Тема 1. Загальні засади управління і менеджменту Самостійна робота 2 Еволюція управління суспільним виробництвом

І Питання до опрацювання:

1. Генезис управління у первісні часи та часи рабовласництва і феодалізму.

2. Особливості управління капіталістичними та соціалістичними організаціями.

3. Періодизація розвитку управління виробництвом.

ІІ Основні аспекти опрацювання матеріалу:

1. Генезис управління у первісні часи та часи рабовласництва і феодалізму.

Задоволення матеріальних і духовно-культурних потреб людей є основною спонукою їх господарської (економічної) діяльності.

Економічна діяльність первісних людей поляга­ла в полюванні, рибальстві та збиранні природних продук­тів. Виробництво обмежувалося створенням зброї, рибаль­ських знарядь, одягу та предметів домашнього користуван­ня. Між племенами здійснювався обмін предметами споживання, але будь-яких соціально-економі­чних утворень, орієнтованих на виробництво предметів для обміну, не було.

Перші виробничо-господарські організації виникли в період другого великого поділу суспі­льної праці — відокремлення ремесла від землеробства (між XII і VIII ст. до н. е.) у формі ремісничих майстерень. Спіль­на праця людей у них потребувала свідомої організації та управління: планування, координування, регулювання, чим і займаються управлінці.

Отже, управління виробничо-господарськими органі­заціями як специфічна професійна ді­яльність людей у виробництві, зародилося одночасно з виникненням ремісничих майстерень. Спочатку воно було простим і полягало у розподілі робіт між пра­цівниками, координації та обліку індивідуальної праці, стимулюванні ефективно працюючих. Власники майсте­рень працювали разом з підмайстрами та учнями. Ієрархі­чна форма ремісничої організації охоплювала, як прави­ло, два управлінські рівні: майстра і підмайстра. У тех­нологічному процесі виробництва використовували переважно ручну працю.

На етапі рабовласницького суспільства започаткувався розвиток ієрархічної побудови управління. Ієрархія органі­зації нараховувала тоді від двох-трьох рівнів ( власник — майстер — наглядач за рабами) у виробничих організаціях індивідуальних власників до шести (цар — губернатор — керівник державного територіального органу управління — керівник виробництва (майстер) — наглядач за рабами) у державних виробничих організаціях.

За феодалізму типовим промисловим підприємством ста­ла реміснича майстерня, господарем якої був власник-ремісник. З ним працювали підмайстри, учні і один-два ремісники, які готу­валися стати самостійними майстрами. Майстер­ні об'єднувалися в цехи. Застосовувалися механічні засоби виробництва. Між працівниками майстерні існували суворі ієрархічні відносини, які регулю­вали їх управлінську і виробничу діяльність. Певні управ­лінські функції виконува­ли ремісничі цехи: визначали обсяги виробництва продукції кожним майстром, місця її збуту, порядок закупівлі сирови­ни, економічного стимулювання до праці.

2. Особливості управління капіталістичними та соціалістичними організаціями.

Наприкінці середньовіччя цехова організація зіткну­лася з такими проблемами, як зарегламентованість тех­нології та управлінських відносин на виробництві, вузь­кість мислення керівників виробництва, обмеження на випуск продукції й застосування високо­продуктивних машин та ін. Оскільки капітали, накопичені власниками майстерень та купцями, потребували продуктивного використання, почали зароджуватися організації підприємницького типу, засновані на капіталістичній формі виробничих відносин, особливістю яких стала наявність центральної фігури — капіталіста - підприємця.

Особливістю капіталістичних організацій стало поєд­нання капіталу і підприємницької ідеї з працею найманих робітників.

До початку XX ст. функція управління в організаціях залишалася універсальною: здійснювали управління власник та невелика кількість управлінців. Пізніше, у процесі концентрації капіталу та створення великих підприємств функція управ­ління розширилася й диференціювалася на окремі види управлінської праці, тобто відбулася спеціалізація управлінців за функціями управління.

За капіталізму управління економікою загалом та окре­мими підприємствами ґрунтується на системі ринків і цін. Поведінку кожного учасника економічної діяльності моти­вують його інтереси: кожний прагне максимізувати свій дохід шляхом індивідуального прийнят­тя рішень. У конкуренцію вступають не тільки товари і послуги, а й виробничі та управлінські структури. Ринкова система постала механізмом, завдяки якому індивідуальні рішення й переваги стають відомими широкому загалу і координуються. Ці особливості управління були властиві капіталістич­ній системі господарювання тільки на етапі зародження. Пізніше капіталістична система управління трансформува­лася, набуваючи спільних для всіх країн ознак та певних національних відмінностей.

Так, у США, починаючи з великої депресії 30-х років, посилилася роль уряду в регулюванні економічних і со­ціальних відносин, у тому числі відносин управління. Це було пов'язано з утворенням могутніх економічних орга­нізацій (великих корпорацій) та сильних профспілок. Дер­жава змушена була втручатися в економіку, щоб нейтра­лізувати їх вплив на функціонування ринкової системи. За цей період у США накопичено великий досвід пря­мого (антимонопольне законодавство) і непрямого регулювання економіки й управління з метою соціальної оріє­нтації виробництва.

На початку XX ст. у більшості країн світу виникла нова форма організації капіталу - корпоративний капітал - сума індивідуальних капіталів, вкладених група­ми людей у певну організацію. Внаслідок цього в ЗО—40-х роках XX ст. у всіх економічно розвинутих країнах роз­межували функції володіння і функції управління капі­талом. Як правило, управління виробничо-господарською діяльністю більшості фірм Заходу здійснюють наймані управлінці-менеджери, які не є їх абсолютними власника­ми. Вони одержують заробітну плату, іноді частку прибу­тків фірми. З часом, купуючи акції, менеджери вищого рівня стають і власниками. Розмежування функцій воло­діння й управління капіталом стало передумовою оголо­шення XX ст. століттям революції управлінців. Менедж­мент сформувався як особлива система управління вироб­ництвом, породжена ринком і спрямована на забезпечення його діяльності.

У країнах комуністичної орієнтації також існували певні відмінності в управлінні підприємствами. У більшості з них функціонувала класична командно-адміністративна система управління, за якої діяльність підприємств регламентували зверху. В Юго­славії існував так званий ринковий соціалізм, з притаманними йому груповою формою власності трудових колективів на засо­би виробництва, ринковими відносинами між підприємствами. У сільському господарстві Польщі, Угорщини переважали дрі­бні приватні власники.

Командно-адміністративна система управління постійно де­монструвала свою неефективність. Час від часу в країнах соці­алістичного табору здійснювали спроби її реформування, але без зміни основ функціонування. Однак політичні та економіч­ні курси країни не давали змоги уникнути жорсткого централізовано­го управління, і тому всі спроби запровадження елементів рин­кових відносин, а значить і самостійності підприємств, були приречені на невдачу. Крах командно-адміністративної систе­ми був наслідком корінної розбіжності між комуністичною іде­єю і прагненням людини до економічної свободи.