Медієвістичні джерела

• Класифікація медієвістичних джерел та сучасні принципи

Їх опрацювання • Джерела доби раннього Середньовіччя ® Джерела XI—XV ст.

Класифікація медієвістичних джерел та сучасні принципи їх опрацювання

Єдиної класифікації середньовічних джерел досі не вироблено. Все ж медієвісти найчастіше виділяють п'ять типів джерел, які по-різному фіксують історичну інфор­мацію.

/ Природно-географічні джерела. Це дані про геогра­фічне розташування, ландшафт, клімат, ґрунти, фло­ру і фауну та інші компоненти довкілля, що впли­вали на розселення і господарську діяльність людей, та, своєю чергою, зазнавали змін у процесі ос­воєння людиною природи.

/ Етнографічні джерела. Це рудименти давніх уявлень, технологій, звичаїв, стереотипів мислення, традицій­ні типи житла і транспорту, одяг, їжа, а також фоль­клор та мовні архаїзми.

/ Речові джерела. До них відносять збережені чи до­буті лопатою археолога залишки стародавньої ма­теріальної культури.

/ Художньо-зображувальні джерела. Це пам'ятки архі­тектури, скульптури, живопису, прикладного мисте­цтва (вітражі, гобелени тощо), що розповідають про епоху в художніх образах. Так, чудові мініатюри ру­кописних книг є чи не єдиним джерелом інформації про матеріальний побут середньовічного люду.

/ Писемні джерела. Це тексти, написані будь-якими знаками письма (літерами, цифрами, нотами тощо).

Медієвістичні джерела

Середньовічні європейці успадкували від стародавніх греків і римлян звичку писати будь-що і будь-де: на стінах і підмурках будинків і храмів, на церковних дверях, на міських воротах, на щитах, гербах, медалях, посуді... За­лишених ними різноманітних за змістом (здебільшого латиномовних) написів збереглося багато. Вони є цінним джерелом історичної інформації. Більшість таких напи­сів датуються XI—XII ст. Вважається, що сумарна кіль­кість середньовічних латиномовних текстів сягає близько мільйона.

У ранньосередньовічній Європі основним матеріалом для письма все ж слугував папірус (до XI ст. його вико­ристовувала для потреб діловодства навіть папська курія). Писали на лицевій, ретельно відполірованій стороні папіруса (гес(о), зворотну ж сторону (уєгзо) не полірували. Починаючи з VIII ст. в Європі на зміну папірусу прийшов якісніший і довговічніший матеріал — пергамен (грубий пергамен виготовляли зі шкур баранів, козлів, телят, волів, часом оленів та свиней, а тонкий і прозорий — зі шкурок недоношених козенят, телят і ягнят). Особливо цінувався білосніжний італійський пергамен. Із нього ро­били майже квадратні чи прямокутні аркуші (/оііо), які потім зброшуровували в зошит. Кілька зошитів складали рукописну книгу, її називали кодексом чи манускриптом. Пергамена (його на перших порах виготовляли монахи, а з появою міст — цехові майстри) потребували багато, його постійно бракувало. До того ж він був дуже дорогим. То­му старий напис (на світанку Середньовіччя — переважно язичницький античний, а у VIII—IX ст. — християнський) на ньому іноді змивали чи зішкрябували, а на його місце наносили новий і потрібніший. Очищений для повторно­го використання пергамен називали палімпсестом (з грецької — "знову стираю"). Нині відомо майже півтори сотні палімпсестів. Сучасна технологія дає змогу рестав-ровувати знищений напис.

У XIII ст. в Європі почалося паперове виробництво. З кінця XIII ст. на папері ставили розпізнавальний водяний знак — філігрань. Філіграні нерідко дають можливість уче­ним точніше датувати текст. Спершу виникали сумніви щодо довговічності паперу, тому його використовували

22

23

ЛЕКЦІЯ 2

Медквістичні джерела

для переписування наукових праць і лекцій, церковні ж тексти традиційно записували на дорогому пергамені. Проте в XIV—XV ст. папір дедалі ширше використовува­ли в діловодстві й, урешті-решт, він витіснив пергамен.

Писали у середньовічній Європі переважно чорнилом, яке виробляли з капустяного соку, купоросу та чорниль­них горішків (до цієї суміші додавали вино чи пиво). Су­часна технологія дає можливість визначати хімічний склад чорнила і в такий спосіб з'ясовувати, оригіналом чи пізні­шою підробкою є текст.

Зрозуміти епоху можна лише за комплексного вико­ристання усіх типів джерел, однак у медієвістиці вони відіграють неоднакову роль. Зокрема, раннє Середньовіч­чя найкраще представлене речовими пам'ятками, фольк­лорні ж та етнографічні джерела більше стосуються доби XIV—XV ст. Проте основними для медієвістики були й залишаються писемні джерела, кількість та інформатив­ність яких зростала впродовж Середніх віків залежно від поширення грамотності та поліпшення умов зберігання рукописів.

Середньовічні писемні джерела найчастіше поділяють на три класи:

/ Наративні (оповідні). Просте переказування чи циту­вання їх, без відповідного аналізу, сучасні історики не вважають науковим. / Документальні. Фіксують специфічною (актовою) мо­вою соціально-економічні, суспільно-правові та політичні сторони життя. / Законодавчі. Відрізняються від документальних тим, що фіксують не тільки і не стільки правову практи­ку, скільки спроби законодавців змінити цю прак­тику, упорядкувати суспільні відносини. Самостійним історичним джерелом є художня літера­тура, яка відображає дійсність у художніх образах.

Зазначені класи писемних джерел поділяють на кілька видів. Зокрема, серед наративних джерел виокремлюють історичні оповіді (здебільшого про політичні події), агіо­графічні твори (розповіді про життя та духовні подвиги святих), епістолярії (листи), церковні проповіді та напучу­вання, наукові праці та художню літературу (романи,

повісті, героїчний епос, бестіарії (твори, в яких алегорич­но описуються звірі), поезія). Своєю чергою, окремі види писемних джерел мають безліч різновидностей. Так, серед історичних творів Середньовіччя розрізняють аннали, хроніки, біографії, генеалогії і так звані історії (монографії, присвячені якійсь події чи добі). Хроніки бувають все­світні й місцеві, церковні та світські, прозаїчні й віршові, сеньйоріальні та міські тощо.

Така класифікація джерел є умовною і складена лише для зручності їх використання. До того чи іншого розря­ду джерело відносять за специфікою наявної в ньому інформації щодо досліджуваної проблеми.

Джерельна база середньовічної історії має свої особли­вості. Річ у тім, що грамотність упродовж доби Середньо­віччя була привілеєм досить вузького кола людей, інфор­мація тоді передавалася здебільшого в усній формі. Пи­семних джерел збереглося загалом мало (чим далі у гли­бину Середніх віків, тим менше) — "вони схожі на про­мінь світла, який раптово з'являється здалеку і знову гас­не" (Ж. Дюбі). Це пояснюється передусім мовною ситу­ацією, адже, за винятком Візантії (більша частина її насе­лення писала грецькою мовою), мусульманської Іспанії (в ній використовувалася арабська мова) та ряду слов'янсь­ких країн (Русь, Болгарія, Сербія), у середньовічній Європі неподільно панувала латина. Лексикон латиномов-них текстів не встигав за змінами, що відбувалися в житті. До того ж значення латинських термінів поступово зміню­валося в різних регіонах. Незбіг між живими розмовними мовами та писемною латиною, незрозумілою для основної маси населення, був настільки очевидним, що це значною мірою вплинуло на стиль, термінологію та характер вико­ристання писемних джерел. Лише в XIV—XV ст. у Захід­ній Європі з'явилися тексти, складені народними мовами. Проте латина й надалі залишилася в ужитку, передусім у дипломатичних, церковно-релігійних та наукових працях. До того ж у ряді країн латина співіснувала не з однією, а з двома народними мовами — місцевою та іноземною (французька мова в Англії XII—XIV ст., німецька — в Угорщині, Чехії та Прибалтиці XIV—XVI ст.). Розбіжності

24

25

ЛЕКЦІЯ 2

Медієвістичні джерела

між розмовною мовою і письмом існували також у Візантії.

Писиї-скриби (від цього латинського слова, до речі, по­ходить наше "шкрябати", тобто писати) — "інтелектуали за фахом і педанти за вдачею" (Ж. Дюбі) — писали пиш­номовно, щедро запозичуючи слова та фразеологізми в античних авторів. Тому терміни часто-густо вживалися в довільному значенні, що утруднює, а нерідко й зовсім унеможливлює проникнення у глибинний зміст тексту. До того ж писці здебільшого були монахами, тому свідомо чи несвідомо перекручували історію, адже мусили висвітлю­вати її так, як того хотіло церковне начальство.

Наявні писемні джерела містять далеко не всю інфор­мацію, потрібну сучасному дослідникові. Одні сторони суспільного життя їхні автори замовчували з ідеологічних міркувань, інші не вважали вартими уваги. Так, у джере­лах майже не відображені врожайність сільськогоспо­дарських культур, технологія виробництва, майнове роз­шарування населення, повсякденне життя, сімейні тра­диції, ментальність простого люду тощо.

Цінну, часто-густо незамінну історичну інформацію містять речові та інші неписемні джерела, що їх вивчають так звані "допоміжні історичні дисципліни", яких нині налічується понад 80: історичне ландшафтознавство, архе­ологія, етнографія, ономастика (вивчає власні імена та гео­графічні назви), мистецтвознавство, нумізматика тощо. Багато про що розповідають дослідникові середньовічна генеалогія, геральдика, хронологія, історична метрологія (вивчає системи мір у їхньому історичному розвиткові), титулатура, географія, церковна топіка (типові, часто вживані образи і висловлювання) і догматика. Використо­вуючи ці та інші джерела, вчені розглядають їх в історич­ному контексті з розвитком рукописної традиції, долею архівних та бібліотечних фондів. Цим опікуються такі спеціальні дисципліни, як кодикологія (наука про середньо­вічну рукописну книгу), палеографія (вивчає стародавнє письмо), археографія (виявлення, наукова обробка й опу­блікування стародавніх текстів), дипломатика (з'ясовує, справжній чи підроблений той чи інший документ, до

якого типу він належить тощо), сфрагістика (наука про печатки) та ін.

Методика використання писемних джерел за останні десятиліття суттєво змінилася, стала досконалішою. Рані­ше дослідники працювали над зовнішньою і внутрішньою критикою джерела, тобто окремо аналізували рукописні традиції, мовні особливості, будову тексту, а окремо — його зміст. Нині ж — це започаткували медієвісти "шко­ли Анналів" — джерелознавство базується на комплекс­ному, всебічному вивченні писемної пам'ятки. Тому ево­люції формуляра документа можуть додатково розповісти уважному і спостережливому історикові про соціально-економічний розвиток суспільства, аналіз же тексту часом допомагає його датувати, з'ясувати, наскільки правдивою є наявна у ньому інформація. Іншими словами, зовнішня критика виконує також завдання внутрішньої критики, а внутрішня — зовнішньої.

Марк Блок, один із фундаторів "школи Анналів", так описує багаті інформаційні можливості навіть найпрос­тішого джерела, якщо його досліджувати комплексно:

"Переді мною надмогильний римський напис: єдиний і цілісний за змістом текст. Але яке розмаїття свідчень приховує він, чекаючи на дотик чарівної палички вченого!

Нас цікавить мова? Лексика і синтаксис повідають про стан латини, якою у той час і в певному місці намагалися писати. В цій не зовсім правильній і строгій мові ми вия­вимо деякі особливості розмовної мови. А можливо, нас більше цікавлять вірування? Перед нами яскраве вира­ження надій на потойбічне життя. Політична система? Ми з величезною радістю прочитаємо ім'я імператора, дату його правління. Економіка? Можливо, епітафія відкриє нам ще не відоме ремесло. І так далі".

Щоб переконатися у правильності цих слів Марка Блока, достатньо ознайомитися зі змістовною працею Філіппа Ар'єса "Людина перед лицем смерті", в якій ши­роко використано епітафії — джерела, на перший погляд, непридатні для серйозної наукової розвідки.

Випробуваним методом аналізу джерел є зіставлення інформації різних видів та класів джерел, які не просто доповнюють, а коригують одне одного. При цьому сум-

26

27

ЛЕКЦІЯ 2

Медквістичнї джерела

лінний історик не гребує жодним джерелом (за умови, що встановлена його автентичність), навіть якщо це звичай­на епітафія, літературний твір, фольклорна пам'ятка і т. ін., не вип'ячує одні джерела й не замовчує інші та не підтасовує факти. І, звичайно, він не сприймає буквально саркастичний "закон Мерфі": "Якщо факти не підтверд­жують теорію, їх потрібно спекатися".

Широко впроваджуються нині у медієвістику матема­тичні (кількісні) методи аналізу джерел, проте застосову­вати їх доводиться обережно, бо вони часом лише відда­ляють історика від істини або ж узагалі приводять до абсурдних висновків.