3. Сутність і місце невербальної комунікації в міжособистісному спілкуванні.

Найуніверсальнішим і найефективнішим засобом інформаційно­го зв'язку між людьми вважають словесне (вербальне) мовлення. Проте спілкування відбувається не завжди і не тільки за допомогою слів, поєднаних у висловлювання. Люди використовують для кому­нікативного зв'язку цілу низку невербальних засобів. Відомо, що слова займають лише 7 % у комунікативних актах, звуки та інтона­ція — 38 %, а істотна частина — 55 % — припадає на властивості ко­мунікації, не пов'язані з мовою, словами та інтонацією.

Невербальне спілкування — це спілкування за допомогою не-мовних знакових систем. Виділяють такі основні функції невербаль-ного спілкування:

• вираження міжособистісних відносин;

• вираження почуттів і емоцій;

• керування процесами вербального спілкування (розмовою);

• обмін ритуалами;

• регуляція самопредставлення.

Особливістю невербальної мови є те, що її поява обумовлена імпульсами людської підсвідомості, і людина, яка не володіє методи­кою контролювання своїх невербальних засобів вираження, не може підробити ці імпульси, що дозволяє довіряти цій мові більше, ніж звичайному, вербальному каналові спілкування. Вважається, що підробляти або копіювати невербальні знаки практично неможливо (за винятком довгих тренувань, як, наприклад, у розвідників, шпи­гунів, дипломатів), оскільки протягом тривалого часу не можна кон­тролювати всю їхню сукупність і одночасно уважно спостерігати за словами.

Знання невербальної мови дозволяє не тільки краще розуміти співрозмовника, але і (що більш важливо) передбачувати, яку реак­цію викликало почуте ще до того, як він висловиться, відчути не­обхідність змін для досягнення бажаного результату.

Невербальне спілкування людини пов'язане з його психічними станами та є засобом їхнього вираження. На його основі розкриваєть­ся внутрішній світ особистості, здійснюється налагодження міжосо-бистісної взаємодії, процеси співчуття та емпатії, формування псих­ічного змісту спільної діяльності. Люди швидко пристосовують своє вербальне поводження до обставин, що змінюються, але невербальне спілкування виявляється менш пластичним.

Ученими розроблена класифікація невербальних засобів спілкуван­ня, до яких належать:

• кінетичні — це засоби руху, що виявляються в позі, жестах, міміці, ході, погляді;

• просодичні — це назви таких ритміко-інтонаційних сторін мови, як висота, тембр голосу, сила наголосу;

• екстралінгвістичні — це включення в мову пауз, а також різного роду психофізіологічних проявів людини: плачу, сміху, подихів тощо;

• тактильні — це динамічні дотики у формі рукостискання, по­плескування тощо.

Невербальна комунікація зазвичай представляється такими сис­темами: візуальна, акустична, тактильна, ольфакторна.

Візуальна система спілкування містить жести, міміку, пантомімі­ку; реакції шкіри (почервоніння, збліднення, потовиділення); просто­рово-тимчасову організацію спілкування; контакт очима (візуальний контакт); допоміжні засоби спілкування, у тому числі: підкреслення або приховування особливостей статури (ознаки статі, віку, раси), використання засобів перетворення природної статури (одяг, зачіска, косметика, окуляри, борода, дрібні предмети в руках) тощо.

Акустична система включає такі аспекти:

— паралінгвістичну систему (система вокалізації: тембр голосу, його діапазон і тональність);

— екстралінгвістичну систему (включення в мову пауз, а також інших засобів, як-от: кахикання, сміх, плач, темп мови тощо).

Тактильна система — дотик, потиск рук, обійми, поцілунки тощо.

Ольфакторна система — приємні і неприємні запахи навколиш­нього середовища, природні і штучні запахи людини.

Більш докладно охарактеризуємо основні невербальні засоби міжособистісного спілкування, які можна з успіхом використовува­ти в управлінському спілкуванні керівника.

Оптико-кінетична система знаків включає жести, міміку, панто­міму. Цю систему можна уявити як сприймання властивостей загаль­ної моторики різних частин тіла (рук — жестикуляція, обличчя — міміка, пози — пантоміма). Ця загальна моторика відображає емоційні реакції людини, оскільки включення оптико-кінетичної системи знаків до ситуації комунікації надає спілкуванню певних нюансів, що неоднозначно сприймаються за умов використання тих самих жестів у різних національних культурах.

Вирішальне значення у невербальній комунікації мають вираз обличчя, погляд. Вираз обличчя найбільше підкреслюють куточки губ, нахмурювання або піднімання брів і зморщування чола. Ці елементи міміки дають змогу передати всю гаму емоцій і почуттів — від при­ємного здивування до розчарування.

Погляд — ключовий елемент невербальної комунікації. Як прави­ло, саме ним партнер висловлює інтерес до розмови. Блукливий погляд найчастіше говорить про нудьгу або про бажання самому взяти слово (якщо тільки він не виражає страх чи почуття прови­ни). Пильний погляд, спрямований прямо в очі співбесіднику, часто сприймається як ознака певної агресивності.

Жести також видають достатньо інформації про партнера по спілкуванню. Палець, що вказує на іншу людину, сприймається більше як агресивний жест, ніж розкриті й повернені до неї долоні. Похитування головою, нахил її до плеча або в бік партнера завжди вважаються ознаками інтересу.

Свої почуття та стани людина може висловлювати також за до­помогою пантоміміки. Наприклад, людина виявляє до партнера відкритість, якщо стоїть до нього обличчям, а не боком. Неприязнь у людини, що сидить, виявляється у напруженості тіла і, навпаки, роз­кутість тіла, нахил вперед є виразом симпатії.

Паралінгвістична система — це система вокалізації мовлення, що характеризується якістю голосу, його діапазоном, тональністю і ви­ражає почуття та стани людини. Так, спокійний і солідний голос знімає напруження, збуджує інтерес, а роздратований — сприймається як ознака агресивності.

Екстралінгвістична знакова система — це включення в мову пауз, інших нелінгвістичних компонентів (покашлювання, сміх), темп мовлення.

Простір і час організації комунікативного процесу виступають теж особливою знаковою системою, які мають певне смислове навантажен­ня як компоненти комунікативних ситуацій. Так, розміщення парт­нерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, симво­лізує увагу до того, хто говорить, натомість окрик у спину може мати негативне значення. Наука, яка вивчає норми просторової і часової організації спілкування, називається «просторовою психологією».

Дослідження в цій галузі пов'язані з вивченням специфічних наборів просторових і часових констант комунікативної ситуації. Останні називаються хронотопами. У літературі описано, зокрема, хронотоп «вагонного супутника». Суть його полягає в тому, що спе­цифічна ситуація спілкування інколи створює несподівані ефекти впливу. Наприклад, не завжди можна пояснити відвертість до пер­шого зустрічного, яким є «вагонний супутник».

Ще однією специфічною знаковою системою є контакт «очі в очі», який має місце у візуальному спілкуванні. У дослідженнях кон­такту «очі в очі» інтерес був зосереджений перш за все на вивченні інтимного спілкування. У розмові люди то дивляться одне на одно­го, то відводять очі. Постійний погляд заважає зосередитися. Найча­стіше дивляться в очі не більше 10 сек. Це буває перед початком розмови або після перших кількох слів. Потім зустрічаються очима час від часу. Візуальний контакт відбувається здебільшого, коли об­говорюється приємна тема. При обговоренні неприємної теми від такого контакту часто утримуються. Охочіше дивляться на тих, ким захоплюються, або з ким перебувають у близьких стосунках. Більш схильні до візуального контакту жінки.

Контакт очей обов'язково доповнює вербальну комунікацію. За відсутності такого контакту можна говорити про те, що проблема, яка обговорюється, не цікавить співрозмовників. Навпаки, коли один ¹³ партнерів постійно намагається підтримати зоровий контроль з співрозмовником, є ознакою того, що він, по-перше, намагається будь-яким чином подобатися цьому партнерові; по-друге, його практично не цікавить зміст інформації, яка обговорюється.

У представників деяких культур засобом невербальної комунікації є дотик. Це невід'ємний елемент комунікації в Африці, на Середньо­му Сході, в більшості країн Латинської Америки. Один спостерігач підрахував, що пара, яка сидить за столиком ресторану в Парижі, за одну годину здійснює в середньому 110 взаємних дотиків, у Лондоні — жодного, у Джексонвілі (США) — близько восьми.

Мовлення — основний, притаманний тільки людині засіб комунікації. Разом з тим ми передаємо інформацію один одному, використовуючи не тільки слова, але і безліч інших засобів, серед яких — жести, міміка, пози, одяг, зачіски, навіть оточуючі предмети (наприклад, обстановка в кімнаті). Те, які прикраси ми носимо, яким сортам чаю або кави віддаємо перевагу, як проводимо вільний час, — все це також являє собою певний вид повідомлень, що отримав назву «невербальні повідомлення».

Невербальні повідомлення можуть бути закодовані шляхом:

виразних рухів тіла — так звана експресивна поведінка особистості (міміка, жести, пози, тощо);

звукового оформлення промови (висота, гучність, швидкість, ритмічність

тощо);

організації мікросередовища, яке оточує людину (тобто того простору, що індивід може контролювати або змінювати: від обстановки квартири до відстані, якій він надає перевагу при розмові зі співрозмовником);

використання матеріальних предметів, що мають символічне значення (наприклад, букет до дня народження; опущена штора на вікні як умовний знак, що заходити небезпечно).

Невербальна комунікація являє собою обмін невербальними повідомленнями між людьми, а також їх інтерпретацію.

За звичай, рухи людського тіла, звуки людського голосу або оточуючі людину предмети будуть сприйняті як певні послання тільки в тому випадку, якщо за кожним з них закріплено відповідне значення, зрозуміле оточуючим. Наприклад, в нашій культурі той, хто одягнений в усе чорне, буде сприйматися як той, що дотримується трауру; похитування головою з сторони в сторону означає незгоду. Відповідно, невербальні послання де в чому аналогічні усному або письмовому мовленню. Інколи невербальну поведінку називають мовленнєвоподібною активністю. Використання в літературі звороту "мова тіла" відображає цю важливу схожість вербальної і невербальної комунікації. Подібно до слова, жест або поза також мають закріплені за ними в даній культурі (ситуації, групі) певне значення. Щоправда, на відміну від слова, багатьом невербальним знакам значно легше надати альтернативне тлумачення.

Відомий британський соціальний психолог Р. Харре наводить приклад витонченої двозначності такого невербального сигналу, як покашлювання. Якщо під час розмови один з співрозмовників починає покашлювати, інший сприймає

це як попередження, що означає «помовчи, хтось іде». Людина, яка наближається, може оцінити ці звуки як звичайний кашель (тобто не вартий уваги автоматизм) (Харре, 1992). Завдяки подвійності значення багатьох невербальних сигналів їм нерідко віддають перевагу, використовуючи замість вербального еквіваленту.