Предмет доказування у кримінальній справі

Предмет доказування- це сукупність передбачених кримінально- процесуальним законом обставин, які потрібно встановити по кожній кримінальній справі та які мають правове значення для її правильного вирішення.

У предметі доказування виділяють: кримінально-правовий, цивільно- правовий, кримінологічний та кримінально-процесуальний елементи.

Кримінально-правовий елемент предмета доказуванняутворює сукупність обставин, регламентованих ст. 64 КПК України, а саме:

-     подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

-     винність обвинуваченого у вчиненні злочину та мотиви злочину;

-      обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також ті, які характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують і обтяжують покарання;

-       характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Зазначені обставини підлягають доказуванню в кожній кримінальній справі. Проте ці обставини конкретизуються законом щодо справ про злочини та суспільно небезпечні діяння неповнолітніх (статті 433, 448 КПК України), осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину або вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК України).

Крім цього, в межах предмета доказування повинна встановлюватися наявність або відсутність також:

-     обставин, які виключають злочинність і караність діяння;

-            обставин, що можуть потягнути звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Цивільно-правовий елемент предмета доказуваннявизначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом і можливою конфіскацією майна винного.

Кримінологічний елемент предмета доказуванняскладають причини й умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК України).

Кримінально-процесуальний елемент -це ті обставини, довести які необхідно для вирішення поточних питань провадження в кримінальних справах. Ці обставини визначено законом як підстави до прийняття кримінально-процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальній справі (підстави до застосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку; до приводу свідка чи обвинуваченого та ін.).

Межі та суб'єкти доказування

Межі доказування-це такий обсяг доказів, який є достатнім для встановлення всіх обставин, належних до предмета доказування, та правильного вирішення справи.

Межі доказування - це межі доказової процесуальної діяльності, що констатують:

-     повноту версій, котрі перевіряються;

-     „глибину" дослідження обставин, які підлягають встановленню;

-      обсяг доказів та їхніх джерел, обов'язкових для визнання наявності чи відсутності цих обставин;

-     достатність обґрунтування висновків у кримінальній справі.

Межі доказування є різними в кожній кримінальній справі. Однак вони обов'язково мають забезпечувати законність і обґрунтованість прийнятих у справі процесуальних рішень.

Характеристики меж доказування:

-   предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета та засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, обсяг доказів, необхідних для їх достовірного встановлення;

-           правильне визначення меж доказування залежить від предмета доказування, активності суб'єктів доказування, від якості та кількості доказів;

-        неправильне визначення меж доказування в справі може потягнути звуження чи безпідставне розширення процесу доказування. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, належні до предмета доказування, будуть недостатньо досліджені та їх не можна буде вважати встановленими. Безпідставне розширення меж доказування призводить до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто до збирання доказів, які не стосуються справи чи встановлюють обставини, що вже надійно доведені;

-     межі доказування під час досудового розслідування змінюються залежно від зміни обставин, які підлягають доказуванню на певний момент провадження в справі;

-     межі доказування на досудовому слідстві й у судовому засіданні можуть не збігатись унаслідок необхідності перевірки всіх можливих версій, неоднаковості визначення предмета доказування, відмінностей в оцінці, належності, допустимості та достовірності зібраних доказів.

Суб'єкти доказування-це суб'єкти, що беруть участь у формуванні системи (сукупності) доказів у кримінальній справі. Суб'єкти доказування поділяють на дві групи:

1)     державні органи та посадові особи, що зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати й використовувати докази: орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя - усі в межах своєї компетенції (ст. 4 КПК України);

2)    особи, які мають право брати участь у доказуванні певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані в результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть подавати докази, заявляти клопотання про витребування та приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки якогось доказу тощо.

Суб'єкти кримінально- процесуального доказування. Презумпція невинуватості та обов'язок доказування

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 17:26

Суб'єкти доказування — це суб'єкти, які беруть участь у форму­ванні системи (сукупності) доказів у кримінальній справі. Суб'єктів доказування поділяють на дві групи: 1) державні органи і посадові особи, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати та використовувати докази: орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя — всі в межах своєї компетенції (ст. 4 КПК); 2) особи, які мають право брати участь у доказуванні певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінте­ресовані у результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти фактичні дані, заявляти клопотання про витребування та приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

Реалізація державними органами та посадовими особами, які ве­дуть кримінальний процес, обов'язку доказування являє собою спрос­тування припущення про невинуватість особи, а тому теоретично та практично пов'язано зі змістом принципу презумпції невинуватості. Під презумпцією невинуватості розуміють вимогу, згідно з якою підо­зрюваний, обвинувачений або підсудний вважається невинуватим, доки його винуватість у вчиненні злочину не буде доведена у порядку, передбаченому законом, і встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Презумпція невинуватості отримала свій безпосередній вираз у Конституції України (ст. 62). Вона випливає також з конституційної вимоги забезпечення доведеності вини (п. 3 ст. 129) і ряду норм КПК, у тому числі ч. 2 ст. 327, яка зазначає, що обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і поста­новляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена. Отже, тільки повна доведе­ність обвинувачення є підставою для постановлення обвинувального вироку і призначення покарання. Коли ж винуватість підсудного не доведена, то має бути постановлений виправдувальний вирок, за яким особа визнається невинуватою. Презумпція невинуватості також має вираз і у вимозі ст. 22 КПК, відповідно до якої суб'єкти, які ведуть процес, зобов'язані всебічно, повно і об'єктивно дослідити справу, виявити як ті обставини, що ви­кривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обста­вини, що обтяжують та пом'якшують його відповідальність. Тому при розслідуванні та розгляді кримінальної справи треба вживати заходів для перевірки таких обставин, що вказують на можливу невинуватість обвинуваченого. Із презумпції невинуватості випливає і вимога, щоб у ході досудового розслідування і при попередньому розгляді справи суддею обвинувачення було обґрунтоване наявними у справі доказами. Так, слідчий вправі притягнути громадянина до відповідальності як обвинуваченого, а потім скласти обвинувальний висновок і направити справу через прокурора до суду тільки за наявності достатніх для цьо­го доказів (статті 131, 223 КПК). Презумпція невинуватості звернена до органів держави, які ведуть кримінальний процес. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, про­курор і суд зобов' язані в силу вимог закону виходити з припущення про невинуватість підозрюваного або обвинуваченого, поки на під­ставі зібраних доказів вони не дійдуть достовірного висновку про його винуватість і не сформулюють цей висновок у відповідному підсумко­вому процесуальному рішенні — обвинувальному висновку чи вироку. Докази, що становлять сукупність як підґрунтя для притягнення особи до кримінальної відповідальності, можуть одержуватися лише з до­триманням кримінально-процесуальної процедури, тобто обвинува­чення не може будуватися на недопустимих доказах (статті 5, 65 КПК). Недоведена винуватість обвинуваченого юридично прирівнюється до доведеної невинуватості. Всі сумніви щодо доведеності вини, якщо вичерпані можливості їх усунення, а також сумніви в тлумаченні за­кону вирішуються на користь підозрюваного, обвинуваченого, під­судного. Виходячи з конституційного положення про те, що «ніхто не зобов' язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину» (ст. 62), КПК встановлює, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка про­вадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доказування на об­винуваченого (підозрюваного, підсудного). Категорично забороняєть­ся домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (частини 2, 3 ст. 22 КПК).

Саме тому всі учасники кримінального процесу, які представляють сторону захисту (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їх законні представники, захисник, цивільний відповідач і його представник) не зобов'язані спростовувати обвинувачення. Вони мають право брати участь у доказуванні, заявляючи клопотання про провадження слідчих і судових дій, висловлюють своє ставлення до наявних у справі доказів тощо, але це не є їх обов'язком. Установлений КПК обов'язок захис­ника використовувати всі зазначені в законі засоби і способи захисту з метою виявлення обставин, що виправдовують обвинуваченого, по­м' якшують його відповідальність, та надавати йому необхідну юри­дичну допомогу (ст. 48 КПК) не означає, що він має доводити неви­нуватість через обов'язкове подання доказів. Захисник може обме­житися обґрунтованим твердженням, що обвинувач не встановив об­ставини предмета доказування (ст. 64 КПК). Активність або пасивність захисника в процесі доказування — питання тактики та його профе­сійної підготовки, хоча чинне законодавство і закріплює низку прав (ст. 48 КПК, ст. 6 Закону України «Про адвокатуру»), реалізуючи які захисник може брати активну участь у доказуванні.

Предмет доказування. Межі доказування. Достовірність, належність і допустимість доказів

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 17:23

Предмет доказування (статті 64, 23 КПК України) — це сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, які по­трібно встановити по кожній кримінальній справі і які мають правове значення для правильного вирішення справи по суті. При проваджен­ні досудового розслідування і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обви­нуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; 4) характер і роз­мір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; 5) причини та умови, які сприяли вчиненню злочину.

Перелік обставин (предмет доказування) є загальним, оскільки: по-перше, перераховані обставини підлягають доказуванню як на ста­дії досудового розслідування, так і на стадії судового розгляду; по­друге, названі обставини є основою не тільки обвинувального висновку, але й вироку, постанови (ухвали) про закриття справи; по-третє, ці обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі. За­гальний предмет доказування при розслідуванні та вирішенні кримі­нальної справи по суті конкретизується та доповнюється обставинами, які орган дізнання, слідчий та суд мають встановити відповідно до змісту диспозиції статті КК, за якою було порушено кримінальну спра­ву та/або притягнуто особу як обвинуваченого. Предмет доказування має специфічні особливості у провадженнях стосовно справ про зло­чини й суспільно небезпечні діяння неповнолітніх (статті 433, 448 КПК), осіб, які захворіли після вчинення злочину на душевну хворобу або вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК). Із предметом доказування тісно пов'язане поняття меж доказуван­ня по кримінальній справі. Предмет і межі доказування співвідносять­ся між собою як мета і засіб її досягнення. Межі доказування визна­чають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів та їх джерел, необхідних для цього. Під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує на­дійне, достовірне встановлення всіх обставин, які входять до предме­та доказування, та правильне вирішення справи. Отже, у кримінальній справі має бути встановлено необхідну та достатню сукупність доказів, інтегративною властивістю якої стане формування внутрішнього пере­конання суб'єкта, який веде кримінальний процес, про наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування. Неправильне визначення меж доказування у справі може потягну­ти за собою звуження чи безпідставне розширення самого процесу. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, які входять до предмета, будуть недостатньо досліджені через прога­лини в доказовому матеріалі або ж їх не можна буде визнати встанов­леними внаслідок недостатньої глибини їх дослідження, що не забез­печує надійності висновків. Безпідставне розширення меж доказуван­ня веде до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто збирання доказів, які не стосуються справи або встановлюють обста­вини, що вже надійно доведені. На кожній стадії кримінального процесу може відбуватися уточ­нення меж доказування. Це залежить, з одного боку, від можливості та обґрунтованої необхідності зміни слідчим і прокурором кваліфікації злочину під час розслідування або змісту висуненого обвинувачення в цілому, з другого — рухливість меж доказування пов'язана із зма­гальною конструкцією здійснення кримінального судочинства, яка на тій чи іншій стадії має більшу або меншу питому вагу. Тому, наприклад, за волевиявленням сторони обвинувачення та сторони захисту можуть бути змінені межі доказування у стадії судового розгляду відповідно до ст. 299 КПК щодо обсягу доказів, які будуть досліджуватися сто­совно тих обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким із сторін не оспорюються (скорочене судове слідство), але такого інсти­туту в стадії досудового розслідування кримінально-процесуальне за­конодавство не містить. Кожен доказ у кримінальному процесі має бути наділений власти­востями достовірності, належності та допустимості, із наявністю яких закон пов' язує можливість використання доказів для встановлення обставин, що входять до предмета доказування. Достовірність доказів (внутрішня властивість) означає, що їх зміст, тобто самі фактичні дані, мають бути не лише істинними, а й узгодженими з доказами всієї су­купності, яка сформована по кримінальній справі. Отже, достовірність доказів — це їх обґрунтована істинність. Належність доказів — це та­кож внутрішня їх властивість, через яку у суб'єкта доказування ви­никає можливість встановлювати наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування в справі, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Тобто належ­ність доказів — це така властивість, яка належить до їх змісту та ха­рактеризує наявність зв'язку між доказовою інформацією та обстави­нами, що підлягають доказуванню.

Допустимість доказів — це властивість, яка робить їх придатними для доказування в кримінальній справі. Вона визначається наявністю належних процесуальної форми, способу і порядку їх отримання та належного суб'єкта одержання доказової інформації. Отже, закон встановлює такі умови визнання доказів допустимими: 1) докази по­винні бути отримані належним суб'єктом, який правомочний прово­дити процесуальні дії, що спрямовані на збирання доказів; 2) докази мають бути сформовані з дотриманням законодавчих вимог щодо кон­кретної процесуальної форми (ч. 2 ст. 65 КПК); 3) докази повинні бути одержані належним процесуальним способом із дотриманням відпо­відної процедури (ст. 66 КПК); 4) при їх збиранні мають додержувати­ся гарантовані Конституцією та іншими законами України права лю­дини і громадянина. Слідчий, прокурор, суд можуть визнати доказ недопустимим як за власною ініціативою, так і за клопотанням сторін. Виключення доказів оформлюється відповідною постановою, а у ви­падку заявлення клопотання про це учасником процесу і наявності до того підстав — загальною постановою про задоволення клопотання і виключення доказів. Характер порушення процесуальної форми при збиранні доказів має істотне значення для визначення їх недопустимості. Суттєвим по­рушенням кримінально-процесуального закону, наслідком якого є офіційне визнання доказу недопустимим, є таке порушення, яке пере­шкоджало або могло перешкодити всебічному, повному та об'єктивному розслідуванню кримінальної справи; законному та обґрунтованому вирішенню її судом по суті; чи таке порушення, яке перешкоджало або могло перешкодити реалізації права особи на захист. Суттєві порушен­ня, що допущені при збиранні доказів, не можуть бути усунені шляхом проведення додаткових процесуальних дій. Тобто повноцінність до­казу при наявності суттєвих порушень закону при їх формуванні за будь-яких обставин відновленню не підлягає.

Оцінка доказів. Формулювання та обґрунтування висновків у процесуальних рішеннях по кримінальній справі

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 17:25

Оцінка доказів — це здійснювана в логічних формах розумова ді­яльність суб'єктів кримінального процесу, яка полягає в тому, що вони, керуючись законом, розглядають за своїм внутрішнім переконанням кожний доказ окремо та всю сукупність доказів, визначаючи їх належ­ність, допустимість і достовірність; висувають необхідні слідчі (судо­ві) версії, вирішують, чи підтверджуються вони, встановлюють, чи є підстави для прийняття процесуальних рішень і проведення слідчих (судових) дій; доходять висновку про доведеність або недоведеність окремих обставин справи й злочину в цілому із наведенням аналізу доказів у відповідних процесуальних рішеннях. Така діяльність від­бувається безперервно, протягом усього процесу доказування, у тому числі під час збирання і перевірки доказів, і визначає формування ви­сновків про доказаність (чи недоказаність) обставин, які становлять предмет доказування у справі. Для кримінального процесу України характерним є те, що закон наперед не визначає сили і значення доказів. Навпаки, сила, значення та достовірність того чи іншого доказу визначаються щоразу тією осо­бою чи органом, які провадять досудове розслідування, та судом. Так, висновок експерта не є обов'язковим для органів розслідування, про­курора та суду, оскільки, якщо до того є відповідні підстави, вони мають право не погодитися з висновками експерта. Так, визнання об­винуваченим своєї вини не може розглядатися як доказ, що має осо­бливе значення. Воно, як і всі інші докази, має бути оцінене самими органами розслідування та судом з урахуванням усіх інших наявних у справі доказів. Основні положення оцінки доказів єдині для всіх стадій криміналь­ного процесу і передбачені в ст. 67 КПК: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили». Внутрішнє переконання — це тверда впевненість, яка склалася при провадженні у справі в органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо правильності оцінки всіх наявних у справі доказів і всіх встановлених у справі фактів; і що правильним є отриманий висновок у всіх питан­нях, які виникли під час розслідування та вирішення справи по суті. Це не є інтуіція, не є просте почуття. Внутрішнє переконання — це вивід­не знання, що характеризується вірою в його надійність та готовністю діяти відповідно до нього. З однієї сторони, воно суб'єктивне, тому що є переконанням конкретного суб'єкта кримінального судочинства як людським почуттям; з другої ж сторони, воно об'єктивне, тобто має об'єктивну основу. Такою основою є докази, що мають місце в справі. Внутрішнє переконання в оцінці доказів необхідно розглядати в двох аспектах: як метод оцінки доказів і як результат такої оцінки. Як метод оцінки доказів внутрішнє переконання гарантується незв'язаністю органу дізнання, слідчого, прокурора та суду оцінкою доказів, що дана іншим органом у будь-якій стадії процесу; відсутністю правил щодо переваги одного виду доказів перед іншими. Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає переконання органу дізнання, слідчого, прокурора та суду в достовірності доказів і правильності висновків, до яких вони прийшли в ході кримінально-процесуального доказування. Але, враховуючи змагальну конструкцію сучасного кри­мінального процесу України, можна говорити про деяку специфіку формування внутрішнього переконання суб'єктів доказування за на­явності обставин, з якими кримінально-процесуальний закон пов'язує обов'язковість врахування процесуальної позиції сторін при прийнят­ті рішень органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (наприклад, ст. 299 КПК). При оцінці доказів суб'єкти, які ведуть кримінальний процес, по­винні керуватися законом, тобто як сама оцінка, так і інші елементи доказування повинні відбуватися в порядку, з дотриманням правил, а також в умовах, передбачених процесуальним законом. Оцінку доказів закон пов'язує з діяльністю органів розслідування, прокурора та суду. Проте це не означає, що докази не оцінюються іншими учасниками процесу. Ними можуть висловлюватися міркування щодо сили та зна­чення доказів та їх сукупності. Але оцінка доказів органом дізнання, слідчим, прокурором і судом пов' язана з прийняттям певних рішень у справі, а оцінка доказів учасниками процесу може лише враховувати­ся при їх постановленні. Формування та обґрунтування висновків по кримінальній справі як елемент доказування на стадії досудового розслідування відбува­ється шляхом викладення відповідної тези (резолютивна частина процесуального документа) та наведення її обґрунтованості в описово- мотивувальній частині процесуального рішення, які бувають проміж­ними та підсумковими. У судових стадіях формування та обґрунту­вання висновків по кримінальній справі здійснюється в межах визна­ченого обвинувачення в обвинувальному висновку та заперечень на нього у процесуальних документах і усних промовах учасників су­дових розглядів.

9. Доказування в кримінальному процесі

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 17:24

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у певних логічних формах. Але разом з тим це і практична ді­яльність, суворо регламентована процесуальним законом. Доказування являє собою процесуальну діяльність органу дізнання, слідчого, про­курора і суду по оперуванню доказами. Ця діяльність, як зазначалося, складається з ряду етапів або елементів. Розглянемо тепер кожний з елементів.

Уявлення про чуттєво-практичний рівень доказування як про по­чаток останнього впритул підводить до визначення місця збирання доказів у структурі доказування. Під час збирання доказів відбуваєть­ся їх формування, що включає провадження і процесуальне оформлення слідчих (судових) та інших процесуальних дій органу дізнання, слідчого, прокурора, суду по виявленню, вилученню та процесуальній фіксації (закріпленню) доказової інформації у встановленому законом порядку (статті 66, 85, 130 КПК).

Найважливішими структурними елементами збирання доказів є пошук і вилучення доказової інформації. її пошук може здійснюватись як у процесуальній, так і в непроцесуальній формі. Прикладом пошу­ку носіїв доказової інформації у непроцесуальній формі є використан­ня при розслідуванні кримінальної справи орієнтуючої інформації. У вирішенні цього завдання особливе місце належить оперативно- розшуковій діяльності органів дізнання. Без закріплення доказу процес його формування не може вважатися завершеним, бо інформація, отри­мана суб'єктом доказування у вигляді матеріального та ідеального об­разів, може бути використана в доказуванні лише після перетворення її на форму, доступну для сприйняття всіма учасниками кримінального судочинства. Необхідним структурним елементом збирання доказів є також правозабезпечуючі операції. Це наділені правовою формою дії, через які орган дізнання, слідчий, прокурор і суд забезпечують можли­вість реалізації прав, наданих кримінально-процесуальним законом особам, які беруть участь у збиранні доказів. Отже, під збиранням доказів у кримінальному процесі слід розу­міти елемент доказування, змістом якого є здійснення уповноваженим (компетентним) державним органом пошукових, пізнавальних, по­свідчуючих і правозабезпечуючих дій з метою сприйняття інформації, що міститься в слідах злочину, її вилучення та закріплення в матеріалах справи. У статті 66 КПК, де йдеться про збирання доказів, міститься за­гальна нормативна характеристика способів здійснення цієї діяльнос­ті. До них належать: 1) провадження слідчих і судових дій. Серед способів збирання доказів вони мають найбільшу питому вагу. Процедуру провадження слідчих і судових дій чітко врегульовано кримінально-процесуальним кодексом. Обов'язковим є складання протоколу, у якому закріплю­ється перебіг і результати провадження (гл. 6 КПК). Слідчі дії — це спрямовані на формування доказів дії, що вчиняються лише суб'єктом, який веде кримінальний процес, і включають сукупність прийомів по­шуку, пізнання та посвідчення фактичних даних із дотриманням прав учасників кримінального судочинства при їх здійсненні. Вказівка на судові дії поряд зі слідчими дозволяє припустити, що судові дії за змістом не тотожні слідчим. Незважаючи на те, що судові дії, як і слід­чі, включають у себе пошукові, пізнавальні, посвідчуючі та правоза- безпечуючі операції (при цьому важливо, що пошукова діяльність у стадії судового розгляду зведена до мінімуму), вони є самостійним процесуальним інститутом. Основними відокремлювальними рисами судових дій від слідчих є те, що: а) суб'єктом, який чинить судові дії, є суд; б) судові дії здійснюються в стадії судового розгляду, в певному порядку, за обов'язкової участі всіх осіб, які мають процесуальний інтерес; в) вони істотно різняться за характером, тактикою, методикою, обсягом та умовами їх проведення. Специфічні особливості збирання доказів у суді у цілому не заважають говорити про спільність проце­суальної форми слідчих і судових дій, що зумовлена необхідністю підпорядкувати пізнавальну діяльність слідчого та суду єдиним право­вим вимогам;

2. призначення експертизи. Це процесуальна дія, правовим резуль­татом якої є проведення експертного дослідження та одержання виснов­ку експерта як кримінально-процесуального доказу. Експертиза при­значається у випадках, коли для вирішення певних питань при про­вадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ст. 75 КПК). При необхідності проведення експертизи слідчий (суд) складають мотивовану постанову або ухвалу (статті 196, 310 КПК), долучають до неї відповідні матеріали кримінальної справи і спрямо­вують до експертної установи або конкретному експерту (статті 196, 198 КПК). Такі дії вчиняються з дотриманням вимог статей 197, 202 КПК щодо забезпечення реалізації прав обвинуваченого при призна­ченні експертизи. Експерт попереджається про кримінальну відпові­дальність за ст. 385 КК за відмову від виконання покладених на нього обов'язків, а також про відповідальність за ст. 384 КК за дачу завідомо неправдивого висновку (ст. 196 КПК);

3. витребування предметів і документів. У правозастосовній діяль­ності орган дізнання, слідчий, прокурор, суд часто зіштовхуються із ситуаціями, коли провадження тієї чи іншої слідчої (судової) дії для одержання доказів є недоцільним. Так, коли відсутні підстави щодо по­боювання приховування, перекручення чи знищення необхідних пред­метів і документів; коли їх вилучення не пов'язано зі вторгненням у житло чи інше володіння особи та пошуками; коли ці предмети й до­кументи можна замінити тотожними або володар сам заінтересований їх надати, — у таких ситуаціях немає потреби вчиняти обшук або ви­їмку. У разі витребування предметів і документів останні надходять у розпорядження слідчого (суду) по закінченні певного часу, необхідного для його доставки, тоді як, наприклад, при виїмці предмета чи докумен­та часовий інтервал буде відсутній. Тому до простого витребування доцільно вдаватися, якщо: а) точно відомо, що в певної особи зберіга­ється предмет або документ, який цікавить слідчого (суд); б) обстановка, у якій він зберігається, не має доказового значення, або вона мала таке значення раніше, але початковий зв'язок об'єкта з обстановкою вже по­рушено перебігом події; в) відсутні підстави до побоювання, що в пері­од між направленням вимоги і доставкою предмета чи документа остан­ні можуть бути навмисно або з необережності перекручені чи знищені. Витребування здійснюється шляхом винесення відповідної постанови (ст. 130 КПК) та спрямування її до підприємства, установи, організації чи громадянина з вимогою про надання предметів або документів. Не- надання посадовою особою або громадянином предметів і документів за постановою слідчого (суду) є підставою для притягнення до адміні­стративної відповідальності за статтями 185, 1853, 1858 КУпАП;

4. вимога про проведення ревізії. У зв'язку з розслідуванням кри­мінальних справ часто виникає необхідність перевірки господарської діяльності підприємств, установ, організацій. У цих випадках вдають­ся до такої форми застосування спеціальних знань, як ревізія. Ревізія — це система контрольних дій, за допомогою яких встановлюється за­конність, цілеспрямованість та ефективність проведених господарських операцій (як і діяльності в цілому), а також правильність їх учинення службовими особами за певний період часу відповідно до програми ревізії. Проведення ревізії з ініціативи правоохоронних органів регла­ментується не кримінально-процесуальним законодавством, а нормами адміністративного законодавства. Акт або інший документ, що оформ­лює результати ревізії, при дотриманні процесуальних правил форму­вання доказів може бути визнаний доказом — іншим документом;

5. вимога про надання банківської інформації щодо юридичних і фізичних осіб, у тому числі такої, що містить банківську таємницю. Здійснюється за постановою слідчого (ст. 130 КПК) у порядку та об­сязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяль­ність». Ненадання такої інформації за постановою слідчого (суду) є підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за статтями 185, 1853, 1858 КУпАП;

6. подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповіда­чем та їх представниками, а також будь-якими громадянами, підпри­ємствами, установами та організаціями. У даному випадку предмет або документ з'являється в полі зору слідчого (суду) з ініціативи осіб, які ним володіють. Оскільки подання доказів — це пасивна форма отримання доказів органами розслідування і судом, термін «збирання доказів», на наш погляд, до даного випадку не підходить. Дії слідчого, судді по формуванню доказів — це право та обов'язок тільки держав­них органів, які ведуть кримінальний процес. Саме на особу, яка про­вадить дізнання, слідчого, прокурора й суд покладено обов' язок ви­явлення та отримання доказової інформації від осіб, які нею володіють, з одночасним забезпеченням їх прав і законних інтересів. Хоча інші учасники процесу й наділені широкими правами в доказуванні, це зов­сім не означає, що вони можуть збирати та подавати докази. Дії цих осіб похідні від дій органу держави та являють собою лише виконання обов'язків або реалізацію прав: і те й інше відбувається в правозасто- совному процесі, що здійснюється органом держави. Ввести в справу доказову інформацію, наділену процесуальною формою показань, ви­сновків, документів тощо, може тільки суб'єкт доказування, який уповноважений здійснювати збирання доказів, тобто особа, яка про­вадить дізнання, слідчий, прокурор і суд. Тому подання учасниками процесу, підприємствами, установами та організаціями предметів і документів, що стосуються справи, ще не означає появи в ній доказів: слідчий, прокурор суддя можуть визнати ці об'єкти доказами, лише переконавшись у їх достовірності та належності до справи. Отже, не­зважаючи на те, що подання доказів і залишається важливим способом отримання доказової інформації та ефективною правовою гарантією додержання законних інтересів учасників процесу, воно не змінює характеристики збирання доказів як системи дій, що провадяться на­лежними державними органами з метою формування доказів;

7. дача органом дізнання, слідчим, прокурором і судом у справах, що перебувають у їх провадженні, доручення підрозділам, які здійсню­ють оперативно-розшукову діяльність, на проведення оперативно- розшукових заходів чи використання засобів для отримання фактичних даних, що можуть бути доказами у кримінальній справі. Доручення суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, повинно мати конкретну вказівку, який саме оперативно-розшуковий захід має бути здійснено відповідними органами. Згідно зі ст. 8 Закону України «Про оперативно- розшукову діяльність» застосування цих заходів проводиться виключ­но з метою запобігти злочинові чи з' ясувати істину під час розсліду­вання кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформа­цію неможливо (тобто іншими процесуальними засобами, окрім дачі доручення на проведення ОРД, сформувати докази неможливо). За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає вико­ристанню як доказ у кримінальному судочинстві. Відповідно до ст. 9 зазначеного закону у кожному випадку наявності підстав для про­ведення оперативно-розшукової діяльності заводиться оперативно- розшукова справа. Постанова про заведення такої справи підлягає за­твердженню начальником органу дізнання. Застосування технічних засобів при здійсненні негласних ОРД у всіх випадках може відбува­тися лише за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відпо­відного оперативного підрозділу або його заступника. Під час здій­снення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосову­ватись лише за рішенням суду щодо особи, у діях якої є ознаки тяжко­го або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законо­давством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства. При застосуванні оперативно-розшукових заходів праців­ники оперативних підрозділів зобов' язані враховувати їх відповідність ступеню суспільної небезпеки злочинних посягань та загрозі інтересам суспільства і держави. Згідно зі ст. 10 закону матеріали оперативно- розшукової діяльності використовуються у кримінальному судочинстві: 1) як приводи та підстави для порушення кримінальної справи або проведення невідкладних слідчих дій; 2) для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі; 3) для попе­редження, припинення та розслідування злочинів, розвідувально- підривних посягань проти України, розшуку злочинців та осіб, які безвісти зникли; 4) для забезпечення безпеки працівників суду, право­охоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судо­чинстві, членів їх сімей та близьких родичів, а також співробітників розвідувальних органів України та їх близьких родичів, осіб, які кон­фіденційно співробітничають або співробітничали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей.

Окрім процедури провадження слідчих і судових дій та призна­чення експертизи відзначимо лаконічність правового регулювання розглядуваних способів збирання доказів, але необхідно застерегти проти спроб трактувати їх як непроцесуальні. Оскільки вони закріпле­ні в кримінально-процесуальному законі, їх процесуальна природа не може викликати сумнівів: це процесуальні дії, спрямовані на отриман­ня доказової інформації. Під перевіркою доказів як елементом доказування слід розуміти до­слідження їх властивостей та ознак. Під властивостями доказової інфор­мації розуміємо зовнішній прояв сутності (тобто цілей, зв'язків існування та можливостей бути використаним за призначенням), що сформувалася під впливом події злочину. Ознаки доказу, з одного боку, характеризують його зміст на предмет достовірності, з другого боку, на предмет наявнос­ті доброякісної процесуальної форми. Основними способами перевірки є: 1) аналіз змісту кожного доказу окремо; б) співставлення з іншими до­казами та джерелами їх походження; 3) провадження повторних або нових слідчих дій; 4) провадження оперативно-розшукових заходів та ін.

9.

Збирання доказів — необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається сутність збирання доказів. А. І. Вінберг визначає зміст цих понять як «сукупність дій зі знаходження, фіксації, вилучення та збереження різних доказів»2. Хоч термін «збирання доказів» є процесуальним і прямо згадується в КПК (ст. 66), процесуалісти ним користуються значно рідше, ніж криміналісти, загалом оперуючи значно ширшим поняттям процесу доказування. М. С. Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки3. 1 Іщенко В. Поняття документа як джерело доказів у кримінальному судочинстві // Право України. — 1997. — № 2. — С 42—43. 2 Винберг А. Я. Криминалистика: Учебник. — М., 1959. — С. 51. 3 Строговяч М. С Курс советского уголовного процесса. — М., 1958. — С. 119. 136 На напіУ ДУМКУ» найбільш правильним є погляд М. С. Стро Збирання доказів — понят-тя комплексне. Воно дії 3 розгляду, процесуального закріплення та оцінки. .. Виявлені докази передбачають їх оцінку. Ця оцінка має передній характер, бо остаточно судити про доказове начення факту можна тільки після його дослідження. фіксація доказів — це закріплення доказів в установленому законом порядку. Кримінально-процесуальнийзакон передбачає як форми процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів. Окрім надання виявленим фактам доказової сили фіксація доказів має на меті зберегти їх зміст, ознаки; вона є засобом збереження доказів для наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні. Вилучення доказів має забезпечити можливість їх використання для доказування, приєднання їх до справи, а також служить засобом їх збереження для суду. Збереження доказів полягає у застосуванні заходів, спрямованих на збереження самих доказів або їх доказових властивостей, а також має на меті забезпечити можливість використання їх у потрібний момент слідчим та судом. Способи збирання доказів передбачені в ст. 66 КПК, в якій зазначено, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право викликати в порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями. 137 У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здій-снюють оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі. Отже, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), іншіпроцесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів (фактично — предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями. Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі та судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це затримання і допит підозрюваного (статті 106 і 107), допит свідка (статті 167, 168, 303, 304 і 307), потерпілого (статті 171 і 308), обвинуваченого і підсудного (статті 143, 300 і 438), експерта (статті 201 і 311), очна ставка (статті 172, 173 і 304), ексгумація трупа (ч. 2 ст. 192), пред'явлення для впізнання (статті 174, 175 і 309), обшук, виїмка (статті 177—188), огляд (статті 190—192, 313—315), освідування (ст. 193), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194), призначення експертизи (статті 196—203, 310 і 312) тощо. Фіксація доказової інформації — складова частина провадження слідчих і судових дій зі збирання доказів та їхджерел — докладно врегульовано в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання. КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, а в суді першої інстанції та апеляційному провадженні — протоколів судового засідання, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором про приєднання до справи предметів і документів, застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (статті 85, 85і, 852, 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за 138 могою машинопису чи комп'ютера. Для забезпечен-ДОП-ОГО повноти може бути застосова-но стенографування 1 б ст. 114 КПК). Розшифрований і надрукований на 4 тинці зміст сте-нограми є частиною протоколу. Сам сте-*аій запис за чинним КПК України до протоколу не додається. Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій зізбирання і перевірки доказів. Доступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою повнотою й точністю фіксації, протоколи все ж мають важливі позитивні якості: простота виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що мають відношення до справи, зорове сприйняття, і через те надійніше засвоєння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять докладнішу інформацію. Тому застосування технічних засобів, і взагалі досягнень науки і техніки, в процесі кримінально-процесуального доказування повинно розширюватися, але, звичайно, в межах закону. Наприклад, при допиті заборонено застосування поліграфу, гіпнозу, наркотичних, психо-тропних речовин, які перетворюють допитуваного на безпорадний об'єкт маніпуляцій слідчих органів, паралізують його волю. Загальні вимоги, що визначають умови допустимості застосування в кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів розслідування, такі: дії щодо застосування правомірні, вони передбачені законом і не суперечать йому; застосовувати їх можуть особи, спеціально на це уповноважені; можливість їх застосування безпосередньо визначається їх науковою обгрунтованістю, об'єктивністю і достовірністю одержуваних при цьому результатів, вони не повинні суперечити етичним нормам, принижувати гідність осіб, щодо яких застосовуються, їх застосування повинно відповідати вимогам безпеки1. У КПК визначено науково-технічні засоби, що застосовуються для фіксації певних обставин, перебігу і резуль- Говчаренко В. И. Использование данных естественных и технических наук в уголовном судопроизводстве. — К., 1980. — С. 94. 139 татів слідчих дій, і порівняно докладно регулюється порядок застосування трьох із них: звукозапису, кінозйомки і відеозапису. Однак з появою кожного нового технічного засобу постає питання про допустимість і правомірність його використання для фіксації доказів, обставин кримінальної справи. Тому є цілком слушними пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-технічних засобів і в шир-шому плані досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід виключати вже наявні в КПК норми, що регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки закону є важливими і реальними гарантіями додержання принципів кримінального судочинства. Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цих дії як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК). Згідно з кримінально-процесуальним законодавством зібрані по кримінальній справі ті чи інші фактичні дані (докази) повинні перевірити та оцінити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд). Перевірка фактичних даних (доказів) полягає в детальному дослідженні властивостей (ознак) кожного окремого доказу та його джерел, в підтвердженні чи, навпаки, в їх запереченні шляхом отримання нових матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних по справі доказів та їх джерел з метою визначення їх дійсності1. Деякі автори називають цей елемент доказування дослідженням доказів (іноді відносячи до нього іперевірку)2. Зустрічається також трактування перевірки доказів як одного з елементів їх оцінки. Є думка, що термін «дослідження доказів» вбирає в себе фактично всю доказову діяльність3. 1 Фаткуляин Ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Казань, 1973. — С. 127. 2 Белкин Р. С. Собирание, исследование и оценка доказательств. М., 1966. — С. 78. 3 Старченко А. А. Логика в судебном исследовании. — М., 1958. С. 203. 140 Відсутність єдиного погляду на таке важливе питання альній теОрії доказів свідчить про його недостатнє В чення і потребує чіткого визначення цього елемента в цесу доказування, усвідомлення його поняття і змісту. На наш погляд, ототожнення понять дослідження доказів та їх перевірки є не зовсім правомірним. Дослідження доказів — це отримання відповідним суб'єктом інформації» що міститься в них (фактичних даних), її сприйняття (приймання), переробка. Найпростішим способом дослідження є безпосереднє сприйняття суб'єктом інформації (отримання показань під час допитів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених). У даному разі дослідження доказів збігається з його збиранням. Однак часто дослідженнядоказів вимагає застосування більш чи менш складних методів і способів (як, наприклад, при експертному дослідженні речових доказів), і тоді воно стає самостійним елементом процесу доказування. На відміну від дослідження перевірка доказів — це діяльність, спрямована на підтвердження (заперечення) інформації, що міститься в них1. Перевірити доказ — означає зібрати дані, на основі яких можна зробити висновок про його достовірність та допустимість. Докази можуть бути перевірені тільки за допомогою іншихдоказів. Отже, дослідження доказів є первинним і обов'язковим елементом після виявлення та закріплення доказів,необхідною й істотною передумовою їх подальшої перевірки. Перевіреною може бути тільки та інформація, яка отримана та є у розпорядженні органу дізнання, слідчого чи суду. Через принципову різницю між дослідженням і перевіркою доказів, на нашу думку, доцільніше виділяти кожний з них у самостійний елемент процесу доказування. Предметом перевірки доказів є, по-перше, встановлення достовірності (правдивості) інформації, що міститься в них і, по-друге, визначення їх допустимості. В ході перевірки можна прямо чи побічно підтвердити правильність доказової інформації, встановити справжність джерел цієї інформації, законністьспособів її отримання тощо. ' Фаткуллии Ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Казань, 1973. — С. 152. 141 Як правило, перевірка починається з визначення надійності джерел інформації по справі. Перш за все встановлюється, чи входить дане джерело фактичних даних до переліку, який міститься в процесуальномузаконі, і чи може воно згідно з цим бути джерелом доказів по кримінальній справі. Потім з'ясовуються умови формування доказів, з тим, щоб ці умови могли бути враховані при визначенні достовірності фактів, що перевіряються. Необхідно перевірити відсутність у свідків особистої зацікавленості у вирішенні справи, встановити компетентність експертів і спеціалістів тощо1. Перевірка здійснюється у ході провадження слідчих дій, збирання інших доказів, що підтверджують чи заперечують доказ, який перевіряється. Найважливішою складовою процесу доведення і пізнання істини в кримінальній справі є оцінка судовихдоказів. Вона невідривно пов'язана з усією процесуальною діяльністю слідчих органів і суду з доведення та виявлення обставин вчинення злочину. Це обумовлено тим, що докази оцінюють слідчі органи та суд протягом всього процесу слідства і вирішення справи, тобто у всіх випадках, коли вони з ними стикаються. Докази оцінюють при їх виявленні, закріпленні, перевірці, при доборі запобіжних заходів, на стадії передачі до суду та на інших стадіях процесу. Отже, оцінка доказів відбувається на всіх стадіях протягом всього процесу доведення, і відокремлюється тільки як логічна операція, коли на основі вже встановлених фактів виникає знання про обставини, що підлягають доведенню. Оцінка доказів — одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доведення»2. Це цілком обгрунтоване визначення, оскільки оцінка доказівдозволяє слідчому і суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер і причини злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, вирізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, ви- 1 Хмыров А. А. Косвенные доказательства. — М., 1979. — С. 39. 2 Арсевьев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств. — М., 1964. — С. 102. 142 кове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів ПаДбити обгрунтовані висновки у справі. 3Р у літературі є дуже різні визначення поняття оцінки доказів. 0ф, Пашкевич зазначає: «Оцінити докази — означає визначити, наскільки точно встановлений кожен з них, у якому взаємозв'язку зі справою та іншими доказами він перебуває, який саме факт, що має значення для справи, він встановлює чи спростовує, і що означають у сукупності всі зібрані по справі докази»1. Це визначення охоплює практично всі елементи поняття оцінки доказів, проте і в ньому відсутня така важлива ознака, як допустимість доказів. Кожний доказ по справі повинен бути оцінений щодо його допустимості, належності та достовірності. Оцінка доказу щодо його допустимості полягає у вирішенні питання, чи є даний доказ засобом встановлення обставин справи. Весь зміст даних, що створюють розслідувану справу, джерело, за допомогою якого ці дані було встановлено, компетентність особи, яка збирала ці дані, також мають бути оцінені щодо їх допустимості. Процесуальна ж діяльність — це різні процесуальні дії органу дізнання, слідчого і суду зі збирання і закріплення доказів, і тому її не можна ототожнювати з розумовою діяльністю людини. Розглядаючи питання оцінки доказів на стадії досудо-вого слідства, В. Б. Алексеев зазначає, що «під оцінкою доказів у наглядових (апеляційних) інстанціях ми розуміємо процес мислення суб'єктів наглядового судочинства, заснований на внутрішньому переконанні, ...правосвідомості і ... законі і спрямований на встановлення того, чи достатніми є докази, які містяться в матеріалах справи, і нові дані, розглянуті наглядовою інстанцією, для ви-знання рішення суду таким, що відповідає дійсності»2. Незважаючи на специфіку стадії апеляційного судочинства, навряд чи буде правильним звужувати оцінку доказів на цій стадії лише до з'ясування їх достатності. 1 Пашкевич П. Ф. Объективная истина в уголовном судопроизводстве. — м., 1961. — С. 59. 2 Алексеев В. В. Оценка доказательств в стадии надзорного производства. — М., 1971. — С. 27. 143 Отже, оцінка доказів охоплює досить широке коло питань про всю сукупність обставин, що вивчаються і становлять предмет доведення по справі. Виходячи з наведеного поняття, оцінку доказів можна визначити таким чином. Оцінка доказів — це розумова діяльність слідчого, прокурора і судді, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їхній сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по справі. Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві є ті найважливіші положення процесуальногоправа, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя. До цих принципів належать: вільна оцінканаявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності. Принцип вільної оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють всі наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч„ 2 ст, 67 КІШ). Закон не встановлює жодних формальних правил, які давали б підстави органу дізнання, слідчому, прокурору, судді чи судові, відповідно до якихось особливих якостей і властивостей, вважати один доказ достовірним, а інший навпаки — недостовірним, а вимагає в кожному окремому випадку ретельно перевіряти і встановлювати достовірність доказів, виходячи з обставин і особливостей кожної окремої особи. Тобто, наприклад, свідчення 144 • озрюваного чи обвинуваченого, у яких вони визнали п вину У вчиненні злочину, не є основними вирішаль-°В ми доказами. Переоцінка їх доказового значення, некритичне ставлення до них, як і до інших доказів,призводить до слідчих і судових помилок, прийняття хибних рііиень п0 спРавах> які необхідно замінити чи скасувати. Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному процесі є всебічна, повна та об'єктивна їх оцінка.Це положення закріплено вч. 1 ст. 67 КІШ. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства і суду виходити при оцінці доказів з об'єктивного, всебічного і повного розгляду всіх обставин справи,перевірки всіх можливих і передбачених версій, встановлення як обвинувальних, так і виправдувальнихдоказів, глибокого аналізу всіх наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства і суду в своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до необгрунтованого засудження невинних. Наприклад, вироком Харківського обласного (нині — апеляційного) суду ПІ. засуджений за крадіжки з магазинів у особливо значних розмірах, а також за інші злочини. Розглядаючи справу в ка-саційному порядку, судова колегія Верховного Суду України вирок скасувала, а справу направила на нове розслідування на основі порушення органами слідства і суду вимог ст. 22 КПК України. Оскільки досудове і судове слідство було проведено поверхово і частково, висновки суду про дове-дення вини засудженого викликають сумніви. ПІ. визнаний винним у крадіжках на основі свідчень П. (також засудженого за крадіжки з магазинів) про те, що він вчинив ці злочини разом із ПІ., і свідчень останнього на досудовому слідстві, де він визнав себе винним у їх вчиненні. На судовому засіданні ПІ. заявляв, що на досудовому слідстві він обмовив себе під тиском незаконних методів його проведення певними посадовими особами, а свідчення П. є хибними. Ці свідчення ПІ. не було перевірено, не було дано їм оцінку й у вироку. З актів судово-психіатричної експертизи випливає, що під час огляду ПІ. на запитання психіатра не відповідав і Що було помічено тремор усього тіла. Пізніше експерти-психіатри дійшли висновку, що у ПІ. на той час були 145 ознаки психічного захворювання у вигляді реактивного стану. З протоколів допиту ПІ. та інших слідчих дій дійсно видно, що його допитували, і обвинувачений визнав себе винним у крадіжках з магазинів, перебуваючи у цьому хворобливому стані. На судовому засіданні Ш. заявив, що не брав участі у крадіжках з магазинів райспоживкоопе-рапії і не міг вести крадену машину через травму руки. Для перевірки цих свідчень він просив перевірити в лікарні історію його хвороби, однак це клопотання суд відхилив як необгрунтоване. Скасовуючи вирок і зазначаючи про необхідність нового розслідування справи, судова колегія вказала, що треба ретельно перевірити причетність III. до крадіжок, твердження останнього про те, що П. його обмовив і що на досудовому слідстві він визнав себе винним під впливом незаконних методів ведення слідчих дій, а також затребувати історію хвороби і призначити судово-медичну експертизу для перевірки того, чи міг III. за станом здоров'я вести вантажну машину1. Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів зобов'язує слідство і суд додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об'єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини і необхідною гарантією охорони інтересів громадян. Принцип об'єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари і щоб жоден безневинний не був притягнений до кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, жодна людина не може бути визнана винною і засудженою, допоки її провину не встановлять на основі беззаперечних доказів по справі. Будь-які сумніви при доведенні провини, виходячи з презумпції невинуватості, що діє в нашому кримінальному процесі, тлумачаться на користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доведення винуватості у вчиненні злочину на обвинувача і категорично забороняє перекладати такі обов'язки на обвинуваченого. Об'єктивність при здійсненні правосуддя виявляється в у тому, що обвинувальний вирок, згідно із законом, не може бути заснований на припущеннях і ухвалюється лише за тієї умови, якщо в ході судово- 1 Архівна справа Харківського апеляційного суду за 1999 р. 146 оозгляду вину підсудного у вчиненні злочину буде доведено. Закон також забороняє органам слідства і суду домагайся свідчень від обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів. Будь-яке відхилення від об'єктивності при оцінці доказів одних фактів і недооцінці інших, надання переваги одним доказам перед іншими, обвинувальний ухил у роботі слідчого і суду заважають встановленню істини, призводять на практиці до порушення законності, до винесення необгрунтованих і незаконних вироків. Свого часу ще А. Ф. Коні зазначав, «що мета не може виправдовувати засоби, всіх цілей необхідно досягати лише моральними засобами та прийомами»1. Важливе значення у кримінальному процесі також має принцип оцінки доказів у їх сукупності. Оцінити докази у їх сукупності — означає зробити висновки щодо того, наскільки вірогідним є кожний доказ, кожен факт, що має значення для справи, і як точно він підтверджує або заперечує, у якому взаємозв'язку перебуває з іншими доказами по справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується у слідчій діяльності. Важко погодитися з тими авторами, які вважають, що докази у сукупності оцінює лише суд до нарадчої кімнаті. Такий погляд, зокрема, висловлює Л. Т. Ульянова, яка зазначає, що про оцінку доказів у їх сукупності ми можемо говорити щодо оцінки, яку дають судді у нарадчій кімнаті при винесенні вироку2. Справді, оцінка доказів за сукупністю не виникає одразу. Вона формується в процесі дослідження всіх обставин, усіх доказівпо справі. Але це зовсім не означає, що оцінка доказів за сукупністю відбувається лише в нарадчій кімнаті при винесенні вироку. І слідчий, висуваючи обвинувачення, і прокурор, затверджуючи обвинувальний висновок і передаючи справу до СУДУ, оцінюють всі зібрані по справі докази у сукупності. Якщо б вони не оцінювалидоказів у сукупності щодо їх 1 КовиА. Ф. Собр. соч. — М., 1966. — Т. 4. — С. 433. 2 Ульянова Л. Т. Оценка доказательств в советском уголовном процессе. — м., 1965. — С. 113. 147 достовірності, вони були б позбавлені можливості винести правильне рішення про дове-дення чи недоведення обвинувачення, про завершення слідства по справі чи про вчинення додаткових слідчих дій. Отже, докази оцінюються на всіх стадіях кримінального процесу, протягом всього процесу дослідження фактичних обставин справи: на до-судовому слідс-тві при попередньому розгляді справи суддею, при розгляді справи по суті судом першої інстанції, при перегляді вироку чи судового рішення вищим судом в апеляційному чи ка-саційному порядку. У розгляді сутності оцінки доказів важливим є питання про суб'єктів оцінки доказів. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає, що докази оцінює не лише суд, а й інші органи правосуддя, а саме — орган дізнання, слідчий, прокурор, відповідно до тих завдань, які вони вирішують на тій чи іншій стадії процесу. Закон точно розмежовує компетенцію зазначених органів, визначаючи ті завдання,процесуальні форми діяльності, виходячи з яких кожен орган держави в межах своєї компетенції оцінює докази для винесення відповідного рішення по справі. Важливо підкреслити, що посадові особи, які послідовно формують оцінку доказів на різних стадіях процесу, не залежать одна від одної, і тому сутність і результати цієї оцінки визначаються лише обставинами справи, вимогами закону та їх внутрішнім переконанням. Разом з тим, діяльність всіх органів, які оцінюють докази, тісно пов'язана між собою єдиною метою, спільними завданнями, які вони покликані вирішувати при здійсненні правосуддя. Хоч докази оцінюють різні органи, оцінка цих доказів, як розумова діяльність, являє собою єдиний безперервний комплекс пізнання істини, що готується на всьому шляху дослідження обставин справи на досудовому і судовому слідствах і закінчується, за загальним правилом, винесенням вироку чи судового рішення. Докази оцінюють й інші учасники процесу: обвинувачений, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. Закон встановлює процесуальні форми, використовуючи які учасники судочинства, що захищають у кримінальній справі свої або представницькі інтереси, мають право (але не зобов'язані) здійснювати оцінку доказів; до їх числа на- 148 ять: клопотання про витребування доказів і про до-яення досудового і судового слідства; пояснення об-П нуваченого по суті обвинувачення і щодо наявних у ВИраві доказів; висту-пи в судових дебатах і репліках; останнє слово підсудного; надання суду письмових про-позицій щодо бажаного вирішення справи; висновок державного обвинувача в суді; каса-ційні скарги і подання. Однак у літературі є думка, що суб'єктами оцінки доказів не мо-жуть виступати інші учасники процесу, крім особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду)- Наприклад, І. І. Мухін у своїй праці зазначає: «Разом з тим всі ці особи не виступають суб'єктами оцінки доказів не лише тому, що закон не зобов'язує їх оцінювати докази, а й тому, що оцінка доказів цих учасників процесу за своєю суттю і за своїми юридичними наслідками істотно відрізняється відоцінки доказів, яку чинить суд, слідчий, прокурор і органи допиту... За правильність і обгрунтованість цих рішень зазна-чені органи несуть відповідальність... Оцінка ж доказів не спричиняє для них ніякої відпо-відальності за ті висновки, які вони виносять по справі»1. Навряд чи такий погляд можна визнати правильним, а аргументи про те, що для інших учасників процесу процес дове-дення є необов'язковим і результати оцінкиможуть не спричинити юридично значущих наслідків, переконливими, оскільки автор змішує поняття «розумова діяльність з оцінки доказів» і «процесуальне значення результатів». Звичайно, лише оцінка доказів, проведена органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом), безпосередньо визначає зміст процесуальних рішень, оскільки вони зобов'язані керуватися при оцінці доказівзаконом і правосвідомістю, тоді як інші учасники процесу можуть, але не зобов'язані, керуватися при оцінцідоказів зазначеними критеріями. Правосвідомість обвинуваченого чи потерпілого може не зовсім відповідати суспільним інтересам — ці особи можуть підходити до оцінки доказів з неправильними критеріями. Але все ж таки вони мають право оцінювати докази на власний розсуд і подавати слідчому та СУДУ свої міркування. Особи, які беруть участь у справі, МухявИ. И. Объективная истина и некоторые вопросы оценки судебных доказательств при осуществлении правосудия. — Л., 1971. — С. 53. 149 можуть погоджуватися чи не погоджуватися з оцінкою доказів, визначеною процесуаль-ними актами, а також оцінювати її правильність у визначеному законом порядку, але доки ці акти не відмінено, вони обумовлюють рух процесу від стадії до стадії і підлягають ви-конанню. Отже, оцінка доказів слідчим, прокурором, судом тягне за собою певні правові наслідки. На відміну від неї, оцінка доказів учасниками процесу, які захищають власні чи інтереси інших осіб, має на меті переконати слідчого, прокурора чи суд в істинності ви-сновків відповідного учасника процесу. Лише в цьому значенні вона може впливати на наслідки процесу.