Розділ 1 причини голодомору 1932-1999 рр.

Вивчення причин голодомору ведеться й дотепер, однак суджень, точок зору, в тому числі діаметрально протилежних достатньо. Є думки, що голодомор виник через випадковий збіг обставин, а тому його не можна вважати геноцидом проти українців. Інші дослідники, навпаки, стверджують, що голодомор відбувався за чітко спланованим планом, яким передбачалося знищення українського етносу взагалі, тобто це був етноцид. Треті наполягають на тому, що, мовляв, у всьому винні недоліки політики колективізації, яка призвела до руйнації сільськогосподарського виробництва.

Голодомору передували складні соціальні та економічні процеси в державі:

1. Індустріалізація;

2. Колективізація;

3. Розкуркулення;

4. Експорт зерна;

5. Спрямоване знищення найбільш свідомої частини населення Радянської України—українського селянства.

Індустріалізація. Переконані в тому, що НЕП є вимушеним відступом, викликаним тимчасовими обставинами, більшовики прагнули повернути суспільство назад, до політики воєнного комунізму. Сталіністи почали втілювати в життя ідею "побудови соціалізму в одній окремо взятій країні". Це насамперед передбачало перетворення СРСР, якнайшвидше, в передову індустріальну державу.[16.С.17]

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму і трудівників, і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.

XIV з`їзд ВКП(б),який працював у грудні 1925 р., проголосив курс на «соціалістичну індустріалізацію»[18,с76]. Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки.

На відміну від розвинених країн світу, в СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основному зброї та засобів виробництва.

Що стосується політики індустріалізації, то в ній самій, в її меті – швидкому промисловому розвитку країни – нічого поганого не було. Але методи, якими вона проводилася, повністю спотворили ідею і звели нанівець всі позитивні результати, бо вони були куплені ціною величезних втрат.

Колективізація сільського господарства. “Рік великого перелому” характеризується не тільки переходом до суцільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. На відміну від голоду, який пережили народи світу, для голодомору 1932—1933 рр. характерною є викачка хліба та інших сільськогосподарських продуктів від аграрного населення. Я згідний із твердженнями С. Кульчицького, що суть колективізації сільського господарства — це повернення до політики воєнного комунізму, тобто продрозверстки і що голод, — продукт продрозверстки [19,С47]. Саме розверстка і стала основною причиною голодомору[3,С84].

Ліквідація непу, перехід до суцільної колективізації зустріли опір з боку найстаріших членів Політбюро – М. І. Бухаріна, О. І. Рикова і М. П. Томського. Але у групи Бухаріна не виявилось альтернативної програми у найважливішому для долі соціалізму питанні про темпи індустріалізації. Відкинувши у 1923р. разом з іншими членами партійно-державного керівництва курс Леніна на самофінансування і повний госпрозрахунок у соціалістичній промисловості, вони потім – хоч-не-хоч – згоджувались і на “ножиці цін”, і на обмежене застосування надзвичайних заходів про те на ліквідацію непу вони згодитись не могли.

Сталін переміг, сховавшись за гаслом боротьби за прискорену індустріалізацію країни.

Іншою складовою сталінського курсу, була так звана соціалістична колективізація сільського господарства, ще її можна назвати програмою закріпачення, яка була ухвалена на XV з`їзді ВКП(б) у грудні 1927 року. На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обме­женні елементів ринку, що залишилися від Непу, у насиль­ницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської коопе­рації, а також "куркульства як класу". Єдиною формою ор­ганізації виробництва на селі мали стати колгоспи й рад­госпи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти "лінії партії", оголосили "ворогами народу" і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томсь­кого та ін.).

В 1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з’їзду партії про часткову колективізацію на добровільній основі. Після того, як опір групи Бухаріна було зламано, перегляду цього рішення ніщо не перешкоджало. Механізм “стрибка”, складовий елемент якого становила суцільна колективізація, було запущено.

Керуючись в основному директивами, Держплан розробив два варіанти п’ятирічки – відправний і оптимальний. У квітні 1929р. XVI конференція ВКП(б) схвалила оптимальний варіант, а через місяць, на V з’їзді Рад він став законом. Проте цей закон залишився на папері. Перша п’ятирічка, яка почалася з жовтня 1928р., виконувалась за сумою щорічних планів, які не мали майже нічого спільного із затвердженим п’ятирічним планом.[23,С.19]

Справа у тому, що п’ятирічка ще у формі директив ХV з’їзду ВКП(б) мала фундаментальний недолік: “ножиці цін”, тобто розрив у цінах. Селяни на це не погоджувались і взимку 1927-1928 років практично припинили підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виїхавши у січні 1928р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії виступів перед партійними працівниками розгорнув програму з трьох пунктів:

• зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови – застосувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;

• у найближчі 3-4 роки провести часткову колективізацію сільського господарства;

• услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи були придатні для вилучення готової продукції. Однак навіть з їх допомогою неможливо було змусити селян-одноосібників постійно виробляти товарний хліб. Отже, одразу після ХV з’їзду ВКП(б) Сталін відійшов від курсу соціалістичного будівництва, накресленого в директивах по п’ятирічному плану, замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове об’єднання селян у колективні господарства і накладання продрозкладки на колгоспи.[23,С94]

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін впровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. сам Сталіну статті «Питання ленінізму»: «З точки зору ленінізму колгоспи, як і Ради, взяті як форма організації, є зброя, і тільки зброя. Цю зброю можна за певних умов скерувати проти революції, її можна спрямувати проти контрреволюції» [30,С254].Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою екс­пропріацією землі, худоби, реманенту. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а не­згодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необ­житі райони Польського півострова та Сибіру. На розселя­нювання хліборобів була спрямована і політика "ліквідації куркульства як класу", адже тоді постраждало й чимало се­редняцьких господарств. Зокрема на Полтавщині за свідченням очевидця «Коллективизация понастоящему началась осенью 1932 года» .[35С.204]

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, - як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації - 200 тис. Разом з усіма членами сімей "куркулів" це становило 1,2-1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру.

Отже, в результаті "соціалістичної колективізації" ра­дянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина се­редняків) було винищено.Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через ма­сові репресії значною мірою був підірваний генофонд ук­раїнського народу в цілому і українського селянства зок­рема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була запроваджена "соціалістична колек­тивізація", - створення високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення, однак «люди в колгоспи йти не хотіли».[38С.64]

Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях — у першу чергу на Кубані, Ставропіллі, Вороніжчині на коліна.

Розкуркулення. Особливо активним був наступ проти заможних селян - так званих куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску - встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла до політики відкритого терору: селяни, які активно протистояли колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші - виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої домівки.[12,С71-72]

Під "розкуркулення" потрапляли не лише заможні господарі, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Кампанія "ліквідації куркульства як класу" була формою репресій щодо всього селянства. Якщо у 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис., то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн осіб. Близько 850 тис. з них як "спецпоселенців" чи, радше сказати, кріпаків заслали на Північ і до Сибіру, де вони масово вмирали, бо жили і працювали у нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима...

Перша хвиля розкуркулення тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р. Станом на 10 березня в УСРР було розкуркулено 61 887 селянських господарств. Нерідко заможні хазяї ставали на шлях «саморозкуркулення»: продавали свої сільськогосподарські машини, знаряддя, худобу, хліб і залишали рідні місця. На початку червня 1930 р. загальна кількість зруйнованих у такий спосіб господарств досягла 90 тис.

"Ліквідація куркульства як класу" мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір "суцільній колективізації". В багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали у збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тисяч чоловік.

Зокрема, на Херсонщині рапортувала: розкуркулено 4476 господарств. За даними державного архіву, на Херсонщині розкуркулено з конфіскацієї майна – 4217 господарств, відібрано коней – 44735, корів – 27305, всього – на 2240896 карбованців.[24,С…]

Знищення куркулів як класу привело до зубожіння українського села. Була знищена значна частина худоби, реманенту та іншого майна, яке підлягало колективізації, на відновлення чого довелось витратити не одне десятиліття.[27,С.11]

Це призвело до того, що Радянський Союз був змушений через кілька десятиліть закупляти продукти харчування за кордоном.

Експорт зерна. Всі заходи партійно-державних органів були спрямовані на те, щоб перетворити селянство на основне джерело фінансування нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, насамперед зерно, ціни на яке на міжнародному ринку різко знизились. Проте керівництво СРСР не бажало рахуватися із зовнішньоторговою кон`юнктурою і, відповідно, уповільнювати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зниження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то у 1931 р. зерна заготовлено значно менше - 695 млн ц, а на зовнішній ринок вивезено 51,8 млн ц. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом.

Якщо дивитися окремо конкретний план заготівель з урожаю 1932 року по областях тодішньої УСРР, то отримуються наступні цифри: Вінницька обл.-639 тисяч тонн, Київська-511 тисяч, Харківська 1,212 тисяч, Дніпропетровська-1,441,5 тисяч, Одеська-1,376 тисяч, Донецька-583 тисячі, Молдавська АСРР-68,8 тисячі тонн.[39,С15]

Щоправда , 21 липня 1932 року Раднарком СРСР таємною постановою № 1136 підняв план хлібозаготівель для УСРР до 5.881,3 тисячі тонн.

Поряд з масовим вивезенням з УСРР зерна розгорнулася кампанія із забезпеченням союзних споживачів борошном з нового українського врожаю. 22 жовтня 1932 року заступник уповноваженого Комітету заготівель при РПО СРСР по УСРР Огій вимагав від Всеукраїнської контори „Заготзерно” негайного відвантаження 20 тисяч тонн житнього борошна до Ленінграда.

Услід за зерном і борошном з УСРР повезли й плодоовочеву продукцію, м`ясо, яйця, потім картоплю... Постанова уповноваженого Комітету заготівель при РПО СРСР по УСРР 28 грудня 1932 року передбачала навіть обмін експортної продукції споживчої кооперації на не експортну з метою максимального відвантаження м`ясної продукції за межі України. І це вже було тоді, як Кубань, населена більшістю українцями, вимирала від голоду.

Якщо в 1932 році з СРСР вивезено 527 тисяч тонн пшениці, 417 тисяч - жита, 422 тисячі - ячменю і 308 тисяч тонн кукурудзи, то в 1933 році ці показники відповідно становили 743 тисяч, 145 тисяч, 565 тисяч і 130 тисяч. Крім того, за ці два роки з Радянського союзу вивезено 102,9 тисячі тонн сочевиці, 62,3 тисячі - гороху, 8,0 тисячі-проса, 7,8 тисячі - пшона, 2,5 тисячі – рису, 1,2 тисячі круп, 1 тисячу тонн гречки.......(39,С. 15). Голод 1932-1933 рр. був спричинений хлібозаготівлями [2, С.16]

Спрямоване знищення найбільш свідомої частини населення Радянської України — українського селянства. Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був Голодомор 1932-1933 рр. Хоча є чимало дослідників, які вважають, що голод, мовляв, не був спрямований саме проти українців, оскільки він насправді був і в Казахстані, і на Північному Кавказі (Кубань), і в Поволжі. Так, справді, у Казахстані від голодної смерті загинуло понад мільйон казахів. Однак причини і наслідки голодомору в цій країні нехай з'ясовують передусім самі казахи. А на Кубані, як відомо, мешкали переважно українці, яких і там мордували більшовики. У Московії, якщо бути точними, голодомор був організований здебільшого у південних районах тодішніх Курської та Воронезької областей, тобто в регіонах, де здебільшого мешкало українське населення. Голодомор лютував на тих теренах європейської частини СРСР, де були переважно українці, а карта людомору збігається з етнічною картою України.

"Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями", - писав американський професор Роберт Конквест. [14,С.48].Голодомор повинен був поставити українського хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях - у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...

Голодомор 1932 - 1933 років став першим випадком в історії людства, коли конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою. Тому в умовах незалежної України страхітливу правду про ці роки має офіційно оприлюднити держава, оскільки голодомор повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним світовим товариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду. Це стане важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням і спробам поновити в Україні нову диктатуру та нехтувати найголовнішим правом людини - правом на життя. Треба було зламати національний дух у інтелігенції, у робітників, у селянства. [34, С.4]