Криза культурницьких рухів. І.Франко, м.Грушевський. Зародження національно-політичного руху в Україні. Поява українських політичних партій.

Наприкінці ХІХ ст. посилюється активність національного руху в Україні. У 1897 р. на нелегальному з’їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад та чимало студентських груп. Поява та функціонування цієї організації була своєрідним заключним акордом громадівського руху. Її ставка на культурницьку діяльність не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді.

Активізація національно-визвольного руху в західноукраїнських землях наприкінці ХІХ ст.. привела до виникнення різних політичних партій та організацій. Одним із напрямів національного руху став радикальний рух, видатним діячем якого був відомий український письменник, учений та громадський діяч Іван Франко.

У 1890 р. І. Франко став одним з організаторів Радикальної русько-української партії, яка проголосила своєю метою утвердження ідеалів «наукового соціалізму» і демократичних норм життя суспільства, використання науки й різноманітних засобів інформації для «підвищення почуття національної самосвідомості та солідарності в масах всього українського народу.

Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934) – видатнй український історик, політичний та державний діяч. Брав активну участь у діяльності київської громади. У 1898 р. вийшов І том його «Історії України Руси». Він пропагував досягнення української науки; читав курс лекцій з української історії в Парижі, Лондоні, Лейпцигу, Берліні. Займався політикою : у 1899 р. був одним із засновників Української націонал – демократичної партії. політичні погляди Грушевського формувалися під впливом федеративної ідеології Кирило-Мефодіївського товариства та українського громадівського соціалізму. У 1917 – 1918 рр. очолював Центральну Раду Української Народної Республіки. У квітні 1918 р. був обраний першим президентом України.

Зростає активність національно визвольного руху і на східноукраїнських землях. В 1900 р. група представників студентських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію – Революційну українську партію (РУП), до проводу якої увійшли Д. Антонович, М. Русов та ін.. Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський. Кінцевою метою своєї програми була «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ, а найближчим завданням вважалось повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. Переяславською угодою.

З 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції і її фактичним керівником став М. Порш.

Від РУП відкололася група Міхновського, яка в 1902 р. заснувала Українську народну партію. Політична орієнтація партії була сформульована М. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури. УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка стояла на засадах державної самостійності України.

У 1904 р. з РУП вийшла група очолена М. Меленевським, яка виступила за зближення з РСДРП, утворила на початку 1905 р. Українську соціал-демократичну спілку («Спілку»). Інша частина серед лідерів, якої були Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра утворили Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

В 1904 р. була створена Українська Демократична Партія. Її лідерами були С. Єфремов, Є. Чикаленко, Б. Грінченко. Вона мала ліберальну орієнтацію і ставила за мету встановлення конституційного правління. Передбачалась автономія України зі своїм крайовим сеймом, українізація адміністративного апарату, освіти, культури.

Отже, на рубежі ХІХ і ХХ ст. швидко йде процес переходу від культурницького руху до політичного, йде організаційне згуртування та політичне самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії. Найрадикальніші партії висунули гасло державної незалежності України. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті.