Тести для самоперевірки:

1. Як можна визначити політика, що проголошує ідеї докорінної зміни політичної системи та побудови “нової держави” (за Т. Херманном)?

а) лідер – “торговець”; б) лідер – “прапороносець”;

в) лідер – “служник”; г) лідер – “пожежний”.

2. Концепція, що постулює формування особливого професійного управлінського шару, еліти, яка поступово підпорядковує політику своїм інтересам, є:

а) теорією “демократичного елітизму”; б) “залізним законом олігархії”;

в) “золотим законом” А. Токвіля; г) концепцією циркуляції еліт.

3. За місцем в політичній системі виділяють:

а) закриту та відкриту еліту; б) консервативну та ліберальну;

в) інтегровану еліту; г) правлячу та контреліту.

Контрольні запитання:

1. Що виявляє найбільший вплив на характер політичного лідерства?

2. Якими якостями повинен володіти сучасний політичний лідер?

3. Які критерії були покладені в основу класифікації еліт за В. Парето?

4. Який тип еліт, згідно класифікації В. Парето, здійснює владу в сучасній Україні?

5. Які функції виконує правляча еліта?

Основна використана та рекомендована література:

1. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Видав. центр «Академія», 2002. – С. 296-307.

2. Політологія: Підручник / І. С. Дзюбко, К. М. Левківський, В. П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. – 2-ге вид., випр. і допов. – К.: Вища школа, 2001. – С. 211-225.

3. Политология: Учебник для вузов / М. А. Василик, В. А. Гутов, Л. В. Сморгунов и др.; Под ред. М. А. Василика. – М.: Гардарики, 2000. – С. 174-189.

Тема ІІ. ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

ІІ. 1. Політичні вчення Стародавнього Сходу та античності

Політичні вчення Стародавнього Сходу.

Політичні уявлення в античному світі.

Ранній Схід і ранній Захід. Порівняльний політичний аналіз.

Мета лекції: ознайомлення з суспільно-політичними уявленнями, які панували в античному світі та на Давньому Сході; розгляд еволюції політичних ідей; узагальнення висновків про їхній внесок у розвиток світової суспільно-політичної думки.

Формування політичної думки, так само як і філософської та правової, в сиву давнину було пов’язане з тією стадією розвитку різних суспільств, коли відбувається соціально-класова диференціація й виникають державні утворення.

Витоками політичної думки можна вважати міфи й легенди народів стародавнього світу, - єгиптяни, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, римлян та ін. За міфологічними уявленнями, земні порядки становлять невід’ємну частину світових, що мають божественне походження. Тому божественне першоджерело тогочасних соціально-політичних і правових порядків – основна ідея й тема стародавніх міфів.

Давній Схід. У ІІІ – ІІ тис. до н.е. у дельтах великих річок (Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Хуанхе) виникають могутні державні утворення – Єгипет, Шумер, Аккад, Вавілон і Ассірія, давньоіндійські та давньокитайські держави. Завдяки необхідності у постійній організацій та підтримці складного іригаційного господарства розвиток цих суспільств пішов шляхом жорсткої державної централізації, що привело до створення політичних структур деспотичного типу. Основними їхніми особливостями є адміністративно-командне керування суспільством за допомогою жорстокого бюрократичного апарату; поглинання державою власності й господарських функцій низових одиниць; централізований перерозподіл акумульованих державою ресурсів.

Соціально-політичні уявлення давніх східних суспільств мають переважно релігійно-міфологічний характер, що підкреслюють божественне (небесне, надлюдське) походження існуючих відносин влади і порядку. Міфологічна традиція є ідеологічною основою існування, «теоретичним» виправданням вічної необхідності його неземного існування.

Власне політичні теорії феномена централізованої агро деспотичної держави, що мали вже принципово новий, раціоналістичний та демонологічний вигляд, були створенні скоріше за все лише в сфері китайської громадської думки. Вона одразу знаходить основний нервовий вузол існування азійського деспотизму – поділ суспільства на тих, хто працює, і тих, хто керує – і ставить цю проблему у центр своїх суджень. Питанням питань для китайських мислителів стає проблема ефективного керівництва та оптимального адміністрування, що стабілізувало б іманентно конфліктну конфігурацію соціальної структури агро деспотичного суспільства. Ними ж було запропоновано кілька варіантів розв’язання цієї проблеми, серед яких виділилися два базових (вони заклали фундамент політичної культури китайської цивілізації) та два побічних (які справили додатковий, неосновний вплив на китайську політичну теорію і практику). До перших треба віднести політичні концепції конфуціанства й легізму, а до інших – доктрини маоїзму та даосизму.

конфуціанське розв’язання проблеми полягає у розробці патріархально-патерналістської версії деспотичної держави. Засновник найвпливовішого напрямку китайської громадської думки Конфуцій (551-479 до н.е. ) вважав, що стабільності й ефективності бюрократичного керівництва можна досягти лише в тому випадку, якщо побудувати його на засадах патріархально-кланової форми підлеглості – за старшинством у сім’ї. Держава у Конфуція виступає ніби одна велика сім’я, де влада імператора подібна до влади батька, а стосунки між правлячими й підданими – до сімейних стосунків: народ («прості люди»), як і найменші у сім’ї, повинні підкорятися старшим, а ті, у свою чергу, повинні піклуватися про молодших та опікувати над молодшими членами державної «великої сім’ї». Квінтесенція політичної філософії Конфуція містилася у тезі «керувати народом за допомогою доброчесності й вносити порядок у народ за допомогою правил поведінки». Конфуцій пропонує будувати відносини в середині держави на засадах ненасильницьких принципів доброчесності (серед яких ключові позиції посідає людяність); ці прийоми ним формалізуються через систему «правил поведінки» - норм та ритуалів. Глибинний смисл цих правил полягає перш за все у глобально всеохопній функції соціального контролю та повсякденного строгого регулювання поведінки.

Цікаві ідеї висунуло конфуціанство щодо методів управління:

• Головне – це завжди стояти на правильному шляху (дао), тобто міцно триматись істинного принципу, бути безкомпромісним в основному, вирішальному.

• Нормою дао є піклування про людей, про їхнє благо, справедливе використання їхньої праці.

• Мудрий адміністратор, – говорив Конфуцій, повинен уміти завойовувати довіру людей до себе невпинною турботою про людей, твердим слідуванням нормам ритуалу та невпинним самоудосконаленням.

Інше розв’язання проблеми найкращого політичного адміністрування та стабілізації соціальної структури агродеспотичної держави було запропоновано доктриною легізму (так званими «законниками», прихильниками керівництва на засадах законів фа), найпослідовнішою викладеною Шан Яном (400-338 рр. до н.е.). Ставлячи під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до керівництва на засадах доброчесності й традиційних норм поведінки, Шан Ян пропонує альтернативний варіант керівництва – на основі жорстокої системи адміністративних приписів – законів (фа).

теорія Шан Яна є жорстоким варіантом крайнього деспотизму, що включає в себе абсолютну владу імператора тотальний контроль над особою, бюрократичну регламентацію господарської сфери, уніфікацію думок і вчинків підданих.

Ігнорування існуючих політико-культурних традицій м’якого етичного адміністрування то доведений до краю деспотизм зумовили крах практичної реалізації легістських ідей династією Цинь наприкінці ІІІ ст.. до н.е. Все ж таки конфуціанство, а не гегізм стало офіційною ідеологією подальшого розвитку китайської централізованої імперії. Проголошене у 120 р. до н.е. державною ідеологією, своєрідною світською релігією, конфуціанство в той же час увібрало в себе численні знахідки легістської політичної думки (перш за все пов’язанні з конкретною технікою бюрократичної регламентації та мистецтва адміністрування) і стало цьому «збагаченому» вигляді могутнішою концептуальною основою розвитку китайської державності.

Крім конфуціанства та легізму в політичній думці Китаю слід виділити ще принаймні два варіанти розв’язання проблеми стабілізації політичних структур. По-перше, егалітарні (зрівняльні) ідеї маоїзму, висунуті Мо-Цзи (489-400 рр. до н.е.) суть яких полягає у казарменій мінімізації рівновеликого споживання під патронажем державних структур, ще ніби здатна привести до сподіваної соціальної гармонії. Мо-Цзи належить цікаве припущення щодо договірного походження держави. По-друге, слід відзначити оригінальне рішення, запропоноване теорією даосизму – «назад до природи», «село - держава» як ідеал. Суть цієї концепції полягає у відмові від соціальних штучних форм співжиття та поверненні до природної простоти, примітивності, природного життя за мінімуму соціальної організації.

На західному краї ареалу східний деспотій, у районі Середземномор’я виник принципово інший – античний варіант політичного розвитку.

Тут виникли самоврядуванні незалежні політичні спільноти, що одержали назву полісів. Вони розвиваються, досягають розквіту на базі товарного виробництва незалежними приватними виробниками продуктів ремесла і землеробства, що включилося в систему міжнародної середземноморської торгівлі. Саме формування досить широкого прошарку приватних власників, стимульованого торгівельно-морською орієнтацією більшості полісів, лежить в основі процесу такого структурування владних повноважень, що зосереджує їх у рамках полісної більшості.

Фундаментальним принципом організації полісного ладу стає та чи інша участь більшості вільних громадян у виробленні й реалізації політичних рішень. Давньогрецька демократія досягла свого розквіту у V ст. до н.е.

Центральним пунктом роздумів античних мислителів є також обговорення варіантів стабілізації полісних структур, пошуки найліпшої політичної організації, здатної нейтралізувати негативні наслідки розвитку ринку.

Концептуальної завершеності програми стабілізації політичної структури поліса набули в теоріях Платона й Аристотеля – вершинах політичної думки античності.

На території Стародавньої Греції з’явились реалістичні концепції влади (на відміну від її міфологічних тлумачень), що, в свою чергу, спонукало до виникнення нового суспільно-державного устрою, до утвердження демократичного правління.

Поява таких новацій значною мірою зумовлювалась специфікою суспільно-політичного ладу в давній Греції. Країна тоді складалася із незалежних полісів, тобто невеликих, інколи й зовсім крихітних, держав. Полісна організація спиралася на економічний та політичний суверенітет, який поширювався на всю полісну територію, передбачав для кожного громадянина можливість, а часто й обов’язок брати участь у вирішенні державних питань. Загальною рисою полісного життя, починаючи з VII – VI ст. до н. е., була боротьба між родовою аристократією і торгово-ремісничими колами, які разом із значними прошарками селян складали основу демократії. Залежно від переваги тієї чи, іншої сторони державна влада у полісах набувала форми чи то аристократичного правління (наприклад, у Спарті), чи демократії (як в Афінах). При цьому існували й перехідні форми: олігархія, правління тиранів і т. п.

В античному світі відбулася перша в історії людства безкровна і мирна революція – докорінне реформування суспільства в умовах крайнього соціального напруження, що започаткувало шлях афінського народовладдя до класичної давньогрецької демократії. А тим мудрим афінянином, до якого звернулися «низи» і «верхи» у пошуках справедливості, був знаменитий державний діяч Стародавньої Греції, прославлений Солон (близько 638–559 рр. до н. е.). Суть реформ Солона полягала у наступному:

• Поєднання закону і порядку: в цьому поєднанні Солон вбачав найбільше благо для поліса.

• Уміння йти на компроміси.

• Політична влада повинна бути, за Солоном, пропорційною особистому внеску на користь суспільству.

• Надання права голосу при виборах представників виконавчої влади найбіднішим прошаркам. Солон в такий спосіб допустив у державу елемент справжньої демократії.

• Надання найбіднішим прошаркам права вимагати звіту від обраних правителів. Таким чином, кожного, хто обіймав владу, він ставив під неослабний контроль тих, ким той правив.

Вершина розвитку античної політико-правової думки припадає на «золотий вік» афінської демократії. У класичний період грецької демократії в ученнях Сократа, Платона і Арістотеля були закладені коріння трьох найвпливовіших політико-світоглядних течій ХХ століття – концепція «відкритого суспільства», про доктрину тоталітаризму і про теорію демократичного політичного режиму.

Основні ідеї, які були покладені в основу філософії Сократа (469– 399 рр. до н.е.), полягали у наступному:

• Могутній раціоналізм. Найвірнішим орієнтиром для Сократа був людський розум – «розум-будівник», який «повинен влаштовувати все найкращим чином».

• Зверхність інтелекту в індивідуальному і суспільному (політичному) житті.

• Основу державного порядку складає закон і право.

• Необхідність вищої моральної норми – її авторитету повинні підкорятись усі: громадяни поліса, державці, політичні стратеги, Народні Збори тощо.

• Чесна і моральна опозиція тим, хто здійснює акти несправедливості.

Платон (427–347 рр. до н.е.) в книгах «Держава», «Закони» створив нормативну ідеальну модель (утопію) «абсолютно досконалої держави». Компоненти цієї моделі були такі:

• Політична влада є первинною щодо існуючих у суспільстві правових відносин.

• Розгалужена система підпорядкування всіх членів суспільства заданим законам державного правління та жорстка регламентація людського життя.

• Сувора цензура над думками людей та над особистим життям громадян.

• Знищення приватної власності з тим, щоб усуспільнити її, передати у повну і безстрокову державну власність.

Платон – теоретик до потворного перебільшував можливості держави у розвитку суспільства, зводив їх у абсолют. Спільність (усуспільненість), рівність і колективізм – основні принципи людського співжиття у платонівській утопії. За такою ж, чи майже за такою, схемою утверджувались усі тоталітарні режими ХХ століття.

Арістотель (384–322 рр. до н.е.) відомий як теоретик полісного народовладдя. Йому було притаманне реалістичне трактування державної влади і державного правління. Найвизначнішими політико-правовими пам’ятками стали твори Арістотеля «Політика» і «Нікомахова етика», до яких долучається праця «Афінська політія», що містить у собі історичний начерк розвитку державного устрою Афін.

Арістотель збагатив Платонові задуми детальним і широким розглядом емпіричних та історичних свідчень. Він прийняв верховенство закону як ознаку доброї держави, а не тільки як неприємну необхідність. Конституційний державець, як неодноразово зазначав Арістотель, править на основі добровільної згоди громадян, чим дуже відрізняється від диктатора. Ці суто моральні моменти, на яких наголошував Арістотель, такі ж малопомітні, як і згода підданих, про яку твердять сучасні теорії про демократію, але ніхто не може сумніватися в їх реальності.

Автор «Політики» дає у своїй книзі класифікацію форм державного правління за двома критеріями: 1) за числом осіб, які правлять полісом; 2) за державною метою, якої прагнуть і вважає доцільними ті форми, де верховна влада переслідує мету загального блага громадян. Фундаментальним принципом політики Арістотель називав принцип рівноваги. Він наголошував про необхідну постійну турботу державців про збереження у суспільстві сильного «середнього класу».

Взагалі, тоталітарні і ліберальні програми Платона й Аристотеля, а також практика афінської радикальної демократії, перебуваючи у межах системи координат античного полісного життя та відповідної мислительскої традиції, є своєрідним прологом усього європейського політичного дискурсу, та відповідних векторів політичного мислення взагалі.

Ліберальна лінія розвитку античної політичної думки одержала свій дальший розвиток у теоріях «змішаного» державного устрою Цицерона.

Марк Тулій Цицерон (106-43 р.р. до н.е.) – знаменитий римський оратор, мислитель, державний діяч і юрист. Під впливом Платона він назвав свої основні праці так: «Про державу», «Про закони».

Судження Цицерона спирались на уявлення про природне походження держави. Що таке держава? Це «справа народу», а народ за Цицероном – це об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою злагодою у питаннях права і спільних інтересів. Право – невід’ємний компонент держави, її визначальна ознака. За Цицероном – держава – правове суспільство. Спираючись на давньогрецькі традиції Цицерон великої уваги надає формам державного правління.

Він виділяє три форми правління:

1. Царську владу;

2. Владу оптиматів (аристократів);

3. Народну владу (демократів).

Всі ці три форми недосконалі і не найкращі, кожна з них має свої переваги і недоліки, свої плюси і мінуси. Перевага – царській владі. Повновладдя народу по Цицерону приводить до «безумства і свавілля юрби» її тиранії.

Юридична платформа Ціцерона: «Під дію закону повинні підпадати всі». Ціцерон переконував, що держава виникає природним шляхом – на основі родини; державна влада має бути вручена мудрецям, здатним наблизитися до осягнення «світового божественного розуму».

Стоїки Зенон (336–264 рр. до н. е.), Сенека (біля 4 до н. е.–65 рр. н. е.), Епіктет (50–138 рр.) геніально передбачили багато сучасних проблем, ряд з яких вони поставили вперше. Особливо вагомим був їхній внесок в осягнення людством проблем свободи.

Висновки: на відміну від раннього Заходу, на Сході царська влада була не політичною, а деспотичною. На Заході вперше зародилась демократія, на Сході – бюрократія, яка, з одного боку, покірливо і точно виконувала царську волю, а з другого – сама багато в чому визначала характер цієї волі. Це накладало свій відбиток на зміст давньосхідних державницько-владних доктрин: дуже часто вони, обслуговуючи царську деспотію, були адресовані саме бюрократії у вигляді порад і рекомендацій чиновникам щодо якомога кращого здійснення влади правителя.