2.2 Філософська антропологія

- людина як предмет філософського осмислення;

- проблема особистості у сучасній філософії;

- людина: індивід, індивідуальність, особа;

- проблема змісту життя, смерті та безсмертя людини;

- історична необхідність і свобода особи;

- парадокси та безвихідь особистої свободи.

Людина як предмет філософського осмислення. Розпочалось третє тисячоліття .а інтерес до проблеми людини не спадає. Здійснюваний тепер цивілізаційний поворот, трансформація індустріальної цивілізації в інформаційне суспільство різко підвищують роль людської індивідуальності. Творчого початку в людині, у розвитку всіх сфер суспільства.

Філософія – відображає відносини і ставлення людини до Всесвіту. Це не просто знання, а знання, що мають цінності, це знання, що допомагають досліджувати Всесвіт і сенс буття людини. Людина ж для науки, філософії не просто річ серед речей ,а суб’єкт, здатний до зміни Всесвіту і самого себе.

Здавалось би, що людина не становить якусь таємницю. Кожний упевнено виділяє людину з навколишнього світу. Її відмінність від всії інших істот вважається очевидною. Та філософія виправдана тим .що виходить за межі очевидності. Виходить філософія за такі межі і в дослідженні людини.

Проблема особистості у сучасній філософії. Людина виступає спочатку як особа, випадковий індивід, потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна спільність. Людина ніби вбирає в себе все розмаїття соціальних зв’язків і стосунків. Властивості особи не зводяться до її індивідуальних особливостей. Особа тим значніша, чим більша в її індивідуальності є загальних, загальнолюдських особливостей. Індивідуальні особливості і властивості особи – це не одне і теж, що особисті властивості індивіда ,тобто властивості ,що характеризують йогo як особу. «Особа бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер .моя раса, моя творчість, мій геній». Отже, для особи характерне твердження: я є, а для індивідуальності – я така.

В ХХ ст. проблема ґенези походження особистих відмінностей людини стає найактуальнішою. Філософи, соціологи докладають зусиль ,щоб знайти відповідь, пояснити: коли ж народжується особа, що сприяє або перешкоджає становленню особи.

Концепцію особи створив Володимир Соловйов. Її суть в тому, що людина вважається містком, що зв’язує божественний і природний світи. Такий статус людина має завдяки її моральності.

П’єр Тейяр де Шарден розглядав людину як запланований «зверху» наслідок еволюції Космосу, в якому, безумовно, живе й діє вище духовне начало, своєрідний духовний центр Універсуму –пункт Омега. Людина концентрує енергію космосу. В ній еволюція усвідомлює сама себе.

Хосе Ортега – і – Гассет філософську концепцію особистості починає формулювати, виходячи з факту існування масового суспільства і масової культури. На думку філософа, саме масове суспільство і перетворює особу на знехабленого (усередненого) індивіда .світосприйняття та поведінка якого повністю визначаються зовнішніми факторами.

Важливе місце в сучасній системі знань про особу займають теорії: соціальних ролей (Толкот Падсоне), соціальної мобільності і стратифікації (??? Сорокін), суперечності індивіда і соціуму (Едік Фромм) та прикладні теорії людини (Дейл Карнегі, Ерік Берн та ін.).

Сучасна філософія виходить з того ,що проблема особистості – міждисциплінарна проблема: філософія людини синтезує різні аспекти вивчення взаємодії особистості і суспільства. Особистість – якість .притаманна людині ,формується в процесі соціалізації. Людина приречена стати особистістю. Людина – це єдність соціального і індивідуального статусу людини.

Людина: індивід, індивідуальність .особа. Ще філософ Сократ заклав основи філософії людини. Суть людини в тому, що людина – істота розумна, істота, яка має самосвідомість, людина – істота моральна і вільна та ін. Поняття людини насамперед охоплює загально родові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини дає найзагальнішу, абстрактну характеристику індивіда як родової істоти.

Поняття індивіда визначає людину як окремого представника людського роду, будь-якої соціальної спільноти. Особливо індивід означає неподібну далі частку якогось цілого. Це своєрідний соціальний атом, окрема людина, окремий представник людського роду і член якоїсь соціальної спільності. Це сама проста і абстрактна характеристика людини, що говорить лише проте, що вона відокремлена від інших індивідів.

Поняття індивідуальності розкриває людину як самобутнього індивіда, з його неповторною здібністю бути самим собою. Поняття індивідуальності суттєво конкретизує поняття людини й індивіда, але недостатньо охоплює свідомо – вольову якість людини.

Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об’єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. Поняття індивідуальності і особистості тісно зв’язані між собою. Індивідуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб’єкта самостійної діяльності і творчості. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов’язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв’язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві .але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Це є свідченням того, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.

Проблема змісту життя, смерті та безсмертя людини. У чому безглуздий процес природного народження, розквіту, визрівання, зів’янення та смерті людини, як будь-якого іншого організму? Це постійне, так зване буттєве питання «У чому сенс життя?» хвилює у глибині душі кожну людину.

Людина може на тривалий період забути про нього, поринути у побутові, повсякденні чи над особові проблеми, але життя влаштовано так, щоб зовсім знехтувати, проігнорувати це питання не може навіть, найбільш байдужа та духовно спляча людина. Неминучість смерті та її провісників – старіння та хвороб, факт скороминущого зникнення у минулому миттєвостей життя з усіма їх позірними проблемами, є для кожної людини неусувним нагадуванням про невирішене, відкладене питання сенсу життя. Отже, людина – істота вільна та усвідомлюючи власну смертність – неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. В сучасну добу проблема сенсу життя набуває особливої гостроти.

Історична необхідність і свобода особи. З моменту появи людини суспільство постійно впливає на неї, визначаючи її особистісне становлення. Але з іншого боку, особистість за своєю суттю є вільною, творчою індивідуальністю, яка прагне до самореалізації. Суспільство ж як єдине ціле більш статичне, консервативне ,насамперед, захищає інтереси цілого, тобто особи ,прагне визначально впливати .підпорядковуючи особистість. В процесі взаємодії людини і умов її життєдіяльності, до яких також належать і соціальні норми, особистість пристосовується до анаоімної влади і засвоює таке Я, що не відповідає її суті. В результаті пристосування людина відчуває себе комфортно в соціальному середовищі, вважає себе суб’єктом справжнього, власного висловлювання волі. Так створюється ілюзія свободи.

Однак знаходячись в межах єдиного, особа, крім соціальної якості і наділена ще дієвим, творчим, індивідуальним початком. Індивідуальне Я в людині складає ніби внутрішній центр особи, її ядро. І в такому значенні людині завжди залишалась деяка дистанійність, що визначається конкретними умовами часу і ситуації ,субкультурою, індивідуальними особливостями. В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення – це результат вибору. Вибір і рішення – найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. Воля існує тоді, коли сама визначає себе, володіє собою. Самовизначення і сам оволодіння – це і є свобода волі. Свобода – суттєва якість волі особи.

Особистість лише тоді може залишатися особистістю, коли не пасивно підкоряється вже готовим і правлячим в конкретному суспільстві принципам, вимогам і нормам ,а активно самовизначається, виробляючи власні особистісні моральні норми, що виражають ціннісний світ індивідуальності.

Парадокси та безвихідь особистої свободи. Суб’єкт завжди є власником, господарем своєї долі. Разом з тим він не може вийти за межі обставин існування ,відокремитися від умов суспільного буття. Глибинна сутність суб’єкта визначається суперечністю між необхідністю підкорятися обставинам наявного буття та їх діяльного подолання і потребою створення нового буття за власним розумінням і бажанням. Доля визначає життєвий шлях людини. Від долі не втечеш. Проте людина лише тоді стає суб’єктом, коли діяльно стверджує себе, реалізує реальні можливості за тих обставин .що не залежать від її свідомості й волі. Діяльно долаючи долю, людина стверджує себе власним буттям. Дороговказами, що визначають перспективний цивілізаційний розвиток особистості, є мудрість – діяльність – культура – свобода. Мабуть, можливі й інші віхи перспективного розвитку особистості. Проте на запитання, чи є вони цивілізаційними, має відповісти майбутнє.

Додаткова література

Підручники і навчальні посібники

Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філсофія. – Київ, 1996. - с. 199-220; 292-315.

Арлычов А.Н. Саморегуляция, деятельность, сознание. – с. Пб. 1998. -с. 34 - 47; 65-72;109-121.

Бичко І.В. Свідомість як духовна діяльність//Філософія: Підручник. – Київ, 2001. – с. 144 – 161.

Габермас Ю. Свідоміст ьчасу в модерні та потреба йог осамозасвідчення //Філософський дискурс модерну. – Київ, 2001. – с. 13 – 22.

Горак Г.І. Філософія: Курс лекцій. – Київ, 1997. – Розд. 2, 3, 6.

Криштопа В.І. Конспект лекцій за нормативног онавчального курсу «Філософія». – Івано-Франківськ, 2000. – с. 94 – 103; 157 – 165.

Криштопа В.І. Філософія: Навчально-методичні вказівки допрактичних занять. – Івано-Франківськ, 2001. – с. 88 – 91; 108 – 114.

Любутин К.Н. Человек в философском измерении. – Москва, 1998. – с. 132 -141.

Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: Онтологія людини. – К, 1995. – Розд. 5, 8, 9.

Сичивиця О. Субстанційне розуміння людини в некласичній філософії//: Підручник. – Львів, 2003. – с. 366 – 388.

Філософія: Підручник. – Харків, 2000. – с. 351 – 372; 470 -486.

Філософія: Світ людини. – Київ, 2003. – с. 29 – 38.

Довідкова література

Філософський енциклопедичний словник. – Київ, 2002.

Философский енциклопедический словарь. – Москва, 2001.

Філософський словник соціальних термінів. – Київ – Харків, 2002.

Тексти першоджерел

Маркузе Г. Одновимірна людина//Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. – Київ, 1996. – с.87 – 94.

Мемфорд Л. Техніка і розвиток людини//Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. - Київ, 1996. – с. 470 – 487.

Фромм Е. Втеча відсвободи // Читанка з історії філософії:У 6 кн. – кн. 6: Зарубіжна філософія ХХ стоіття. – Київ, 1993. – с. 179 – 186.

Шелер М. Становище людини в космосі // Читанка з історії філософії:У 6 кн. – кн. 6: Зарубіжна філософія ХХ стоіття. – Київ, 1993. – с.146 – 151.

При опрацюванні філософських текстів першоджерел у конспекті повинні знайти відображення відповіді на такі питання:

1 Маркузе Г. Про:

суспільство без опозиції;

ідеологію розвинутого індустріального суспільства;

одновимірне суспільство;

катастрофічне мислення;

катастрофа звільнення;

2 Мемфорд Л. Про:

нову „ мегатехніку”;

талановитість розуму людини;

Ноmo sapiens;

Homo lypens;

Homo faber;

3 Фромм Е. Про:

автентичність людського існування;

гармонію між особою і суспільства;

людський характер;

соціальний прогрес;

соціальний характер;

4 Шелер М. про:

істотні відмінності людини і тварини;

головні теорії духу та людини;

метафізичні основи походження людини;

духовні основи походження людини;

рушійні сили розвитку людини;