Культура Київської Русі.

Отже, Київська Русь проіснувала з середини 9 ст. до середини 13 ст. і відіграла важливу роль в історії середньовічної Європи. Об’єднавши східних слов’ян вона створила умови для їх економічного, політичного та культурного розвитку. Розвиток продуктивних сил, формування державності сприяли культурному прогресу. Ще до прийняття християнства на Русі вже існувала писемність, про що свідчать багато археологічних знахідок. Після 988 р. найпоширенішою абеткою на Русі стала «кирилиця», розроблена для слов’ян грецькими ченцями Кирилом та Мефодієм. Київська Русь вирізнялась в тогочасному світі великою кількістю освічених людей. Цьому сприяли різноманітні школи, які створювалися при церквах та монастирях. Там же відкривалися бібліотеки та майстерні з перекладу та переписування книг. Серед монастирських шкіл на першому місці була школа при Києво-Печерському монастирі. Найвидатнішими творами того часу були: «Повість временних літ» літописця Нестора, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Поучення дітям» князя Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім». Унікальною була архітектура Київської Русі, що формувалась на основі поєднання кращих візантійських та слов’янських традицій у будівельній справі. Чудовими взірцями давньоруського архітектурного мистецтва в Києві були Софійський собор, Десятинна церква, Золоті ворота. Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий монастир та інші архітектурні пам’ятки. Таким чином. за часів Київської Русі було досягнуто високого рівня розвитку в соціально-економічній, політичній та культурній сферах, що відповідало загальносвітовому рівню тогочасної цивілізації.

Галицько-Волинське князівство

. Підкарпаття входило до складу Київської Русі ще з 10 ст. Із розпадом Київської держави над Дністром виникло Галицьке князівство, а над Бугом Волинське князівство. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для нападів кочових племен. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їх міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, Галичина славилася родовищами солі – товару, що відігравав важливу роль у житті Давньоруської держави. Галичина стала окремим князівством під проводом Ростиславичів, онуків Ярослава Мудрого. Які управляли своєю державою понад століття. Галичину об’єднав князь Володимирко (1124 – 1153), обравши столицею Галич над Дністром. Його син Ярослав Осмомисл (1153 – 1187), досяг розквіту своєї держави та значно розширив її кордони. Волинь стала відігравати важливу роль у період правління Романа Мстиславовича (1173 -1205), який об’єднав Галицьку і Волинську землі. Таким чином відбулося об’єднання двох наймогутніших князівств Південно-Західної Русі в одне. Роман став князем під владою якого опинилася величезна територія, що охоплювала майже половину України. Проте після трагічної смерті Романа Галицькі та Волинські землі перетворюються на тривалий час на арену внутрішніх чвар.

У середині 13 ст. Галицько-Волинське князівство знову відроджується під владою Данила Романовича. З 1221 р. він князював на Волині, а в 1238 р. утвердився і в Галичині. В цьому ж році Данило розгромив війська тевтонського ордену під Дорогочином. У 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі. Однак у період коли Данило вже відбудовував свою державу, на руські землі напали монголо-татари. Після зруйнування в 1240 р. Києва монголи пішли на Галичину і Волинь. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дозволило йому захистити князівство від монголо-татарських набігів, відбудовувати економіку. У 50-х роках Данило зробив спробу визволитися від татарської залежності. Він завдав поразки татарському війську Куремси. звернувся до Заходу із закликом про допомогу. Сподіваючись на сприяння Папи римського, він дав згоду на унію з католицькою церквою і був коронований у 1253 р. але хрестовий похід до якого закликав Папа римський так і не відбувся. В 1258 – 1259 рр. Данило змушений був підкоритися татарському війську на чолі з Бурундаєм. На вимогу татар, більшість фортець збудованих Данилом, були ним же тепер зруйновані.

Галицько-Волинське князівство до початку 14 ст. залишається могутньою державою. Син Данила Лев, який правив в усі часи приєднав до своїх володінь Закарпаття і частину польських земель. У першій половині 14 ст. все виразніше відчувається занепад Галицько-Волинського князівства. Здобутки Данила і Лева були втрачені, знову посилюється тиск із зовні , як з боку татар, так і з боку Польщі й Угорщини. Крім того, набирає сили Литва. Останній галицько-волинський князь Юрій ІІ був отруєний у 1340 р. боярами, після чого галицько-волинські землі стали здобиччю сусідніх держав.

Галицько - Волинське князівство слід розглядати як спадкоємця Київської Русі, яке відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності.

стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя.

модернізувало давньоруську державну організацію.

продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов’янську державність на міжнародній арені.

Культурно-просвітницький етап національного руху. Українофіли. В.Антонович. Громадівський рух і посилення репресій з боку царизму.

Пожвавлення українського національно-визвольного руху в 60-80 рр. ХІХ ст. відбувалося на фоні всеєвропейського ренесансу. В цей час починається боротьба народів Європи за національне об’єднання і державний суверенітет. В той же час модернізацій ні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху.

Цілком закономірно, що суспільна думка цього періоду не тільки висувала численні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети. Найвпливовішими політичними силами в Україні другої половини ХІХ ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду – культурно освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувались вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.. підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі.

З початком 50-х років ХІХ ст.. серед освіченої польської молоді виникає різновид громадського руху – хлопоманство. Рух набуває демократичних форм, що проявляється у ставленні до простого люду. Хлопомани визнавали історичні неправди з боку польської шляхти щодо українського народу. Більше того вони сповідували ідею історичної спокути, що мало виявлятися в опікуванні освітою та мовою українського народу. Згодом невелика частина поляків на чолі з В. Антоновичем перейшла на позиції українофільства.

Основна мета українофілів, українських народників, це освіта народу шляхом розвитку літератури, видання популярних книжок українською мовою, організації шкіл з рідною мовою викладання. Ці вимоги підтримували колишні студенти Київського університету, П. Житецький, Т. Рильський, які разом з В. Антоновичем восени 1861 р. стали засновниками української громади в Києві.

Після поразки польського повстання 1863 - 1864 рр. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалась як загроза самодержавству. Вже 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський циркуляр, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань. Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського циркуляру настає пауза у процесі національного відродження.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У Київській «Старій громаді» сконцентрувалися значні інтелектуальні сили – В. Антонович, М. Драгоманов, М.Старицький, П. Чубинський, та ін..

За ініціативою громади було створено «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства». У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876р., який заборонив друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Згодом провідні діячі Київської громади виїжджають за кордон. У 1878 – 1882 рр. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху.

Отже представники різних суспільно-політичних течій висунули широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку. Характерно, що представники загальноросійських рухів боролися за соціальне визволення, в той час коли український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.

Незважаючи на те, що гуртки і організації були мало чисельні і недосконалі, вони все ж відіграли помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

Включення українських земель до складу Литовської держави

Після смерті Галицько-Волинського князя Юрія ІІ в 1340 р. в Галичину вдерлися польські та угорські війська. Після тривалої та виснажливої боротьби Галичина була остаточно захоплена Польщею. Волинь та решта українських земель були поступово приєднані до Литовської держави.. Таким чином у 13 – 14 ст. українські землі були розчленовані та ввійшли до складу різних держав.

Основна частина українських земель ввійшла до складу литовського князівства. Українці досить спокійно поставилися до литовської експансії, оскільки влада литовців не була репресивною, литовські князі спочатку були православної віри, руська мова стала загальнодержавною. Крім того, люди бачили у литві захисника проти жорстоких набігів татар. Були прийняті й руські норми права, назви посад тощо.

В 1385 р. між Польщею та Литвою було підписано Кревську унію, яка передбачала об’єднання Литви і Польщі, шляхом укладення шлюбу між литовським князем Ягайлом та польською королевою Ядвігою. За те, що Ягайла проголошували королем двох держав, він зобов’язувався насадити католицизм в Литві, а українські землі приєднати до Польщі. Але значна частина литовської знаті не бажала Кревської унії і розпочала проти неї боротьбу. Цю боротьбу очолив князь Вітовт, який примусив Ягайла визнати його «великим князем Литви і Руси».

Для України велике значення мала так звана «чорноморська» політика Вітовта. Литовський князь скористався міжусобною боротьбою в Орді й поширив свою владу на північне Причорномор’я, включаючи Крим. Були збудовані фортеці для утвердження литовського панування в південних степах: Хаджибей (біля сучасної Одеси) звідкіля український хліб вивозився до Візантії, Каравул на Дністрі, Білгород на Дністровому лимані, фортецю св. Івана в гирлі Дніпра, та біля сучасного Кременчука. Але в 1399 р. на річці Ворсклі військо Вітовта потрапило в засідку, влаштовану татарами і зазнало страшної поразки. «Чорноморська» політика Литви потерпіла крах, і до середини 15 ст. від неї залишилася лише згадка.

На початку 15 ст. знову посилюється наступ Тевтонського ордену на схід, і в цих умовах Литва і Польща виступають разом проти німецької загрози. В 1410 р. відбулася Грюнвальдська битва, під час якої Тевтонський орден був розгромлений. Але Грюнвальдська перемога призвела до посилення позицій Польщі в польсько-литовському союзі. Городельська унія запроваджена у 1413 р. призвела до посилення впливу в Литовському князівстві католицької віри. Невдоволення такою політикою серед православної знаті привело до виступу, на чолі якого став Свидригайло, молодший брат Ягайла. Але його боротьба не увінчалася успіхом і він змушений був припинити боротьбу.

Люблінська унія та її наслідки для України.

В 1569 р. в Любліні була проголошена унія, що утворювала нову державу - Річ Посполиту – зі спільним королем, сеймом, сенатом, спільною зовнішньою політикою. З цього моменту українські землі опиняються в складі Польщі, де починається ополячення та окатоличення українського народу. Незважаючи на певні позитивні наслідки таких змін в суспільстві починає наростати незадоволення соціальними, релігійними та національними утисками. Під час Польсько-литовського панування в Україні було запроваджено Магдебурзьке право, яке встановило виборчу систему органів міського самоуправління та суду, регулювало питання торгівлі і т. д. Але користуватися Магдебурзьким правом могли лише католики.

Українські землі складали основу польсько-литовської держави. Їх було поділено на 6 воєводств. Король почав роздавати українські землі польській шляхті. Відбувається інтенсивна колонізація південної Київщини і Полтавщини. Польські пани наполегливо запроваджували тут фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 р. селяни остаточно закріпачувались.

Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Наступ католицької церкви викликав спротив у міщан, селянства та значної частини української шляхти. Особливу роль у боротьбі за православну віру відігравали братства. В другій половині 16 ст. їх діяльність набуває як культурно-просвітницького, так і політичного характеру. Вони перетворились у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві. Перед православ’ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву врятувати цю самобутність. Після тривалих дискусій та суперечок в 1596 р. в Бресті було проголошено союз з католицькою церквою. Але в результаті цієї унії релігійні протиріччя ще більш загострилися. Отже феодальний, національний та релігійний гніт посилюється. Це не могло не привести до великих кривавих повстань.

Початковий етап національного відродження. Становлення української інтелігенції. Діяльність декабристів в Україні.

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (або культурницьким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати. Фольклорні пам’ятки. Змістом другого, літературного етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їхніх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

Наприкінці 18 – початку 19 ст. в Україні помітно зріс інтерес до національної історії. Відбувається осмислення і узагальнення важливих моментів,минулого у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру.

Культурно-національне відродження в Україні було зумовлено цілою низкою причин. Перш за все це перетворення козацької старшини на російське дворянство, особливо тоді, коли значно ускладнилося отримання дворянських рангів та доведення свого шляхетського походження. Це викликало незадоволення української шляхти й підживлювало пам'ять про втрачену автономію, сприяючи поширенню автономістичних настроїв.

Значний вплив на формування національної свідомості мала французька революція, яка породила ідеї вільнодумства свободи, соціальної рівності.

Особливий вплив на формування національної свідомості української еліти справили німецькі й англійські романтики І. Гердер, Дж. Байрон та ін., які проголошують цінність кожного народу, його окремішність, право на історичне буття. Саме романтикам належить велике відкриття, що основним багатством народу та умовою його життя є рідна мова.

Процес культурно-національного відродження на Лівобережній Україні був ініційований представниками освіченої української шляхти. На Галичині, Закарпатті та Буковині він започатковувався австрійським урядом, який розробив низку реформ, спрямованих на розвиток місцевої культури, освіти, піднесення матеріального становища та соціального статусу греко-католицького духовенства. Але згодом уже з ініціативи греко-католицької інтелігенції він розгорнувся з новою силою.

Носієм просвітницької ідеології на Слобожанщині виступив гурток дворянської інтелігенції. Гуртківці (В. Капніст, В.Каразін та ін.) захоплювалися ідеями Французької революції – свободи, рівності, братства, сповідуючи просвітницьку філософію, яка базувалась на уявленнях, що поширення освіти буде сприяти вдосконаленню суспільства.

Слобожанщина стала справжнім осередком культурно-національного відродження. Цьому сприяло відкриття на поч. ХІХ ст..Харківського університету де вдало пересіклися просвітницькі ідеали 18 ст. та нові європейські цінності, породжені ідеологією романтизму.

В першій половині ХІХ ст. з’явилися два твори, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії».Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. У 1777 р. виходом у світ «Опису весільних українських простонародних обрядів» Г. Калиновського було започатковано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Цертелєв, який видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819). На початку ХІХ ст. з’явилася і перша ластівка українського мовознавства – друкована грамматика української мови – «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловского. Видатний харківський славіст Срезневський у своїх працях стверджував, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике майбутнє.

Своєрідним підтвердженням слів І. Срезневського стала творчість родоначальника української літератури І. Котляревського, відомих байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основяненка, геніального поета Т. Шевченка.

Незадоволеність кріпосницькими порядками поширюється і на частину передового дворянства. Війна 1812 р. привела до поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворян відчуття власної гідності та значимості. Це стало причиною декабристського руху. Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму.

Члени «Південного» і «Північного товариства» прагнули ліквідувати абсолютну монархію і кріпосництво, демократизувати суспільство, здійснивши це за допомогою військового повстання і перевороту. Програмним документом «Південного товариства» була «Руська правда», написана Пестелем. Нею передбачалася аграрна реформа, у тому числі – за рахунок часткової конфіскації поміщицьких земель, проголошення республіки, надання політичних прав усім чоловікам з 20 років. Свободи слова, друку, віросповідання, вільного пересування. Декабристи недооцінювали національне питання. Пестель вважав, що Росія має бути єдиною і неподільною, централізованою – для кращого проведення реформ. Україна мала стати однією з 10 областей Росії.

Декабристи зазнали поразки. Оскільки не були підтримані народом, не змогли добре організуватися, діяли нерішуче. Проте це було першим організованим виступом проти кріпосництва і самодержавства, першою спробою здійснити буржуазну революцію в Російській імперії.

Причини та джерела появи козацтва. Створення Запорізької Січі. Д.Вишневецький. Устрій та військово-політична організація Запорізької Січі.

У 15 – 16 століттях в українському суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво. Основою для його формування була наявність вільних, неосвоєних земель, прагнення людей до самозбереження. Причинами виникнення козацтва була польська колонізація українських земель, посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку татар та турків. Волелюбні селяни й міщани, які не хотіли терпіти іноземного гніту, втікали у степові райони середньої течії Дніпра, де лежали неозорі родючі землі. У тривожні й небезпечні часи в сусідстві з Диким Полем козацтво набуло напівгосподарського, напіввійськового характеру; воно поєднувало працю зі збройним захистом своїх земель.

На заселених козаками землях склалася особлива соціальна організація – без кріпацтва і примусу. Козаки становили «товариство» - громаду, яка на своїх радах вирішувала всі життєво важливі питання. Тут же обирали старшину –отаманів, суддів. Поступово влада зосереджувалася в руках заможних козаків. Польський уряд намагався використати козаків для захисту кордонів і боротьби з татарськими набігами. У 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ прийняв на державну службу 300 козаків, які повинні були охороняти південні кордони України. Вони були занесені польським урядом до спеціального реєстру і називались реєстровими козаками. За свою службу вони отримували платню від польського короля.

Були ще й міські козаки. Вони становили значну частину населення Чигирина, Канева, Черкас.

У першій половині 16 ст. частина козацтва відступила на південний схід і створила поселення за Дніпровими порогами. Тут виникає Запорізька Січ. Вона була своєрідною козацькою республікою. Очолював її кошовий отаман; він керував виборною козацькою радою. Рада обирала кошового отамана (гетьмана), осавула, обозного, суддю, писаря, хорунжого та ін.. козацьку старшину. За адміністративно-територіальним устроєм землі Січі у 18 ст. поділялися на паланки (округи) на чолі з полковниками. Військо складалося з куренів, якими керували курінні отамани.

Козацькі повстання 1620-1630-х рр. Причини поразки та наслідки повстань.

У 1621 р. під фортецею Хотин козаки під проводом Сагайдачного билися разом із поляками проти турків. Того ж року було укладено мир за яким турки відмовлялися від планів загарбання Речі Посполитої. За участь у війні польський король обіцяв козакам деякі пільги. Проте поляки не виконали своїх обіцянок і навіть хотіли перетворити козаків, що брали участь у Хотинській битві на кріпаків. Це викликало народні заворушення. Улітку 1625 р. польський уряд направив проти повсталих каральний загін під керівництвом С.Конєцпольського. Проти карального загону виступили козаки на чолі з М. Жмайлом. Біля Курукового озера відбулася битва в якій обидві сторони зазнали значних втрат. Куруківська угода закріплювала права лише 6 тисяч реєстрових козаків, а решта були виписані з реєстру і повинні були перейти на становище залежних селян. Після Куруківської угоди становище на Запоріжжі ще більше загострилося.

Нове повстання відбулося в 1630 р. під проводом Тараса Федоровича (Трясила). Полякам було завдано великих втрат. Було підписано угоду, за якою козацький реєстр збільшився до 8 тисяч чоловік.

Щоб перешкодити постачанню Запорізької Січі продуктами, порохом та людьми польський уряд збудував над Дніпром фортецю Кодак і поставив там своїх солдат. Але в 1635р. козаки на чолі з Іваном Сулимою розгромили гарнізон фортеці і зруйнували її укріплення. Невдовзі Сулиму було схоплено і страчено. Це привело до нового повстання. Новим масштабним виступом народних мас стало козацько-селянське повстання 1637-1638 рр., яке очолювали Павло Бут (Павлюк), Дмитро Гуня та Яків Остряниця. Повстання поширилось по всьому Подніпров’ї, але було придушене польськими військами. Тривала боротьба підірвала на деякий час сили козацтва. Однак незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду боротьби, прискорювали формування національної свідомості.

П.Могила. Роль церкви у збереженні самобутності українського народу.

Після підписання у 1596 р. Брестської Церковної унії становище православної церкви значно погіршилося: закривалися церкви та приходські школи. православні монастирі та церкви передавалися у власність католиків або уніатів , ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Але братства, православне духовенство, козацтво, городяни прагнули до поновлення діяльності незалежної православної церкви. Захист православ’я в той період був захистом національних прагнень українського народу. У 1634 р. київським митрополитом було обрано видатного українського релігійного і культурного діяча Петра Могилу. Вподовж 14 років Могила очолював Українську православну церкву.

Митрополит з давнього і знатного молдавського роду . освіту здобув у Львівській братській школі та у навчальних закладах Західної Європи. Багато зусиль доклав П.Могила для захисту і розвитку православ’я в Україні. Він добився від польського короля визнання прав православної церкви в Україні, передання їй від уніатів деяких маєтків і культурних споруд. Так православним перейшли Софійський собор і Видубицький монастир у Києві. В 1632 р. він об’єднує школу Київського братства з лаврською внаслідок чого виникає Києво - Могилянська колегія (пізніше - академія) – перший вищий навчальний заклад в Україні. П. Могила сприяв письменникам і художникам, дбав про поширення книгодрукування. Митрополит – автор відомих релігійних творів таких як «Євангеліє учительне», «Православне сповідання віри», «Требник» та ін.. крім сприяння розвитку освіти він будував і перебудовував храми, розробив заходи щодо канонізації всіх угодників Києво-Печерської лаври. Він провів низку церковних реформ. було посилено дисципліну серед ченців і духовенства.

П. Могила зробив вагомий внесок в розвиток та вдосконалення освіти і доведення її до загальноєвропейського рівня. Він забезпечив викладання навчальних предметів високоосвіченими педагогами та впроваджував у навчально-виховний процес кращі освітянські наробки університетів Європи.

За видатні заслуги перед православною церквою П. Могилу було канонізовано (зараховано до лику святих) 12 грудня 1996 р.

Загострення соціально-класових протиріч. Селянські повстання. Скасування кріпосного права в Російській імперії

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Щоб збільшити прибутковість своїх господарств, поміщики посилювали експлуатацію селян: підвищували норму панщини або розширювали орну землю за рахунок віднятих у селян наділів. Це розорювало селянське господарство і викликало протидію в пригнічених народних мас. Ця протидія набуває різних форм. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, відмова платити оброк, непокора, втечі – в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797 – 1825 рр. в Україні сталося 104 масових антиурядових виступи.

Особливо широкого розмаху селянський антикріпосницький рух набрав на Поділлі у першій третині ХІХ ст., охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його У. Кармалюк. Його ім’я ще за життя стало легендою. Кілька разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже 23 роки. Мужній народний месник загинув у 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.

Незадоволеність кріпосницькими порядками поширюється і на частину передового дворянства. Війна 1812 р. привела до поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворян відчуття власної гідності та значимості. Це стало причиною декабристського руху. Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму.

19 лютого 1861 р. було скасовано кріпосне право. Селяни отримали особисту свободу, проте втрачали частину землі, яка до цього була в їхньому користуванні. Всі селяни повинні були сплачувати викупні платежі за отриману землю протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважалися тимчасово зобов’язаними і мали виконувати повинності.

Аграрна реформа призвела до швидкого розшарування селянства, утворювався клас підприємців і клас найманих працівників таким чином було дано могутній імпульс розвиткові капіталістичних відносин

Боротьба козацтва з турками і татарами. Гетьман П. Сагайдачний. Хотинська війна.

У першій чверті 17 ст. південні кордони українських земель межували із землями Кримського ханства. Кочові орди татар мали досконало розроблену тактику раптових грабіжницьких набігів. Грабіжницькі напади турок та кримських татар на Україну досягли розмірів стихійного лиха. Їхні війська оточували села, підпалювали хати чоловіків, жінок, дівчат та юнаків брали в полон, старих та тих, хто чинив опір вбивали. Тисячі українців потрапляли на невільницькі ринки в Стамбул, Кафу, Варну.

Запорозька Січ перетворюється на лідера в боротьбі східних слов’ян проти Кримського ханства та султанської Туреччини.

Серед видатних вождів козацтва яскравою фігурою був Петро Конашевич –Сагайдачний. Він народився приблизно в 1577 р. на Львівщині в сімї дрібного українського шляхтича. Дістав хорошу освіту в Острозькій академії. На Запорізькій Січі став загартованим воїном. Завдяки організаторським здібностям, вольовому характеру та відвазі у боях з ворогами П. Сагайдачного неодноразово обирали гетьманом. У 1606 р. бувши кошовим отаманом Сагайдачний штурмом оволодів укріпленою фортецею Кафою. Наступного року козаки на чолі із знаменитим полководцем розбили турецькі сторожові кораблі під Очаковом. Вдалим виявився морський похід на Кафу у 1616р., коли очолювані П. Сагайдачним козаки спалили фортецю та звільнили велику кількість українських бранців. У 1618 р. під час походу на Москву, польський королевич Владислав перебував у важкому становищі. За наказом короля реєстрові козаки Сагайдачного прийшли на допомогу Владиславу і визволили королевича зі скрути. Гетьман стояв біля Арбатських воріт,але штурмувати Москву не став.

Повернувшись до Києва, Сагайдачний разом з усім військом Запорізьким вступив до Київського церковного братства. Це означало, що гетьман бере під захист православне населення України. У 1620 р. , під час перебування у Києві Єрусалимського патріарха , Сагайдачний добився від нього призначення нового православного Київського митрополита.

Військове мистецтво П. Сагайдачного виявилося також в ході війни з турками в 1621 р. під Хотином. П. Сагайдачний на чолі 40 тисячного козацького війська прийшов на допомогу польському війську. Бойові дії тривали понад місяць. Втративши близько 80 тисяч чоловік турки не здобули перемоги і в жовтні 1621 р. змушені були укласти мир з поляками. П. Сагайдачний у цій битві був тяжко поранений і помер 1622 р.

Причини, характер і рушійні сили визвольної війни українського народу в середині 17 ст.

У середині 17 ст. відбулося велике повстання проти польсько-шляхетського поневолення за свою свободу і незалежність. Визвольну війну викликали такі передумови:

по-перше, відбувається різке посилення феодально-кріпосницького гніту на українських землях;

по-друге, продовжують загострюватись релігійні і національні стосунки;

по-третє, скасування так званою «Ординацією» значної частини козацьких привілеїв викликало серед козаків гостре невдоволення. Вони тільки чекали нагоди, аби знову вступити в боротьбу за свої вольності, які були ними втрачені в 1638 р.

Українська феодальна верхівка не могла стати на чолі національно-визвольної боротьби, оскільки на той час її більшість була вже полонізована. Тому керівна роль у визвольній війні належала козацькій старшині. Широкі верстви козацтва були основною рушійною силою повстання. Разом із козаками активну участь у боротьбі брали селяни та міщани, нижчі верстви духовенства. Важливе значення мало уміле керівництво повстанням з боку Богдана Хмельницького.

Визвольну війну можна поділити на 4 етапи:

1-й етап – 1648 р. – рік найбільших успіхів і найбільшого розмаху повстання;

2-й етап 1649 – 1653 рр., коли точилася напружена боротьба між ворогуючими сторонами з перемінним успіхом;

3-й етап 1654 – 1655 рр. – війна України проти Польщі в союзі з Росією. Переможному завершенню війни стало на перешкоді Віленське перемир’я Росії та Польщі 1656 р.;

4-й етап -1656 – 1657 рр., - союз України з Семигородським князівством і спільні дії козаків зі шведською армією.

Визвольну війну очолював чигиринський сотник Б. Хмельницький, який на собі зазнав свавілля польської шляхти і не знайшовши справедливості, втік на Січ, де під його керівництвом вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. Запорізька Січ стала базою для розгортання визвольного руху.

Перемоги козацько-селянського війська під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Битва під Зборовом. Зборівський мир.

Визвольну війну очолював чигиринський сотник Б. Хмельницький, який на собі зазнав свавілля польської шляхти і не знайшовши справедливості, втік на Січ, де під його керівництвом вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. Запорізька Січ стала базою для розгортання визвольного руху. Намагаючись придушити повстання, Польща кинула проти козаків численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу в 1648 р. отримали блискучі перемоги в битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами.

Бойові дії продовжилися у1649 р. 5-6 серпня в бою під Зборовим Хмельницький завдав відчутних втрат польській армії але її врятував від розгрому татарський хан, який не хотів посилення України і пішов на таємні переговори з польським королем і змусив Хмельницького укласти з поляками договір. Під тиском обставин Хмельницький змушений був піти на укладення 8 серпня 1649 р. Зборівського мирного договору. Відповідно до умов цього договору козацький реєстр зростав до 40 тис. чол., а козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. На цих територіях влада належала гетьману та його адміністрації. Але магнати та шляхта мали право повернутися до своїх маєтків, більшість селян знову поверталася у кріпацтво.

Зборівська угода не зняла протиріч між Україною та Польщею і боротьба спалахнула з новою силою. Вирішальна битва відбулася в червні 1651 р. під Берестечком, де 200 тисячному польському війську протистояли 100 тисяч козаків та 50 тисяч татар. У вирішальний момент татари не витримали артилерійського обстрілу і втекли. Коли Хмельницький зробив спробу зупинити відступаючих, то сам опинився у татарському полоні, з якого визволився через деякий час за викуп.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов нового Білоцерківського договору (вересень 1651 р.) козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол., влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство, йому заборонялися відносини з іншими державами. Шляхта повернулася до своїх маєтків.

Бойові дії продовжились і в наступному році в травні 1652 р. Б. Хмельницький у битві біля гори Батіг розгромив 20 тисячне польське військо. Близько 15 тисяч поляків загинуло. це була найблискучіша перемога Хмельницького.

Характер політики австрійського уряду щодо українців. Продовження реформ Марії-Терези Йосифом ІІ, їх роль у розвитку національно-культурного життя Галичини та Буковини.

Входження західноукраїнських земель до складу австрійської імперії збіглася в часі з першою хвилею модернізацій них реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70 – 80 роках 18 ст. Марією-Терезою та Йосипом ІІ. Вони базувались на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті не допустити відставання Австрії від основного суперника – сусідньої Пруссії. В ході реформ дворянське самоврядування було замінене бюрократично-чиновницьким управлінням, що підпорядковувалось безпосередньо імператорському двору. Панщина обмежувалася 3-ма днями на тиждень. Була створена постійна армія на основі обов’язкової військової повинності. Йосиф ІІ, який правив у 1780 – 1790 рр. продовжив реформи своєї попередниці. Він прагнув створити уніфіковану абсолютистську адміністративно-бюрократичну систему управління, ліквідувавши залишки автономії в її окремих землях. При цьому австрійський уряд намагався протиставити польсько-шляхетському опору свою політику на галицьких і буковинських землях, українське селянство, надаючи йому певні свободи. Однак спроби Йосифа ІІ скасувати кріпосницьку залежність, замінити панщину єдиним поземельним податком через опір поміщиків не були реалізовані. У той же час була ліквідована особиста залежність селян від поміщиків. У релігійній сфері результатом реформ було підпорядкування церкви державі, а основні християнські конфесії зрівняні в правах.

Австрійський уряд покращив матеріальне становище духовенства та підняв рівень народної освіти. Це відповідало ідеології просвічених монархів, згідно з якою благоденство і добробут суспільства залежать від рівня його освіченості і культури.

У 1774 р. в Австрійській державі введено закон про обов’язкову шкільну освіту для дітей від 5 до 12 років. У 1784 р. у Львові був відкритий перший на українських землях світський університет, де викладання філософських та богословських дисциплін з 1787 р. велося слов’янською мовою.

Нове піднесення культурно-національного відродження Галичини починає пробиватися у 10 – 20-хрр. ХІХ ст. Ідеологами і провідниками цього руху виступають представники вищого уніатського духовенства. Іван Могильницький доклав великих зусиль для видання і поширення шкільної літератури українською мовою та пропаганди освіти в народних масах.

Наступний етап у розвитку галицького відродження пов'язаний з діяльністю «Руської трійці» - гуртка львівських романтиків, вихідців з сільського духовенства, студентів греко-католицької духовної семінарії у Львові Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького.

У 1827 р. вони видали в Будапешті альманах «Русалка Дністровая». У ньому були поміщені народні пісні, думи, легенди, історичні документи, що розкривали історичне минуле українського народу. «Руська трійця» намагалася поширювати українські традиції, ідеї об’єднання українських земель. Заслугою об’єднання було також те, що вони зробили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.

Битва під Зборовом. Зборівський мир. Відновлення української державності.

5-6 серпня 1649 р. в бою під Зборовим Хмельницький завдав відчутних втрат польській армії але її врятував від розгрому татарський хан, який не хотів посилення України і пішов на таємні переговори з польським королем і змусив Хмельницького укласти з поляками договір. Під тиском обставин Хмельницький змушений був піти на укладення 8 серпня 1649 р. Зборівського мирного договору. Відповідно до умов цього договору козацький реєстр зростав до 40 тис. чол., а козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. На цих територіях влада належала гетьману та його адміністрації. Але магнати та шляхта мали право повернутися до своїх маєтків, більшість селян знову поверталася у кріпацтво.

У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування української державності. За часів Хмельницького територія Української держави простяглася майже на 200 тис кв. км. і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. чоловік. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах організуватися на боротьбу. Столицею держави було місто Чигирин. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада. Проте Хмельницький частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Могутня влада сконцентрувалася в руках гетьмана, її підсилював величезний авторитет Хмельницького. Він очолював адміністрацію, військо, фінансову і судову систему, скликав ради, видавав нормативні акти-універсали, вів дипломатичні переговори. Генеральна старшина, перетворилася на урядових міністрів. Сюди належали генеральний писар, обозний, два осавули, двоє суддів, пізніше увійшли також підскарбій, хорунжий та бунчужний. Генеральний писар очолював гетьманську канцелярію і займався зовнішньою політикою. Іноземці часто називали його «канцлером», тобто першим міністром. Осавули були помічниками і заступниками гетьмана у військових справах, обозний очолював артилерію і займався постачанням армії. Підскарбій відав фінансовими справами, бунчужний був хранителем гетьманського бунчука, а хорунжий – прапора. Часто вони були виконавцями найважливіших гетьманських доручень.

Хмельницький проводив незалежну зовнішню політику, вів переговори з Туреччиною, Кримом, Росією, активно втручався в молдавські справи.

В Україні почала складатися своєрідна правова система. Зберігався Литовський статут, Магдебурзьке право, які діяли з польських часів. Але з’явились і нові правові акти – гетьманські універсали, зросло значення козацького, так званого «звичаєвого» права. Утворення української державності і визволення значної частини українських земель від польського гніту були найважливішими наслідками визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Разом із тим, несприятлива зовнішньополітична обстановка і нестача внутрішніх сил не дали змогу створити в цей період незалежну Українську державу. Смерть Б.Хмельницького стала поворотним моментом в історії України. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення стабільної держави, де б існувала спадкова монархія. Але трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, який був здібним політиком і талановитим воєначальником, перешкодила здійсненню планів гетьмана.