Нарис, як художньо-публіцистичний жанр
Нарис — центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються "нарисовці". Внутрішньо-жанрова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний, подорожній, науково-популярний та інші його зразки. (Різні автори подають різні варіанти класифікації видів нарису).
Особливість нарису — широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець.
(Ukrreferat.com)
Нарис – матеріал художньо-публіцистичного жанру, в якому на документальній основі відтворюються картини дійсності, порушуються важливі проблеми життя з використанням художньо-публіцистичних прийомів, художньо-виразних засобів.
Особливість нарису – показ колоритних образів героїв, дослідження конфліктних ситуацій, порушення актуальних питань сьогодення й минулого, використання авторського домислу, образна, художня мова.
У нарисі органічно поєднуються репортажні (наглядно-образні) та аналітичні властивості тексту. Нарис, як ні один інший жанр, універсальний з точки зору емоційного впливу. Звернений не тільки до пам`яті, свідомості читача, а й до його почуттів, нарис поєднує і простий опис події, її перебіг, і емоційну, образну інкрустацію всього того, про що йде мова в публікації. Нарис покликаний викликати людські почуття, пафос, сприймати головну думку через образ.
(Г.П.Кривошея)
Поняття «нарис» має неясне походження. Хоча існує думка, що до його появи причетний А.М. Горький, який в одному зі своїх листів вказував, що вихідним у визначенні тексту, що має відому літературну форму, як «нарису» є дієслово «окреслювати». Серед родоначальників вітчизняного нарису дослідники російської журналістики називають імена Короленка, Чехова, Успенського та інших. За радянських часів основоположниками вважались: Горький, Кольцов, Полевой, Симонов, А.А. Аграновський та інші.
3
Нарис, як «король» журналістських жанрів
Чому саме нарис називають «королем» журналістських жанрів? Скоріше за все тому, що написати хороший нарис журналіст зможе тільки за умови, що він упевнено володіє різними методами відображення дійсності, талантом образно викладати свої думки, втілювати їх у таку форму, яка б містила документально-фактологічні та художньо-публіцистичні риси.
Специфічне художнє завдання нарисової епічної форми, як вважають, полягає в тому, «щоб демонструвати й пояснювати якісь особливо важливі або нові, раніше невідомі явища. Нарис завжди знаходиться на передньому краї літератури, дає змогу швидко відкликатися на нові теми та проблеми». При цьому, на відміну від «чисто» художніх жанрів епосу, в яких художньо-образний елемент перебуває в органічній єдності з ідейно-публіцистичним елементом, тісно злитий і врівноважений з ним, у нарисовій формі «ідейне на першому місці, а фантазія на другому, так що в ньому „думка піднесена над фактом“ (М. Шагінян). <…> …У нарисі головна думка, ідея, тенденція, соціальна проблема, що підіймаються, чітко підкреслені, даються більшою чи меншою мірою відкрито. Якщо в романі, повісті, оповіданні оголеність думки часто сприймається як недолік, то в нарисі ця ж риса — немовби естетичний закон».
У системі журналістських жанрів теоретики традиційно відводять нарису важливе місце. Його називають “центральним жанром публіцистики”, “найпоширенішим художньо-публіцистичним жанром”. На думку В. Мойсеєва: “Нарис передбачає найефективніший вплив на аудиторію і може не втрачати актуальності з плином часу, оскільки звертається до глибинних шарів і тенденцій суспільної практики. Пік досліджень нарису припадає на радянські роки, коли йому надавалося значення дієвого засобу ідеологічного виховання
“будівників соціалізму”. У цей період зусиллями таких науковців, як: В.Алексеєв, В. Здоровега, Є. Журбіна, В. Качкан, Г. Колосов, В. Пельт та інших, – фактично було створено теорію нарису, яка й сьогодні залишається підґрунтям для досліджень сучасних тенденцій розвитку жанру. Вже тоді однією з найголовніших проблем вивчення нарису вважали “синтетичність” жанру, а саме характер співвідношення в ньому художнього, публіцистичного та наукового начал і видову специфіку нарису.
Зміна пріоритетів практичної журналістики в пострадянські часи, що виразилася в домінуванні інформаційних жанрів, зумовила і втрату інтересу до нарису з боку теоретиків. Одночасно з появою нових типів друкованих ЗМІ нарис починає набувати нових рис, активно взаємодіючи із жанрами інших груп і навіть з жанрами суміжних масовокомунікаційних практик.
На деякі тенденції жанрової генези газетного та журнального нарису на сучасному етапі, зокрема на взаємодію з іншими жанрами, утворення нових модифікацій уже звернули увагу як українські (В. Здоровега, М. Воронова, О. Голік, Т. Стрижевська), так і російські дослідники (Л. Григор’єва, М. Кім).
4
Можливості нарису в рекламному дискурсі було розглянуто О.Порпуліт. За твердженням дослідниці, жанрові властивості нарису дають змогу “сформувати бажану цільову психологічну настанову щодо об’єкта рекламування ”. Потребує уваги дослідників також і потенціал нарису як інструмента формування іміджу особи чи організації в контексті зв’язків з громадськістю (PR).
Інваріантна модель нарису є ієрархічною системою, ядром якої є комплекс таких жанрових домінант:
Документальне відображення дійсності й одночасно її художнє моделювання, що припускає творчий домисел.
Наочність. Поєднання документальності та образності (інтерпретованих також як публіцистичність та художність) у нарисі є необхідним для реалізації ним свого головного призначення – бути “жанром наочної публіцистики ”. Нарисовець, як вважає О.Грабельников, “зазвичай показує явище, а не розповідає про нього, як це зазвичай робить автор замітки, кореспонденції, статті ”.
Соціальна типовість зображеного.
Нарисовість, ескізність, вільність викладу.
Активність авторської позиції. Нарис творчо типізує образ і подає його читачеві крізь призму авторського сприймання, не порушуючи його фактичної точності, переконаний Л. Кройчик.
Визначальна роль деталей.
Сучасному нарису найчастіше властива документальна насиченість, часто на шкоду художності. Типові риси сучасного нарису:
1. Журналіст обирає в якості предмета відображення типовий для сьогоднішньої дійсності випадок.
2. Оповідання ведеться від імені біографічного автора, тобто особи реально існуючого.
3. Драматургія твору будується на класичному для художніх творінь конфлікті добра, справедливості, закону (з одного боку) і зла, несправедливості, злочинності (з іншого боку).
4. Характери в нарисі «малюються» шляхом детального опрацювання найбільш значущих і емоційно насичених епізодів, докладного опису фактів.
Потрібно уникати сухих казенних фраз і мовних штампів. І читати Антона Чехова та Володимира Гіляровського. Гіляровський - один з блискучих нарисовців і журналістів XIX століття.
Якщо в нарисі присутні елементи діалогу, то мова героїв повинна нести відбиток їх соціального середовища. Так, наприклад, безпритульний говорить слово "тьотя" і не говорить "жінка". Автор має право коригувати мова, якщо герої спілкуються інвективами.
5