4. Етнокультурний та етноконфесійний аспекти слов’янської взаємодії.

При всій різноманітності зв'язків між східними слов’янами і південнослов’янськими народами найбільш розвинутими у XVIII ст. були контакти в галузі культури. Вони охоплювали освіту, літературу, мистецтво, переплітаючись з політичними й релігійними стосунками.

Інтерес до культури та літератури східних слов’ян був помітний у їхніх південних одноплемінників (як і навпаки) задовго до XVIII ст. Серед південнослов'ян популярністю користувалися оригінальні праці давньоруських письменників. Про це свідчить переклад і включення їх після певної переробки до складу південнослов’янських літературних пам’яток. Так, сербський монах Доментіан, який жив на Афоні, використав у 1246 р. при створені своєї праці слово "О законе и благодати", написане в середині XI ст. київським митрополитом Іларіоном (124). Інший твір Іларіона - "Притча о человеческой душе" - також було включено в XIII ст. невідомим болгарським письменником до укладеної ним збірки. Неодноразово протягом ХІІІ – ХІV ст. у сербські збірники церковної літератури включалися твори давньоруського проповідника другої половини ХІІ ст. Кирила Туровського. Відомо, що написане ігуменом київського Печерського монастиря Феодосієм полемічне "Слово о вере Варяжской" збереглося в середньоболгарському списку другої чверті XV ст. (125).

Поступово зростав інтерес південнослов’ян до історії Русі. Про це, зокрема, свідчить включення в ХІІ ст. у південнослов’янський варіант "Синаксара" (давньогрецька збірка оповідей про православних святих) життєписів Феодосія Печерського, Бориса та Гліба, княгині Ольги, сина Мономаха - Мстислава Володимировича. Сербські списки "Синаксара" з житіями давньоруських святих трапляються і в першій половині XIV ст. (126). У XV ст. болгарські книжники переклали давньоруську повість "Задонщина", що оспівувала перемогу військ московського князя Дмитрія Донського над татарами на Куликовому полі в 1380 р. У XIX ст. російські дослідники, що мандрували по Афону, натрапляли на примірники цієї книжки в тамтешніх сербських та інших монастирях (127). Ідеї слов'янського єднання, наявні в ряді цих творів, були близькими й зрозумілими південним слов'янам.

Поряд з тематичним спостерігається і мовний вплив давньоруської літератури на південнослов'янську. У бібліотеках Сербії та Чорногорії до нашого часу збереглося багато південнослов’янських рукописів ХІІІ - ХVІ ст. в руській редакції (128). Разом з тим протягом віків східно-південнослов'янські літературні зв’язки продовжували мати взаємний характер. Афон, чи, як його ще іноді називали, "міжнародний центр православного Сходу" (129), відігравав у їх розвитку об’єднуючу роль. Тут на Святій горі знаходилися сербські, болгарські и російські православні монастирі, провадилася кропітка робота над переписуванням та перекладанням літературних творів. На Афоні наші співвітчизники знайомилися не лише з творами грецьких, а й болгарських та сербських авторів, сюди привозили книжки з Росії та України.

В той час, як у розвитку культури південних слов’ян спостерігався певний застій, спричинений іноземним поневоленням, у Східній Європі у ХVІ-ХVІІ ст. продовжувався процес консолідації Російської держави, піднесення її економіки и культури. Тому з XVI ст. "зв'язки з югослов'янами переходять в іншу форму - культурного й літературного переважання Росії, що виходила на загальноєвропейський шлях”(133). Росія впевнено ставала країною-захисницею слов’янської культури и державності. Починаючи з XVI ст. до Києва, Львова, Чернігова та інших українських міст регулярно приїздять сербські, чорногорські болгарські, монахи за допомогою. Серед подарунків, одержаних ними, було багато книжок, переважна релігійного змісту. I в наші дні у південнослов’янських книгосховищах трапляються українські і російські друковані й рукописні книжки XVI-XVIII ст. Наприклад, у бібліотеці Матиці сербської знайдено заблудівське "Учительное Евангелие" 1369 р., а в музеї Сербської православної церкви в Бєлграді зберігається львівський "Апостол" 1374 р. (134).

У XVIII ст. культурні контакти між Сербією, Чорногорією та Російською державою продовжують поглиблюватися. Цьому сприяли як активізація дій останньої на захист південних слов’ян, так і розвиток нових тенденцій у культурному житті балканських народів, пов’язаних із зародженням буржуазних відносин, посиленням національно-визвольного руху , початком становлення національних культур. Роль України, пов’язаної з Сербією і Чорногорією численними історичними традиціями, у розширенні цих контактів стала у XVIII ст. особливо суттєвою.

Налагодженню етноконфесійних та етнокультурних зв’язків між східними і південними слов’янами сприяли освітянські заклади того часу. Основну форму початкових навчальних закладів на Лівобережній Україні, Слобожанщині й Запоріжжі становили церковнопарафіяльні школи. У першій половині XVIII ст. в Україні виникають середні й вищі навчальні заклади, такі як Чернігівський, Харківський, Переяславський колегіуми. Тут викладалися старослов'янська, польська, латинська и грецька мови, математика, інженерна справа, музика, живопис, історія й інші дисципліни. Створений ще 1632 р. знаменитий Києво-Могилянській колегіум у 1701 р. одержав статус академії. Аж до другої половини XVIII ст. Києво-Могилянська академія була найбільшим просвітницьким закладом Російської держави (137). Здобути освіту в Київській академії прагнула молодь не тільки України, а й Росії, Сербії, Болгарії, Молдавії. 3 історією цього навчального центру пов’язані імена таких видатних українських, російських, сербських громадських і культурних діячів XVІІ-XVIII ст., як П.Могила, І.Гізель, Л.Баранович, І.Галятовський, Ф.Прокопович, С.Яворський, Г.Сковорода, М.Ломоносов, Й.Раїч та ін.

Протягом XVII - першої половини XVIII ст. у Київській академії розвивалися традиції вітчизняної полемічної літератури. У творах Л.Барановича, І.Гізеля, І.Галятовського та інших культурно-рілігійних діячів критикувалися апологети католицизму й унії, засуджувався національний та церковний гніт, висувалася ідея спільної боротьби слов’янських народів проти турецької агресії. Твори українських письменників-полемістів були дуже популярні на Балканах.

Центральне місце у вітчизняній літературі XVIII ст. займала поезія. Дослідник історії Києво-Могилянської академії 3.І.Хижняк визначає, що "поетики" и "риторики" професорів Києво-Могилянської академії відігравали видатну роль у формуванні й становленні вітчизняної літератури (138). Цей науковий заклад висунув з числа своїх вихованців основне коло авторів літературних творів XVII ст. Це, зокрема, - Л.Баранович, С.Яворський, Ф.Прокопович, І.Некрашевич, Д.Туптало, С.Полоцький, Г.Сковорода. Безумовно, їх поетична школа наклала відбиток на всю літературу тієї епохи. Твори цих авторів були популярні не лише в Україні і Росії, а й у Сербії, інших південнослов’янських землях.

Від розвитку літератури невіддільне становлення російського та українського театру. У XVIII ст. широкою популярністю користувалися такі театральні жанри, як драма й інтермедія. Передусім з церковною тематикою були пов’зані драматичні твори. Прикладами таких творів можуть бути драма Ф.Прокоповича "Володимир" (1701 р.), "Воскресіння мертвих" (1747 р.) Г.Кониського, "Милість Божія" (1728 р.) невідомого автора (139). Помітну роль у становленні й розвитку не тільки українського, а й сербського театру відіграла літературна діяльність випускника Київської академії М. Козачинського, який декілька років працював у Сербії.

Значну роль у розвитку освіти й літератури в Росії відігравало книгодрукування. Продукція місцевих друкарських центрів (як богослужбова, так і світська навчальна література) розповсюджувалася й за межами держави, зокрема в Сербії.

Саме високим рівнем розвитку російсько-української культури у XVIII ст. значною мірою й пояснюється та велика зацікавленість, що існувала у середовищі південнослов’янської громади в дальшому поглиблені давніх зв’язків у цій сфері з Російською імперією. Однак лише таке пояснення було б неповним. Слід враховувати і важку ситуацію, яка склалася на Балканах в результаті асиміляторської політики завойовників, що також було однією з вагомих причин активізації культурних контактів між східними та південними слов’янами.