XXX X ххххххасахлулхлІглулл л X д

хххххххххххххххххххххххххх

і

Рис. 18. Вміст марганцевисто-залізистих конкрецій в грунтах з динамічним окисно-відновним режимом:

1 — бурувато-сірий лісовий;

2 — бурозем текстурно диференційований поверхнево-глеюватий;

3 — бурозем текстурно диференційований глейово-елювійований;

4 — бурувато-підзолистий глейово-елювійований;

5 — лучно-буроземний глейово-елювійований

У буроземах текстурно диференційованих і в бурувато-підзо­листих поверхнево-оглеєних грунтах гумусовий горизонт поступо­во переходить в білястий, елювіальний. Останній проникає в щільний яскраво-бурий ілювіально-монтморилонітовий горизонт у напрямку тріщин. Стінки тріщин відбілюються на значну гли­бину. Це разом з відбіленими порами «мармурує» горизонт. Мар­муровані горизонти чітко виділяються на розрізі бурувато-підзо­листого глейового грунту і бурозему текстурно диференційовано­го поверхнево глеюватого. За вмістом конкрецій, інтенсивністю відбілення і мармуруванням можна судити про масштаби віднов­них процесів у грунтах з перемінним зволоженням і робити вис­новки відносно необхідності дренування грунтів.

Описані вище явища класифікуються як глейово-елювіально-конкреційний процес, зумовлений верховодкою, протікає з ло­кальним оглеєнням, в умовах контрастних окисно-відновних вла­стивостей різних зон грунту, високого ступеня аерації в період відсутності оглеєння, промивного водного режиму.

Глейово-елювіально-конкреційний процес являє собою редук­цію і мобілізацію несилікатних і органічних речовин, що містять елементи з перемінною валентністю, вилучення гідрооксидів залі­за із зон оглеєння — відбілення, сегрегацію заліза, марганцю. У результаті формується білястий елювіальний горизонт, усипаний марганцево-залізистими конкреціями, мармурується ілювіально-монтморилонітовий горизонт.

До речі, процеси елювіювання і сегрегації характерні як для чисто елювіального горизонту, так і для гумусового, точніше гу­мусово-елювіального. В останньому вони лише маскуються гуму­совим забарвленням.

Відбілення частинок алюмосилікатів позбавляє їх захисту від дії органічних кислот, тому кислотний гідроліз посилюється в елювіальних горизонтах. Розвивається процес, близький до підзо­листого. Але він має свої особливості. Вимивається і стягується в конкреції лише мобілізоване із алюмосилікатів залізо. Алюміній не рухається, що не вписується в рамки класичного підзолис­того процесу (якщо він взагалі існує). Та все ж для грунтів з розвиненим кислотним гідролізом, яскравою текстурною дифе­ренціацією горизонтів, розвиненим білястим елювієм традиційно вживаємо терміни — підзолистий, бурувато-підзолисті поверхне­во-глейові грунти. Останні поширені на Передкарпатській висо­чині. Мабуть, це грунти найбільш складного генезису. Адже во­ни сформувалися під впливом лесиважу, буроземного, глейово-елювіально-конкреційного і підзолистого процесів. У них помітно відбілений орний шар (білясто-палевий в сухому стані і сірувато-бурий у вологому), тому ці грунти місцеве населення називає «біличкою». За старою номенклатурою грунтів України вони відомі як дерново-підзолисті поверхнево-глейові грунти, але дер­новий процес в них істотно не проявляється.

У зв'язку з тим, що елювіально-ілювіальна диференціація про­філю цих грунтів має складний генезис, який не співпадає з класич­ним підзолетворенням, І.П. Герасимов і С.В. Зонн назвали подібні грунти псевдопідзолами. Відома назва для них також —псевдоглей (поверхневий глей).

Текстурно диференційовані поверхнево-оглеєні грунти Пе-редкарпаття і Закарпаття в природному стані мають дуже низь­ку родючість. Непросто було визначити те, що родючість цих грунтів лімітують, насамперед, глейові процеси. Адже останні виникають рідко, локально, тому необхідно було провести детальні режимні спостереження, що й було нами зроблено в ше-стидесятих—семидесятих роках.

Корінним заходом для поліпшення цих грунтів є дренування. Пам'ятаючи про те, що в теплий період мікроорганізми не більше як за два дні вбирають розчинений у воді орного шару кисень, са­ме цей період необхідно брати за основу при проектуванні дре­нажних систем, визначенні строків водоскиду з орного шару.

На таких осушених, окультурених грунтах збирають 35— 40 ц/га пшениці.

Дерново-підзолисті та інші лісові грунти

Серед лісових грунтів України найбільшу площу займають поліські дерново-підзолисті грунти супіщаного і піщаного грану­лометричного складу. На карті грунтів України вони зафарбовані в найбільш світлі кольори. У сухій ріллі вони мають білясто-па­леве, білясто-бурувате забарвлення. Суглинковий тип цих грунтів розповсюджений у нас на Новгород-Сіверщині.

Із загальноприйнятої назви грунтів випливає, що в них, поряд з підзолистим, розвинений дерновий процес. Але в лісовій зоні домінує буроземний, а не дерновий процес. Розвинений він знач­но сильніше, ніж у сірих лісових грунтах. Порівняльний аналіз класичних буроземних грунтів Карпатського регіону, буроземів текстурно диференційованих з дерново-підзолистими суглинкови­ми грунтами, наприклад, Новгород-Сіверщини, Білорусі, Росії, які відомі ще під назвою дерново-палево-підзолисті грунти, свід­чить про ідентичність всіх цих грунтів, зокрема за головною діаг­ностичною ознакою — відносно високим вмістом аморфних (не-кристалічних), оксалатнорозчинних гідрооксидів заліза. Практич­но однаковий у цих грунтах і якісний склад гумусу (відношення вмісту гумінових кислот до фульвокислот, домінування фракцій, зв'язаних з півтораоксидами) та ін. У профілі дерново-підзолис­тих грунтів, що залягають під лісом, є відомий нам темнозабарв-лений дерново-гумусовий горизонт Неї (4—6 см). Саме він був ос­новою на зорі розвитку генетичного ґрунтознавства для введення терміну дерновий в назву грунтів. У ті часи російські ґрунтознав­ці (а Україна входила до складу Росії) ще не знали буроземів. Вперше з ними познайомився у центральній Європі російський академік К.Д. Глінка в 1911 році. Автор цих грунтів німецький ґрунтознавець Е. Раман демонстрував, як тепер ми розуміємо,

88

розріз бурозему текстурно диференційованого. К.Д. Глінка не знайшов різниці між дерново-палево-підзолистими грунтами Бі­лорусі і буроземом текстурно диференційованим. Але, на жаль, в поглядах на формування перших до цього часу майже нічого не змінилося. Як і раніше, наявність неглибокого перегнійно-акуму­лятивного горизонту пов'язується з участю трав'янистої рослин­ності (якої, як і в зоні буроземів, немає під незайманими мертво-покривними лісами) і, таким чином, обґрунтовується вживання терміну дерновий, а текстурна диференціація профілю грунту і кисла реакція є основою для терміну підзолистий. Вважаємо на­зву дерново-підзолисті грунти умовною, традиційною. Вона укорі-нилася на практиці, і змінити її не просто. Наші погляди розділя­ються в головному професором Д.Тихоненком. Так, піщано-супі­щані грунти Полісся ним називаються «іржаво-бурими», тобто сформованими в межах буроземного типу ґрунтоутворення.

Безумовно між грунтами Карпатського регіону і , наприклад, Новгород-Сіверщини є регіональні особливості, і їх необхідно ві­добразити в номенклатурі грунтів (наприклад назвою регіону), але принципової різниці між ними немає. Зміна гранулометрич­ного складу з суглинкового на пилувато-піщаний також вносить корективи. Напрям ґрунтоутворення і тут не змінюється.

На межі Лісостепу і Полісся трапляються істинно дернові опід-золєні грунти. Великий їх масив розташований в Куликівському районі на Чернігівщині. Тут весь гумусовий горизонт забарвлений у темно-сірий колір, гумус збагачений кальцієм. Ці грунти знач­но родючіші за типові сірувато-палеві за забарвленням «дерново-підзолисті» грунти Полісся.

Щодо терміну підзолистий, як уже зрозумів читач, також є питання. Кисла реакція, наприклад, пояснюється нами наявністю буроземного процесу. Та й достатньої кількості органічних кис­лот, яка б обумовила підзолистий процес, не виявляється. Елю­віально-ілювіальна диференціація профілю пояснюється теорією лесиважу. Відбілення елювіального горизонту обумовлене віднов­ними процесами. Так, судячи по відносно великому вмісту Ге²⁺, вони активно протікають у верхніх шарах грунту ранньої весни і у дощові періоди влітку. Здавалося б, супіщаний або пилувато-дрібнопіщаний склад грунту забезпечує провітрювання і не сприяє цьому, та все ж і в таких грунтах через відсутність вели­ких пор періодично посилюються відновні процеси. Вони не дося­гають стану анаеробіозу, оглеєння, а відображають лише певний недостаток кисню в грунтах у період їхнього сильного зволожен­ня. Відновлення за цих умов здійснюється аеробною мікрофло­рою, адже вона, як згадувалося, також виділяє відновні продук­ти. Перезволоженню навесні сприяють глибокі мерзлі шари супіщаного грунту, вони практично водонепроникні, тривалий час не дренують верхнього шару грунту.

Відновлене залізо поступово окислюється, і на поверхні дерно­во-підзолистих грунтів з'являються охристі плями.

Характерною рисою профілю дерново-підзолистих піщаних і супіщаних грунтів є переривчастий зеброподібний ілювіальний го­ризонт. Зеброподібність його пояснюється неоднаковим, шарува­тим гранулометричним складом вихідної породи, чергуванням від­кладів більш дрібного і менш дрібного матеріалу. Мул та інші ре­човини, що рухаються зверху, концентруються на прошарках — ситах з меншими порами, надають їм яскраво-бурого забарвлен­ня. Вони відомі під назвою ортзанди, коли висихають стають твердими. Між ортзандами залишаються світлі смуги більш круп-нозернистого піщаного матеріалу, який не затримує головної час­тини мулу. У грунтах, менш диференційованих по елювіально-ілювіальному типу, аналогічно внизу профілю (перехідна части­на до породи) утворюються тонкі ниткоподібні прошарки — псев-дофібри, наприклад, в дернових-опідзолених супіщаних грунтах, у чорноземах опідзолених супіщаних. Псевдофібри мають місце і внизу профілю дерново-підзолистих грунтів. Оригінальні погля­ди на формування зеброподібності знаходимо в працях Д. Тихо-ненка. Автор пов'язує його походження з пульсацією ґрунтового оглеєння в минулому.

За природною родючістю дерново-підзолисті суглинкові грун­ти мало відрізняються від буроземів типових і буроземів текстур­но диференційованих глеюватих (слабооглеєних, що не потребу­ють осушення). Характер мікрофлори, розподіл її по профілю, біологічна активність, заходи щодо підвищення родючості всіх цих грунтів майже аналогічні. Супіщаний і піщаний грануломет­ричний склад набагато зменшує родючість цих грунтів.

Лісові грунти потребують специфічних заходів щодо їхнього окультурення. Більшість лісових грунтів, звичайно, — не кращі землі під сільськогосподарські культури, але правильне застосу­вання заходів щодо їхнього поліпшенню дає можливість перетво­рити ці грунти у високородючі. Завдяки тому, що велика площа лісових грунтів приурочена до зони достатнього зволоження, на деяких суглинкових грунтах, наприклад, лучно-буроземних, мож­на досягти навіть вищої врожайності ніж у Степу.

Отже, формування конкретного типу лісових грунтів визна­чається особливостями гідротермічних і геологічних умов. Як за­гальна закономірність спостерігаються такі взаємопов'язані гене­тичні типи грунтів: буроземи типові, буроземи текстурно дифе­ренційовані поверхнево-оглеєні, бурувато-підзолисті поверхнево-глейові грунти і дерново-палево-підзолисті (дерново-підзолисті), сірі лісові грунти — дернові опідзолені грунти і чорноземи опідзо-лені (місцями чорноземи буруваті). Але природна провінціальність і фаціальність вносять свої корективи. Наприклад, кримські буро­земи безпосередньо межують з чорноземами буруватими (на висоті близько 500 м н.р.м. на північному крилі гір) і темно-сірими лісо­вими грунтами. На південному ж крилі Кримських гір вони межу­ють з брунатними (коричневими) грунтами, які займають тут ниж­ню (субтропічну) смугу вертикальної поясності — від рівня моря до 250—300 м н.р.м.

Брунатні грунти формуються в умовах субтропічного посуш­ливого клімату під сухими зрідженими низькобонітетними ліса­ми і чагарниками. За кольором відрізняються від буроземів більш темним тьмяно-коричневим забарвленням. Вони, як буроземи і чорноземи, характеризуються монотонною будовою профілю: Н, НР_т, Р. Багаті на увібрані, поглинені кальцій і магній, але безкарбонатні, тобто вилуговані. Реакція середовища близька до ней­тральної або слабокисла. Корінною відміною від буроземів є неве­ликий, як і в степових грунтах, вміст аморфних гідрооксидів заліза. На таких грунтах вирощують виноград, субтропічні фрук­тові культури. Врожай лімітується нестачею вологи.

Південне гористе узбережжя Криму — єдине невелике місце брунатних грунтів в Україні. У світі ж вони широко розповсюд­жені: наприклад в Середземномор'ї. Великий масив їх в Середній Азії приурочений до середньогір'я західного Тянь-Шаню, в смузі 900 (1000) —1800 (2000) м. Тут переважає різнозлакова рос­линність з поодинокими деревами аличі, кущами шипшини. Трапляються невеликі масиви горіхоплідних лісів (грецький го­ріх). Трава буйно розвивається навесні, влітку висихає і величні гори до пізньої осені сяють чистим, золотистим світлом під гли­боким лазуровим небом. Таке незабутнє враження справляють, наприклад, Чирчикська ущелина, що простягається аж до Таш-кента, урочище Чимган — відома гірськолижна база. Висвітлення лісових грунтів буде не повним, якщо не згадати підзол, підзолисті грунти.

Підзолисті грунти залягають в Північній смузі Східно-Євро-пейської тайги, наприклад, в районі м. Сиктивкар і північніше. Тут на суглинкових породах також формується описаний вище типовий текстурно диференційований профіль грунту, характер­ний для лісової рівнинної зони. Але на місці знайомих нам дер­ново-гумусового і гумусово-елювіального горизонтів утворюється субпрофіль. Прямо під характерною для підзолистих грунтів по­тужною (близько 20 см) підстилкою (Н_о) залягає білястий елю­віальний горизонт, завтовшки від кількох до 10—12 см (рис. 19),

Осм
Ао (Но)	5см
	Білястий _^^ ^___ ч^ \ :Р~удастий] / 1 /-' __
А палевий (Епалевий)	Палевий, слабосполучений 35-40см
"палата (°т)	Перехідний 50-55см
	Глянцево-бурий, злитий, призмоподібний 80см
ВтС(ІтР)	Перехідний 120-130см
Ся (Ряс)	Світло-палевип з вохристими псевдофібрами

Рис. 19. Схематичний профіль підзолистого грунту (район ж. Сиктивкар)

а під ним — збагачений гідрооксидами заліза і органічною речо­виною — іржаво-бурий ілювій завтовшки 12—17 см. Тобто, на глибокий текстурно диференційований профіль грунту (1,5— 1,8 м) накладається короткий профіль істинного підзолу, утворю­ваного слаборозкладеною підстилкою. Такий профіль грунту існує лише під лісом. У ріллі весь субпрофіль перемішується і утво­рюється палево-бурий шар, характерний для всіх дерново-підзоли­стих грунтів. Рілля має такий самий вигляд, як і під Москвою, на Новгород-Сіверщині чи на захід від Чернігова, тобто палева, буро-земоподібна. Навколо м. Сиктивкар вирощують картоплю (урожаї — 180—200 ц/га), однолітні злакові трави, зокрема овес.

Підзолисті грунти формуються в умовах помірно холодного клімату під тайгою (ліс 3—5 бонітетів). У зв'язку з нестачею теп­ла опад слабо розкладається, утворюючи підстилку, що слабо про­вітрюється, тому з неї вимивається велика кількість органічних речовин — відновників, котрі змивають плівки гідрооксидів заліза з частинок верхнього мінерального горизонту. Останні оса­джуються в іржаво-бурому ілювію. Так формується короткий підзолистий профіль. Певно, що відмиті від захисних плівок алю­мосилікатні частинки елювію піддаються дії органічних кислот, кислотний гідроліз підсилюється.

На пісках у північній тайзі формується класичний підзол з елювієм глибиною 20—25 см (безпосередньо під підстилкою) та іржаво-бурим ілювієм 50—60 см завтовшки. Це найбідніші грун­ти, на них росте сосновий ліс напівчагарникового типу, на підстилці розвивається ягель — кущовий лишайник — «оленячий мох». Це добре пасовище для оленів. Отже, у природи немає не­гідних творінь. Всі грунти необхідно берегти. Та повернімося до України.

Генезис осолоділих грунтів

Тривалий час осолодіння розглядалося як остання фаза со­лонцевого процесу, схема якого така: засолення грунту, осолон­цювання (водорозчинні солі вимиті, вбирний комплекс насиче­ний натрієм), осолодіння під впливом низхідного руху води (натрій в колоїдному комплексі замінюється іонами водню, від­бувається розпад і вимивання колоїдів). Але ця теорія знайшла лише часткове підтвердження, тобто процес розвинений слабо і лише місцями. Кисла реакція цих грунтів і наявність білястого елювіального горизонту слугувала підставою деяким дослідни­кам, щоб віднести ці грунти до підзолистих. Оскільки приурочені вони до степових блюдець, їх назвали степовими підзолами. Але і ця гіпотеза не витримала критики.

Як тепер стало відомо, осолоділі грунти є у всіх зонах — від Полісся до сухого Степу. Вони приурочені до безстічних западин — блюдець. Останні розповсюджені на слабо дренованих однолесових терасах долин рік (найбільше на Придніпровській низовині), в пе­рехідній зоні між Лісостепом і Поліссям, на плоскій рівнині При­чорномор'я — між долинами рік Південний Буг і Молошна. У Причорномор'ї вони мають великі розміри і називаються подами. Спостерігаються малими плямами на високих плоских вододілах. У природних умовах знаходяться під лучною і лучно-болотною трав'янистою рослинністю. Основним чинником елювіально-ілю­віальної диференціації їхнього профілю є глейово-елювіальний процес. Справа в тому, що блюдця і поди тимчасово заливаються талими і зливовими водами, які зумовлюють вилуговування, тимчасове оглеєння, вимивання відновлених сполук. У централь­ній, найбільш зволоженій частині западин формується грунт з профілем такого типу: 1) дерново-гумусовий горизонт 20—35 см; 2) елювіальний оглеєний горизонт грубизною 20—40 см; 3) ілю­віальний або глейово-ілювіальний горизонт 35 —50 см; 4) вилуго­вана оглеєна порода.

Ступінь оглеєності грунту, характер глейово-елювіального го­ризонту залежать від величини водозбірної площі, глибини блюд­ця, загальної дренованості території, періодичності затоплення. По периферії западин залягають різноманітні зональні лучнуваті, а також слабо осолоділі грунти.

Зональність також має свій характерний вплив на осолоділі грунти. На Поліссі, наприклад, де перезволоження спостерігаєть­ся майже щорічно і найбільш тривале, формується одна низка осолоділих і лучних видів грунтів. Блюдця тут завдають клопоту хліборобам, посіви в них здебільшого вимокають. Зовсім інша низка грунтів утворюється в подах посушливого Причорноморсь­кого степу. Поди заливаються рідко, тому грунти здебільшого ви­користовуються в ріллі.

Гідротехнічна меліорація грунтів безстічних западин не всю­ди економічно невигідна. На Поліссі і в Лісостепу великі блюд­ця використовують під сінокоси та водойми і, враховуючи велику розораність нашої території, не слід перетворювати їх у ріллю. Щодо меліорації дрібних і мілких блюдець, що знахо­дяться у ріллі, питання заслуговує на увагу, методика їх осу­шення відпрацьована.

3. Солонцевий (галогенний) процес ґрунтоутворення.

4. Болотний (гідроморфний) процес.

5. Латеритний процес ґрунтоутворення.

У природі всі фактори ґрунтоутворення тісно взаємнопов'язані, діють взаємно, обумовлюючи спрямованість і інтенсивність цього процесу.

Ґрунтоутворення — складний комплекс взаємопов'язаних хімічних, фізичних, біологічних явищ і процесів перетворення і переміщення речовин та енергії. Синтез і розклад органічних і мінеральних речовин, їх вимивання і акумуляція, надходження і витрати вологи й тепла тощо - первинні складники ґрунто­утворення, їх називають елементарними ґрунтовими процесами (ЕЛІ).

До елементарних ґрунтових процесів належать ті природні й антропогенні фунтові процеси, які:

а) специфічні тільки для ґрунтів і не характерні для інших природних явищ;

б) у своїй сукупності складають явище ґрунтоутворення;

в) визначають утворення у профілі специфічних ґрунтових горизонтів;

г) визначають будову профілю грунтів, тобто склад і співвідношення системи генетичних ґрунтових горизонтів;

д) мають місце у декількох типах ґрунтів у різних сполученнях.

Сьогодні, за Б. Г. Розановим, виділяють сім груп елементарних ґрунтових процесів: біогенно-акумулятивні (підстилкоутворення, -горотворення, гумусо-утворення); гідрогенно-акумулятивні (засолення, загіпсовування, карбонатизація, інші); метаморфічні (сіалітизація, монтморилонізація. фералітизація, озалізнення, оглеєння); елювіальні (вилуговування, опідзолення, осолодіння); ілювіально-акумулятивні (глинисто-ілювіальні процеси, гумусово-ілювіальні, залізисто-ілю-іальі, карбонатно-ілювіальні процеси); деструктивні (ерозія водна, ерозія вітрова -дефляція).

Елементарні грунтові процеси, які об'єднуються в єдиний зональний процес, дають у різних фізико-географічних зонах відповідні поєднання - типи ґрунтоутворення.

Кожний тип ґрунтоутворення обумовлює формування певної гами однотипних ґрунтів, а часткові ЕГП беруть участь в утворенні всіх типів ґрунтів, у чому і полягає суть єдиного ґрунтоутворювального процесу.

Велика кількість ґрунтів у природі - результат довготривалого природного розвитку основних ґрунтоутворювальних процесів (типів ґрунтоутворення) і насамперед підзолистого, чорноземного (гумусно-акумулятивного), болотного (гідроморфного), солонцевого (галогеного, латеритного (ферралітного).

Підзолистий процес ґрунтоутворення розвивається під дією лісової (пере­дусім хвойно!) рослинності в умовах вологого клімату, особливо енергійно на безкарбонатних материнських породах. Суть цього процесу полягає в інтенсив­ному розпаді (гідролізі) мінеральної частини породи або ґрунтової маси переважно під впливом органічних кислот (типу фульвокислот і в не менш інтенсивному виносі утворення рухомих продуктів із верхніх горизонтів у нижні або за межі ґрунтового профілю (при промивному типі водного режиму).

Рухомі продукти ґрунтоутворення, вивітрювання і компоненти біологічного кругообігу (насамперед рухомий гумус, кремнекислота, гідроксиди заліза, алюмінію) частково закріплюються в грунті, накопчуючись на різних глибинах і утворюючи нові колоїдно-дисперсні мінерали, і формують ґрунтовий профіль.

Підзолистий процес зумовлює утворення ґрунтів підзолистого ряду (типу), що характеризуються збідненістю верхніх горизонтів колоїами і накопиченням у них аморфного кремнезему (елювіальні горизонти), ненасиченіспо колоїдного комп­лексу основами, зокрема Са²⁺, кислою реакцією ґрунтового розчину, незадовіль­ними фізяко-механічними властивостями, підвищеною щільністю (на певних глибинах) ілювіальних горизонтів, збагачених мулистими часточками, гідрокси-

Періодичне перезволоження грушової товщі і оглеєння сприяють інтенсивності підзолистого процесу.

Представниками ґрунтів цього типу ґрунтоутворення є підзолисті і дерново-підзолисті ґрунти, які складають основний фон у ґрунтовому покриві лісової

зони.

Чорноземний, або дерновий (гумусово-акумулятивний), процес грунто-

творення відбувається під впливом багаторічної, трав'янистої рослинності в умовах помірного вологого клімату, особливо інтенсивно на рихлих карбонатних породах (лесах). Суть цього процесу полягає у збагаченні материнської геологічної породи або ґрунтової товщі (особливо верхньої частини) специфічною органіч­ною речовиою-гумусом.

Помірне зволоження при непромивному типі водного режиму, яке характе­ризується чергуванням низхідних і висхідних потоків ґрунтової вологи, призво­дить до рівномірного прокращування товщі гумусними сполуками і вимиванням легкорозчинних солей і карбонатів кальцію. Останній вимивається з верхньої частини профілю; перехідні до материнської породи горизонти, як правило, збагачені карбонатом кальцію (СаСОз); насиченість колоїдного комплексу Са²⁺ і закріплення ґрунтових колоїдів (глини і гумусу) сприяє утворенню агрономічно цінної водостійкої зернисто-грудкуватої структури. Розпаду мінеральної частини не відбувається.

Таким чином, гумусово-акумулятивний (дерновий) процес призодить до фор­мування різних чорноземних ґрунтів, що характериуються високою гумусністю, насиченістю колоїдного комплексу кальцієм, нейтральною або близькою до нейтральної реакцією грунового розчину, сприятливими фізико-механічними властивостями. Профіль цих грунтів є поступовим переходом від власне гумусового горизонту до негумусованої материнської породи. Перерозподілу колоїдів по профілю не відбувається. Представники фунтів цього типу ґрунтоутворення — чорноземи типові потужні - значно поширені в лісостеповій зоні і чорноземи звичайні, що формується у степовій зоні

Солонцевий (галогенний) процес ґрунтоутворення розвивається під впли­вом легкорозчинних солей, переважно хлоридів, сульфатів і карбонатів натрію, відбувається в різних природних зонах.

Класичну схему формування фунтів солонцевого комплексу запропонував К. К. Гедройц. Вона передбачає закономірну поступову зміну таких стадій: спочаткувиникає солончаковість, потім, під час промивання солей, - солонцюватість, при подальшому промиванні - осолодінні (солончак - солонець - солодь). Але таке чергування не є обов'язковою умовою розвитку грунтів галогенного (солонцевого) ряду.

Солончаковість (засолення) — це накопичення в грунті легкоозчинних солей (більше ОД % маси сухого грунту), особливо натрієих, джерелом яких є насамперед мінералізовані фунтові води і засолені материнські породи. Від незасолених солончакові грунти відрізаються підвищеною концентрацією солей ґрунтового розчину і навіть виділенням їх у вигляді прожилків, кристалів, кірок та інше. Засолення пригнічує ріст і розвиток рослин, профіль солончакового грунту збеігає в основному будову первинного (утвореного до засолення) грунту. Солонцюватість (осолонцювання) полягає в корінній зміні структурного стану всієї ґрунтової товщі у зв'язку з диспергацією ґрунтових колоїдів (гумусу і глини) під дією обмінно-поглинутого натрію і при зниженні концентрації легкорозчинних солей у фунтовому розчині (розсолення). Диспергацїя гумусу і глинистих частинок веде до розпаду структурних агрегатів. Осолонцьована фун­това маса може стати повністю безструктурною: поглинаючи значну кількість води і набухаючи, вона робиться в'язкою, при висиханні сильно розтріскується, утворюючи великі щільні шматки.

Солонці і солонцеві фунта характеризуються незадовільними фізико-меха-кітаими властивостями, наявністю катіонів №* в колоїдному комплексі (більше 5 % ємності поглинання), лужною реакцією фунтового розчину. Профіль солонцевих фунтів чітко поділений на горизонти колоїдного елювію та ілювію. В нижній частині профілю часто містяться солі.

Осолодіння - це процес інтенсивного розпаду (гідролізу) фунтової маси при заміні обмінно-поглинутого натрію (Иа*) в колоїдному комплексі іоном водню (Н*) і вилуговуванням продуктів розпаду. Розвивається при застої води на поверхні фунту, особливо інтенсивно в різних замкнутих понижених (западинах, породах), де анаеробні умови і оглеєння прискорюють процеси розпаду. Дже­релом іонів водню служить вода, що дисоціює, хоч і слабо, на Н₃О⁺ і ОН~. Солоді і осолоділі фунти мають оглеєний профіль з добре розвиненим гумусово-елю­віальним і елювіальним горизонтами. Поряд з катіонами Са²⁺ і М§²⁺ у колоїдному комплексі фунтів містяться іони Иа⁺ і ІҐ. Реакція фунтового розчину у верхній

Грунти галогенного (солонцевого) ряду трапляються в різних зонах, але найбільш поширені в південному степу, в зонах напівпустель.

Болотний (гідроморфннй) процес ґрунтоутворення розвивається під впливом болотної (переважно мохової і осокової) рослинності в умовах постійного над­мірного зволоження, що викликає оглеєння і накопичення слоборозкладених органічних залишків у вигляді торфу. Перешкоджаючи проникненню в грунт вільного кисню повітря, перезволоженім фунтової товщі сприяє розвитку анае­робних бактерій, які використовують органічну речовину як енергетичний мате-

Цей процес розкислення (відновлення) грунтів називається оглееням. а утворена збагачена закисними сполуками маса є глеєм, який має оливкове, сизувате або синювате забарвлення завдяки вмісту закисого заліза і фосфор­нокислого закису заліза.

Анаеробні умови також сприяють накопиченню і консервації оргаічної речовини, що обумовлює наявність у фунті значних запасів основних поживних речовин - азоту і фосфору. До типових предтавників грунтів, які сформувались у результаті болотного процесу фунтоутворення, належать торф'яники, болотні і торфово-болотні фунти, характерні для тайгово-лісової зони долин рїчок, знижених перезволожених місць.

Латеритний процес фунтоутворення розвивається в умовах тепого і достатньо вологого клімату (тропіки, субтропіки), де інтенсивні процеси вивітрю­вання материнських геологічних порід і фунтотворення приводять, з одного боку, до вилуговування (вимивання) кремнезему, з іншого, - до вивільнення і нако­пичення півтора оксидів заліза і алюмінію, а також формування глинистих мінералів типу каолініту.

Під дією латеритного процесу фунтоутворення утворюються різні фунти, переважно алітного, фералітного, феритного складу, від червоноземів і жовтоземів до типових фералітних фунтів вологих тропіків.

Описані фунтоутворювальні процеси, їх поєднання і прояв у різних умовах визначають велику різноманітність ґрунтів у природі.

Контрольні питання

1. Назвіть основні типи фунтоутворення.

2. У чому суть підзолистого процесу фунтоутворення?

3. Чорноземний процес фунтоутворення.

4. Охарактеризуйте особливості солонцевого процесу фунтоутворення. 5.3 чим пов'язане осолодіння фунтів?

6. Суть болотного процесу фунтоутворення.

7. Особливості латеритного процесу.