3.2. Держава як суб’єкт міжнародного права

основною юридичною якістю держави як в міжнародному праві, так і в праві внутрішньому є державний суверенітет. Державний суверенітет є категорією, насамперед, політичною. Він пов’язаний з боротьбою за державну владу і її утриманням, а також участю в міжнародних відносинах, які залишаються ареною боротьби за домінування на світовому і регіональному рівнях. Держава не можлива як без суверенітету, так і з обмеженим суверенітетом. Звідси випливає принцип міжнародного права – суверенна рівність держав.

В доктрині міжнародного права державі притаманні певні ознаки. Вони такі: уряд; населення; територія.

Слід зауважити, що внутрішній устрій держави не має значення для її міжнародної правосуб’єктності. При цьому унітарна держава, федерація представлені в міжнародному праві як один суб’єкт, а члени конфедерації можуть бути представленими окремо. Суб’єкти федерації можуть брати участь в регіональному міжнародному співробітництві тільки з дозволу і під контролем держави.

В доктрині міжнародного права існує поняття юрисдикції держави. Під юрисдикцією держави мається на увазі обсяг і сфера дії державної влади. Виділяються такі види юрисдикції держави в міжнародному праві:

повна юрисдикція держави. – на території держави, її дипломатичних представництв поза їі межами, на борту військових повітряних і морських суден держави поза їі межами;

часткова юрисдикція держави – на території консульських представництв держави поза її межами, на борту цивільних Морських і повітряних суден прапора держави поза її межами;

територіальна юрисдикція держави – на її території;

екстериторіальна юрисдикція держави – поза їі межами.

Постійний нейтралітет – це міжнародно-правовий статус держави, яка взяла на себе зобов’язання не брати участі в війнах, Які відбуваються або можуть відбутися в майбутньому, і утримуватися від дій, які можуть втягнути таку державу у війну.

Постійний нейтралітет здійснюється не тільки під час війни але і в мирний час. Статус постійного нейтралітету не позбавляє державу права на самооборону у випадку нападу на неї. В сучасний період цей статус мають Швейцарія, Австрія, Лаос, Камбоджа, Мальта, Туркменістан.

3.3. Міжнародне визнання

Явище міжнародного визнання викликано: об’єднанням держав; відділенням держав; утворенням нових незалежних держав; неконституційною зміною урядів держав.

Міжнародне визнання – це правовий акт держави, який констатує факт виникнення нового суб’єкта міжнародного права і виражає намір держави встановити з ним офіційні відносини.

В доктрині міжнародного права існують 2 теорії міжнародногo визнання: Конститутивна і декларативна. Конститутивна теорія визнання виходить з того, що суб’єкт міжнародного права виникає тільки в результаті його визнання іншими державами. Вона містить в собі загрозу для суверенітету виникаючих держав, оскільки дозволяє чинити на них тиск шляхом відмови ЇМ в визнанні.

Відповідно до декларативної теорії, визнання не впливає на факт виникнення нового суб’єкта міжнародного права, а означає, що його виникнення прийнято до уваги тим чи іншим вже існуючим суб’єктом міжнародного права:- Ця концепція є нині основною в доктрині міжнародного права.

Можна виділити такі види міжнародного визнання:

визнання держав;

визнання урядів;

визнання повставшою або воюючою стороною;

визнання організації опору, емігрантського уряду, уряду в вигнанні тощо.

При визнанні держави ідеться саме про визнання держави як суб’єкта міжнародного права з відповідними правовими наслідками (встановлення офіційних відносин). Необхідність визнання уряду виникає в тому випадку, коли він прийшов до влади неконституційним шляхом (переворот, збройне повстання тощо).

В сучасному міжнародному праві визнання повставшою або воюючою стороною втратило своє значення, оскільки норми міжнародного права діють у збройних конфліктах як міжнародного, так і неміжнародного характеру. Що стосується визнання організації ОПОРУ, емігрантського уряду, уряду в вигнанні вони носять перехідний характер.

Форми міжнародного визнання:

юридичне (повне) визнання;

фактичне (часткове) визнання;

визнання для даного випадку.

Юридичне визнання є повним і остаточним визнанням. юридичне визнання має місце в тому випадку, коли не має сумнівів в тому, що новий суб’єкт буде існувати в подальшому і відносини з ним доцільні і вигідні стороні, яка визнає. Правовим наслідком юридичного визнання є встановлення з новим суб’єктом дипломатичних, консульських і інших видів відносин.

Фактичне (часткове) визнання має місце в тому випадку, коли є сумнів в тому, чи буде існувати нова сторона міжнародних відносин в подальшому. Правовим наслідком фактичного визнання є встановлення з новим суб’єктом консульських відносин. Фактичне визнання може бути тимчасовим.

Визнання для даного випадку є разовою акцією, воно не має жодних правових наслідків.

Якщо не відбувається ніякого визнання взагалі, то наслідком цього може бути ігнорування невизнаної держави державами, які відмовляються визнати її. Однак невизнання не дає права на втручання у внутрішні справи невизнаної держави, на порушення її суверенітету, її законних прав і інтересів.

4.1. Поняття і види норм міжнародного права

4.2. Поняття і види джерел міжнародного права

4.3. Прогресивний розвиток і кодифікація міжнародного права

4.1. Поняття і види норм міжнародного права

Норма міжнародного права є правилом поведінки учасників міжнародних відносин, яке вони вважають для себе обов’язковими. Існують і інші підходи до визначення норми міжнародного права в доктрині. Норма міжнародного права – правило (модель) поведінки учасників міждержавних відносин, яке забез­печується примусом, що здійснюється державами індивідуально і колективно, безпосередньо або через створені ними міжнародні механізми”.

Однією з важливих обливостей міжнародного права є те, що його норми створюються самими суб’єктами цієї системи права. Така особливість робить процес нормотворення в міжнародному праві значно більш складним у порівнянні з процесом нормотворення в національному праві окремих держав.

“Учасники міжнародних відносин визнають необхідність дотримуватись тільки тих правил, на виконання яких вони дали свою згоду. Тобто, норми міжнародного права мають договірний характер. Тому, в багатьох випадках замість терміна “права і обов’язки” в міжнародному праві і в його доктрині використовується термін права і зобов’язання.

Відповідно до загальної теорії права норми права мають тричленну структуру:

гіпотеза – означає умову дії встановленого правила поведінки;

диспозиція – містить це правило;

санкція – вказує на ті несприятливі юридичні наслідки, що наступають для суб’єкта права, який порушив це правило.

Проте цьому в міжнародному праві окремо взята його норма містить, як правило, лише диспозицію, що містить певне правило поведінки, а юридичний факт, який вводить в дію цю норму (гіпотеза), виконується в іншій нормі такої системи (підсистеми) норм. Проілюструємо це на прикладі Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, яка регулює відповідні відносини між державами. Юридичний факт (гіпотеза), що вводить в дію норми цієї Конвенції, викладається в ст. 2, в якій зазначено, що встановлення дипломатичних зносин між державами і заснування постійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою. Саме заснування постійних дипломатичних представництв означає умову дії встановлених Конвенцією правил поведінки відповідних держав. Що ж стосується санкцій міжнародного права, то вони передбачені спеціальною системою (підсистемою) норм про міжнародну відповідальність суб’єктів міжнародних відносин, а саме – про міжнародну відповідальність держав за їх міжнародно-протиправні діяння.

В доктрині норми міжнародного права класифікуються за територією поштрення та способом правового регулювання.

За географією поширення можна виділити норми:

універсальні, тобто такі, які розповсюджуються на всіх або абсолютну більшість учасників міжнародних відносин;

регіональні, які регулюють міжнародні відносини в певному регіоні.

Універсальні норми міжнародного права складають загальне міжнародне право.

Партикулярні норми регулюють відносини держав незалежно від географічного регіону. Мова йде про норми міжнародного права, які є змістом двосторонніх міжнародних договорів.

За способом правового регулювання виділяють норми:

імперативні;

диспозитивні.

За імперативною нормою міжнародного права існують чіткі обмеження певної поведінки держав в конкретних умовах і обставинах. Однак абсолютна більшість норм міжнародного права є диспозитивними. За диспозитивною нормою Міжнародного права самі учасники Міжнародних Відносин визначають свою поведінку в конкретних умовах і обставинах.

Дія норм міжнародного права не обов’язково означає їх застосування на практиці. Звичайно норми міжнародного права починають застосовуватися, коли має місце той чи інший юридичний факт (яка-небудь подія, що впливає на міждержавні відносини, дії окремих держав, яка має міжнародно-правові наслідки тощо!.

Норми міжнародного права підлягають тлумаченню учасниками договору добросовісно відповідно до звичайного значення, яке повинно надаватися термінам договору в Їх контексті, а також в світлі предмету і цілей договору.

Для з’ясування тих міжнародних зобов’язань, які підлягають відображенню в національному праві тлумачення покладається на компетентні органи зовнішніх зносин держави, насамперед, на її міністерство закордонних справ. Тлумачити міжнародні договори доводиться і судовим органам держави з урахуванням висновків компетентних органів зовнішніх зносин і відповідної міжнародної практики.

Тлумачення міжнародно-правових звичаїв здійснюється органами ООН, органами інших міжнародних організацій, міжнародними судами і арбітражами. При тлумаченні міжнародно-правових звичаїв можуть використовуватися висновки найбільш кваліфікованих спеціалістів з міжнародного права.