3. Питання Грецька колонізація Північного Причорномор’я

В історії людства велике значення мало античне суспільство, його культура. Численні досягнення античного суспільства в різноманітних галузях людської діяльності ввійшли складовою частиною, а іноді лягли в основу європейської культури, зокрема філософії, мистецтва, архітектури, літератури, театру тощо. Ф. Енгельс підкреслював, що без фундаменту, який заклали Греція і Рим, не було б і сучасної Європи. Античні впливи простежуються майже на всіх племенах, що населяли тоді Східну Європу. Ці впливи знаходили свій вияв як у соціально-політичному житті та економіці, що сприяло прискоренню суспільного розвитку племен, так і в культурі. Саме тому великий інтерес становить історія античних північнопричорноморських держав, що були складовою частиною античного світу і розвивалися в контакті з містами його основних територій у Східному Середземномор'ї та Причорномор'ї.

Перші центри античної цивілізації з'явилися на північному узбережжі Чорного моря понад 2600 років тому. Вони мали тісні взаємозв'язки з місцевим населенням, що зумовило появу важливих особливостей у політичному, економічному та культурному розвиткові античних держав.

В свою чергу античні міста Північного Причорномор'я відіграли значну позитивну роль у розвиткові соціально-економічних і політичних відносин та побуту місцевих племен. Здебільшого саме через ці міста відбувалися контакти місцевого населення з усім античним світом.

Грецькі колонії не можна порівнювати з колоніями доби капіталізму. Грецькі поліси (міста-держави), що виникли на колонізованих землях, в економічному і політичному відношенні не залежали від своєї метрополії, їх взаємовідносини були рівноправні й здійснювалися на договірних засадах. Щодо освоюваних територій, то суть грецької колонізації, незважаючи на здебільш мирний характер цього процесу, полягала в експлуатації як природних ресурсів нових земель, так і місцевого населення.

Заселення греками Північного Причорномор'я не було поодиноким, випадковим явищем в історії розвитку античного суспільства. Воно становило один з напрямків їх розселення у VIII—VI ст. до н. е. Цей процес охопив територію Апеннінського півострова, Північної Африки, узбережжя Чорного та Азовського морів.

Міграція населення з Греції у VIII—VI ст. до н. е. відбувалася за умов утворення нової соціально-економічної формації — рабовласницького ладу, переходу до вищого рівня розвитку виробничих відносин. Колонізація була зумовлена відносним перенаселенням — тиском надлишку населення на продуктивні сили при низькому рівні розвитку останніх, коли для збереження життєздатності суспільства необхідно було обмежити кількість населення на одиницю площі. «У стародавніх державах, у Греції й Римі, — писав К. Маркс, — вимушена еміграція, яка набирала форми періодичного заснування колоній, була постійною ланкою суспільного ладу. Вся система цих держав базувалась на певному обмеженні чисельності населення, яку не можна було перевищити, не наражаючи на небезпеку самих умов існування античної цивілізації».

За цих умов колонізація була кардинальним способом ліквідації відносного перенаселення, що виникло в Греції. Серед безпосередніх причин переселення виділяються аграрно-економічний і соціальний фактори, коли в результаті гострої внутріполісної боротьби, що супроводжувала процес встановлення нового, рабовласницького суспільства, групи населення, які зазнали поразки, були змушені залишити батьківщину. Крім того, певну роль відігравав і зовнішньополітичний фактор: ворожі навали і розорення міст та прилеглих до них сільськогосподарських зон змушували жителів іноді цілих полісів переселятися в інші місцевості.

Заснування колоній мало здебільшого організований характер. Звичайно метрополія призначала або самі колоністи обирали керівника руху — ойкіста, основним завданням якого був розподіл земельних ділянок на місці нового поселення. Іноді він брав участь у виробленні певних законоположень для нової колонії. Колонізаційний потік складався з різних соціальних верств населення — обезземелених землеробів, ремісників та ін.

Розвитку нових міст сприяла торгівля. На той час у Греції швидко зростала кількість населення і міст з досить розвинутими ремеслами, які потребували регулярного забезпечення продовольством, сировиною, рабами. Колоніальна периферія грецького світу могла не тільки задовольняти ці потреби, а й стати ринком збуту ремісничої та деяких видів сільськогосподарської продукції метрополії.

У ході колонізації VIII—VI ст. до н. е. визначилися грецькі центри, звідки переселення набуло особливо великих розмірів. Переселенський потік у Причорномор'я виходив головним чином з району малоазійського узбережжя Греції — з Іонії, зокрема Мілета. Значні масштаби переселення звідси у VII—VI ст. до н. е. були викликані майже безперервною внутріполісною боротьбою, періодичними руйнуваннями сільськогосподарської околиці, розоренням громадян тощо.

Заселення греками районів Причорномор'я відбувалося поступово. Так, у VIII ст. до н. е. грецькі мореплавці освоїли південно-східне узбережжя Чорного моря. На той час, мабуть, припадає виникнення тут найдавніших поселень — Сінопи та Трапезунда. Проте заснування Сінопи як міста — колонії Мілета — датується другою половиною VII ст. до н. е. Наприкінці VII ст. до н. е. тут виник Аміс і на півстоліття пізніше — єдина в цьому районі дорійська колонія Гераклея Понтійська, вихідці з якої згодом заснували Херсонес. З кінця VII ст. до н. е. почалося освоєння західного узбережжя. Тут виникли такі міста, як Істрія, Аполлонія; у першій половині VI ст. до н. е. — Томи, ще пізніше переселенці з Гераклеї Понтійської заснували Каллатіс.

У Північному Причорномор'ї поява більшості античних міст датується VI ст. до н. е., хоча, судячи з розкопок поселення на о. Березані (Очаківський район Миколаївської області), початок колонізації цього району слід віднести до другої половини VII ст. до н. е., а взагалі перше знайомство греків з Північним Причорномор'ям — до часів гомерівської Греції.

Заселювалося не тільки морське узбережжя, а й береги лиманів, причому місцями густота розташування невеликих поселень була досить високою — іноді одне від одного знаходилося в межах видимості. Виділяються три основні райони зосередження античних міст і поселень: район Боспору Кіммерійського (Керченський і Таманський півострови) з найбільшими містами Пантікапеєм (Керч), Фанагорією (поблизу ст. Сінної на Таманському півострові), Гермонассою (ст. Таманська), Горгіппією (Анапа) та Феодосією; узбережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів з найзначнішим центром Ольвією (поблизу с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області); район Західного Криму з основним центром Херсонесом (поблизу м. Севастополя). Слід назвати й узбережжя Дністровського лиману з найбільшим містом Тірою, яке за своїми економічними і політичними зв'язками та особливостями розвитку тяжіло до району Ольвії. Більшість названих міст була заснована вихідцями з Іонії.

Формою політичної організації новозаснованих міст-держав була, як правило, рабовласницька республіка, яка могла мати різну внутрішню будову. За грецьким звичаєм прав громадянства не мали жінки та іноземці, які переїжджали сюди на постійне проживання. Тільки окремим іноземцям, які мали великі заслуги перед державою, надавалися такі права. Незначною була роль у політичному житті й рядових громадян. Вони мали набагато менше реальних можливостей займати високі посади, ніж їхні заможні співгромадяни. Отже, поняття «демократична рабовласницька республіка» було досить умовним, оскільки більшість населення фактично не користувалася громадянськими правами. Звичайно, під впливом різних обставин внутрішня організація античних держав з часом могла набувати тих чи інших особливостей. Зокрема, це стосується Боспорської держави, до складу якої згодом увійшли деякі місцеві племена і в якій на певних етапах історичного розвитку існувала монархічна форма правління. Проте вона не була типовою для античних міст Північного Причорномор'я. В інших північно-причорноморських державах відбувалась аристократизація демократичного ладу, яка особливо посилилася в перші століття нашої ери.

Таким чином, засновані на чужих землях міста-держави на перших етапах свого існування мали суспільну організацію, подібну до грецьких полісів того часу, — рабовласницьку демократію. У них був аналогічний соціальний устрій, система й органи влади. Ці держави складалися з міста — економічного, політичного та культурного центру держави і хори — сільськогосподарської округи. В процесі розвитку міст Північного Причорномор'я виявилися загальні історичні закономірності розвитку античного суспільства в цілому. Це були держави класового, рабовласницького суспільства, які в своєму розвитку пройшли той самий шлях, що й інші грецькі міста.

Формування найважливіших особливостей у житті грецьких колоній зумовлювалося присутністю місцевого населення. Рівень розвитку місцевих племен та характер їхніх взаємовідносин з античними державами породжували певні відмінності в історії, економіці та культурі останніх. Це стосується і північнопричорноморських міст, які мали тісні зв'язки з навколишніми племенами. Впливаючи на них, вони водночас зазнавали зворотного впливу. Від характеру відносин з місцевими племенами значною мірою залежали не тільки економіка й політика, а й саме існування північнопричорноморських міст. Усе це наклало своєрідний відбиток на історичний розвиток і культуру античних держав Північного Причорномор'я. Зокрема, не можна уявити Боспорську державу без її найтісніших взаємозв'язків з племенами сіндів, меотів, скіфів та ін. Ці зв'язки добре простежуються протягом усієї історії Боспору, але особливо посилюються в перші століття нашої ери.

У складі населення античних, особливо боспорських, міст дедалі більше зростав прошарок місцевих елементів, які відігравали все помітнішу роль у їх житті. Разом з тим відбувалася певна еллінізація навколишніх племен, прискорювався процес їхнього соціально-економічного розвитку. Зокрема, в Боспорській державі мав місце досить активний перехід до осілості місцевого кочового скотарського населення.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я можна виділити два основних періоди їх розвитку, кожен з яких має свою специфіку. Перший період охоплює час з VI по II ст. до н. е. і характеризується відносно самостійним розвитком міст-держав, тісними стосунками з іншими грецькими античними містами. Другий припадає на І ст. до н. е. — IV ст. н. е. Це час залежності північнопричорноморських міст спочатку від Понтійського царства, а потім від Римської держави, руйнівних навал гетів, готів, гуннів та інших кочових племен.

питання 5 Зародження словянської державності в Україні

Початки формування сучасних слов'янських народів криються в часах, коли —на території Східної і Південно-Східної Європи розпочалося Велике розселення слов'ян, яке тривало до кінця VII ст. Єдина до цього слов'янська спільнота поступово розпадалася на східно-, західно-, південно- й північнослов'янські племінні утворення. На середину І тис. на історичних теренах України вже існували Антський і Склавинський союзи слов'янських племен. Після розгрому в V ст. гунів і загибелі Західної Римської імперії Антський союз почав відігравати помітну роль у Східній  і Південно-Східній Європі. Однак на початку VII ст. він був розгромлений аварами. Вони також поневолили племінне утворення склавинів. Це дещо загальмувало, але не припинило суспільний і господарський розвиток тієї гілки слов'янства, яка в майбутньому стала основою формування українського етносу. Слов'янські племена колонізували нові землі й, об'єднуючись, утворювали нові союзи племен.

Спочатку виникали тимчасові об'єднання племен переважно для боротьби з ворогами чи проведення походів; згодом - союзи близьких за культурою й побутом сусідніх племен і, нарешті, утворювалися територіальні об'єднання протидержавного типу (землі, княжіння?). Останні мали своїх князів і стольні міста.

Наприкінці VIII ст. на етнічних теренах України сформувалося сім політичних союзів: дулібів (волинян, бужан), деревлян, хорватів, полян, уличів, тиверців, сіверян. Одним із перших виник Дулібський союз, що об'єднував племена, які заселяли території від Західного Бугу на заході до Горині на сході та від Прип'яті на півночі до басейну Верхнього Дністра на півдні. Після його розпаду (середина VII ст.) частина племен створила союз бужан (волинян).

Загадковою залишається історія уличів і тиверців. Вочевидь, перші з них сформувалися на території, розташованій південніше полян, між річками Оріллю, Дніпром і Самарою та в лісостеповій частині Південного Бугу. У Прутсько-Дністровському межиріччі утворилися племена тиверців, які згодом зайняли територію до Південного Бугу. Хорвати займали терени Верхньої Наддністрянщини (західніше р. Збруча), межиріччя Верхнього Пруту й Дністра, Північну Буковину, Прикарпаття й частину Закарпаття.

Східніше волинян жили деревляни. Межі їхніх земель простягалися від р. Случі на заході й майже до Дніпра на сході, від річок Уборті та Прип'яті на півночі до р. Тетеріва на півдні. Після розпаду Полянського союзу племен поляни заселяли Середнє Подніпров'я від р. Тетеріва на півночі до вододілу річок Ірпіня і Росі на півдні.

Протидержавний - у розумінні зародка держави (від нрогпо   частини слова, що означає «первинний»). Княжіння - землі, що належать князю; управління. Князь воєначальник племені, згодом володар державного утворення.

Сіверяни заселяли землі Лівобережжя в середній течії Десни, на берегах р. Сейм та у верхів'ях Сули. На теренах сучасних Білорусі й Росії існували східнослов'янські союзи племен дреговичів, радимичів, в'ятичів та ін.  Майже всі ці племінні об'єднання мешкали в смугах лісостепу й лісу, які виявилися сприятливішими для розвитку господарства й безпечнішими для життя.

В умовах становлення союзів племен зростала їх роль як військово-політичної сили. Значну частину захопленої під час воєнних дій здобичі привласнювали вожді племен і дружинники - озброєні професійні воїни, котрі служили вождям і князям за винагороду. Помітну роль відігравали вбори чоловіківвоїнів, або народні збори (віча), які розв'язували найважливіші громадські питання. Відбувалося виділення в окремий прошарок племінної верхівки, в руках якої зосереджувалася влада. Верхівку складали князі, бояри (знать, пов'язана службовими стосунками з князем), дружинники.  З кінця VIII ст. прискорилося становлення протодержавних утворень (княжінь), очолюваних князями місцевих династій. Особливо інтенсивно цей процес відбувався на теренах Полянського племінного княжіння. Зростало значення Києва - його столиці. На межі УШ-ІХ ст. склалися реальні політичні передумови для утворення на його основі першої східнослов'янської держави. Верховна влада в ній належала нащадкам полянського князя Кия.