3'Ясовуючи внутрішню кризу руп, колишній п член м.Галаган зазначав, що за

своєю суттю вона була інтелігентською партією, яка не мала під собою певної

соціальної бази. Спочатку вона орієнтувалась на селянство але, все більше

переймаючись теоріями Маркса, стала шукати опори в міському пролетаріаті, а

тому и не мала ясного та виразного характеру партії класово-пролетарської.

Відчувши необхідність опори на робітників як на свою базу, РУП опинилася

перед вибором: або знаходити робітників-українців, національно і політично

свідомих, або ж вийти поза національні Українські межі и об’єднати в своїй

організації робітничі маси різних національностей, які проживали в Україні. А

саму "амплітуду" хитань від самостійності України до "неіснуючого

національного питання" М.Галаган називає "криком наболілої Української

душі". Вказуючи на вплив російських соціал-демократів на рупівців, М.Галаган

підкреслював, що внаслідок цього національне питання відсувалося на другий

план і відігравало лише підпорядковану, допоміжну роль. Один з колишніх

рупівців, згодом фундатор "Спілки" М.Меленевський на IV з’їздів РСДРП у 1906

р. заявив: "Український пролетаріат цілком зрусифікувався і тому існування

окремої його організації не має ніякого глузду". Однак орієнтація на

національне питання в окремих рупівців перемогла. Перетворившись у 1905 р. в

Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), колишня РУП

залишилась самостійною організацією Української соціал-демократії, а спілчани

стали автономною організацією РСДРП. За словами Д.Дорошенка, "Спілка"

поповнилася значною мірою не тільки чужими и байдужими до українства чинами,

але й принциповими супротивниками українського національного руху.

До першого Головного комітету "Спілки", обраного в листопаді 1904 р., увійшли

М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський, П.Тучапський, Г.Довженко,

І.Кирієнко та інші. Органом "Спілки" стала газета "Правда", яка з січня 1905

р. видавалась у Львові. Влітку того ж року її перенесено до Одеси, де вона

виходила (вже російською мовою) нелегально. Розквіт діяльності "Спілки"

припадає на 1906-1907 рр., коли їй вдалося ввести до другої Державної Думи

своїх депутатів. Однак незабаром до "Спілки" увійшло декілька провокаторів,

за допомогою яких поліція розгромила всі її головні установи. В 1908 р. її

діяльність майже припинилась.

На V (Лондонському) з'їзді РСДРП (відбувся в 1907), яка 1903 р. розкололася

на більшовиків та меншовиків, Україну представляли делегати від 6 тис.

членів "Спілки" і 4,5 тис. більшовиків. 3 усіх основних питань "Спілка"

прийняла погляди РСДРП, однак більше тяжіючи до меншовицької фракції як

поміркованої, заперечувала необхідність національної програми і національної

організації для українського пролетаріату. Тому після IV (Об'єднавчого)

з'їзду РСДРП (1906) вона фактично об’єдналася з місцевими організаціями

останньою: у лютому 1906 р. — з провінціальною організацією РСДРП Південно-

Західного краю, а в листопаді — з Полтавським губернським союзом РСДРП.

Особливий вплив мала "Спілка" на залізничників і сільський пролетаріат

(восени 1905 р. тут було створено 17 селянських комітетів).

Проте УСДРП, незважаючи на неодноразові спроби, так і не вдалося об’єднатися

з РСДРП, а також зі "Спілкою". "3 усіх тактичних поглядів, — доповідав ЦК

УСДРП у 1907 р. на Міжнародному соціалістичному конгресі в Штутгардті, —

партія наша представляє ліву течію в соціал-демократії в Росії і наближається

до так званих більшовиків, не поділяючи крайнощів їх революціонаризму". Однак

останні ніяк не могли змиритися з політичною програмою "Спілки": вимога

автономії для України, визнання УСДРП національною організацією пролетаріату

і входження лише на правах фракції в РСДРП. Під кінець революції в УСДРП

налічувалось близько 3 тис. членів (1 тис. — у містах), близько 20

організацій у містах і декілька десятків у селах. За роки революції вона

випустила 300 тис. примірників друкованих листівок та інших пропагандистських

видань, організувала чимало страйків, мітингів, селянських сходів, на яких

селяни домагалися демократизації ладу, автономії України і конфіскації

великої земельної власності. Хоч М.Меленевський та О.Скоропис-Йолтуховський,

закладаючи "Спілку" і почували себе, за їх словами, "зрадниками українства",

але вони вірили, що "пролетарсько-сільська" маса залишиться українською, аби

лише вона була політично та соціально свідомою, однак вони швидко впевнились,

що "розширення діяльності "Спілки" фатально відривало її від українського

ґрунту, направляючи по лінії загальноросійської роботи і культури". Тому не

дивно, що люди, які стояли за українське відродження, поволі відходили від

"Спілки" і поверталися до УСДРП, колишньої РУП, з якою вони порва­ли. Та і не

могло бути інакше. Як писав О.Гермайзе, місцеві організації "Спілки", як і

центр, що складався часто з неукраїнців, могли боротися іноді не тільки з

українським дрібнобуржуазним радикалізмом, але і з самою ідеєю українського

відродження.