6.Особливості вербальної комунікації в міжособистісному спілкуванні.

Основна форма вербальної комунікації в міжособистісному спілкуванні — бесіда, розмова. Будучи засобом організації спілкування невеликої кількості людей, що знаходяться поруч і добре знайомих, таке мовлення володіє декількома визначальними особливостями. Це — так зване фатичне мовлення, основна мета якого — говорити, щоб висловитись і отримати підтримку та розуміння. За звичай це обмін репліками, зміст яких асоціативно зв'язаний один з одним. Підтримання розмови може слугувати самоціллю.

Правила, якими користуються співрозмовники, визначаються ними переважно інтуїтивно. Це обмін думками і почуттями, нелогічний, але досить щирий. Партнери не прагнуть дійти єдиної точки зору, вирішити певну проблему, тому не особливо співвідносять і контролюють сказане, не дуже намагаються добирати «доречні» слова і фрази, порівняно мало перебивають один одного. Промовець зазвичай віддає перевагу конструюванню нового слова, ніж пошуку в пам'яті потрібного. Словотворчість і мовний автоматизм полегшують процес побудови мовлення і активно використовуються.

Повсякденне мовлення може прийняти форму розмови «по колу». «Говорити по колу» означає говорити без доказів, особливо якщо тема викликає у когось з співрозмовників сильні емоції або він упевнений, що його погляди приймаються всіма учасниками розмови. В цьому випадку людина просто наполягає на своєму, за принципом «це так, тому що це так».

Черговість партнерів в процесі бесіди не зводиться до послідовного обміну репліками. Бесіда може будуватися як тиради одного з співрозмовників і періодичні схвальні вигуки іншого або як порушена черговість тверджень і відповідей. При цьому порушена послідовність відповідей, перехід з однієї теми на іншу не викликають у співрозмовників непорозумінь саме тому, що контексти розмови очевидні кожному учаснику.

Таким чином, найважливішими характеристиками повсякденного розмовного мовлення можна вважати наступні:

1. Персональність адресації, тобто індивідуальне звернення співрозмовників один до одного, врахування взаємних інтересів і можливостей розуміння теми повідомлення; більш пильна увага до організації зворотного зв'язку з партнерами: адресат розмовного мовлення завжди присутній особисто, володіє тим же ступенем реальності, що і той, що говорить, активно впливає на характер мовленнєвого спілкування; позиція партнера безупинно рефлексується, переосмислюється, на неї реагують, її передбачають і оцінюють. Промовець чекає активного відповідного розуміння, будь то співчуття, заперечення або згода.

2. Спонтанність і невимушеність; умови безпосереднього спілкування не дозволяють заздалегідь спланувати розмову, співрозмовники вимушені думати і говорити водночас. Норми спонтанної природної промови припускають, що співрозмовники втручаються в промову один одного, уточнюючи або міняючи її тему; той, хто говорить може перебивати самого себе, щось згадуючи, повертаючись до вже сказаного. Висловлювання часто містять обмовки, повторення, виправлення і інші мовленнєві огріхи.

3. Ситуативність; безпосередній контакт співрозмовників, той факт, що предмет обговорення найчастіше відомий співрозмовникам, дозволяє використати міміку і жести як засіб компенсації неточності висловів, неминучої в неформальному спілкуванні. В той же час ситуативність передбачає врахування минулих ситуацій спілкування з даною людиною (якщо вони мали місце), її соціального статусу як умови, яку необхідно враховувати, щоб бути зрозумілим. З цієї причини будь-яке висловлювання, цілком нейтральне питання можуть бути наповнені гамою найрізноманітних почуттів, починаючи від простої цікавості і закінчуючи невисловленими докорами, прихованою образою.

Наприклад, в розмові між подругами на питання однієї з них: «Ну як, підійшли тобі мої записи?» інша може відповісти: «Так, все нормально» і одразу, засоромившись, додати: «Вибач, будь-ласка, я зовсім забула тобі подякувати».

Численні різноманітні випущення, посилання, умовні позначки, до яких вдаються люди під час розмови, включаючи певні значущі жести, — звичні риси нашого спілкування. Однак для співрозмовників, як правило, це не є серйозною перешкодою у взаєморозумінні. Людське спілкування, бесіда будуються за принципом максимальної економії і концентрації мовного потоку. Як тільки учасники взаємодії визначають для себе ситуацію, зміст бесіди, їх репліки стають всі більш і більш стислими. Сама ситуація, міміка, фізичні переміщення в просторі — все це взаємозамінює і взаємодоповнює засоби спілкування, що різняться лише своїм зовнішнім виглядом.

4) Емоційність; ситуативність, спонтанність і невимушеність мовлення в безпосередньому спілкуванні посилюють його емоційне забарвлення, висувають на перший план емоційно-індивідуальне сприймання як теми розмови, так і співрозмовника. В цілому, для розуміння сенсу розмови більш важливі не точна зміна тверджень і відповідей, не їх граматична і синтаксична витриманість і навіть не те, що говориться, а те, як промовляється. Прагнення бути зрозумілим провокує співрозмовників до частого висловлення особистих оцінок, думок. При цьому емоційна безпосередність не тільки не ускладнює, але, навпаки, полегшує розуміння того, що відбувається в цілому і стану співрозмовника зокрема.

Перераховані особливості задають найважливіші функції промови в міжособистісному спілкуванні. До їх числа відносяться емотивна і конативна. Емотивна функція пов'язана з суб'єктивним світом адресанта, з висловленням його переживань, ставлень, оцінок; в ній знаходить свій вираз його самооцінка, його потреба бути почутим, зрозумілим. Конативна функція пов'язана з установкою на адресата (що слухає), з прагненням на нього вплинути, сформувати певний характер взаємовідносин; в ній знаходять відбиток потреба людини досягати поставлених цілей, справляти вплив на інших людей; виявляється ця функція в структурній організації розмови, цільовому спрямуванні мовлення.

Таким чином, розмовному мовленню властиві: постійна зміна позицій, особиста зацікавленість і активність співрозмовників, використання неповних речень, коротких фраз, великого числа займенників, побутової лексики, відсутність дієприкметників і дієприкметників. В процесі свого розгортання розмова часто набуває все більшої емоційності, що змушує співрозмовників уточнювати власне ставлення до предмету розмови, перевіряти стійкість власної позиції і позицій інших. Мовлення виявляється чинником особистого самовизначення учасників розмовної комунікації.

7.Мовлення та функції ділового спілкування.

Мова є основним засобом спілкування. Усе те, що пов'язане з використанням мови людиною, називається мовленням. Його поділя­ють на активне і пасивне. Залежно від матеріальної форми реалі­зації активне мовлення, у свою чергу, поділяється на говоріння і пи­сання, а пасивне — на слухання й читання.

Сучасна цивілізована людина, за статистикою, на писання й читан­ня витрачає 20%, а на слухання й говоріння — 80% спілкувального часу.

У спілкуванні мовлення спрямоване на інших людей. Розрізняєть­ся спілкування вербальне — невербальне, контактне — дистантне, безпосереднє — опосередковане, міжособистісне — масове, монологіч­не — діалогічне — полілогічне, приватне — ділове, інформативне — неінформативне, нормативне — ненормативне, етикетне — неетикетне та ін. Значення цих дефініцій зрозуміле й без роз'яснення; втім детальніше ми зупинимося на діловому спілкуванні.

Змістом такого спілкування є «діло», з приводу якого виникає та розвивається взаємодія. У ньому легше встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять «однією мовою» й прагнуть до міжособистісного взаєморозуміння та ефективного співробітництва.

Ділове спілкування — це процес встановлення та розвитку кон­тактів між людьми, який зумовлений потребами спільної діяльності і включає сприйняття, пізнання й розуміння партнерів спілкування, обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії.

Сучасна наука визначає такі функції ділового спілкування:

1. Комунікативна — це різні форми та засоби обміну і переда­вання професійної інформації, завдяки яким стає можливим зба­гачення досвіду професійної діяльності, накопичення спеціальних знань, опанування секретами фахової діяльності, узгодження дій та взаєморозуміння працівників. Ця функція є необхідною умо­вою організації професійної, у тому числі й управлінської, діяль­ності.

2. Інтерактивна — передбачає налагодження контактів між пра­цівниками в процесі спільної діяльності та організацію їхньої взає­модії, коли кожний із учасників впливає своїми вчинками на інших і, в свою чергу, змінює особисті дії під їх впливом.

3. Перцептивна — дає можливість скласти більш або менш об'єк­тивне враження про те, що являє собою партнер по діловому спілку­ванню, проникнути в його внутрішній світ, зрозуміти мотиви про­фесійної діяльності, ставлення до фактів дійсності.

4. Організацїйно-у згоджу вальна — спрямована на узгодження дій працівників виробничих підрозділів, на кооперацію виробничої та інших видів діяльності в установі.

5. Мотиваційно-контрольна — спрямована на стимулювання про­фесійної діяльності працівників та на своєчасне її коригування.