Українська політична система на тлі посткомуністичної трансформації
Модель посткомуністичної політичної системи України стихійно складалася у контексті загальної концепції державотворення.
Етатизм, покладений в основу створення системи нових суспiльно-економiчних i полiтичних вiдносин в Українi, характерний тим, що стратегiчною метою назвав розбудову держави (точнiше – державностi) як головний визначальний чинник подальших реформ. Так, роль опозицiї була трактована не як iнструмент впливу i контролю за прийняттям державного рiшення i, власне, дiяльнiстю владних iнститутiв, а як механiзм, що руйнує державу. Тож на так званий перiод розбудови держави було сформульовано принцип: опозицiя в українськiй державi — опозицiя українськiй державi.
Подібний підхід характеризував і питання державного устрою, механізмів економічної реформи.
Самодостатність державних інститутів, що вони нібито наближали міфічну державність керівників України, спрямована на розширення присутності України, зокрема, в міжнародному співтоваристві, висвітлювалася у засобах масової інформації не як норма одного із напрямів діяльності, а як досягнення. З огляду на це мас-медіа створили образи політичних діячів, що розбудовували державу в цілому. Але натомість залишилося питання, чи спромоглися вони зробити щось реальне у сфері певних обов’язків.
Такий стан справ став передумовою об’єднання представникiв старої елiти з частиною нової, що дозволило бiльшостi з них розбудовувати державу в центрi i на мiсцях старими апробованими методами, але вже без зайвих побоювань вiдповiдати за порушення закону. Спроба вплинути на реалiзацiю рiшень на мiсцевому рiвнi влади, створити механiзм впливу на них i контролю за ними через iнститут представникiв президента була приречена апрiорi, бо була розрахована лише на хороших людей, котрi зможуть це зробити. На практицi представники президента, не маючи реального правового статусу i збалансованостi з iншими структурами влади на мiсцях та в центрi, з часом заповнили вiдповiднi нiшi у розбудовчому процесi керованих реґiонiв.
Поряд з етатизмом в Українi знайшла собi мiсце охлократiя (її чомусь в Україні вперто називають демократiєю). Охлократiю в Українi характеризують такi ознаки: некомпетентнiсть полiтичної влади, неповага до закону, розумiння права як волi держави, використання настроїв певних соцiальних груп для реалiзацiї вузькокорпоративних iнтересiв.
Охлократiя, або українська демократiя, разом з етатизмом стала вдалим прикриттям дилетантизму влади. Формальне посилання на важливiсть глобальних завдань розбудови державностi (у етатистському розумiннi) та демократичних перетворень (у охлократичному сенсi) знiмало вiдповiдальнiсть з державних урядовцiв i давало змогу задовольняти власнi вузькоклановi iнтереси.
Саме за таких умов стало все виразніше окреслюватися місце інституту президентства як ключового елемента політичної системи. Усі інші інституції, а саме: політичні партії та громадські об’єднання мали стати сателітами провідного суб’єкта політичних відносин. У ході реалізації такого шляху «розбудови держави» появилася навіть спроба створити на базі Київського патріархату Української православної церкви — офіційну державну церкву, котра б освячувала дії творення української держави.
Після всеукраїнського референдуму та виборів президента виявилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і власна політика президента збіглися. Почався процес «оксамитового» одержавлення партій. Такий процес, з одного боку, спричинив розкол опозиції. Значна частина партійних структур і громадсько-політичних організацій за різних соціально-економічних ситуацій стала на підтримку президента і всього або частини уряду. Створений Конґрес національно-демократичних сил, а також, певною мірою, національно-радикальний блок теоретично і практично обґрунтували тезу «підтримка всенародно обраного Президента України — це підтримка розбудови незалежної держави».
Відповідно «опозиція до президента — це руйнація незалежної держави». Політичні сили навколо Руху та «Нової України» зайняли місце у ніші конструктивної опозиції. Парадоксально, але нині контрольний пакунок акцій фактично у всіх ланках державної влади тримає не структурована в окрему політичну структуру так звана «партія влади». Таким чином, в Україні сформувалася нова державно-політична еліта, як факт компромісу частини старої партійно-керівної верстви й частини національно-демократичної опозиції. Крім того, Рух та «Нова Україна» у той період заявляли або про співпрацю з президентом і урядом, або ставали до них в опозицію. За таких умов виникла проблема ідентифікації характеру української контреліти на рівні певних партійних структур.
Колишній президент Леонід Кравчук пішов на узаконення спрощеного механізму правового реґулювання реєстрації партій, тобто Міністерство юстиції України реєструє політичну партію, коли, крім програми, статуту та документів про її створення, додавався список із однієї тисячі членів. Таким чином було створено правове поле стимулювання малочисельних квазіполітичних партій під амбіційних, псевдополітичних лідерів. Як відомо, у країнах розвинутої демократії реєстрація не має принципового значення. Вартісність політичної партії визначає її участь у парламентських та місцевих виборах. До згаданих політичних партій, що раніше не мали програм діяльності та визначили нішу в системі конструктивної опозиції, одна за одною додавалися малочисельні партійні утворення. Їхня фактична політична участь зводилася до періодичних заяв щодо характеру своєї опозиційності чи підтримки певних інститутів державної влади (Верховна Рада, уряд, президент) та дій Російської Федерації. Президент уміло використовував такий стан політичних партій. Так, для посилення своїх позицій він ініціював зібрання круглих столів політичних партій із проблем, що заздалегідь були б підтримані більшістю партійних лідерів. Зокрема, круглий стіл щодо Статуту СНД поставив кількох лідерів партій конструктивної опозиції перед необхідністю підтримувати лінію президента, і це давало підстави сумніватися у щирості їхньої опозиції.
У зазначений період складався тип партійної системи, що мав елементи мультипартійності — значна кількість партій; ознаки поляризованості — представлені крайні політичні ідеології: ліва (соціалістами і комуністами) та права (національно-радикальними організаціями), що формуються саме в 1992-1993 роках.
Наступний етап — «передвиборчий» (1993–1994 рр.) — характерний перенесенням центра ваги на підготовку до виборчої кампанії. Це визначило головні завдання партій: пошук сприйнятних гасел виборчої програми; спроба вплинути на ухвалення оптимального виборчого закону. Результатом цього стало прийняття виборів на мажоритарній основі із застереженням прав політичної партії як суб’єкта виборчої системи (однак за більш складною процедурою висування кандидата у депутати, аніж від груп виборців).
За умов браку розгалудженої організаційної структури та достатньої кількості підготовлених кандидатів у депутати політичні партії виявилися не готовими до виборів за мажоритарною системою. Однак наслідки виборів (із застереженням щодо значної кількості порушень виборчого законодавства) дають можливість зробити деякі висновки:
• виборець з довірою поставився до кандидата у депутати від політичної партії або політичної команди, віддавши йому перевагу перед незалежним кандидатом 9;
• з другого боку, реґіональний характер впливу політичних партій, незбалансованість передвиборчих програм кандидатів не дали можливості створити структуровану керівну та опозиційну коаліції партій у Верховній Раді України.
Крім того, немає жодної загальнонаціональної політичної партії, що підтвердила б на виборах свій ідеологічний, політичний, організаційний впливи у більшості реґіонів України. Певною мірою таку функцію виконує лише парламентська фракція «Реформи», що репрезентує інтереси головних реґіонів країни.
Нині Україна наближається до етапу «партійної трансформації», його характеризує певний об’єднавчий процес малочисельних політичних партій у визначених ідеологічних та політико-економічних концепціях:
• комуністичній та соціалістичній;
• соціал-демократичній;
• ліберальній;
• консервативній (певною мірою репрезентований націонал-демократичною, християнсько-демократичною та різнотиповими концепціями націоналізму).
Реальну впливовість тих чи тих течій в Україні зможуть продемонструвати лише наступні вибори, які відбудуться, скоріше за все, на змішаній основі.