64. Індикативне планування і таргетування як фактор усталеного економічного розвитку країн.

Індикативне планування (ІП) - найбільш розповсюджена у всьому світі форма держ планування макроекон розвитку. ІП є антиподом директивного, тому що цей план не носить обов’язковий до виконання характер, хоча в ньому можуть бути і обов’язкові завдання. В цілому він носить направляючий, рекомендаційний характер. Основне завдання такого планування не тільки в тому, щоб дати кількісну оцінку показників, що характеризують динаміку, структуру та ефективність економіки, а і в тому, щоб забезпечити у зв’язку та збалансованість всіх показників розвитку економіки. ІП має інформаційний, орієнтуючий характер (контрольні цифри, економічні регулятори). Індикативне планування застосовується і на мікрорівні.

ІП характеризується наступними чинниками:

відносна тривалість тарнсформаційних процесів в економіці;

здійснення глибоких інституціональних змін, пов’язаних із перетворенням власності, зі створенням сучасної ринкової та постринкової інфраструктури;

ешелонована структурна перебудова економіки на сучасній техніко- технологічній і ресурсній базі;

перехід до нових джерел та факторів економічного розвитку, господарської еволюції;

органічна взаємодія із зовнішнім економічним середовищем;

реструктуризація соціальної політики.

Інфляційне таргетування - це інструмент економічної політики держави, який дає змогу підвищити ефективність такої політики задля досягнення визначених цілей щодо низької і стабільної інфляції та прийнятних темпів економічного зростання. Цей інструмент не розглядається як панацея від високої інфляції, а обирається задля поліпшення якості економічної політики при проведенні необхідних реформ в фінансових, соціальних та економічних сферах.

Серед основних характеристик, які сприяють ефективності інфляційного таргетування як механізму монетарної політики, слід зазначити, що даний режим передбачає більшу свободу й гнучкість дій Національного банку, забезпечує високий рівень довіри з боку населення до його політики. У випадку застосування проміжних цільових орієнтирів за обмінним курсом або грошовій масі підприємства мають можливість проконтролювати їх виконання та виходячи з цього зробити висновку про поточний стан монетарної політики. Це дозволяє Національному банку стабілізувати інфляційні очікування, які здійснюють суттєвий вплив на результати монетарної політики.

64. Макроекономічні регулятори інноваційних процесів як основа стратегії стійкого розвитку.

Залежно від ролі держави в науково-технічній та інноваційній сфері виділяють дві основні моделі інноваційного розвитку: індустріальну (перевага віддається ринковим регуляторам при пасивній ролі держави) та постіндустріальну (висока активність держави — система цілеспрямованих, випереджаючих заходів).

Механізм макроекономінного регулювання науково-технічних та інноваційних процесів передбачає:

• нормативно-правове забезпечення;

• систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень, у тому числі їх пряме фінансування;

• визначення пріоритетів у сфері науки і техніки, їх всебічну підтримку та заохочення;

• диверсифікацію джерел мобілізації коштів на науково-технічний розвиток (кошти державного бюджету, позабюджетних фондів, приватні та іноземні інвестиції);

• максимальне стимулювання малого інноваційного, венчурного підприємництва;

• науково-технічне прогнозування та програмування;

• систему фінансових, кредитно-грошових, амортизаційних, інших пільг та преференцій;

• організаційну підтримку і забезпечення науково-технічної й інноваційної діяльності;

• підготовку наукових кадрів.

Основні державні регулятори науково-технічного розвитку:

• податкові регулятори;

• амортизаційна політика;

• пільгове кредитування;

• державне фінансування;

• науково-технічне прогнозування;

• програмування розвитку науки і техніки;

• держконтракти;

• держзамовлення;

• антимонопольне законодавство;

• патентно-ліцензійна політика;

• створення та державна підтримка різних форм кооперації, наукових, виробничих і фінансових організацій та структур (технопарки, технополіси, "інкубатори" тощо);

• правове забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності;

• зовнішньоекономічна політика;

• підготовка і перепідготовка кадрів.