4.3. Вимоги до оформлення основної частини роботи 4.3.1. Мова та науковий стиль викладу матеріалу

Курсова робота повинна бути написана літературною науковою мовою, без орфографічних і граматичних помилок, русизмів та сленгових слів. Матеріал потрібно подавати логічно, послідовно, обґрунтовано, з використанням і посиланням на наукові джерела інформацції. Робота повинна бути змістовною та відповідати вимогам щодо її оформлення, викладеним у ДСТУ 3008-95. Характерною особливістю наукової мови є формально-логічний спосіб викладення матеріалу, наявність міркувань, що сприяють доказу істини, обґрунтуванню основних висновків дослідження. Не менше значення має смислова завершеність, цілісність і зв’язність думок. Для вираження логічних залежностей в мові є спеціальні функціонально-лексичні засоби зв’язку, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже, таким чином та ін.), заперечення (проте, тим часом, але, тоді як, тим не менше, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, внаслідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до іншої (раніше ніж перейти до…, звернімося до …, розгляньмо…, зупинимося на …, розглянувши, перейдемо до…, необхідно зупинитися на…, необхідно розглянути…), підсумок, висновок (отже, таким чином, на закінчення зазначимо, все сказане дає змогу зробити висновок…, підсумовуючи, слід сказати…). Засобами логічного зв’язку можуть виступати займенники, прикметники і дієприкметники. При цьому слід пам’ятати про небажаність використання дієприкметників активного часу (йдучий, роблячий тощо). Для наукового тексту характерними є цілеспрямованість і прагматизм. Емоційні мовні елементи тут практично виключаються. Ціну мають лише точні, отримані в результаті тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти. Це обумовлює точність їх словесного вияву і, отже, використання спеціальної термінології. Науковий термін – це не просто слово, а втілення сутності даного явища. Тому не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, пам’ятаючи, що кожна галузь науки має свою, притаманну тільки їй, термінологічну систему і прагне до

встановлення точних однозначних термінів, що відповідають її сучасному стану. Не використовуються в науковому тексті професіоналізми, жаргонні та побутові вирази. Є також деякі особливості наукової мови, які суттєво впливають на мовностилістичне оформлення наукового дослідження. Насамперед слід зазначити наявність великої кількості іменників із абстрактним значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення та ін.). Особливістю мови наукової прози є також прагнення уникнути експресії. Звідси домінуюча форма оцінки – констатація ознак, притаманних слову, яке визначають. Тому більшість прикметників є тут частинами термінологічних виразів. Так, правильно замінити прикметник «наступні» займенником «такі», який всюди підкреслює послідовність перерахування особливостей і прикмет. Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують ставлення до дії, яка описується, на момент висловлювання. Рідше використовують дієслова умовного і майже ніколи – наказового способу. Часто послуговуються зворотними дієсловами, пасивними конструкціями, що обумовлено необхідністю підкреслити об’єкт дії, предмет дослідження (наприклад, «У даній роботі розглядаються…», «Передбачено виділити додаткові чинники…»). У науковій мові дуже поширені вказівні займенники «цей», «той», «такий». Вони не тільки конкретизують предмет, а й визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання (наприклад, «ці показники служать достатньою підставою для висновку…»). Займенники «щось», «дещо», «що-небудь» через неконкретність їх значення в тексті наукової роботи, як правило, не використовуються. Певні особливості має синтаксис наукової мови. Оскільки вона характеризується логічною послідовністю, то окремі речення і частини складного синтаксичного цілого, всі компоненти (прості та складні), як правило, дуже тісно пов’язані один із одним, кожен наступний випливає з попереднього або є наступною ланкою в розповіді чи міркуваннях. Тому, для тексту наукової роботи, який потребує складної аргументації і виявлення причинно-наслідкових залежностей, властиві складні речення різних видів із чіткими синтаксичними зв’язками. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності «завдяки тому, що», «тоді як», «тому що», «замість того, щоб», «з

20

огляду на те, що», «зважаючи на те, що», «внаслідок того, що», «після того, що», «в той час як» та ін. Особливо часто використовуються похідні прийменники «протягом», «відповідно до…», «згідно з…», «у результаті», «на відміну від…», «поряд з…», «у зв’язку з…» та ін. Безособові, неозначено-особові речення в тексті наукових робіт вживаються при описі фактів, явищ та процесів. Називні речення використовуються в назвах розділів, підрозділів і пунктів, у підписах під рисунками, діаграмами, ілюстраціями. Наукова мова має й суто стилістичні особливості. Об’єктивність викладу – основна її стилістична риса. Звідси наявність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначення ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи інший факт можна подати як достовірний (дійсно, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, очевидно), можливий (можливо, ймовірно). Обов’язковою вимогою об’єктивності викладу матеріалу є також вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки чи якогось виразу. У тексті цю умову можна реалізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень («за повідомленням», «за відомостями», «як свідчить», «на думку», «за даними», «на нашу думку» та ін.). Діловий і конкретний характер опису явищ, які вивчаються, фактів, процесів майже повністю виключає емоційно забарвлені слова та вигуки. У науковій мові вже досить чітко сформувалися певні стандарти викладення матеріалу. Так, експерименти описуються звичайно за допомогою особових дієслівних форм на -но і -то (одержано, проаналізовано, досягнуто та ін.). Використання подібних синтаксичних конструкцій дає змогу сконцентрувати увагу читача тільки на самій дії. Суб’єкт дії при цьому залишається невизначеним, оскільки вказівка на нього в такого роду наукових текстах необов’язкова. Стиль писемної наукової мови – безособовий монолог. Тому виклад звичайно ведеться від третьої особи, бо увага зосереджена на змісті та логічній послідовності повідомлення, а не на суб’єкті. Порівняно рідко використовуються форми першої і зовсім не використовуються – другої особи займенників однини. Авторське «я» ніби відступає на другий план. Нині стало неписаним правилом у науковій роботі замість «я» використовувати «ми» з огляду на те, що вираз суб’єкта авторства як формального колективу

21

надає викладу більшої об’єктивності. Справді, вираз авторства через «ми» дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, наукової школи чи наукового напрямку. І це цілком зрозуміло, оскільки сучасну науку характеризують такі тенденції, як інтеграція, колективність творчості, комплексний підхід до вирішення проблем. Займенник «ми» та його похідні якнайкраще передають й відтінюють ці тенденції. Ставши фактом наукової мови, займенник «ми» зумовив цілу низку нових похідних словосполучень, наприклад, «на нашу думку». Проте, нагромадження в тексті займенника «ми» справляє малоприємне враження. Тому автори наукових праць використовують й інші звороти без цього займенника, зокрема конструкції з неозначено-особовими реченнями («Спочатку проводять відбір параметрів для аналізу, а потім встановлюють їх значущість …»). Аналогічну функцію виконує речення з безособовими дієприслівними формами на -но і -то («Розроблено комплексний підхід до вивчення…»), в якому відпадає потреба у фіксації суб’єкта дії, що тим самим дає змогу уникати в тексті роботи особових займенників. Якостями, які визначають культуру наукової мови, є точність, ясність і стислість. Смислова точність – одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації, вміщеної в тексті наукової праці. Недоречно вжите слово може суттєво викривити смисл написаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи іншої фрази, надати всьому тексту небажаної тональності. Ще одна необхідна якість наукової мови – її ясність, тобто вміння писати доступно і дохідливо. Практика показує, що особливо багато неясностей виникає там, де автори замість точних кількісних значень використовують слова і словосполучення з невизначеним або занадто узагальненим значенням. Дуже часто автори наукових робіт пишуть «та ін.», не знаючи, як продовжити перелік, або вводять до тексту словосполучення «цілком очевидно», коли не можуть викласти інших аргументів. Звороти «відомим чином» або «спеціальним методом» нерідко засвідчують, що автор у першому випадку не знає яким чином, а в другому – який саме метод. Здебільшого порушення ясності викладу викликане намаганнями окремих авторів надати своїй праці уявної науковості. Звідси і зовсім непотрібна наукоподібність, коли простим усім добре відомим предметам дають ускладнені назви. Причиною неясності висловлювання може стати неправильне розташування слів у реченні.

22

Нерідко доступність і дохідливість називають простотою. Простота викладу сприяє тому, що текст наукової роботи читається легко, думки автора сприймаються без ускладнень. Проте не можна ототожнювати простоту і примітивність. Не слід також плутати простоту із загальнодоступністю наукової мови. Популяризація тут виправдана лише в тих випадках, коли наукова праця призначена для масового читача. Головне у мовностилістичному оформленні тексту наукової роботи полягає в тому, щоб її зміст за формою викладу був доступний для того кола вчених (читачів), на яких ця праця розрахована. Стислість – третя необхідна й обов’язкова якість наукової мови. Реалізація цієї якості означає вміння уникнути непотрібних повторів, надмірної деталізації і словесного мотлоху. Кожне слово і вираз служать тут тій меті, яку можна сформулювати так: не тільки якомога точніше, а й якомога стисліше донести сутність справи. Тому слова і словосполучення, які не несуть смислового навантаження, мають бути повністю виключені з тексту наукової роботи. Багатослів’я, або мовна надмірність, найчастіше виявляється у вживанні зайвих слів. Вони свідчать не тільки про мовну недбалість її автора, а й часто вказують на нечіткість його уявлення про предмет дослідження або на те, що він просто не розуміє точного сенсу слів, узятих із чужої мови. Інший різновид багатослів’я – тавтологія, тобто повторення одного й того ж іншими словами. Текстовий матеріал наукового твору вельми різноманітний. До нього належать складні числівники, літерні позначення, цитати, посилання, переліки та ін., тобто те, що при оформленні роботи потребує знання особливих техніко-орфографічних правил. Прості кількісні числівники, якщо при них немає одиниць виміру, пишуться словами. Наприклад: п’яти таблиць (а не: 5 таблиць), на трьох зразках (а не: на 3 зразках). Складні кількісні числівники пишуться цифрами, за винятком тих, якими починається абзац (такі числівники пишуться словами). Числа із скороченим позначенням одиниць виміру пишуться цифрами, наприклад, 7 л, 24 кг. Після скорочення «л», «кг», «м», «км» та ін. крапка не ставиться. Крапка ставиться після скорочень позасистемних величин (год., грн. тощо). Якщо кілька чисел стоять у тексті один за одним, скорочена назва одиниці виміру ставиться тільки після останньої цифри. Наприклад, 3, 14 та 25 кг.

23

Кількісні числівники узгоджуються з іменниками в усіх відмінкових формах, крім називного та знахідного відмінків. Наприклад: від п’ятдесяти гривень (род. відм.), шістдесяти тракторам (дав. відм.) та ін. У формах називного та знахідного відмінків числівники керують іменниками. Наприклад: є п’ятдесят (наз. відм.) публікацій (род. відм.), одержати п’ятдесят (знах. відм.) публікацій (род. відм.). Кількісні числівники при запису їх арабськими цифрами подаються без нарощення (відмінкових закінчень), якщо вони супроводжуються іменниками. Наприклад: на 20 сторінках (а не: на 20-ти сторінках). При написанні порядкових числівників треба додержуватися таких правил: прості та складні порядкові числівники пишуться словами (наприклад, третій, тридцять четвертий, двісті шостий). Числівники, що входять до складних слів, у наукових текстах пишуться цифрами. Наприклад: 15-томне видання, 30-відсотковий обсяг. Останніми роками все частіше використовуються форми без нарощування відмінкового закінчення, якщо контекст не припускає ніяких подвійних тлумачень, наприклад: у 3% обсязі. Порядкові числівники, позначені арабськими цифрами, мають відмінкові закінчення. При запису після риски пишуть: а) одну останню літеру, якщо вони закінчуються на голосний (крім «о» та «у») або на приголосний звук; б) дві останні літери, якщо закінчуються на приголосний та голосний «о» чи «у». Наприклад: третя декада – 3-я декада (а не: 3-тя), п’ятнадцятий день – 15-й день (а не: 15-ий), дванадцятирядна – 12-и рядна (а не 12-ти рядна), тридцятих років – 30-х років (а не: 30-их), другого класу – 2-го класу (а не: 2-о або 2-ого), у сьомому рядку – у 7-му рядку (а не: 7-у або 7-ому). При переліку кількох порядкових числівників відмінкове закінчення ставиться тільки один раз. Наприклад: товари 1 та 2-го сорту. Після порядкових числівників, позначених арабськими цифрами, якщо вони стоять після іменника, до якого відносяться, відмінкові закінчення не ставляться. Наприклад: у розділі 3, на рис. 2. Так само, без відмінкових закінчень, записуються порядкові числівники римськими цифрами для позначення порядкових номерів століть, томів видань. Наприклад: XXI століття (а не: ХХІ-ше століття). У наукових роботах часто зустрічаються скорочення – частина слова або усічене ціле слово. Виділяють такі види скорочень:

24

1) літерні абревіатури – початкові літери повних найменувань; 2) складноскорочені слова – поєднання усічених та повних слів (туроператор – туристський оператор, облдержадміністрація – обласна державна адміністрація); 3) умовні графічні скорочення за початковими літерами слів – початкові літери переважно технічних термінів, які читаються повністю, а скорочуються тільки на письмі і пишуться з крапками на місці скорочення (к.к.д. – коефіцієнт корисної дії); 4) умовні графічні скорочення за частинами слів та початковими літерами поділяються на: а) загальноприйняті умовні скорочення (та ін. – та інше; див. – дивись; пор. – порівняй; ст. – століття; р. – рік; рр. – роки; т. – том, н. ст. – новий стиль, ст. ст. – старий стиль, н. е. – наша ера, м. – місто, обл. – область, гр. – громадянин, с. – сторінка, акад. – академік, доц. – доцент, проф. – професор); б) умовні скорочення, прийняті у спеціальній літературі. 4.3.2. Правила цитування та посилання на використані джерела інформації При написанні курсової роботи необхідно давати посилання на джерела інформації, матеріали або окремі результати з яких наводяться у роботі, або на ідеях і висновках яких розробляються проблеми, завдання, питання, дослідження. Такі посилання дають змогу відшукати документи і перевірити достовірність відомостей про цитування документа, дають необхідну інформацію щодо нього, допомагають з’ясувати зміст, мову, текст, обсяг. Посилання на кожну цитату, запозичену думку, цифру, приклад із досвіду роботи та інше зазначається цифрою порядкового номера із списку використаних джерел інформації, розміщеною у квадратних дужках (наприклад, [14]). Посилатися потрібно на останні публікації. На більш ранні видання можна посилатися лише у тих випадках, коли у них є матеріал, який не включено до останнього видання. Якщо використовуються матеріали з монографій, довідників, енциклопедій із великою кількістю сторінок, тоді в посиланні необхідно вказати номери сторінок, на яких вони знаходяться (наприклад, [23, с. 132]). Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого твору

25

наводять цитати. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, закладений автором. Загальні вимоги до цитування такі: – текст цитати повинен починатися і закінчуватися лапками, наводитися у тій граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням особливостей авторського написання; – цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручування думок автора; пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками; вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, на кінці); якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається; – кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело; – при непрямому цитуванні (переказі, викладенні думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути граничне точним у викладенні думок автора, коректним щодо оцінювання його висновків і давати відповідні посилання на джерело; – цитування не повинне бути ні надмірним, ні недостатнім, бо і те, і те знижує рівень наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а недостатнє – знижує наукову цінність викладеного матеріалу. Якщо у курсову роботу переноситься таблиця або рисунок з якогось джерела, то поруч з авторською назвою цього ілюстративного матеріалу у квадратних дужках ставить цифра порядкового номеру із списку використаних джерел інформації. У разі доповнення або доопрацювання наочно-ілюстративного матеріалу з інших джерел автором наукової роботи інформація про це зазначається у квадратних дужках (наприклад, «… ([24] з доповненнями автора)»). 4.3.3. Оформлення текстової частини роботи Заголовки змістовних розділів роботи (зміст, вступ, загальні висновки, список використаних джерел інформації, додатки) друкують великими літерами посередині тексту.

26

Кожний розділ основного тексту починається з нової сторінки. Тексту передує номер розділу, позначений арабськими цифрами, а нижче – його назва написана великими літерами посередині аркушу. Нумерація підрозділів складається з арабських цифр, розділених точками, де перша цифра означає номер розділу, а друга – наскрізна нумерація підрозділів у межах розділу. Назва підрозділу орієнтується по центру, без абзацу і друкується звичайним шрифтом. Між назвою розділу і підрозділу необхідно зробити пропуск в один інтервал, між назвою підрозділу і текстом – також. Пункти нумерують у межах кожного підрозділу. Номер пункту складається з порядкових номерів розділу, підрозділу, пункту, між якими ставлять крапку. В кінці номера має стояти крапка, наприклад «1.3.2.» (другий пункт третього підрозділу першого розділу). Потім у тому ж рядку – заголовок пункту. Підпункти нумерують у межах кожного пункту за такими ж правилами, як пункти. Крапки в кінці назв розділів, підрозділів, пунктів та підпунктів не ставляться (рис. 5).

27

РОЗДІЛ 2 РЕСУРСНО-РЕКРЕАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ 2.1. Суспільно-географічне положення як специфічний рекреаційний ресурс

Житомирська область як адміністративно-територіальна одиниця утворена 22 вересня 1937 року. Її обласний центр – місто Житомир. Вона розташована в північно-західній частині України і межує: на півночі – з Гомельською областю Республіки Білорусь, на заході – з Хмельницькою і Рівненською, на сході – з Київською і на півдні – з Вінницькою областями України.

Рис. 5. Приклад оформлення назв розділів і підрозділів

Значна частина інформації у роботі подається у вигляді списків, які бувають марковані (рис. 6) або нумеровані (рис. 7). Якщо нумеруються або маркіруються речення, то в кінці них ставиться крапка і кожний новий пункт списку починається з великої літери. Якщо у списку представлені елементи речення, то після номеру списку ставиться дужка, а не крапка, і текст починається з малої літери, в кінці ставиться крапкою з комою.

Зважаючи на можливі варіанти поєднання окремих властивостей, рекреаційні ресурси поділяємо на такі групи: 1) об’єкти рекреації – локально визначені у просторі матеріальні утворення, споглядання або споживання яких здатне задовольнити рекреаційні потреби рекреантів; 2) рекреаційні угіддя – площинні матеріальні утворення, перебування на яких призводить до задоволення рекреаційних потреб рекреантів; 3) рекреаційні властивості простору – такі властивості природного або штучного простору, споживання яких рекреантами призводить до рекреаційного ефекту; 4) явища та процеси рекреаційної дії – нематеріальні динамічні утворення, споглядання яких рекреантами призводить до задоволення їх рекреаційних потреб; 5) рекреаційні заклади – підприємства, де надають специфічні послуги рекреаційної дії, що і виступають чинником, який приваблює рекреантів; 6) рекреаційні заходи – сплановані організаторами дії, беручи участь в яких рекреанти отримують рекреаційний ефект. Рекреаційна діяльність має свою специфіку, що полягає у наступному: 1. Форми і види організації рекреації можуть змінюватись в процесі подальшого рекреаційного освоєння, але так, щоб максимально відповідати умовам території та давати значний соціально-економічний ефект. 2. Через необхідність переміщення людей для отримання рекреаційних послуг (і надання цих послуг) необхідне наукового обґрунтування просторового поєднання (а не тільки розміщення) рекреаційних підприємств як тих, що надають рекреаційні послуги, так і рекреаційної інфраструктури. 3. Розміщення підприємств рекреаційної сфери безпосередньо залежить від наявності відповідного ресурсно-рекреаційного потенціалу території, а рекреаційні послуги формуються під впливом потреб населення, що змінюються залежно від рівня соціально-економічного розвитку території, умов життя і діяльності людей.

28

Рис. 6. Приклад нумерованих списків

Враховуючи пропозиції М.Д.Пістуна [135, с. 185] стосовно поділу інфраструктури, вважаємо, що інфраструктуру, задіяну в рекреаційній діяльності, залежно від участі її в інших сферах життєдіяльності суспільства можна поділити на: – універсальну – загальнодоступну, таку, що обслуговує загальні (виробничі та соціальні) потреби суспільства: транспортні засоби, шляхи сполучення, інженерні та комунікаційні мережі, інформаційні та рекламні служби; – соціальну – орієнтовану на соціальні потреби суспільства: засоби розміщення, заклади харчування, побутові підприємства, концертні зали, філармонії, стадіони, підприємства роздрібної торгівлі; – спеціалізовану – ту, що застосовується лише у рекреаційній сфері: заклади реалізації туристсько-екскурсійних (туроператори, турагенти), лікувально-оздоровчих (санаторно-курортні та профілактично-оздоровчі заклади) послуг.

29

Рис. 7. Приклад маркованого списку