Система показників людського розвитку регіонів України

Основними принципами побудови системи показників мето­дики показників людського розвитку регіонів України є:

відповідність принципам системного підходу — людський розвиток кожного регіону трактується як інтегральний резуль­тат взаємодії основних складових: демографічного розвитку, роз­витку ринку праці, матеріального становища населення, умов проживання населення, рівня освіти населення, стану й охорони здоров'я, соціального середовища, екологічної ситуації та фінан­сування людського розвитку;

забезпечення єдності методології побудови основних показни­ків і їх порівнянності за територіальними системами різного рівня;

комплексний підхід до оцінки людського розвитку, тобто охоп­лення всіх істотних складових і чинників;

забезпечення адекватності показників реальному стану об'єкту, що вивчається;

доступність показників у регіональному розрізі;

однозначність трактування первинних показників як стиму­ляторів або дестимуляторів людського розвитку, тобто можливість однозначної позитивної або негативної оцінки територіальних відмінностей;

прозорість побудованої системи, зручність для практичного ви­користання, орієнтація на мінімальний набір первинних показників.

Відповідно до визначення Інституту демографії та соціальних досліджень HAH України [202] перший рівень об'єднує 94 первин­них показників людського розвитку, що інтегруються в 9 блоків, що характеризують такі аспекти:

демографічний розвиток;

розвиток ринку праці;

матеріальне становище населення;

умови проживання населення;

рівень освіти;

стан та охорона здоров'я населення;

соціальне середовище;

екологічна ситуація;

фінансування людського розвитку. Демографічний розвиток містить такі показники: сальдо міграції;

сумарний коефіцієнт народжуваності; коефіцієнт перинатальної смертності; коефіцієнт смертності немовлят; коефіцієнт інтенсивної міграції;

середня очікуваність тривалості життя (при народженні; з досяг­ненням 15 років; за досягнення 45 років; за досягнення 65 років). Розвиток ринку праці визначає такі показники: питома вага зайнятих неповний робочий день; питома вага зайнятих, які перебувають у вимушених відпустках;

питома вага працюючих у несприятливих умовах; коефіцієнт плинності за прийняттям;

співвідношення рівнів зареєстрованого безробіття та визначе­ного за методологією МОП для населення працездатного віку;

рівень економічної активності міського населення;

рівень зайнятості найманою працею міського населення;

рівень зайнятості міського населення за методологією МОП;

середня тривалість пошуку роботи міського населення.

До цієї класифікації було б доцільним додати:

питома вага безробітних у міській місцевості, які не мають роботи понад 1 рік;

питома вага безробітних у сільській місцевості, які не мають роботи понад 1 рік;

рівень зайнятості найманою працею серед молоді до 25 років.

Матеріальне становище населення містить такі показники:

середньомісячна нарахована зарплата в розрахунку на 1 пра­цюючого;

середньомісячна призначена пенсія в розрахунку на 1 пенсіо­нера;

забезпеченість приватними автомобілями в розрахунку на 100 сімей;

середній рівень витрат у розрахунку на умовно дорослого; співвідношення сукупних витрат до сукупних доходів; частка грошових доходів у сукупних доходах; різниця між грошовими витратами та грошовими доходами; середній дохід від особистого підсобного господарства в роз­рахунку на 1 домогосподарство, що має такі доходи; gini-кoeфiцiєнт; рівень бідності; глибина бідності;

співвідношення середньодушових сукупних витрат до фактич­ної вартості харчування однієї особи з 20% найменш забезпе­ченого населення.

Умови проживання населення визначають такі показники:

щільність населення;

рівень урбанізації;

питома вага населення, що проживає в містах, які налі­чують понад 100 тис. жителів;

забезпеченість житлом (загальна площа в розрахунку на 1 особу);

благоустрій житла (питома вага житла, обладнаного: при­родним газом або газовими плитами; водогоном; каналізацією; центральним опаленням);

розвиток соціальної інфраструктури (щільність автомобіль­них доріг загального користування з твердим покриттям у роз­рахунку на 1 тис. км² території);

кількість місць у санаторіях, пансіонатах і будинках відпо­чинку в розрахунку на 10000 мешканців;

ємність амбулаторно-поліклінічних закладів (тисяч відвіду­вань за зміну в розрахунку на 10000 населення);

кількість лікарняних ліжок у розрахунку на 10000 населення;

розвиток комунікаційних мереж (забезпеченість населення телефонними апаратами загального користування в розрахунку на 100 сімей; забезпеченість населення таксофонами в розрахунку на 10000 населення);

середньодобовий обсяг радіомовлення.

До цієї класифікації було б доцільним додати:

забезпеченість населення мобільними телефонами в розрахунку на 100 сімей;

забезпеченість населення комп'ютерами в розрахунку на 100 сімей;

рівень охоплення мережею INTERNET на 100 сімей. Рівень освіти населення містить такі показники: рівень охоплення дітей 3-6 років дошкільними дитячими за­кладами;

рівень охоплення дітей 6-9 років початковою шкільною осві­тою;

рівень охоплення дітей 10-14 років базовою середньою освітою; рівень охоплення дітей 15-19 років повною середньою освітою; чисельність студентів у вузах І-ІІ рівнів акредитації; чисельність студентів у вузах III-IV рівнів акредитації; середня тривалість навчання;

питома вага осіб із вищою освітою серед населення старше 25 років.

Стан та охорону здоров'я населення визначають такі показ­ники:

індекс умовного здоров'я;

кількість лікарів усіх спеціальностей у розрахунку на 10000 жителів;

кількість станцій швидкої медичної допомоги в розрахунку на 100 тис. жителів;

кількість потерпілих на виробництві;

рівень щеплення дітей до 2-х років проти: дифтерії; коклюшу; поліомієліту; кору;

середня тривалість перебування у стаціонарі. Соціальне середовище містить такі показники: питома вага народжених поза шлюбом; співвідношення розлучень і шлюбів; коефіцієнт злочинності;

питома вага тяжких злочинів у загальній кількості;

кількість самогубств у розрахунку на 100 тис. населення;

кількість вперше в житті встановлених діагнозів психозу в розрахунку на 100 тис. населення;

кількість вперше в житті встановлених діагнозів активного туберкульозу в розрахунку на 100 тис. населення;

заборгованість з виплати зарплати в розрахунку на 1 працівника;

заборгованість з виплати пенсій у розрахунку на 1 пенсіонера;

кількість ДТП в розрахунку на 100 км.;

питома вага безробітних у міській місцевості, які не мають роботи понад 1 рік. Цей показник видається доцільним визна­чати серед показників розвитку ринку праці.

До цієї класифікації було б доцільним додати:

кількість безпритульних дітей на 100 тис. населення;

коефіцієнт злочинності серед дітей до 16 років.

Екологічну ситуацію визначають такі показники:

викиди сірки в розрахунку на 1 мешканця;

викиди азоту в розрахунку на 1 мешканця;

викиди шкідливих речовин від пересувних засобів у роз­рахунку на 1 мешканця;

кількість промислових токсичних відходів у сховищах на 1 тис. км²;

викиди свинцю в розрахунку на 1 мешканця;

кількість важких металів у стічних водах;

питома вага скинутої неочищеної води в загальній кількості.

Фінансування людського розвитку містить такі показники:

видатки місцевих бюджетів на охорону здоров'я в розрахун­ку на 100 тис. населення;

видатки місцевих бюджетів на освіту в розрахунку на 100 тис. населення;

видатки місцевих бюджетів на соціальний захист у роз­рахунку на 100 тис. населення;

питома вага видатків на охорону здоров'я в сукупних со­ціальних видатках місцевих бюджетів;

питома вага видатків на освіту в сукупних соціальних видат­ках місцевих бюджетів;

питома вага видатків на соціальний захист у сукупних соці­альних видатках місцевих бюджетів;

співвідношення соціальних витрат Державного та місцевих бюджетів.

Нормування показників

Для нормування показників використовуються такі формули: для показників-стимуляторів, збільшення яких сприяє зрос­танню індексу людського розвитку:

Теоретичні засади розробки соціальних програм

Соціальну програму можна визначити як «систему взаємо­пов'язаних дій або заходів, спрямованих на досягнення певних результатів у соціальній сфері, забезпечену матеріальними та організаційними ресурсами» [212, с. 36].

Результатами соціальної програми зазвичай є поліпшення рівня або якості життя певних груп населення.

Логіка розробки програм полягає в упорядкованій послідовнос­ті, взаємоузгодженості й обґрунтованості процедур програмування.

Можна виділити такі структурні елементи логіки програму­вання:

Визначення та формулювання цілі або системи цілей, які має досягти суб'єкт програмування.

Аналіз вихідного рівня розвитку об'єкту програмування, уточнення його параметрів.

Визначення обсягів і змісту ресурсів, які будуть потрібні для розробки та впровадження програми.

Аналіз можливих проблем і наслідків у результаті впровад­ження програми.

Соціальне програмування, його логіка спирається на певні закономірності, які становлять принципи програмування.

До принципів соціального програмування можна віднести: 1. Принцип єдності економіки та політики.

Зміст принципу єдності економіки та політики полягає у виконанні вимоги, згідно якої розробники програм мають виходити з цілей політики, розробленої суб'єктами управління. Розробка та впровадження програм неможливі без наявності політичної волі. Разом із тим програми мають бути узгоджені з економічними можливостями держави.

2. Принцип наукової обґрунтованості й ефективності рішень. Це означає необхідність урахування дії всієї системи законів

розвитку суспільства. Розробники програм мають виходити із сут­ності, змісту та форм проявів економічних законів ринку, а також законів розвитку соціальних відносин. Цей принцип також передбачає глибоке вивчення та практичне використання досяг­нень сучасної науки, вдосконалення інформаційного та методич­ного забезпечення.

3. Принцип поєднання загальних і локальних інтересів.

Цей принцип означає необхідність узгодження інтересів різ­них класів, соціальних груп, суспільства загалом з метою уник­нення підвищення соціальної напруги в суспільстві.

4. Принцип єдності процесу розробки, можливості виконання, контролю виконання програм.

Його зміст полягає в тому, що розробники програм мають під час розробки прагнути забезпечити внутрішню узгодженість усіх розділів і показників, точність розрахунків і можливість контролю.

Як і будь-якому іншому системному об'єкту «соціальній програмі» притаманні всі його властивості, а саме — цілісність, ієрархічність та інтегративність. Цілісність — це властивість, яка полягає в тому, що зміна будь-якого компоненту системи впливає на всі інші її компоненти та призводить до зміни сис­теми загалом; і навпаки, будь-які зміни системи відбиваються на всіх її компонентах. Ієрархічність системи полягає в тому, що вона може розглядатися як елемент системи вищого порядку, а кожний її елемент у свою чергу являє собою систему. І на­решті, інтегративність являє собою володіння системою власти­востями, відсутні в її елементів, і навпаки — для елементів притаманні властивості, відсутні в системи.

Соціальну програму як системний об'єкт можна подати у вигляді схеми (рис. 1.6). Входи або ресурси програми являють собою компоненти, які постачаються із середовища. За допо­могою входів здійснюється вплив середовища на програму. Виходи або кінцевий продукт програми — це компоненти, що передає програма навколишньому середовищу. За допомогою виходів програма може впливати на середовище.

Кожна соціальна програма виконує свою функцію та має свою ціль. Функція задається системі зовні і показує, яку роль ця система виконує відносно загальнішої системи, до якої вона включена як складова поряд із іншими системами, що висту­пають для неї середовищем.

Ціль соціальної програми, виходячи з системного підходу — це бажаний стан її виходів, а саме поліпшення рівня або якості життя населення, або його окремих груп).

Соціальна програма, як будь-яка система має певний склад. Компоненти програми — це окремі програмні дії або заходи. Компоненти програми існують не незалежно, а мають один із одним певні зв'язки. Зв'язки можуть бути зовнішніми або внут­рішніми відносно програми. Компоненти програми можуть бути зв'язані між собою безпосередньо або опосередковано — через інші компоненти. Зв'язки разом із компонентами визначають стан і структуру програми. Структуру програми можна визначити як сукупність компонентів і її внутрішніх зв'язків.

Програми можуть функціонувати стабільно, а можуть підда­ватися флуктуаціям (коливанням, змінам). Стабільність функціо­нування програми можуть порушувати зовнішні чинники. Іноді така дія зовнішніх факторів може настільки дестабілізувати функціонування програми, що виникає необхідність втручання в дію програми з метою усунення можливості її руйнування. Руйнівні флуктуації в функціонуванні соціальних програм може вносити наявність дефіциту ресурсів (входів) — інформаційних, матеріальних або соціальних (відсутність політичної волі, несприят­ливий соціальний клімат у суспільстві).

Методологія економічного програмування виходить з еконо­мічної теорії Кейнса, який є засновником концепції державного регулювання. Вона використовує низку аналітичних процедур

цієї теорії, які в багатьох випадках є відправною точкою для розробки інструментарію державного програмування.

Методологічною основою розробки соціальних програм мож­на назвати метод системного аналізу, який являє собою (хоча і не в самому широкому розумінні) методологію прийняття рі­шень. На різних стадіях розробки програм застосовуються про­цедури ситуаційного аналізу, розробки сценаріїв, економіко-математичного моделювання.

Оскільки об'єктом дослідження є «державні соціальні прог­рами», необхідно виокремити цю категорію серед інших. Держава, виходячи з об'єктивної необхідності або інтересів держави (таких як забезпечення економічної та соціальної стабільності, можли­востей розвитку, міжнародного авторитету, інтеграції у світовий економічний і соціокультурний простір) є ініціатором упро­вадження певних соціальних програм. В основі будь-якої держав­ної програми лежить перерозподіл державних коштів.

Узагальнюючи численні підходи до визначення «програми» та «соціальної програми», для категорії «державна соціальна програма», пропонується таке визначення:

«Державна соціальна програма являє собою системи взаємо­пов'язаних дій або заходів, спрямованих на поліпшення рівня життя певних контингентів населення, що ініціюється державою, забезпечується державними механізмами регулювання та базу­ється на перерозподілі коштів у системі державних фінансів».

Структурно-організаційна схема будь-якої соціальної програми являє собою сукупність взаємопов'язаних елементів, які забез­печують її функціонування (рис. 1.7).

Методологія розробки державних соціальних програм

Методологію розробки державних соціальних програм є орга­нічна єдність: логіки розробки соціальних програм, специфіч­них методологічних принципів і підходів; системи показників, що використовуються під час розробки та виражають завдання та цілі соціальних програм.

У вужчому розумінні методологію розробки програм можна розуміти як сукупність найбільш важливих теоретичних прин­ципів і методів, що використовуються під час програмування, які забезпечують перехід від пізнання закономірностей розвитку об'єктів програмування до їх використання під час регулювання соціальної сфери.

Методологія розробки програм дозволяє відповісти на такі запитання:

Якими є цілі розвитку об'єкту програмування?

Якою має бути послідовність процесу прийняття рішень?

Яким вимогам мають відповідати програми?

Які методологічні підходи мають застосовуватися до вирі­шення певних проблем програмування?

За допомогою якої системи показників і методів можна забезпечити оптимізацію програм?

Вирішення будь-яких проблем державного регулювання, а отже — програмування, має певну логіку. Логіка розробки прог­рам полягає в упорядкованій послідовності, взаємоузгодженості й обґрунтованості процедур програмування.

Можна виділити такі структурні елементи логіки програму­вання:

1. Визначення та формулювання цілі або системи цілей, які має досягти суб'єкт програмування;

Аналіз вихідного рівня розвитку об'єкта програмування, уточнення його параметрів;

Визначення обсягів і змісту ресурсів, які будуть потрібні для розробки та впровадження програми;

Аналіз можливих проблем і наслідків унаслідок упроваджен­ня програми.

Соціальне програмування, його логіка спирається на певні закономірності, які становлять принципи програмування. До прин­ципів соціального програмування можна віднести:

1. Принцип єдності економіки та політики.

Зміст принципу єдності економіки та політики полягає у ви­конанні вимоги, згідно якої розробники програм мають виходити з цілей політики, розробленої суб'єктами управління. Розробка та впровадження програм неможливі без наявності політичної волі. Разом із тим програми мають бути узгоджені з економічними можливостями держави.

2. Принцип наукової обґрунтованості та ефективності рішень.

Це означає необхідність врахування дії всієї системи законів розвитку суспільства. Розробники програм мають виходити із сут­ності, змісту та форм проявів економічних законів ринку, а також законів розвитку соціальних відносин. Цей принцип також передбачає глибоке вивчення та практичне використання досяг­нень сучасної науки, вдосконалення інформаційного та методич­ного забезпечення.

3. Принцип поєднання загальних і локальних інтересів.

Цей принцип означає необхідність узгодження інтересів різних класів, соціальних груп, суспільства загалом з метою уникнення підвищення соціальної напруги в суспільстві.

4. Принцип єдності процесу розробки, можливості виконання, контролю виконання програм.

Його зміст полягає в тому, що розробники програм мають під час розробки прагнути забезпечити внутрішню узгодженість усіх розділів і показників, точність розрахунків і можливість контролю.

Класифікація соціальних програм

Соціальні програми як і всі інші види програм (економічні, науково-технічні, екологічні та ін.) можна класифікувати за певним комплексом класифікаційних ознак. Класифікувати соці

альні програми можна за різними критеріями: спрямованістю, територіальним масштабам, термінам дії, рівнем комплексності. За спрямованістю програми розділяються на такі види:

спрямовані на попередження негативних соціальних наслідків будь-яких процесів або явищ (програми соціального страхування);

спрямовані на подолання негативних соціальних явищ або процесів — програми адресної допомоги, програми житлових субсидій, соціальної допомоги одинакам або інвалідам;

спрямовані на розвиток будь-якої соціальної сфери, або соціальної групи (програма розвитку молоді, або програма, спрямована на покращання здоров'я нації). Ці програми не обов'язково вирішують можливі або існуючі проблеми, вони можуть бути пов'язані з політичними пріоритетами або суспільною значущістю цієї сфери.

Програми попередження та програми подолання є переважно універсальними типами, які застосовуються в багатьох країнах світу за схожими схемами. Переважно ці програми мають постій­ний або довготривалий характер і діють на національному рівні. Програми розвитку є специфічними програмами, кожна з них розробляється за своєю схемою. Ці програми мають обмежений термін дії, можуть бути різними за масштабністю.

За термінами дії: короткострокові (на 1-2 роки), середньостро-кові (3-5 років), довгострокові (8-10 років і більше), постійно діючі: програма соціального страхування, програма адресної допомоги малозабезпеченим верствам, програма допомоги сім'ям з дітьми.

За масштабністю можна виділити глобальні, регіональні, національні, територіальні програми.

За рівнем комплексності: спрямовані на вирішення конкрет­них проблем конкретних категорій населення за допомогою обме­жених дій, наприклад, програма безкоштовних обідів для молод­ших школярів або програма пільгового зубопротезування для пенсіонерів. Такі програми не обов'язково мають вигляд окремого затвердженого документу, вони навіть можуть бути складовими інших (більш комплексних програм). Інші програми охоплюють комплексні цілі, які можуть мати певну ієрархію, передбачають комплексні міри щодо досягнення цілей, а також консолідацію й узгодження дій багатьох організацій.

Окремий вид програм становлять державні цільові програми, що являють собою затверджений нормативно-правовий акт України, цілісний документ, який визначає стратегію розв'язання соці­ально-економічних, екологічних, науково-технічних, оборонних, національно-культурних та інших проблем загальносуспільного значення та містить комплекс взаємопов'язаних заходів і зав­дань (цільових проектів), спрямованих на досягнення конкретних кінцевих цілей, узгоджені за терміном їх виконання та складом виконавців і реалізується повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету.

Державні програми також розрізняються за такими складо­вими:

проблема, яку вирішує програма;

коло осіб, що охоплюється програмою;

критерії, за якими визначаються контингенти охоплених;

принципи надання допомоги;

джерела фінансування програми;

керування здійсненням програми.