59 Материалы к вводной лекции по античной литературе. Мифология.

АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА

ЛЕКЦІЯ №1.

1. Мета та завдання курсу. Його місце серед інших філологічних дисциплін.

2. Антична культура: загальна характеристика.

3. Міф як основа античної культури.

2. Антична культура: загальна характеристика.

Епоха і ареал античної літератури. Античною літературою (від латинського слова antiquus - стародавній) називають літера­туру стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському і Апенінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам'ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до І тис. до н. е. і початку І тис. н. е. Історично грецька література передувала римській.

Окремі пам'ятки античної писемності й науки зафіксовано також на стародавніх землях, які були колонізовані греками і римлянами (Ольвія, Херсонес, Пантікапей та інші міста Північного Причорномор’я).

Середземномор'я як колиска європейської культури. Одно­часно з античною культурою в басейні Середземного моря роз­вивалися інші культурні ареали, серед яких видатне місце займала стародавня Іудея.

За усталеною науковою думкою, яку авторитетно висловив То-мас Мапп, «християнство, ця квітка іудаїзму, належить до однієї з двох підвалин західної цивілізації; друга - античне Середзем­номор'я» '.

Вивчення античності дозволяє нам простежити виникнення і розвиток європейської культури від її першоджерел, зрозуміти умови формування основних духовних цінностей європейської культури та їх неповторність, поглибити власну європейську са-моідентифікацію.

В античній літературі склалися основні жанри європейської літератури в архаїчних формах і основи науки, про літе­ратуру. Естетична наука античності визначила три основні літе­ратурні роди: епос, лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення в наші дні.

Зв'язок з міфом. Для античної літератури, як і для кожної літератури, що бере свій початок від родового суспільства, харак­терні специфічні риси, що різко відрізняють її від сучасного мистецтва і певною мірою ускладнюють розуміння.

Найдавніші форми літератури пов'язані з міфом, магією, релі­гійним культом, ритуалом. Пережитки цього зв'язку можна спо­стерігати в літературі античності аж до часів її занепаду.

Публічність. Для античної літератури характерні публічні фор­ми побутування; ЇЇ найвищий розквіт припадає на докнижну епоху. Тож назва «література» щодо неї застосовується з певним елемен­том історичної умовності. Проте саме ця обставина зумовила тра­дицію включати в літературну царину також здобутки театру. Даше наприкінці античності з'являється такий «книжний» жанр, як роман. 'Годі ж закладаються перші традиції оформлення книжки (спочатку у вигляді сувою, а потім зшитка), включаючи ілюстрації.

Зв'язок з музикою. Антична література була тісно пов'язана з музикою, що у першоджерелах, безумовно, може бути пояснено через зв'язок з магією і релігійним культом. Так, Гомерові поеми та інші епічні твори співалися мелодійним речитативом у супроводі музичних інструментів і простих ритмічних рухів; постановки тра­гедій і комедій в афінському театрі оформляли як розкішні «опер­ні» вистави; ліричні вірші співалися авторами, які таким чином ви­ступали одночасно ще й як композитори і співці. На жаль, від усієї античної музики до нас дійшло кілька роз'єднаних фрагментів.

Уявлення про пізню античну музику може дати григоріанський хорал (снів).

Віршова форма. Певним зв'язком з магією можна пояснити

надзвичайну поширеність віршовоїjpopjuu, яка буквально панувала

y£jicifi_imrii4jjni_^repir^ традиційний неквапли-

вий розмір гекзаметр; великою ритмічною різноманітністю відзна­чалися ліричні вірші; трагедії і комедії також писалися віршами. „Навіть іюдкЬнодці^лакшіддіщці у Греції могли звертатися до на-Y роду з промовами ^ віршовій форш. Рими, античність не знала. ^ Наприкінці античності виникає «роман» як зразок прозового жанру.

Світоглядний синтез. Антична література зберігала тісний зв'язок зі світоглядними особливостями родового, полісного, дер­жавного життя і відображала їх. Грецька і частково римська літера­тури демонструють тісний зв'язок з релігією, філософією, політи­кою, мораллю, ораторським мистецтвом, судочинством, без якого їх існування в класичну добу втрачало весь свій смисл. У пору свого класичного розквіту вони були далекі від розважальності, лише наприкінці античності стали частиною дозвілля. Сучасна служба в християнській церкві містить певні історичні пережитки давньогрецької театральної вистави, від якої успадкувала такі її особливості, як цілком серйозний характер, присутність усіх чле­нів громади і їх символічна участь у дійстві, висока тематика, музичний супровід і видовищні ефекти, високоморальна мета духовного «очищення» (Арістотель) людини.

|3| Духовні цінності античної літератури

Античний гуманізм. Антична література сформувала духовні цінності, які стали базовими для всієї європейської культури. По­ширені в часи самої античності, вони на півтора тисячоліття за­знали гоніння в Європі, але потім все ж таки перемогли. /До таких цінностей належить насамперед ідеал активної, діяльної, закоханої в життя, одержимої жагою знання і творчості людини, готової самостійно приймати рішення і нести відповідальність за свої вчинки. Античність відкрила ііщщш сенс життя у щасті на землі. Піднесення земної краси. Греки розробили поняття про облаго­роджуючу роль краси, яку вони розуміли як віддзеркалення віч­ного, живого і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу розуміли тілесно і знаходили її в природі, у людському тілі — зовнішності, пластичних рухах, фізич­них вправах, творили її в мистецтві слова і музики, в скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному мистецтві. Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію фізичної і духовної досконалості.

Філософія, держава, право. Греки розробили основні поняття європейської філософії, зокрема започаткували філософію ідеаліз­му, а саму філософію розуміли як шлях до персонального духов­ного і фізичного удосконалення. Римляни розробили ідеал держа­ви, наближений до сучасного, основні постулати права, що збері­гають свою чинність і донині. Греки і римляни відкрили й апробували в політичному житті принципи демократії, республіки, сформували ідеал вільного і самовідданого громадянина.

Після занепаду античності обґрунтована нею цінність земного життя, людини і тілесної краси була дискредитована на багато століть. У добу Відродження вони, у синтезі з християнською духовністю, стали основою пової європейської культури.

Відтоді антична тема ніколи не залишала європейське мис­тецтво, набувши, безперечно, нового розуміння і значення.

Забуття античності можливе тепер лише за умови кризи ідеї людини і її земного буття. Вважаємо, що це не в інтересах людини, ймовірно, єдиного представника мислячого життя у Всесвіті.

/- . 1*1

( Етапи античної літератури ^

Антична література пережилТтакГетапи:

Архаїка. Період архаїки, або дописемний період, увінчується появою «Іліади» і «Одіссеї» Гомера (VIII—VII ст. до н. є.). Розви­ток літератури в цей~час~зосереджеішй на Іонійському узбережжі Малої Азії.

Класика. Початковий етап періоду класики — рання класика характеризується розквітом ліричної поезії, центром якої стають острови Іонійської Греції (VII—VI ст. до н. є.). Висока класика представлена жанрами траге;іії_££схід_Со4ижл. Евріиід)_і_комедії (Арістофаіі), а також нелітературною прозою (історіографія, філо­софія, красномовство). її центром стають Афіни, що пов'язано з піднесенням міста після славетних перемог у греко-перських вій­нах. Класичні твори грецької літератури створені на аттичному діа­лекті (V ст. до н.е.). Пізня класика представлена творами філо­софії, історіографії, театр же втрачає своє значення після поразки Афін у Пелопоннеській війні зі Спартою (IV ст. до н.е.).

Еллінізм. Початок цього культурно-історичного періоду пов'я­зують з діяльністю Олександра Македонського. У грецькій літера­турі відбувається процес кардинального оновлення жанрів, тема­тики і стилістики, зокрема виникає жанр прозового роману. Афіни на цей час втрачають культурну гегемон Паї виникають нові числеппі центри елліністичної культури, у тому числі на території Північної Африки (III ст. до н.е. — початок н. є.).

Час Риму. Саме в цей час на арену літературного розвитку ви-ходТітІгмшгедий Рим. В його літературі вирізняють етан респуб­ліки, який завершується роками громадянських війн (III—1 ст. до н.е.), «золотий вік», або літературу доби імператора Августа, позначену іменами Вергілія^Горація, Овідія (па рубежі старої і пової ери); нарешті літературу пізньої античіюсїТХЇ—ПІ ст.).

Перехід до середньовіччя. У ці століття відбувається поступо­вий перехід до середньовіччя. Євангелія, створені у 1 ст., знамену­ють повний світоглядний злам, провісник якісно нового світовід­чуття і культури. В подальші століття латинська мова залишається мовою церкви. На варварських, землях, що належали Західній Римській імперії, латинська мова суттєво впливає на фогжу_ваішя молодих національних, можтак званих романських — італійської, 'французької^ іспанської, румунської та іп. і значно менше гер­манських — англійської, шмецькоГтаін7, які успадковують від латини написання літер (латиницю). На цих землях поширюється вплив католицької церкви.

Античність і слов'янство. Слов'янські .землі опинилися гіере,-важпо під культурним впливом ТЗізаитії (що успадкувала землі Східної Римської імперії), зокрема перейняли у неї православне християнство і написання літер відповідно до грецького алфавіту. Антагонізм між Візантією і молодими варварськими державами латинського походження перейшов у середні віки, зумовивши не­повторність подальшого культурію-історичного розвитку цих двох ареалів: західного і східного.

А.Ф. Лосев:

Периодизация античной литературы. На основании предложенной выше характеристики двух общественно-исторических формаций установим следующие основные периоды литературного развития античного мира.

П е р в ы й п е р и о д, который можно назвать доклассическим, или архаическим, охватывает собой длинный ряд веков устного народного творчества и заканчиватеся в течение первой трети I тысячелетия до н.э., но, несомненно, складывавшиеся в течение многих столетий,— это героические поэмы «Илиада» и «Одиссея» Гомера.

В т о р о й п е р и о д античной литературы совпадает со становлением и расцветом греческого классического рабовладения, занимающего собой VII—IV вв. до н. э. Этот период обычно называется классическим. В связи с развитием внутреннего мира личности появляются многочисленные формы лирики и драмы, а также богатая прозаическая литература, состоящая из произведений греческих философов, историков и ораторов.

Т р е т и й п е р и о д античной литературы, обычно именуемый эллинистическим, возникает на новой ступени античного рабовладения, а именно крупного рабовладения. Вместо небольших городов-государств классического периода, так называемых полисов, возникают огромные военно-монархические организации, а вместе с тем появляется и большая дифференциация субъективной жизни человека, резко отличная от простоты, непосредственности и строгости классического периода. Вследствие этого эллинистический период часто трактовался как деградация классической литературы.

Необходимо однако, помнить, что этот период длился весьма долго, вплоть до конца античного мира и обладал спецификой, неведомой классике. Следовательно, этот послеклассический период занимает огромный промежуток времени — с III в. до н. э. до V в. н. э., в связи с чем его можно разделить на ступени раннего эллинизма (III в. до н. э. — I в. н. э.) и позднего эллинизма (I в. н. э. — V в. н. э.).

К этому третьему периоду античной литературы относится и римская литература, почему его часть и называют эллинистически-римским периодом.

Возникшая, как сказано выше, в III в. до н. э. (устное народное творчество, как и в Греции, существовало уже задолго до этого) римская литература переживает свой архаический период в первые два века своего существования. I век до н. э. обычно считается периодом расцвета римской литературы, т. е. периодом классическим.

Последние же века римской литературы, а именно I—V вв. н. э., называются послеклассическим периодом.

В связи с гибелью рабовладельческой формации и наступлением средневекового феодализма VI век н. э. можно считать гранью между античной и средневековой литературой.

ДАВНЬОГРЕЦЬКА МІФОЛОГІЯ

Загальна проблематика

Значення терміна «міф»-. Міфологія стояла біля джерел люд­ського мислення взагалі й мистецтва зокрема. Слово «міф» грець­кого походження (uu9oç)i означає «слово», «розповідь», «переказ».

У повсякденні це слово найчастіше вживається у значенні, відмінному від точного, наукового. Наприклад, у журналістиці вживають слово «міф» у значенні чогось неправдивого, недійсного, нереального, уявного. В популярній літературі міфом називають легенду, переказ, що належить до цивілізацій минулих часів (дав­ньогрецькі, давньоєгипетські, давньоіндійські, давньогерманські та ін. міфи), що вже значно ближче до наукового значення.

Говорячи про застосування слова і поняття «міф», слід додати, що міф як явище вивчається з позицій різних наук, зокрема філо­софії, загальної і соціальної психології, аналітичної психології та психоаналізу, етнографії, фольклористики, естетики, теорії літера­тури, культурології, а також з позицій різних методів і методологій (історичний, структурний, феноменологічний та ін. методи). Ці підходи в цілому збагачують картину вивчення міфу, але до їх використання треба підходити вкрай обережно, щоб уникнути еклектики.

Наше завдання. Ми розглянемо міфологію давньогрецького су­спільства в процесі її історичного формування й розвитку. Для цього ми скористаємося елементами філософського, психологіч­ного й естетичного аналізу. Головна наша мета полягатиме у тому, щоб прослідкувати перетворення найдавніших, архаїчних форм міфу на феномен мистецтва, зокрема художню літературу давніх греків і римлян.

Джерела вивчення міфу. Архаїчний міф — трансформаційна система. Це означає, що первісні форми міфу «переросли» себе і з плином часу набули інших, більш «олітературених» форм. Отже, дослідник старовини має у своєму розпорядженні власне не міф, а його пізнішу трансформацію. Тож постає проблема реконструкції первісної форми міфу. Це досить складне завдання здійснюється не лише шляхом осмислення емпіричного (тобто наявного) мате­ріалу, а й шляхом філософської уяви, дедукції.

Для реконструкції картини давньогрецької міфології дослід­ники використовують такі групи емпіричних джерел. Насамперед це Гомерові поеми «Іліада» і «Одіссея», поеми Гесіода «Труди і дні» та «Теогонія», трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда та інші пам'ятки античної літератури («Метаморфози» Овідія).

До другої групи належать каталоги іі перекази міфів, що були складені самими греками в елліністичну добу їхньої культури. Тут треба насамперед назвати «Міфологічну бібліотеку» афінянина Аполлодора (II ст. до н.е.) '. Про важливість цього джерела свід­чить, зокрема, той факт, що саме в ньому міститься переказ міфів про всі подвиги знаменитого героя Геракла. Ніяких художніх зав­дань Аполлодор перед собою не ставив, він прагнув зібрати і систематизувати лише самі сюжети. У II —І ст. до н. є. греки виявляли інтерес до легендарної давнини свого і чужих народів '.

Нарешті, у XIX і XX століттях вчені почали вивчати життя сучасних племен, які затрималися на початковому рівні цивілізації (аборигени Австралії, Африки, Південної Америки). Порівняння цих даних суттєво збагатило наукові уявлення про розвиток пер­вісної міфології.

|| Міф в історичному розвитку

Періодизація. Можна сказати, що сьогодні встановилася тради­ція виділяти у розвитку давньогрецької міфології три основні пе­ріоди: 1. Архаїчний міф як форма мислення (хтоиічпа міфологія). 2. Вербалізовапий міф у формі оповідань, переказів з чітко вира­женим сюжетом (героїчна міфологія). Обидва ці періоди доступні лише в реконструйованій формі. 3. Літературний міф, коли міфи виступають як сюжети літературних творів (власне історія антич­ної літератури). Звичайно, міф має і свій історичний період зга­сання, деградації. У цьому стані ми віднесемо його до четвертого періоду². В цьому розділі ми розглянемо два перші періоди.

Хтонічна міфологія. Перший і найтриваліший період, що обіймає, очевидно, кілька десятків тисяч років (від неандерталь­ської людини), А. Ф. Лосев називає «хтонічним» (від грецького ^0cov — земля). Назва має засвідчити, що людина в цей період тільки виходить з природи, багато в чому залежить від неї і боїться її. У цей період людина робить відкриття, що крім світу кон­кретних речей навколо неї існує ще світ понять, уявлень про ці речі в голові самої людини. Співвідношення між конкретними речами і поняттями про них первісна людина уявляла нечітко, плутано. Нерідко вона просто не розрізняла саму річ і уявлення (поняття, ідею) про неї. Більше того, самі поняття, знаходячись в її уяві, жили самостійним життям. Сприйняття речі як живої при нечіт­кому розрізненні самостійної речі та уявлення (поняття, ідеї) про неї належить до найпершої форми міфологічного мислення — фетишизму (від португальського feitiço — річ, предмет).

Фетишизм. Для фетишизму характерне почуття залежності людини від речі, бо людина нечітко уявляє межі самої речі, її мож­ливості й поведінку. Однак нона намагалася встановити свою вла ду над річчю, принаймні використати таємничу силу речі для себе. Така влада одержала назву лаги, магічної влади. Як пережиток фе­тишизму (як психологічної залежності людини від речі), і зокрема магії (як намагання хоч якось встановити свою владу над річчю), ми можемо розглядати віру в різні обереги, талісмани, чурипги. Сюди ж належать татуювання (зображення на тілі) і орнамент (зо­браження на одязі та посуді). До фетишистських магічних оберегів слід віднести окремі слова-заклинанпя, які дійшли до пас '.

Магією займалися чаклуни. Вимагалося, щоб магією володів вождь племені, бо від цього залежала погода, успіх у полюванні, дітонароджувапість і взагалі добробут племені.

Пережитки магічного фетишизму ми знаходимо в більш розви­нених формах міфу, зокрема у грецькому міфі про героя Мелеагра. Коли Мелеагр тільки народився, богиня сказала його матері, що дитина житиме, доки горить поліно у вогнищі. Мати одразу ж зага­сила іюліпо і сховала його. Коли Мелеагр став уже дорослою людиною, вій посварився з родичами матері. Тоді розгнівана мати вийняла поліно і кинула його у вогнище. Поліно згоріло, і Меле­агр, який в цей час знаходився далеко від дому, помер.

Анімізм. А. Ф. Лосєв відносить фетишизм до першої форми хтонічної міфології, другу він називає анімізмом (від латинського anima — душа). Анімізм — це суттєвий крок уперед у розвитку абстрактного мислення первісної людини. Безперечно, уявлення первісної людини про «душу» речі суттєво відрізняються від пізніших. Спробуймо уявити, як первісна людина розуміла «душу» речі. Обробляючи камінь, наприклад з метою виготовлення рубила або скребка, неолітичний майстер тримав у голові не просто зразок цієї речі (у такому разі вироблення кам'яного предмета не приве­ло б ні до якого вдосконалення); він уявляв ідею цього знаряддя праці, яка ніби диктувала свою волю, примушувала майстра роби­ти саме так, а не інакше. Тобто майстер відчував владу ідеї, владу уявленого предмета, можливо, не бачачи сам цей уявлений предмет в деталях. Ця ідея (уявлена суть речі, її поняття), яка виявляла свою владу над людиною, сприймалася як душа речі, або її божест­во. Душа існувала окремо від речі, навіть до її виникнення, і «дик­тувала» майстру свою волю ще до того, як він виготовить кон­кретне рубило.

Не тільки окремі речі, а насамперед явища природи в уявленні первісної людніш мали свело душу. Анімістична людина зробила революційне відкриття, що сонне, ховаючись за горизонт, не зни­кає зовсім, гак само не зникають і ніч, дощ, повінь, посуха, оскільки завжди невидимо присутні їхні божества. Уявлення про душу речі дозволили людям відкрити категорію майбутнього, тобто плану­вати свої дії. Вони могли молити божество дощу під час посухи, закликати місяць, молити про приплід у худоби тощо. Кожний трудовий акт розпочинався із замовляння відповідного божества. Замовляння як рудименти анімістичної доби збереглися в числен­них народних піснях — трудових, обрядових та іи.

Зовнішність анімістичних істот. Уже в анімістичних «ду­хах» («демонах», «божествах») ми знаходимо перші ознаки релі­гійних вірувань: анімістичні божества мали незаперечну владу над людиною, були всесильні, вічні (безсмертні).

Людина намагалася уявити зовнішність анімістичних божеств. В її уявленнях відбилося домінуюче на той час почуття, яке супроводжувало життя первісної людини: страх перед природою. Зовнішність цих божеств була зооморфною (твариноподібною). З часом ці уявлені образи пережили еволюцію: одні набули люди­ноподібної (антропоморфної) зовнішності і поступово стали вва­жатися богами, інші стали ще потворнішими. Твариноподібні міфо­логічні персонажі А. Ф. Лосєв називає «хтоиічними чудовиська­ми». Характерна риса їх зовнішності — дисгармонійність, неузго­дженість частин тіла. Наприклад, потвора сфінкс мала тіло лева, голову молодої жінки і крила птаха; грифон — голову хижого птаха і тіло пантери з крильми; медуза Горгона — голову жінки і замість волосся — численних змій, що звивалися і сичали; сирени — тіло птаха з головою жінки.

Метаморфізм. Всій хтонічній міфології притаманний мета­морфізм (віра у здатність до перетворень). Він показує, що людина, хоча і відкрила абстрактне мислення, була ще нездатна до топких понятійних дефініцій. Так, поняття «небо» включало в себе і хма­ри, і птахів, і дощ з громом і блискавкою, і сонце або місяць, зрозуміло, і божество неба. Все це були для хтонічного мислення семантично однорідні поняття, а точніше — одне єдине слабо розчленоване поняття. Тому все могло перетворюватися на все і з'являтися у свідомості людини в найнесподіваніших іпостасях. Очевидно, така ж нерозчленованість була характерна і для мови первісної людини.

Різні функції анімістичних істот. Уже тоді в міфології відби­лася головна відмінність між зооморфними і антропоморфними божествами. Перші несуть із собою смерть. Так, від погляду медузи Горгони людина перетворюється на камінь; сирени своїм співом причаровують подорожніх і вбивають їх; сфінкс загадує подо­рожнім загадку, яку вони неспроможні відгадати і тому гинуть.

І навпаки, антропоморфні божества надають людям допомогу, не­суть життя, про що свідчить приклад Зевса, богині плодючості Деметри, богині кохання Афродіти і т. п. Ця відмінність мала про­гресивний характер, бо засвідчила той факт, що людина поступово переставала відчувати страх перед таємничими силами природи, починала вільніше і впевненіше почуватися у довкіллі. Зародилося почуття оптимізму, яке відіграло таку важливу роль у виживанні людського роду. Можна припустити, що уже в період хтонізму виникла здатність людини сміятися, зародилося комічне як осмис­лення невідповідності наявного (емпіричного) факту абстрактному поняттю.

Героїзм як новий період. Другим важливим періодом у розвит­ку міфології став героїзм, або період героїчної міфології. Вона виникла в історичну добу батьківського роду (патріархату) і пов'я­зана значною мірою з відкриттям металів, з яких виготовляли зброю (IV— III тис. до и. е.). В цю добу людина прощається з первісним станом і підноситься на рівень стародавньої цивілізації. Цей новий період позначений остаточним закріпленням форм релігійного культу і формуванням образів олімпійських богів у Греції. Міфологія набуває оповідних форм, стає переказом, розпо­віддю; з'являється новий персонаж — герой (звідси назва всього періоду). Образи і логіка попереднього, хтонічного, періоду транс­формуються тепер у нові форми або залишаються в них у вигляді рудиментів, первісний смисл яких уже не схоплюється свідомістю. На основі міфології тепер формуються окремі фольклорні жанри (казки), стародавній епос (поеми Гомера та інші).

Герой. Герой — не просто чоловік, а син божества (Геракл наро­дився від шлюбу Зевса і земної жінки Алкмени; Персей — від шлю­бу Зевса з царівною Данаєю, в покої якої він проникнув у вигляді золотого дощу; Тесей вважався сипом Посейдона; матір'ю Ахілла була богиня Фетіда), або чоловік, який перебуває під заступ­ництвом богів (Одіссея підтримує Афіна). В образі героя відбилася практика шаманства, чаклунства. Шаман (чаклун) здійснює зв'я­зок між земним світом, в якому живе його рід (плем'я), зі світом божеств чи з царством померлих. Ця функція шамана (чаклуна) визначає винятковість його становища у роді, його персональну неповторність, силу, статеві здібності, розум, магію. На його долю випадають найтяжчі завдання. Так і в героїчних міфах: в «Одіссеї» багато сильних чоловіків, але герой тільки один. Як і шаман в першооснові, Одіссей спілкується з богами, пізнає життя всіх земних стихій, встановлює зв'язок з царством померлих (XI пісня), має надзвичайну силу (перемагає понад сто наречених!) і витримує інші виняткові випробування. Він спирається на допомогу богів, і в Цьому полягає його сила.

Олімпійські боги. Саме в добу героїзму формуються образи олімпійських богів. Це істоти уже з цілком людською зовнішністю, всемогутні та всевладні. Людська уява оселяє їх на вершині «сві­тової гори» — Олімпу. В міфології кожного народу існує поняття «світової гори» або «світового дерева». Вершина гори чи дерева символізує царство верху, віддане божествам; середня частина віддана земному життю, людям; нижче розташований підземний світ, відданий померлим або хтопічним істотам.

Поряд з богами, що втілюють сили природи і розвинулися з найдавніших хтопічпих божеств, з'являються боги, які відбивають перехід людини на рівень цивілізації '■ Божество вогню Гефест розширює свої функції і стає богом ковальської справи. З'явля­ються бог торгівлі Гермес, богиня мудрості Афіпа, бог війни Apec, бог мистецтва Аполлон, богиня жіночої вроди і кохання Афродіта, богиня землеробства Деметра та іп.

У всіх світових міфологіях спосіб життя богів копіював соціаль­ну організацію самих людей. Олімпійські боги жили великою патріархальною родиною на чолі з Зевсом. Постійні суперечки Зевса з дружиною Герою, як вважають учені, відбивають історич­ний конфлікт між материнським і батьківським родом (правом). Пізніше, коли в Греції складалася полісна система, греки уявляли, що їхні боги теж збираються на таку собі «раду богів» (вона зображена на початку «Одіссеї» Гомера).

Хтонічні рудименти в період героїзму. Антропоморфні ані­містичні істоти, що пізніше стали знаменитими богами стародавніх греків, втіленням фізичної краси й досконалості, мають у своїй зовнішності дещо від хтонічіюї епохи. Такі пережиточні елементи зовнішності або поведінки називаються хтонічними рудиментами. Так, у поемах Гомера богиня Гера постійно характеризується епітетом «волоока». Це вказує на те, що в анімістичну добу їй поклонялися як телиці, корові і лише пізніше стали уявляти як вродливу жінку. Богиня мудрості і воїнської звитяги Афіпа з'яв­ляється у Гомера з епітетом «совоока», а це означає, що колись їй поклонялися як сові. Існують досить складні рудименти, які не так просто пояснити. Наприклад, бога землетрусів і морів Посейдона зображали з тризубом в руці. Але ж він не бог рибальства! Існує гіпотеза, що гарпун з трьома вістрями — це три скелі в Гібралтар­ській протоці, особливо небезпечні для мореплавців, а Посейдон спочатку був хтопічпим демоном тої бурхливої і страшної протоки.

Здатність до перетворень як хтонічний рудимент. До хто-нічпих рудиментів ми відносимо також здатність бога до перетворень. Особливо багато перетворень пов'язано з постаттю головного бога давньогрецької міфології — Зевса. Так, в одному міфі він пе­ретворюється на бика і викрадає юну вродливицю Європу, в іншо­му — на білосніжного лебедя і вступає в шлюб з красунею Ледою (від цього шлюбу народжується знаменита красуня Гелена, через яку спалахнула Троянська війна). Іншого разу Зевс перетворився на дощову хмару і вступив у шлюб з красунею Іо. У вигляді золо­того дощу він вступає в шлюб з красунею Данаєю, яка народила Персея. Нарешті, він перетворюється на грім і блискавку й так з'єднується з красунею Семелою, яка від цього згоріла, але встигла зачати сипа — Діоиіса, якого виносив у своєму тілі сам Зевс.

«Еротичний» характер подібних перетворень можна правильно зрозуміти, якщо згадати, що тотемізм — це вірування в похо­дження людей від спільного тваринного першоиредка. Кожний рід і плем'я мали свого тотема (першоиредка). Так, на острові Крит колись поклонялися Зевсу як бику. Проте смисл тотемістичної еротики фактично невичерпний, бо з нею можна пов'язати і магічні дії чаклуна — вождя роду (племені), якому допомагає у важливому акті відтворення життя підтримка родових божеств (тотемів); цим еротичним актом вождь-чаклун міг обґрунтовувати своє виняткове право на верховенство в роді (племені) і свою магічну силу.

Релігійний культ у греків. Міфологія в стародавньому су­спільстві була формою релігії. Культ, тобто форми служіння богам, був загальнообов'язковим для всіх греків. Але він не утискував особистості, не чинив примусу, не вимагав обов'язкових виявів персональних почуттів, не вимагав і людських жертвоприношень '. Греки сприймали своїх богів як далеких предків, відповідно і ставилися до них: шанували, але могли принагідно й посварити, і поглузувати з них. І над людьми, і над богами панує доля. Боги відрізняються від людей зокрема тим, що знають про свою долю, а також своїм безсмертям і всемогутністю.

Три цикли героїзму. У сюжетно-тематичному плані ми виділя­ємо в розвитку героїчної міфології три етани. Для них характерна одна модель сюжету: герой вступає у двобій або змагання з хтонічпою потворою і перемагає її.

А. Ф. Лосєв тлумачить змагання героя з хтонічпою потворою як відображення історичної боротьби патріархального права з матрі­архальним. Майже в усіх випадках хтопічні потвори виступають як істоти жіночої статі. Боротьба між патріархатом і матріархатом у міфах могла відбиватися у формах просто-таки гротескних з пізнішої точки зору. Наприклад, за відомим міфом, Зевс виступає в ролі породіллі і народжує (зі своєї голови) дочку — богиню Афіпу-Палладу, а іншим разом (зі свого стегна) бога Діопіса.

«Цикл Геракла». Перший етап героїчної міфології у Греції умовно можна назвати «етапом Геракла». Цього героя уявляли з важкою палицею і в лев'ячій шкурі, що свідчить про виникнення образу в дометалеву добу, коли одягу ще не ткали. Цей популяр­ний герой, що здійснив 12 знаменитих подвигів за наказом боягуз­ливого царя Еврісфея, вступав у двобій із хтонічними чудо­виськами і перемагав їх за допомогою грубої фізичної сили (немей-ський лев, лерпейська гідра, стимфалійські птахи, критський бик, коні Діомеда, корови Геріона, пес Кербер та ін.). Зв'язок образу з функцією шамана найяскравіше виявляється в міфах, де він три­має небесне склепіння (міф про яблука Гесиерид) або сходить у підземне царство Аїда (міф про пса Кербера). Пізніше, в літератур­ний період міфології, Геракла нерідко зображають іроїкомічпо — як людину розумово недалеку, ненажеру і п'яницю (в комедіях Арістофаиа, у творах Лукіана).

«Цикл Одіссея». Другий етан ми умовно назвемо «етап Одіс­сея». Герой перемагає хтонічпих чудовиськ за допомогою не так фізичної сили, як розуму, хитрощів, спритності. Його стосунки і конфлікти з довкіллям урізноманітнюються (в число його подвигів входить і перемога над нареченими). Гомер постійно називає Одіссея «хитромудрим», «хитрим». При цьому Одіссей користу­ється порадами богів — Афіни, Гермеса та інших. Рудиментарний зв'язок з чаклунством виявляється в XI пісні, де герой спускається в підземний світ і спілкується з предками, зокрема з матір'ю.

До цього ж етапу належить і Едіп, що також перемагає за допо­могою розуму. Він єдиний з людей розгадує складну загадку Сфінкса, і ця потвора втрачає свою злу силу, стає нешкідливою для людей.

«Цикл Персея». Третій етап умовно назвемо «етапом Персея». Герой також вміє перемагати чудовиськ за допомогою хитрощів, розуму — у двобої з медузою Горгоною він дивиться на її віддзер­калення у своєму відполірованому до блиску мідному щиті. Проте з'являється і зовсім новий елемент: здолавши іншим разом страш­не чудовисько, він звільняє вродливу дівчину Андромеду і одержує її як дорогоцінну здобич та винагороду за звитягу.

Цей третій етап показує, що закінчилася боротьба між чоло­віком і жінкою за владу і вилив у роді. Місце жінки визначилося. Це дозволило чоловікові іншими очима поглянути на жінку. Тепер він відкриває в ній естетично високі якості — фізичну вроду. У фольклорі боротьба старих і нових уявлень про жінку відбилася в казках про молоду жінку і свекруху, про мачуху і падчерку, лісову чаклунку (бабу-ягу) і молоду дівчину (відважну сестру).

На цьому, третьому, етапі міф переростає (трансформується) в епос і певні фольклорні жанри (казку тощо). Так, в «Іліаді» роз­кривається боротьба за вродливицю Гелену, а в другій половині«Одіссеї» — боротьба за руку Пепелопи. Настає третій, літера­турний період розвитку міфу, який буде предметом розгляду в наступних розділах.

|| Міф як світоглядно-естетичний феномен

Два напрями мислення. З'ясуємо ті елементи міфу, які зро­били можливим його існування — звичайно, в інших формах — в наступні, розвинуті періоди європейської культури. Починаючи з класичного періоду давньогрецької культури (V ст. до н. є.) і до наших днів європейській культурі притаманно співіснування двох напрямів мислення, які ми назвемо «арістотелевим» і міфоло­гічним («доарістотелевим»).

Арістотелеве мислення сприймає кожне явище світу лише остільки, оскільки воно є причиною певного наслідку, або наслід­ком, що має свою певну причину. «Доарістотелеве» (міфологічне) мислення сприймає світовий порядок як споконвічний і незмін­ний, закономірний і усталений. Він осягається несвідомо, входить у рудиментарну (підсвідому) пам'ять і не потребує від свідомості причишю-паслідкового обґрунтування. Такими є відносини між членами родини, ставлення до світових констант — змін пір року, часу доби, погоди і небесних явищ, до природи та ієрархічного місця в ній людини та інших істот і явищ, окремі вияви психічного і фізичного життя людини (статевий потяг, потреба їжі, сну) та багато іншого.

Арістотелеве мислення велику роль відводить можливому, ви­падковому, творчому. Воно припускає появу у світі, в полі діяль­ності людини нового, непередбаченого, раніше неіснуючого. Ово­лодіння причиною дозволяє людині скеровувати за власною волею наслідки і таким чином творити культуру. Воно сприймає істо­ричний час як лінійний, тобто як такий, що збагачується новим змістом. Міфологічне мислення, на відміну від «арістотелевого», сприймає час як циклічний, тобто як постійно повторюваний, що виступає лише в інших формах. Символом такої узаконеної спо­конвічної стабільності світу є в грецькій міфології поняття долі.

Античність як дитинство європейської культури. В усій античній літературі ми знаходимо примхливе переплетіння цих Двох особливостей мислення, що падає їй своєрідної неповтор­ності. Як свідчать дослідження з вікової психології, «міфологічне», «Доарістотелеве» мислення притаманне значною мірою дитині (адже дитяча свідомість намагається з'ясувати не причину речей, а місце власної особистості в ієрархії існуючого порядку,— який вона сприймає як споконвічний і назавжди усталений! — і тим визначити межі свого «Я»), і цей відтінок зворушливої «дитиппості» відзначали у грецькій літературі всі, хто заглиблювався в її вивчення. Ш. Перро і Й. Й. Вінкельман ¹ перші назвали античність «дитинством» європейської культури.

Названі особливості дозволяють розглядати міф як певне «пад-історичпе» явище, хоча його джерела — в історичному (точніше — доісторичному) бутті людини. Дослідження саме цих особливостей має велике значення для розуміння певних «ірраціональних» фе­номенів сучасної європейської культури.

Міфологія і мистецтво. Характерна особливість давньогрець­кої міфології полягає у тому, що, досягнувши розвинутих форм, вона не сакралізувалася і не самоізолювалася в релігії, як це тра­пилося в стародавній Іудеї, або в культі, як у середньовічній като­лицькій Європі. Давньогрецька міфологія плавно продовжувала свій розвиток уже в рамках мистецтва. Це дозволило їй зберегти свій гуманістичний субстрат, тобто спрямованість на людину, на людське. Ось чому оновлення європейської культури в добу Від­родження було тісно пов'язане з відродженням грецької і римської античності, античного ідеалу людини.

Які ж головні риси цієї людини були успадковані від античної Греції? Узагальнимо все сказане. Це культ естетично прекрасного і фізично довершеного людського тіла; культ розуму, прагнення пізнати світ; фізична активність, зорієнтованість на героїчний вчинок. Уже в грецькій міфології ми знаходимо зародження такої неповторної риси європейської культури, як індивідуалізм, тобто опору на себе — свій розум, сили, підприємливість.

ГРЕЧЕСКАЯ ЛИТЕРАТУРА. Греки создали и развили почти все литературные формы последующей европейской литературы и благодаря присущему им чувству симметрии и пропорции создали совершенные художественные формы. Большинство произведений классического периода были рассчитаны не на чтение, а на устное исполнение, поэтому они передают дух частной и общественной жизни греков с живой непосредственностью, какой лишены другие высокоразвитые литературы. У греков не было жреческой касты, которая бы имела монополию на мысль и слово, и религиозными и этическими проблемами занималась светская поэзия. Большое значение для литературы имел и сам греческий язык – мелодичный и гибкий, способный передавать тончайшие смысловые оттенки.

В древнегреческой литературе выделяют два периода: классический, приблизительно с 900 до н.э. до смерти Александра Великого (323 до н.э.), и александрийский, или эллинистический (с 323 по 31 до н.э. – дата битвы при Акции и падения последнего независимого эллинистического государства).

КЛАССИЧЕСКИЙ ПЕРИОД

Литературу классического периода удобнее рассматривать по жанрам, в порядке их появления. 9 и 8 вв. до н.э. – эпоха эпоса; 7 и 6 вв. – время взлета лирики; 5 в. до н.э. отмечен расцветом драмы; бурное развитие различных прозаических форм началось в конце 5 в. и продолжалось в 4 в. до н.э.

Эпическая поэзия. Илиада и Одиссея Гомера были сложены, по мнению некоторых ученых, еще в 9 в. до н.э. Это самые ранние литературные произведения Европы. Хотя они созданы одним великим поэтом, за ними несомненно стоит долгая эпическая традиция. От своих предшественников Гомер воспринял как материал, так и стиль эпического повествования. Темой он выбрал подвиги и испытания ахейских вождей, опустошивших Трою в конце 12 в. до н.э. Последующая эпическая традиция представлена рядом менее значительных поэтов – подражателей Гомера, которых принято называть «кикликами» (авторами циклов). Их поэмы (почти не сохранившиеся) заполняли пробелы, оставленные в предании Илиадой и Одиссеей. Так, Киприи охватывали события от свадьбы Пелея и Фетиды до десятого года Троянской войны (когда начинается действие Илиады), а Эфиопида, Разрушение Трои и Возвращения – промежуток между событиями Илиады и Одиссеи. Кроме Троянского, был еще Фиванский цикл – в него входили Эдиподия, Фиваида и Эпигоны, посвященные дому Лайя и походам аргивян на Фивы.

Родиной героического эпоса было, по-видимому, ионическое побережье Малой Азии; в самой Греции несколько позднее возник дидактический эпос, воспринявший язык и размер гомеровских поэм. Именно эту форму использовал Гесиод (8 в. до н.э.) в Трудах и днях – поэме, в которой советы по сельскому хозяйству перемежались размышлениями о социальной справедливости и жизни в труде. Если тон гомеровских поэм всегда строго объективен и автор никак не обнаруживает себя, то Гесиод достаточно откровенен с читателем, он повествует от первого лица и сообщает сведения о своей жизни. Вероятно, Гесиод был также автором Теогонии – поэмы о происхождении богов. К эпической традиции примыкают и Гомеровские гимны – сборник из 33 обращенных к богам молитв, которые пели на празднествах рапсоды, перед тем как приступить к исполнению героической поэмы. Создание этих гимнов относят к 7–5 вв. до н.э.

Лирическая поэзия. Развитие Греции в 8–7 вв. до н.э. характеризовалось возникновением полисов – небольших самостоятельных городов-государств – и возрастанием общественной роли отдельного гражданина. Эти перемены нашли отражение и в поэзии эпохи. К началу 7 в. до н.э. важнейшим видом литературы в Греции стала лирическая поэзия – поэзия субъективного чувства. Главными ее жанрами были: 1) хоровая лирика; 2) монодическая, или сольная, лирика, предназначенная, как и хоровая, для исполнения под аккомпанемент лиры; 3) элегическая поэзия; 4) ямбическая поэзия.

Хоровая лирика. К ней относятся прежде всего гимны к богам, дифирамбы (песни в честь бога Диониса), парфении (песни для хора девушек), свадебные и погребальные песни и эпиникии (песни в честь победителей состязаний). Несмотря на разные функции, у всех этих видов хоровой лирики сходная форма и принципы построения: в основе лежит миф, а в конце вдохновляемый богами поэт произносит сентенцию или нравоучение. Сохранились фрагменты хоровой лирики Алкмана, жившего в Спарте в 7 в. до н.э., Стесихора из Гимеры, Ивика из Регия (6 в. до н.э.), Симонида Кеосского (556–467 до н.э.). От Пиндара, фиванского аристократа и, быть может, величайшего лирика античности, дошли четыре книги эпиникиев, от Вакхилида (ок. 505–450 до н.э.) – тринадцать эпиникиев и шесть дифирамбов. Позднейшая история хоровой лирики характеризуется развитием сложного музыкального аккомпанемента и пышным стилем; типичный образец – Персы Тимофея (4 в. до н.э.).

Монодическая (сольная) лирика. Если хоровая лирика была обращена ко всей общине граждан, то сольная – к отдельным группам внутри полиса (девушкам на выданье, союзам сотрапезников и т.д.). В ней преобладают такие мотивы, как любовь, пиры, сетования об ушедшей юности, гражданские чувства. Исключительное место в истории этого жанра принадлежит лесбосской поэтессе Сапфо (ок. 600 до н.э.). От ее поэзии сохранились лишь отдельные фрагменты, и это – одна из величайших потерь мировой литературы. На Лесбосе жил и другой значительный поэт – Алкей (ок. 600 до н.э.); его песням и одам подражал Гораций. Множество подражателей было у Анакреона с Теоса (ок. 572 – ок. 488 до н.э.), певца пиров и любовных утех. Собрание этих подражаний, т.н. Анакреонтика, до 18 в. считалось подлинной поэзией Анакреона.

Элегическая поэзия. Она охватывает несколько различных видов поэзии, объединенных одним размером – элегическим дистихом. Самые ранние из известных нам представителей этого жанра – Каллин Эфесский (7 в. до н.э.) и Тиртей, живший в Спарте во время Второй Мессенской войны (685–668 до н.э.), – прославляли в своих элегиях воинскую доблесть. Мимнерм из Колофона (ок. 630 до н.э.) сожалел о скоротечности любви и юности. Афинский политический деятель и законодатель Солон (архонт в 594) облекал в элегическую форму рассуждения на политические и этические темы. Та же тематика, но в более личностном преломлении характеризует сборник элегий, приписывавшихся Феогниду из Мегары (ок. 530). С другой стороны, элегический дистих с ранних времен использовался для эпитафий и посвящений, и именно из этой традиции впоследствии возник жанр эпиграммы (буквально «надписи»).

Ямбическая (сатирическая) поэзия. Для личных нападок в стихотворной форме использовались ямбические размеры. Древнейшим и самым знаменитым ямбическим поэтом был Архилох с Пароса (ок. 650 до н.э.), проживший нелегкую жизнь наемника и, по преданию, своими безжалостными ямбами доводивший врагов до самоубийства. Следует упомянуть также Гиппонакта из Эфеса (ок. 650). Позднее традиция, разработанная ямбическими поэтами, была воспринята древнеаттической комедией.

Проза. Как почти всякая другая, греческая литература в первые века своего развития существовала в форме поэзии. Но в 6 в. до н.э. появились писатели, которые излагали греческие предания прозой. Развитию прозы способствовал рост демократии в 5 в. до н.э., сопровождавшийся расцветом ораторского искусства.

О первых историках не известно почти ничего, кроме их имен; их сочинения состояли из пересказа преданий и не имели определенной исторической концепции. Гекатей из Милета (ок. 500) был, вероятно, первым, кто взглянул с позиций разума и логики на материал греческих легенд, в том время считавшийся историей, который он назвал собранием «нелепостей». Повествование Геродота (ок. 484 – ок. 424) о греко-персидских войнах обладает всеми признаками исторического сочинения – в них есть и критический дух, и философия истории (т.е. стремление найти в событиях прошлого общезначимый смысл), и художественный стиль, и композиционное построение. Но, хотя Геродот по праву зовется «отцом истории», величайший историк античности – Фукидид Афинский (ок. 460 – ок. 400 гг.), чье тонкое и критическое описание Пелопоннеской войны до сих пор не потеряло своего значения как образец исторического мышления и литературный шедевр. После Фукидида начался упадок исторической прозы. Историю Фукидида продолжил Ксенофонт (ок. 430 – 358 до н.э.) в своей Греческой истории – сухом рассказе о Греции между 410 и 361; гораздо лучше другое его сочинение – Анабасис, рассказ о походе (в котором участвовал сам Ксенофонт) греческого наемного войска на службе у Кира Младшего. Из работ других историков 4 в. до н.э. дошло крайне мало; следует упомянуть Феопомпа, который внес в историческое повествование цветистый риторический стиль.

От древнейших философов, т.н. досократиков, дошли лишь разрозненные фрагменты. Несколько трактатов 5 в. до н.э., дошедших в составе Гиппократова корпуса, написаны чистой ионической прозой, но относятся скорее к истории науки. Больший интерес представляют софисты, представители интеллектуального, рационалистического направления греческой мысли конца 5 в. до н.э., – прежде всего Протагор, Продик и Гиппий, сочинения которых по этике, политике и риторике обладают немалыми художественными достоинствами. Однако важнейший вклад в философскую прозу сделали последователи Сократа. Хотя сам Сократ ничего не писал, многочисленные друзья и ученики изложили его взгляды в трактатах и диалогах. Среди них выделяется грандиозная фигура Платона (428 или 427 – 348 или 347 до н.э.). Его диалоги, особенно те, где ведущая роль отведена Сократу, не имеют себе равных по художественному мастерству и драматической силе. О Сократе писал также историк и мыслитель Ксенофонт – в Меморабилиях (записях разговоров с Сократом) и Пире. К философской прозе формально примыкает еще одно сочинение Ксенофонта – Киропедия, описывающее воспитание Кира Великого. Последователями Сократа были киник Антисфен, Аристипп и др. Из этого круга вышел и Аристотель (384–322 до н.э.), тоже написавший ряд платонических диалогов, широко известных в античности. Однако из его сочинений нам доступны только научные трактаты, возникшие, по-видимому, из текстов лекций, которые он читал в своей философской школе – Ликее. Художественное значение этих трактатов невелико, но один из них – Поэтика – сыграл существенно важную роль для развития теории литературы.

Развитие риторики как самостоятельного жанра было связано в Греции с подъемом демократии и вовлечением все большего числа граждан в политическую жизнь. Многое для превращения риторики в искусство сделали софисты; в частности, Горгий Леонтинский и Фрасимах Халкедонский расширили набор риторических фигур, ввели моду на симметричные антитезы и ритмические периоды. Хотя зарождение ораторского искусства связано с именами сицилийцев Тисия и Горгия, высшего расцвета риторика достигла в Афинах. Антифонт (ум. 411 до н.э.) первым опубликовал свои речи, причем часть из них была чисто риторическими упражнениями, в которых разбирались вымышленные дела. Тридцать четыре сохранившиеся речи Лисия считаются образцом простого и изысканного аттического стиля; Лисий, не будучи уроженцем Афин, зарабатывал на жизнь сочинением речей для граждан, выступавших в суде. Напротив, речи Исократа (436–338) были памфлетами для публичного чтения; изящный, построенный на антитезах стиль этих речей и изложенные в них оригинальные взгляды на воспитание обеспечили ему в античном мире громадный авторитет. Но Оратором с большой буквы для греков был Демосфен (384–322). Из всех речей, которые до нас дошли, 16 он произнес в народном собрании, убеждая афинян выступить против Филиппа Македонского. Именно в них страстное, воодушевляющее красноречие Демосфена достигает наивысшей силы.

АЛЕКСАНДРИЙСКАЯ ЭПОХА

Глубокие перемены, произошедшие во всем греческом мире со смертью Александра Македонского (323 до н.э.), отразились и в литературе. Связь гражданина с жизнью полиса ослабела, и в искусстве, литературе, философии возобладала тенденция к индивидуальному, личностному. Но, хотя искусство и литература утратили былое общественно-политическое значение, правители новообразованных эллинистических царств охотно поощряли их развитие, особенно в Александрии. Птолемеи основали великолепную библиотеку, в которой были собраны списки всех знаменитых произведений прошлого. Здесь редактировали классические тексты и писали комментарии к ним такие ученые, как Каллимах, Аристарх, Аристофан Византийский. В результате расцвета филологической науки в литературе возобладала сильная тенденция к учености и перегруженности скрытыми мифологическими аллюзиями. В этой атмосфере особенно ощущалось, что в крупных формах после Гомера, лириков и трагиков прошлого ничего великого создать уже нельзя. Поэтому в поэзии интересы александрийцев сосредоточились на малых жанрах – эпиллии, эпиграмме, идиллии, миме. Требование совершенства формы вылилось в стремление к внешней отделке, часто в ущерб глубине содержания и нравственному смыслу.

Крупнейшим поэтом Александрийской эпохи был Феокрит из Сиракуз (3 в. до н.э.), автор пасторальных идиллий и других небольших стихотворных произведений. Типичным представителем александийцев был Каллимах (ок. 315 – ок. 240 до н.э.). Служитель библиотеки Птолемеев, он каталогизировал тексты классиков. Его гимны, эпиграммы и эпиллии насыщены мифологической ученостью до такой степени, что требуют специальной расшифровки; тем не менее в античности поэзию Каллимаха ценили за виртуозное мастерство, и у него было много подражателей. Один из немногих дошедших до нас его эпиллиев был переведен на латынь Катуллом. Каллимах вел острую полемику по поводу эпической поэзии с Аполлонием Родосским (3 в. до н.э.), отстаивая преимущество малых жанров. Аполлоний предпринял попытку доказать на практике, что время большого эпоса в духе Гомера еще не прошло. Результатом явилась Аргонавтика в четырех пространных книгах; великолепное в отдельных эпизодах, особенно тех, где разворачивается история Ясона и Медеи, однако это произведение все же начисто лишено художественного единства и этической линии гомеровских поэм. К этой эпохе относятся и несколько дидактических поэм, например Явления Арата – описание карты зведного неба и связанных с созвездиями мифов. Но для современного читателя больший интерес представляют очаровательные эпиграммы таких поэтов, как Асклепиад, Филет, Леонид и др.; они сохранились в составленной в византийскую эпоху Греческой (или Палатинской) антологии, в которую был включен сборник александрийского времени – Венок Мелеагра (ок. 90 до н.э.).

Александрийская проза была главным образом областью науки и философии. Литературный интерес представляют Характеры Феофраста (ок. 370–287 до н.э.), сменившего Аристотеля во главе Ликея: эти зарисовки типичных характеров афинян широко использовались в новоаттической комедии. От значительных историков этого периода дошли (частично) лишь сочинения Полибия (ок. 208–125 до н.э.) – монументальная история Пунических войн и римского завоевания Греции. Наконец, к александрийской эпохе относится зарождение биографии и мемуаров как самостоятельных литературных жанров. В качестве примеров можно назвать воспоминания Птолемея о походах Александра и мемуары политического деятеля Арата Сикионского (не сохранились).

ЭПОХА РИМСКОЙ ИМПЕРИИ

Греческая литература периода Римской империи обширна, но по большей части лишена оригинальности, и ее значение для современного читателя невелико. С утратой греками независимости их литература словно лишилась прежней энергии. Почти ничего значительного не было создано и в поэзии. Помимо многочисленных эпиграмм, сохранившихся в Греческой антологии, более крупные произведения, такие, как Послегомеровские события Квинта Смирнского (4 в. н.э.) – компилятивное обобщение Троянского эпического цикла, – ныне вызывают только специальный интерес. Однако греческий литературный язык, с его многовековыми традициями, обладал огромной жизнеспособностью. Например, книга императора Марка Аврелия К самому себе написана по-гречески.

В эту эпоху писалось много сочинений по истории и географии – Дионисий Галикарнасский писал о римских древностях; Страбон собрал в своей Географии богатейший фактический материал; Диодор создал Всеобщую историю, представляющую большую ценность в связи с обилием обширных пересказов из более ранних и значительных историков; Арриан оставил достоверное и занимательное описание походов Александра Македонского. Крупнейший писатель этой эпохи – Плутарх, автор Моралий – собрания философских и этических сочинений – и знаменитых Сравнительных жизнеописаний греков и римлян.

Процветали риторика и литературная критика, до нас дошли риторические работы Дионисия Галикарнасского; трактат Деметрия Фалерского О стиле; трактат О возвышенном неизвестного автора, т.н. Псевдо-Лонгина, написанный, вероятно, в 1 в. н.э. и завоевавший успех уже в новое время.

В конце 1 в. н.э. начался новый подъем риторики. Это движение получило название второй софистики. Сохранилось множество декламаций и популярно-философских сочинений таких авторов, как Элий Аристид, Дион Хризостом и др. К новой софистике примыкал замечательный писатель Лукиан (ок. 120 – ок. 180). Начав карьеру как оратор, он впоследствии перешел к сатире, где его блестящий талант и остроумие проявились в полную силу. В своих диалогах, лучшие из которых вошли в Разговоры мертвых и Разговоры богов, Лукиан тонко и язвительно высмеивает религию, мифологию и философию своего времени.

Во 2–3 вв. возник новый прозаический жанр, которому предстояло занять исключительно важное место в европейской литературе, – любовно-авантюрный роман. Лучший образец этого жанра – Дафнис и Хлоя Лонга (время написания неизвестно). В центре греческого романа история двух влюбленных, которые счастливо воссоединяются после ряда смертельно опасных испытаний и чудесных избавлений.

Из авторов 3–5 вв. особого внимания заслуживают, с одной стороны, языческие философы (Плотин, Порфирий и др.), пытавшиеся сохранить традиции античного мира, с другой стороны – церковные писатели, защитники христианской веры.

ВИЗАНТИЙСКАЯ ЛИТЕРАТУРА

Византийский период греческой литературы пересекается с греко-римским; его начало принято относить либо к дате образования Византийской империи – 324 н.э., либо к 330 – моменту возникновения Константинополя (точнее, превращения императором Константином I города Византия, существовавшего к тому времени уже более 1000 лет, в столицу новой империи); конец периода датируется еще точнее – захватом Константинополя османскими турками 29 мая 1453, означавшим падение империи. Византийская цивилизация была однородно христианской; все ее развитие определялось Новым Заветом и другими раннехристианскими текстами. В первые века существования империи в ней еще действовали языческие писатели, но их становилось все меньше, а к середине 6 в. практически не осталось. Тем не менее интерес к античности всегда был важным элементом культуры византийцев.

Классическая филология. Не считая нескольких произведений, дошедших до нас на папирусах (примером могут служить Персы Тимофея), почти вся древнегреческая литература сохранилась в списках, выполненных византийскими писцами. Во все периоды византийской истории продолжалось изучение, комментирование, составление антологий, переписывание античных и средневековых текстов. Среди компиляторов классической литературы наибольшим авторитетом пользовался теолог и эрудит Фотий (ок. 820–891), партиарх Константинопольский, принадлежащий к числу самых выдающихся личностей византийской истории. Его грандиозный труд Mириобиблион (называемый также Библиотека) имеет двойную ценность – как источник пересказов несохранившихся античных текстов и как памятник византийской литературной критики. Не утратили своего значения византийские комментарии к древнегреческой поэзии, например схолии к Гомеру и Пиндару Евстафия, фессалоникийского епископа и реформатора монастырей (12 в.). Из византийских классицистов, проложивших путь к Возрождению, самым ярким, пожалуй, был Георгий Гемист Плифон (ок. 1355–1452). Почитавшийся итальянскими гуманистами как ученейший человек своего времени, Плифон внушил Козимо Медичи идею основать Платоновскую академию во Флоренции; познакомив Запад с сочинениями Страбона, он оказал огромное влияние на географические представления эпохи Возрождения, которые в конечном счете привели к открытию Америки в 1492.

Философия. Платон и Аристотель интенсивно изучались авторами, которые были незаслуженно забыты в Новое время. К последователям Платона относятся Ямвлих (ум. ок. 330), Прокл (410–485), Михаил Пселл (1018 – ок. 1096), Плифон и его ученик Виссарион; все они, за исключением последнего, – неоплатоники. Крупнейшие мыслители аристотелевского направления – оратор Фемистий (4 в.); философы Симплиций, Олимпиодор, Иоанн Филопон (6 в.); имперский чиновник Феодор Метохит (14 в.), по заказу которого была создана великолепная мозаика в константинопольской церкви Хоры; Георгий Схоларий, первый патриарх Константинополя после падения империи. Софистика нашла продолжение в работах языческих мыслителей 4 в., прежде всего плодовитого оратора Ливания Антиохийского и императора Юлиана Отступника (331–363), который пытался возродить язычество.

История. Византийская историография, наследница богатейшей классической традиции, идущей от Геродота, делится на две ветви: историю и хроники. Хронистами были большей частью монахи, писавшие с целью просвещения необразованных людей. Они использовали доступный для простонародья язык, начинали рассказ от сотворения мира, доводили его до своего времени и, как правило, излагали события год за годом. Самыми яркими представителями этого направления были Иоанн Малала (ок. 491–578), чья история мира и Антиохии доведена до 563; Феофан (его сочинение охватывает период с 284 по 813), патриарх Никифор (автор истории Константинополя) и Георгий Монах, все трое – писатели 9 в.; Иоанн Скилицес и Георгий Кедрен (11 в.) и писатель 12 в. Иоанн Зонара, автор компендиума по всеобщей истории.

В отличие от хронистов, те историки, которые обращались к интеллигенции, предпочитали архаичный язык античных историографов и сосредоточивались на времени современных им императоров, обычно предваряя рассказ кратким очерком предшествующей эпохи. Самый интересный из них – Прокопий (6 в.): славословиям императору Юстиниану I (483–565) в Истории войн Юстиниана и О постройках Юстиниана разительный контраст составляет пасквиль на него же – Тайная история, которая была найдена среди бумаг Прокопия после его смерти. Выдающимися историками были также император Константин VII Порфирогенет (905–959), вошедший в историю византийской культуры не только как автор четырех исторических сочинений, но и как покровитель наук и искусств, переживавших в его правление бурный расцвет; Михаил Пселл; Анна Комнина (1083 – ок. 1148), дочь императора Алексея I Комнина; Никита Акоминат (ум. 1215), которому принадлежит живое и беспристрастное описание разграбления Константинополя крестоносцами в 1204; Георгий Пахимер, один из образованнейших людей своего времени (14 в.); император Иоанн VI Кантакузин (ок. 1292–1383). Об истории падения империи с большим мастерством писали в последние годы этого периода Лаоник Халкокондил (редкий в Средние века пример афинянина, добившегося известности), а также Дука, Георгий Францис и Критовул, придворный поэт завоевателя Константинополя Магомета II. Крупнейшими историками церкви были Евсевий Кесарийский (ок. 260 – ок. 341), главный источник наших сведений о первых трех веках христианства, и Евагрий (ок. 536 – ок. 600).

Литургия. Пожалуй, самым выдающимся памятником византийской литературы является церковная литургия, занимающая почти двадцать томов. К величайшим шедеврам этого собрания текстов относятся Литургия св. Иоанна Златоуста, Акафисты, литургические стихи крупнейшего византийского поэта Романа Сладкопевца (6 в.).

Поэзия. Многие из лучших византийских стихов вошли в Греческую антологию, включающую не только античных, но и средневековых поэтов. В продолжении Илиады Квинта Смирнского (4 в.), в поэме Деяния Диониса Нонна (5 в.) и Геро и Леандре Мусея (ок. 500) используется гомеровская традиция. Павел Силенциарий (6 в.) оставил неплохие эпиграммы и гексаметрическое описание собора Св. Софии в Константинополе – шедевра мировой архитектуры. Лучшим из светских поэтов был Георгий Писида, воспевший поход императора Гераклия против персов; его обширное наследие отличается большим разнообразием тем и поэтических форм. Следует упомянуть также Касию, единственную выдающуюся поэтессу в истории византийской литературы; Константина Родосского и Иоанна Кириота (10 в.); Теодора Продрома (12 в.), автора стихотворного романа Роданфа и Досикл и известного также юмористическими зарисовками жалкого удела поэта, женатого человека, ученого; Мануила Фила (14 в.), оставившего ряд ямбических диалогов. Представляет интерес составленная женой Феодосия II императрицей Феодосией (ок. 401 – ок. 460) компиляция гомеровских стихов, подобранных так, что лишь с небольшими изменениями отдельных слов они образуют пространное рассуждение о христианской Троице. Жанр стихотворного любовного романа был представлен в Византии главным образом подражаниями западным образцам, но возникло и несколько самостоятельных поэм такого рода, в частности Дигенис Акрит (10 в.).

Художественная проза. Светской драмы в Византии не существовало. В ходу были лишь мимы, сатирические сценки и т.п., от которых практически ничего не сохранилось. Не был распространен и прозаический роман; единственное исключение – Варлаам и Иоасаф, повесть 7 в., которая изображает в христианизированной форме жизнь Будды и включает Апологию писателя 2 в. Аристида. Но агиографы в жизнеописаниях святых создали литературный жанр, близкий к художественной прозе, хотя многие из этих памятников служат важными историческими источниками, например знаменитая Жизнь св. Антония, приписываемая Афанасию, выдающемуся александрийскому теологу 4 в., одному из главных защитников Никейского символа веры (325).

Теология и другие области литературы. В отличие от греческих писателей классического периода, византийские авторы обычно не ограничивались одним литературным жанром. Например, Максим Плануд (ок. 1260 – ок. 1330) оставил грамматику, письма, научные трктаты и теологические работы, антологии классических текстов и переводы с латыни. Помимо упомянутых выше, важнейшими авторами теологических сочинений были Иоанн Златоуст (ум. 407), епископ Константинопольский, человек пламенной веры, не боявшийся открыто осуждать членов императорской семьи; Василий Кесарийский (4 в.), автор знаменитого монастырского устава, сформулировавший, вместе со своим братом Григорием Нисским и другом Григорием Назианзином, православное учение о Троице; Кирилл Александрийский, один из самых авторитетных учителей церкви; император Юстиниан I (483–565), создатель Корпуса гражданского права, который до сих пор составляет основу правовых систем континентальной Западной Европы, Южной Америки и американского штата Луизиана; в историю христианства он вошел благодаря тому, что на II Константинопольском соборе 553 добился принятия христологии Кирилла; Максим Исповедник (7 в.), защитник православия и важная фигура в истории мистицизма; Феодор Студит (759–826), противник иконоборчества; Иоанн Дамаскин (ум. 754), автор гимнов, богословской энциклопедии и сочинений в защиту икон; Григорий Палама, важнейший представитель религиозного движения 14 в., называемого исихазмом; и главный противник последнего – Никифор Григора, один из самых влиятельных людей своего времени, поэт, теолог, философ и автор сочинений по астрономии, истории, риторике и грамматике.

ВВЕДЕНИЕ

Античная литература представляет собой первую и древнейшую литературу Европы. На ее основе и под ее непосредственным влиянием складывалась вся европейская литература, воспринявшая культурное наследие античного мира и неоднократно возвращавшаяся к нему в различные периоды своей истории.

Термин "античный" образован от латинского прилагательного antiquus, то есть "древний". Этот термин возник в средние века и применялся в книжном языке для обозначения всего того, что относилось к быту или культуре предшествующего периода.

В конце прошлого века К. Маркс и Ф. Энгельс выделили греко-римское рабовладельческое общество среди других рабовладельческих обществ как особую ступень в истории развития человечества. С этого времени термин "античный" и все его производные стали употребляться только в применении к греко-римскому рабовладельческому обществу.

Наука XIX и XX вв. много сделала для изучения античной цивилизации. Рабовладельческое общество представляло собой первое классовое общество. "Только рабство сделало возможным в более крупном масштабе разделение труда между земледелием и промышленностью и таким путем создало условия для расцвета культуры древнего мира - для греческой культуры. Без рабства не было бы греческого государства, греческого искусства и греческой науки; без рабства не было бы и Римской империи. А без того фундамента, который был заложен Грецией и Римом, не было бы и современной Европы. Нам никогда не следовало бы забывать, что все наше экономическое, политическое и интеллектуальное развитие имеет своей предпосылкой такой строй, в котором рабство было в той же мере необходимо, в какой и общепризнано. В этом смысле мы вправе сказать: без античного рабства не было бы и современного социализма".¹

Античное рабовладельческое общество образовалось в процессе распада доклассового первобытнородового строя. Эпоха его развития и расцвета уступила место периоду упадка, а затем на смену рабовладельческому строю пришел феодальный.

Античная цивилизация послужила основой всей европейской цивилизации, но ошибочно было бы считать античное общество и его культуру полностью обособленными от прочих древних культур.

Еще в прошлом веке историю греческой цивилизации начинали с VIII-VII вв. до н.э. За последние десятилетия чрезвычайно пополнились наши сведения о тех цивилизациях, которые существовали в бассейне Средиземного моря, древнейшей колыбели человечества. В III тысячелетии до н.э. на территории будущей Греции в бассейне Эгейского моря уже развилась та культура, которая оказала влияние на художественное творчество античной Греции разных периодов. Хотя изучение доантичной Греции началось сравнительно недавно, оно достигло значительных успехов и помогло разрешить немало сложных вопросов, связанных со своеобразием греческого искусства и литературы. В дальнейшем обращение к античности всегда определялось конкретными историческими условиями и, как правило, происходило в разных странах накануне великих социальных потрясений. "На почве Греции и Рима выросло новейшее человечество. Без них средние века ничего не сделали бы. Я понял и французскую революцию и ее римскую помпу, над которой прежде смеялся... обаятелен мир древности. В его жизни зерно всего великого, благородного, доблестного, потому что основа его жизни - гордость личности, неприкосновенность человеческого достоинства", - писал В. Г. Белинский.²

То огромное влияние, которое оказала на всю культурную историю человечества античная и в первую очередь греческая цивилизация, объясняется прежде всего тем, что впервые в Древней Греции человек осознал величие и мощь своего разума и направил его на борьбу с природой, сознательно использовав силы природы на благо человечества. "Невежество - тяжкое бремя" - этот характерный для греков афоризм первым высказал основоположник греческой материалистической философии Фалес, живший на рубеже VII-VI вв. до н.э. А в V в. до н.э. величайший греческий драматург Софокл провозгласил:

Много есть чудес на свете,

Человек - их всех чудесней!³

Преклонение перед человеком и восхищение им, совершенным по своему облику, освещенным изнутри огнем творческой мысли, поражает нас и поныне в лучших творениях античного искусства и литературы, являясь гарантией их бессмертия. Отсюда постоянное стремление к подражанию им или их воспроизведению, отсюда сила их эстетического воздействия.

Но Древняя Греция сумела не только открыть человека в его двух основных аспектах, как члена общества и индивидуума, но обстоятельно и подробно рассказать все, что знала о человеке, показать в нем своего современника и в то же время представителя всего человеческого рода с его достоинствами и недостатками.

Памятники античной литературы в равной степени привлекают к себе историка, изучающего жизнь античного общества, литературоведа, раскрывающего тайны создания художественного образа, интересующегося истоками литературного творчества, наконец, просто любознательного читателя. "Однако трудность заключается не в том, чтобы понять, что греческое искусство и эпос связаны с известными формами общественного развития. Трудность состоит в том, что они еще продолжают доставлять нам художественное наслаждение и в известном отношении служить нормой и недосягаемым образцом".⁴

Всякому, посвятившему себя изучению гуманитарных наук, неизбежно приходится обращаться к Древней Греции вне зависимости от области его интересов.

Наука о слове, его видах и значении впервые возникла в Греции в V в. до н.э. Слово "грамматика" происходит от греческого "учение о письме". Первая литературная полемика и зачатки литературной критики встречаются в VII в. до н.э. у поэта Гесиода, который противопоставляет изображение жизненной правды вымыслу и фантазии. Комедиограф Аристофан в конце V в. в комедии "Лягушки" утверждает, что поэтов нужно почитать

За правдивые речи, за добрый совет и за то,

что разумней и лучше

Они делают граждан родимой земли.⁵

В середине V в. в Греции появляется историография как исследование прошлого в интересах настоящего и будущего. Исторические сочинения греков были художественными произведениями, предназначенными для самой широкой аудитории.

В VII в. до н.э. в Греции возникают первые философские учения. Первые философы стремились понять и объяснить окружающий их мир, разыскивая единое материальное начало всего существующего. В их трудах, носивших обычно общее название "О природе", сконцентрированы в нерасчлененном виде все знания того времени. "Всеобщая связь явлений природы не доказывается в подробностях: она является для греков результатом непосредственного созерцания... Это одна из причин, заставляющих нас все снова и снова возвращаться в философии, как и во многих других областях, к достижениям того маленького народа, универсальная одаренность и деятельность которого обеспечили ему в истории развития человечества место, на какое не может претендовать ни один другой народ. Другой же причиной является то, что в многообразных формах греческой философии уже имеются в зародыше, в процессе возникновения, почти все позднейшие типы мировоззрений. Поэтому и теоретическое естествознание, если оно хочет проследить историю возникновения и развития своих теперешних общих положений, вынуждено возвращаться к грекам".⁶ Греческой философии была посвящена первая юношеская работа Маркса. В трудах В. И. Ленина постоянно встречаются ссылки на греческую философию, а ее актуальность подтверждается словами Ленина: "Могла ли устареть за две тысячи лет развития философии борьба идеализма и материализма? Тенденций или линий Платона и Демокрита в философии? Борьба религии и науки? Отрицания объективной истины и признания ее? Борьба сторонников сверхчувственного знания с противниками его?"⁷ "Новейшая философия так же партийна, как и две тысячи лет тому назад".⁸

Древняя Греция известна как родина ораторского искусства и риторики, то есть науки о красноречии. Причем красноречие и риторика неразрывно связаны с политической и социальной историей античного мира. Они возникли и развились в обстановке многолюдных народных собраний, а с падением политической независимости Греции утратили связь с жизнью и стали интересовать лишь избранных ценителей. Греки считали ораторов, как и поэтов, избранниками Муз и говорили, что Музы "проливают на уста своих любимцев сладкую росу и тогда из уст льются сладостные речи".⁹

В начале III в. до н.э. в городе Александрии в Египте, одной из столиц греческого мира того времени, родилась филология как наука о слове, о текстах и о великих писателях прошлого. Первые греческие филологи проделали огромную работу по отбору, анализу и подготовке текстов лучших памятников греческой литературы. В Александрии была создана также величайшая в античном мире библиотека, включившая все наследие греческой мысли, представленное 500 тысячами свитков. Александрийские филологи подготовили первые каталоги и словари, распределили по жанрам всю литературу и, выделив лучших представителей в каждом жанре, составили каноны, то есть списки образцовых писателей, признанных ими классиками.

Почти все литературные жанры Нового времени возникли и оформились в античности, сохранив греческие или латинские наименования - эпос, лирика, элегия, ямбическая поэзия, ода, гимн, драма, трагедия, комедия, мим, эпиграмма, идиллия, сатира и так далее. Наряду с теми жанрами, которые мы теперь относим к области художественной литературы, греки причисляли к ней исторические и философские сочинения, речи ораторов, медицинские трактаты, письма и другие "ученые" жанры.

Исследователь античной литературы может проследить рождение и становление литературных жанров, установить их непосредственную связь с народным творчеством, явившимся их материнским лоном, представить многовековую историю развития этих жанров.

Однако греческая литература сохранилась до нашего времени очень плохо. Из наследия многих выдающихся писателей дошло менее десятой части, от других не сохранилось ни одного полного произведения, и, наконец, третьи известны только по заглавиям своих сочинений. Причины этого явления самые различные. Многие памятники греческой литературы пропали в средневековых монастырях, где переписывались лишь те тексты, которые входили в систему монастырского образования. Часть рукописей погибла во время захвата турками Константинополя в 1453 г. Пропадали рукописи и впоследствии при аналогичных обстоятельствах: многие рукописи античных авторов после падения Константинополя были вывезены в Италию; часть из них потом попала в Москву (после женитьбы Ивана III на греческой царевне) и составила основу библиотеки московских царей, впоследствии бесследно пропавшей. Немалую роль сыграла случайность. Среди имеющихся рукописей нет ни одной авторской (исключение составляет одна рукопись II в. н.э.). Большинство греческих рукописей античных авторов относится к X-XI вв. Их переписывали в Византии с более ранних списков, до наших дней не сохранившихся. Дошедшие до нас рукописи написаны на пергамене, то есть на специально выделанной коже, секрет обработки которой был открыт во II в. до н.э. в малоазийском городе Пергаме. Пергамену, как писчему материалу, предшествовал папирус, изготовлявшийся из африканского водного растения и являвшийся основным предметом экспорта Египта. Папирусные и пергаменные рукописи имели форму свитков, достигавших до десяти метров в длину. Но обычно свитки не были длинными. Большие произведения писались на нескольких свитках, каждый из которых составлял книгу (современную главу). Книги современной формы возникли не ранее II в. н.э. Кроме средневековых рукописей, которые являются основным источником для знакомства с памятниками греческой литературы, существуют также фрагменты, то есть отрывки из сочинений греческих и римских писателей. К фрагментам античных авторов относятся также цитаты из их произведений и ссылки на них в сочинениях позднейших авторов. Кроме того, некоторые произведения, не сохранившиеся до наших дней, восстанавливаются по переделкам римских авторов.

Греческая литература имеет пространные хронологические рамки. Ее первые памятники уводят нас за рубеж I тысячелетия до н.э., а последние произведения датируются первыми веками нашей эры. Поэтому чрезвычайно сложна периодизация греческой литературы.

Предлагаемая здесь периодизация условна, но она необходима для четкого расположения и разграничения материала и связана с основными этапами греческой истории:

1. Архаический период греческой литературы, который заканчивается в конце VI в. до н.э. возникновением греческого рабовладельческого государства.

2. Аттический период - время наивысшего внутреннего расцвета и наступающего кризиса рабовладельческого города - государства (полиса) V-IV вв. до н.э.

3. Эллинистический период, заканчивающийся во второй половине I в. до н.э.

4. Период римского владычества - до III-IV вв. н.э.