілюстрацією втрати людиною своєї особистості. Голод набував найстрашніших форм. Він знищував моральні принципи та заборони, вбивав людину фізично і морально, позбавляв людської сутності. Мертві годували живих, свіжі могили розкопували.

Дмитро Соловей стверджує, що загинуло безпосередньо від голоду –2 – 3 млн. осіб, від репресій –1млн., вивезено та емігрувало –2 – 3 млн. осіб. Разом по Україні від 1.1.1933 р. до 1.1.1939 р. 5 – 7 млн. осіб. [29, С.152]

Кожного дня помирало 25 тисяч осіб. [5С.16]

Документація партійних органів завжди мала гриф «цілком таємно». Сталін насправді не бажав обговорення проблеми голоду. Воно означало б визнання факту економічної ката­строфи, в яку потрапила країна внаслідок авантюристичної політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Більше того, воно означало б дозвіл оцінювати рішення, негласно прийняті на найвищому рівні з метою виходу з катастрофи. А саме ці рішення й призвели до голодомору.

Очолюване Сталіним партійно-державне керівництво змушене було в 1932 р. відновити в правах торгівлю, що стало єдиним нововведенням у взаємовідносинах між містом і селом, це був дозвіл торгівлі для колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами вільного ринку. Зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом була офіційно визнана неспроможною. Проте на поточну ситуацію постанова не вплинула. Адже торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933 року. Тим самим визнавалася безперспективність подальших спроб будувати без ринкову воєнно-комуністичну економіку. Селянська торгівля за цінами попиту і пропонування дозволялася, починаючи з травня 1932 р. Вона діста­ла благозвучну назву колгоспної, хоч брати участь в ній могли всі бажаючі. Однак торгівля хлібом могла відновитися тільки з середини січня 1933 р., після виконання хлібозаготівельного плану а урожаю 1932 р. Державну комерційну торгівлю розпоча­то без прийняття спеціального закону.

У січні 1933 р. безрозмірну продрозкладку, яка спричинила колапс сільського господарства, було скасовано. Замість неї запроваджувалися обов'язкові поставки хліба державі колгоспами та одноосібниками. Цим поставкам було надано характер додаткових зобов'язань. Всім зерном, виробленим понад твердо зафіксований по­даток, селяни діставали змогу вільно розпоряджатися, в тому числі реалізувати лишки по каналах колгоспної торгівлі. Цим у них створювалася заінтересованість в розвиткові громадського господарства колгоспів. Місцевим органам влади заборо­нялося давати колгоспам зустрічні плани або накладати на них зобов'язання здава­ти зерно в кількостях, що перевищували погектарні норми, визначені в законі про обов'язкові поставки.

Значення нових законів не треба переоцінювати. Відмовившись від продрозкладки, Сталін до непу не повернувся. Ринок відродився лише у вигляді роздрібної колгоспної торгівлі. Державний продовольчий фонд, як і раніше, формувався по закупками з ринку, а шляхом примусу, через обов'язкові поставки, що зберігали натуральну форму, їх розміри й ціни, як і ціни на промислову продукцію, що постачалася селу, визначалися державою. Отже, нееквівалентність обміну між містом і селом зберігалася, хоч і не в такому потворному вигляді, як у 1929— 1932 рр.

Чи можна вважати, що декларовані в 1932—1933 рр. фундаментальні зміни у виробничих відносинах сприяли перетворенню колгоспів на соціалістичні під­приємства? Ні в якому разі. Запровадження з грудня 1932 р. паспортного режиму та інституту прописки для населення міст і новобудов адміністративно закріплювало селян у колгоспах. Одночасно до мінімуму було скорочено присадибні ділянки колгоспників, щоб вони могли забезпечувати свій прожитковий мінімум лише пра­цею в громадському господарстві. Скасування продрозкладки, яка загнала сільське господарство в глухий кут, можна вважати визнанням безперспективності праці, продукт якої належав державі цілком, тобто за змістом праці рабської. На зміну їй приходила система виробничих відносин, яка будувалася на примусовому поділі продукту праці в його натуральній формі між працівником і державою. Така систе­ма відносин властива кріпосництву.

Реконструкція відносин між містом і селом відкривала деякі перспективи роз­витку колгоспного ладу, але не могла дати негайного ефекту. Ста­новище в народному господарстві, і передусім на селі, було катастрофічним.

Невиконання Україною планів хлібозаготівель наприкінці 1932 р. остаточно утвердило Й.Сталіна в думці про необхідність заміни керівництва УСРР. Розроблялися плани заміни С. Косіора Л.Кагановичем, а В.Чубаря Г.Гриньком. Проте у життя був втілений інший варіант кадрового перевороту в УСРР. За рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У і першого секретаря Харківського обкому партії був рекомендований П.Постишев, секретарем з ідеологічних питань – М.Попов, а головою ДПУ – В.Балицький. С.Косіор і В.Чубар залишилися на своїх посадах, проте «першою» особою став П.Постишев, оскільки він аж до кінця 1934 р. перебував на посаді секретаря ЦК ВКП(б). Упродовж 1933 р. було замінено дві третини секретарів райкомів партії і голів райвиконкомів.[9, С.69]

За інформацією тогочасного Державного політичного управління (ДПУ), на яку посилався у березні 1933 року перший секретар ЦК КП(б)У С.Косіор, голод охопив 103 райони України, з них 49 районів Дніпропетровщини, 17 Вінниччини, 11 Донеччини, 14 Одещини, 9 Харківщини.[10, С.15] Однак ці дані не відповідали дійсності.

В Україні в кінці 90-х рр. працювала американська комісія дослідження Великого голоду в Україні 1932-1933 рр., яка підсумовуючи свою роботу виділила 16 пунктів, які на їхню думку пояснюють характер самого факту голодомору на території України. Пункт 16-ий свідчить про те, що Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців. [31, С.47]

Нині вітчизняна громадськість, як, зрештою, і депутати парламенту, відзначають, що «тотальне» винищення мільйонів українських хліборобів штучним голодом стало свідомою терористичною акцією політичної системи сталінізму… Поруйновано соціальні основи української нації, її вікові традиції, підірвано духовну культуру та унікальну етнічну самобутність. Трагедія голодомору 1932-1933 рр. в Україні впродовж багатьох десятиліть не просто замовчувалася, а й офіційно заперечувалася державною правлячою верхівкою СРСР. Її причини, характер, механізм організації і масштаби ретельно приховувалися не тільки від іноземців, а й від кількох поколінь наших співвітчизників.[20 С.14]