3. Особливості традиційної і нової методологічної культури.

У традиційній методологічній культурі домінувала кар­тезіанська концепція наукового аналізу. Назва «картезіанство» походить від латинізованого прізвища французь­кого філософа Рене Декарта (1596—1650) — Сагіевіиз, який розглядав світ як існування двох протилежних суб­станцій — духовної й матеріальної, душі і тіла, матерії і духу. Його вихідними метафізичними (умоглядними) припущеннями є те, що «першоелементи», які утворю­ють глибинний рівень Всесвіту, не виникають, не трансмутують (змінюються), не проліферують (розмножу­ються), не дееволюціонують (деградують), а існують споконвіку і весь час.

Традиційна методологія наукового аналізу, що орі­єнтувала творців науки на виявлення «першоелемен­тів», на відкриття законів синтезу, відповідно до яких із цих «першоелементів» формуються різноманітні складні структури, виникла як продукт осмислення когнітивної (пізнавальної) практики раннього Модерну (XVI—XVII ст.). У контексті цієї практики наукове світоосягнення здійснювалося з допомогою лінійних категоріальних схем. У кожній з таких схем перша (визначальна) категорія завжди посідає привілейоване становище порівняно з наступною. Вона онтологічне (буттєво) є первинною і важливішою, ніж похідна від неї категорія.

Зрозуміти, чому творці науки епохи Модерну відда­ли перевагу моделюванню Всесвіту з допомогою універсумів, що не еволюціонують, сьогодні не важко. Новий час був добою «диктатури Розуму». Мислителі цієї доби були одержимі прагненням тотально осягнути, постави­ти під людський контроль не тільки світ природи, а й світ культури, встановити владу над ними.

Моделювання навколишнього світу з допомогою та­ких систем, що не еволюціонують, відповідало загально­му прагненню мислителів Модерну зробити навколиш­ній світ передбачуваним, контрольованим, підпорядко­ваним владі людини. Моделювання його за допомогою систем, поведінка яких не передбачувана, суперечило тенденції доби Модерну до підпорядкування людині нав­колишнього світу і тому прихильники традиційної методологічної культури вважали його нерозумним, ірраціо­нальним.

Водночас суспільна практика довела нездійснен­ність соціальних проектів Модерну, пов'язаних із нама­ганням діяти з позиції жорсткого раціоналізму, засто­совувати технології, які б регулювали функціонування людських спільнот як природних систем. Сподівання на всемогутність розуму, науки не справдилися. Більше того, окремі наукові відкриття поставили під загрозу й існування людства.

Формування нової методологічної культури науки. Методологічна культура дослідження світу «складнос­тей, що еволюціонують» кардинально відрізняється від методологічної культури дослідження світу «систем, що не еволюціонують». Поняття «складність, що ево­люціонує» фігурує в цій культурі як концептуальний прообраз теоретичних репрезентантів різноманітних фізичних, соціальних і ментальних реалій.

Характерна риса наук, які досліджують «складнос­ті, що еволюціонують», може бути визначена як «трансдисциплінарність». Це поняття означає, що жодна з та­ких наук не вкладається у межі монодисципліни (на­приклад, фізики, хімії, біології, соціології тощо). Наука є трансдисциплінарною, якщо сфера її застосованості універсальна, тобто поширюється як на космофізику, так і на космоетику, а природа досліджуваних нею об'єктів може бути довільною.

Сучасна експансія «наук про складності, що еволю­ціонують» не тільки змінює традиційний науковий дискурс, його проблемне поле, сімейство його науко­вих мов, а й спричинює появу можливості єдиного трансдисциплінарного наукового розуміння еволюцій­ної розмаїтості Всесвіту. Йдеться про його науково-тео­ретичне осмислення. Тут на єдиній концептуальній основі формується розуміння причин різноманітності таких грандіозних процесів, як фізико-космічна ево­люція Всесвіту, біологічна еволюція, еволюція антроп-ності (взаємозалежності сущого у Всесвіті), людська історія та ін.

Ініційований «науками про складність» процес пе­регляду ставлення до традиційної практики моделю­вання Всесвіту з допомогою моністичних детермініст­ських схем відбувався непросто.

Спочатку «науки про складність» перетворили тра­диційний науковий дискурс на практику дослідження «систем, що самоорганізуються». Ні природа таких сис­тем, ні їх еволюційно-динамічна поведінка не детермі­новані; кожна з них має свої момент народження, «біо­графію», час життя, історію.

Згодом у межах цієї практики науки оформилося трансдисциплінарне (загальнонаукове) поняття «склад­ність, що еволюціонує», яке почало використовувати­ся в космофізиці не тільки як модель тих або інших локальних реалій Всесвіту, а й як науковий репрезентант Всесвіту загалом. Надзвичайна плідність використання цього поняття поступово переконала філософів науки в тому, що до класу світів, які можуть бути репрезентова­ні концептом «складність, що еволюціонує», належать не тільки світи, досліджувані фізикою, космологією, хі­мією, біологією, психологією, а й світи, досліджувані соціологічними, суспільствознавчими, гуманітарними науками. А це істотно сприяє трансформації наукового дискурсу XX ст. у дискурс про «світи складностей», що самоорганізуються, постають, еволюціонують, трансмутують, проліферують.

Проте методологічна культура науки ще багато в чо­му продовжує залишатися в полоні таких сучасних вер­сій «метафізики наявності», як філософія фундамента-лізму, нормативізму, есенціалізму.

Методологічна активність творців «наук про склад­ність» (Арнольд, Пригожий, Ласло, Хакен, Ейген та ін.) акцентує на необхідності подолання невідповідності між традиційною методологічною культурою і реаль­ним станом наукового дискурсу початку XXI ст. Стиму­люючи її усунення, «науки про складність» істотно вплинули на процес становлення нової методологічної культури науки, нового сприйняття реальності. Кожна така «складність» виявляє себе як «багатолика» дина­мічна система. Реальність таких «складностей, що ево­люціонують» багатомодальна, політемпоральна, мультисценарна, поліваріантна, поліморфна.