4. Європейська колонізація і господарське освоєння Латинської Америки

Колонізація Латинської Америки була одним із найважливіших факторів первісного накопичення капіталу та формування всесвітнього ринку. Масовий наплив латиноамериканського золота і срібла до Західної Європи протягом ХVІ ст. спричинив загальну інфляцію і подорожчання товарів народного споживання на 1000-1400 %, що в свою чергу миттєво збільшило попит на сільськогосподарські продукти і сировину з Центрально-Східної Європи та сприяло утвердженню там кріпосницьких порядків. Але водночас колонізація Нового Світу прискорила процес розвитку капіталізму в Західній Європі та сприяла інтеграції безкраїх обширів колоній у світову систему господарювання.

У 1535 р. з іспанських володінь у Північній і Центральній Америці було сформовано віце-королівство Нова Іспанія, а колонії Іспанії у Південній Америці, за винятком її Карібського узбережжя, у 1542 р. були об’єднані у віце-королівство Перу. Окремі області, номінально підвладні віце-королю, фактично були самостійними політико-адміністративними одиницями під керівництвом генерал-капітанів, які підпорядковувалися безпосередньо Мадріду. Наприклад, більшу частину Центральної Америки займало генерал-капітанство Гватемала, іспанські володіння у Вест-Індії та на карібському узбережжі складали генерал-капітанство Санто-Домінго, до складу віце-королівства Перу входило генерал-капітанство Нова Гранада. У 1776 р. було створено віце-королівство Ла-Плата, куди увійшли провінції сучасних Аргентини, Болівії, Парагваю та Уругваю. Управління португальською колонією Бразилія, головним містом котрої була Баія, а з 1763 р. – Ріо-де-Жанейро, також здійснював віце-король, котрому були підпорядковані капітанства.

Відмінності у рівні суспільно-політичного розвитку індіанських племен і народностей на момент завоювання зумовили і відмінності в соціально-економічній організації колоній. Венесуела і Бразилія, індіанські племена котрих вчинили жорсткий опір колонізаторам, були перетворені в колонії переважно переселенського типу з переважанням плантаційного рабства. В районах старої землеробської культури, де існували індіанські територіальні общини, була запроваджена система енком’єди (іспанською – опіка, захист), при якій номінально вільні індіанці передавалися під “опіку” завойовниками, котрим були зобов’язані сплачувати оброк та відбувати панщину в рудниках і маєтках.

На території Парагваю і частково Аргентини та Бразилії місіонери-єзуїти створили систему експлуатації общин, яка відтворювала в загальних рисах кастову організацію держави інків (держава єзуїтів 1610-1767 рр.). Взагалі ж католицьке духовенство в Л.А. користувалося всілякими привілеями й було звільнене від податків та повинностей.

Поступово протягом ХVІІ – ХVІІІ ст. в американських колоніях Іспанії та Португалії склалася перехідна система, за котрої феодальні відносини (прикріплення індіанців-общинників до землі, трудова повинність, виконання колоніальною державою функцій сукупного феодала та ін.) поєднувалися з елементами капіталістичного підприємництва (часткове застосування найманої праці в землеробстві та на мануфактурах, товарний характер латифундій і їхня орієнтація на обслуговування світового ринку). Королівськими указами 1720-1791 рр. була скасована система енком’єди, що дозволило поміщикам привласнити значну частку общинної землі, котру вони почали здавати обезземеленим селянам у кабальну оренду (пеонаж).

Привілейовану верхівку колоніального суспільства складали уродженці метрополії – іспанці й португальці, які займали майже всі вищі адміністративні, військові та церковні посади. Володіючи номінально рівними з ними правами, нащадки європейців, які народилися в Л.А. (креоли), фактично зазнавали дискримінації й лише у вигляді винятку призначалися на високі посади. Поряд із бідними креолами існував прошарок багатих землевласників і підприємців. Численне населення, що утворилося в результаті змішання різних рас (метиси, мулати, самбо, ладіно та ін.), було позбавлене громадянських прав і займалося в основному дрібним ремеслом, торгівлею, виконувало роль прислуги і наглядачів у багатих поміщиків. В окремих областях існувало вільне селянство: індіанці-льянерос на рівнинах Венесуели і Нової Гранади та метиси-гаучо в Південній Бразилії та на Ла-Платі.