20 Рублів, а їх не було. Прийшли до батька требувати гроші. У бригаді були

Гусаров Федір (головний), Бабій Іван, Довгаль Матвій. Зайшли в хату і до

батька: «Давай гроші, а то виженемо тебе, куркуля, з хати». А він їм і каже:

«Де я вам візьму їх? Нема. Такого налогу я заплатити не можу». Гусаров став

насміхатися: «Розз’являй рота, так я тобі хоч плюну туди». Батько ухопив його

за шиворот – й у двері. Вийшов скандал. Батькові погрожували тюрмою і навіть

розстрілом. І через це він утік.

А нас – трьох чоловік – вигнали з хати. Прийшли активісти, борщ з’їли, вареники

теж забрали, понапихали у кишені. З собою нічого не дозволяли брати. Брат

торбинку квасолі взяв, відібрали її, штовхнувши його у сніг. Маму Бабій ухопив

за кожуха і вона через три східці покотилася на сніг. Дітей теж кидали. Забрали

у нас хату, сарай і хлів, клуню, комору, погріб, 2 гектари землі, а також

корову, коняку і лоша, свиню і курей. Хату продали на торгах, її купив брат

Довгаля і жив там. Згадую, як ходили до колишньої своєї хати, де були нові

господарі, попросить яблук (сад був великий і гарний), так жінка не дала –

вигнала».

Про свавілля і повну відсутність об’єктивних критеріїв у визначенні

куркульських господарств йдеться в одному з численних листів до Голови ВУЦВК

Г.Петровського. Його автор «бувший батрак, червоний партизан, викладовець»

фізики у київському вузі писав у лютому 1932 р., що його батька, теж червоного

партизана, розкуркулили у с. Червоний Колодязь Ічнянського (тепер Ніжинського)

району. Привертає увагу неймовірно брутальна форма типового, на жаль, дійства:

це був «наскок цілого десятка «щирих» революціонерів. Ламають клуню, грабують

все у хаті, забирають картоплю, тягнуть з погреба уже кислу (з бочки) капусту,

висипають з рукавців пшоно, забирають готові 3 пуда наколотих для палива дров.

Розгромляють хуже, аніж гетьманська банда у 1918 р. Гетьманська банда [...]

забрала лише одну коняку та одіж за те, що я і батько були партизани. Щирі ж

«революціонери» забрали все: корову, кобилу, 4 вулики, картоплю, як кажуть, усе

«під мітлу». Таких історій – море, за кожною з них людська трагедія і як

віддзеркалення – людські ницість, підлість і жорстокість.

До речі, у назвах новостворених колгоспів, члени яких почували себе господарями

у відібраних хатах, хлівах, клунях, дуже часто фігурує епітет «червоний».

Відомий на Чернігівщині письменник і публіцист В.Шкварчук знайшов навіть назву

«Червоний багнет». Дійсно, у переносному значенні кожний колгосп став багнетом,

чиє вістря спрямовувалося у саме серце українського селянина. Породження

фантазії якогось безвісного ентузіаста колгоспного будівництва дуже вдало

характеризує саму сутність партійно-державної політики на селі.

Справді, діяльністю активістів керувала вся потужна державна машина СРСР.

Чиновний люд із шкури ліз, щоб переламати настрій по селах. Досить часто з

метою залякування селян, вилучення із сіл осіб, котрі з точки зору влади

становили загрозу для її планів, використовували судову систему. Так, 23 червня