Міграційні рухи та їхній вплив на демографічну ситуацію

На всі сфери розвитку середньовічної Західної Європи значною мірою впливала демографічна ситуація, тобто народжуваність і смертність, міграційні рухи, розселення людей, загальна структура населення (соціальна, профе­сійна, етнічна, статева, вікова), склад сім'ї. Вона визнача­лася як природно-біологічними, так і суспільними чинни­ками й загалом була складною: населення то зростало, то, навпаки, скорочувалося, причому в різні періоди і в різних регіонах з неоднаковою інтенсивністю.

Демографічну ситуацію визначали передусім міграцій­ні рухи, які формували етнічну карту Західної Європи, її господарсько-культурне облаштування. Привертає увагу той факт, що середньовічні міграції суттєво відрізнялися

88

їй і міграційних рухів в інші епохи. Не були вони однако-иими й у хронологічних рамках Середньовіччя.

Європейське Середньовіччя знало три потужні мираційні хвилі: Велике переселення народів (IV—VI ст.), п якому найактивнішу участь брали германські, тюркські, Іпов'янські та алано-сарматські племена, проникнення в ■Вропу вікінгів, сарацинів (арабів), слов'ян, угрів (VIII— \ сі.), а також татаро-монгольське нашестя (XIII ст.).

Велике переселення народів, яке здалося середньо-нічним монахам-хроністам ледь не вселенською катастро­фою, започаткували ще у II—IV ст. германські племена, батьківщиною яких були Південна Скандинавія та пів­острів Ютландія. Просуваючись на південь, вони зіткнули­ся з кельтами, причому в одних випадках це призвело до збройних сутичок, а в інших — до етно-культурного взає­мовпливу. Цей перший ("германський") етап Великого пере­селення народів охопив Європу, Азію та Північну Африку.

Германським племенам не вдалося етнічно консоліду-натися на території Римської імперії, вони розчинилися в романському середовищі. Кінцевим наслідком етнічних процесів, викликаних міграцією германців, стала "перемо­га латинської мови й латино-іберійського етносу в одних районах і германо-кельтського — в інших" (Я П. Буданова).

Історики зазначають, що германці на території Римсь­кої імперії не відчували комплексу меншовартості. Вони ииводили свій родовід від божественних предків чи старо­давніх героїв: "Бургунди називали своїми прабатьками римлян, франки — троянців, сакси — македонців, а готи — і римлян, і троянців, і македонців..." (В. П. Буданова). І хоча ці мігранти ставилися до корінного населення зага­лом толерантно, усе ж їх непрошении прихід сприймався вороже, адже, він неминуче супроводжувався руйнування­ми, які змушували місцеву людність шукати новий приту­лок. Середньовічний монах, свідок захоплення франками провінції Овернь, повідомляв, що завойовники пощадили хіба що тільки землю, та й то лише тому, що не змогли прихопити її з собою. Франки гнали в полон багатьох лю­дей, не зважаючи на вік і стать, причому дітей, юнаків та жінок принагідно продавали. Неважко уявити собі демог­рафічні наслідки їхнього візиту.

89

ЛЕКЦІЯ 5

Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси

Д ругим ("гунським"), кульмінаційним, етапом Вели­кого переселення народів (тривав упродовж IV—V ст.) стало моторошне нашестя гунів зі сходу (з Монголії чи ' Маньчжурії). У ньому брали участь іраномовні алано-сар-матські та тюркські племена. їхнє масове переселення на європейський Захід, яке стало доленосним переважно для Східної Європи, а на етногенетичні процеси в Західній Європі мало лише непрямий вплив, зігнало з насиджених місць слов'ян. їхня міграція зі сходу та північного сходу особливо посилилася у V ст. й мала наслідком зіткнення із Візантійською імперією та освоєння ними в VI—VII ст. Балканського півострова. Слов'яни зайняли територію від Балтики до північних схилів Карпатських гір, передусім — ^; басейн Вісли. На заході вони межували з германцями і кельтами, на сході — з балтами і фінно-уграми, на півдні і південному сході — з іраномовними сарматами. У VI— VII ст. слов'яни злилися з фракійцями, іллірійцями та кельтами, "розчинили у своєму середовищі тюркомовних булгар, вступили в контакти з епіротами, греками й запо­чаткували південнослов'янський етнос" (В. П. Буданова). Масовими міграціями слов'янських племен, що супровод­жувалися пограбунками та розбоєм і становили грізну не­безпеку для Візантії, розпочався й завершився третій ("слов'янський") етап Великого переселення народів. "У слов'янській "присутності" на Балканах і в Центральній Європі "загрузли" нові міграції зі сходу тюркського по­ходження — протоболгари й авари" (В. П. Буданова).

Історики по-різному трактують феномен Великого переселення народів. На думку одних, це було суто євро­пейське явище, лише з незначним домішком азіатчини. Інші ж вважають Велике переселення народів складовою частиною ширших, світових, етнокультурних процесів. Мовляв, воно спровокувало ці пронеси, але, своєю чер­гою, й саме було ними викликане.

Кінець VI — початок VII ст. стали для Західної Євро­пи періодом відносного затишшя, вона в той час не зазна­ла жодної серйозної навали ззовні. Східну ж Європу, нав­паки, буквально затопив слов'янський приплив, що стало прелюдією до другої хвилі міграційного руху на Заході.

З боку Середземномор'я на Західну Європу нападали завойовники Єгипту, римської Африки та Іспанії - сара-

90

мінім (так тодішні європейці називали арабів, берберів і м.пірів). Спершу вони загрожували континентові з боку її іншії, але потім, коли Каролінги відтіснили їх на південь шд Піренеїв, захопили візантійську Сіцілію й розпочали і Юї вторгнення вже через Південну Італію. Якщо у VIII ст. вони нападали на Захід з метою його політично-мі підкорення та релігійного навернення, то в IX—X ст. полишили саму думку про завоювання Галлії й нападали невеликими розрізненими загонами задля пограбунку. В північній Африці та в Іспанії сарацини утворили товари-іі на морських піратів і вдалися до розбою у Тірренському морі. Пірати захопили Корсіку та Сардінію й шарпали исреги Південної Італії. Звідти їх витіснили візантійці, а йодом і нормани, які заволоділи Сіцілією. Тоді одна із са­рацинських банд заснувала близько 890 р. у Мавритансь­ких горах свою базу (Фраксінет), звідки здійснювала на­біги на мешканців Альп. Однак у 70-х роках X ст. німці прогнали сарацинів і звідти. Піратам довелося обмежити свої апетити розбоєм у Тірренському морі та на його бе­регах. Вони полювали на людей, яких продавали в раб­ство, спустошували прибережні райони (особливо на Кор­сіці й Сардінії).

Мусульманські вторгнення в Європу, справжні масш­таби яких "залишаються однією з великих таємниць істо­рії раннього Середньовіччя" (Л. Мюссе), на відміну від тих, що їх чинили вікінги, не відкрили нові напрями між­народної торгівлі, навіть більше, стали на заваді традицій­ним торговельним маршрутам. Вони призвели до зростан­ня взаємної відчуженості християнського і мусульмансь­кого світів (головно на релігійній основі), сіяли недовіру й ворожість між ними.

Упродовж 899—955 рр. щонайменше 33 спустошливі напади на Західну Європу вчинили родичі гунів і аварів — угри (мадяри). Своїми блискавичними жорстокими набігами вони сіяли жах на континенті, "залишили після себе майже обезлюднені й тому необроблені землі" (Л. Мюссе). Оминули увагою вони лише Іспанію та при-атлантичні регіони, оскільки після старань вікінгів там уже нічого було грабувати. Вважається, що нашестя угрів обірвали життя кожному десятому аристократові в Захід-

91

Л ЕКЦІЯ 5

Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси

н ій Європі (саме цим пояснюють історики швидку зміну тамтешнього панівного класу в IX—XI ст.). Визволив Захід від цього кошмару імператор Оттон І, який завдав уграм у 955 р. нищівної поразки під Лехфельдом.

Моторошні рейди угрів не принесли Європі нічого втішного. Щоправда, вони опосередковано посприяли зближенню з латинським Заходом окремих слов'янських народів (передусім хорватів і чехів), однак натомість заг­нали в домовину слов'янську державу Велика Моравія.

Не менш дошкульними були для Західної Європи нес­подівані напади скандинавів (норвежців, датчан, шведів). Учасників цих нападів західноєвропейці називали вікінга­ми, на Русі — варягами (спершу варягами нарекли тор­говців, а потім — воїнів — шукачів пригод). Що спричи­нило ці напади, точно невідомо. Найімовірніше — аграр­на перенаселеність північноєвропейських територій, нев­доволення тамтешнього люду посиленням королівської влади та природна схильність до пограбунку й пригод. У Норвегії та Швеції королівська влада не брала прямої участі в організації раптових воєнних експедицій, лише використовувала їх як засіб спекатися заколотників, спря­мувати енергію аристократів у зовнішнє, безпечніше, рус­ло. Датські королі, навпаки, часто самі брали участь у морських походах — ганялися за багатством, славою, при­годами, завоюваннями. Іноді ці походи мали на меті пошук нових ринків. "Це розмаїття [цілей і завдань] ут­руднює будь-яке узагальнення, зводить нанівець будь-яку класифікацію, робить ілюзорними пошуки універсальних причин, спроможних пояснити всі аспекти цього [міграційного] руху" (Л. Мюссе).

Об'єктом воєнної експансії вікінги обрали різні тери­торії: шведи — балтійський напрям, угору німецькими та руськими ріками (аж до Візантії), норвежці — Шотландію, Ірландію, Ісландію, датчани орудували між англосаксон­ською Англією і континентом (Фрізія, Франція, Іспанія, Західне Середземномор'я).

Вікінги пересувалися на своїх легких, швидкохідних, надійних суднах, що плавали під парусом і на веслах і, завдяки своєму незначному осадку, могли запливати ріка­ми далеко углиб континенту. Заглибившись на чужу тери-

92

Юрію, вікінги витягували судна на берег і далі просували-пі спішеними чи на конях.

Під час морських походів вікінги здійснили чимало важливих географічних відкриттів. Зокрема, в 981 р. нор­вежці випадково натрапили на Гренландію ("Зелену зем­лю"), близько 1000 р. досягли землі, яку вони назвали Ніиландом ("Країною вина"), тобто канадського узбереж­жя (про їхні відвідини Північної Америки йдеться лише в сагах, археологи цього не підтверджують).

Своїми нечуваними жорстокостями вікінги намагали­ся залякати населення Західної Європи, зламати його во­лю до збройного опору. І це їм значною мірою вдалося. Лише Англія зуміла ціною відступлення датчанам у 878 р. північно-східної частини острова (вона дістала назвуДен-ло — "Область датського права") уникнути смертельної небезпеки. На континенті вікінги змогли проникнути ли­ше у внутрішні області Німеччини, королівська влада якої зуміла дати їм відсіч.

Наприкінці X — на початку XI ст. з невідомих причин Захід знову накрила хвиля вікінгів — датчан. Цього разу вже дісталося й Англії. Датський король Кнут Великий за­початкував недовговічну Датську імперію, до складу якої увійшли, окрім Данії, Англії та Шотландії, більша части­на Норвегії і південь Швеції. Проте нормандських герцогів присутність датчан в Англії не влаштовувала. В 1066 р. гер­цог Вільгельм Завойовник очолив успішний похід нор­мандських і французьких рицарів проти англо-датської аристократії і проголосив себе англійським королем.

Західні моря вікінги полишили після 1100 р. Внаслідок зусиль Вільгельма Завойовника та англо-нормандських королів вони втратили контроль над Заходом і свій висо­кий престиж. Надалі вікінги зосередились на Балтиці, По­меранії, Естонії, Фінляндії та на внутрішній колонізації. їм залишилися тільки безлюдні Фарерські острови та Ісландія, крім того, вони деякий час контролювали Мен (до XIII ст.), Гренландію (до XV ст.), Шетландські та Орк-иейські острови (до XVIII ст.).

Мігрували також слов'янські племена, що їх візантій­ські автори називали "склавинами". Упродовж двох-трьох століть група племен з території Західної України та Біло-

93

ЛЕКЦІЯ 5

Людина і природа в Середні віки. Етноделіографічні процеси

русії досягла центральних областей Європи і "вступила в безпосередній контакт з німецькими і романськими наро­дами та візантійським світом" (Л. Мюссе).

Третьою міграційною хвилею була монголо-татарська навала XIII ст., яка суттєво відрізнялася від мусульмансь­ких набігів. "Християни і мусульмани вважали один одно­го смертельними ворогами й однаково ненавиділи євреїв. Але... всі вони визнавали Біблію священною книгою, мо­лилися одному богові, а [їхня] освічена еліта... обмінюва­лася здобутками гуманітарних і технічних знань" (Г. Кенігс-бергер). Монголо-татари не мали нічого спільного з хрис­тиянськими традиціями (були язичниками, а в XIV ст. частина їх прийняла буддизм, частина — іслам) і в Європі вважалися чужинцями. До походу в Європу вони мешкали між озером Байкал і Алтайськими горами. їх об'єднав на початку XIII ст. талановитий вождь Чінгісхан (бл. 1162— 1227), який, створивши численне, добре організоване й дисципліноване військо і відмінну службу розвідки, по­ширив свою владу на схід і на захід. Його сини й онуки успішно продовжили розпочаті завоювання.

Монголо-татари напали на Європу наприкінці 30-х — на початку 40-х років XIII ст. Вони спустошили землі руських князівств, Південну Польщу, значну частину Угорщини, знищили в Сілезії армію німецьких рицарів. Але необхідність обрати наступника Чінгісхана змусила їх раптово повернути на схід. Отож, Західну Європу врятував від кошмарів монголо-татарської навали лише його ве­личність випадок. Вона до пуття і злякатися не встигла. Папа і монархи сподівалися, що вони зуміють навернути ці кочові орди в християнство.

Монголо-татари "нічого не дали людству й повсюдно залишали про себе недобру пам'ять" (Г. Кенігсбергер). Але вони спровокували міграцію інших народів, які, своєю чергою, розгромили колишні стародавні цивілізації.

Примітним явищем у житті середньовічного Заходу бу­ла також внутрішня міграція XI—XV ст. У багатьох ре­гіонах континенту демографічне зростання і низька вро­жайність спричинили аграрну перенаселеність. Розчищен­ня під ріллю лісових масивів, чагарників, пустищ, осу­шення боліт і торфовищ, відвоювання у моря орних

94

іемель і угідь мало зараджували справі. Тому багато людей переселялося з сільської місцевості в міста, з густонаселе-мих районів у малозаселені. Так, англо-нормандці осідали и Шотландії та Ірландії, французи за Піренеями допома-■ли іспанцям освоювати території, відвойовані в арабів, німецькі "рудокопи" добували мідь і залізо в центральній Швеції. Найбільше ж німців переселилося в Пруссію, Польщу, Угорщину, де відчувалася нестача робочих рук. Іноді німці прибували у східноєвропейські країни на зап­рошення місцевих князів, проте частіше — непрошеними гостями. Вони витісняли й вигублювали господарів, пере­дусім слов'ян.

Історики вважають, що міграціями були також екс­пансія засновника Священної Римської імперії Оттона І за Ельбу та Заале (X ст.), іспанська Реконкіста — відвою­вання Іспанії в арабів (VIII — XV ст.), Хрестові походи (1096—1270), шведська експансія у Східну Балтику.

Нові дослідження міграційних процесів змусили істо­риків іншими очима подивитися на середньовічний світ. Колишнє уявлення про нього як епоху домосідів виявило­ся помилковим. Насправді тодішній люд був непосидю­щим, мусив мандрувати і робив це охоче*, хоча мандри за тодішніх умов дуже рідко були легким і безпечним занят­тям. "Королівські екіпажі**, посланці й чиновники, ко­мандири і солдати, рицарі, які прагнули пригод, селяни, які шукали нових земель, торговельні каравани, групи ремісників, каменярі, теслі, землекопи, дроворуби, сту­денти, монахи, клірики, які залишили свої церкви й монастирі, прості люди і розбійники, хворі на проказу, жебраки, так звані "декласовані елементи" — всі вони невпинно пересувалися в усіх напрямах із кінця в кінець

* Подорожі були одним із способів утечі від важкої, похмурої пов­сякденності.

** Приклад непосидючості демонстрували (через відсутність надійних засобів пересування) монархи, правління яких "було лише ду­же тривалою подорожжю по власних доменах, феодах васалів, сусідніх королівствах, а часом і країнах за межами християнського світу" (М. Пастуро). Підраховано, зокрема, що англійський король Річард Ле­вове Серце (1189—1199) із 117-ти місяців свого правління лише шість провів в Англії, решту ж — на Кіпрі, в Палестині, у в'язницях Австрії та Німеччини, у Франції.

95

ЛЕКЦІЯ 5

Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси

християнського світу" (М. Пастуро). Широкі можливості для такого способу життя відкривалися через відсутність чітко визначених внутрішніх кордонів, які не були істот­ною перешкодою для мандрівників. Пересування людей і товарів супроводжувалося також поширенням ідей.