1905—1907 Рр. Робітники і селяни складали до 15% кадетів, в окремих

кадетських організаціях на Уралі селяни спочатку складали більшість.) Проте,

воно реальне існувало і зіграло важливу роль в долі партійної системи, та і

Росії в цілому.

Важкі поразки в світовій війні, недієздатність влади викликали вибух

опозиційних настроїв в суспільстві, широке неприйняття існуючого режиму.

Лютнева революція, що відбулася на цьому тлі, тимчасово об'єднала партії

«верхів» і помірну частину партій «низів». Але вже із самого початку це

об'єднання було неміцним, що і відобразило «двовладдя». Даний феномен був

обумовлений не тільки об'єктивними чинниками, тим, що російська революція

пішла трохи далі, ніж більшість європейських буржуазних революцій, але і

ідеологічними переконаннями помірних соціалістів, що не припускали — на

даному, «буржуазно-демократичному» етапі — узяти всю повноту влади в державі,

але в той же час не дуже-то довіряючих лібералам.

Набагато більша близькість виявилася усередині партій «низів» — соціалістів і

традиціоналістів. Після Лютневої революції блискуче підтвердився зроблений

Струве ще в 1906 р. висновок: «Суть і білого, і червоного чорносотенства

полягає у тому, що освічена меншина народу протиставляється народу як ворожа

сила». Марксизм, «підкреслюючи соціальну ворожнечу класів, неминуче...

підштовхував і культурну ворожнечу класів, яка в російському житті тісно

переплітається з соціальними антагонізмами». Ця глибинна схожість, що

спонукала лібералів розшифровувати СРН як «соціал-революціонери навиворіт»,

не могло не виявитися і в політиці. З тим, щоб не втратити маси в умовах їх

подальшої радикалізації, чорносотенці, на думку деяких сучасників, засвоїли

«майже ту ж соціальну програму і майже ті ж прийоми пропаганди, якими

користувалися партії революційні. Різниця була лише у тому, що одні обіцяли

масам насильницький перерозподіл власності ім'ям Самодержавного Царя як

представника інтересів народу і його захисника від утискання багатих, а другі

— ім'ям робітників і селян, об'єднаних в демократичну або пролетарську

республіку». Все це пояснює швидке розчинення основної маси традиціоналістів

після лютого 1917 року. Детального дослідження цього феномена, зокрема,

політичної долі рядових традиціоналістів в 1917г., поки немає. Численні

свідоцтва сучасників про масовий перехід чорносотенців в ряди більшовиків, на

сторону радвлади не знайшли поки що документального підтвердження. Проте сам

факт подібного масового переходу побічно визнав Ленін. У 1920г. на IX

конференції РКП(б) він говорив, що революція 1905г. підняла «найкрупніші і в

той же час найвідсталіші елементи селянства, і цю роботу нам допомагали

робити чорносотенні елементи... Вийшло так. що ця знов виникаюча чорносотенна

організація вперше об'єднала селян, привернула їх до організації. І ці

підняті селяни сьогодні виступали з чорносотенними вимогами, а назавтра

вимагали всієї землі від поміщиків». Типологічна схожість «білого і червоного

чорносотенства» сприяла ствердженню в Радянській Росії держави, багато в чому

схожої з самодержавним, але володарюючої не під православними, а під

комуністичними прапорами.

Таким чином, в царській Росії не склалося стабільної, життєздатної партійної

системи. Надзвичайною множинністю партій (від 100 до 150 і більш, за різними

оцінками), їх дробовою, і певною нестійкістю партійна система Росії

нагадувала, здавалося, такі країни, як Франція або Італія. Проте якісно

іншими були рівень її поляризації, частка несистемних партій і надрадикальних

ідеологій. В результаті партії зіграли важливу (хоча і не для всіх очевидну)

роль в краху державної влади в лютому 1917 року.

Висновок

Партії, створені в кінці XIX — початку XX в., не тільки боролися за владу,

але і намагалися — крізь призму своїх ідеологій — виражати різні соціальні

інтереси і реалізувати свої доктрини на практиці. Конкуренція між партіями

була, таким чином, і конкуренцією моделей державного, суспільного устрою

Росії і України. Аналіз партійної системи країн — тобто сукупності політичних

партій, що володіли певною внутрішньою структурою, логікою розвитку і місцем

в політичній системі суспільства, — відкриває нові можливості в дослідженні

особливостей і динаміки політичного процесу, а частково і ідеологічного їх

середовища. Подібний підхід дозволяє не тільки краще осмислити діяльність і

історичні шанси різних партій, але і в якійсь мірі подолати відому

ізольованість досліджень подій 1905 – 1917 рр., пов'язати їх із стійкими

тенденціями політичного і ідеологічного розвитку Росії і України, а тим самим

— заново оцінити ймовірність приходу до влади більшовиків і інших, що не

здійснилися тоді, варіантів суспільного розвитку.

Дослідження партійної системи насилу входить до україно-російської

історіографії; останні узагальнюючі роботи з історії російських партій

фактично не використовують поняття партійної системи, хоча сама логіка

розвитку історіографії, та й потреби в осмисленні формування сучасної

партійної системи підштовхують до дослідження даної проблеми.

Пояснення цьому слід шукати у тому, що на відміну від кінця 80-х — початку

90-х років, коли жорстка боротьба із закостенілими ідеологічними

стереотипами, за вивільнення з тісних рамок марксистсько-ленінської

методології диктувала підвищений інтерес до теоретичних і концептуальних

проблем, нинішній період в історіографії ознаменований передусім залученням в

науковий оборот нових джерел, перевагою, що надається конкретно-історичним

сюжетам, і деяким послабленням інтересу до методологічних проблем.

Але, зрозуміло, вивчення політичних подій початку ХХ ст. є дуже важливим

сьогодні, оскільки, розглядаючи їх досвід крізь призму часу, ми маємо

можливість по-перше, не повторити їх помилок, а, по-друге, використати їх

позитивні ідеї та надбання в процесі розбудови нової української держави.

Список використаної літератури

1. Антология мировой политической мысли: в 5 томах. Т. IV.: Политическая

мысль в России во 2-й пол. ХІХ – ХХ ст. — М.: Мысль, 1997. — 830 с.

2. Висоцький О.Ю. Українські національні партії початку ХХ ст.:

соціалістичний сегмент. — Дн-ськ, 2001. — 160 с.

3. Леонов С.В. Партийная система России: конец XIX – 1917 год // Вопросы

истории. — 1999. — №11 – 12. — С. 29 – 49.

4. Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ

– ХХ ст.) / Малик А. Й. та ін. — Львів: Світ, 2001. — 294 с.

5. Политические партии России. Конец XIX – первая треть ХХ ст.:

энциклопедия. — М.: РОССПЭН, 1996. — 800 с.

6. Політологія: кін. ХІХ – перша половина ХХ ст.: хрестоматія. — Львів:

Світ, 1996. — 800 с.

7. Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине. — Х.: Вища

школа, 1987. — 157 с.