8

Лекція 1. Українська мова – мова української нації

1. Предмет, мета і завдання курсу УМПС.

2. Мова, її функції у суспільстві.

3. Поняття національної мови, історія розвитку української мови, її місце серед інших мов світу.

4. Поняття літературної мови, її найістотніші ознаки.

5. Поняття про мовну норму. Типи мовних норм.

6. Поняття про державність мови. Мовне законодавство та мовна політика.

Рекомендована література до курсу Основна

1. Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спрямування: Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2009. – 352 с.

2. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення: Навчальний посібник. – К.: ЦНЛ, 2005. – 536 с.

3. Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: Навчальний посібник. – К.: Арій, 2008. – 424 с.

4. Гуць М., Олійник І., Ющук І. Українська мова у професійному спілкуванні. – К.: ВееZоne, 2004. – 336 с.

5. Шевчук С.В. Ділове мовлення: Модульний курс: Підручник. – К.: Арій, 2009.

6. Януш Я. В. Сучасна українська мова: Курс лекцій. І і ІІ частини: Навч. посібник. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2005. – 460 с

Додаткова

1. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004.

2. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці: Книги–XXI, 2005.

3. Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура фахової мови: Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2009.

4. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2006.

5. Токарська А.С., Кочан І.М. Українська мова фахового спрямування для юристів. – Львів: Світ, 2008.

6. Універсальний довідник-практикум з ділових паперів / С.П. Бибик, І.Л. Михно, Л.О. Пустовіт, Г.М. Сюта. – К.: Довіра; УНВЦ «Рідна мова», 1999.

7. Хміль Ф. І. Ділове спілкування: Навчальний посібник. – К.: «Академвидав», 2004.

8. Чмук Т.К., Чайка Г.Л. Етика ділового спілкування. – К.: Знання, 2007. – 230 с.

Інтернет-ресурси

1. www.litopys.org.ua

2. www.mova.info

3. www.novamova.com.ua

4. www.pereklad.kiev.ua

5. www.pravopys.net

6. www.r2u.org.ua

7. www.rozum.org.ua

І. Предметом вивчення дисципліни УМПС є мова фахової галузі, представлена двома функціональними стилями – науковим та офіційно-діловим, а також вимоги до складання й оформлення наукових текстів і ділових документів.

В період розбудови української державності до майбутніх фахівців ставляться високі вимоги, які полягають не лише в досконалому знанні фаху, а й у високому рівні володіння українською мовою, вільному користуванню нею в усіх галузях, особливо її науковим та офіційно-діловим стилями. Це сприяє засвоєнню спеціальних дисциплін, допомагає орієнтуватися у професійній діяльності та ділових контактах.

Мета дисципліни – ознайомлення з нормами сучасної української мови у професійному спілкуванні, підвищення загальної та мовної культури, формування практичних навичок професійного усного та писемного спілкування.

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні знати:

- етапи розвитку української літературної мови, становлення фахової термінології;

- державний стандарт на оформлення фахових документів та вимоги до написання наукових робіт;

- основні мовні засоби ділової документації.

Студенти повинні уміти:

- володіти нормами української літературної мови;

- користуватися всіма її мовними засобами незалежно від мети спілкування, мети і змісту висловлення;

- користуватися фаховими монографічними, навчальними та довідковими виданнями, різними видами словників;

- складати різні ділові документи.

ІІ. Найдорожчим здобутком кожного народу є його мова. Як сказав нім. філософ і лінгвіст Вільгельм фон Гумбольдт, «мова народу – це його дух, і дух народу – це його мова». Тобто у мові акумулюється духовна енергія народу, вона є головною ознакою і символом нації.

Мова – найважливіший засіб спілкування людей, засіб передачі почуттів, думок волевиявлень. Звісно, вживаються й інші засоби спілкування (невербальні) – міміка, жести, рухи тіла, тональність голосу, азбука Морзе, азбука Брайля для сліпих, різні види тайнопису тощо. Але люська мова – універсальний засіб спілкування, нею можна передавати все те, що виражається іншими сигналами. Жоден інший засіб спілкування не може конкурувати з мовою. Мова – головне знаряддя соціологізації, тобто перетворення біологічної істоти на соціальну, перетворення людини на члена соціуму, певного суспільства.

Мова – це система звукових та письмових знаків, що служать засобом людського спілкування. Мова виконує низку функцій, життєво важливих для суспільства, суспільних груп і кожної людини зокрема. У різних працях виділяють від 2 до 20 функцій, поділяють їх на обов’язкові та факультативні. Узагальнюючи різні класифікації, виділимо девять основних функцій мови.

1. Номінативна. Це функція називання, тобто предмети і явища, пізнані людиною, отримують назви, відбувається процес називання, омовлення (лінгвізації), з яким пов’язане створення кожним народом його мовної картини світу. Наприклад, японські спеціалісти розрізняють і називають не менше як 50 відтінків червоного кольору, а ескімоси мають 40 найменувань снігу (залежно від розміру сніжинок, від часу випадання снігу, від того, з вітром чи без вітру він йшов, як давно сніг лежить). Процес номінації залежить від багатьох чинників, зокрема від ментальності народу, географічних умов проживання, суспільного розвитку тощо. Порівнюючи окремі російські та українські слова, можна помітити розбіжності ментальності¹ наших народів: виховати (заховати від зла) – воспитать (кормити); лікарня (лікувати) – больница (терпіть біль); весілля (веселитися) – свадьба (свататись, поріднитися), подружжя (дружба) – супруги (запряжені), шлюб (від злюб) – брак (від брати), свято (святий) – праздновать (гуляти).

2. Комунікативна. Суть її полягає в тому, що мова використовується для спілкування, обміну інформацією в усіх сферах комунікації – науці, виробництві, культурі, ділових стосунках. Це найважливіша, базова функція мови, якій підпорядковані всі інші. Відомий мовознавець Б.О.Серебренников називав цю функцію «локомотивом історії мови», адже мова, якою не спілкуються, стає мертвою. Людство має чимало засобів передачі інформації – жести, міміка, знаки тощо, проте мова є універсальним засобом. Як сказав Е. Кант, «людина має схильність спілкуватися з собі подібними, тому що в такому стані більше почуває себе людиною». А Сент-Екзюпері зазначав, що найбільша розкіш на світі – то є «розкіш людського спілкування»

3. Гносеологічна, або пізнавальна. Людина пізнає світ не тільки через досвід, а й через мову, яка є сумою знань про світ. Людина ніколи не пізнає світ з нуля, вона має досвід суспільства, закодований у мові. Пізнаючи мову, людина пізнає світ. Один з філософів сказав: «Межі моєї мови означають межі мого світу». Гносеологічна функція є не тільки накопиченням досвіду, а й засобом мислення, формою існування думки.

4. Мислетворча. Мова – засіб творення, вираження й передачі думки. Мислити – значить оперувати мовним матеріалом, словами. Вислів «обмін думками» значить вдало добирати слова. «Видно з мови, якої ти голови», «хто ясно думає, той ясно висловлюється».

5. Експресивна, або виражальна, емоційна. Це висловлення своїх почуттів, емоцій, здатність впливати на почуття інших людей. Тобто мова універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Поки людина мовчить, вона залишається загадкою для оточуючих, а заговоривши – розкриває свій внутрішній світ. «Говори, і я тебе побачу» - стверджували мудреці античності.

6. Культуроносна. Мова – основа культури кожного народу. Культура може розвиватися тільки в мові, фіксується нею. Через мову (фольклор, худ. літературу, театр, кіно) людина пізнає духовний світ свого народу. Зрештою, ставлення до своєї національної мови, своєї національної культури, до культури мови віддзеркалює загальний рівень культури людини, свідчить про її громадянськість.

7. Ідентифікаційна, або об'єднуюча, ототожнювальна, розпізнавальна (об'єднує мовців у часовому та просторовому вимірі Завдяки мові кожний з нас має свій «мовний портрет», «мовний паспорт», у якому відображені всі параметри нашого «я» – національно-етнічні, соціальні, культурні, духовні, вікові тощо. Так, тільки за одним звуком можна визначити місцевість, територію, з якої походить або на якій проживає людина. Наприклад: м’які шиплячі приголосні характерні для жителів Черкащини, тверді шиплячі приголосні – для жителів Вінниччини, палатальний (м’який) піднебінний л – для уродженців Полтавщини, за дифтонгами уо, уе, уі, іе впізнають поліщуків (жителів Полісся), приставний г характерний для мовців західних районів Черкащини (особливо Уманщини).

8. Естетична. Мова фіксує естетичні смаки і вподобання її носіїв, крім того, милозвучність мови, гармонія змісту і форми стають самі по собі джерелом естетичної насолоди. В 1934 році в Парижі на всесвітньому конкурсі краси мов укр. мова зайняла 3-є місце після французької та перської Найяскравіше естетична функція виявляється у лексичному та фразеологічному фондах мови. Так, на гарну дівчину кажуть: як намальована, як картина, як квітка, як ружа, хоч з лиця воду пий. Ледачого називають ледарем, лінюхом, ледацюгою, ледачем, лінивцем, неробою, лайдаком, лежнем, пустогаєм).

9. Магічно-містична (здатність мови впливати на свідомість та підсвідомість людини через заклинання, замовляння, гіпноз). Люди ще на зорі цивілізації вірили в магію слова, тому деякі слова вимовляти було просто заборонено. Наприклад, туземці Австралії замовчували імена покійників; мешканці Нової Гвінеї – імена родичів, у деяких племен Африки заборонено було називати імена правителів, священних осіб. Сьогодні цю функцію мови активно вивчаю і застосовують в гіпнозі, рекламі, політиці тощо.

Інші дослідники називають ще фатичну (встановлення контактів), волюнтативну, демонстративну, акумулятивну функції.

ІІІ. Українська мова належить до східної групи слов’янських мов. Усі слов’янські мови поділяються на західнослов’янські (польська, словацька, чеська та лужицькі мови); південнослов’янські (сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська) та східнослов’янські (російська, українська, білоруська). Від інших слов’янських мов українська відрізняється чергуванням о-е-і (ніч-ночі, сім-семи), буква і на місці праслов’янського ять (ліс, дід), збереження палатального ц (криниця, пшениця, палець), повноголосся оро, оло, ере, еле.

У світі існує близько 5,5 тисяч мов, але більшість із них не мають писемності, літератури, державного статусу, ними послуговується небагато людей, вони не є національними. Наприклад, у Танзанії, в якій 12 млн. населення, є понад 100 мов, національною ж є одна – мова суахілі. Національна мова – широке поняття, мова нації, що сформувалась на основі народності, загальнонародна мова, яка існує у двох формах:

а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних та соціальних діалектах та жаргонах.

Українська мова є національною мовою близько 50 млн українців і однією з робочих мов ООН. Поза межами України вона побутує серед українців західної діаспори (2 млн), та східної діаспори (6,8 млн).

Коли ж утворилася українська національна мова? Питання походження мови – це визначення її коренів, періоду зародження. Існує 2 концепції походження української мови. Згідно з першою з них (версія російського вченого О.Шахматова) українська мова виникла після розпаду давньоруської мови у ХІV ст. Це ідеологічна теорія «спільної колиски», тобто походження російської, білоруської й української мови з єдиного джерела давньоруської мови, а трьох братніх народів з єдиної держави – Київської Русі.

Друга концепція (І.Огієнко, М.Грушевський) полягає в тому, що ніякої спільної, «праруської» мови не було, а українська, російська та білоруська мови, як і інші слов’янські мови формувалися самостійно. Безпосереднім джерелом української мови є праслов’янська мова, розпад якої датується VІІ ст. Отже, з цього часу формується протоукраїнська мова (VІІ – ХІ ст.), потім староукраїнська мова (ХІІ – ХІV ст.), середньоукраїнська (ХІV – ХVІІІ) та нова українська (ХІХ ст.).

Про те, що українська мова має значно давніше походження, свідчить «Велесова книга» (7 – 12 ст. до н.е.), в ній розказується про слов’ян, руську землю, це збірка легенд, молитов, переказів. Отже, історія починається не з Аскольда, Рюрика і Вічного Олега, а значно давніше. Відомий російський вчений, Ф. І. Буслаєв, дослідивши лексику і фразеологію «Слова о полку Ігоревім» та інші писемні пам’ятки Київської Русі, зробив висновок, що українська мова древніша за російську і ці пам’ятки ближчі саме до нашої мови.

ІV. Літературна мова – це унормована, відшліфована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Вона є вищою формою національної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, художню літературу, науку, театр, освіту й побут. Головні ознаки літературної мови:

- наддіалектний характер;

-наявність усної та писемної форми;

- унормованість (наявність чітких лексичних, граматичних, орфоепічних норм);

- стильова розгалуженість;

- стандартність;

- функціонування в усіх сферах діяльності суспільства – державній, виробничій, культурній, науковій, освітній.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя (зокрема говорів Середньої Наддніпрянщини), ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою («Наталка Полтавка», «Москаль чарівник», «Енеїда», 1798). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. Наприклад, в «Енеїді» близько 7 тис. слів, найширше представлена побутова лексика, продемонстрована багата синоніміка (іти – волочитися, почухрати, попхатися, слонятися, причвалати, побрести, лізти, шлятися, швендю вати, мандрувати, приплентатися, чкурнути, пертися), народна фразеологія (зробити зле комусь: зварити каші, злити кулю, дати перегону, дати хльору, видавити олію, залити за шкуру сала, втрутити хвоста). Активними учасниками поцесу творення української літературної мови були й інші письменники Г. Квітка-Основяненко, Є. Гребінка, Т. Шевченко. Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Т.Г.Шевченка, який розкрив усе багатство мови, вивів її на рівень інших європейських мов. Традиції Шевченка продовжили І. Франко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, Леся Українка.

V. Однією з основних ознак літературної мови є унормованість. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні. Мовні норми характеризуються системністю, стабільністю, історичною та соціальною обумовленістю. Типи мовних норм можна показати такою таблицею.

Назва норм	Що регулюють норми	Наприклад
Орфоепічні	Правильну вимову звуків, звукосполучень	віддзеркалюватися; піджак; голова - ґанок;
Акцентологічні	Наголошуваність слів	Алфавіт, апостроф, псевдонім, довідник, помилка, відомість
Графічні	Запис звуків на письмі	Буква щ пердає 2 звуки [шч]; звукосполучення дз, дж передає 1 або 2 звуки;
Орфографічні	Правильний запис слів	день у день; В’ячеслав; і мине не мене, і мене не мине; Національний авіаційний університет
Граматичні	Правильне творення і вживання слів та їх форм, правильну побудову словосполучень і речень	дякую вам (а не дякую вас), вибачте мені (а не вибачаюся), підзвітність уряду парламентові (а не підзвітність уряду парламенту)
Лексичні	Вживання слів у властивому їм значенні та правильне поєднання слів за змістом у реченні і словосполученні	дрібні (а не мілкі) гроші, але мілка тарілка; кампанія виборча, а компанія весела; коштує п’ять гривень, але зображення старовинних гривен (металевих шийних прикрас у вигляді обруча)
Стилістичні	Вживання слів відповідно до їх стилістичного забарвлення та стилю мовлення	говорити - висловлюватися – балакати – базікати – верзти - теревенити;
Пунктуаційні	Правильну розстановку розділових знаків	Карати, не можна милувати. Карати не можна, милувати.

VІ. Державною (офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державність української мови закріплена Конституцією України. Так, у Ст. 10 цього документа говориться: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя і на всій території України. В Україні ґарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України». Важливою в мовній політиці є також Ст. 12: «Україна дбає про задоволення націокультурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави». Низка статей Конституції України містить вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президента України (Ст. 103), професійними суддями (Ст. 148). Нині функціонує також Закон «Про мови в українській РСР» від 28 жовтня 1989 року, він складається з 6 розділів і визначає державний статус у.м. як мови діловодства, документації., обов’язковість володіння нею посадових осіб. Мовами міжнаціонального спілкування є р.м., у.м.

Питання про державність української мови – болюче. Частина політиків підтримують уведення другої державної мови – російської. Справді, в окремих країнах є 2-3 державні мови. Наприклад, у Швейцарії є 3 офіційні мови – німецька, французька та італійська; у Бельгії – 3 мови французька, нідерландська та німецька; у Канаді – 2 мови: англійська та французька. Але така ситуація в цих країнах склалась унаслідок компактного територіального поділу різномовних етнічних груп. Тобто фактично у названих країнах має місце постійна одномовність, окрім центральних органів влади. В Україні проживають народи різних націй (чехи, поляки, євреї, росіяни, угорців, молдавани та ін.), проте відсоток їх незначний і відсутній чіткий територіальний поділ.

Впровадження української мови як державної має свою історію. Вперше українська мова (тоді вона називалась руською) стала державною у ХV ст., вона була офіційною мовою Литовсько-руської держави: цією мовою писано по канцеляріях акти, суджено по судах, нею написаний і збірник тодішніх правил і настанов – Статут Литовський (1529). Цією ж мовою написаний і так званий Судебник великого князя Казимира ІV (1468), за яким суджено скрізь, навіть у Кракові. Така ситуація панувала до 1569 року, тобто до Люблінської унії.

Наступним етапом установлення української мови як державної – проголошення Самостійної України 22 січня 1918 року – період УНР. У радянський період фактичною державною мовою стала російська, хоча декларувався вільний розвиток усіх національних мов колишнього союзу. Нарешті 28 червня 1996 року Конституцією України визнано українську мову державною.