7. Культура і етикет в спілкуванні.

У наш час велика увага приділяється таким поняттям, як «куль­тура мови», «культура мовлення», «культура спілкування», «культу­ра управління», які є синонімами.

Культура мови — розділ мовознавчої науки, що вивчає норма­тивність мови, її відповідність вимогам, які ставить перед нею суспіль­ство; вміння правильно добирати мовно-виражальні засоби мовлен­ня відповідно до мети, змісту й обставин спілкування.

Норми культури мови:

• лексичні (розрізнення значень і семантичних відтінків слів, за­кономірності лексичної сполучуваності);

• граматичні (використання правильної граматичної форми);

• стилістичні (доцільність використання мовно-виражальних засобів у певному мовному оточенні);

• орфоепічні (правильна вимова);

• орфографічні (правильне написання).

Отже, культура мовлення — досконале володіння мовою, ефек­тивне дотримання її норм у процесі спілкування.

Основні ознаки культури мовлення: змістовність, точність, до­речність, логічність, послідовність, правильність, виразність, норма­тивність.

Культура спілкування — сукупність загальновизнаних норм і правил спілкування людей, стиль використання мовних засобів людь­ми відповідно до ситуації спілкування.

Звичайно, усі працівники повинні мати загальну культуру, інте­лект, порядність. Проте особливе значення має їхній моральний по­тенціал. Основною етичною вимогою, якої слід дотримуватись у службових взаємовідносинах, є збереження гідності людини незалеж­но від того, яке місце вона посідає в службовій ієрархії.

Культура управління — це сукупність вимог, що виникають пе­ред зовнішньою стороною процесу управління, — вимог, зумовлених нормами і принципами загальнолюдської та професійної моралі й естетики, принципами ефективної організації і методик управління.

Вона являє собою складний і багатогранний комплекс проблем, що стоять перед адміністративно-управлінським апаратом. Зокрема, вона органічно включає в себе і уважне, зацікавлене, дбайливе став­лення до потреб і проблем працівників, оперативний розгляд їх звер­нень і прохань. Саме спрямованість на іншу людину надає спілку­ванню гуманного забарвлення, тобто є свідоцтвом наявності певного етикету, тобто у нашому випадку — професійного.

Слово «етикет» прийшло до нас із французької мови через по­середництво російської та польської — ещиеие — ярлик, етикетка з написом, а у XVIII ст. -- церемоніал. На початку XX ст. це слово на слов'янському ґрунті знову набуває первісного значення «ярлик», «наклейка».Доцільно розрізняти три близькі, але не однакові за обсягом і змістом поняття «мовний етикет», «мовленнєвий етикет», «спілку-вальний етикет».

Мовний етикет — загальномовне явище, яке характерне для усіх стильових різновидів будь-якої мови.

Мовленнєвий етикет — це національно специфічні правила мовної поведінки, що реалізуються в системі стійких правил і вис­ловів, рекомендованих для використання в різних ситуаціях ввічли­вого спілкування зі співрозмовником (зокрема, під час вітання, вис­ловлення подяки, звертання, знайомства, прощання тощо).Отже, якщо мовний етикет — це набір засобів вираження, то мовленнєвий етикет — це вибір цих засобів, використання засобів у процесі спілкування. Відмінність між мовним і мовленнєвим етике­том можна зрозуміти за допомогою порівняння, відомого ще з часів Фердинаида де Соссюра: одна річ ноти музичного твору, інша - його виконання. У другому випадку важливим є і вибір самого твору, і манера його виконання, і майстерність виконавця.Взагалі поняття «мовленнєвий етикет» ширше за поняття «мов­ний етикет», бо мовлення може бути етикетним (або неетикетним) і тоді, коли воно стосується ситуацій, які не потребують уживання формул мовного етикету.

Мовний і мовленнєвий етикети можна розглядати як єдиний фе­номен — лінгвоетикет лише в тому випадку, якщо немає потреби протиставляти ці явища. Етикетне ж використання мовних і поза­мовних засобів спілкування можна назвати спілкувальним етикетом. Отже, спілкувальний етикет вбирає в себе лінгвоетикет (мовний і мовленнєвий).

Правила етикету залежать від змісту моральної культури особи­стості. Вони значною мірою відбивають її суть, тобто мотиви, потре­би, цілі, цінності, настанови тощо. Щоб уникати непорозумінь, при­крих випадків, для користування повагою серед колег потрібно не забувати (і навчитися ними користатися) про такі формальні, але обов'язкові для всіх моральні основи, як ввічливість, тактовність, коректність (делікатність), вихованість, толерантність. Ці основи, вироблені історією людського спілкування, не втрачають своєї акту­альності і мають під собою мудрі підстави.

Ввічливість — форма культури поведінки особи, для якої повага до людей стала звичною нормою спілкування. Брутальність — зневажливе ставлення до оточуючих у процесі взаємодії.

Тактовність — це здатність людини знаходити оптимальну і то­лерантну форму спілкування з іншими людьми залежно від конк­ретних обставин, ситуації.

Особливий відтінок тактовної поведінки — делікатність. Це вміння витончено відчувати і реагувати на емоційний стан людини, коли вона (знайома чи близька людина) виявилася в скрутному (як говорять, «делікатному») становищі. Інтелігентність — це категорія моральна, рівень якої визначається не освітою, а культурою мислення, поведінки та діяльності.

Звичайно, критерії поведінки, спілкування та діяльності людини закладаються в певному середовищі, залежать від способу її життя. Проте більшість норм і правил сучасного етикету мають універсаль­ний, загальнолюдський характер, поширюються на всі соціальні групи й прошарки суспільства. Водночас будь-яка професійна діяльність пе­редбачає обов'язкове дотримання кожним працівником правил і норм поведінки і діяльності, які зумовлені особливостями цієї діяльності.

Лекція 4

ТЕМА : Мовлення в міжособистісному спілкуванні.

План

1.Структура мовленнєвої комунікації.

2.Організація і розвиток мовленнєвої комунікації.

3.Мовлення і взаєморозуміння.

4.Особливості мовлення в соціально-орієнтованому спілкуванні.

5.Мовлення як засіб ствердження соціального статусу.

6.Особливості вербальної комунікації в міжособистісному спілкуванні.

7.Мовлення та функції ділового спілкування.

8. Комунікативна та мовленнєва ситуації.

9. Стилі міжособистісного спілкування.

10. Бар’єри спілкування.

1. Структура мовленнєвої комунікації

Мова - це система знаків і символів. Мовлення — це процес користування мовою. Таким чином, мовлення є реалізацією мови, що виявляє себе тільки через мовлення. Людське мовлення виникає у відповідь на необхідність вступити в спілкування з кимось або повідомити будь-що.

Мовлення - це використання мови з комунікативною метою.

Якщо основними структурними одиницями мови вважаються слова і речення, то в мовленнєвому спілкуванні це — висловлювання як смислові одиниці.

Допомогти в аналізі мовленнєвої комунікації може відома схема комунікативного акту, запропонована одним з авторів кібернетики К. Шенноном, а згодом модифікована відомим лінгвістом Р. Якобсоном (Якобсон, 1985) .

Структура комунікативної взаємодії розвивається у відповідності до проходження інформації комунікативним ланцюгом: адресант (відправник) — кодування повідомлення — рух каналами — розшифровка (декодування) — адресат (одержувач).

Мовлення набуває певного сенсу і може бути зрозумілим тільки в структурі немовленнєвого контексту.

Контекст (або ситуація) — це обставини, в яких відбувається конкретна подія.

Розглянемо в якості прикладу зміну значення фрази «він тримав в руці валізу» в залежності від контексту. Якщо ми маємо справу з детективною історією, то ця фраза може означати, наприклад, «вкрав» — у випадку, якщо йдеться про що підозрюваного. В ситуації побутової мелодрами повідомлення про валізу може означати сварку або годину розставання, коли хтось з близьких збирається піти або поїхати.

Код в мовленнєвій комунікації — це мова або її різновид (діалект, сленг, стиль), яку використовують учасники даного комунікативного акту.

Кодування вихідного повідомлення означає переклад його в набір знаків, або сигналів, що за припущенням може бути зрозумілим партнеру. Вибір засобу кодування переважно залежить від особистості адресанта.

Канали передачі інформації представляють собою матеріальні носії для знаків, в яких втілилося повідомлення (в мовленнєвій комунікації це — усне або письмове мовлення). Для успішної розшифровки (декодування) повідомлення вимагається, як мінімум, володіння одержувачем мовою, подібною до мови відправника повідомлення.

Зворотний зв'язок — ще один структурний компонент будь-який комунікативної ситуації. Реакція на висловлювання тих, хто слухає, складає цементуючий момент спілкування, її відсутність, призводить до руйнації комунікації. При всіх перевагах розглянутої моделі в ній бракує психологічних і соціально-рольових характеристик, що істотним чином впливають на процес мовного спілкування.

До психологічних структурних компонентів акту мовленнєвої комунікації слід в першу чергу віднести комунікативний намір, задум і мету, тобто мотиваційну складову, яка визначає що, навіщо і чому хоче сказати автор висловлювання, а також розуміння повідомлення, тобто когнітивну складову.

Комунікативний намір (або комунікативна інтенція) — це бажання вступити у спілкування з іншою особою.

Так, намір повечеряти і намір запропонувати комусь повечеряти разом розрізняються відсутністю або наявністю комунікативної інтенції.

В мовленнєвому спілкуванні зазвичай розрізняють два види мети — найближча мета, та що безпосередньо висловлюється і більш віддалена, довготривала. Основними різновидами найближчої мети спілкування є:

• інтелектуальна мета: отримання інформації, в тому числі оціночної; з'ясування позицій; підтримка думки; розвиток теми; роз'яснення; критика;

• мета, пов'язана з встановленням характеру відносин: розвиток або припинення комунікації, надання підтримки або розірвання стосунків; схиляння до дії.

За найближчою метою часто стоїть цільовій підтекст, що ускладнює та поглиблює спілкування. Наприклад, людина, що підтримує не дуже для неї цікаву розмову, може переслідувати довготривалу мету встановлення гарних стосунків зі своїм співрозмовником. Прохання уточнити сказане при обговоренні якогось питання в групі може мати найближчу мету дійсно отримання інформації (з наступною підтримкою або критикою висловленої думки), а віддалену мету —

намір заявити про себе, ствердити свій статус. Хоча часто люди більш-менш ретельно приховують або маскують свої віддалені цілі, їх можна виявити за загальним характером розмови, за мимовільними (вербальними або невербальними) проявами того, хто говорить.

Розуміння повідомлення полягає в тлумаченні адресатом отриманого повідомлення.

У випадку значної схожості образів світу у партнерів отримана інформація буде близькою до тієї, що складала задум повідомлення - послання буде правильно зрозуміле. Якщо ж світогляд у партнерів сильно відрізняється, розуміння буде ускладнене.

До соціально-рольових структурних компонентів мовленнєвої комунікації слід віднести статусні і ситуативні ролі учасників спілкування, а також стильові прийоми, що ними використаються.

Поняття «статусна роль» вказує на поведінку, передбачену людині його соціальним (віковим, статевим, посадовим тощо) положенням, або статусом. З початку комунікативного акту від його учасників вимагається розуміння власної соціальної ролі і ролі партнера. Це необхідно для того, щоб зорієнтуватись в ситуації і обрати відповідну манеру мовленнєвої поведінки. Не випадково, коли представляють один одному незнайомих людей, то називають одну з основних соціальних ролей (наприклад, «знайомтесь, це Сергій Іванович — мій колега»), інші розпізнаються за зовнішнім виглядом людини або припускаються як супутні названої ролі.

В ході спілкування можуть бути виділені і ситуативні ролі, які істотно впливають на характер спілкування. В їх числі:

^ «лідер», прагне вести розмову і контролювати її хід;

• «посередник», стежить за загальним ходом бесіди, врівноважує інтереси різноманітних людей;

^ «вередлива дитина», порушує будь-які заборони, виступає з незалежними судженнями;

• «гнучка людина», готова пристосуватися до різноманітних ситуацій тощо.

Стильові характеристики учасників спілкування виявляються в особливостях мовного стилю комунікантів, у використовуваних ними комунікативних стратегіях і тактиках. Стилі можуть бути проранжовані за ступенем уваги до промови. Одностильовий промовець — той, хто вступає в мовленнєве спілкування, приділяючи вибору мовних засобів мінімальну увагу; в різних ситуаціях і з різними партнерами він не здатний виявити мовленнєву гнучкість. Людина, що володіє високим рівнем мовленнєвої компетенції, з одного боку, прагне зберегти свій стиль в різних комунікативних сферах, а з іншого — уміє виконувати різноманітні мовні ролі, використати різностильовий мовний репертуар в залежності від обставин спілкування. Стилі слухання також можна розмістити між двома крайніми позиціями: від уміння (бажання) до невміння (небажання) чути.

Окрім індивідуальних особливостей тих, говорять і слухають, вибір стилю мовної поведінки залежить від соціального контексту. Вибір промови офіційної або поетичної, наукової або побутової, ділової або публіцистичної задається рольовою ситуацією.